Олександр Кошиць. Малюночки з російської історії
«Малюночки з російської історії» — чи не єдина стаття Кошиця, що не стосується музики. Могутнє, гірке та гранично відверте слово геніального митця лунає пророчою силою та безжалісною правдою.
З приводу сучасних подій, як світових, так і українських, варто пригадати деякі факти з російської історії, хоч би з огляду на те, що пізнання минувшини дає ключ до розуміння сучасності і є наукою на будуче. Ті події з російської історії, про які буде мова, не тільки цікаві самі по собі, але й близькі українському народові через ті методи, якими ті події викликались та розв’язувались. Це методи підступства, брехні, обману, інтриґи, шантажу й насильства та жорстокості, методи, так добре знані українському народові, що завжди характеризували московську політику. Ось ці методи ні на крихту не змінились від давніх-давен до наших днів, без огляду, яку маску і якої фарби надівала Москва. Особливо ж цікаві ті високі гасла, якими завше прикривалась московська робота. Гасла, обов’язково обкурені ладаном реліґійності й моралі чи то Христової реліґії, як за давніх часів, чи Марксової, як за часів наших, але завше голосячих про «вищу справедливість», що кінчається обов’язковим «визволенням» когось від чогось або від когось (хоч визволення й непрошене!). Ті гасла не змінилися ні на крихту. Не змінилась також і фразеологія, якою Москва заговорювала зуби своїй жертві перед тим, як її проглинути. Отже, те «минуле», про яке розкажу, звучить як справжнє сучасне.
Слово буде про «визволення» незалежної Новгородської Республіки від її власної незалежності, від її власного новгородського республіканського уряду, від інтелігенції та священства. Це буде оповідання 3-го Новгородського літопису («Книга, глаголемая Літописець Новгородський вкратці») з XVI століття: «О приходе Царя і Велікаго Князя Івана Васільєвіча, како казніл Велікій Новгород, еще оприщіна1 іменується». Це оповідання розказує про траґічний фінал столітньої боротьби Новгородської Республіки з Москвою за свою незалежність. Особливого жаху додає оповіданню його простий, літописно спокійний тон, просякнутий глибоким жалем і сумом, та той диявольський глумливий регіт, який звучить на кожнім кроці в царськім титулі «Благочестивий, Христолюбивий, Великий» і т.д. Щоб краще зрозуміти оповідання, треба хоч коротко схарактеризувати ситуацію, в якій відбулася ця страшна драма, та головних героїв її — Москву й Новгород. Тож треба починати трохи здалека.
Головним торговим шляхом, який зв’язував північну Європу із середньоазійським Сходом (через Візантію) була, за словами літопису, «Велика путь з варяг у греки». Ця «путь» починалася на півночі в Новгороді, йшла вниз річками до Дніпра, і далі вниз попри Київ, на південь до чорноморських грецьких колоній і потім Чорним морем до Царгороду. На двох кінцях цього шляху були два головні пункти торгівлі: на півночі Новгород, на півдні Київ. Це був не тільки шлях торговельних зносин, але й шлях культурних впливів та один із чинників орґанізації державності слов’ян. Так було до XIII століття. Але коли у четвертім Хрестоноснім поході 1204 року Візантія була розторощена хрестоносцями і впала до рук латинян, європейська торгівля зі Сходом пішла шляхом Дунаю, а «велика путь з варяг у греки» по Дніпру почала нидіти, а після упадку Києва під татарською навалою 1240 року цілком завмерла. Активним залишився тільки північний пункт цього шляху — це Новгородська Республіка. Не зачеплений татарським погромом, маючи в руках величезні колонії півночі до самого Уралу, Новгород згромадив у своїх руках виключну торгівлю хутром і сріблом («Закамскоє серебро»). Він увійшов в «Ганзейську систему» вільних торговельних німецьких міст Балтики (Гамбурґ, Бремен, Любек, Мемель і т.д.), почав рости, багатіти і відігравав велику політичну роль на півночі, користуючися з політичної незалежності та республіканського демократичного устрою. Цей республіканський устрій, як і торгівля з Європою та сусідство й зв’язки з Литвою, оформлювали обличчя Новгорода на західний зразок і спрямовували його симпатії та нахили в протилежний бік від татарської, заскорузлої, фанатичної та тиранської Москви. Республіканські свободи й культ політичної незалежності, які просякали життя Новгорода та були прямою протилежністю московському режимові, стали більмом на оці московського князя. Особливо ж не давали йому спати ті гроші, що плили від вільної торгівлі в кишені Новгорода. Починаючи вибиватися з ролі аґента-збирача руської данини для татарського хана на чільне місце між іншими князями, московський князь хитрою заборчою політикою та інтриґами й насильством ступнево розпускав свою павутинну сітку все далі й далі, поволі округляв свій маєток, називаючи це «собіранієм Русі». Сусідство вільної республіки, та ще й з такими латифундіями та торгівлею, як Новгород, повинно було стати черговим завданням московського апетиту. І от починається методична атака новгородської вольності. Проти Новгорода пускається в рух увесь апарат московських випробуваних засобів політичної інтриґи, шантажу, провокації й наклепів, включно до обвинувачення в зраді (кого?), в латинстві, в злих намірах проти Москви і т.д., і все це вінчається новопридуманими сміхотворними претензіями московського князя на світове володарство та на Новгород, як свою дідизну. Все це привело нарешті до збройного зудару з Москвою, в якім Новгород утеряв свою незалежність (1478 р., 7-го лютого). Пограбував його дощенту московський князь, і він повинен був увійти в склад московської держави.
Ступеневе ж уярмлення його йшло впродовж ста років. Остання дія цеї траґедії з остаточним фізичним винищенням Новгорода, остаточним визволенням його з-під його власної влади, від його інтеліґенції й священства та переселенням решти новгородців на московські землі відіграна була московським царем Іваном Васильовичем IV в січні 1570 року. Відіграна була ця траґічна дія згідно з тими самими московськими рецептами і засобами і з тою ж фразеологією про зраду й латинство, як і всі попередні московські ігри. Словом, тими московськими засобами й методами, втіленням яких був цар Іван IV. І цікава річ, що потім не тільки урядова московська історія, але й народна московська душа, гіпокритично зітхаючи над паскудствами, доконаними цим царем, не тільки виправдала цього тирана, але ще наділила його підхлібним трепетно-ласкавим прізвищем «Грозний». Треба сказати, що слово «Грозний» не означає «лютий», як перекладають деякі наші історики і літерати. Зміст його далеко вищий і ширший.
Слово «Грозний» містить у собі поняття: Потрясаюче-Величний, Божесько-Маєстатичний, Суворо-Справедливий й Невблаганно-Правосудний. Цим словом знято порфіру з Небесного Царя й одягнено нею земного тирана, страшну психічну потвору, морального виродка, на оцінці якого сходяться всі психіатри світу до цього часу. Одягнено іменно за те, що він був втіленням московської душі, московської політики, московського православ’я і московського абсолютизму.
Отже, про одну з багатьох «блискучих» державних дій цього «Великого, Благочестивого й Христолюбивого» оповідає нам смиренний Літописець Новгорода. Послухаймо його.
«В літо від створення світу 7078 (1570 р.) Генваря в 2-гий день, у понеділок, в пам’ять святого отця нашого Сильвестра, папи римського, Благочестивий Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, послав у Великий Новгород наперед себе загін, перший полк своїх государевих бояр і воєвод, і князів, і дворян, і „дітей боярських“2, і всяких воїнських людей велику й численну скількість. Вони ж, приїхавши у Великий Новгород, з наказу Благочестивого Государя, Царя й Великого Князя Івана Васильєвича, Всея Росії Самодержця, біля Великого Новгорода поставили великі застави й сторожі зо всім оборудованням, і повеліли сторожі на заставах міцно стерегти мешканців міста, щоб жодний чоловік з міста не втік. А інші Государеві князі й „діти боярські“, того ж першого полку, роз’їхались по всіх монастирях, що біля міста Великого Новгорода, запечатали монастирі й церковні скарбниці, а ігуменів і чорних священиків і дияконів і соборних старців3 зо всіх новгородських монастирів зібрали й привели з собою у Великий Новгород скількістю пятьсот старців і більше, і поставили їх всіх „на правежі“4 до приїзду Государевого. А інші „діти боярські“, того ж таки першого Государевого полку, зібрали зо всього Новгорода зо всіх церков попів і дияконів і поставили їх на правежі, і роздавали їх по десять чоловік приставам та наказували тримати їх міцно в кайданах залізних; веліли приставам5 бити їх з ранку до вечора на правежі, до викупу, немилосердно. Правити ж з них повелів Государь по двадцять рублів6, як у них у Новгороді стоїть ціна грошам. Інші ж „діти боярські“, того ж Государевого першого полку, запечатали по всьому місті Новгороді в громадських приходах церкви й підцерковні помешкання, і домові помешкання всіх іменитих людей Великого Новгорода зо всім майном та поставили сторожу стерегти їх міцно до Государевого приїзду.
А інші ж „діти боярські“, того ж Государевого першого полку, у всім Великім Новгороді приїзжих (торгових) і службових людей, і великих торгових людей переймали й роздавали приставам та веліли міцно держати їх у залізних путах, а їхні доми і все їх майно запечатали, а жінок і дітей їх сказали сторожі уважно стерегти до Государевого приїзду.
І того ж таки 7078 (1570) року, генваря (січня) в 6-тий день, на празник Богоявлення Господа нашого і Спаса Ісуса Христа, приїхав у Великий Новгород Благочестивий Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, і з ним син його Государев, благовірний царевич, князь Іван Іванович, а з ним, Государем, велике безчисленне множество полків, князів, бояр і „дітей боярських“ та інших воїнських людей, та ще півтори тисячі „стрєльцов“7. І приїхав Государь у Великий Новгород і став зо всею своєю силою на Торговій стороні, в місці, що зветься Городище, дві верстви від Новгорода. А на ранок, у суботу, Благочестивий Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, всея Росії Самодержець, повелів ігуменів, і попів чорних8, і дияконів, і старців соборних, яких перший полк взяв з монастирів і поставив на правеж перед приїздом Государевим, побивати палицями на смерть. А вбивши їх усіх, повелів кожного з них у свій монастир відвезти і поховати. А в неділю, генваря у 8-мий день, Государь зо всіми своїми полками поїхав до великої соборної церкви Премудрості Божої Софії слухати Службу Божу. І зустрів його на великім Волховськім мості, біля Чорного хреста, архиєпископ новгородський Пимен, згідно законові царському: зо всім Священним Собором, з хрестами й чудотворними іконами. І коли хотів Пимен, згідно зо звичаєм царським, Царя й Великого Князя Івана Васильєвича та сина його, благовірного царевича Івана Івановича благословити хрестом, то Государь і Вел. Князь Іван Вас. і син його, царевич князь Іван, до хреста не пішли. І говорив Царь і Вел. Кн. архиєпископові Пименові: «Ти, злочестивче, в руці своїй держиш не хреста Животворящого, а оружжя, і цим оружжям хочеш ранити наше царське серце лютим твоїм злоумислом разом з твоїми злочинцями, мешканцями міста цього; хочете батьківщину нашої царської держави, це велике й богохраниме місто Новгород передати супостатові нашому, іноплеменному королеві литовському Жиґмонтові Августові!!! Від цього часу і надалі ти не можеш зватись учителем і „сопрестольником“ великої соборної апостольської церкви Премудрості Божої Софії, а вовком, хижаком, губителем і зрадником, а нашій царській порфирі й вінцеві досадителем!». І сказавши такі сердиті, гнівні слова, Государь велить архиєпископові йти з хрестами в соборну церкву Премудрості Божої Софії та правити літурґію зо всім священним собором. А сам Государь, Благовірний Царь і Вел. Князь Іван Васильєвич, з благовірним царевичем, князем Іваном Івановичем і зо всіми своїми Государевими полчанами пішов вслід животворящих хрестів і чудотворних ікон в церкву Премудрості Божої Софії і слухав літурґію.
Після Служби Божої пішов Государь зо всіми своїми князями й боярами та „дітьми боярськими“, і зо всім воїнським людом до архиєпископа Пимена в столову палату за стіл хліба їсти. І як сів Государь за стіл і почав хліба їсти, то, трохи зачекавши, враз закричав грімким голосом з великою люттю до своїх князів і бояр, як звичайно, „ясаком“ (приказом) царським. І зараз же повелів скарбницю і весь архиєрейський двір, зо всім уладженням, всіми палатами й келіями пограбувати, а бояр його владичних (достойників) і всіх слуг повелителів зв’язати й віддати приставам до свого розпорядження. А самого владику Пимена, ограбувавши, велів віддати приставам, щоб міцно його стерегли, та наказав давати „з казни“ (з державного скарбу) по копійці денно на утримання його. Дворецькому ж свому, Левові Андрієвичеві Салтикову, протопопові Евстафієві й іншим своїм боярам повелів Государь іти в соборну церкву Премудрості Божої Софії та взяти „ризну казну“ (Соборну скарбницю), дорогоцінні церковні речі й святі чудотворні ікони Корсунські пензля грецьких майстрів. І далі повелів Государь по всьому Великому Новгороді в усіх божих церквах забирати церковні скарбниці, і всякі чесні божественні чудотворні ікони, й ризи, і дзвони. І навколо всього Великого Новгорода, в усіх монастирях звелів Государь забирати з церков церковні скарби, дорогі грецькі ікони Корсунські, дорогі ризи, святі церковні речі й дзвони.
Потім Великий Благовірний Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, з сином своїм, благовірним царевичем, князем Іваном Івановичем „сів на судищі“ (на суднім місці) в Городищі, там, де він приїхав. І звелів приводити до себе з Великого Новгорода владичних бояр та й інших служивих людей, і знатних та великих торгових людей, їх жінок і дітей. І повелів Государь мучити їх перед собою люто, гірко, різними нелюдяними муками, а після несподіваних гірких різних страшних мук повелів підпалювати їм тіло якоюсь невідомою мудрою речовиною, що називається „поджар“, а своїм государевим „дітям боярським“ наказує Государь тих мучених і підсмалених людей в’язати то за руки, то за ноги, то за голови тонкими мотузками до саней, і повелів їм швидко за саньми волокти їх на великий міст на Волхові і кидати з мосту в ріку Волхов. А жінок і дітей їх мужеського й жіночого полу повелів Государь привозити на ріку Волхов, на міст, виводити на підвищення на мості, що було зроблене, і з великої високості кидати їх у ріку Волхву. Інші ж боярські „діти государеві“, й військові люди в малих човнах їздили по річці Волхов зо зброєю, з рогатинами й списами, з сокирами й гаками, і котрі люди, чоловіки чи жінки, різного віку, з глибини річної вверх на воду спливають, то вони, притягнувши гаками, тих людей списами й рогатинами кололи, й сокирами рубаючи, в річну глибину суворо й немилосердно топили, завдаючи їм лютої й гіркої смерті.
І було таке несамовите й невимовне пролиття крові христіянської (за гріхи наші) від невгамовної люті царевої кожний день без перерви до сімох тижнів і більше: бо кожний день вкинути й утопляти в воді людей різного віку до тисячі, а іноді тисячу й пів; і той уже день був легший, Богу дякувати, коли вкинули у воду до пять соток люда чи шість соток. А по скінченні всього того Великий Государь, Князь і Царь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, з своїми государевими людьми, з князями й боярами, і з „дітьми боярськими“ та рештою воїнських людей почав ходити біля Великого Новгорода по святих монастирях, там велів у монастирях грабувати монастирські церковні скарбниці й келії, й службові монастирські доми, і все майно, в коморах хліб всілякий, і стоячий у скиртах; а на полях немолочений хліб велів вогнем палити, а скот різний, коні і корови, велів у пень рубати. А після цього Благовірний Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильевич, Самодержець Всея Росії, приїхав з монастирів у Великий Новгород і повелів по всьому Новгороді по всіх вулицях і торгових рядах (базарах) і крамницях різний товар грабувати, а торгові комори й крамниці велів рубати й руйнувати вщерть. А потім Государь Благовірний і Великий Князь зо всіми своїми людьми і військовими полками почав їздити по всьому Новгороді й по всіх пригородах і повелів усіх міських мешканців у їх домах грабувати, а самих людей і жінок їх з їх майном немилосердно убивати, а їх двори і доми ламати, а двері й ворота без милості рубати і виламувати. І під час цього міського грабіжу розсилає Государь з Великого Новгорода інших своїх людей на всі чотири сторони в кожну новгородську „пятину“ (провінцію, стейт), в повіти, у волості, в садиби боярські й маєтки, по всіх містах біля Великого Новгорода верстов двісті, за півтретя ста й більше, і повелів доми їх грабувати й скот убивати в усіх людей без милості, без огляду, чий би він не був. І було того трусу й руїни, потрясіння і кровопролиття роду людському у Великім Новгороді і його околичних сторонах без перестанку шість тижнів за гріхи наші!
І того ж 78 року, місяця лютого в 13 день, на другій неділі посту великого, в понеділок рано повелів Государь решту мешканців новгородських з кожної вулиці по чоловікові поставити перед себе. Вони ж стали перед Царем з жахом, дряхлі й унилі, непевні життя свого, як мертві від невгамованої люті царевої. І Благочестивий і Христолюбивий Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Руси Самодержець, глянувши на них милостивим і кротким оком, дав їм своє царське слово і сказав їм так: «Мужі, мешканці цього Великого Граду, всі, що залишились у місті! Моліть всещедрого, всемилостивого й чоловіколюбивого Бога та Пречистую його Богоматір Владичицю Богородицю і всіх святих Його за наше благочестиве царське державство та за чад (дітей) моїх, благовірних царевичів Івана та Федора, та за все наше христолюбиве воїнство, щоб Господь Бог дарував нам звиш побіду і одоління на всіх видимих і невидимих ворогів і супостатів. А нашого спільного зрадника, мого й вашого, владику новгородського Пимена, з його злими совітниками й однодумцями судитиме Бог і вся та кров стягнеться з них, зрадників! І ви про те все не жалуйте, а живіть у цім місті „благодарно“ (з подякою), а я вам поставлю на місце себе правителя, боярина свого й воєводу, князя Петра Даниловича Пронського». І сказавши ці слова, відпустив їх з миром у доми їх. Сам же Благовірний Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич з сином своїм, благовірним царевичем князем Іваном Івановичем і зо всею своєю силою пішов з Великого Новгорода у Псков.
А владику новгородського Пимена і попів і дияконів, які не викупились від правежу, та решту новгородців — „опальних“ людей (тих, що рахуються під царською забороною) повелів Государь відсилати з приставами в Олександровську Слободу до свого приїзду (Олександровська Слобода — тимчасова царська резиденція).
А приїхавши з Пскова в богоспасаємий град Москву, велів Государь з владики новгородського Пимена зняти сан (позбавити архиєрейства) і заслати його в монастир, де він у скорім часі „преставився благодарно“ (помер „з подякою“). Решту ж опальних новгородців повелів Государь в Москві покарати на горло, голови їм відрубати і… „тако тії ту скончашася“. А інших по великих муках повелів розіслати в різні міста на дожиття.
Це ж усе сталося за неізреченними судьбами Божими й карою від Господа Бога нашого у Великім цім і Богоспасаємім Новімгороді всім живучим у ньому за гріхи наші, а всьому роду людському в науку. Амінь».
Як пророчо звучить речення: «всьому роду людському в науку»! Хто має вуха, щоб слухати, хай слухає!
- Діяльність «опричників» — особливого відділу царського війська в ролі «Г.П.У.». [↩]
- «Государеві бояри» — придворні чини. «Государеві князі» — ті князі, що, втративши свою незалежність, стали двораками при дворі великого князя Московського, а з його ласки поміщиками на дарованих землях. «Діти боярські» — окремий відділ війська, складений з дітей государевих бояр та князів, щось у роді царської гвардії. [↩]
- «Соборні старці» — члени монастирської ради. [↩]
- «Ставити на правеж» — спосіб стягати борги за постановою суду: підсудного ставили на площі на спеціальному помості і кат бив його доти, доки хто не змилосердиться та не викупить його за ту суму, що він заборгував. Звичайно, що милосердних знаходилось мало, й катування іноді тривало тижнями. В данім разі все йшло з наказу царя. Не було тут жодного боргу. Не було й суду, а вжито тільки страшного способу для кари й здирання грошей. — О. К. [↩]
- Пристави — чини поліції. [↩]
- 2.000 рублів, або біля 100 доларів на сучасні гроші [↩]
- Військо. [↩]
- «Чорні священики» — священики-монахи. [↩]
Дуже своєчасна та інтересна стаття.