Хто з людей спасаються, а хто — ні. св.Григорій Палама
Лист св. Григорія Палами до Івана і Федора Філософів, де він роз’яснює, хто з людей належить де числа тих, котрі спасаються, а хто — ні. Також тут говориться про плоди духовної науки. Дається роз’яснення відносно страстей, що породжують інші страсті. Ще Святитель висловлює звинувачення проти осіб, котрі пишаються своїми пізнаннями у філософії, не турбуючись при цьому про надбання доброчинності.
1
Неначе випробовуючи якимось пробним каменем, а саме — вимогливістю науки, з давніх пір дуже симпатичного мені Федора, я помітив ті ж самі речі, про які вже говорилося раніше так, як я не зовсім хотів би. Говорячи правду, я не дам вам послаблення, керуючись законом, любов, котру відчуваю до вас, «усього надіючись», як каже Апостол (І Кор 13:7). Ця любов мене, що відсутній, з’єднує з вами, і це добре знаю. Бо й ви любите мене, простуючи одним шляхом зі мною і, чим далі, зміцнюючись. Хоча моє недовге мовчання могло створити у вас інше враження. Того, що здається на думку монахів чимось неприйнятним (або неприємним), я не став би роз’яснювати мудрим і відомим людям, які можуть розумовою частиною душі багато що осягнути, а також поєднати це з добрим способом життя. Бо око, що має гострий зір, бачить і розрізняє речі, які знаходяться під небом.
Інколи те, що при першому враженні мало один вигляд, може зовсім інакше уявлятися при подальшому уважному дослідженні предмета. Ви, зрозуміло, знаєте, що Сам Христос не просто, а у наказах Своїх відміняв вітхозавітний Закон. І може здатися, буцімто Він таки відмінив його, а у дійсності, навпаки, Він встановив його ще міцніше і зробив незмінним. Також і «безумство» віри проповіддю Його зруйнувало поганську античну мудрість і виявило тих, що сподобились, на диво мудрішими від еллінських мудреців, бо вклало у них правдиве знання Божих і людських істин і таким чином звело на ніщо мудрість, яка була побудована на слові. На тому слові, буття якого полягало у зниканні, хоча ми й зберігаємо його тимчасово існуючим шляхом складання і сплетення літер і складів.
Правдиве ж знання дарувало нам істинне Слово, що «через нього ви у Христі Ісусі, Який став нам Мудрістю від Бога» (1 Кор 1:30). Слово Це є Самою Іпостасною Премудрістю, Воно тих, у кому зберігається, піднімає з тління смерті і погибелі. Отже, можна сказати, що все, здійснене тепер Богом, є неосяжним для тих людей, котрі не проникають у глибину, вони не можуть цього збагнути. І такий стан речей є цілком природнім, оскільки Досконале Єство є заповітним і надсвітовим, воно не доступне для зору будь-якого єства, Якщо ж навіть з числа тих, що живуть доброчесно, тобто є православними, Воно віддало перевагу монашому чину, то, відповідно і закони відносно нього будуть важкими для розуміння, тоншими, ніж інші. І здійснюватись вони будуть всупереч тому, що відразу багатьом може здаватись. Так і нам з вами, якщо дружній зв’язок не розірваний і не порушений по причині довгого мовчання, треба визнати, що внаслідок цього любов тільки зросла. Відтак, надалі не треба щось приховувати або відкидати. Отже, з того малого, що нам відкрито Отцями, ми зробимо для вас переказ накреслень у тій мірі, наскільки це можна передати у листі.
2
Отже, любителю словесності, гідним чином користуйся словом і велике ім’я філософа відстоюй способом свого життя. Бо, хто безславно користується словами і веде не філософський спосіб життя, а лише сухо пізнаючи почесні науки, той справедливо уявляється таким, що безчестить науку таким, що закопує у землю мистецтво слова і мудру математику, а, в результаті, — славетне щастя, що ними дається. Думаю, що у день Страшного Суду ті, хто зловживав науками, будуть мати їх своїми викривачами, як такі, що у теперішній час зовсім не піддалися переконанню принципів, що їм явно були викладені.
Тому що ці основи передують сприятливому часові, роблять очевидними неминучі висновки (або звинувачення) і ставлять перед лицем звинувачувального вироку. Вони сповіщають засоби випробовування наявних речей: не дійсних речей, але таких, ще видаються дійсними. Одним словом, основи наук вказують засоби, з допомогою котрих належить душу привести до порядку перед лицем неосяжних вічних істин.
3
Отже, кажуть, що душа є чимось простим. Створена ж вона була спочатку доброю і, якби вона внутрішньо, тобто за своїм власним бажанням, а не за намовою бісівською на шкоду, цілковито стала причасницею цілком протилежного начала, тобто зла, то вона тим самим зовсім відпала б від добра. Внутрішній властивості, тобто природі поганої чеканки не можливо було б інколи мати і пряму протилежність у собі: зло, котрого не хочу, його чиню, — каже ап. Павло (Рим 7:19). А це вже свідчить про стан подвійності, бо стан простоти істоти минув.
Закон гріха, що бореться із Законом розуму, про який і Апостол говорить, що він полонив людину до приходу благодаті у Христі, є безпосередньою дією супротивного духа. Краще ж сказати, він є його силою, котра через душу і тіло як її знаряддя, стає звичним станом і справами людини. Так же, як душа є чимось не видимим і неосяжним для сприйняття її органами чуття, але дає тим, що її мають, усе характерне для неї, а це, для початку сказати, — зростання, почуття, мислення; так і в розумній душі, що містить у собі протилежні начала, ні одна з них неможливо осягнути чуттєвими органами сприйняття. А виявляється наявність цих начал тільки на підставі якості проявів, що витікають з них, бо ця якість характеризує і саму душу. Тому що ентелехія (гр. абсолютність чого-небудь) виявляється не на підставі стану тіла, що отримує життя від душі, як цьому вчать немудрі софісти, котрі, шукаючі протягом усього свого життя, не змогли знайти нічого вищого від фізичної природи» тому й не в стані знайти що-небудь здорове.
Адже душа є істотою сама по собі, оскільки навіть і у стані відділення від тіла вона продовжує існувати. Але й з’єднана з ним, багато у чому виявляє себе незалежною від єдиного а нею тіла. Отже, справедливо сказати, що душа є творчим началом і ентелехіею для всього, що вона взяла на себе, тобто тіла, котре приводиться до буття разом з нею. Та, зрозуміло, вона є чимось зовсім іншим, ніж ентелехія, і ніяк не є якоюсь із властивостей підпорядкованого їй тіла. Таким ось, можливо, чином можна її зобразити, що легко зробити, настільки легше, наскільки рух розуму швидший від руху тіла. Треба ж пізнати силу, яка притаманна і тій, й іншій дії, і що характеризує їх. Ця сила пізнається на підставі відповідності вчинків тому чи іншому. Таким чином, треба побачити те, що пізнається, і те, що співперебуває. За умови, що вже сформоване ще до зміни життя, не змінить своєї форми.
4
Щоб було зарозуміліше, я поясню все. Сказано, що прагнення задоволень є початком бід (зла). Отже, вся послідовність зла звідси бере свій початок. Оскільки наша людська природа складається з двох елементів — духовного і чуттєвого, — то поняття задоволення виявляється у двох видах: один з них носить чисто духовний характер. Це деяка, так би мовити, «сверблячка», яка здається приємною, хоча б і була викликана чуттєвими сприйняттями і збудженням страстей. Вона носить ім’я: «славолюбство», Другий же вид задоволення ґрунтується виключно на чуттєвих збудженнях, Він від самого поняття задоволення запозичив своє ім’я: «гонитва за задоволенням» (ориг. «задоволення-любство»). Прийнявши а у співробітники плазуючого по землі змія — «грошолюбство», вони випускають велику кількість дійсно гострих і смертоносних стріл в обдурені безсмертні душі. Такими є першородні паростки давнього змія, котрі характеризують породілю, тобто людську душу, що зберігає їх у собі. Так ось, змії від природи і підкоряються в усьому законам своєї природи тим, що, народжені змією, гублять свою родительку, тобто душу гублять страсті, котрі у ній народжуються. Отже, ці істоти, суперечні до природи душі, але нею народжені, тим не менше, мають звичай губити свою родительку. Перебувають же вони, на жаль, усі разом, начебто в одному лігві покояться в душі кожного з тих, кого гублять, своїми гидкими сукупленнями продовжуючи породжувати мерзоту ще більш нечистих згубних для душі страстей.
5
Але потрібно розширити пояснення, «хто — той, що спасається, а хто — ні», щоб можна було визначити, в якому становищі знаходишся ти сам. І якщо ти виявиш у себе якийсь недолік, то усердно його виправлятимеш. Ось, з цієї самої причини, забувши про те, що я немічний невіглас, і облишивши споглядання, а краще сказати, — оплакування моєї гнилизни, яка дуже повільно очищається, я взявся за цей ємкий твір для тебе. Не позбав же себе і мене цієї користі доброї перед Богом, не приділивши йому належної уваги, вважаючи, що я написав його начебто між іншим, а не навмисно.
Бо, навпаки, я навмисно і заради тебе написав його… Тому що, коли хтось, цілковито зненавидівши згаданих ватажків гидкої множини безчесних звичок або схильностей, шляхом багаточисельних подвигів з допомогою Божої благодаті зовсім повиганяв їх, примусивши тікати полки головних бісів, тоді така людина, що прийняла на цій підставі нагороду за подвиги і увінчана невимовними дарами, і стала дійсним трофеєносієм з-поміж людей, предстане перед Богом, разом з Ангелами складаючи довкола Нього безперестанний хор, і для нас вона є прикладом святості. Якщо ж хтось, вступивши у спасительний подвиг, не встиг виявити себе сильнішим від супостатів, бо смерть випередила його трофеї, то все одно, по благодаті Людинолюбця, і він разом з усіма вірними, з тими, що пізнали Істину, спасеться, ставши праворуч Владики всіх.
І у час прийняття нагород від Царя всіх він також буде учасником непорушного спокою, якого забажав і заради якого чинив подвиги, котрого старанно прагнув, роблячи все життя подвигом, за все ж або хоча б за дещо, зроблене переважно всупереч заповідям Божим, віддаючи різними способами спасительне покаяння. Якщо ж хтось, не вчистившись і не очищаючись, а байдуже підставляючи себе під удари страстей, протягом усього свого життя здружується з Царськими ворогами, краще ж сказати, — з тими, що лише удають дружню прихильність до такої людини, не пізнав або, пізнавши, не кинувся тікати від них, а нестримно накидається на приманку задоволень і насолоджується згубними для душі падіннями, плекаючи у собі вже багатьох згубних зміїв, котрі у свою чергу породжують багатьох нащадків, якими є: гонитва за задоволеннями, шукання слави і любов до накопичення, то ким виявиться така людина тоді, коли Цар усіх прийде судити всесвіт? Де буде вона поставлена Ангелами, що визначатимуть місця на тому Страшному Суді? Що вона почує? Куди ж вона буде відіслана отим голосом, що справедливо судить, віддаючи кожному по ділах його (Мт 16:27)?
6
Але горе й мені! — Бо самі справи мої ясніше від писань гучно говорять про те, що собою являє ця людина. Не знаю» як я знесу тоді нестерпні муки, що і на мене, на жаль, очікують» якщо тепер, у сприятливий для цього час, не викликаю по відношенню до себе людинолюбства Судді? Бо там, кажуть, розлиті моря й ріки невгасимого вогню, непроглядний морок і скреготання зубів, та й багато ще чого іншого подібного. І це, кажуть, там буде все разом. Але і цей опис не у стані зобразити той тягар жахів, котрий відчують засуджені тоді. На жаль! Бо все, звідусіль, з надлишком, найжахливішим чином зіллється у склад єдиного покарання: пекло і холоднеча, темрява і вогонь, волочіння і застій — волочіння на Суд і вічний застій у пеклі, — кайдани і страхіття бісів, гризота вічних хробаків… За тим вироком все це сікається в одне. Та навіть і таким чином описаний, отой жах не може бути достовірно переданий, відповідно до написаного: «… на розум людині не прийде…» (1 Кор 2: 9).
А що можна сказати про той уже непотрібний і безутішний плач, який ніколи не припиниться? Бо у теперішньому житті у тих, що грішать проти Бога, виникає плач через усвідомлення своїх гріхів, а там, після вироку Страшного Суду, відкинуті плачем будуть лише збільшувати наявні страждання примусово викритого сумління, адже не матимуть уже доброї надії на спасіння. І той плач, що є вже й тепер і що повинен завади бути, стане тоді таким, що вже ніколи не заспокоїться, бо буде лише початком для подальшого плачу. І темрява породить надзвичайний жах, і горіння буде без охолодження, і відчай досягне глибини, що не піддається опису. У теперішньому житті плач є дуже корисним, бо його милостиво сприймає Бог, Котрий зглянувшись, зійшов до нас і тим, що плачуть через розкаяння, сумуючи про свої гріхи, обіцяв утіху. Якою саме Він і є, чому й іменується Утішителем.
7
Отже, такий плач є спасительним ділом, а краще сказати, — даром, бо «і Сам», — говориться, — «Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рим 8: 26). Таким чином, цей плач є долею лише всіх вірних. Кажу тобі це, щоб у належній ступені показати сам корінь доброчинств. Виникає ж він при будь-якому почутті страху, якщо вірити у те, що існують майбутні грізні випробування жахами та позбавлення всякого добра. Зростає ж плач разом зі страхом настільки, наскільки ретельно ми відсікаємо турботу про земне, прагнучи кращого, небесного. Досконалим же і джерелом ще більш досконалих речей він стає лише у тих, у кого перше почуття страху зникло, бо у той час любов проганяє всякий страх. Такі з легким серцем, покинувши все інше, присвячують усе своє життя і самих себе єдиному Богові. Коли розум людини відсторониться від усього чуттєвого і вирине з потопу товкотнечи, з якою все це пов’язане, і зверне увагу на внутрішню людину, то ді лише він може побачити маску, що утворилася на його обличчі внаслідок блукання серед низьких речей, і спотворює його. Це спонукає людину докласти старання, щоб сльозами змити оту маску. Потім, коли ота потворна пелена знята, тоді вже душа, що не розривається нешляхетним чином на частини всілякими речами, спокійно входить у середовище своїх щирих скарбів, ї молиться Богові, Який у тайні, як це встановлено заповіддю (Мт 6: 4). Господь же, найперше, дарує йому дар, що полягає у здатності вміщати у собі благодатні дарування. І цей дар є тишою помислів, разом з якою приходить і родителька і засновниця всякого доброчинства — смирення. Не те смирення, що легко висловлюється у доцільних словах і має відповідну зовнішність, а те смирення, котре засвідчене Добрим і Божественним Духом, котре надається Самим Духом, що оновлюється у серцях наших.
8
В оцих же двох станах душі: тиші помислів і щирому смиренні, — наче у надійно огородженому духовному раю, зростають різноманітні дерева дійсної доброчинності. Посередині ж цього раю височіє священний царський палац Любови, у передпокої котрого, як у введенні у майбутній вік, процвітає невимовна і невід’ємна радість, під сяйвом якої тече певний повноводний струмок, що напуває землю покірних. Хто має досвід перебуванняу цьому стані, той знає, про що я говорю. Це — неначе роса, що живить, яка опускається згори. Але при всьому цьому, належить мати велику обережність і недовіру до своїх сил, потрібно всебічно та розважливо огороджувати себе, щоб ні в якому випадку не проникнув до нас зачинатель зла від початку. Бо, якщо проникнувши, він залишиться непоміченим, то може зостатися разом зі своїми супутниками і перетворити нашу душу на табір свого шкідливого війська, » і буде останнє гіршим від попереднього».
9
Та нехай буде все це далеко від нас. Буде ж воно цілком далеким від усих, хто щиро докладає зусилля для цього, і тому має невсипущого охоронця. Гадаю, що тепер ти скоріше згадаєш те, що я сказав тобі на початку. Мова йшла про те, що все, чому ж навчився від тих людей, які випробували на собі досвід Отців, бо. повірили цьому, а я лише передав. Керуючись любов’ю до тебе, я звертаюсь і відкриваю тобі все, щоб ти міг виявити себе, наскільки це у твоїх силах, любителем дійсно бажаного добра. Бо дише тоді, коди всяка ганебна страсть, що мешкає у нас, буде вигнана, наш розум, як було вже сказано, цілковито обернувшись до самого себе і до інших душевних сил, плеканням прекрасних речей, якими є доброчинства, прикрасить душу.
Прагнучи ще кращого, ще і ще прокладаючи, Господи, «Твої дороги у своєму серці» (Пс 83: 6), і все ретельніше, Божою допомогою, обмиваючи себе, він не дише зчищуе з себе те, що належить поганій чеканці, тобто низькій, чуттєвій нашій людській природі, але й виводить зі свого серця все навіяне, навіть у тому разі, коди воно належить до більш шляхетної сфери або способу думок: наукового пізнання, мистецтва, художнього слова… Коли ж розум перевищить не лише матер’яльну діаду, про яку вчив Аристотель, але й, у додаток, стане вищим від усього мисленного і навіть об’єктивного мислення, чинячи все це заради Бога і через любов до Нього, і відсторонить все це від себе, «немов глухий і як німий», згідно з написаним (Пс 37:14), — тоді він утримує під своїм контролем поняття матерії і створюй у собі вищу освіту в умовах повної безпеки. І, оскільки тоді віщо ззовні не грюкає у двері, внутрішня благодать перебудовує на краще й освітлює все всередині, удосконалюючи внутрішню людину.
10
Коли ж «почне розвиднятись, і рання зоря зійде у серцях ваших», як каже Корифей Апостолів (2 Пет 1: 19), тоді згідно з пророчим словом «виходить чоловік до свого діла і до своєї праці» (Пс 103: 23), і користуючись світлом, вибирається на свій шлях, котрим піднімається на вічні гори і стає самовидцем надсвітових речей, при цьому — о, чудо — не розлучаючись з приведеною від початку разом з ним у буття матерією. Так стається на цьому шляху. Тому що людина піднімається не на крилах уяви усвоїх думках, бо це, напевне, завжди є блуканням у сліпоті. Шлях цей осягається не на підставі легкого сприйняття органів чуття. Але й не на підставі умоглядних, абстрактних предметів точного і безсумнівного логічного висновку, що перевищує глузд. Та, минаючи все це, на підставі ІСТИНИ він піднімається невимовною силою Духа.
І в духовному, невимовному сприйнятті розум чує невимовні слова і споглядає невидимі речі, тому він і є, і надалі стає цілковито чудесним. І навіть тоді коли він відходить звідти, повертаючись на землю, все одно суперничає зневтомними співцями, що оспівують Бога, ставши дійсно інакшим — ангелом на землі Божій, що у серці своєму приносить йому в жертву всякий вид тварі, бо і сам він бере участь у всьому. Та ще й те, що вище від усього, він отримує у долю собі, щоб стати точною подобою Бога. Так наш розум є не лише тим, що відчувається, що відчуває, здатним мислити нематер’яльним, що за наявності всіх цих рис пізнається як єдине ціле, але є і духовним, — не кажу зараз у понятті благодаті, хоча й ми «прийняли всі — благодать за благодать» (Ів 1:16), за словом найбільшого Богослова з числа Апостолів, що слід розуміти як відновлення першої благодаті у другій, — але як щось всаджене у нас, саме вкладений у нас Богом дух життя, котрий ми, на жаль, вже зробили і продовжуємо робити чимось непотрібним, тому й у багатьох людях він зовсім не відчувається.. Але цього не можна сказати відносно людини, яка сподобилась від Небесного Отця володіти досконалістю розуму і дійсним оновленням. Бо ясним чином ця людина згори осяяна Ним Самим, і бачить способом пізнання Його і те, що походить від Нього, у, собі, так що тоді з’єднаному з нею тілу передає численні ознаки божественної краси, ставши посередником між благодаттю Божою і грубістю тіла, вкладаючи у нього силу чинити те, що воно саме собою чинити не може.
11
Звідси походить боговидна і незмінна тверда налаштованість відносно доброчинства і абсолютна нерухомість або неналаштованість на зло. Звідси витікає слово, яке дає поняття дійсних речей і розкриває — на підставі своєї чистоти — таємниці природи. Слово, котре за допомогою аналогічних понять вивищує спосіб мислення тих, що з вірою уважно його сприймають, до розуміння речей вищих від природи. Бо такого розуміння ними цих таїн торкнувся невидимим дотиком Сам Отець Слова. Звідси походять й інші різні чудотворіння і дар прозорливості, а також — передбачення. Також і дар розважати про речі, що чиняться десь далеко так, як про речі, що чиняться перед очима.
Але, найголовніше, що все це не було метою отих блаженніших мужів. Так, як хтось, дивлячись на промінь матер’яльного світла, при цьому невільно помічав би і найменші часточки пилу, які є у повітрі, через те, що вони були добре освітлені. Подібно і для них, котрі чисто насолоджуються божественними промінями, яким за Їхньою природою притаманна властивість виявлення всього, бо від цих промінів ніщо не приховане, начебто дійсно мимохідь відкривається знання — відповідно до їх чистоти — про ті речі, котрі відбуваються тепер, або відбувалися раніше, а також про ті, котрі повинні відбутися у майбутньому. Корисним же для них є повернення їхнього розуму до самого себе і зосередженість його на собі. Краще ж сказати, — хоча це й може здатися дивним,— корисним є звернення усіх сил душі до розуму — зосередженість у дусі, а потім настає час діяльності, відповідної до цього і побожної. Споряджені такою діяльністю подвижники добре влаштовані щодо Першообраза, Отієї давньої і неуявної Краси, Котра через людинолюбність «скрізь ходить та шукає тих, що гідні Її, і на стежках з’являється їм приязно та йде назустріч кожні й їхні й думці» (Мудр 6:16), перебуваючи також недалеко і від нас, «бо й ми Його роду»; (Дії 17: 28).
12
Ця Божественна Краса готова дарувати найвищу досконалість тим, що здатні вмістити, прийнявши її. Сама ж вона привітно приймає від нас навіть найменше. «Чи бажаєш ти, монаше, — питає Вона, — цілковито триматися Мене, щоб Я зробила тебе храмом Божої слави і вмістилищем насолоди? Щоб Я явила тебе сіллю землі та світлом світу, яке володіє словом життя, яскравішим від зірок? Чи хочеш настільки сильно цього, щоб отримати? І тебе, котрий, перебуваючи у шлюбі, тримаєшся цноти, мабуть, не менше вітаю Я і приймаю.» Бо й проповідник благодаті Павло всю Церкву дівою чистою Христові відрекомендував при зарученні. Але ти, мабуть, не бажаєш убозтва, обмежень у харчуванні, суворості посту, випробувань іншими подвигами, в усьому регламентованого і незвичного способу життя, відмови від батьківщини, від даху над головою, від власного майна? Гаразд, мешкай у рідному місті або ж у тому, котрому віддаєш перевагу.
Можеш мати будинок, достатній для захисту від поганої погоди, одяг та їжу, і цим треба задовольнитись. Якщо ти не занадто прив’язуєшся до речей, то не примушую тебе відмовлятися від усього. Але турбуйся лише про задоволення нагальних потреб і не плекай любові до накопичення. Раджу тобі позбутися всього зайвого і непотрібного, як ти маєш звичку обрізати надлишок своїх нігтів. Застерігаю не робити їжу предметом насолоди, а пиття міцних напоїв — засобом тамування спраги. Не справляй для покриття наготи свого тіла пишної і дорогої одежі. І не роби багатство засобом самозадоволення. Багатство, навіть тоді, коли воно не в руках тих, що його прагнуть, вже самим прагненням його дуже шкодить їм, а прийшовши до них, виявляє свою внутрішню нікчемність. Бо, не дивлячись на те, що воно вже є у наявності, його продовжують прагнути люди, яких не напоумлює досвід того, що багатство ніколи не приносить задоволення. Адже ця нещасна страсть виникає не через бідність, а. скоріше, навпаки, бідність як відчуття недостатку походить від цієї страсті до багатства, що не може ніколи задовольнитись.
Сама ж ця страсть походить від безумства, через котре і той, що «розбирає свої стодоли і більші будує»(Лк 12:18), дуже справедливо називається «безумним» спільним для всіх Владикою Христом. Бо, як же може бути не безумним той, хто заради непотрібних речей, — «бо не від надміру того, що хто має, залежить життя» (Лк 12:15), — зраджує необхідні речі? Хіба не мудрим вважається той крамар, котрий з розрахунком використовує необхідне своє майно і додає до загальної суми, що дійсно приносить великі прибутки у справі дуже вигідної для нього торгівлі? Хіба це ж саме не стосується і землеробства, котре ще до початку жнив, у сотні разів примножує те, що було вкладене у землю, показуючи майбутній вигідний врожай, який ще тільки буде у свій час, — врожай невимовний і неймовірний та дуже вражаючий, адже засівання малої кількості насіння віддає так рясно?
13
Отже, навіть при наявності багатства, людей не залишає прагнення до збагачення. Але вони бояться збідніти через те, що не зовсім довіряють Тому, Хто обіцяв додати все земне лише тим, які матимуть Царство Боже. Навіть якщо б мали вони достаток у всьому, та маючи лише це на увазі, зовсім не позбуваються хворобливої, згубної жадібності. Увесь час збираючи, вони продовжують навантажувати на себе непотрібний вантаж. Краще ж сказати, ще живучи, вони кладуть себе де своєрідного гробу.
Бо якщо тіло звичайного мерця заривається у землю, то дух грошолюбця живим закопує себе у золочений порох. Для людей, що мають здоровий розум, така могила видається смердючишою від звичайної настільки, наскільки низько вона опускає у себе розум або дух людини, бо ця болюча духовна хвороба отих нещасних виходить назовні, і сморід від неї досягає навіть до неба — до Ангелів Божих, де Самого Бога. Через це люди, що носять на собі печатку, яка свідчить про те, що Бог відвернувся від них, стають огидними. Як казав Давид: «Смердять, загнивши, мої рани з-за його нерозуму.» (Пс 37:6).
14
Та про це я написав тобі швидше для того, щоб використати привід для написання, а не тому, що ти маєш у цьому потребу. Але, що тобі, людино, за потреба мати людську славу? Краще ж сказати: мати щось з порожнім найменуванням слави, що не лише саме позбавлене, але й позбавляє людину дійсної слави; і не тільки це, а ще й, у додаток, породжує заздрість, яка рівносильна вбивству, бо була причиною першого кровопролиття (Бт 4:8), а потім — і боговбивства Христа? Чи корисна вона чим-небудь для людської природи: підтримуючи або зберігаючи її, чи якось співчуваючи їй, коли вона пошкоджена, і цим лікуючи її? — Зрозуміло, що ніхто б цього не сказав.
Але я думаю, що вона служить викриттям тих зловживань, які були здійснені під пристойним приводом. Якщо ти, як мудрий, побажаєш дослідити, то знайдеш, що у більшості випадків вона підступно приховує ганебні справи і ганьбить, але ганебно скидає з себе маску і, стається, вкриває ганьбою своїх прихильників, хоча так звані «Еллінські Отроки», а краще сказати, — «отці» (професійні філософи), та провідники їхніх вчень вважають, що без неї у житті ніхто не робив би нічого доброго. Вони хотять переконати усіх, що тільки пошуки слави були мотивом усіх добрих і шляхетних вчинків. Але не так були навчені ми що відкрито носимо ім’я Того, Хто через любов до людей Собою помазав нашу природу. Христос Собою зміцнив людську природу, приєднавшись до неї для боротьби з нашими духовними ворогами.
Отже, Його ми маємо Глядачем наших вчинків. Його лише маючи на увазі, на Нього лише завжди озираючись, заради Нього і завдяки Йому ми чинимо все найпрекрасніше. Усе робимо ми у славу Божу, зовсім не прагнучи догодити людям. Краще ж сказати, — не догождаючи їм за наказом Павла, вищого тайного Законоположника і нашого законодавця, що каже: «Якби я ще й людям хотів подобатись, я не був би Христовим слугою.» (Гал 1:10).
15
Але навіщо я розтягую слово, пояснюючи це чоловікові, котрий, можливо, краще знає предмет, аніж той, хто говорить? Тому що, як учень Царства Небесного, ти знаєш і нове, і старе. Тепер лишилося у справах виявити своє знання. Спустись і почни змагання на стадіоні, стає ділом, щоб тобі подвизатися «доброю борнею, борячись законно» (2 Тим 4:7, 2:5). Відкинь дещо з того, що тисне на тебе, і з дуже важкого навантаження турботи про земні речі, щоб легше тобі було працювати на духовній ниві. Ретельно познімай усе з себе для змагання, швидше звільняй свій розум від усього, що опускає донизу твоє мислення. Намасти себе олією доброчинності і зосередься: не давай твоїм противникам знайти у собі слабке місце.
Дуже прикро, що у той час, коли, як ми знаємо, рядовим воякам належить, після того, як отримали вони відповідну підготовку, прийняти на себе військове знаряддя, ми, вшановані високою освітою, вважаємо навіть небезпечним для нас чинити подвиги. Натомість, у нашій монашій справі, «бо зброя нашої боротьби не тілесна, а сильна в Бозі на зруйнування твердинь» (2 Кор 10:4), опоясавшись мечем Духа і взявши до рук страшного для ворогів списа духовної діяльності, належить вступити у рукопашний бій із страстями й бісами. А якщо вони, переможені, тікатимуть у фортеці шукати притулку, тобто у самих глибинах нашої душі, бо саме це місце буває попередньо піддане ними облозі, то й тоді духовні вояки, «з Богом перескакуючи мури», як говориться у псалмі (Пс 17:30), перемагають своїх спільних ворогів, таким чином остаточно стаючи самі собі панами і людьми Божими. Так сподобляються вони речей, що є вищими від них.
16
Зрозумілим для тебе є пізнання Бога, бо ти ретельно дослідив природні поняття, на підставі чого можна побачити очима думки Того, Хто перевищує природу. Що подобається Богові, тобі відомо, оскільки Він ясно тобі це виявив, подарувавши знання у божественних словах і книгах, щоб ти не мав ніякого виправдання, посилаючись на свою необізнаність. Ти осягнув премудрість, знайшов розум, прийняв слово на допомогу собі. Бог дарував тобі духовний зір, щоб ти міг відрізняти добро від протилежного йому зла. Він наділив тебе здатністю робити вибір і відкидати негідне, а шукати і триматися волі Божої. Отже, хіба не дуже легко і хіба не лише справою доброї волі є приведення цієї дарованої тобі здатності у дію для того, щоб не випало тобі відчути на собі удари? Але мудрець — наче немовля, на жаль!
Як стається, що той, хто ретельно студіював науку над науками і отримав виховання, котре видається таким, що перевищує науку, є немовби неуком і, на жаль, невихованим чоловіком?! На користь справи згадаю і це: тим, котрі володіють знаннями тепер, загрожує сильне покарання, адже: «Той, що, знавши волю пана свого, не приготував, ані не зробив по його волі, буде тяжко битий» (Лк 12:47), — каже Христос. О, який сором! Мудрець, що не використав належним чином отриманий ним талант та й нічого не додав до нього своєю діяльністю, саме через те, що був уче ним, опиниться у більш скрутному становищі, ніж навчені люди, у той страшний день відплати кожному по його ділах. О, як добре я опишу словами ту біду! Він і сам захотів би тоді, щоб у минулому своєму житті був невігласом найбільшим поміж невігласами, оскільки у такому разі тепер був би підданий легшому покаранню. Бо Господь сказав: » А той, що її (волі БОЖОЇ) не знав і зробив кари гідне, буде мало битий.» (Лк 12:48)
17
Чи означає це, що знання або ж наука є злом? Ні в якому разі! Тому що про Бога сказав пророк Давид: «Він, що навчає розумну людину» (Пс 93:10). «Він звідав усі дороги знання і дав його Якову, слузі Своєму, Ізраїлеві, улюбленцеві Своєму» (Варух 3:37), — говорить Єремія передбачаючи майбутнє. Дав же це нам Сущий Добрий Отець наш і Владика і Творець, визволяючи таким чином тих, що належать Йому, від дуже злої необізнаности, щоб так звільнити їх, заради них» навіть від того малого числа ударів, яке їм загрожує, тобто від легкого покарання, призначеного тим, що грішили через незнання. Якщо ж я цього знання не побажав би мати або, перебуваючи не на висоті пізнаних оправ свободи, став би його не вартим, а за власною волею сам себе підставив би під чисельні удари, то у цьому винні не знання і не науки.
Це буде моєю особистою виною і результатом зміцнення у мені гріха внаслідок змертвіння у мені ж таки доброго начала. Дозволь же й мені зарахувати себе до мудрих чоловіків, даючи таку високу оцінку на підставі вищесказаного, бо у красномовстві цього послання велика частина заслуги або й усе належить мені, тобто я цього досяг. Але у ледарстві відносно справ доброчинності, про яку я знаю, у чому вона полягає, я перевершую всіх або більшість. І хоча могутній закон любові примусив мене, недбалого і невченого (бо повинен я казати правду твоїй премудрості й доброчинству), взятися за це писання, ти, все одне, звертай увагу на слова, а не на мене, що їх тобі пишу.
18
Був такий випадок: колись Олександрові, цареві Македонському, дав пораду один з його рабів. Цар вчинив вірно: від прийняв до уваги не стан порадника, а саму пораду, засвоїв її, а потім, на тій підставі, що порада йому сподобалась, і самого порадника зарахував до наближених де себе людей. Цар і владика прислухався до свого раба і простака. Невже ж ти відкинеш дружню і корисну думку, висловлену з любові до тебе, через нікчемність того, хто говорить? Ні, не треба так чинити, улюблений мій мудрий пане. Але, піднявшись до храму Божого — у твій розум — часто протягом усього дня спостерігай за собою. Завжди пам’ятай про Господаря храму, що сказав: «Написано: Дій Мій домом молитви буде зватись.» (Мт 21:13). А, зійшовши звідти і віддаючи себе оправам, згадай, у чому ти мав там потребу: хіба не у прощенні? Хіба не у милості? Хіба не у людино любстві Владики?
Це ж саме і ти дай твоєму ближньому: прости, як тебе прощено; будь милостивий, пам’ятаючи милість до себе. Придбай, як говориться, своїм людинолюбством людинолюбство Боже для себе. Дай доказ твоєї прихильності до брата і любові до нашого Владики й Отця, тієї любові, котра пізнається на підставі ставлення до ближнього. Бо, якщо ти не любиш своїх близьких родичів, то як ти зможеш полюбити твого брата у Христі? А, якщо не любиш твого брата, котрого бачиш, то як повірити тобі, що ти любиш Бога, Котрого не бачиш, як каже Апостол (1 Ів 4:20)? Але справами любові до ближнього доведи твою любов до Невидимого і тоді побачиш Того, Хто завжди любить і завжди любимий. І Він полюбить тебе більш явно, ніж ти відчуваєш зараз. Та й сам ти полюбиш сильніше і будеш співперебувати з Ним і люблячи, і відчуваючи любов до себе. Що нехай і буде завжди на славу дійсно Любимого і Бога слави — Христа, з Котрим належить слава Отцю разом зі Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
