«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориАпологети

Святий Іустин Філософ. Життя та діяльність.

Св. Іустин Мученик (нар. бл. 100 р.), відомий також під ім’ям Іустин Філософ, був одним з перших апологетів (тобто захисників) християнства. На відміну від мужів апостольських, які переважно зверталися до членів Церкви, писання апологетів були адресовані сучасному їм язичницькому читачеві, тому для кращого розуміння їх потрібне знання язичницької теогонії та історичної обстановки того часу. Метою апологетів було найперше показати язичницькому суспільству можливість прийняття християнства з культурної точки зору, що було досить важким завданням, оскільки християнам доводилося одночасно вести війну «на багатьох фронтах». На них нападали, звинувачуючи у варварстві, за те, що (як вважали язичники) нікому невідому, суперечливу і непотрібну книгу, Біблію, вони шанували як богонатхну. Тому апологети намагалися показати вічний сенс старозавітної історії, але в той же час їм доводилося відмежовуватися від юдаїзму, показуючи що саме християнське розуміння Біблії є істинним. Також було потрібно знайти паралелі між грецькою філософією і християнською думкою, одночасно представивши язичницьку філософію попередницею християнства, а християнство — одкровенням того, що язичницька філософія лише передчувала. Необхідно було спростувати звинувачення в атеїзмі, канібалізмі, приводом для яких служили чутки про євхаристійні зібрання, куди не допускалися сторонні, так що ніхто точно не знав, що там відбувалося. Апологети описували Євхаристію, прагнучи пояснити, в чому її сенс, і обґрунтувати небажання християн поклонятися язичницьким богам. Вони обговорювали християнську мораль, показуючи, що християни можуть бути хорошими громадянами і доброчесними людьми. Таким чином, християнська апологетика велася на багатьох рівнях: філософському, соціальному, етичному, антиюдейському та ін. Св. Іустин Мученик — перший з отців-апологетів, твори якого дійшли до нас в значній кількості і майже в цілості. У другому столітті відомі ще десять-дванадцать інших християнських апологетів, більшість творів яких втрачені і відомі нам лише за свідченнями інших авторів. В основному вони захищали ті ж ідеї, стараючись, з одного боку, відмежуватися від юдаїзму, а з іншого — клопотатися за безневинно гнане християнство перед язичницьким суспільством і його правителями.

Про св. Іустина Мученика нам відомо з «Церковної історії» Євсевія. Крім того, до нас дійшов офіційний протокол його мучеництва. Іустин народився в освіченій сім’ї римського чиновника в Палестині (у місті Флавіанополісі, яке римляни називали Сихем). Він отримав класичну язичницьку освіту, тобто вивчав грецьких філософів, зокрема Платона. Його навернення до християнства носило інтелектуальний характер, але у Євсевія воно описується в дещо романтичних тонах. Одного дня, прогулюючись по пляжу, він зустрів старця, який переконав його в тому, що всі старозавітні пророки були істинними філософами. Також на Іустина справила велике враження та мужність, з якою помирали християнські мученики. Вже після навернення до християнства Іустин отримав свій «палліум» (так називався одяг, який носили філософи) в Єфесі. Цей «сертифікат» надавав йому право зайнятися викладацькою діяльністю, і Іустин відправився до Риму, де відкрив свою власну школу. Він зазнав мученицької кончини через усікновення голови разом з шістьма своїми учнями під час гоніння імператора Антоніна Пія (138-167 pp.), в правління префекта Юнія Рустика, тобто в 60-их роках II століття.

У древній Церкві св. Іустин був відомий не лише як місіонер і вчитель, але і як видатний письменник. Його літературна діяльність була досить активною, і Євсевій (Церк. іст. IV, 18) характеризує її так: «Іустин залишив нам багато корисних творів; вони свідчать про розум, який пройшов школу і думкам про Божественне». На жаль, значна частина цих творінь загублена. Серед них: твір «Проти усіх єресей», про який згадує сам св. Іустин (1 Апол. 26). Від аналогічного твору «Проти Маркіона» дійшов лише один фрагмент, що передається св. Іринеєм Ліонським (Проти єресей IV, 6, 2): «Я не повірив би Самому Господу, якби Він сповістив мені, що поряд з Творцем є і інший Бог». Св. Іриней приводить ще один фрагмент св. Іустина: «До пришестя Господа сатана ніколи не наважувався хулити Бога, оскільки ще не знав, про своє засудження». Проте не ясно, чи відноситься цей цитований фрагмент до того ж самому твору св. Іустина або взятий з якого-небудь іншого. В ще одному творі, який не дійшов до нас, — «До еллінів» — св. Іустин, за словами Євсевія, «просторто розмірковує про багато питань, які займають і нас, і грецьких філософів, визначає також і природу демонів». Євсевію були відомі і інші творіння святого: апологетичний твір «Викриття;» твір під назвою «Про Божественну єдинодержавність», складений «не лише за нашими писаннями, але і за еллінськими книгами;» трактат під назвою «Лірник», в якому обговорювалася проблема душі. Проте з усієї великої літературної спадщини св. Іустина збереглися до наших днів лише три справді автентичні твори.

Два твори написано в жанрі а пологій. Деякі вчені припускають, що спочатку вони були єдиним твором, проте свідоцтво Євсевія, який ясно розрізняє їх, говорить проти такого припущення. «Перша Апологія» написана раніше, ймовірно, бл. 150 p., бо св. Іустин зауважує в ній, що «Христос народився 150 років тому при Квірині» (1 Апол. 46). За об’ємом вона більша за «Другу Апологію» і складається з 68 глав. У цьому творі св. Іустин звертається до правителів Римської імперії як до людей, які називаються «благочестивими і філософами», такими славляться «охороною наук» і «любителями істини», закликаючи їх зрозуміти релігію Христа (1 Апол. 2, 2 — 3). Мова св. Іустина витримана в дуже м’яких і обережних тонах, так як він прагне апелювати до високого філософського розуміння правителів. Його аргументація ґрунтується на трьох основних положеннях: 1) переслідування християн за одне тільки ім’я є безрозсудним і несправедливим, 2) звинувачення їх в різних злочинах неґрунтовне і помилкове і 3) спосіб життя і віровчення християн відрізняються чистотою, непорочністю і святістю.

«Друга Апологія», що складається з 15 глав, доповнює першу; написана вона після першої (в 161 р.) з нагоди одного інциденту: в Римі, при префекту Урбіку, були схоплені і обезголовлені три благочестиві християнина. Становище християн, які могли стати жертвами будь-якого свавілля, і спонукало св. Іустина написати «Другу Апологію». Проте твір справляє враження деякої незавершеності: цілком можливо, що святий мученик не встиг надати цій «Апології» завершеної форми, ставши жертвою гоніння. У порівнянні з «Першою Апологією», тут намічаються деякі нові теми, наприклад, що кінцевою причиною гонінь на християн є ненависть бісів до них. Простежується в цьому творі і та думка, що подібного роду гоніння лише виявляють перевагу релігії Христа над язичництвом. Також досить ясно висловлюється ідея, що бісів і злих людей, що потрапили під їх чари, чекає Боже покарання. Закінчується цей твір обнадійливо: язичники, дізнавшись істину про християн, звільняться від свого незнання справжнього Добра.

Третій твір св. Іустина — «Розмова (Діалог, Бесіда) з Трифоном юдеєм» — є найбільшим за обсягом з його творів (142 розділи), який зберігся повністю. За своїм характером і жанром він істотно відрізняється від двох перших: св. Іустин відступає від їх «монологічної» форми, і форма «діалогу» дозволяє йому досить чітко відтінити зіткнення двох релігійних світоглядів — християнства та юдаїзму. Тому, якщо «Апології» оголюють переважно грані зіткнення ранньохристианскої Церкви з язичництвом, то в «Розмові» проявляються дещо інші аспекти буття Тіла Христового у ворожому світі.

Опонентом св. Іустина в «Розмові» виступає якийсь Трифон — особа, швидше за все, реальна. Судячи з його висловлюваннь за ходом бесіди, він, як і багато юдеїв, втік з Палестини від повстання Бар Кохби, невдоволений граничним екстремізмом повсталих і побоюючись їх релігійного фанатизму. Вочевидь, Трифон належав до так званого «еллінізованого юдаїзму», що відрізнявся певним «лібералізмом». Він провів деякий час в Греції, де вчився в Аргосі у якогось Коринфа, «послідовника Сократа». Трифон і його супутники відрізняють себе від юдейських «вчителів», тобто «ортодоксальних раввинів» (Розм. 94, 4), але в той же час їх розбіжності не носили надто принциповий характер, тому що в ході бесіди Трифон висловлює жаль, що не послухався тих, які забороняють вступати в диспути з християнами (Розм. 38,1).

Позиція Трифона у відношенні до християнства докорінно не відрізняється від позиції раввіністичного юдаїзму. Для нього юдейський закон («тора») так само є самодостатнім для спасіння (правда, він визнає, що деякі приписи цього закону можуть виконуватися лише в Палестині). Уявлення про юдейську національну винятковість лежить в основі усього світогляду Трифона. Так, він неодноразово висловлює подив з приводу того, що християни не проводять ритуальної розмежувальної риси між собою і язичниками (Розм. 8, 4; 10, 3; 19,1; 20,2). Особливо Трифона і його супутників у велике сум’яття приводить те, що християни, навернені з язичників, наважуються називати себе «синами Божими» і «Ізраїлем» (Розм. 123-124). Християнське вчення про Месію викликає різко негативну реакцію Трифона, і він говорить: «ми всі чекаємо, що Христос буде людиною від людей» (Розм. 49,1), а те, що Бог бажав народитися і стати Людиною, здається йому «неймовірним» і «неможливим» (Розм. 68, 1).

Таким чином, «еллінізований юдаїзм» Трифона і його супутників не відрізняється чимось особливим від «раввіністичного юдаїзму;» але, не відрізняючись у своїх принципах, «еллінізований юдаїзм» різниться від «раввіністичного «у своєму ставленні до християнства. Це особливо ясно виражається в завершальній частині бесіди, коли Трифон говорить: «Ми не навмисно вступили в розмову про ці предмети; і зізнаюся, що я надзвичайно задоволений нашою зустріччю і думаю, що й ці мої друзі відчувають теж саме; тому що ми знайшли більше, ніж очікували і могли коли-небудь чекати. Але якщо б ми могли робити це частіше, то отримали б ще більшу користь, досліджуючи ці самі слова (Писання)». Зі свого боку, св. Іустин також вважає, що їхня бесіда була корисною для нього, і він висловлює надію, що його співрозмовники, заради свого спасіння, потурбуються віддати перевагу Христу, [Сину] Бога Вседержителя, над своїми вчителям (тобто раввінами). За словами святого, «після цього вони залишили мене, молячись про мій порятунок від небезпек подорожі і від всякого лиха. І я молився за них і говорив: я не можу бажати вам більшого блага, ніж те, щоб пізнавши, що цим шляхом дається мудрість всякій людині, і ми могли поза сумнівом вірувати разом з вами, що наш Ісус є Христос Божий.» (Розм. 142, 1-3). Отже, між християнством в особі св. Іустина і «еллінізованим юдаїзмом» в особі Трифона і його друзів ще не існувало прірви в плані «особливих стосунків», хоча Трифон жив в «ще старозавітньому періоді домобудівництва спасіння», а св. Іустин виразно усвідомлював, що цей етап є вже тільки тінню минулого, яке розвіяне ранішнім сяйвом Сонця правди.

Цим і визначається підхід св. Іустина до старозавітного закону: виділення в ньому, з одного боку, обрядових приписів, які втратили своє спасительне значення, а з іншого — того нескороминучого, що «сповнилося» в Євангелії.

Проте ця прірва вже пролягла, судячи зі слів св. Іустина, між християнством і крайньою течією в «раввіністичному юдаїзмі», бо, як говорить святий: «Інші народи не стільки, як ви, повинні в тій несправедливості, яка проявляється у ставленні до нас і до Христа».

Формування цього «раввіністичого юдаїзму» після руйнування римлянами Єрусалимського храму багато в чому визначалося опозицією до християнства.

Саме юдеї, за свідченням св. Іустина, розсилають з Єрусалима «обраних мужів» по всій землі, щоб всюди сіяти насіння ворожнечі проти «безбожної єресі християн» (Розм. 17, 1). Це свідчення св. Іустина припускає, що юдеї зовсім не були «пасивними посередниками» в конфлікті між християнством і язичництвом, як це припускають деякі сучасні дослідники. Проте для самого св. Іустина подібна активна опозиція «радикально-раввіністичного юдаїзму» зовсім не провокувала з боку християн якої-небудь ворожнечі або ненависті до юдеїв як до людей. Він говорить: «Але ми ні вас, ні тих, що прийняли від вас таку думку, не ненавидимо, але молимося, щоб всі ви хоч тепер розкаялися і отримали милість від Всеблагого і Многомилостивого Отця всього — Бога» (Розм. 108, 3). Внаслідок такої принципової позиції св. Іустина діалог між ним і Грифоном ведеться в доброзичливих тонах коректної полеміки. Центр тяжіння аргументації св. Іустина в цій полеміці припадає на доказ Божественного походження християнства і тієї тези, що в Христі Ісусі сповнилися усі старозавітні пророцтва. В цілому «Розмова з Трифоном юдеєм» має найважливіше значення як для розуміння складних взаємин ранньої Церкви та юдаїзму, так і для реконструкції основних богословських ідей самого св. Іустина.

Ставлення св. Іустина до філософії.

Іустин Філософ багато разів повторює слова Платона з різних його діалогів (Держава, Тимей, Федр, Горгій). Проте, не знайшовши в язичницькій мудрості усієї істини, він вважає, що у кожного філософа можуть бути виявлені проблиски істинного світла. Це він пояснює двома причинами.

Перша полягає в тому, що краще в язичницькій філософії повинне бути приписане впливу Мойсея. «Мойсей древніший за всіх грецьких письменників. Та й в усьому, що філософи і поети говорили про безсмертя душі, про покарання після смерті, про споглядання небесного і про подібні предмети, це взяли вони від пророків, через них могли вони це зрозуміти і висловити. Тому у всіх, здається, є насіння істини, але вони не точно зрозуміли їх, в чому викриваються тим, що самі собі протирічать» (І Апол. 44).

Друга причина особливо характерна для св. Іустина. Він бачить її в тому, що Логос причетний до всіх людей у всіх поколіннях. Тому і до Христа істина частково відкривалася іншим людям. «У всіх, здається, є насіння істини» (Там само).

Ставлення св. Іустина до Священого Писання.

Не заперечуючи наявності у язичників проблисків істини завдяки «посіяному Слову», св. Іустин все ж не забуває про своє розчарування у філософії, яке виникло від розбіжностей і протиріч філософів з основних питань. Усієї істини у них не знайти. Зате у Священному Писанні знаходяться пророцтва прекрасних мужів з юдейського народу, написані за 5000 років, за 3000, за 2000, за 1000 і за 800 років, в яких детально передбачені окремі подробиці з життя Христа (1 Апол. 31) св. Іустин Філософ розповідає історію перекладу Біблії на грецьку мову (там само) і ясно говорить, що Писання богодухновенне (1 Апол. 36).

Апологет звинувачує євреїв в спотворенні деяких текстів Писання, наприклад, псалма 95, стих 10. Крім того, на думку св. Іустина Філософа, з деяких списків євреї викинули слова Єремії (9:19), про лагідного агнця, веденого на заклання, і про гірке дерево в їжі та ін.

Св. Іустин не обмежується одним Старим Завітом. Він знає і Новий. Втім самих термінів «Старий» і «Новий» Завіти у нього не знайти. Новозавітні книги він називає «спогадами» апостолів. Є натяк на Одкровення св. Іоана Богослова (Розм. 81), автором цієї книги називається саме св. Іоан. Цитуючи євангельські тексти, св. Іустин часто неточний, плутає слова, приписує тексти одного євангелиста іншому, переходить легко з одного євангелія в інше.

Богослів’я св. Іустина Філософа.

Бог-Отець.

У І Апології (13) св. Іустин, доводячи, що християни не безбожники, як їх звинувачували в тому язичники і державна влада, подає своє коротке віросповідання, яке ще не можна назвати «символом віри» навіть в найвужчому значенні цього слова, але все ж таки деяким сповіданням віри: «Наш вчитель в цьому є Ісус Христос, який для цього народився і був розіп’ятий при Понтійському Пилаті, який був правителем Юдеї, під час Тиверія кесаря; і ми знаємо, що Він є Син Самого істинного Бога, і ставимо Його на другому місці, а Духа пророчого — на третьому.»

Вплив філософи сильно позначився в богословствуванні св. Іустина Філософа. Так, наприклад в основному питанні про Бога він ґрунтується на Платоні. «Платон говорить, — відповідав я, що таким є око розуму і для того воно дане нам, щоб ми могли за його допомогою, коли воно чисте, споглядати те істинно суще, яке є джерелом всього того, що пізнається розумом» (Розм. 4). Таким чином, для Іустина Філософа Бог є передусім космічний принцип. Він Зиждитель, «Творець і Отець усіх речей» (Розм. 56).

У вченні про Бога св. Іустин стоїть на лінії монотеїзму, який міг в І і в II ст. нашої ери примирити з собою як філософів, так і юдеїв, і християн. Ту ж доктрину ми знаходимо і у інших апологетів. Таке вчення про Бога приводить апологета до розвитку теми про Логос Божий.

Вчення про Христа.

Апологет учить про Сина Божого, такого, Який втілився від Діви Марії, і неодноразово говорить про Христа, але також він вчить про Другу Особу, як про Логос Божий. Поняття Логосу йому особливо близьке, і не можна в його застосуванні не помітити слідів впливу Філона Олександрійського.

Для позначення способу народження св. Іустин користується двома порівняннями:

1) Логос є і Слово, і думка, виражена в цьому слові. Вимовляючи яке-небудь слово, ми народжуємо його, але не через відділення, оскільки сама думка не зменшується в нас» (Розм. 61).

2) Інша аналогія — вогонь, що вийшов від вогню, не зменшує того, від якого він запалений (Розм. 128). Ці порівняння потім неодноразово повторюватимуться Татіаном, Лактанцієм, Тертуліаном і іншими письменниками.

Таким чином, окрім Бога-Отця, існує Його народжене Слово, і Воно є Бог. Логос є посередник між Богом і світом. Він відмінний від Бога Отця, будучи сам Богом. Зрозуміло, що по суті Іустин Філософ вчить про іпостасне буття Слова.

Вчення про Святого Духа.

У своїй пневматології св. Іустин набагато менш точний і ясний, ніж у вченні про Логос, де його надихали і традиція Писання, і вчення філософів. Якщо християнській свідомості його часу було близьке поняття Логосу, то Дух Святий був передусім для християн тієї епохи діючою силою. Св. Іустин говорить: «У нас і досі є пророчі дарування, з чого ви повинні зрозуміти, що до нас перейшло те, що раніше перебувало у вашому народі», тобто у старозавітних пророків (Розм. 82). Тому про Святого Духа апологет вчить переважно як про духа «пророчого» (1 Апол. 44; 35; 33; 41; Розм. 32).

Описуючи хрещення (1 Апол. 61), апологет ясно відрізняє Духа від Ісуса Христа. Захищаючись від звинувачень в безбожництві, він сповідує свою віру в Бога, Його Сина і в пророчого Духа (1 Апол. 6). Ще ясніше він говорить: «Ми поставляємо Сина на другому місці (після Отця), а Духа пророчого — на третьому» (1 Апол. 13). Дари Святого Духа спочили на Христі (Розм. 87). Він їх носій, і Він подає їх вірним.

Христологія.

Як було вже вказано, його розуміння Лотоса цілком відповідало традиціям його оточення. Він ясно вчить про Логос як про Бога. «Ісус Христос, власне єдиний Син, який народився від Бога, Його Слово і первісток і сила, Який з його волі став людиною» (1 Апол. 23). «Він є достойний поклоніння і Бог, і Христос» (Розм. 63). Іустин ясно називає ту розумну Силу, «яка від Духа Святого називається також славою Господа, то Сином, то премудрістю, то ангелом, то Богом, то Господом і Словом» (Розм. 61), і в інших місцях ясно говорить про Христа як Бога (Розм. 34; 36; 38; 1 Апол. 63). Ніхто з письменників тієї епохи не говорив так про божественність Христа, як св. Іустин Філософ, про Христа як про «іншого Бога» (Розм. 50 і 56).

Хоча у св. Іустина і немає прямих посилань на Євангеліє від Іоана (Ін. 1: 14), все ж він з винятковою визначеністю навчає про втілення Слова. Св. Іустин говорить: «Бог і Отець всього споконвіку хотів, щоб Логос народився від людської утроби».

Син людський приймає страждання (Розм. 34; 36; 41). Він був людиною в усій повноті єства людського, «за тілом, розумом, душею» (2 Апол. 10). «Христос втілився для нашого спасіння» (1 Апол. 66). Його кров омиває (1 Апол. 32), згідно зі словом пророцтва (Бут. 49:1). Втілення звільнило нас від гріха (Розм. 61), перемогло змія і подібних до нього ангелів і зневажило смерть (Розм. 45).

Ангелологія і демонологія.

Захищаючись від звинувачення в безбожництві, апологет сповідує християнську віру в Бога, в Його Сина «разом з воїнством інших, наслідуючих Йому, благих ангелів» (1 Апол. 6). Не варто робити з цього поспішних висновків про те, що св. Іустин не робить відмінності між ангелами і Сином Божим. Хоча він і іменує Христа ангелом (Розм. 56), але в значенні образному, переносному, як, наприклад, Ангела Великої Ради.

Ангели є духами, які носять деяку тонку плоть, так що вони не безтілесні в абсолютному значенні цього слова. Тому ангели потребують їжі, і ця небесна їжа є манна, згідно з Пс. 77: 25. «Бог довірив ангелам піклування про людей і про піднебесну» (2 Апол. 5). Ангели, як і люди, сотворені Богом зі свобідною волею, тому вони і нестимуть покарання у вічному воші за свої гріхи (2 Апол. 7; Розм. 88; 102; 141).

Набагато детальніше вчить св. Іустин про демонів, їх падіння і долю. «Начальник злих духів називається змієм, сатаною і дияволом» (1 Апол. 28). Св. Іустин дає і філологічне тлумачення імені «сатана». Воно пішло від єврейських слів відхилення, відступ і змій. Таким чином, сатана є «змій-відступник» (Розм. 103). Демони «поневолили людський рід частково за допомогою магічних писань, частково за допомогою страхів і мук, які вони наносили, частково через навчення жертвопринесенням, курінням і узливанням» (2 Апол. 5). Знаючи із старозавітних пророцтв про деякі обставини пришестя і життя Спасителя, демони і тут постаралися обдурити людей. Вони вселили язичникам міф про Персея, що народжується від Діви (Розм. 68).

Від демонів ведуть своє походження «вбивства, війни, любодіяння, розпуста і всяке зло» (2 Апол. 5). Бог попускає злу діяти серед людей, «поки не сповниться число праведників» (1 Апол. 45; 28). Християнам дана влада над демонами (2 Апол. 6) ім’ям Ісуса Христа заклинати їх (Розм. 30; 85; 121). Кінцева доля демонів — вічне покарання вогнем (1 Апол. 28).

Антропологія.

Людина, передусім, «розумна тварина». Здається, можна з упевненістю характеризувати св. Іустина Філософа як дихотоміста. Що таке душа ясно, але не зовсім. Вона іноді називається розумом, їй властива здатність мислити, і вона божественного походження, іноді вона нічим не відрізняється від душ тварин. Так, у «Діалозі» знаходимо таке місце: «Невже душі всіх тварин осягають Бога? Чи душа людини одного роду, а душа коня або осла іншого? — Ні, — відповідав я, — але всі душі однакові».

Друге пришестя Христа пов’язане з воскресінням тіл і покаранням грішників.

Про образ Божий Іустин Філософ не богословствує; він тільки мимохідь згадує, що Адам є «той образ, який сотворив Бог».

Душа має здатність богопізнання. Бога і людину не можна пізнати так само, як ми можемо знати музику, арифметику, астрономію; Божество не може бути побачене очима, як інші живі істоти. «Воно може бути осягнуте тільки розумом, як говорить Платон». Проте пізнання пов’язане з особливими моральними вимогами. «Ми можемо нашим розумом осягати Божество і через те вже блаженствувати», оскільки наша душа «божественна і безсмертна і є частиною верховного Розуму».

І хоча св. Іустин у своєму «Діалозі» стверджує, що душі всіх живих істот однакові, але дар богопізнання сповіщений не усім. Не лише безсловесні тварини позбавлені цього дару, але і з людей небагато хто бачить Бога, тільки ті, які жили праведно і зробилися чисті через праведність і всяку доброчесність.

Есхатологія.

Про суд над померлими апологет вчить досить ясно. Він вказує на пришестя Христа: «Перше — коли старійшини вашого народу і священики вивели Його, як козла відпущення, наклавши на Нього руки і вбили, і інше Його пришестя, так як ви на тому ж місці Єрусалима впізнаєте Того, Кого ви збезчестили і Який був принесеним за всіх грішників» (Розм. 40).


Мученик Аристид Філософ. Апологія, яку афінський Філософ Аристид мав перед імператором Адріаном про шанування Всемогутнього Бога | Зміст | Апологія І, подана на користь християн Антоніну Благочестивому


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору