Російська Церква в Україні не має жодного квадратного сантиметра канонічних територій
Галина Могильницька
Напередодні приїзду на Буковину Предстоятеля Російської православної церкви Кирила Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило провів прес-конференцію, на яку прибула почесна гостя — велика українська патріотка, відома громадська діячка, історик, мовознавець, письменниця, поетеса Галина Могильницька. Владика зауважив, що пані Галина має багато титулів, але найперше підкреслив, що вона є авторкою книжок, які буковинці читають і отримують велику насолоду. Г. Могильницька належить до зачинателів руху за створення Української Помісної Православної Церкви і цьому завданню служать її книги «Хроніка великого ошуканства», «Літос», «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства». Свій виступ гостя розпочала патріотичним віршем про велику любов до стражденної України, який вона написала на початку 60-х років, а відтак повела мову про приїзд Кирила до нашого краю.
Нема що робити московській церкві в Україні!
Коли тільки почала зоріти українська надія, ми не думали тоді, що Україна ось-ось, через яких-небудь двадцять п’ять–тридцять років стане незалежною. А тепер виявилося, що до тієї справжньої незалежності ще треба дуже довго рости. Здавалося, що замайорять жовто-сині прапори і все — з рабом усередині в людині буде покінчено! Люди стануть вільні, розкуті, горді, будуть пишатися тим, що вони українці, що вони мають свою прекрасну незалежну державу. На жаль, виявилося, що це зовсім не так. Чотири століття рабства під час російської окупації — причому цілеспрямованого, жорстокого в духовному відношенні, не тільки фізичному — наклали свій відбиток на людину, на людські серця. Сьогодні ми схильні вірити в доброго царя. От прийде цар-батюшка хороший — і він зробить нам Україну. Ні один найкращий президент України нам цього не зробить, якщо ми не звільнимось від оцього духовного рабства. У ХV столітті, якраз тоді, коли Москва так шалено хотіла загарбати Українську церкву, їхній глава посольського приказу (це як наше міністерство закордонних справ) Ордин-Нащокін, до речі, дуже розумний чоловік, сказав: «Никакое политическое подчинение невозможно без подчинения духовного». Першим завданням щодо України він поставив підпорядкування Української церкви Московському патріархату, бо відтак вже можна говорити й про політичне підпорядкування. Саме тому так настійно домагалася Російська церква підпорядкування Української. Мої попередники за цією трибуною кілька раз повторили: «Хай їде Кирил. Це добре, що він їде». Це погано, що він їде сюди. Це погано, що він вважає себе вправі їхати сюди як у свою вотчину. Так буде доти, доки ми не зуміємо, всі ми, наші громадяни, переконати тих, хто його зустрічає, що вони мають навчитися зустрічати його зовсім не як «нашого патріарха», а словами, яких він заслуговує: «Нема що робити московській церкві в Україні!» Я більше десяти років кричу на весь світ і хочу, щоб ви закарбували й для себе: «Російська церква в Україні не має жодного квадратного сантиметра канонічних територій». Вона тут посіла завдяки тій сумній історії, яка сталася зі Вселенським патріархом Діонісієм IV в 1687 році, коли він був вивержений із Патріаршого престолу Собору східних патріархів за свої несумісні із православною наукою діяння, серед яких було записано і такий гріх, як здійснення акту симонії, тобто хабарництва. Як того львівського прокурора, якого засівали доларами, так його засіяв московський князь Нікіта Алєксєєв соболиними шкірками і червінцями московськими. Правда, історія каже, що Москва червінці замахорила, бо є листи вже виверженого Діонісія до московського царя: «Верніть гроші! Я ж і так за вас постраждав. Верніть мені хоч ті копійки!». Але 120 (три сорока) соболєй йому таки завезли і після того він видав грамоти, якими передав Київську митрополію Московському патріархату. Це було в 1686 році. Рівно через рік, в 1687 році, відбувся Собор східних патріархів, який вивів Діонісія з престолу і визнав передачу Київської митрополії актом симонії. Тобто діянням, несумісним і з канонами, і з Христовою наукою.
Нам потрібна Україна, а не «рускій мір»
Я багато років звертаюся через пресу, через книжки до Московської патріархії: «Покажіть той документ, яким канонічно була підпорядкована Київська митрополія Московському патріархатові». Ніхто не показує і не покаже, бо такого документа немає в природі. Усе, що посів тут Московський патріархат, узято силою. Так, було рішення східних патріархів, що це недійсний акт. Але чому Вселенський патріархат тоді не наполіг: «Віддайте нам наше!»? Бо Вселенського патріарха затверджувала турецька влада. Туреччина тоді вела війну з чотирма європейськими державами. Росія мала бути п’ятою. А турки страшенно боялися, щоб Росія не вступила в війну на ворожому боці. Їм потрібен був нейтралітет Росії за будь-яку ціну. Ясно, що вони не могли дозволити патріарху домагатися Київської митрополії. Україна не могла виступити проти цього, тому що в той час була заполонена російськими військами. Уже полки були скасовані, вся адміністрація була російська. Як писав Самійло Величко: «Пала гарна козацька Україна…» Через непорозуміння, через ворожбу між собою козаки пропали, Україна сама себе звоювала і не мала сили противитись оцьому підпорядкуванню. Мені надзвичайно подобається, що московські ієрархи завжди розказують про те, що Київський патріархат неканонічний: «Они нарушили каноны!.. Они раскольники!.. Они антихристы!.. Они самосвяты!..» Як їх послухати, то церква Московського патріархату — найканонічніша в світі. Але якщо прослідкувати від дня Переяславської ради, від початку війни з Польщею, то скільки разів вони порушили канони! І це зафіксовано в історії. Перше — це висвячення єпископів у Полоцьку, Могильові та інших містах, які завоювало військо в ході російсько-польської війни. Потім вони висвятили на місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича. А коли Баранович перестав їх влаштовувати, висвятили в єпископи ніжинського протопопа Филимоновича, назвали його єпископом Мефодієм і призначили місцеблюстителем Київської митрополії замість Лазаря Барановича. Вселенський патріарх обурився, бо це було порушення 38 канону VII Вселенського Собору. Царі, тоді правила Софія та малолітні Петро й Іоан, пишуть «покаянну грамоту» Царгородському патріарху такого змісту: «Ми знаємо, Ваша Святосте, що наші святителі не мали права на Вашій канонічній території висвячувати єпископів. Але тільки велика біда нас примусила це зробити. Вся справа в тому, що Вашої милості митрополит Діонісій Балабан дуже подружився з папістами і він намовив козацтво приєднатися до папістів. Щоб не погибли вони душами своїми, ми висвятили в єпископи Филимовича, аби наставив козацтво на істину..» Яка брехня! Ми і сьогодні знаємо, що митрополит Київський Діонісій Балабан підтримував гетьмана Дорошенка, а гетьман Дорошенко готовий був іти під турецький протекторат, аби тільки не з католиками. Отже, те, що Балабан тягнув козаків у католицизм — це абсолютна брехня. А по-друге. Давайте посміємося разом. Хто такий був Лазар Баранович? Розумний чоловік, проповідник, духовний меч, світило XVII століття. І він, бідний, не міг козаків на істину наставити? Треба було шукати Филимоновича? Десятки наших святителів ще до Переяславської ради працювали в Москві, боролися з єресями, працювали над перекладом книг, то в нас, крім Филимоновича, не було кому на істину наставляти?! Історик, знаменитий дослідник міжцерковних стосунків Харлампович стверджує, що Филимоновича вони поставили за ту величезну послугу, яку він для них зробив. Коли викликали Юрка Хмельницького бідного підписувати Переяславські статті в 1659 році, вже після смерті Богдана Хмельницького, то його до цього спонукав Филимонович. Підсунули Юркові статті, навіть про підпорядкування Української церкви Московському патріархату. То були фальшиві статті, бо весь світ знав, що Сильвестр Косів — митрополит Київський — на тодішній Переяславській раді навідріз відмовився не тільки підписувати якісь угоди від імені церкви, він не визнав і того акта, щодо якого домовився у Переяславі сам Богдан Хмельницький, і не визнав Богданової клятви. Але Филимонович так забив голову бідному Юркові Хмельниченкові, що він підписав ті статті. То надзвичайно трагічна фігура в нашій історії і таких трагічних постатей у нас дуже і дуже багато, і ще багато буде, як ми не наберемо води в вуха і не навчимося самі вести свою лінію і не вірити всім,хто приїжджає до нас будувати нам тут «рускій мір».
Шановний патріарше, піднімайте духовність у Росії
Я хочу, щоб ми навчилися казати Кирилу: «Шановний патріарше! Їдьте в Чебоксари, Тулу, Рязань, Вологду, Тамбов, Пензу, де валиться собор ледь не XV століття, і де ви ніяк не можете духовність підняти. А нам піднімати духовність не треба, бо Україна завжди славилася високою духовністю. Зараз ми нарікаємо на те, що вона в нас підупала, але в Росії духовність ніколи не була вищою, ніж в Україні. Зайдіть в Інтернеті на сайт автомандрівників, які їдуть через Україну і бачать разючу різницю в культурі й буквально в усьому. Хай вони будують «рускій мір» отам у себе, поза хутором Михайлівським. А нам тут «руского міра» не треба! Нам тут треба Україну! Вони кажуть: «Как? А мы же древняя Русь! Мы же вместе были в древней Руси! Вы отказываетесь от русского мира? Это же мир древней Руси!» Так, «мир древней Руси» — це руський світ, у якому історично жила Україна. Але правда в тому, що ніколи в цей руський світ не входили ні Суздальське, ні Володимирське, ні Московське князівства, ані Московська церква! У моїй книжечці «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства» є карта, складена російським археологом Уваровим, сином міністра освіти Росії пушкінського часу. Він був абсолютно проімперським істориком, заснував історичний музей в Москві, Археологічне товариство російське. Це був патріот Росії. Він досліджував Центральну Росію, розкопав майже дві тисячі курганів у 167 місцевостях і склав «Карту мерянской земли ХІІІ столетия». На цій карті є міста Суздаль, Владімір, Ростов, Твєрь, Кашин, Волоколамск і Москва. То де виникло місто Москва? Де заснувалася російська державність? На якій землі? На мєрянській. Який народ там жив? Угро-фінський народ мєря. А де росіяни жили? Не знаю! Не можу сказати! Один діяч із Рівного, кандидат медичних наук пише мені по Інтернету (він «ізясняєтся по-расєйскі»): «Могильницкая говорит, что слова „Россия“ не было до ХVIII столетия. Оно было… В таком-то документе византийском есть слово „Русия'». Правильно, в церковних документах писали «Русская митрополия» і вживали назву Русія. Але вони мали на увазі зовсім не Московське князівство, а Київську митрополію. Вони кажуть, що «от начала принятия православия» були з Київською церквою. Неправда! Київська Русь була охрещена перший раз у 866 році. Володимирове хрещення — це 988 рік. А московські землі хрестилися аж у другій половині XIV століття. Ми знаємо, що в ХІ столітті був убитий на Суздальщині один із перших мучеників нашої церкви Леонтій, який пішов туди проповідувати Віру Христову. Його, як пише історик Російської церкви Толстой, «язычники упорные и злые» забили камінням. Від нашого хрещення їм потрібно було мінімум два століття, щоб зібратися на хрещення. І хрестили їхню територію наші подвижники — ченці Києво-Печерської лаври. А Печерський монастир виник десь у 1070 році, тобто майже через століття після хрещення Русі. Оце вам правда про хрещення.
Шануймо Українську церкву — одну з найстаріших у світі
Вони кажуть, що «был их престол». Зокрема патріарх Іоаким писав Вселенському патріарху Якову: «Предлагаем отречься Киевской митрополии, потому как от дня принятия православия была оная нашого московского престола». Це сміх! Вона ніяк не була московського престолу «от дня принятия православия», бо не було ще московського престолу. А коли став московський престол, то теж ніяк не могли наші священики підпасти під Московський патріархат, того що ми жили в абсолютно різних державах. Ми жили в Русько-Литовському князівстві, на той час Польсько-Литовському, а вони жили в своєму Московському князівстві. Тобто вся оця історія міжрелігійних і міжконфесійних стосунків побудована на цілковитій брехні. Про цю брехню я можу говорити так довго, що ви не зможете всього цього вислухати. Беріть мої книжки, читайте і несіть їх людям. Будьте впевнені в собі! Шануйте себе! Шануйте свою землю! Шануйте свою Церкву! Вона одна із найстаріших Церков у світі! Чого Московський патріархат так тримається за нашу Церкву, що аж нігті синіють? Перш за все в разі, якщо відділяється Українська церква, визнає Вселенське православ’я Самостійну Помісну Українську Церкву, Російська церква залишається без апостольського благословіння. У житії Андрія Первозванного сказано, що він побував у Новгороді, дивувався, як там у бані б’ють себе пруттям і обливаються квасом. Але про те, що він благословляв Новгородську землю, чи Суздальську, чи іншу ніде не сказано. А Київські гори він благословив і сказав, що тут буде місто велике, тут возсіяє слава Божа і буде місто з багатьма церквами. Крім того, при совєтах на Україні було церков православних шістдесят відсотків від усіх церков СРСР. Тільки сорок відсотків церков припадало на решту республік, включаючи Російську Федерацію. Я думаю, що й сьогодні становище не набагато відрізняється. І якщо Церква Помісна Українська стане самостійною в очах всього світового православ’я, Московська церква перестає бути найбагатшою і найчисельнішою православною церквою світу. А це означає, що вони в ту ж хвилину мають відмовитися від формули: «Москва — третий Рим, а четвертому не бывать!» Ще кілька років тому одеський митрополит Агафангел заявив: «Надо усилить борьбу против Поместной церкви в Украине, потому что создание Поместной Украинской Церкви поставит крест на проекте Великой России!» Коли не так давно було здійснено провокацію проти Вселенського патріарха, в Москві тут же відреагували. Виступив Лужков і сказав: «Надо перенести Вселенский престол в Москву. Я даже Кремль отдам под резиденцию Вселенского патриарха». Тобто ота ідея третього Риму нікуди не поділася з часів XV століття, вона існує, і тому вони так тримаються за нашу церкву. Тому вони сіють оцю облуду, тому їздять сюди, тому доказують людям, простим людям, які не знають правди. Їм сказав Кирил: «Антихристы!», і вони ходять і повторюють: «Антихристы! Антихристы!» Те ж повторюють парафіяльні священики Московського патріархату в кожному селі неосвіченим бабцям. А наше завдання — йти і кожній бабці втолковувати, що це брехня. І тоді оті всі «просвітителі» не будуть сюди їздити і не будуть ганьбити нашу землю, наших святителів, наших подвижників, які життя клали на відродження Української церкви. І тоді тільки у нас буде справжня незалежна, вільна Україна і справжня Велика Церква, на якій засіяє навічно благодать Божа, як це провістив колись нам апостол Андрій!
