«Наша Парафія»

Стагирій походив зі знатного і багатого роду і був вихований у християнській вірі. Спонукуваний своєю побожністю, він відмовився від багатства і світських занять в Антиохії і присвятив себе подвижницькому життю пустельників, у якому, з волі Божої, незабаром піддався дії демона, страждав припадками біснування, які спричиняли йому такі муки і душевний смуток, що він намагався навіть позбавити себе життя. Св. Іоан Золотоуст, довідавшись про тяжкий стан Стагирія, з яким перебував у дружніх взаєминах, не маючи можливості особисто відвідати його через власну хворобу, що спіткала його після подвигів у пустелі наприкінці 380 року, хотів подати йому духовну розраду письмово. Отже, ці три слова Святителя могли бути написані наприкінці 380 або на початку 381 року.

Слово перше

Нам варто було б тепер бути з тобою, любий мій Стагирію, розділити з тобою твої страждання і бодай трохи, у міру наших сил, полегшувати твій смуток, утішаючи словом, допомагаючи ділом та використовуючи інші засоби. Але через те, що головний біль та тілесна хвороба примусила нас залишатися вдома і позбавила можливості послужити в такій корисній справі, тому ми поспішаємо сповнити те, що ще залишається в наших силах і для твоєї втіхи, і для нашої користі. Можливо, це допоможе тобі мужньо переносити теперішнє нещастя. Якщо ж у цьому не отримаємо успіху, то принаймні думка про те, що ми зі свого боку нічого не опустили, заспокоїть нашу душу. Хто сповнив усе, що вважає корисним для припинення тих страждань, що спіткали ближнього, той, якщо й не осягне успіху в цьому, то принаймні звільняється від докорів совісті і, скинувши із себе тягар цих докорів, має нести тільки тягар скорботи.

Якби я був із тих, котрі догодили Богові і можуть звершувати велике, то не переставав би молити і просити Бога за дорогу для мене людину. Але оскільки безліч гріхів позбавляє мене цієї відваги і сили, то постараюся запропонувати тобі словесну втіху. Так буває і з тими, хто страждає тілесними хворобами: полегшення страждань і припинення хвороби є справою лікарів, але подавати втіхи хворим не забороняється і рабам, що їм прислуговують. Саме вони, якщо прихильні до своїх господарів, особливо багато говорять заради їхньої користі.

Отже, якщо ми скажемо щось таке, що може припинити твою надмірну скорботу, тоді сповниться те, чого ми бажаємо. Якщо ж нічого такого не знайдемо сказати, тоді, звичайно, схвалить наші старання Той, Хто через блаженного Павла велів плакати з тими, що плачуть, і наслідувати смиренних (Рим. 12, 15–16). Причина твого смутку, вочевидь, одна — шаленство лукавого демона, але можна знайти чимало скорбот, які потім породжуються від цього кореня. Це говорю я тепер не від себе, а на підставі тих скарг, які часто чув від тебе, коли ти був разом з нами. По-перше, ти скаржився на те, що колись, коли жив світським життям, не відчував нічого подібного, а коли розіп’явся для світу, тоді і відчув таку хворобу, яка здатна засмутити і повалити в розпач. По-друге, — на те, що чимало з тих, котрі живуть серед задоволень, зазнавши такої ж хвороби, після короткочасних страждань звільнилися від цієї хвороби і повністю розсудилися, і навіть одружилися, стали багатодітними батьками, насолоджуються задоволеннями цього життя, і вже не піддаються подібній хворобі. А ти проводиш стільки часу в постах, цілонічних молитвах та інших подвигах, однак не отримуєш звільнення від тих страждань, що тебе спіткали. По-третє, — на те, що той святий муж, що виявив таку велику силу на інших людях, не міг вчинити цього на тобі, улюблений, і не тільки він, але й ті, що були з ним, які навіть сильніші за нього, і всі відійшли від тебе, не отримавши успіху.

Крім того, за твоїми словами, ти сильно побиваєшся ще й тому, що сила засмучення так опанувала твоєю душею, що часто ледь не кидався в петлю, чи в ріку, чи в прірву. Є і п’ята скарга, яка полягає в тому, що ти бачиш, як твої однолітки і ті, що разом з тобою розпочали подвижницьке життя, добиваються успіхів, а ти ще знаходишся в найжорстокішій бурі і живеш у найжахливішій темниці. За твоїми словами, не стільки треба плакати закованим у залізо, скільки зв’язаним цими ланцюгами. Потім ти говорив мені, що тебе сильно тривожить ще й інше: ти боїшся і тремтиш за батька, як би він, довідавшись про це, не наробив великих неприємностей, спочатку прийнявши тебе за святого. Бо, впавши у скорботу, але надіючись на свою силу і багатство, він через це наважиться на все і не відступить ні від чого, що йому здумається. До цього часу мати могла скривати від нього те, що сталося, і відволікати його, коли він шукав тебе. Але з часом обман матері відкриється, і він поступить жорстоко і з нею, і з ченцями.

Однак вершина нещастя в тому, що ти не можеш надіятися на майбутнє і достеменно не знаєш, чи припиниться і закінчиться коли-небудь ця хвороба після того, як ти стільки разів сподівався на зцілення, а потім знову піддавався попереднім мукам. Усе це, звичайно, може непокоїти душу і сповнювати неабияким смутком, але душу слабку, недосвідчену і безпечну. Якщо ж ми захочемо бути трохи уважними і побожно розсудити, то розвіємо ці причини смутку, як дрібний пил. Не подумай, начебто я тепер так легко обіцяю тобі це тому, що сам не знаю цієї скорботи і бурі. Якщо мої слова і можуть комусь здаватися неймовірними, однак, не дивлячись на це, я буду говорити, а ти, звичайно, не будеш разом з іншими не довіряти нам.

Коли нечистий демон вперше напав на твою душу і повалив тебе тоді, коли ти разом зі всіма молився, то хоч я і не був при цьому (за що дякую людинолюбному Богові), однак про все довідався так, ніби знаходився там. Мій і твій товариш Феофіл-ефесянин, прийшовши, докладно розповів мені про все: про судороги в руках, про перевернуті очі, про піну на вустах, про страшний і невиразний голос, трясіння тіла, тривалу непритомність і сновидінні, що було тобі тієї ночі. Ти побачив, — говорив він, — начебто дика свиня, вся у бруді, постійно кидалася на тебе і боролася з тобою. І коли той, що спав поруч з тобою, стривожений цим видінням, прокинувся, то побачив, що тебе знову мучить демон.

2. Коли він розповів про це, то навів на нас таку ж імлу, в яку демон повалив тебе, улюблений! Але коли я через певний час отямився, то все неприємне в цьому світі перестало здаватися мені неприємним, а все приємне — приємним. Здавна пізнавши всю життєву суєту, я тоді відчув її ще сильніше, і сильнішою стала моя любов до твого благочестя.

Такою є властивість нещасть — вони, зазвичай, підсилюють дружбу. Це видно з того, що вони можуть і легко припиняти ворожнечу. Немає людини настільки жорстокої і бездушної, яка б, бачачи свого ворога в біді, могла б ще мати до нього ненависть. Якщо ж ми жаліємо навіть ворогів і, коли бачимо, що вони терплять будь-яке лихо, поводимося з ними, як з друзями, то подумай, що мав відчувати я, коли побачив у тяжких муках засмучення того, хто для мене наймиліший за всіх, і ким я дорожу, як своєю головою. Не думай, начебто нам байдужа твоя скорбота, а тому не сприймай моєї втіхи з підозрою. Хоч я, з Божої милості, і вільний від мук та нападів лукавого демона, але не менше за тебе відчуваю печаль і скорботу від цих мук, і тут мені повірить всякий, хто вміє любити так, як необхідно любити. Стряхнімо ж із себе цей пил. Тоді ця нудьга, по своїй властивості, буде не дошкульна і легка, якщо тільки самі не захочемо безпечно дозволити цьому почуттю захопити нас у безодню, а постараємося піднестися духом і думати, що необхідно робити. Чимало нещасть, поки не будуть добре розпізнані, видаються нам великими і нестерпними. А хто розумно розпізнав їх, той побачить, що вони набагато легші, ніж про них думали. Так, сподіваюся, станеться й тепер.

Отже, підбадьорся, не піддавайся нікчемній і нерозумній думці юрби і не роби ворога сильнішим за нас. Якби я говорив з ким-небудь з невірних чи з тих, котрі думають, начебто все відбувається випадково, або з тих, що приписують піклування про світ лукавим демонам, то це мені коштувало б чималих трудів, щоб спочатку спростувати помилкові думки і вселити віру в істинного Промислителя над світом, а потім звернутися до втіхи. Але позаяк ти, за Божою благодаттю, з дитинства знаєш Священне Писання і, прийнявши від предків істинні і спасенні догмати, безсумнівно віруєш, що Бог піклується про все, а особливо про тих, що вірують у Нього, тому, облишивши це, почнемо з іншого.

Коли Бог створив ангелів, або краще почнемо з вищого — перш, ніж отримали буття ангели та інші сили небесні, був Бог, Який не має початку Свого буття. Як Істота, Яка ніколи ні в чому не має нестатку (бо таким є Божество), Він створив ангелів, архангелів та інші безтілесні істоти. Створив виключно зі Своєї доброти, а не через будь-що інше. Якби Він не був найвищим благом, то і не створив би тих, у чиєму служінні не мав потреби. Після їхнього створення Він знову з тієї ж причини створює і людину, і весь цей світ. Обдарувавши людину незлічимими благами, Він поставив цю малу і немічну істоту владикою над усією безліччю створінь, зробивши її на землі тим, Ким Він Сам є на небесах. Бо слова «створімо людину за образом Нашим і за подобою» (Бут. 1, 26) означають не що інше, як те, що людині дана влада над земним.

Створивши її і поставивши в такій честі, Бог призначив їй як цареві царське, найкрасивіше на всій землі місце перебування — рай. Крім того, бажаючи й іншим чином показати їй, наскільки вона вища за інші створіння, Бог приводить до неї всіх тварин і велить дати усім імена, однак жодне з них не дає йому в помічники, вказуючи й причину: «Але для чоловіка, — говорить, — не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2, 20). Показавши цим чоловікові, що він займає середину між двома світами (небесним і земним), що він вище всього земного і серед безлічі цих створінь немає жодного рівного йому. Бог потім створює жінку і цим надає йому нову гідність і ясно показує, що жінка створена для нього, про що і Павло говорить: «Не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1 Кор. 11, 9). І не тільки цим Бог відзначив людину, але й тим, що тільки їй зі всіх створінь дав дар слова, сподобив відкрити пізнання про Себе, дозволив насолоджуватися розмовою із Собою, наскільки це було можливо, обіцяв дати безсмертя, сповнив великою мудрістю і дарував їй духовну благодать, так що вона могла висловлювати деякі пророцтва.

Усім цим Бог обдарував людину тоді, коли з її боку ще не було зроблено жодної доброї справи. Як же повелася людина після стількох незлічимих і великих благодіянь? Вона більше повірила ворогові, ніж Тому, Хто дарував їй все це, і, знехтувавши заповіддю Творця, віддала перевагу звабі того, хто намагався цілковито погубити її і позбавити всіх благ, — віддала перевагу, не дивлячись на те, що диявол не надав їй жодного благодіяння, ні великого, ні малого, а тільки сказав їй декілька слів. Але чи погубив Бог людину за те, що вона проявила таку невдячність на самому початку, так би мовити, на першому своєму кроці? По справедливості варто було б погубити і викинути із середовища живих того, хто, отримавши незлічимі блага, на самому початку життя заплатив за ці блага непослухом і невдячністю. Однак Бог продовжував благодіяти їй не менше, ніж колись, показуючи, що, хоч би ми тисячу разів згрішили і відступили від Нього, Він ніколи не перестане піклуватися про наше спасіння. І коли ми навернемося, тоді спасемося, а коли будемо упиратися і залишатися у злі, то принаймні буде ясно, що Бог робить усе від Нього залежне.

Так, і вигнання з раю, й усунення від дерева життя, й осуд на смерть є ніби справою покарання і помсти, однак насправді, як і до того, — це діла Того, Хто піклується (про людину). Хоч ці слова і видаються дивними, однак вони щирі: події, звичайно, були протилежні одні одним, але мета тих й інших однакова і злагоджена. Тобто, вигнання з раю, поселення на виду в нього, заборона вкушати від древа життя, видалення від цього древа, осуд на смерть, тимчасове відкладання цього суду — все це, як і попередні благодіяння, вчинені задля спасіння і слави людини. Про попереднє я не буду говорити нічого (бо це очевидно для кожного), а про останнє необхідно сказати.

3. Звідки ми зможемо знати, що останнє вчинено задля користі людини? Будемо знати, якщо задумаємося над тим, чого б вона зазнала, якби цього не було. То чого б вона зазнала?

Якби людина після обіцянки диявола зробити її після порушення заповіді рівною з Богом, залишилася в тій же честі, то впала б у три крайні нещастя. По-перше, стала б вважати Бога недоброзичливим, обманщиком і неправдивим; по-друге, справжнього обманщика, батька неправди і зла — благодійником і товаришем; і крім того, продовжувала б і далі безконечно грішити. Але Бог урятував її від цього, вигнавши тоді з раю. Так і лікар, коли не торкається рани, то дає їй більше загноюватися, а коли вирізує, тоді зупиняє подальше поширення гнилості виразки.

— То й що з цього? — скаже хто-небудь, — Бог на цьому не зупинився, а ще наклав на людину подвиги й труди, бо ніщо так не мало здібне користуватися спокоєм, як людська природа.

Якщо й тепер, коли на нас покладено такі труди, ми безперестанно грішимо, то на що могли б відважитися, якби Бог залишив нас при задоволеннях та й ще у бездіяльності? «Бездіяльність, — говорить Писання, — навчила багато чого злого» (Сир. 33, 28). Ці слова підтверджують як щоденні події, так і те, що сталося з нашими предками. «І сів народ, — говорить Писання, — їсти й пити, а після став грати» (Вих. 32, 6). І далі: «Розповнів, і потовстішав, і розжирів, і залишив він Бога» (Втор. 32, 15). Відповідно до цього говорить і блаженний Давид: «Коли Він умертвляв їх, тоді вони шукали Його і наверталися, і зранку благали Його» (Пс. 77, 34). І до Єрусалима Бог говорить через Єремію: «Врозумися, Єрусалиме, щоб душа Моя не віддалилася від тебе» (Єр. 6, 7–8). А те, що не тільки злим, але й добрим людям спасенно піддаватися приниженню та стражданню, про це пророк говорить так: «Благо мені, Господи, що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповідям Твоїм» (Пс. 118, 71). Після нього і Єремія говорить те ж саме, хоч іншими словами: «Благо людині, коли вона несе тягар у юності своїй, сидить усамітнено і мовчить» (Плач. 3, 27–28). І благає Бога за себе: «Не будь страшним для мене, Ти — надія моя у день біди» (Єр. 17, 17). І блаженний Павло, який просяяв такою благодаттю і перевершив людську природу, теж мав потребу в цьому благотворному засобі, тому й говорив: «Дано мені жало у плоть, ангел сатани — пригнічувати мене, щоб я не величався. Тричі благав я Господа про те, щоб він відступив від мене. Але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 7–9). Хоч євангельська проповідь могла бути звершена і без гонінь, без скорбот, без трудів і подвигів, однак Христос, піклуючись щодо проповідників, не захотів цього. Тому і сказав їм: «У світі зазнаєте скорботи» (Ін. 16, 33). І тим, котрі хочуть увійти до Царства Небесного, Він велів іти тісним шляхом, бо інакше осягнути його неможливо (Мф. 7, 13).

Отже, скорботи, спокуси і всі неприємності, які трапляються з нами, не менше за радощі свідчать про Боже піклування над нами. Але що я говорю про ці скорботи? Сама погроза геєною вказує на Боже людинолюбство не менше, ніж обіцяння Царства Небесного. Якби Він не погрожував геєною, то не скоро можна було б досягти небесних благ. Самої обіцянки благ не достатньо для того, щоб вона спонукала до чеснот, якщо тих, котрі не мають потягу до них, не спонукає навіть страх перед покаранням. Тому Бог первісну людину і вигнав з раю, оскільки дарована їй честь, якби після порушення заповіді залишилася твердою і незмінною, зробила б її гіршою.

Але що я говорю про Адама? Чого не вчинив би Каїн, живучи в раю і насолоджуючись його благами, якщо він, і втративши це, і маючи перед очима покарання, що спіткало батька, не врозумився, але впав у ще більше безчестя: першим винайшов і звершив убивство, і вбивство найбільш злочинне? Він не мало по малу, не впродовж тривалого часу дійшов до цього нового злодіяння, а несподівано і раптово досяг вершини безчестя — підстеріг і вбив того, хто вийшов з ним із однієї утроби і нічим його не образив. Чи, може, Каїн вважав образою для себе те, що Авель догодив Богові? Однак, на мою думку, і тут ти можеш побачити людинолюбство Боже. Коли Каїн образив самого Бога, Творець напоумляє його словами й утішає в скорботі. Але коли він звершив злочин проти брата, тоді вже Бог проявляє Свій гнів і накладає покарання. Водночас і перше заслуговувало такого ж, якщо не більш жорстокого покарання. Якщо в людей вважається провиною й образою, коли будь-хто з рабів краще збереже для себе, а гірше віддасть господареві, то чи не тим більше це стосується Бога?

Але Каїн звершив не тільки цей гріх, але й інший, не менший — позаздрив честі брата. Якби він покаявся у своєму гріхові, то цією прекрасною переміною догодив би Богові. Але, як показав кінець справи, його смуток походив не від каяття, а від заздрості і ненависті. Каїн майже розгнівався на Бога за те, що Бог, ображений ним, не вшанував його і не надав перевагу злому перед добрим. Однак Бог, не дивлячись на те, що гріхи Каїна вимагали тяжкого покарання, поступає з грішником набагато милостивіше, ніж він заслуговував, і намагається заспокоїти його роздратовану душу. Оскільки скорбота Каїна була спричинена роздратуванням, тому Бог говорить йому: «Замовкни» (Бут. 4, 7). Бог так говорив, хоч і знав, до чого дійде злість Каїна, але Він хотів відняти в невдячних усякий привід для дорікання. Якби Каїн був покараний на самому початку, то багато хто говорили б: «Хіба не можна було наперед повчити словами, напоумити і злякати, а вже потім, якби Каїн залишився невиправним, карати? Його кара надто жорстока і сувора».

Тому Бог довго терпить образи, які Йому завдають, щоб загородити таким людям уста, а водночас показати, що Він і Каїнового батька покарав зі Своєї доброти, а потім й інших людей привести до покаяння через таке Своє милосердя. Коли ж Каїн через свою впертість і нерозкаяність серця «сам собі зібрав гнів» (Рим. 2, 5), тоді Він і карає. Якби Каїн і після убивства залишився непокараним, то зважився б і на інше, ще більше зло.

Не можна сказати й того, що він згрішив несвідомо. Хіба міг він не знати того, що знав молодший брат? Але, якщо хочете, допустимо, що перше (злочин) звершилося несвідомо. Однак після того, як він почув: «замовкни», після того, як отримав прощення, невже він зважився на вбивство, осквернив землю і порушив закони природи несвідомо? То ж бачиш, що і перше звершувалося не через несвідомість, а через злобу, лукавство і крайнє безчестя? Яке ж покарання за все це? «Ти будеш вигнанцем і мандрівником на землі» (Бут. 4, 12), — говорить Бог.

Покарання все ж таки тяжке, але воно не буде таким, якщо ми роздумаємо над гріхом та уважно розглянемо саме покарання. Каїн після того, як приніс негідну жертву (Бут. 4, 7), образився на те, що він, який образив Бога, не вшанований ображеним Богом, і, відкинувши Його настанови, перший наважився звершити вбивство, чи краще сказати, гріх більш злочинний, ніж убивство, — засмутив батьків, збрехав перед Богом. «Хіба, — сказав він, — я сторож братові моєму?» (Бут. 4, 9). І за все це карається тільки страхом і трепетом!

Однак можна сказати, що Божу милість тут видно не тільки в тому, що покарання легше за гріх, але й у тому, що в покаранні криється чимала користь. А користь та, що все майбутнє людство покаранням Каїна врозумляється і стає кращими. Тому Бог не відразу віддав Каїна смерті, оскільки не однаково — чути про якогось Каїна, що вбив брата і зазнав смерті, чи бачити цього вбивцю, як він карається. У першому випадку через надзвичайність злочину могли б і не повірити розповіді. А тепер, коли Каїн був видимий, і впродовж чималого часу багато були свідками його покарання, подія стала очевидною і достовірною як для сучасників, так і для нащадків.

Але скажуть: яка ж користь від цього йому самому? Дуже велика. Бог, коли, наскільки міг, словесним напоумленням зменшував його лють, піклувався і про його спасіння. Але якщо подивитися і на саме покарання, то й від нього є чимала користь. Якби Бог негайно умертвив Каїна, то не залишив би йому часу для каяття і виправлення. Тепер же він, продовжуючи життя в страху і трепеті, міг би мати від такого життя велику користь для себе, якби не був до крайності байдужим і більше звіром, ніж людиною. Крім того, ця кара зменшувала для нього тягар майбутніх мук, бо покараннями чи прикрощами, які Бог посилає на нас у цьому житті, зменшується чимала частина майбутніх мук.

Свідчення про це можна привести з Божественних Писань. Христос, розмовляючи з учнями і розповідаючи про Лазаря, говорить, що Авраам, коли багач просив його оросити бодай кінцем пальця палаючий язик, сказав йому: «Чадо! Згадай, що ти отримав уже блага твої за життя твого, а Лазар — тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш» (Лк. 16, 25). А Павло (коли говорю про Павла, то маю на увазі і заповіді Христові, бо Він наставляв цю блаженну душу), коли пише до коринф’ян про блудника, велить віддати його сатані «на виснаження плоті, щоб дух спасся в день Господа нашого Ісуса Христа» (1 Кор. 5, 5). І далі, розмовляючи з ними ж про тих, котрі негідно причащаються Таїн, говорить: «Через це багато з вас немічних і недужих, і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 30–32). Чи бачиш невимовне людинолюбство і безмежне багатство доброти? Чи бачиш як Бог чинить і вживає всіх заходів, щоб ми, якщо і згрішимо, отримали кару легшу, ніж заслужили, а то й зовсім від неї звільнилися?

4. Якщо хтось скаже: чому Бог не знищив стародавнього спокусника, то відповімо, що й тут Він учинив так, піклуючись про нас. Якби лукавий опановував нами насильно, то це мало б деяке обґрунтування. Але через те, що він не має такої сили, а тільки намагається схилити нас (тим часом, як ми можемо і не схилятися), то для чого ж усувати привід для заслуг і відкидати засіб для осягнення вінців? Але якби Бог і залишив диявола у світі, знаючи, що він нездоланний і може підкорити собі всіх, то й тоді не варто було б задавати подібне запитання, і тоді ми самі були б винні, якби він долав і перемагав тих, котрі йому не противляться, а добровільно підкоряються.

Однак сказаного було б недостатньо для тих, котрі не хочуть врозумитися. А якщо багато є таких, котрі вже здолали силу диявола, і ще багато буде таких, котрі здолають, то для чого ж позбавляти цієї честі тих, котрі мають прославитися і здобути блискучу перемогу? Бог для того залишив диявола, щоб і ті, котрі вже були ним переможені, тепер самі його подолали. А це для диявола гірше за будь-яку кару і може довести його до кінцевого осуду. Але хтось скаже: не всі можуть його подолати. То й що? Набагато справедливіше, щоб доблесні мали привід для виявлення своєї доброї волі, а грішники були покарані за власне недбальство, ніж щоб перші зазнавали лиха за інших. Тепер грішник, якщо і зазнає біди, то не тому, що його перемагає ворог, а тому, що його долає власне недбальство. І це підтверджується тим, що багато хто перемагає диявола. Інакше доброчесні зазнали б лиха через грішників, оскільки через них не мали би змоги проявити свою мужність. Тоді сталося б так, якби розпорядник під час боротьби, маючи двох борців, один з яких готовий зійтися із суперником, проявити належну мужність й отримати в нагороду вінець, а другий перед виснажливою боротьбою надає перевагу безтурботності та веселощам, вигнав суперника, а їх обох відпустив без нічого. Тут хоробрий зазнав би втрати через негідного, а останній — не через хороброго, а через власну непридатність.

Крім того, хоч це питання все ж таки стосується диявола, однак такі мудрування, додаючи думку до думки, можуть піти далі і де в чому привести навіть до обвинувачення й нарікання на Боже Провидіння і піддати осуду весь всесвіт. Так воно осудить створення вуст та очей, бо через очі багато хто має бажання того, чого не можна, і впадають у перелюб, а інші устами вимовляють богохульство і подають згубні повчання. То невже через це люди мали залишитися без мови і без очей? Тоді відітнемо й ноги, відрубаємо руки, бо руки іноді обагряються кров’ю, а ноги біжать до гріха. І вуха мали б не уникнути такого ж строгого осуду, бо й вони сприймають марний поголос і передають душі згубне повчання — відріжемо й їх. А коли так, то й їжа, і напої, і небо, і земля, і море, і сонце, і світло, і місяць, і хор зірок, і всі види безсловесним тварин — яка користь від них, коли той, для кого вони створені, настільки жалюгідно спотворений?

Бачиш, до яких смішних і безглуздих думок неминуче доводить таке міркування? Диявол злий для себе, а не для нас. Ми ж, якщо захочемо, можемо навіть через нього отримати чимало добра, звичайно, проти його волі та бажання. Саме в цьому і відкривається особливе чудо і перевага людинолюбства Божого. Те, що люди стають кращими, вже саме по собі терзає і мучить диявола. А коли ми будемо осягати це через нього, то він не в змозі буде навіть перенести такого сорому.

Як це через нього досягається? Коли ми, лякаючись його жорстокості, постійних наклепів і безупинних підступів, будемо відганяти від себе важкий сон, пильнувати і завжди пам’ятати про Господа. Це не мої слова, а блаженного Павла. Послухай, як він майже такими ж словами будить сплячих із числа вірних. У посланні до ефесян він говорить: «Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6, 12). І говорив він так не для того, щоб позбавити їх мужності, а щоб підбадьорити. І Петро говорить: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш — диявол — ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою» (1 Петр. 5, 8–9). Він сказав це, бажаючи зробити нас більш мужніми і повчити, щоб ми більше линули до Бога.

Хто бачить ворога, який наступає, той скоро біжить і пристає до того, хто здатний допомогти. Так і малі діти, коли побачать щось страшне, біжать в обійми матері, хапаються за її одяг, міцно тримаються за неї і не відстають, не дивлячись на намагання багатьох їх відтягнути. А коли немає нічого страшного, вони не слухають ані її голосу, ані погроз, не звертають уваги на те, як вона їх кличе, відвертаються, коли вона всіляко намагається приманити їх до себе, і навіть не дивляться на запропоновану їжу. Тому більшість матерів, коли не діють переконання, ухитряються повернути дітей до себе і заставляють знову прибігти до них за допомогою страховиськ.

Так буває не тільки з дітьми, але й з нами. Коли лукавий лякає і бентежить нас, тоді ми напоумляємося, тоді пізнаємо самих себе, тоді з неабияким старанням прибігаємо до Бога. Але якби диявол був знищений на самому початку і його не було б, то, можливо, багато хто не повірив би в те, що було, тобто що він звабив людину і позбавив її багатьох благ, а сказали б, що це зробив Бог через недоброзичливість і заздрість. Якщо навіть тепер, після таких яскравих доказів спокус диявола, деякі насмілюються це говорити, то що сказали б, чого б не наговорили, якби взагалі не відчули його злості?

Однак, якщо конкретно звернути увагу на все, то можна помітити, що не завжди диявол штовхає нас на зло. Хоч він робить нам багато зла, але багато і ми самі шкодимо собі виключно через своєю байдужість і недбальство. Звернемося знову до того, з чого почали. Коли диявол приступав до Каїна і вселяв йому зробити убивство? З його матір’ю він розмовляв відкрито і її спокушав, а з ним цього не робив. Якщо скажуть, що він уселив у нього злі помисли, то й це залежало від самого Каїна, який прийняв це, послухався і подав дияволові привід для наступу. Але Бог і тоді не залишив Каїна, а продовжував наставляти й напоумляти тим же, чим, вочевидь, карав його.

Але що я говорю про покарання Каїна, однієї людини, коли навіть потоп, у якому загинуло стільки людей, може відкрити для нас Боже Провидіння? По-перше, Бог не відразу і не раптово навів це нещастя, а провістив про нього, і не в короткий термін, а ще за сто двадцять років. Потім, щоб люди через віддаленість провіщеного не забули і не збайдужіли, Він звелів перед їхніми очима будувати ковчег, який яскравіше за всякі слова говорив про Божу погрозу. Каїн уже відійшов із людської пам’яті, а ковчег, що знаходився перед їхніми очима, постійно нагадував про те нещастя, що загрожувало. Але люди й після цього не врозумилися, а продовжували викликати і накликати на себе нещастя. Бог ніколи б не захотів погрожувати потопом і його наводити, як і погрожувати геєною, але причиною всьому є ми самі. Знаючи це, премудрий говорив: «Бог смерті не створив і не радіє загибелі живих» (Прем. 1, 13). І Сам Бог через пророка говорить: «Не хочу смерті грішника, але щоб грішник навернувся від путі свого і живий був» (Єз. 33, 11). Якщо ж ми не навертаємося, то самі накликаємо на себе погибель і смерть, а не Бог, Який не хоче, щоб ми загинули, а вказує шлях, як уникнути диявола.

Але чи тільки це ми можемо сказати про потоп, чи не знайдемо яку-небудь користь від того, що сталося? Навіть неможливо вимовити, скільки користі вилилося від нього як для самих загиблих, так і для наступних людей. Перші були утримані від подальших злочинів, а останні отримали велику користь, бо разом із грішниками була знищена, так би мовити, закваска і причина зла. Якщо люди і без прикладів легко можуть винаходити зло, то чого б вони не зробили, якби багато хто заохочував їх до порочних справ? Щоб цього не сталося, щоб наступні народи не мали стільки учителів зла, Бог водночас погубив усіх.

5. Але як мудро, чи вірніше, як божевільно роздумують ті, котрі, не бажаючи робити будь-що добре, тільки те й придумують та говорять, щоб вину за власні гріхи скласти на Бога! «Якби, — говорять вони, — Бог не попустив, то диявол і не приступив би, і не спокусив відразу». Але тоді Адам і не зрозумів б, яке добро він мав, і ніколи не смирив би своєї гордості. Хто ще був про себе такої високої думки, що захотів бути богом, на що не наважився б, якби не був напоумлений?

Припустимо, що диявол не вселив би нічого Єві і ні слова не сказав би їй про древо, то невже тоді праотці ніколи б не згрішили? Цього сказати не можна. Хто так легко послухався жінки, той і без диявола, сам по собі незабаром упав би в гріх, за що зазнав би ще більшої кари. Водночас і в цій події причиною всього зла була не тільки зваба диявола, але й те, що жінка впала, захопившись власною похіттю. На це вказало і Писання словами: «І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його, і їла» (Бут. 3, 6). Говорю це тепер не для того, щоб зняти з диявола обвинувачення за підступність, а щоб показати що, якби перші люди не впали добровільно, то ніхто не змусив би їх упасти. Хто так легко сприйняв спокусу від іншого, той і до спокуси був байдужим і неуважним. Диявол не мав би такого успіху, якби вступив у розмову з душею пильною й уважною.

Але є люди, коли їх виправляють з цього боку, облишивши диявола, вдаються до заповіді і, не чіпаючи людину, що згрішила, обвинувачують Бога і говорять: «Для чого Він дав людям заповідь, коли знав, що вони згрішать?» І це — слова диявола і видумки нечестивого розуму. Бог проявив більше піклування (про людей) тим, що дав заповідь, ніж коли б Він її не дав. Це видно в наступному. Припустимо, що Адам, воля якого, як показали наслідки, була надто байдужою, не отримав би ніякої заповіді і продовжував насолоджуватися блаженством. До кращого, чи до гіршого привела б його байдужість і зніженість цими насолодами? Кожному зрозуміло, що він, будучи нічим не заклопотаний, дійшов би до крайнього ступеня зла. Якщо він, ще будучи невпевненим у безсмерті, а тільки маючи сумнівну надію на нього, дійшов до такої гордості і божевілля, що сподівався стати богом, хоч і бачив, що той, хто йому це обіцяв, не заслуговує бодай якоїсь довіри, то до якого божевілля він дійшов би, якби вповні заволодів безсмертям? Якого б гріха не вчинив? Чи став би коли-небудь коритися Богові?

Обвинувачуючи Бога, ти поступаєш так, як ті, що стали б звинувачувати того, хто забороняє блуд, за те, що ті, котрі чули про цю заборону, будуть упадати в блуд. Хіба такі слова не до краю божевільні? Якби до людини, яка не отримала заповіді, диявол приступив з порадою відступити від Бога, то легко схилив би її до цього. Бо коли той, хто після отримання заповіді знехтував Тим, Хто її дав, тоді той, що взагалі від Нього нічого не чув, незабаром забув би навіть, що він перебуває під владою Господа. Тому Бог Своєю заповідаю заздалегідь повчив його, що він має Господа, Якому в усьому має коритися. Але скажуть: «Яка користь від цього?» Якби навіть не було жодної користі, то й це варто було б ставити за провину не Богові, Який дав наставляння, а людині, котра не почула цього прекрасного повчання.

Водночас дарування заповіді не втратило своєї користі і після її порушення. Те, що перші люди заховалися, і визнали гріх, і намагалися скласти провину за злочин чоловік на жінку, а жінка на змія — все це свідчить про те, що вони налякалися, затремтіли і визнали над собою владу Божу. А наскільки корисно було перейти від сатанинської надії бути богами до такого страху, це зрозуміло для кожного. Той, хто мріяв про рівність з Богом, так смирив і принизив себе, що боїться покарання, мук і признається у своєму гріхові! Свідомо грішити і скоро помічати й усвідомлювати свій гріх — це надзвичайно важливо — це початок шляху, що веде до виправлення і переміни на краще.

Отже, всю благість Господа до нас ані усвідомити, ані пояснити неможливо. Я тільки скажу головне з того, що ми знаємо. Після такого непослуху, після стількох гріхів, коли сила гріха опанувала всім світом, коли рід людський мусів терпіти найжорстокіші кари, цілковито загинути, щоб навіть саме ім’я його зникло, тоді Бог вчинив для нас найбільше благодіяння — Він за ворогів, які відступили, які відвернулися і ненавиділи Його, віддав на смерть Свого Єдинородного Сина і через Нього примирив нас із Собою, і обіцяв дарувати нам Царство Небесне, вічне життя і незлічимі блага, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило» (1 Кор. 2, 9).

Що може зрівнятися з цим піклуванням, людинолюбством, благістю? Тому і Він Сам говорить: «Як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (Іс. 55, 9). І смиренний Давид, роздумуючи над Його людинолюбством, говорить: «Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість свою над тими, що бояться Його. Як далеко схід від заходу, так віддалив Він від нас беззаконня наші. Як отець милує дітей, так милує Господь тих, що бояться Його» (Пс. 102, 11–13). І навіть більш, ніж батько, тільки ми не знаємо іншого кращого прикладу найвищої любові. Вище за цей приклад подав Ісая, вказавши на матір, яка набагато більше за батька буває прив’язана до дітей. Він говорить: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе, — говорить Господь» (Іс. 49, 15), — показуючи цим, що милосердя Боже вище за природну прихильність. Так говорили пророки. А Христос, розмовляючи з юдеями, сказав: «Якщо ви, будучи злими, вмієте дарі добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього» (Мф. 7, 11), виражаючи цим не що інше, як те, що наскільки відрізняється добро від зла, настільки Боже піклування відрізняється від батьківського.

Однак на цьому не зупиняйся, а проникай розумом далі. Це сказано відповідно до твого сприйняття. Водночас Той, Хто має безмежну премудрість і доброту, Той має таке ж і людинолюбство. І коли ми не зауважуємо Його людинолюбства в кожній події, то і це є ознакою його безмежності. Бог щоденно заради нашого спасіння чинить багато такого, що відомо тільки Йому. Він благодіє роду нашому зі Своєї благості, не маючи потреби ані в прославлянні з нашого боку, ані в будь-якій іншій відплаті, а тому дуже багато залишає прихованим від нас. А якщо інколи відкриває, то й це робить задля нас, щоб ми, перейнявшись почуттям вдячності, сподобилися ще більшої його допомоги. Тому будемо дякувати Йому не тільки за те, що знаємо, але і за те, чого не знаємо. Бо Він благодіє нам не тільки тоді, коли ми того бажаємо, але й тоді, коли не бажаємо. Тому і Павло, знаючи це, повчав дякувати завжди і за все (Еф. 5, 20).

А те, що Бог піклується не тільки про всіх загалом, але й про кожного зокрема, про це можна почути від Нього Самого, коли Він говорить: «Немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих» (Мф. 18, 14), де має на увазі віруючих у Нього. Але Він хоче, щоб і всі ті, що не вірують у Нього, виправившись і увірувавши в Нього, спаслися, про що і Павло говорить: «…хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4). Та й Сам Він говорив юдеям: «Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9, 13); і ще: «Милості хочу, а не жертви» (Мф. 9, 13; Ос. 6, 6). Але коли люди навіть при такому піклування про них не захочуть виправитися і пізнати істину, то й тоді Він не покидає їх. Але тому, що вони добровільно самі позбавляють себе небесного життя, Він подає їм, принаймні, все необхідне в цьому житті: велить сонцю сіяти на злих і добрих, посилає дощ на праведних і несправедливих і подає все інше для продовження цього життя (Мф. 5, 45). Якщо ж Він так піклується про Своїх ворогів, то хіба залишить без піклування віруючих у Нього і тих, що по своїй силі догодили Йому? Ні! Про них Він піклується більше за всіх: «У вас і волосся на голові, — говорить Він, — все перелічене» (Лк. 12, 7).

6. Отже, коли подумаєш, що ти ради Христа залишив батька, дім, друзів, рідних, незліченне багатство і велику славу і тепер терпиш таку скорботу, не падай духом. Чим породжується непорозуміння, тим і розв’яжеться наше непорозуміння. Як? Бога не можна обманювати, а Він тим, хто залишить це все, обіцяв вічне життя. Ти знехтував усім і все залишив. Що ж тобі перешкоджає надіятися на обіцяне? Спокуса, що спіткала тебе тепер? Але що це у порівнянні з обіцяним? Бог обіцяв нам вічне життя не тут. А якби навіть і тут мало звершитися обіцяне, то й тоді не варто було б упадати в скорботу. Бо благочестивій і віруючій людині необхідно настільки твердо покладатися на Божі обітниці, щоб навіть, бачачи протилежні події, не бентежитися і не впадати у відчай щодо їхнього звершення.

Поглянь, яку обітницю отримав вірний Авраам, і що було велено йому зробити? Обітниця полягала в тому, що його нащадки від Ісаака заповнять весь світ, а веління вимагало, щоб він заколов того ж Ісаака, нащадками якого мала наповнитися вся земля. Що ж? Чи збентежило це праведника? Ні. І при такій відмінності і суперечливості веління з обітницею, він не збентежився, не засумнівався і не сказав чогось подібного: «Бог одне обіцяв, а тепер змушує мене інше робити. Від цього сина обіцяв мені безліч нащадків, а тепер велить заколоти його. Як же те збудеться, якщо припиниться цей корінь? Отже, Бог обманув мене і насміявся наді мною». Нічого такого Авраам не сказав і навіть не подумав. І це правильно. Бо коли обіцяє Бог, то хоч би повставало тисячі перешкод задля звершення обіцяного, бентежитися і сумніватися щодо звершення не потрібно. Дія сили Божої саме в тому і полягає, щоб із безвихідного становища знаходити вихід. Так тоді думав і блаженний Авраам. Тому Павло дивувався його вірі і сказав: «Вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс у жертву Ісаака, і, маючи обітницю, приніс єдинородного» (Євр. 11, 17), вказуючи і натякаючи саме на те, про що я тепер сказав.

І не тільки Авраам, але і його правнук Йосиф, хоч і бачив, що дана йому обітниця упродовж довгого часу через різні обставини залишається незвершеною, однак залишився непохитним, оскільки він звертав свій погляд тільки до Того, Хто обіцяв. А коли б він піддався людським роздумам, то зневірився б у звершенні обітниці. Бачений ним сон передвіщав йому поклоніння братів і батька, однак події склалися інакше і багато в чому не відповідали цьому. По-перше, саме ті, котрі мали б кланятися йому, кинули його у рів і, продавши чужоземцям, відправляють у чужу і далеку землю. Ці події настільки здавалися суперечливими снам, що навіть нещасні (брати його) насміхалися над ним і говорили: «Ось, іде сновидець; підемо тепер і вб’ємо його, і кинемо його в який-небудь рів, і скажемо, що хижий звір з’їв його; і побачимо, що буде із його снів» (Бут. 37, 19–20). Потім ті, що купили Йосифа, знову продають його, і не якійсь вільній людині, а царському рабові. Але й на цьому його прикрощі не завершилися, а, зазнавши наклепів пані і будучи засудженим, він багато років провів у в’язниці, і хоч інші виходили звідти, він залишався там ще довгий час. Не дивлячись на такі обставини, які могли збентежити його душу, він залишився непохитним.

Таким же є і наше становище, чи вірніше, воно ще більш важке. Нам Бог обіцяв Царство Небесне, вічне життя, безсмертя і незлічимі блага, а що відбувається і діється з нами тепер? Тільки смерть, тління, кари, муки та різні і безперервні скорботи — зовсім не відповідає цьому. Для чого ж Бог робить це і допускає такі події, які суперечать обітницям? Цим Він звершує дві найвеличніші справи: по-перше, подає нам безсумнівний доказ Своєї сили, тобто, що Він може звершити навіть найбільш неймовірні обітниці; по-друге, повчає нашу душу вірити Йому в усьому, хоч би навіть здавалося, що події суперечать провіщенням. Такою є сила надії — вона не осоромить того, хто щиро їй відданий. Якщо так поступали ті, котрі отримували обітниці щодо земних благ, то набагато більше це стосується нас, які сподіваємося на звершення благих обітниць не в цьому житті, а в майбутньому віці. Для цього життя Господь провістив скорботи та прикрощі. Що ж бентежить тебе? Чому ти не довіряєш Божій обітниці? Знехтувати заради Нього всім світом і потім говорити, що Він не піклується, може тільки той, хто не вірить, сумнівається і вважає обітниці Божі обманом. А це означає воістину біснуватися і викликати на себе вогонь геєнський.

Але чи є і серед людей, які віддані світським справам, такі, що живуть спокійно? Так, і це провістив Христос. «Істинно, істинно кажу вам, — говорив Він, — ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє» (Ін. 16, 20). Так, серед колишніх поколінь вавилоняни, які не знали Бога, користувалися багатством, владою і славою, а юдеї жили в неволі, у рабстві і в крайніх біді. І Лазар, гідний небес і Царства Небесного, лежав покритий ранами, які лизали пси, постійно боровся з голодом, а багач жив у славі, в оточені суспільства, у розкоші і задоволеннях. Але все це ніскільки не допомогло йому в геєні, як і Лазареві голод і рани не перешкоджали проводити це життя в чесноті. Навпаки, він як мужній борець, що несе подвиг у найбільшу спеку і жару, переміг і отримав вінець. Тому один мудрець сказав: «Сину мій! Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси: управ серце твоє і будь твердим, і не знічуйся під час відвідування» (Сир. 2, 1–2). І трохи далі: «Бо золото випробовується у вогні, а люди, угодні Богу, у горнилі приниження» (Сир. 2, 5). В іншому місці сказано: «Покарання Господнього, сину мій, не відкидай і не тягатися викриванням Його» (Притч. 3, 11). Той, хто кидає золото в піч, знає, скільки часу воно має знаходитися у вогні, і коли його необхідно виймати. Тому мудрець і говорить: «Не знічуйся під час відвідування», а Соломон, навчаючи тому ж самому, сказав: «Не тягатися викриванням Його».

Скорбота — це велика справа. Велике задля того, щоб людина стала доблесною і навчилася чесноті терпіння. «А що коли, — скаже хтось, — вона своєю надмірністю похитне і здолає (людину)?» «Вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом зі спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести» (1 Кор. 10, 13). Якщо покарання буває від любові, а залишення без покарання через ненависть (Євр. 12, 7–8), то неможливо, щоб один і той же водночас одного і того ж і любив, і ненавидів, карав і водночас не звертав на нього уваги. «Чому ж, — хтось скаже, — багато впало?» Тому, що самі відпали від Бога, а не Він їх покинув. «Бо ті, що віддалили себе від Тебе, — говорить Писання, — гинуть» (Пс. 72, 27). А віддаляються вони тим, що не переносять Божих повчань, а гніваються й обурюються на них.

Якщо б нерозумні діти, будучи посланими своїми батьками до вчителів, намагаючись уникнути тих трудів та малих покарань, взагалі втекли від батьків, то від цього не отримали б жодної користі, а, опинившись перед необхідністю терпіти на чужині і голод, і безпритульність, і хвороби, і безчестя, і рабство, зазнали б набагато більшого лиха. Так буває і з тими, котрі не переносять із подякою Божі настанови, а обурюються на Нього. Вони не тільки не отримують від цього жодної користі, а кидають себе у крайнє нещастя.

Тому нам і заповідано: «Будь мужній. Нехай кріпиться серце твоє» (Пс. 26, 14). Але ти зазнав набагато тяжчого страждання? Так і вихователі дітей не для всіх призначають одні і ті ж вправи, але слабким слабші, а сильним дають таких же сильних супротивників. Бо коли в кого супротивник виявиться слабшим за нього, той не отримає належної вправності, хоч би й цілий день боровся з ним.

Чому ж, скаже хтось, не всім, що посвятили себе однаковому життю, Бог визначив нести однакові труди? Тому що Бог має не тільки один вид вправ, і не всі люди потребують одного і того ж, хоч би вони перебували в однакових умовах, подібно, як багато хворих, що страждають однаковими хворобами, потребують не одних і тих же ліків, але одні — одних, а інші — інших. Тому і види страждань різні і різноманітні: один спокушається тривалою хворобою, інший — крайньою убогістю, ще інший — образами і зневагою, інший — тим, що постійно і безупинно бачить смерть своїх дітей і родичів, той — загальним презирством і відразою, а цей — обвинуваченням у тому, чого він і не знає за собою, і накликаним на нього тягарем безчестя, інший — ще іншим видом. Всього повністю і перелічити неможливо. Кожне з цих страждань, у порівнянні з твоїм нещастям, тобі здається легким і незначним, але якби ти сам випробував їх, то побачив би, що твоє нещастя, на яке тепер нарікаєш, набагато легше за ті.

Однак, якщо деякі і менше за нас страждають, ми не повинні цим спокушатися. Бо збільшення трудів веде до збільшення нагород і буває твердим оплотом проти вільних чи невільних нападів. Це приборкує гордість, проганяє байдужість, робить нас більш розсудливими і благочестивими. І, взагалі, якщо хтось захоче перелічити все, то побачить чимало користі від спокус, і ніхто з тих, про кого особливо піклується Бог, не буває без суму, хоч нам здається, що це не так.

7. Якщо блаженний Павло багато терпів, і немає нікого, хто б міг бодай трохи зрівнятися з ним, то чи можливо, щоб інші люди не зазнали цього засобу? А коли деякі не врозумилися такими скорботами, то це не з вини Того, Хто послав покарання, а через власне недбальство. Якби їм не були подані ліки, тоді можна було б думати, що вони загинули через непроявлену до них увагу. Однак тепер для того, щоб ні в чому не звинувачувати лікаря, а тільки самих хворих та їхню байдужість, звершено не мало. І хоч деякі, що до спокус жили чесно, після того, як їм піддалися, упали; інші, що віддалися всіляким порокам, не зазнали жодної скорботи; ще інші з дитинства до останнього подиху терпіли незлічимі прикрощі — ми від цього не повинні бентежитися і впадати у розпач. Якби ми могли і були зобов’язані знати дії Божого Провидіння і не пізнали, тоді варто було б нам сумувати і бентежитися. Але коли навіть той, хто був учасником невимовних таємниць і був піднесений до третього неба, збентежився перед цією безоднею і, припавши до глибину багатства, і премудрості, і всевідання Божого, тільки здивувався і тут же відступив, то чому ми даремно намагаємося пізнати незбагненне і досліджувати недослідиме (Рим. 11, 33).

Ми не будемо перечити лікареві, коли він приписує протилежне тому, що нам здається корисним: наказує, наприклад, переохолоджену руку опускати в холодну воду і робити чимало іншого, що здається дивним. Але заздалегідь, переконавши себе, що він робить це за правилами свого мистецтва, охоче підкоряємося йому, хоч він інколи й помиляється. То чому ми маємо досліджувати дії Бога, Який незрівнянно перевершує нас у всьому, Який є Самою Премудрістю і ніколи не помиляється? Невже тому, у кого варто було б вимагати звіту, будемо вірити беззаперечно, а від Того, Кому єдиному повинні вірити, будемо вимагати виправдання та звіту в Його діях й обурюватися, що цього не знаємо? Чи це властиво для душі благочестивої? Ні, прошу і благаю, не будемо доходити до такого божевілля, але в усьому, що викликає подив, будемо говорити: «Присуди Твої, — як безодня велика» (Пс. 35, 7).

Навіть те, що ми не все до кінця знаємо, є справою Божої Премудрості. Якби ми корилися Богові через те, що знали б причини подій, то за це не мали б великої нагороди, і наша покірність не була виявом віри. А коли ми, не знаючи, з любов’ю підкоряємося всім його велінням, тоді через щиру слухняність і щиру віру отримуємо для наших душ найбільшу користь. Ми маємо бути переконані тільки в одному; що Богом все подається для нашої користі, а самого способу не потрібно виясняти, і не треба нарікати і засмучуватися від того, що його не знаємо. Знати його для нас і неможливо, і некорисно. Перше тому, що ми смертні, а друге тому, що ми досить скоро впадаємо у гордість. Зі своїми дітьми ми багато в чому поводимося так, що їм це здається шкідливим, хоч насправді воно для них корисне. Однак вони не сміють запитувати про причину, а ми наперед не переконуємо їх у корисності того, що маємо намір робити з ними, а тільки повчаємо їх коритися наказам батьків і ні про що більш не запитувати. Якщо ж ми так ставимося до батьків, будучи з ними єдиною природою, і не нарікаємо на них, то як можемо нарікати на Бога, Який перевершує нас настільки, наскільки Він вище людей, за те, що не все знаємо? Що може зрівнятися з подібним безчестям? Таким людям блаженний Павло з обуренням говорив: «А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом? Чи скаже творіння своєму творцеві: «Навіщо ти мене так зробив?» (Рим. 9, 20).

Я взяв за приклад дітей, а Павло привів набагато кращий приклад — гончаря і глину, яка ним обробляється. Як глина приймає усякого вигляду, якого нададуть їй руки того, хто її обробляє, так і людина має сприймати те, що велить Бог і приймати з вдячністю те, що Він посилає, ніскільки не суперечачи і не намагаючись знати причину. Бо це незбагненне не для нас, але й для мужів святих і дивних, які жили раніше нас. Так, Іов говорив: «Чому беззаконні живуть, досягаючи старості, та й силою міцні», і так далі (Іов. 21, 7). І блаженний Давид сказав: «Мої ж мало не похитнулися ноги, мало не посковзнулися стопи мої. Я позаздрив безумним, бачивши добробут беззаконних. Бо немає їм страждання, й до смерті їхньої міцні сили їхні. У трудах людських їх нема, і не знають вони людської біди» (Пс. 72, 2–5). Після нього і Єремія говорив: «Праведний будеш Ти, Господи, якщо я стану судитися з Тобою; і однак же буду говорити з Тобою про правосуддя: чому шлях нечестивих благоуспішний» (Єр. 12, 1). Вони дивувалися і запитували, але не так, як нечестиві, не нарікаючи на Бога і не обвинувачуючи в несправедливості за Його діла. Навпаки, один з них говорив: «Правда Твоя, — як гори Божі, а присуди Твої, — як безодня велика» (Пс. 35, 7). Й інший, який багато страждав, «в усьому цьому не промовив нічого нерозумного про Бога» (Іов. 1, 22). І в своїй книзі, роздумуючи про творіння і висловлюючи незбагненність премудрості і домобудівництва Божого, говорив: «Ось, це частини путі Його; і як мало ми чули про Нього» (Іов. 26, 14). А Єремія, передбачаючи, що дехто може засумніватися, перед своїм запитанням висловлює такі роздуми: «Праведний будеш Ти, Господи» (Єр. 12, 1), тобто, я знаю, що Ти чиниш усе справедливо, але не можу осягнути, як це відбувається.

Що ж, чи довідалися вони щось більше? Ні, вони навіть не отримали відповіді, про що говорить блаженний Давид словами: «І я став думати, як би мені все це зрозуміти, але важким це було в очах моїх» (Пс. 72, 16). Вони не отримали відповіді для того, щоб і нащадки навчилися не запитувати про це. Вони запитували тільки про єдине: чому нечестиві насолоджуються благополуччям і багатством, однак і цього не довідалися. А нинішні хочуть знати набагато більше, бо нині висувається набагато більше запитань, ніж тоді. То нехай же ясне знання буде в Того, Хто знає все перш, ніж воно звершиться.

8. Якщо ж ми на підставі того, що нам уже відомо, маємо подати якусь відповідь на поставлені запитання, то задля заспокоєння тих, котрим дуже хочеться про це знати, скажу, що після того, як для нас відкрите Царство Небесне й обіцяна нагорода в майбутньому житті, уже негоже розвідувати, чому (на землі) праведні живуть у скорботах, а грішники в спокої. Якщо там кожного, відповідно до заслуг, очікує нагорода, то для чого обурюватися через ці обставини щасливі чи нещасливі? Цими нещастями Бог укріплює покірних, як мужніх борців, а більш слабких, недбайливих і нездатних переносити щось важче попередньо підготовляє до добрих справ. Часто буває й протилежне — чимало праведників живуть у спокої і честі, а грішні в безчесті і крайніх прикрощах. Цим насамперед спростовується попередня думка, що праведні терплять нещастя, а нечестиві блаженствують.

Якщо це ще потребує пояснення, то скажу, що Бог влаштовує наше благо не для всіх однаково, але, маючи невичерпні засоби, прокладає нам для спасіння багато шляхів. Бо є чимало таких, що не хочуть сприймати вчення про майбутнє життя і воскресіння, тому Він ще тут, коли карає злих і нагороджує добрих, розкриває образ (майбутнього) суду у зменшеному вигляді. Вповні це звершиться на тому суді, однак частково звершується і сьогодні тут, щоб ті, котрі через таку віддаленість суду віддалися гріху, врозумилися принаймні через події сьогоднішні. Якби тут узагалі ніхто зі злих не зазнавав кари і ніхто з добрих не отримував нагороди, то чимало з тих, що не вірять вченню про воскресіння, ухилялися б від чеснот, як від причини зла, а до гріха приліплювалися б, як до причини добра. З іншого боку, якби всі тут отримували нагороду за заслуги, то деякі подумали б, що вчення про суд зайве і обманливе.

Отже, щоб і це вчення не піддалося сумніву, і щоб більшість неосвіченого народу через легковажність не стала гіршою, Бог ще тут карає багатьох грішників і нагороджує деяких праведників. І тим, що Він так чинить не зі всіма, підтверджує вчення про суд, а тим, що деяких карає ще до суду, будить сплячих глибоким сном. Бачачи покарання грішників, чимало виправляються, боячись, щоб і вони не зазнали такого ж. А через те, що тут не всі отримують нагороду за заслуги, чимало мимоволі приходять до думки, що вона відкладена на деякий інший час. Правосудний Бог, звичайно, не допустив би, щоб стільки злих умирали не покараними, а добрі терпіли численні нещастя, якби Він не приготував для тих та інших іншого стану в майбутньому віці. Тому Він і карає, і нагороджує не всіх, а тільки деяких, як наприклад, царя персидського та Єзекію, хоч багато було таких нечестивих, як той ассирієць, і доброчесних, як Єзекія, однак Бог не зі всіма повівся так, як з ними. Причина в тому, як я сказав, що ще не прийшов час суду.

А що це вчення не моє, послухай Того, Хто буде тоді судити нас. Коли прийшли до Нього і розповіли про смерть тих, котрих задавила башта, і про божевілля Пилата, яке він виявив по відношенню до померлих, змішавши їхню кров із жертвами, що тоді сказав Христос? «Чи думаєте ви, що ці галилеяни були грішніші за всіх галилеян, що так постраждали? Ні, кажу вам; але якщо не покаєтесь, усі так загинете. Або думаєте, що вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть у Єрусалимі? Ні, кажу вам; але якщо не покаєтесь, усі так загинете» (Лк. 13, 2–5). У цьому причина затримки. Бог тому не карає відразу всіх, котрі заслуговують кари, щоб через нещастя одних інші ставали кращими.

Тож, нехай це запропоноване питання наше вже буде вирішене. Але ти, можливо, бажаєш вирішення і того питання, що було запропоноване вище і яке набагато важче? Але я думаю, що коли по можливості розтлумачено нами це, то цим покладено початок для вирішення і першого питання. Що ж викликає в тебе подив? Те, що чимало від дитинства до смерті боролися з багатьма прикрощами. На це, як і на попереднє, скажу, що Бог карає їх, по-перше, за їхні власні гріхи, а потім для того, щоб через їхні нещастя мали користь інші. Якщо ж це буває не зі всіма, то тому, що тепер ще не час суду.

Чому ж, скажеш ти, деякі, перш ніж досягти того віку, коли можуть розрізняти між добром і злом, уже несуть покарання, як великі злочинці? Для цього є не одна причина, а багато різних. Це може бути і через нестриманість батьків, і через недбальство вихователів, і через зміни у повітрі, і через безліч інших подібних обставин. Водночас про багатьох з них Бог знає, що вони будуть грішними, а тому наперед зв’язує їх покараннями, ніби путами. Хіба не бачиш, що і серед жебраків чимало, перебуваючи у найжалюгіднішому становищі, звершують безліч злочинів не від горя і не через голод, а тільки через свою порочність? Одного разу я чув від деяких людей, що злиденні, схопивши шляхетну і красиву жінку, обезчестили її в пустинному місці. Яка нужда, яке горе спонукало їх до цього? Якого тільки злочину вони б не вчинили, якби їх не стримували прикрощі, наче ланцюги?

А хто може переносити шаленство і неприборканість ув’язнених у в’язниці? Не краще за них поводяться й одержимі демоном. Я говорю не про те, що вони роблять під час припадків біснування, але про те, що буває після припинення цих припадків. Вони віддаються обжерливості, і крадуть, і пиячать, і роблять набагато мерзенніші справи. Тому, коли суддя багатьох злочинців залишає на перебування у в’язниці на довгий час (а часто вони там і закінчують життя), тоді для того, щоб застерегти народ, щоб інші боялися, бере одного чи двох з них, сідає на підвищенні і при всіх присутніх наказує вести злочинця на смерть, не вважаючи за потрібне робити це зі всіма злочинцями. Так і для Бога, коли Він благоволить напоумляти нас, не потрібні всі злі, Він бере деяких з них, про яких знає, що вони невиправимі, і над ними виявляє Свою силу і гнів, і через це подає багато корисного. Цим він спонукає злих залишити, якщо вони захочуть, своє безчестя, а добрих робить більш уважними, показує Своє довготерпіння і для усіх підтверджує, як я вище сказав, вчення про воскресіння.

Але яка користь від цього, скажеш ти, для тих, що весь свій молодий вік провели в прикрощах і померли ще до того, як устигли розрізняти добро і зло? Але ж якої шкоди, скажи мені, вони зазнають, коли ще не усвідомлять свого нещастя і не вміють ані засмучуватися, ані радіти? І не тільки цим я розв’язую запропоноване питання, але й тим, що подібними прикрощами врозумляються і батьки, і брати, і родичі, і неабияке придбання є від того, коли один не терпить ніякої шкоди, а інший отримує велику користь. Однак для цього, можливо, є й інша якась таємна причина, відома тільки одному нашому Творцеві.

9. Залишається ще одне питання: чому ті, котрі до спокус жили праведно, після спокус упали? Але хто достеменно знає таких, що живуть праведно, крім Того, Хто «створив серця всіх їх і знає всі діла їхні» (Пс. 32, 15)? Чимало з тих, котрі здаються доброчесними, часто виявляються грішнішими за всіх. Це буває в цьому житті, але тільки в деяких людей, через якийсь випадок і з якоїсь причини. Коли ж сяде судити нас Той, хто випробовує серця і утроби, «живий і діючий, та гострий від усякого меча двосічного, що проникає до розділення душі й духу, суглобів і мозків, і судить помисли і наміри сердечні» (Євр. 4, 12), тоді не тільки деяких із багатьох, а всіх побачиш відкрито такими, якими вони є, і ані вовка не сховає овеча шкіра, ані помальований гріб його внутрішньої нечистоти. Бо «немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його» (Євр. 4, 13). Пояснюючи це, Павло говорив і до коринф’ян: «Тому не судіть нічого передчасно, аж поки не прийде Господь, Який освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри» (1 Кор. 4, 5).

Але, облишивши лицемірів, скажемо про тих, що живуть праведно. Звідки відомо, що вони, маючи багато чеснот, не зневажили головну з них — смирення? Тому Бог і відступив від них, щоб вони знали, що добрі справи робили не власною силою, а завдяки благодаті Божій. Якщо ж хтось скаже, що краще пишатися, роблячи добро, ніж смирятися, грішачи, той абсолютно не усвідомлює ані шкоди від гордості, ані користі від смирення. Ти, звичайно, добре знаєш, що людина, яка робить добро з гордістю, якщо тільки можливо так робити добро, незабаром дійде до крайньої погибелі. А хто допустив себе до падіння і через падіння навчився смиренню, той незабаром, якщо захоче, підніметься і виправиться. Але хто робить добро на показ, з гордістю і не терпить ніяких неприємностей, той ніколи не відчує своєї гріховності, а тільки збільшить зло і непомітно для себе відійде звідси без добрих справ, як той фарисей, що ввійшов до храму, думаючи про себе, що він багатий всякими чеснотами, а вийшов, довідавшись, що він бідніше навіть за митаря (Лк. 18, 10).

Є ще й інший вид зла, що має неабияку силу знищувати добро, зібране з великими зусиллями і трудами — це вітер марнославства. Це дійсно вітер, що вривається і розвіває всі скарби чеснот. Ось відкрилася перед нами і друга причина падіння тих, що живуть, як ти сказав, праведно. Чимало тих, що здаються нам такими, що заради чеснот перетерпіли і терплять великі труди, однак за те, що все робили задля слави в людей, а не в Бога, їм дано впасти в спокусу, щоби, позбувшись людської слави, задля якої терпіли всі прикрощі, і побачивши, що вона по суті ніскільки не краща за цвіт на траві, навернулися нарешті до Бога і робили все тільки для Нього. Крім того, є на це чимало й інших причин, але вони, як я сказав, приховані від нас, а відомі нашому Творцеві — Богу.

То ж не будемо нарікати на Нього за те, що з нами відбувається, а будемо дякувати: це властиво вдячним рабам. Ти дивуєшся, що нечистий (дух) напав на тебе не за минулих часів, коли ти розкошував і оточував себе світським лиском, а тепер, коли ти все це покинув і цілком віддав себе Богові. Але це подібно до того, як якби ти дивувався, чому ніхто не турбує глядачів, а на того, хто записався в борці, приготувався і вийшов на місце боротьби, зі всіх тільки на нього супротивник нападає, вражає у голову і б’є по обличчю. Дивним і заслуговує співчуття не те, що демон засмучує, гнобить і непокоїть тих, що відважилися на боротьбу, оскільки таким є закон боротьби, але якщо він перемагає, скидає і позбавляє нагороди — ось це жахливо! А доти, поки він не в змозі зробити цього, то не тільки не завдасть нам жодної шкоди, але ще й подасть неабияку користь — завдяки сильній боротьбі з нами додасть нам більше честі. Так і між воїнами кращим за інших є той, хто може показати на собі більше ран і хто вступав у єдиноборство з найсильнішим із супротивників. І серед борців ми особливо дивуємося тим, котрі вступають у боротьбу з непереможними (так званими найхоробрішими із супротивників). І серед мисливців той вважається найсильнішим, хто виходить на найбільш диких звірів. Твій демон безсоромний і безстрашний? Але тому я й не перестаю дивуватися і захоплюватися тобою, що ти, отримавши такого супротивника, не впав, не здався, а залишився непохитним і ні в чому йому не уступив.

10. А позаяк я тепер говорю тобі без лестощів, бо ти справді отримав дуже велику користь від своєї скорботи, то дозволь мені говорити прямо, бо інакше я не зможу тобі цього довести. Ти знаєш і пам’ятаєш своє попереднє життя, тобто життя до спокуси. То роздивись його уважно і порівняй з цим життям після спокуси, і ти побачиш, яку користь ти отримав для тебе від цього нещастя. Тепер у тебе велика ревність і до постів, і до нічних пильнувань, і до заняття читанням, і до вправ у молитвах, водночас терпіння і смирення досягли в тебе вищого ступеня. А колись ти зовсім не думав про книги, а всі свої турботи і працю використовував для догляду за садовими деревами. Багато хто, як я чув, навіть дорікали тобі за гордість і пояснювали її знаменитістю роду, славою батька і вихованням у великому багатстві. Наскільки ти був лінивий щодо нічних пильнувань, це сам добре знаєш. Часто, коли інші глибокої ночі поспішно вставали, ти залишався зануреним у глибокий сон і сердився на тих, хто тебе будив.

А тепер, з тих пір, як ти вступив у цю боротьбу і ратоборство, все це припинилося і перемінилося на краще. Якщо ж запитаєш мене, чому Бог не попустив демону напасти на тебе, коли ти жив у розкоші і був прив’язаний до світських справ, то я скажу у відповідь, що і це було справою Його Провидіння. Він знав, що тоді ворог, побачивши тебе таким, якого можна легко подолати, був би скоро погубив би тебе. Тому Бог викликав тебе на цю боротьбу не в той же час, як тільки ти вступив в чернече життя, а дав тобі впродовж чималого часу вправлятися, і вже потім, коли ти зміцнів, вивів на це важке поприще.

Ще ти згадуєш про тих, що живуть у світі, і вказуєш на свого слугу, адже, я думаю, ти маєш на увазі його, коли говориш, що багато хто зі світських людей, піддавшись цій же хворобі, досить скоро отримали цілковите зцілення. Але, улюблений, твій слуга й інші, що зазнали такого ж нещастя, як і він, зазнали цього не з тією метою, з якою ти тепер. На нього та інших Бог допускав цього звіра для того, щоб тільки налякати їх і з допомогою страху зробити кращими, а на тебе для того, щоб ти мужньо боровся, славно переміг і отримав вінець за терпіння. Перемога не в тому, що борець під час видовища ухиляється від боротьби із супротивником, а в тому, що він повсякчас залишається готовим до боротьби; тоді супротивник навіть нудьгою не зможе довести його до будь-яких негідних помислів.

А що це справді так, я роблю прямий висновок з наступного. Усім відомо, хоч сам ти й принижуєш себе, наскільки твоє життя краще, ніж життя твого слуги. Тому Бог і турбується про тебе більше, ніж про нього. Якщо ж це зрозуміло, то очевидним є також і те, що якби Боже попущення було проявом Його гніву, то Він не став би так довго піддавати цьому того, кого більше любить, і, між іншим, раніше визволив від демона іншого, котрий набагато гірший за тебе. Це я можу підтвердити не тільки вищесказаним, але і на підставі того, з чого ти робиш висновок, що Бог покинув тебе, постараюся довести, що Він особливо піклується про тебе.

Якби ти не проявив великого старання і не звершив далеких подорожей для розмови з мужами святими і тими, що мають силу зняти ці кайдани, то дехто із простих людей міг би здивуватися, оскільки не дуже ясною була би причина, чому Бог попустив (тобі страждати) стільки часу. Але через те, що ти відвідав місця мучеників, де отримали зцілення навіть чимало з тих, котрі (у біснуванні) кусали людей, довший час прожив з мужами дивними, доблесними, які завжди мали успіх у зціленні хворих, і не опустив анічогісінько, що могло б звільнити тебе від страждання, однак повернувся знову з тим же ворогом, то ти приніс ясний і зрозумілий навіть для надто неуважних доказ Божого Провидіння щодо тебе. Бог, звичайно, не позбавив би тебе Своєї благодаті, і не допустив би посоромлення Своїх рабів, якби не бачив у цьому великої слави і більшої користі для тебе. Таким чином те, що вочевидь служить ознакою того, що Бог покинув тебе, якраз є ознакою Його великої любові і благовоління до тебе.

Опубліковано: 21.04.2016.