Святитель Димитрій, митрополит Ростовський
Димитрій (Туптало), святитель, митрополит Ростовський народився в грудні 1651 р. в містечку Макарові на Київщині. Батьками його були — сотник Сава Туптало (☦1703) — «честь і слава Війська Запорозького» і його дружина Марія (☦1693). Обоє були дуже побожними людьми й в такому ж дусі виховали своїх дітей, із яких, окрім сина Данила (хресне ім’я святителя), три доньки стали черницями. У 1660 р. родина Тупталів переїхала до Києва. Батьки віддали Данила вчитися до Києво-Могилянської колегії. У 1668 р. він прийняв чернецтво під ім’ям Димитрія в Кирилівському монастирі в Києві від свого улюбленого вчителя ігумена Мелетія Дзика, щирого українського патріота, прихильника гетьмана Петра Дорошенка й Київського митрополита Иосифа Нелюбовича-Тукальського, які боролися за повну незалежність України. «Таким чином, — пише професор І. Шляпкін, один з об’єктивних і найкращих біографів святителя, — Димитрій приєднався до тієї групи чорного духовенства України, які були борцями за самостійність української церкви». Наступного 1669 р., 25 березня, у місті Каневі митрополит Иосиф Нелюбович-Тукальський, якого не визнавала Москва, поставив ченця Димитрія в ієродиякони. Прийнявши чернецтво й ставши духовною особою, святитель Димитрій відновив навчання, яке було перерване в 1665-1669 рр. через тодішні політичні події (часи відомі в нашій історії під назвою Руїни). Тоді він розпочав літературну діяльність.
23 травня 1675 р. в Густинському монастирі біля Прилук митрополичий заступник Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський, висвятив ієродиякона Димитрія на ієромонаха й запросив проповідником до Чернігова. За дорученням архієпископа він їздив проповідувати в інші міста України, написав свій перший великий твір — про чудеса, що діялися від чудотворного Образу Божої Матері в Іллінському монастирі в Чернігові. Ця книга, що мала спочатку назву «Чуда…», а потім називалася «Руно орошенное», вийшла друком кількома накладами. В 1677 р. був недовго в Новодвірському монастирі на Волині, більше року перебував у Слуцьку в Білорусі, куди його було запрошено як проповідника, був також у Вільні у Свято-Духівському монастирі. В січні 1679 р. повернувся в Україну, поселився в Батурині, тодішній гетьманській столиці, і став батуринським проповідником. У березні 1681 р. на прохання братії його призначили ігуменом Максаківського монастиря на Чернігівщині, звідки знову наступного року переїздить до Батурина настоятелем Миколаївського монастиря. Проте 26 жовтня 1683 р. добровільно зрікся ігуменства, бажаючи присвятити життя чернечим подвигам і письменницькій діяльності. В травні 1684 р. був призначений проповідником Києво-Печерського монастиря. Архімандрит Варлаам Ясинський запропонував ігуменові Димитрію написати «Житія святих», на що він з радістю погодився. Над цією працею святитель Димитрій трудився 20 років. У липні 1688 р. мав уже готову першу частину її (місяці вересень-жовтень-листопад), яка була видрукована в друкарні Києво-Печерського монастиря в 1689 р.
Це був час, коли Українська Православна Церква (Київська митрополія) з 1685 р. вже була підпорядкована Московському патріархові. У 1685-1690 рр. між Москвою й українськими богословами розгорілася велика полеміка. Патріарх Московський Яким обвинувачував українських богословів й Українську Православну Церкву в неправославних поглядах. Він неприхильно ставився до ігумена Димитрія Туптала. Патріарх Яким вимагав перероблення деяких описів житія та подальшого друкування тільки після попереднього ним перегляду й затвердження. В 1689 р. святитель Димитрій разом із гетьманом Іваном Мазепою поїхав до Москви й говорив там особисто з патріархом. Як стверджує професор І. Шляпкін, після повернення з Москви він залишився при своїх поглядах. Як пише дослідник, Туптало «був твердим прихильником незалежності української церкви й не мав респекту до Московської держави». Москва намагалася підпорядкувати церковне життя в Україні, але Україна боронила церковну незалежність, свідома своїх заслуг у багатовіковій боротьбі за православну віру й своє! значно! переваги над Московщиною щодо освіти. Ці загальнопоширені погляди українців поділяв святий Димитрій. Коли відбулося підпорядковання Київської митрополії Московській патріархії, святитель не міг нічим зарадити.
Незважаючи ні на що, Туптало писав далі «Житія святих», використовуючи літературу й різні джерела. В 1692 р. він залишив ігуменство в Батурині й оселився в окремій келії для спокійного писання праці. В 1693 р. була підготовлена друга частина (місяці грудень-січень-лютий), яка вийшла друком у Києві в 1695 р. Новий Московський патріарх Адріян поставився до праці святителя Димитрія прихильно. Проте йому довелося, окрім писання «Житія святих», займатися адміністративною працею. З червня 1694 до січня 1697 р. він був настоятелем Глухівського монастиря, а із січня до червня 1697 р. ігуменом Кирилівського монастиря в Києві. В липні того ж року на прохання архієпископа Івана Максимовича переїхав до Єлецького Чернігівського монастиря й одержав титул архімандрита, а незабаром став ще архімандритом Новгород-Сіверського Спаського монастиря. У 1700 р. в Києві в друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов друком третій том «Житія святих» (місяці березень-квітень-травень), а одночасно в тому ж році в Новгороді-Сіверському він почав писати скорочений опис життя святих під назвою «Мартиролог, або мученикословіє, житія святих, по місяцям і числам собраниє, в собі содержащіе». За двадцять років святителю Димитрію довелося бути настоятелем багатьох монастирів в Україні, переїздити з місця на місце. Пояснюється це тим, що різні монастирі хотіли бачити його своїм настоятелем і мати в його особі доброго проповідника й наставника.
1701 рік у житті святителя був переломним. За наказом царя Петра І він був викликаний до Москви й в лютому назавжди покинув Україну. 23 березня 1701 р. Димитрія було висвячено в Москві на митрополита Тобольського в Сибіру. Ця подія негативно вплинула на слабке здоров’я святителя. Через хворобу він не поїхав до Тобольська, а 4 січня 1702 р. був призначений на кафедру митрополита Ростовського в Росії. На цій старовинній єпископській кафедрі, що за княжих часів входила до складу Київсько! митрополії і в якій одними з перших єпископів були українці святі Леонтій та Ісайя, святитель пробув понад 7 років. Перебування в Росії для нього було тяжким. Він вирішив піднести культурно-освітній рівень духовенства своєї єпархії та морально-освітній рівень народу, якого християнізація торкнулася тільки поверхово. Проте зустрів перешкоди з боку влади, яка навіть у 1705 р. закрила відкриту ним семінарію для підготовки кандидатів у священики. В його єпархії був дуже поширений розкол, проти якого святитель написав сильну за змістом працю «Розиск о бринской вірі». Закінчив також четвертий том «Житія святих» (за місяці червень-липень-серпень), який вийшов друком у 1705 р. Потім почав писати Літописець (біблійні історії), який не закінчив. Крім них, святитель написав ще багато інших праць (понад двадцять), у тому числі дуже цікавий «Діярій» (щоденник), видав збірник духовних кантів і поезій. Особливе місце серед його праць щодо глибини змісту й актуальності займають чисельні проповіді.
Серед усіх праць Димитрія найвідомішими є «Житія святих», або «Четьї Мінеї» (місячні читання), які він почав писати під впливом освічених церковних діячів України для прославлення Української Православної Церкви. Вихід у світ повного «Житія святих» був визначною подією в житті української церкви й усіх православних слов’ян. Вони написані чистою церковнослов’янською мовою лише з незначними домішками українізмів та з українськими наголосами. Пояснюється це тим, що Туптало призначав цю працю для всіх православних слов’янських народів. Натомість його проповіді, канти й поезії були написані тодішньою українською літературною мовою. У XVIII ст. текст цих проповідей зрусифікував протоієрей П. Алексєєв.
Святитель Димитрій помер уночі з 27 на 28 жовтня 1709 р. під час молитви. Припускають, що його смерть могла прискорити сумна звістка про поразку гетьмана Івана Мазепи, якого він підтримував.
Святитель був людиною великих чеснот, дуже скромним, надзвичайно лагідним, доброзичливим і доступним для всіх. Дбав про бідних, сиріт і скривджених. Був справжнім безсрібником. Коли вмер, не залишив по собі майже ніяких грошей, бо все, що мав, віддавав на добродійні цілі. Ховаючи спочилого, митрополит Стефан Яворський, українець, родом із Галичини, приятель святителя, сказав: «Святитель Димитрій — свят». І це були пророчі слова. Восени 1752 р. митрополит Арсеній Мацієвич, родом із Волині, замучений пізніше за наказом цариці Катерини II, займаючи в той час Ростовську кафедру, під час ремонту собору в Ростові відкрив нетлінні мощі святителя, біля яких відбувалися чудесні зцілення. Причисления до святих святителя Димитрія наступило весною 1757 р.
Пам’ять святителя Димитрія, митрополита Ростовського вшановується 10 листопада (28 жовтня за ст. ст.)
