«Наша Парафія»

(Оповідь з житія святого Афанасія Києво-Печерського)

Свято відзначають 2 грудня (15 грудня н. ст.)

Багато хто з людей думає, ніби щастя в тому, щоб, маючи багато грошей, забезпечити себе і своїх рідних усім, чого тільки душа забажає. Деякі думають, ніби щастя в тому щоб прославитися, або щоб знайти роботу по серцю, або щоб мати хорошу сім’ю, або щоб бути здоровим. Та всі ці земні радощі скороминущі і зникають безслідно: в одну мить несподівана хвороба, чи старість, чи якесь лихо, чи смерть віднімає в людини все її щастя — і вона залишається без нічого, лише зі смутком та бідою.

Але є інше, справжнє щастя, яке не зникає ні в цьому житті, ні в майбутньому. Цим щастям є побожність. Побожність дає душі людській крила, і на тих крилах людина долає всі прірви цього життя, долає і саму смерть, тому що крила побожності дають їй змогу піднятися в Небо. Побожність рятує від недолі та вічної смерті не лише самого побожного, а й багатьох людей навколо нього, за словом святого Серафима Саровського: «Зроби своє серце побожним, і тисячі навколо тебе спасуться». А щастя побожної людини не можна порівняти з жодною радістю світу цього.

Про це свідчить усе Святе Письмо, усі святі. Цієї великої, головної науки вчить нас і життя святого Афанасія Києво-Печерського.

Жив він у святій Лаврі, провадив життя у правді й чистоті, і після довгої хвороби помер. Ченці за звичаєм обтерли, зодягли й покрили його тіло, приготувавши до поховання. Та Господу було угодно, щоб преподобний Афанасій відкрив усьому світові, яким великим подвигом належить кожному з нас здобувати спасіння, тому й упорядив Господь так, що спочилий залишався непохованим два дні. Коли ж прийшли, щоб поховати його, то побачили, що він… сидить і плаче.

Великий жах найшов на всіх, і почали вони питати його, як він ожив та що бачив і чув за межею земного життя. Але він нічого не казав їм, як тільки: «Спасайтеся!».

Почали вони ще більше просити його розповісти, що сталося з ним, щоб почути від нього щось корисне. Нарешті він сказав їм, щоб вони слухалися в усьому святих отців, наставників і братів своїх, каялися повсякчас і молилися до Господа та Його Пречистої Матері, бо ці три чесноти — найбільші. Сказав і про те, що Київська Лавра — велика святиня, тому ченцям належить молитися, щоб тут скінчити дні свої та бути похованими поруч зі святими. Також просив, щоб ніхто з них ніколи не гордився, хоч би й виконував усі заповіді Божі. Нарешті промовив: «Ні про що більше не питайте мене, але благаю вас, простіть мені».

Сказавши це, він пішов у печеру і, зачинивши за собою двері, пробув там безвихідно дванадцять років. Ніколи відтоді не бачив він сонця, безперестанно день і ніч плакав, споживав лише трохи хліба й води, та й те через день, і протягом усього того часу не сказав нікому жодного слова.

Таке життя преподобного краще за всі слова відкрило братам найголовніше, що побачив святий Афанасій у вічності. Побачив він, що насправді є інше життя, і воно важливіше за все те, що ми маємо тут, на землі. Побачив, що немає у світі нічого потрібнішого за спасіння.

Тому й зачинився він у печері й не бачив сонця, бо відкрилося йому ясніше за сонце світло Царства Божого. Тому й не шкодував він ніяких зусиль і трудів, бо пізнав, що ці труди дорожчі за всі скарби світу.

І як мудро сказав святий отець Афанасій, що потрібно нам усім для спасіння! Не сказав: біжіть від людей, зачиніться в печері та їжте самий черствий хліб через день. Але сказав, щоб ми мали послух отцям нашим духовним у Христі, щоб ми каялися та молилися, бо саме це найпотрібніше для спасіння нашої душі. От до якого подвигу кличе нас Господь!

Так, це подвиг — слухатися Бога, слухатися своїх наставників, батьків і ближніх. Значно легше слухатися самого себе — але це шлях погибелі. Так само складно навчитися каятися. Значно легше в усіх випадках звинувачувати інших людей, обставини, навіть Самого Бога, тільки не себе. Значно легше виправдовувати себе і осуджувати ближніх — але це шлях погибелі. Тому й не сказав нам святий отець звершувати великі подвиги, бо не буде нам користі ні від яких подвигів, якщо не навчимося не осуджувати, не ображати ближніх своїх — не те що поганим учинком чи словом, але навіть і думкою. А навчитися цьому ми не зможемо, якщо не підемо шляхом послуху.

Послух завжди веде до покаяння, а покаяння — до правильної, чистої молитви. А правильна молитва просвічує душу, така душа ніколи не має розпачу й безнадії, така душа стає мужньою, мудрою, здоровою, сповнюється великої сили та краси, і такій душі не страшно з’явитися після смерті на суд Божий.

Отже все, до чого закликав нас отець наш Афанасій, ми можемо здійснити! І треба нам докласти всіх зусиль, щоб здійснити це якомога скоріше, бо час нашого земного життя короткий.

Як тяжко буде людині, яка розгубила дорогоцінні хвилини, дні, місяці й роки свого життя: не зможе вона повернути втрачене багатство! Але кожна хвилина, кожен день, який ми віддали Богові, повернеться нам несподіваним і вічним скарбом. Служіння Богові ніколи не посоромлює. Так не посоромився і святий отець наш Афанасій.

Коли прийшов час його кончини, покликав він до себе усіх братів-монахів і знову повторив їм те, що казав раніше про найпотрібніші три речі: послух, покаяння та молитву. Після того відійшов він у вічність. А невдовзі Сам Господь виявив, де перебуває душа преподобного та яку славу він має за невидний нікому труд спасіння душі.

Сталося таке. Один інок на ім’я Вавила, що багато років страждав тяжкою хворобою ніг, попросив віднести його до мощей блаженного Афанасія. І тільки-но приторкнувся він до тіла святого, як негайно зцілився, і вже з того часу до самої своєї кончини не мав жодної недуги та жодної болісті. Отримавши чудесне зцілення, Вавила розповів братії монастиря таке:

— Коли я лежав і кричав від болю, раптом увійшов преподобний Афанасій і сказав: «Прийди до мене, і я зцілю тебе». Я хотів було спитати, яким чином він прийшов сюди, але він став невидимий. Тоді я попросив, щоб мене принесли до нього — і ось отримав зцілення!

З цього часу зрозуміли всі, що преподобний затворник Афанасій догодив Господеві та отримав від Нього велику благодать святих: допомагати усім стражденним.

Навіть тіло Преподобного Господь прославив нетлінням, воно виточувало небесні пахощі і аж досі подає немічним, котрі благоговійно моляться біля раки з його святими мощами, зцілення, просвітлення розуму, благодатну допомогу та благословення.

Будемо й ми йти таким спасенним шляхом. Будемо старатися не марнувати часу, поспішімо спасатися, бо Сам Господь говорить нам: Шукайте спершу Царства Божого і правди Його, і все інше додасться вам /Мф. 6:33/, Царство Небесне зусиллям здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його /Мф. 11:12/.

Докладімо ж зусилля — і побачимо велике світло ще в цьому житті, а в майбутньому — вічну радість і зустріч з Тим, Хто є Сама Любов, Саме Світло, Сама Радість — з Господом нашим Ісусом Христом. Йому ж слава з Отцем і Животворчим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Ганна Куземська,
парафія Св. Архистратига Михаїла
anna@parafia.org.ua