Остання незавершена стаття Євгена Гуцала
У московській «Литературной газете», травень 1995 p., стаття Н. Кримової про спектакль за романом Ф. Достоєвського «Ідіот», і з цієї статті вихоплюю: «…полуразбойничья стихия русского языка, которая на страницах романа — как черный хлеб на богатом столе».
Отже, напіврозбійницька стихія російської мови… В романі Ф. Достоєвського «Ідіот»…
Сьогодні, в зв’язку з розпадом імперії, зокрема в зв’язку з подіями на Кавказі, в Чечні, посилено пропагується витягнена з ідеологічного антикваріату царської Росії теза, що козаки завжди складали основу російської державності, значить, треба реанімувати їхні колишні силу, функції та значення, щоб вони, начебто за традицією, знову складали й склали основу нинішньої — вже демократичної російської державності, а насправді ж, звичайно, щоб боролися з цим розпадом імперії, щоб на гарячому стику зі світом мусульманським відстоювали «єдиную и неделимую» з тим самим завзяттям і нещадимістю, якими відзначалися колись при захопленні, «освоении» (академік Д. Лихачов) цих територій, силою зброї формуючи колишню й теперішню «єдиную и неделимую», силою зброї творячи й теперішній «федеральний простір» та конституційну законність.
Напіврозбійницька стихія російської мови, як то каже Н. Кримова, наче чорний хліб на багатому столі!
Але ж, як добре відомо, козаки — розбійники. То, може, козаки-розбійники, чинячи розбій і саме розбоєм будуючи Росію, несли іншим не якусь напіврозбійницьку мову, а таки розбійницьку? ! Розбійницьку мову, яка в умовах розбою й не могла бути якоюсь іншою, вона могла виконувати лише функції розбою, бути знаряддям розбою нарівні з іншими знаряддями — такими як рушниця, багнет, гармата, каральна експедиція, «рубка леса», знищення культових споруд… зрештою, як весь комплекс мілітарної психіки, а в її лексиці, себто в лексиці мілітарної психіки, скажімо, улюблене слово (позичене, але зразу ж — і «наше») — це штурм: штурм Ізмаїла… штурм Геок-Тепе… Штурм Гуніба… штурм Крондштадта… соціалістична штурмівщина… штурм наук…
І штурм Вільнюської телевежі… а це вже явно санкціоновані акції кремлівського штурмбанфюрера: штурм Білого дому в Москві… Штурм Грозного… Штурм Семашок… штурм лікарні в Будьонівську… Звичайно, це неповний перелік з минулого, ще ж багато штурмів і попереду. «Полуразбойничья стихия русского языка»? М’яко сказано. Але з яким самолюбуванням, самозвеличенням! Бо ж — «как черный хлеб на богатом столе»!
Не знаю, як там із цим «багатим» учорашнім чи сьогоднішнім столом, які, скажімо, конкретні багатства є на столі сьогоднішньому, але щодо цієї унікальної «полуразбойничьей стихии», а насправді ж — стихії розбійницької, то традиції стихії не тільки зберігалися, а й розвивалися, ще дужче утверджувалися, тут ніякого відходу в потойбічну архаїку не передбачалося — й не могло бути, і в цьому — ще одна з особливостей величі російської мови. («О великий и могучий русский язык!» — як сказано класиком). Будучи до 1917 р. імперською мовою Росії, після жовтневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Вроджена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом як «ближнього бою» з усіма, без будь-яких винятків, мовами, так і інструментом, сказати б, «балістичної» дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в напалм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж — психіку інших народів, щоб зоставити пустелю — для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й після такої вікторії не втратила б якості «полуразбойничьей стихии русского языка».
Згадаймо, що після жовтневого путчу 1917 р. ця мова стала мовою ленінських декретів, ленінських анексій і контрибуцій, ленінської повальної брехні, мовою ревтрибуналів, і ця ленінсько-троцька мова стала мовою знищення будь-яких свобод у будь-яких сферах, стала мовою чергового поневолення України, як і всіх інших державних утворень, що виникли на уламках Російської імперії; ця мова стала мовою розстрілів і геноцидів, мовою тієї так званої революційної правосвідомості, що вбиває будь-які права, як і будь-яку свідомість; ця мова стала мовою концентраційних таборів усього неосяжного ГУЛАГу, котрий у такий спосіб моделював усю «безодню» (Ф. Достоєвський) російської душі, народної вдачі, це мова психушок, де здоровомислячим людям відповідномислячі експерти ставили діагноз божевільних, як то відповідномислячий цар колись оголосив П. Чаадаева, — й країну було перетворено на грандіозну психушку з сотнями й сотнями Чаадаєвих різних національностей; це мова знищення не просто інших мов, бо, мовляв, така «полуразбойничья стихия русского языка», а й мова знищення філософської думки, мова знищення демократії і прав людини, мова знищення будь-яких понять про цивілізований шлях розвитку; це мова боротьби з такими науками, як кібернетика чи генетика, економіка чи футурологія; це мова боротьби з літературою, музикою, живописом, взагалі — з естетикою, з гармонією і красою, це мова фантастичних дезінформацій будь у чому, це мова фальшу, брехні, окозамилювання, холуйства; а що вже казати про те, що це мова вірнопідданства! Звичайно, з допомогою й рідних мов можна було засвідчити таке вкрай необхідне Кремлю вірнопідданство, але демонстроване іншими мовами викликало підозру, накладало тавро неповноцінності й меншовартості в цьому вірнопідданстві, а от російська мова була універсальна, ця мова знімала будь-які підозри з вірнопідданого, як і позбавляла його небажаних комплексів, і вже російськомовний вірнопідданий українець цінувався значно вище, ніж україномовний вірнопідданий, а російськомовний вірнопідданий Кремлю німець Хоннеккер там чи бельгієць Володя Тетельбойм взагалі правили за зразок і приклад, здавалося б, планетарної вірнопідданості, яка з допомогою ось таких представників «прогресивного людства» мала неминуче і, звичайно, назавжди перемогти в усьому світі, а відтак би перемогла б у всьому світі й мова «межнационального общения», а інші мови тільки б заважали й невідомо куди повели й завели б саме від такого «межнационального общения»!.. Ну як тут принагідно не згадати мовознавця всіх часів і народів Джугашвілі-Сталіна, і як він законно, водночас і неповторно, вписується в цю «полуразбойничью стихию русского языка», своєю постаттю значно вивищуючи над постаттю — це для логічного прикладу — такого теж неповторного й теж колоритного філолога та мовознавця як Єрмак… чи там Стенька Разін… чи Хабаров.
Мова російської нації — мова національна? Мова російської нації — шовіністична? Мова російської нації — інтернаціональна? Скільки ж у неї ликів, який — справжній? Мабуть, справжній — це таки шовіністичний лик, який маскується то під суто національний, то під інтернаціональний лик, бо є оця невитравна потреба маскуватися, будучи такими за органічною суттю, а ця органічна суть таки в «полуразбойничьей стихии русского языка».
А хіба російська мова не є мовою завоювання Чечні, мовою депортації чеченського народу і мовою нинішнього геноциду в Чечні?
А хіба російська мова не є мовою екстремістів комуністичного штибу, які прагнуть відновлення Радянського Союзу, себто імперської Росії? А хіба українські комуністи, прагнучи відстояти офіційний статус російської мови в Україні, не є екстремістами-терористами, що використовують російську мову як зброю з метою подальшого закріпачення в «братерських» обіймах? Російська мова зостається як тактичним, так і стратегічним, далекого історичного прицілу, нержавіючим інструментом, який весь час перебуває на своєму «філологічному» марші, готовий до чергового «філологічного» штурму…
Але невже все — так безрадісно, так безнадійно? Авжеж, ні. Хоч і «полуразбойничья стихия русского язика», яка видається за «черный хлеб на богатом столе», але ж, скажімо, таки є багатий стіл, а на цьому багатому столі, наприклад, О. Блок, уже цитований. Прекрасна поезія:
Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!
Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться…
Вольному сердцу на что твоя тьма?
Что там услышишь из песен твоих?
Чудь начудила, да Меря намерила
Гатей, дорог да столбов верстовых…
Но до Царьградских святынь не дошла…
Соколов, лебедей в степь распустила ты,
Кинулась из степи черная мгла…
В черные ночи и в белые дни
Дико глядится лицо онемелое,
Очи татарские мечут огни…
Каждую ночь над становьем твоим…
Что же маячишь ты, сонное марево?
Вольным играешься духом моим?
Хіба ж не висока поезія? Висока. Отже, мова штурмів та розстрілів, ГУЛАГів і психушок може бути великою мовою святої поезії? Щойно цитований О. Блок відповідає цілком схвально. «Но до Царьградских святынь не дошла…» Й це чудово, що не дійшла, бо дійшла до святинь Криму — й де ті святині?! За море Черное, за море Белое… дико глядится лицо онемелое, очи татарские мечут огни…». Висока поезія, фантасмагорична правда вчорашнього дня і дня сьогоднішнього, одне й те саме «лицо онемелое», одні й ті самі «…мечут огни …очи татарские», тільки це вже татарські очі таки російського народу. А хто відмовить цій мові у красі, коли читаєш і перечитуєш: «Тихое, долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим»? Таки щоночі — і колись, і тепер, вдивляєшся бодай у Чечню, видно добре з України «долгое, красное зарево».
І цією ж мовою постійної агресії — хіба не справедливий заклик болісного сумління: «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться…»
Вірш датовано 19 липня 1910 р.
Минуло мало не ціле століття. Хтось учора чи сьогодні в Росії захотів розлучитися з такою Росією, хтось покаявся?
І як оце у О. Блока «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться» перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба «уйти от самих себя», але ж — «нельзя уйти от самих себя…»
Отож звідси й «лицо онемелое», яке весь час дивиться «за море Черное, за море Белое», бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й «долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим». Послідовно й одноманітно, казка про білого бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв… ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — «богатый стол».
Є в академіка Д. Лихачова праця «Заметки о русском», повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в першому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе найпростіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, «полуразбойничья стихия русского народа», мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих «Заметках о русском», адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й учений — це обов’язковий вчений, але, виявляється, можна й слово з пісні викинути, й «Заметки о русском» можуть бути без отакої «заметки». Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — «Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)». Звичайно, ці його «заметки» суб’єктивні, як він сам наголошує, водночас підкреслюючи значну частку об’єктивного в суб’єктивних судженнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприйняттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповнюють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полеміку з тим «и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности», з яким чомусь необхідно «тихо» полемізувати, а не вважати це «представление» саме таким, яке доповнює «представление» академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб’єктивності, яка таки дорівнює суб’єктивності суджень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб’єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб’єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубишся в сприйнятті подібного аналізу. Я не здатен збагнути, скажімо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начебто «загадочный», «во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)» російський національний характер, знову ж таки, необхідно «тихо» проаналізувати, а не вважати за ті суб’єктивні судження, які несуть у собі частку об’єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!
У «Заметках о русском» Д. Лихачова марно шукати спостережень над тим, що російська мова — це мова русифікації. Автор: «Я собрал у себя различные заметки, делавшиеся мной по разному поводу, но все на одну тему — о русском». Отже, з різного приводу робилися ці замітки, які загалом і склали працю, ось тільки чомусь не було такого приводу, щоб заговорити про російську мову як знаряддя русифікації. Може, автор не помітив за нею таких функцій, таких властивостей? Добре, хай би й сам не помітив, інколи підводить і наукова спостережливість високої кваліфікації, але можна було й помітити те, що інші помітили, — й вступити з ними в наукову суперечку, спростувати там чи підтримати, може, повести «тиху» полеміку, мовляв, це чиєсь дуже суб’єктивне судження, й настільки суб’єктивне, що нічого не додає до об’єктивного розуміння, не доповнює, не поглиблює?
Щоправда, академік Д. Лихачов застерігається: «И ни одно из этих личных восприятий национального не может быть исчерпывающим, бесспорным, даже просто претендовать на то, чтобы быть восприятием главного. Пусть и мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере. И говорю в этих заметках о том, что кажется для меня лично самым драгоценным».
Отже, залишається в даній ситуації хіба що припустити, що русифікація засобами російської мови не здається для академіка «лично самым драгоценным». Правда ж, цікаво? Нам, начебто збоку, можна й припустити, що ці функції, ці якості справді можуть здаватись для нього не «самым драгоценным», але це не може не викликати нашого бодай величезного здивування. Тим більше, академік щиро зізнається: «мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере». Оце незадумування над російською мовою як над знаряддям постійної русифікації впродовж усієї історії Російської імперії підтверджує, що в цьому зізнанні академік Д. Лихачов безмежно щирий, але це не означає, що ми не можемо не задуматися над природою цієї щирості, не можемо «не постаратися зрозуміти, чому русифікація будь-якими засобами, в тому числі засобами російської мови, для академіка, який аналізує «все главное» в национальному характері, чомусь залишилась поза рамками «всего главного»? Мабуть, тільки тому, хочеться припустити, що не здається «лично самым драгоценным»…
Звичайно, не тільки в зв’язку з тим, що російська мова — це знаряддя русифікації, себто форма поневолення й нівеляції інших народів, його не помічає Д. Лихачов у своєму панегірику рідній мові, наведу таку цитату із «Заметок о русском»: «Национализм — это проявление слабости нации, а не ее силы. Заражаются национализмом по большей части слабые народы, пытающиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культурой, со своими национальными традициями, обязан быть добрым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру».
Чи не правда, цікаво звучить, коли ми говоримо про постійну й невідворотну русифікацію, остання фраза з цитати? Російський народ — в умовах царської, радянської чи тепер от специфічно незалежної і начебто демократичної Росії — незмінно був народом-русифікатором, і за природою своєї ментальності й повинен бути народом-русифікатором, але академік Д. Лихачов наділений якимось квазірозумінням русифікації — як блага, дарованим народом великим народам малим. «Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру». Здавалося б, що тут заперечувати, з чим сперечатися? Великий народ! А хто його назвав великим, може, оті «малі», чи він сам себе назвав? І чому це так завжди виходило, що там, де появлявся російський народ, інші неодмінно ставали малими, а в кращому випадку — молодшими братами, але статус молодшого брата
ніяк не рятував становища? Тобто — й молодший брат неодмінно підлягав русифікації.
А як «великий» народ помагає «малому» (мені подобається оця фельдфебельського ума «табель о рангах» — «великий» народ, «малий» народ, «старший брат», «молодший брат»!), дуже яскраво видно сьогодні в Чечні, ото вже помагають зберегти себе! Отже, винищення — це і є форма допомоги, тільки так обертається реальна допомога? Цікаво: чеченці зберегли свою мову, то якої це допомоги коштувало Росії, га, а чи чеченці зберегли свою мову всупереч реальній — себто русифікаторській — політиці Росії?
Академік Д. Лихачов повчає: «Необязательно сильный народ многочислен, а слабый малочислен. Дело не в числе людей, принадлежащих к данному народу, а в уверенности и в стойкости его национальных традиций». Чом би й не згодитись? У випадку з чеченцями — справді справа у впевненості і стійкості національних традицій. То чому ж Росія з такою агресивністю й люттю хоче знищити не просто ці національні традиції, а й сам народ неодноразово намагається знищити, коли, за твердженням академіка Д. Лихачова, повинна б помагати йому зберегти себе? Хоч як вдавайся до словесної еквілібристики, а реальна дійсність це не еквілібристика, вона однаково вперто засвідчує, що отака допомога — в кращому випадку нівеляція… з перспективою знищення. І це в той час, коли, за твердженням академіка, великий народ зі своєю культурою, зі своїми національними традиціями, зобов’язаний бути добрим, особливо коли від нього залежить доля малого народу. Еге ж, добрий — добрішого не придумаєш, і дуже чітко й завжди простежується, в чому його ця зобов’язаність — і в ставленні до інших, і в формах свого самоствердження… Ох і видно добре, як доля малого народу — в даному разі чеченського — сьогодні залежить від Росії! Та хіба це доля?! Ця доля — гірша всякої недолі.
Зворушує до сліз оце милосердно-гуманне, великодушне академікове: «Великий народ должен помогать малому сохранять себя, свой язык, свою культуру».
У даному «чеченському варіанті» (геополітик С. Шатохін) допомагати зберегти себе — від кого? Та від кого ж, як не від самої Росії.
А від кого допомагати захищати чеченську мову?
Та від кого ж, як не від Росії і від російської мови.
А від чого й від кого захищати свою культуру?
Та від кого ж і від чого, як не від Росії і від російської культури. Бо й російська культура, на жаль, здатна виконувати агресивні функції, як і російська мова, як і їхній творець і носій — російський народ.
І в зв’язку з цим незмінним «чеченським варіантом», яким геополітик С. Шатохін з апломбом одного з гоголівських героїв (котрий був упевнений, що «Испания у меня под мышкой») погрожує Україні, я ніяк не перестаю захоплюватися вже неодноразово цитованим О. Твардовським — про швидку медичну допомогу з поеми «Теркин на том свете»: «сама режет, сама давит, сама помощь подает»!
І ще — начебто виважене, начебто зобов’язуюче, подане розбивкою «должен»… Як відомо, в силу «Божьего предопределения», в силу «Божьего промысла» народ «должен» завоювати чужий народ на його споконвічній землі, а потім, на думку академіка Д. Лихачова, цей великий народ на чужій землі уже «д о л ж е н» цьому народу «помогать сохранять себя, свой язык, свою культуру». Господи праведний, та хто сказав, крім академіка Д. Лихачова, що російський народ «должен»? Нічого він не «должен» чеченському народові, крім найголовнішого — кремлівський збройний монстр таки справді «д о л ж е н» (а тут уже розбивка особливого — щирого! — наповнення) піти геть з Чечні, давши змогу чеченському народові самому захищати й творити і самих себе, і свою мову, і свою культуру, що він і демонструє, ось уже півроку чинячи всечеченський опір московській безмежно цинічній агресії. Але, на жаль, і в цьому «чеченському варіанті», як заявив академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя…»
Та й не видно, щоб хотілося «уйти от самих себя». Усвідомлення необхідності піти з Чечні — це зрадити національний характер. Тут повторю уже сказане раніше. В пролозі праці «Заметки о русском» академік пояснює причину появи цієї своєї «негромкой» полеміки — «с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)». Коли поглянути на цю «негромкую» полеміку академіка на тлі чеченських подій сьогодні, на тлі реалій, які творить в силу своєї первородності російський національний характер, великий народ, який «должен» і т д., — то хочеться запитати в академіка-патріота-великодержавника: події в Чечні підтверджують чи спростовують тези його опонентів? І так само — події в Чечні підтверджують чи спростовують його власні тези? Для мене відповідь може бути лише однозначна: академік затіяв полеміку, будучи впевнений у своїй правоті, хоча в цій полеміці правота ніколи не може бути на його боці. Про природу цієї впевненості, тобто самовпевненості, є що сказати, але й без слів — зрозуміло.
Академік Д. Лихачов — з прологу до «Заметок о русском»: «Вы скажете: но и в полемике следует доказывать! Ну а разве распространившееся ныне на Западе, да и частично у нас, представление о русском национальном характере, о национальных особенностях русской культуры, и в частности литературы, доказано кем-либо?»
Зупинитися на всіх доказах, аргументах, на сюжетах міркувань пітерського ерудованого полеміста немає змоги та й немає потреби, але на деяких — таки можна, треба й необхідно.
Д. Лихачов захоплено зізнається, що для росіян природа завжди була свободою, волею, привіллям, і радить послухатися до волі, де погуляти на волі, вийти на волю, і воля — це відсутність турбот про завтрашній день (!), це безтурботність, блаженна зануреність в усе нинішнє, те, що є. Мовляв, широкий простір завжди володів серцями росіян. Цей простір виливався в поняття і уявлення, яких нема в інших мовах. Чим, наприклад, відрізняється воля від свободи? Д. Лихачов відповідає: тим, що воля вільна — це свобода, об’єднана з простором, і нічим не перегородженим простором. «Притеснять человека — это прежде всего лишать его пространства, теснить… Воля — это большие пространства, по которым можно идти и идти, брести, плыть по течению больших рек и на большие расстояния, дышать вольным воздухом, воздухом открытых мест, широко вдыхать грудью ветер, чувствовать над головой ветер, иметь возможность двигаться в разные стороны — как вздумается».
21-24.06.95 р.
[…] резонно Гуцало ставив Ліхачову запитання: «А хто його назвав великим, може, оті «малі», чи він […]