«Наша Парафія»

І. «Русские мои все воры». Це зізнання належить російському цареві Іванові IV Васильовичу, добре знаному в історії як Грозний, себто — Лютий, котрий, за легендою, був водночас потомком Дмит­ра Донського і Мамая. А свідчення про це щире царське зізнання належить англійському дипломатові Дж. Флетчеру, якому москов­ський деспот передав золото, аби з дорогоцінного металу англій­ський ювелір виготовив посуд для його царських потреб. При цій нагоді й було сказано: «Русские мои все воры».

Відомо, що хворобливо-імпульсивний цар був дуже непослі­довний у своїх симпатіях і антипатіях до бояр та дворян, до опричників-поплічників, до своєї рідні в будь-якому коліні. («А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же». Англійський дипломат Джером Горсей: «…он сам хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни», і т. д.). Але щоб отак — про весь народ?! І, поміркував­ши, таки хочеться звинуватити самодержця в маніакальній підоз­ріливості геть до всього народу, якому з царської милості відмов­лено в презумпції невинуватості — і, ясна річ, не лише в ті часи, а й у часи, що передували кривавому теророві Івана IV, як і в часи пізніші, що настали, по його, можливо, насильницькій смерті.

Тоді ж англійський дипломат Дж. Флетчер сказав, що ви ж, мовляв, сам росіянин. Грозний-Лютий відповів: «Я не русский, предки мои германцы».

І хоч би як відхрещувався в даному випадку Іван IV від плоті й кості російської (його пращур Володимир Мономах був онуком візантійського імператора і правнуком шведського короля… Прапрадід Василь І був одружений з дочкою великого князя ли­товського Вітовта… Його бабця — візантійська принцеса Софія Палеолог… Його мати Анна — сербка), але ж він таки був від плоті й кості російської, з російського генеалогічного древа, отож і для царя могло не бути невластивим те, що було властиве для всього його народу.

За безумних часів своїх опричницьких пішов походом на Новгород: великокняжа Москва виказала свій буйний розбійни­цький норов супроти города, за яким підозрювали дух непокори, незалежництва — й відтак начебто крамольного невизнання її тотального московського деспотизму в особі царя, що в найжорстокіші способи утверджував своє самодержавство. У пісні спі­вається, як син Іван, якого пізніше батько убив у нападі божевіль­ного гніву, каже своєму родителю-вбивці: «А которой улицей ты ехал, батюшка, все сек, и колол, и на кол садил». Московська рать підпалювала новгородців живцем, кидала під волховську кригу (сучасні жителі Новгорода, як пам’ять про ті жахливі події, зберігають назву річки Волхов — Красна, і то не тому, що сама ріка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червоніли-пінилися її води від крові новгородців), не милувала навіть немо­влят, — годилися всі канібальські способи знищення єдинокров­них і єдиновірних. Християнин цар Іван упивався живою кров’ю разом з релігійним воїнством. «Русские мои все воры». А отак знищити свій же таки город, а отак відняти у десятків тисяч без­винних новгородців їхнє життя — це гірше злодійства, цьому й слів не добереш. Але під час звірячої оргії (даруйте, біблійні «львы рыкающие»!) віднято не тільки життя людське, а й усілякі скарби. Було пограбовано церкви й монастирі, конфісковано іко­ни, коштовності… Як свідчать очевидці, цар звозив награбоване до себе й збирався нікому не поступитися здобиччю. Пізніше так само пограбовано Псков та псковичів. Потім у Москві на опричницькій церкві, в опричницькому дворі висіли вкрадені новго­родські дзвони; ці дзвони під час страшної пожежі, вчиненої зго­дом унаслідок набігу кримського хана Девлет-Гірея, розплавилися й скапали в землю. Добре відоме нам ленінське пограбування монастирів, соборів, церков — не якась там унікальна акція в ро­сійській історії, а цілком традиційна. Англієць-дипломат Дж. Горсей, приміром, свідчить, що внаслідок воєнної кампанії проти Лівонії вивозилися неоціненні багатства — усілякі товари, гроші, коштовності, з усіх міст і країв, а також «із 600 пограбованих і зруйнованих храмів».

Ось тобі й біблійне «не вкради», коли в традиціях було крас­ти не те що матеріальні цінності, а й релігійні реліквії. А й дзво­ни. І не лише в іновірців, айв одновірців.

І все ж таки — «не вкради», особливо на «святій» Русі, отож самодержець Іван Грозний-Лютий, ніяк не опираючись злодійсь­ким схильностям у самому собі, намагався боротися зі злодійсь­кими схильностями у своєму народі. Неймовірно важко вводився інститут «губних старост», на яких покладалася боротьба з роз­боями і так званими лихими людьми. Хоч з розбоями боролися, проте розбої тільки множилися — як поміж плебсу, так і поміж імущих. Розбої і лихі люди йшли по відомству Розбійного прика­зу. Звичайно, наївно було сподіватися, що Розбійний приказ і губні старости зарадять заклятій національній рисі, передаваній у спадок: усе це — як мертвому припарка.

Історичні джерела свідчать. 1555 року прийнято «Приговор о разбойном деле». Це щось схоже на указ Президента Росії Б. Єльцина про боротьбу з організованою злочинністю й коруп­цією, і схоже на ще один — Президента України А. Кучми про таку саму боротьбу, з такими самими злочинністю й корупцією. (Повірте, це абсолютно мимовільна трансісторична аналогія-тріада: Іван Васильович — Борис Миколайович — Леонід Данило­вич). Чи в XVI столітті діяв закон Івана Васильовича про бороть­бу з тодішньою організованою злочинністю й корупцією? Еге ж, діяв так, як тепер діють укази Бориса Миколайовича та Леоніда Даниловича. Так звані губні старости відмовилися навіть цілува­ти хрест, щоб присягнути на вірність закону і приступити до діла. За демонстративну бездіяльність їх саджали до в’язниць. Здава­лося, після ув’язнення їх годилося б гнати втришия з губних .ста­рост, проте ж не гнали, — вони й далі повинні були боротися з розбійниками, — й боролися. Чи не знайома картина? Чи й не такі самі сьогочасні наші «губні старости», ото хіба що їх за їхню бездіяльність до в’язниць не саджають… Та й не посадять вони самі себе до в’язниць… Та й не хоче система сама себе зловити за загребущу руку, бо та загребуща рука і є система.

Хоча, звичайно, за Івана IV дещо робилося: вішали без суду й слідства просто лише з підозри у розбійництві, а іншого тюрем­ного ув’язнення не знали — тільки дожиттєве. У Новгород повер­нуто дві ікони в срібних окладах, пограбовані під час жахливого погрому. Повернення двох ікон супроводжувалося урочистим це­ремоніалом, ці ікони зустрічало все духовенство на чолі з архі­єпископом Леонідом. Зате все інше незчисленне культове начин­ня, всі інші пограбовані скарби зосталися і в царя, і в Москві — за яким правом?» Як воєнна здобич, як репарації? Таж за правом царсько-самодержавного злодійства, що у своєму комплексі є і силою, і правом, і звичаєм, і своєрідно потрактованою христи­янською мораллю. Факту неповернення ніякі богослужіння на Москві не правилися, ніякі ідеологічні феєрверки не запускали­ся. Але жест з двома іконами, звичайно, було зроблено неспрос­та, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогіч­ну потужність. (Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками і які є таки нашою на­ціональною гордістю, а не великоросійською національною, котра — себто великоросійська національна гордість — звикла живитися українською національною гордістю як своєю влас­ною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва — як ото вчи­нив колись Іван Васильович на адресу Новгорода? «Братерсько­го» галасу було б багато! Але, очевидно, годі й мріяти про таке, бо ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своїми очима бачимо, то ланцюгова реакція передачі ук­раїнських цінностей в Україну — на думку російських велико­державників — ще б далі продовжила цей процес, ще глибше б його обґрунтувала, а сусіди-великодержавники не бажають собі подальшої ескалації свого горя, отож, очевидно, й не побачи­мо ми своїми очима те, що продиктувала б справедлива історія. Справедлива? А коли вона була справедлива під боком у Росії? Та й академік-патріот Л. Лихачов твердо стоїть на позиціях: ніяк не можна повертати, бо без них «Ермітаж» у Санкт-Петербурзі вже буде не «Ермітаж», і інші музеї вже будуть не такими музе­ями, бо й «тисячолітні» традиції російської культури будуть уже не такими й «тисячолітніми», що наші цінності не такі вже й наші, що належать вони Росії за правом… За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий під час погрому-різні в Новгороді 1570 року).

II. Форми відвертих, неприкритих, м’яко кажучи, зловживань у Московії найрізноманітніші, їхній спектр дуже широкий: і що дано великому князеві — те не дано його холопові, та й зловжи­вання їхні за масштабами різні, хоч суть одна, і ця спільна суть єднає великого князя з його холопом, і ця суть характеризує не лише звичаї та традиції, а й національну вдачу — у вельми ви­разний, хоч і не панегіричний спосіб, а й особливості росій­ської християнської моралі — характеризує.

Сигізмунд Герберштейн у «Записках про московитські спра­ви» наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька Царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюблен­цях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив пос­лом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки.

Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув’язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все майно Долматова, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жод­ної копійки… Іноземні посли приїжджали в Московію з коштов­ностями — для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з яки­ми вони прибували, Василь III Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками… Від Карла П’ятого в Москву повернулися посли — князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щед­ро обдарували московських дипломатів — золотим намистом, зо­лотими ланцюгами, іспанськими золотими монетами, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими герман­ськими монетами — і все це московський государ у послів відібрав для себе, а коли автор «Записок про московські справи» допитувався у послів, чи це правда, то один із них, остерігаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велів принести до себе цісарські дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворні таку його поведінку мотивували тим, що воля госу­даря є воля Божа і хай хоч що зробить государ — те він зробить за волею Божою… Москва ж бо постійно ворогувала з Новгоро­дом, і ще в 1477 році московський князь Іван Васильович переміг новгородців на річці Шелоні — і відняв усе майно в архієписко­па, городян, купців та іноземців, відправивши до Москви триста повозів із золотом, сріблом, коштовностями, хоча, навівши довід­ки, С. Герберштейн пересвідчився, що повозів із пограбованою здобиччю відправлено значно більше… Під час поїздки його, іно­земного посла, супроводжували служиві люди, які за родом своєї служби повинні були всіляко забезпечувати цю поїздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаю­чи купувати припаси навіть за свої гроші, й тоді посланець дина­стії Габсбургів у Росії пригрозив приставленому до нього приста­ву розчерепити голову, заявивши, що знає їхній звичай: набирати багато за повелінням государя, й притому на їхнє ім’я, а їм з того не давати нічого…

Безцеремонна, обдирлива на всіх рівнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справіку і є російською церемонією, з невмирущої природи невмирущого менталіте­ту. В цих моїх «записках про московські справи» в даному разі сконцентровано увагу (хоча не можна повністю обняти те, що не обнімається) лише на тотальному понадісторичному злодійстві-воровстві, лише на одній рисі; звичайно ж, ікебана національного характеру складається не з однієї квітки, її гармонійно та достой­но витворюють і всі інші квіти — про ці квіти російської вдачі і йдеться у статті академіка Д. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя…», не стану їх тут укупі перелічувати. Й коли говоримо про русифікацію, то говоримо про сукупну дію всіх чинників, себто про згубні запахи всієї ікебани. І що неймовірно цікаво у С. Герберштейна! Ні, не про таку русифікацію інших народів та інших земель, результати якої у нас тепер перед очима, хоч і про таку, але на цьому не зупинятимусь. А хочеться зупинитися на цікаво­му його спостереженні, яке дає підстави говорити також і про дуже специфічну русифікацію… і самої Росії! Не віриться? А було, було…

«Область эта гораздо холоднее, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весь­ма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты».

Ось таке цікаве спостереження іноземця, якому не відмовиш у об’єктивності: над Новгородом та новгородцями — та над Мос­квою і московитами. Не ми говоримо про поширення «москов­ської зарази» у ті часи, а таки іноземний очевидець того поширення, посол від Габсбургів визначає і походження зарази — москов­ська. Він визначає частково і її симптоми, і якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою — від московського терору й деспо­тизму, від нав’язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вільні новгородці стають не­вільниками московитів. Здається, начебто ж один народ, але ж чи й насправді один, а чи поміж новгородців не превалював слов’янський елемент, а поміж московитів чи не превалював азіатський елемент? Мабуть, що так, і колись принесені з Київ­ської Русі в Новгород традиції народовладдя мали бути неминуче знищені, вони були активно чужі й ворожі по-азіатськи тираніч­ній Москві, — і в суті довготривалої агресії Москви щодо Новго­рода я набираюсь відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові «білокам’яної».

Московська оця зараза — тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий по нинішній день. Адам Олеарій – ­­дипломатичний представник німецького князівства Голщтинія — у своєму «Описі подорожі в Московію» розповідає речі вкрай цікаві, скажімо, про часи великого князя Олексія Михайловича. За нього призначено верховним суддею земського двору Левонтія Плещеева, котрий обдирав простолюдинів понад усяку міру, й самими лише подарунками він ситий не був. Коли представни­ки сторін, які позивалися, приходили до нього в канцелярію, «він вимотував у них навіть мізки з кісток, так що та й інша сторони ставали злиднями». Він наймав мерзотників, аби ті брехливо до­носили на чесних людей, не позбавлених недоліків, і звинувачу­вали їх — то в покражах, то в інших злочинах. Нещасних людей ув’язнювали, тримали кілька місяців у жахливих умовах, доводи­ли до відчаю. Тим часом продажні слуги верховного судді входи­ли у стосунки з друзями заарештованих, під секретом давали мудрі поради, як їм визволитися. Через цих помічників верхов­ний суддя торгувався, скільки повинні були дати йому… А шуряк Плещеева якийсь Траханіотов був призначений начальником Пушкарського приказу. Під його началом було багато всіляких майстрів зброї у цейхгаузі. «Поводився він з ними дуже немило­сердно і не видавав їм заслуженої за роботу винагороди», приму­шував чекати на платню кілька місяців і коли, нарешті, після скарг на нього, видавав якусь половину, то вимагав «розписку в одержанні всього жалування». Ці та багато інших подібних зло­вживань спричинилися до бунту в Москві, коли чернь була зму­шена показати своє звіряче обличчя, і цар змушений був дозво­лити скарати на горло і Плещеева, і Траханіотова.

Адам Олеарій пише й про те, як карали за злодійство. Заскоченого й звинуваченого у злодійстві піддавали тортурам — чи не вкрав він і ще щось. Якщо ні в чому не зізнавався і провинився вперше, його били канчуками по дорозі з Кремля на велику пло­щу. Тут кат відтинав йому одне вухо, його на два роки саджали до хурдиги й потім випускали. Зловленому вдруге, йому відтина­ли й друге вухо — потім відправляли до Сибіру… Уявімо собі, що звичай відтинати вуха за скоєне злодійство зберігся донині, що кожен злодій попався й поніс заслужену кару — тоді чи не вся б наша земля ходила геть безвуха, й ніхто б не міг почути по радіо чергового президентського указу про боротьбу з організованою чи неорганізованою злочинністю.

III. Пишучи ці рядки, беру до рук найсвіжіший номер мос­ковських «Известий» від 2 вересня 1994 року, читаю на першій сторінці поміж інших інформаційних заміток таку ось «замітку»:

«Командующий Черноморским флотом адмирал Эдуард Бал- тин направил руководителям Крыма и Севастополя письмо, в ко­тором обратился с просьбой принять «меры по пресечению пре­ступной скупки-продажи коммерческими структурами и част­ными лицами краденого военного имущества».

Сегодня на городских рынках ведется открытая торговля принадлежащими ЧФ техсредствами, в газетах публикуются объ­явления о покупке корабельных хронометров, палубных часов, радиоэлектронного и прочего оборудования, желательно содер­жащие драгматериалы. «Все это в условиях нестабильного фи­нансирования побуждает рабочих предприятий оборонной про­мышленности, отдельных нечистоплотных военнослужащих к воровству», — отмечается в документе».

Чи не красномовна картина до змалювання барвами самого життя загадкового російського менталітету? Щоправда, одна з картин, а сама ж картинна галерея — «от Москвы до «самых до окраин». А крадуть же, як видно з самої «замітки», не прокляту­щі українські націоналісти, які — галушкоїди ж таку вашу маму, позбавлені навіть інституту державницького! — зазіхають на славу і гордість. А хто ж краде? Може, Степан Хмара? Та сам російський менталітет, попередньо вкравши в сусіда, й краде те­пер сам у себе, бо інакше б він і не був таким специфічним мен­талітетом, який краде й крастиме. І хоч би які Розбійні прикази існували в часи царя Івана IV, до нього чи після нього, хоч би які інституції, закони й укази існували тепер у часи Єльцина чи пре­зидента Кучми (а в такий злодійський спосіб чужий менталітет утверджує свої історичні традиції та денно й нощно підживлюєть­ся на території нашого українського менталітету, якому теж не відмовиш у своїй небаченій специфіці, бо ж наша рідна специфі­ка завжди дозволяла й дозволяє розгул отієї першої специфіки), та бачимо, як оті Розбійні прикази спрацьовували й спрацьову­ють, ніяк вони не спрацьовують, бо й вони є необхідна складова невмирущого менталітету, і вертепно-ярмаркове колесо крути­ться, а білка в колесі біжить.

Наведена картина — з флотського побуту. Наводити подібні картини можна з армійського побуту. В унікальній картинній га­лереї є ядерні картини і т. д. — приклади можна кількісно множити й множити, їхня характеристична якість буде одна й та сама, вона викликає в пам’яті слова царя Івана Грозного: «Русские мои все воры». Але, звичайно, президент Борис Єльцин так не висло­виться, бо патріот, бо повторив би він так — і не висувайся на новий президентський термін.

Факти, приклади, явища можна множити — як із давньої й недавньої минувшини, так і з нинішньої розрухи. Нинішня розру­ха — не якась виняткова, а традиційна, вона цілком вписується у, здавалося б, не менш екстраординарну терористичну розруху Ульянова-Леніна, який ці звичаї і ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, позвавши і призна­чивши на ролі рушіїв російської історії і захисників російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду сте­роризувавши історію «народів Росії».

Казнокрадство, хабарництво чиновників… Та ні, зупинімося: гоголівський «Ревізор» — і симптом, і діагноз, і пророцтво!

IV. Оракул Ф. Достоєвський, що писав про «безодню» росій­ської психіки, безумовно, мав про неї не стороннє й споглядаль­не враження, а сам перебував у цій «безодні», складав невід’ємно думаючу — можливо, як і М. Гоголь, найбільш думаючу — її час­тку, й відтак своїми рефлекторними писаннями вів «гарячі ре­портажі» з усієї постійно нуртуючої «безодні», яку намагався ос­мислити в усіх її мислимих і немислимих параметрах, сягаючи в її містичні задзеркалля, де править бал-шабаш усіляка бісівщина. Але ж не безрідна ця бісівщина, яка загалом, очевидно, уособлює неповторні — й повторні! — образи народних типів, ця розгуль­на бісівщина таки з народного підґрунтя, таки від народних ко­ренів і пракоренів. «Страданием своим русский народ как бы наслаждается». Так, здається, що цей тотальний садомазохізм таки наявний і чинний, але в тім-то й ще одна біда, що росій­ський народ, будучи не просто народом у собі, а ще й імперським народом, водночас є народом у інших народах, відтак і інші наро­ди, попри свою волю й не цілковито усвідомлюючи цей феномен, також прилучені — в силу незгасаючої русифікації не тільки в мовному плані, а й у насаджуванні всіх невитравних рис росій­ського менталітету — до цієї постійної морально-побутової віві­секції, також приречені перебувати у сфері страждання, яким російський народ начебто насолоджується, причім не на ролях інертно-пасивних, а на ролях фатально прилучених, приречено також задіяних.

І хоч би що говорилося про те, що російська людина, за Ф. Достоєвським, потребує страждань, як самоочищення, чомусь не хочеться згоджуватися з оракулом-провісником. Ще й тому не хочеться згоджуватися, що самоочищення все-таки має «фіксу­ватися», закріплюватися як у долі окремого індивідуума, котрий потребує страждання, так і в долі цілого народу, котрий, подібно до свого представника-індивідуума, потребує страждань, як само­очищення, але ж не помічаємо ні в одному, ні в другому випадку метаморфози цієї християнської благодаті, а, здається, можна по­мітити лише нескінченну Сізіфову працю, коли з усією жахли­вою невідворотністю камінь скочувався з гори, скочується і ско­чуватиметься, бо така воля небес.

Ось що писав Ф.- Достоєвський про пореформене російське село: «Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказыва­ют и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Соображают иные, серьезные, но несколько торопливые люди, и соображают по фактам, что если продолжится такой «кутеж» еще хоть только на десять лет, то и представить нельзя последствий, хотя бы толь­ко с экономической точки зрения. Но… успокоимся: в последний момент вся ложь, если только есть ложь, выскочит из сердца на­родного и станет перед ним с неимоверною силою обличения».

3 одного боку, як засвідчено текстом, Ф. Достоєвський теж бачить «пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие», а з другого боку — «вся ложь… выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимовер­ною силою обличения». (У статті «Нельзя уйти от самих себя…» академік Д. Лихачов повторює цю надію-сподівання), 3 одного боку — суворий, безкомпромісний реаліст і суддя, а з другого боку — романтик, який не може чомусь не ідеалізувати отой на­родний грунт, який просто запрограмований продукувати і п’янство, і розбій, і злидні, і нечесність, і безбожність. Блажен, хто вірує! Друге століття йде — й минає, як зроблено цю «рент­геноскопію» з безодні — і про безодню, вже можна було б, здається, й побачити сьогодні сподівані й очікувані Ф. Достоєвським зміни, але, на жаль, дані й сьогоднішньої «рентгеноскопії» з безодні — і про безодню дають ті ж самісінькі висліди, отож і залишається новому поколінню історичних оптимістів хіба що вперто сподіватися на краще, слідом за Ф. Достоєвським, бо нічого іншого не зостається — та й людська природа завжди споді­вається, така вже природа цієї природи.

Але ж бо і в сьогоднішній, начебто й посткомуністичній, си­туації живі й живучі, начебто з самої посткомуністичної (яка на­справді залишилася комуністичною) дійсності думки: «Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят — уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие».

Картина залишилася незмінною. Тому, що її намалював геній Ф. Достоєвського? Авжеж, і тому. Але насамперед тому, що цю картину засобами живої дійсності, своїм мозком і своєю кров’ю не стомився і не стомлюється малювати неперевершений геній безсмертного творця, з безодні якого й вийшов Ф. Достоєв­ський — щоб навічно й залишитися в цій живородящій безодні, як її унікальна гордість і унікальна слава.

V. 1849 року О. Герцен, міркуючи над «Філософськими листами» П. Чаадаева, писав про нього як про мислителя, котрий своїм мислячим сучасникам наче завдав електрошоку. «Это сочи­нение было спокойным и беззлобным упреком; оно напоминало бесстрастное исследование положения русских, но то был взгляд разгневанного человека, глубоко оскорбленного в самых благо­родных своих чувствах. Строгий и холодный, он требует у Рос­сии отчета за все страдания, которые она готовит мыслящему человеку, и, разорвав их все, он с ужасом отворачивается, он проклинает Россию в ее прошедшем, он презирает ее настоящее и предсказывает лишь несчастье в будущем… Чаадаев во многом был не прав, но жалоба его была законна».

Чаадаев — пророк Росії, і, якщо судити з вищенаведеної цитати, О. Герцен вважав деякі його пророцтва сумнівними. «Бо многом был неправ». Чаадаєвські «Філософські листи» розпочато в 1828 році, закінчено до 1831 року, й сьогодні вони не здаються архаїчними чи такими, що втратили свою історичну вагу, вони й сьогодні актуальні. Як істинно російська людина, П. Чаадаев знав минуле Росії, і ненавидів це минуле, і мав усі підстави для таких емоцій, — тож чи від того він перестав бути істинно російською людиною, російським патріотом? Ні в якому разі. Не гірше, ніж минуле, П. Чаадаев знав сьогоднішній день Росії, пов’язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатській площі, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозуміло, які емоції все це могло викликати в нього, хоч він не переставав від цього залишатися російською людиною. І, пророк Росії, він був здатен побачити й проаналізувати її майбутнє, а ми ж то сьогодні добре знаємо, яке то судилося майбутнє, і П. Чаадаев виявився цілком об’єктивним у прозиранні в це майбутнє. І в наш ниніш­ній час, який також наче вже тоді був побачений його очима й наперед проаналізований його розумом, — очима й розумом таки російської людини. Можна не сумніватися, що П. Чаадаев тоді прозирав і далі в майбутнє, вже в позанинішній час, і дуже шко­да, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе інше, але, безперечно, в автора «Філософських листів» були свої СВІТОГЛЯДНІ причини — таки російської людини, а не якогось там мимохіть зневаженого «іноверця».

Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаева божевільним, аніж усерйоз під­дати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаева божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські «заносчивость и тщеславие», від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав «божевільний» мис­литель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише «фактом географічним» — і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об’єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездум­ною і сліпою любов’ю. Рівно сто сорок років тому він написав: «В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного по­рабощения и порабощения всех соседних народов».

Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власно­го пораблення — всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.

Ясно, П. Чаадаев мав бути неминуче оголошений божевіль­ним… І хто ж тоді «справжній» російський патріот — Чаадаев, Микола І?! Ще одне наївне запитання. Та, звичайно ж, обидва патріоти, тільки кожен по-своєму, бо такий уже російський пат­ріотизм, що його полюси — діаметрально протилежні, такі вже виробилися традиції, на превеликий жаль.

Хаос. Саме хаос — у цьому був переконаний П. Чаадаев — лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. Ось із Листа Першого: «Народы — существа нравственные, точ­но так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей — годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое сужде­но нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди чело­вечества, и кто исчислит те бедствия, которые мы испытаем до свершения наших судеб».

Ось так. Це — про російський народ. І хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силоміць прив’язані до колісниці ім­перського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути «исклю­чением среди народов», бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю імперського народу? I через свою оцю фатальну прив’язаність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?

І, звичайно ж, не тільки ми, а й численні «народи Росії» (ви тільки вдумайтеся в цю ідеограму, в яку ми таки не вдумуємося: «народи Росії»!), які приречені у зв’язку з усім цим бути «исклю­чением среди народов», а Росія ж не питала й ніколи не спитає у них, чи й далі — і скільки? — їм іще бідувати до їхніх «сверше­ния судеб»?!

Гіркі істини в П. Чаадаева, та й хоч які гіркі, хоч які дражли­во-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із «Апології божевільного»: «Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине». Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаа­даева, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? Любов до батьківщини — й істина! Любов до батьківщини, трактована у вельми специфічний спосіб, для них завжди залишалася єдиною й останньою істиною, хоч би в який конфлікт вона вступала зі справжньою істиною, хоч би в якому невигідному світлі її вистав­ляла справжня істина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрібною, її начеб і не існувало в живому виг­ляді. Російський патріотизм — це майже завжди цілковита від­сутність справжньої істини, бо ж ніяк не може бути навіть різно­видом істини возведения російського патріотизму в абсолют — як для власного вжитку, так і для вжитку «інородців», які чи не зав­жди й «погані», й «супостати», й «неприятелі». Ці міркування видаються мені слушними завжди, коли мова заходить про будь-який і будь-чий патріотизм, але ж особливо коли йдеться про росій­ський патріотизм, який, звичайно ж, є складовою отієї «безодні» російського менталітету, про яку писав Ф. Достоєвський.

А далі в «Апології божевільного» П. Чаадаев продовжує так: «Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает муд­рецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет на­роды, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духов­ные наслаждения; приближает людей к Божеству. Не через ро­дину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что ложь».

Філософські судження П. Чаадаева — це не прибиті архів­ною пилюкою віджилі думки, а повсякчас живі рани, які крово­точать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згод­ний, але визнавав: «жалоба его была законна». Що ж, час ще більше підтвердив «законність» скарги, яка й не скарга, а твере­зий діагноз — і водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академік Д. Лихачов) і не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патріотові захочеться вити совою, уявляючи й завтрашній день історії наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаева існує — і ніяк не мож­на відкидати саме сьогодні, коли просто необхідно багато що зро­зуміти саме на уроках історії і на уроках менталітету, хоча й із споконвічною впертістю і не хочеться: «мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина, и что ложь».

У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж — і в патріотизмі, якому завжди потрібна чорна енергія брехні. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов — зла, полюбиш і козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росія, яка й повинна пробуджувати лю­бов — хай і сліпу, але любов, зовсім не таку любов, як у П. Чаа­даева… Принагідно хочеться запитати: як же тоді бути з такою самою природною любов’ю, ні, не росіянам, бо саме про них і мовиться тут, у Чаадаева, а «народам Росії», про які тут у П. Ча­адаева не йдеться? Бо ж і «народам Росії» хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж любити — Росію? То ким бути любленими — Росією? А чи любити колонізовані й пограбовані Росією їхні не такі вже й «малі батьківщини», бо в усіх народів — таки великі батьківщини, це ж бо тільки «велика» Росія чомусь затято заповзялася зменшувати їхні розміри та значення в сер­цях і розумах їхніх-таки, а не чиїхось інших синів? Ага, то як тут бути з любов’ю — чи вже до чужої Росії, чи то до своєї батьків­щини? І як тоді, коли дотримуватися бичувальної логіки П. Чаа­даева, мислителя й пророка, оцінювати їхню любов до свого народу, до своєї землі, до своєї історії — на неминучих позовах із істиною? їхня любов — це істина, чи їхня любов виключає істи­ну? А якщо їхня любов виключає істину, то, значить, відмовити в любові? Але якщо їм, порабленим, в ім’я любові до істини відмо­вити в любові до своєї батьківщини, то ніяка батьківщина не відродиться — й ніяка істина не восторжествує. То де ж поді­нуться невичерпні запаси любові — чи знову не переадресують­ся Росії — цьому фантасмагоричному монстру і молоху — яка весь час потребує чужої любові й чужих життів, а без них вона ж не здатна існувати ніяк — ні духовно, ні як «географічний факт»? Зачароване коло абсурдної логіки та не менш абсурдних силогізмів, має ж із них бути вихід чи немає такого виходу, і вкотре потверджується думка академіка Д. Лихачова — «нельзя уйти от самих себя…» Може, вам і не можна, на превеликий наш спільний жаль, але чому нам, чому всім численним «народам Росії» не піти від вас — і не прийти до себе, на самостійні орбіти свого менталітету і своєї історії?

У 1858 році О. Герцен вигукував: «Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому!»

Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для росій­ського народу, тим паче — для «народів Росії».

А хто сказав, що хтось сьогодні хоче прогулюватися по Нев­ському проспекту — як по історичній дорозі? Сказали генерали Макашов і Варенніков та іже з ними? Хай Господь боронить ми­мовільно й чути щось подібне…

1994

Опубліковано: 02.03.2015; востаннє змінено: 03.03.2015.