Розстріляна бандура
Минає 80 років з часу однією трагічної події з історії української культури. 30 грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців України, яких усіх пізніше розстріляли сталінські посіпаки.
Сліпих співців — бандуристів-кобзарів і лірників наші люди називали Божими людьми і вважали великим гріхом чимсь скривдити їх. Радо приймали їх на нічліг, радо слухали їхнього співу, годували і поїли їх самих та їх поводирів-хлопчиків, здебільшого бідних сиротят.
Цілком інакше до бандуристів ставилися вороги нашого народу. За бунтарські пісні, за їх думи, кобзарів засуджували на страту, а їхні інструменти знищували. Згадаймо хоча б Шевченків «Великий льох»:
Трохи не сказився,
І на старців моїх налітає.
«Ви что дєлаєте, плути?!»
Маємо задокументовані історично випадки страти бандуристів польськими шляхтичами. Так у 1770 р. були покарані на смерть гайдамацькі кобзарі Прокіп Скряга, Михайло Соковий і його зять Василь Кравченко.
Це все було. Одначе, до такої дикості, жорстокості та осатаніння, до якого додумалися «старші брати» у Харкові, в тодішній столиці Української Совєцької Республіки в 30-і роки минулого століття, не додумався ніколи ніякий інший окупант. Тай ніде ніколи у світі найжорстокіший деспот не допустив такого злочину як москалі в Україні.
На початку 30-х років, коли більшовики за допомогою наших доморощених лакуз свої позиції на Україні зміцнили, коли були знищені останні осередки збройного опору, а останні отамани повстанських загонів загинули або були страчені, москалі на наших землях заходилися нищити все, що нагадувало про окремішність, самобутність української нації: її культура, мова, духовність, Церква, а з ними і носії, виразники і творці цієї культури. Тезу ще царського сатрапа про те, що «нє било, нєт і бить нє может» окремої української мови, культури і самого українського народу, більшовики почали здійснювати на практиці. Почалася гонитва на бандуристів, кобзарів, лірників. Їх без слідства і суду розстрілювали на місці, а інструменти ламали. Почалося цькування всього українського в пресі. Видавалися урядові розпорядження, які називали в чисто комуністичному дусі: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції і НКВД», «Про затвердження репертуару в установах народного комісаріату освіти», «Положення про індивідуальну та колективну музично-виконавську діяльність». Тепер кобзарів вже не розстрілювали на місці, як раніше, їх замикали у підвалах, тримали в холоді і голоді, а інструменти нищили.
Але і це допомогло мало. Народ, що споконвіку кохався у кобзарстві, зламати було важко. Тоді до справи нищення кобзарства підключили таки українських письменників. В пресі зарясніли публікації «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану», «Пильніше контролюйте кобзарів», «Кобза — музична соха», «Кудесница гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас». Українцям нав’язують не лиш «кудесницу-гармошку», але й «кудесницу-домру» і «кудесницу-балалайку». Музичним фабрикам нав’язують в обов’язок ці інструменти виготовляти масово і цілком забороняють виготовляти українські народні інструменти.
Юрій Смолич змушений написати: «Кобза заховує в собі певну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з козацькою романтикою, з Січчю Запорозькою. Це минуле кобзарі намагаються воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана і шароварів». Микола Хвильовий закликав «вибивати колом закобзарену психіку народу». У своїй поемі «Сліпці» Микола Бажан називає кобзарів «скигліями, смердючими недоносками», а їх репертуар — «сторотими проклятими піснями».
Догравай, юродивий, спотворену гру!
Звичайно, не всі українські письменники піддалися комуністично-московському тискові, тому в тих же 30-х роках були масово заарештовані і розстріляні.
Як же глибоко в душу українського народу була закорінена народна пісня, і зокрема, кобзарська пісня, коли і такі заходи не дали бажаного для Москви результату. Кобзарство продовжувало побутувати по українських селах і хуторах. І тоді московсько-монгольська винахідливість у творенні зла, вдалася до диявольського способу.
Надамо слово Василеві Горбачукові («Кримська світлиця», № 46, 14.11.2008 р.).
Про страшну долю українських кобзарів навряд чи збереглись сліди в архівах. Злочин вчинено поза офіційними арештами, допитами і судом. Виконавці отримали усний наказ знищити пісенну душу українського народу! Ось що розповідає про цю трагічну подію Павло Мазур у статті «Кобзарський ешелон» (Газета «Шлях перемоги, 24 червня 1995).
Провокаційний процес 1930 року над «Спілкою визволення України» був страхітливим актом нашої новітньої драми. Минув рік-другий, і в «чергу» до пекла більшовики поставили кобзарів…
Офіційно було оголошено, що кобзарів з усіх областей запрошують до тодішньої столиці УРСР м. Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд. Усі мали з’явитися з бандурами, бо крім власне з’їзду, будуть, мовляв, творчі змагання. Спершу планувалось провести з’їзд у квітні 1928 року, запросити орієнтовно 200 осіб. Пізніше з невідомих причин дату проведення з’їзду перенесли на початок 30-х років.
І ось настав день відкриття з’їзду. Кобзарі заповнили один із кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен зодягнутий у святкову вишиванку.
З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового «Реве та стогне Дніпр широкий…». Уявіть, увесь зал (а зібралися майстри найвищої проби) натхненно співає!..
Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й надвечір’я, можна було б на сьогодні закінчити… Але хтось утримував всіх. Якась тривога вповзала в серця делегатів. А тим часом на всіх виходах із залу з’явилися молодики у цивільному, але з явно військовою виправкою. Невдовзі ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити на подвір’я, а там уже вантажівки. Кобзарів, а це були переважно літні люди, щільно пакували в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав.
Валка машин мчала нічними вулицями Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому тупику, вже стояв ешелон — десяток «телячих» вагонів.
Уже через годину всі делегати недавнього з’їзду були у вагонах. Забряжчали засуви, пролунала команда, і потяг рушив. І тут, підкоряючись велінню серця, ешелон заспівав:
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…»
Тужлива пісня довго лунала в нічній пітьмі. Західний дослідник радянської історії Роберт Конквест про цей факт пише: «Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні оспівані Шевченком сліпі кобзарі, які мандрували від села до села, заробляючи на життя виконанням старовинних народних пісень і дум і таким чином постійно нагадували українцям про їхнє вільне і героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Кобзарів скликали на з’їзди, зібравши їх там усіх разом, арештували».
А кобзарський ешелон неквапно їхав на північ; проминули Москву, ставало холодніше й холодніше, став і сніг пробиватись крізь заґратовані колючим дротом віконця. А всі ж були у вишиванках.
Десь у безлюдному місці ешелон зупинився. Наглядачі брутально вигнали всіх на насип і поспіхом повели до найближчого яру. Тих кобзарів, які ще не сконали в дорозі, загнали у сніг по пояс і чатували доти, доки всі вони не замерзли… Поволі задубіли на морозі обличчя, звернені до неба очі. З того ешелону врятувалася Мотря Маловичко з маленьким сином, її розповідь зберіг нам харківський кобзар А. Парфиненко. Не віриться, що таке могло статися. Хто покаже тепер те місце, де вічним сном у тундрових снігах сплять наші кобзарі — національна слава і гордість України?
Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару по колишньому кобзарству. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славетних дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні тільки завдяки нашим етнографам-професіоналам, які з голосу кобзарів записали їх тексти і музику, і звучать вони тільки зі сцени у виконані професійних співаків.
В народний побут, на жаль, вдерлася псевдо-музика, в якій насправді, ні музики ні тексту нема, нема поезії, нема краси. Є якесь знущання над красою.
І я шалію від тебе.
Яке це далеке від
Хоч на хвилиночку в гай.
Дорогі юні друзі, ви чуєте, як побут ваших дідусів і бабусь був тісно вплетений в красу навколишньої української природи! Тоді і почуття кохання було таке ж чисте, як ця незасмічена природа, бо ті чуття черпалися з шелесту листя в гаю, з хвилювання дозріваючих ланів, зі щебету кожної пташини, з росою вмитої квітки. Тоді і усміх дівочого личка був подібний до тієї краси, а свою лицарськість хлопець черпав з грому і вітру, стійкості дуба, ширяння у високості орла, і з тої ж пісні, створеної невідомо ким:
Чом не спиш, козаче, не спиш, зажурився?
Бо мене чарують зорі серед ночі,
Не дають заснути серцю карі очі.
Від вас, молодих, залежить, чи повернеться бандура у повсякденний побут, як і наша народна пісня. Чи ви молоді, навернетеся душею і серцем до тих пісенно-музичних скарбів, які залишили вам діди і прадіди, а чи поглине вас ота чужа брудна хвиля вереску, гримоту, гупу, в якій і натяку нема на красу. Є лише збудження найнижчих пристрастей, що веде до упадку краси в людському серці і до деградації особистості.
Все ж, знищити українську культуру Москві виявилося не під силу. Знищити під корінь кобзу і бандуру москалям не вдалося. Вона повернулася до життя у ще більш удосконаленій формі. Її рознесли українці по цілому світі. Чи не в кожному більшому місті незалежної української держави живуть, працюють, творять великі капели бандуристів і серед них найславетніша Республіканська Заслужена Капела Бандуристів у Києві, якою керує талановитий керівник Микола Гвоздь. А жіночі тріо працюють при кожній музичній школі, в кожному поважному народному домі. Тому віримо в невмирущість кобзи і бандури, в невмирущість української пісні і думи, бо ж сказав Шевченко:
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!
Слава українській пісні, слава українській бандурі, слава українським бандуристам!
