«Наша Парафія»

Іоанн Тобольський (в миру Іван Максимович Максимович; 1651, Ніжин — 10 червня 1715, Тобольськ) — єпископ Руської Православної церкви та Православної російської церкви, з 1697 року — архієпископ Чернігівський, з 1711 року митрополит Тобольський і всєя Сибірі. Відомий своєю місіонерською і богословською діяльністю, засновник Чернігівського колегіуму – прообразу духовних семінарій, автор багатьох поетичних творів.
Канонізований в лику святих 10 червня 1916 року (остання канонізація Синодальної епохи в Православній російській церкві); пам’ять 10 червня по Юліанському календарю. В день пам’яті святого з 1984 року відбувається святкування в день Собору сибірських святих. Пам’ять святителя Івана відбувається також в третю неділю по П’ятидесятниці, в день святкування Собору Галицьких святих і 20 вересня в день Собору Брянських святих.

Історія святої Української Православної Церкви знає багато видатних і достойних людей, які з великою любов’ю ставилися до Церкви Христової, своєї Батьківщини та свого народу. Одним із найвидатніших синів українського народу, який у єпископському сані служив людям, є ревносний пастир, чудовий адміністратор і талановитий письменник чернігівський святитель Іван Максимович, який закінчив свій життєвий шлях на Тобольській кафедрі в російському Сибіру.

Народився Іван Максимович у 1651 році в місті Ніжин на Чернігівщині в шляхетній родині Максима та Євфросинії Васильківських. Іван був старшою дитиною в родині і виховувався разом із десятьма(!) [12], або за іншими даними з шістьма [16] братами. Невдовзі родина переїжджає до Києва, де батько Івана Максим починає займатися сільськогосподарською діяльністю. З самого дитинства Іван Максимович виховувався в непоказному, а істинному християнському благочесті, приклад якого він бачив у своїх батьках. Так, відомо, що живучи в Києві, Максим та Єфросинія багато жертвували на будівництво київських храмів. Усе подальше життя святителя Івана показує, що батьки зробили усе можливе для того, щоби виховати в своїх дітях дбайливе та поважне ставлення до Церкви. Усі брати св. Івана в подальшому стали служити у козацькому війську, де найпершою умовою була віра в Бога та чистота Православ’я [5, c. 132].

За прикладом більшості української молоді того часу, у 1668 р., в 17 років Іван поступає до найпотужнішого європейського православного навчального закладу того часу Києво-Могилянського колегіуму, ректором якого був майбутній Митрополит Київський, видатний вчений архімандрит Варлаам Ясинський [17]. Слід зазначити, що до середини XVIII століття колегіум був осередком та поширювачем української церковної культури, а також форпостом православної освіти. І лише в другій половині XVIII ст. колегіум (який з 1701 р. вже став називатися академією) через тотальне впровадження російської державної та церковної політики з боку царської влади та Синоду, стає впроваджувачем російської церковної культури, поступово знищуючи все українське в богослужінні та побуті українців.

Ймовірно, що саме під час навчання в колегіумі, Іван бере собі прізвище на честь свого батька Максима, ставши Іваном Максимовичем Максимовичем. Після завершення навчання у 1675 р., молодому та освіченому Івану було запропоновано лишитися при колегіумі викладачем латинської мови. Того ж року, в Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі, у 24-річному віці, Іван приймає чернецтво з ім’ям на честь святителя Івана Золотоустого. Постриг звершував настоятель Лаври відомий вчений архімандрит Інокентій Гізель, який був продовжувачем справи великого Петра Могили, а в подальшому кандидатом на Святу Київську Митрополію після смерті Митрополита Йосифа Тукальського в тому ж 1675 р. Невдовзі о. Івана було рукоположено в сан ієродиякона та ієромонаха Чернігівським Архієпископом Лазарем Барановичем, який тоді був єдиним Єпископом в гетьманській Україні. Сам Лазар був прибічником перепідпорядкування Святої Київської Митрополії з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату до Московської Церкви і ще в 1670 р. випросив у російського царя Олексія право церковного адміністративного управління «вотчиною царя» [2, c. 86] — тобто тими українськими землями, які політично відносилися до Московського царства. Після смерті Митрополита Тукальського в 1675 р. російська державна (sic!) влада призначила Барановича «місцеблюстителем» Святої Кафедри, чим порушила канонічний устрій Київської Митрополії, яка перебувала в юрисдикції Константинопольського Патріархату (це вже не кажучи про те, що державна влада не має права вирішувати церковні справи без самої Церкви).

Оцінивши по достоїнству таланти молодого та обдарованого ієромонаха, архімандрит Інокентій Гізель призначає його лаврським проповідником. В обов’язки ієромонаха входило виголошувати проповіді під час урочистих богослужінь. Цю посаду він займав протягом п’яти років. У 1675 р. [18, c. 175] (або в 1677 р. [16], або в 1679 р. [13]) за дорученням свого настоятеля архімандрита Гізеля, разом із гетьманськими посланцями ієромонах Іван приїжджає до московського царя «щоб домовитись там на право переселення частини лаврських ченців, а також ченців з вотчинних монастирів і «подвір“їв» у Московію під умовою, щоб там лише жили українські ченці» [18, c. 175]. Від архімандрита Інокентія о. Іван мав доручення просити в російського царя (який у Російській Церкві розпоряджувався усіма справами) віддати Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі Свенський монастир біля Брянська. Місія виявилася вдалою і вже 10 березня 1681 р. монастир було перейменовано на Новопечерський та передано Святій Лаврі [14]. Першим настоятелем нового лаврського подвір“я було призначено о. Івана Максимовича, який на той час вже був лаврським економом.

У порівнянні з українським, російське духовенство кінця XVII століття було неосвіченим, малограмотним і темним [14]. Достатньо звернути уваги на той факт, що саме відсутність навчальних закладів призвела до того, що в Московському царстві «передання старців» стали важливішими за істину віру та знання, а проводячи реформу російського церковного життя Московський Патріарх Никон не відкрив жодної школи. Лише згодом, завдяки українським церковним науковцям, в Росії починає розвиватися церковна освіта. Для підняття рівня монастиря, о. Іван впровадив у монастирі лаврський устав, статут і переселив до нього 300 лаврських ченців [18, c. 175], добре знаючи різницю між українцями та росіянами в поглядах на сутність віри, ментальності та освіті [7]. Монахи, які жили в монастирі до передання його Лаврі, негативно відреагували на зміну свого, до того статичного, життя. Вочевидь, відтепер настоятель вимагав від усіх грамотності, виголошування проповідей та правильного звершення богослужіння. Крім того, разом із печерськими монахами до монастиря мала прийти українська (київська) вимова церковнослов’янської мови, яка суттєво відрізнялася від російської (московської) [6] і не могла спокійно сприйматися російськими монахами, для яких лише своє (російське) вважалося єдиним правильним.

Так чи інакше, але частина брянських ченців пішла з монастиря на чолі з келарем Пафнутієм. Замість того, аби вирішувати питання в канонічному полі (тобто звернутися до настоятеля Києво-Печерської Лаври, до юрисдикції якої входив Новопечерський монастир), ці монахи зробили суто по-російськи: 30 червня 1682 р. вони звертаються до державної (не церковної, а саме державної!) влади з доносом на свого нового настоятеля. В «челобитній» царям Івану та Петру о. Іван Максимович звинувачувався в тому, що завів лаврські «іноземні» порядки; нібито вигнав з монастиря всіх російських монахів, замінивши їх українськими, яких росіяни назвали «інозємцамі зарубєжнимі» [14]; ще одним «гріхом» настоятеля називалося те, що він «перешив старі московські ризи на новий короткий покрій» [14].

Хотілося би особо зупинитися на кожному з пунктів обвинувачення російськими монахами св. Івана Максимовича. По-перше, Новопечерський монастир, як подвір“я Святої Києво-Печерської Лаври, мав жити саме за уставом і статутом свого кіріархального монастиря. По-друге, грамотою московського царя Федора Олексійовича Свенський монастир, який тепер називався Новопечерським, передавався саме для лаврських монахів, а тому немає нічого дивного в тому, що до нього переселилося 300 печерських ченців. По-третє, для сучасного дослідника української церковної історії є дуже цікавою характеристика брянськими (російськими) монахами київських (українських) ченців: у доносі вони йменуються не інакше як «іноземцями зарубіжними»! Цей, на перший погляд незначний факт найменування українців «зарубіжними іноземцями», насправді є дуже важливим у розрішенні питання справжніх стосунків між двома різними за походженням і ментальністю народами, які російська історіософія вже три століття намагається поєднати воєдино, заявляючи, що український, білоруський і російський народ є нібито трьома братніми народами. У наш час, час коли Україна та Українська Православна Церква мають можливість вести власні незалежні від російських історичні дослідження, ми маємо чітко визнати та усвідомити той факт, що український та білоруський народи мають слов’янське походження (а, відповідно, й слов’янську ментальність!), а російський народ має фіно-татарське походження [4] (відповідно, й фіно-татарську, не слов’янську ментальність!). Єдине, що єднало ці народи до 2 пол. XVII століття — це була єдність православної віри та слов’янське коріння розмовної мови (хоча російська більше за всі відійшла від загального слов’янського коріння). Історія свідчить про те, що до того часу, поки Московське царство не перетворилося на Російську імперію, це чудово розуміли і в самій Росії. Достатньо згадати московсько-литовські війни, в яких билися між собою росіяни та українці, ніхто з російських істориків (принаймні автору такі не відомі) не називає «братовбивчими». Для козаків не становило ніякої проблеми брати в облогу російські міста, а для росіян — захоплювати українські міста, бо кожна зі сторін дивилася на іншу, як на інородну. І лише згодом, з метою обґрунтування захоплення українських земель Росією, буде розроблений міф про «єдність» цих народів та про «благородну» мету Росії «об’єднування земель руських» [4].

Одним із багатьох підтверджень цього є вже цитоване ставлення російських монахів до монахів українських, як до «іноземців зарубіжних». І це при тому, що географічно брянщина дуже близька до України.

По-четверте, з листа-доносу росіян видно, що св. Іван впроваджував у монастирі, де він був настоятелем, грецькі фелоні замість російських. Це також є дуже важливим свідченням того, що до приєднання Святої Київської Митрополії до Московського Патріархату, в Україні повсюди вживалися лише грецькі фелоні, і лише з початком тотального зросійщеня української церковної культури в Україні були введені російські фелоні. Сьогодні носіння російського типу фелоней вже вважається як за якусь норму, хочу ще не так давно наші предки свято зберігали той тип фелоней, які носили впродовж восьми століть, тобто грецькі.

Святий Іван без особливих труднощів зміг спростувати безпідставність та абсурдність обвинувачень російських ченців. Загалом о. Іван Максимович лишив по собі добру пам’ять як порядня людина та достойний настоятель. Так, російський дослідник ієрей Сергій Кістін зазначає: «данні, які є, дозволяють уявляти ігумена Івана … Максимовича … як умілого церковного адміністратора та дипломата» [14].

Саме під час ігуменства святого Івана в Новопечерскому монастирі відбулася подія, яка докорінно змінила життя православної України. Внаслідок довголітньої експансії з боку російської державної та церковної влади, в 1686 р. Свята Київська Митрополія була вилучена з-під юрисдикції своєї Матері-Церкви Константинопольського Патріархату та перепідпорядкована до Московської Церкви. Не вдаючись у подробиці цієї далекої від порядності історії зазначимо лише те, що ще 8 серпня 1685 р. українське духовенство протестувало проти думки полишити Константинопольський Патріархат, пишучи Московському Патріарху Якиму, що російський церковний порядок «давнім нашим духовним вольностям противн[ий], але воно помалу, з часом, увійде й до нашої Церкви … якщо Митрополит Київський так належав би до Патріарха Московського, як і всі інші Митрополити московські» [9, c. 333 — 334]. Пройде лише декілька десятків років, і ці пророчі слова здійсняться в усій повноті.

Як же відреагував святий Іван Максимович на цю подію? На думку професора Івана Власовського він «не належав … до засадничих противників московського втручання в українське церковне життя» [10, c. 82]. Підтвердженням своєї думки український церковний історик подає той факт, що в 1688 р. саме через ігумена Івана Свята Успенська Києво-Печерська Лавра вела переговори з Московським Патріархом Якимом про отримання московської ставропігії замість ставропігії Київського Митрополита. Але не слід забувати те, що ігумен Максимович перебував у канонічній підлеглості свого лаврського архімандрита Варлаама Ясинського, який «назагал продовжував витончену дипломатичну політику Гизеля — балансування між незалежністю Лаври і прагненням не дратувати нового гегемона на північному сході» [18, c. 178]. Також не слід забувати ще двох фактів: по-перше, становлення Івана Максимовича як особистості відбулося під впливом архімандрита Інокентія Гізеля, який політично (але не церковно!) був орієнтований на Москву; по-друге, багаторічне перебування серед росіян теж накладало свій відбиток на ставлення до поглинання Москвою Київської Церкви. Так чи інакше, але не маємо свідчень про те, щоби Іван Максимович різко виступав проти поширення московської юрисдикції, але при цьому він (на відміну від інших) зберігав усе надбання української церковної культури, що видно як і з його діяльності в Новопечерському монастирі, так і в ставленні до представників державної влади (про що мова буде йти пізніше). На нашу думку о. Іван сприйняв події 1686 р. як неминучу дійсність і вирішив продовжувати свою діяльність не вступаючи в конфронтацію з Московським Патріархом, бо не вбачав у цьому власної потреби.

Перебуваючи за межами України, ігумен Іван підтримував найтісніший зв’язок із рідною Україною. У 1695 р., за побажанням Чернігівського Архієпископа святого Феодосія, о. Івана Максимовича було переведено з Новопечерського монастиря на настоятельство до древнього чернігівського Єлецького монастиря. Вочевидь, святитель Феодосій Чернігівський добре знав адміністративні та проповідницькі таланти о. Максимовича, бо саме в ньому він вбачав свого наступника на Чернігівській кафедрі [12]. Враховуючи те, що ще з часів Лазаря Барановича Чернігівська єпархія підпорядковувалася не Київському Митрополиту, а Московському Патріарху (до 1686 р. ця підпорядкованість була антиканонічною), возведення чернігівських настоятелів в сан архімандрита мало відбуватися в Москві. Саме тому в 1696 р. св. Іван знову прибуває до Москви, де він був возведений у сан архімандрита.

Вочевидь, що святий Феодосій Чернігівський відчував наближення смерті, а тому потурбувався про долю своєї єпархії запросивши до неї св. Івана, бо, майже одразу після повернення останнього з Москви, святий Феодосій помирає. Москва, яка ще боялася скасовувати споконвічне право елекційного обрання єпархіального Архієрея собором духовенства єпархії, дозволила відбутися виборам Єпископа в Чернігові. Враховуючи волю святого Феодосія, а також знаючи архімандрита Івана як талановиту та обдаровану особистість, собор духовенства Чернігівської єпархії обирає його на свого Архієрея. Слід зазначити, що у виборах приймало безпосередню участь приймало й козацтво. Так, саме від гетьмана Івана Степановича Мазепи до Москви була відправлена грамота про обрання архімандрита Івана.

Як і у випадку з возведенням у сан архімандрита, на Архієрейську хіротонію о. Максимович поїхав до Москви, де 10 січня 1697 р. Собором Єпископів Московського царства на чолі з Патріархом Адріаном його було висвячено на Єпископа Чернігівського з возведенням у сан Архієпископа та наданням йому права служіння в саккосі [12].

Повернувшись до Чернігова, святитель Іван починає активно розбудовувати своє єпархію. Того ж року він призначає архімандритом Єлецького монастиря свого давнього друга, талановитого письменника та проповідника (якого часто називають «руським Золотоустом») ієромонаха св. Димитрія Туптала (в подальшому — Митрополита Ростовського). Як відомо, святому Димитрію належить найбільше слов’яномовне агіографічне зібрання «Житія святих», які розписують життя святих на кожен день і місяць. Під час перебування в Чернігові, св. Димитрій працював над третім томом своєї величезної праці.

Невдовзі Архієпископ Іван тяжко захворів на гарячку. Під час хвороби йому в видінні явився святитель Феодосій Чернігівський, який сказав йому: «Не сумуй, брате! Господь почув молитви твої, і ти будеш здоровий, вставай і приготуйся правити Літургію, — це тобі знам’я» [10, c. 83]. Зранку св. Іван був абсолютно здоровий, на велике здивування всіх прийшов до храму, звершив Божественну Літургію та розповів усім присутнім про дивне відвідування святим Феодосієм. Загалом слід зазначити, що Архієпископ Максимович ставився з великою пошаною та любов’ю до свого попередника — окрім пам’ятної дошки на честь цієї події, він згодом написав тропарь і кондак св. Феодосію.

Перший рік єпископства святого Івана був досить важким. Окрім особистої хвороби, йому довелося розділити зі своєю паствою непросте випробування: протягом 1697 — 1698 років на Чернігівщині був голод. Як справжній духовний пастир, святитель Максимович не лишився осторонь людського горя. За його наказом найбільш заможні монастирі та парафії мали допомагати голодним. Звертався він і до заможних чернігівців, щоби вони не лишали своїх співвітчизників. З благословіння Архієрея імена всіх жертводавців на цю необхідну та благородну справу включалися до синодиків для спомину під час Божественої Літургії.

Як вже раніше зазначалося, Іван Максимович був дуже освіченою людиною і любив освіту. Цю любов він проніс із собою протягом усього життя. Враховуючи особливі потреби українського населення в освіті, у 1697 р. за зразком Києво-Могилянського колегіуму отець-Архієпископ відкриває у Новгод-Сіверському колегіум, в якому навчалися діти з усіх верств населення. У 1700 р. цей навчальний заклад було перенесено до Чернігова [10, c. 368]. Рівень викладання та підготовки студентів у колегіумі був настільки високим, що дуже швидко цей навчальний заклад набув широкої популярності не тільки в Україні, але й за її межами (в Білорусі та Росії). Саме «за її зразком пізніше стали відкриватися духовні семінарії в інших єпархіях» [12] Російської Церкви. Колегіум давав середню освіту, бо «не мав класів філософії та богослов’я» [10, c. 51]. По закінченні колегіуму ті, хто бажав продовжувати навчання поступали до Києво-Могилянської академії.

Для більш успішного впровадження освіти в Чернігівському колегіумі, святитель Іван залучав усі можливі засоби для найкращого фінансування свого навчального закладу. Так, одним із найвидатнішим жертводавцем і опікуном цієї школи був давній друг святого — гетьман Іван Степанович Мазепа [10, c. 51].

Як відомо, жоден навчальний заклад не може розвиватися без науки, а наука не може розвиватися без видавництва. За безпосередньої підтримки святителя Івана Чернігівський Троїцький Іллінський монастир отримав дозвіл Московського Патріарха Адріана на книговидавництво. Умовою Патріарха було те, щоби всі книги видавалися «під наглядом Чернігівського Архієпископа» [10, c. 56], тобто святого Івана Максимовича. З перших днів свого існування, друкарня займалася активною діяльністю: «У ній друкувалися богослужбові книги, навчальні посібники, твори духовно-морального змісту, включаючи твори самого Івана [яких було дуже багато — АБ], переклади з латини» [12].

1708 рік виявися для України вкрай важким. Наша країна стала основним полігоном військової боротьби між Швецією та Росією за панування в Європі. Не витримавши російського тиску, гетьман Мазепа відмовляється від подальшого служіння російському царю Петру I та переходить на бік шведського короля Карла XII. Як відомо, російська (радше — московська) реакція на те, коли хтось хоча би слово вимовить (вже не говорячи про дії) проти їхньої політики завжди була вкрай агресивною. Усіх, хто не погоджується з політикою російської влади (в даному випадку це стосується як державної, так і церковної), ця влада не просто переслідує, але й бере на себе місію очорнити, зганьбити пам’ять цією людини на покоління, а краще на століття. Так було, є і буде. Інакше як азіатським спадком це ніяк не можна назвати, охарактеризувати та пояснити. В українській історії жертвами такого очорнення стали гетьман І. С. Мазепа, письменник і художник Т. Г. Шевченко, святий Митрополит Арсеній Мациєвич і багато інших.

Авторитарний російський цар Петро вирішив «вдарити» по самому дорогому для гетьмана Мазепи — його релігійному життю та ставленню до Православної Церкви. Іван Степанович завжди був щедрим жертводавцем для православних церков, монастирів і навчальним закладом. На відміну від Петра, який показово (ззовні) вдавав з себе православного, для Івана релігійне питання було живим, актуальним і особисто важливим. На відміну від Петра, який принизив Православну Церкву в Росії так, як ніхто з його попередників, гетьман Мазепа відомий як вірний син Святої Православної Церкви.

Вирішивши помститися Мазепі, якого він не міг покарати фізично (бо Іван знаходився за межами досяжності людей Петра) Романов віддає наказ (sic!) Російській Церкві анафематствувати українського гетьмана. Антиканонічності, абсурдності цієї анафеми та її недійсності присвячено багато публікацій, серед яких особливо слід відзначити статті протоієрея (нині — архімандрита) Віктора Бедь [3], диякона Андрія Глущенка [11] та Олекси Вінтоняк [8]. Ми же звернемо увагу на те, що Російська Православна Церква, будучи найтіснішим чином пов’язана з російською державною владою з перших днів свого буття, навіть думки не допустила про те, щоби поставити під сумнів волю свого керівника: державна влада сказала анафематствувати — анафематствуємо; на завтра (в 1721 р.) вона скаже скасувати Патріаршество і замінити його Синодом — скасуємо; післязавтра (за Катерини II) відбере всі церковні маєтки та землі і скаже позбавити сану єдиного Архієрея, який виступить проти цього (Ростовського Митрополита Арсенія Мациєвича) — позбавимо; потім скаже відсторонити всіх настоятелів від адміністративного управління приходами в 1961 р. — відсторонимо, сьогодні говорить підтримувати лише певного кандидата від влади на посаду Президента — підтримуємо. Нажаль, такою була, є і буде особливість російської (точніше — московської) церковної політики. На превеликий жаль, першими від цього страждають самі росіяни, а потім воно відлунням відбивається на інших.

Тож, за наказом Петра (автору не відомо про скликання Собору Єпископів Московського Патріархату для вияснення цього питання) 12 березня 1708 р. в Глухові на гетьмана Мазепу було накладено анафему. Святитель Іван Максимович теж приймав участь у служінні Літургії, після завершення якої була проголошена анафема. Як же він поставився до цієї події, коли слухав відлучення від Церкви свого давнього друга? Вочевидь, він вчинив за своїм старим правилом — не втручатися в вищу церковну та державну політику. Відомо, що в той же день «анафематствування», 12 березня 1708 р. на дверях храмів були прикріплені друковані листи, які повідомляли про подію. На думку дослідників, поспішність заготовлення цих листів, а також ідентичність їхнього змісту свідчить про те, що «Митрополит Кроковський та інші … Єпископи не брали участь у їх складанню, але певно вийшли вже готові з царської канцелярії» [8, c. 169]. Нажаль, ми не маємо об’єктивних даних щодо справжнього ставлення святителя Івана до цієї події. У будь-якому випадку, це самий прикрий епізод його життя, але й сильний духом Апостол Петро теж на якийсь час зміг втратити свою стійкість, що не перешкодило йому покаятися в цьому та виправитися. На нашу думку, подальше заслання святителя до Тобольська стало наслідком мовчазного спостереження за «анафемою», але в тому горнилі заслання, він достойно виправив свою попередню помилку.

За російськими джерелами, «обіймаючи Чернігівську кафедру, святитель Іван зустрічався з Петром Великим і передрік йому перемогу над шведами» [16]. Якщо перша половина цієї інформації не викликає сумніву (дійсно, святий Архієпископ був знайомий із Петром), то другу можна сміливо поставити під сумнів. Справа в тому, що всі «житія» святителя Максимовича були написані після його смерті, тобто після перемоги Петра над шведами, і проходили через жорстку цензуру російської імперської влади. Росіянам був потрібен ще один доказ правильності дій Петра в Україні (в тому числі вирізання населення в Батурині князем Олександром Мєншиковим), тому вони пов’язали цю перемогу з «пророцтвом». Якби святитель насправді передрік Петру перемогу, то він би не відправив його згодом до Сибіру на почесне заслання, а був би вдячний за це пророцтво. Достатньо згадати історію єврея Йосифа Флавія, який передрік перемогу над своїми співвітчизниками римській династії Флавіїв, і те, що Веспасиан стане імператором. Коли це здійснилося, подяка Веспасиана була величезною — Йосиф переселився до Риму, де отримав римське громадянство. Навіть така людина, як Петро I оцінив би по достоїнству Єпископа, який би передрік йому перемогу в довготривалій, затяжній і нелегкій війні. Подальші події свідчать про те, що «пророцтво» було згодом приписане Архієпископу Чернігова, але не виголошувалося насправді.

Святитель Максимович всіляко намагався підтримувати Православ’я далеко за межами рідної України. Встановивши контакти з афонськими, єрусалимськими та палестинськими монастирями, він надсилав їм матеріальну допомогу, розраховуючи на їхню молитовну підтримку як духовенства та вірних його єпархії, так і усієї України.

Невдовзі Чернігівський Архієпископ вступив у конфлікт із улюбленцем царя князем Олександром Мєншиковим. В одному із чернігівських володінь Мєншикова була споруджена церква. Звиклий до російських порядків церковно-державних відносин, Мєншиков нахабно «сам призначив дату її освячення та став вимагати прибуття в призначений день Архієпископа Івана» [12]. Розгніваний такою зневагою до священнослужителів з боку царського фаворита, Архієпископ заявив, що призначення дати освячення храму є прерогативою не князя (світської влади), а Архієрея (духовної влади). Святитель сам призначив дату освячення (іншу), і лише в цей день приїхав до церкви. Ця історія є черговим доказом того, що в Українській Православній Церкві церковно-державні відносини завжди будувалися на основі взаємоповаги між Церквою і державою, а не поглинанням другою першої в адміністративних питаннях, як це будувалося й будується в Росії.

Звісно, що Мєншиков не пробачив Архієпископу того, що він при всіх указав князю на його місце в Церкві. Повернувшись до Петра I, князь добився від царя переведення Івана з Чернігова до Сибіру. У січні 1711 р. цар запросив Архієпископа Максимовича до Москви, де його поселили в Донському монастирі. Під час цього перебування в Москві він зустрівся з Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу Митрополитом Стефаном Яворським, який дав йому царський (не церковний, а царський!) указ про переведення на Тобольську кафедру. 28 лютого 1711 р. святитель Максимович був возведений в сан Митрополита «Тобольського і всього Сибіру». Довідавшись про те, що саме Мєншиков добився цього переводу, св. Іван пророчо сказав: «Так, далеко мені їхати, але він буде ще далі за мене» [12]. І насправді, за наказом царя Петра II «навесні 1728 р., позбавлений усіх чинів і майна, в супроводі лише декількох слуг, його було заслано до Березова» [15], яке знаходиться ще північніше Тобольська.

У Чернігові нове призначення зустріли безрадісно: люди «дуже жалкували за улюбленим Архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення Архієпископа Івана до далекого Сибіру» [10, c. 83]. Через декілька місяців, день Успіння Пресвятої Діви, святий Іван нарешті прибув до Тобольська, де був урочисто зустрітий духовенством і вірними.

У новій єпархії Митрополит зустрів чимало проблем. Так, «вікарний Єпископ Варлаам Коссовський ще в 1710 р. уїхав на Москву та відмовлявся повертатися назад» [12]. Святитель, який не звик здаватися перед труднощами, за невеликий термін зміг налагодити та нормалізувати церковне життя в Тобольську, обравши собі помічників серед місцевого духовенства.

Усе своє життя Іван Максимович був місіонером: в Києві проповідував, на Брянщині відроджував чернечу життя, в Чернігові поширював науку та книгу. Приїхавши до Сибіру, він не полишив цієї благородної справи. З його благословіння, за підтримки місцевого губернатора Матвея Гагарина, до місцевих нехристинських народів були направлені місіонери з проповіддю про Христа. Їхня успішна проповідь сприяла християнізації остяків, вогуличів та інших народів Сибіру. Сам Іван Максимович подавав приклад місіонерської діяльності: «За свідоцтвом етнографа Г. І. Новицького, Митрополит Іван зміг навернути до християнства одного з «князьків кошитських юрт», бувшого мусульманином, а також охрестив більше 300 його одноплемінників»[12]. Для новоохрещених народів одразу будували храми в місці їхнього проживання. З ініціативи святителя в 1714 р. до столиці Китаю Пекіну була направлена духовна місія на чолі з архімандритом Іларіоном Лежайським для духовної підтримки китайських православних.

Як і в рідному Чернігові, у Сибіру о. Максимович всіляко підтримував освіту. Ще в 1703 р. попередником і другом святителя Митрополитом-українцем Філофеєм Лещинським була заснована «славяно-латинська школа». Для її розвитку, отець-Митрополит запросив з Києва та Чернігова нових викладачів, які зуміли розвинути освіту в далекому Сибірському краї.

Прикладом свого життя Іван настільки вражав оточуючих, що «ще за життя його оповідали в Тобольську, що він — великий посник, більшу частину ночі проводить в молитві, по ночах навіщає бідних і просить їх «Христа ради» прийняти від нього поміч; що він милостивий до всіх, не забуває й ув’язнених» [10, c. 83]. Вочевидь, Господь дав знати Своєму вірному служителю день закінчення земного життя, бо напередодні своєї смерті, 9 червня 1715 р. він відслужив Літургію, після чого запросив на трапезу духовенство та бідних, яким прислужував особисто, виконуючи заповідь Спасителя «хто хоче між вами бути більшим, нехай буде слугою» (Мф. 20, 26). Наступного ранку його віднайшли померлим на колінах перед Чернігівською іконою Богородиці. Так закінчилося життя великого сина України та Української Православної Церкви, місіонера, проповідника, освітянина та жертводавця.

Час життя святителя Івана припав на час останнього блискавичного променя світла в житті Святої Української Православної Церкви, після чого на довгий час наступала темрява та занепад. Він жив в один час, і був безпосередньо знайомий із такими видатними українськими особистостями як святителі Феодосій Чернігівський та Димитрій Ростовський, Митрополит Варлаам Ясинський, Митрополит Філофей Лещинський та архімандрит Інокентій Гізель. Безумовно, що всі ці обдаровані сини українського народу змогли досягнути надзвичайних успіхів завдяки тому корінню, яке насадив великий святитель Петро Могила, і паростками якого вони являлися.

Як і чернігівський, так і сибірський народ свято зберігали пам’ять про свого святителя та молилися йому ще до офіційної канонізації, що відбулася 10 червня 1916 р. У Тобольську записувалися випадки зцілення людей та молитовної допомоги Митрополита Івана.

Цього року виконується 360 років з дня народження та 95 років з дня канонізації великого Чернігівського Архієпископа та Тобольського Митрополита Івана Максимовича. Нехай приклад його жертовного служіння своїх пастві, для якої він поставлений Богом (незалежно від того де вона знаходиться та якої національності являється) буде прикладом наслідування для священнослужителів, а для вірних життєвим доказом того, що можна просити в Бога достойних Архієреїв та священників, і Він їх обов’язково пошле.

Святителю отче Іване! Моли Бога за нас, нашу Святу Українську Православну Церкву, нашу Україну, нашого Предстоятеля, наше священство та наш народ!

Література

1. Святе Євангеліє. — Видавничий відділ Української Православної Церкви, К.., 2011.
2. Архімандрит Віктор (Бедь В. В.), архімандрит Арсеній (Бочкарь А. О.). Навчально-методичний комплекс вивчення дисципліни «Історія Православ’я в Україні». — Ужгород, 2011. — 257 с.
3. Бедь В., прот. Політичні та канонічні суперечки щодо так званої анафеми гетьману України Івану Мазепі. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
4. Білінський В. Країна Моксель, або Московія: Роман-дослідження в 3 томах. — 3-тє видання. — К., 2011 р.
5. Бойко О. Історія України. — К., 2008. — 688 с.
6. Бочкарь А., архім. Нарис історії, сьогодення та майбутнього самобутності Київської Церкви. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
7. Бочкарь А., архім. Що являє собою «Руський мир»? Витоки, сучасний стан, уроки. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
8. Вінтоняк О. Анатема на гетьмана Мазепу // Неправда московських анафем. — К., 1999. С. 164 — 172.
9. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. II. — К., 1998. — 398 с.
10. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. III. — К., 1998. — 490 с.
11. Глущенко А., диак. Существуют ли канонические основания для анафемы Ивану Мазепе? [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
12. Иоанн Тобольский. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
13. Иоанн, митрополит тобольский // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. — Мультимедиа-издательство «Адепт», 2002.
14. Кистин С., иер. Святитель Иоанн Тобольский и Свенский монастырь с 1681 по 1695 год. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
15. Меншиков Александр Данилович // Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. СD издание, версия 2006 года.
16. Святитель Иоанн (Максимович) Митрополит Тобольский и всея Сибири. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
17. Список керівників Києво-Могилянської академії. [Електронний ресурс] — Дата доступу: 20. 12. 2011 р.
18. Степовик Д. Історія Києво-Печерської Лаври. — К., 2001. — 555 с.

Опубліковано: 19.03.2012; востаннє змінено: 23.03.2012.