Словник церковної термінології,
використаної у творі «Похвала любові. Пасхальна симфонія»
агіа́сма (грецьк. — святиня); Велика Агіасма; хрещенська вода; богоявленська вода — вода, освячена напередодні та в саме свято Богоявлення, Хрещення Господнього. Великою Агіасмою називають її тому, що над нею звершують чин великого водосвяття з особливими молитвами, які розкривають усю глибину та сенс освячення води. Уперше воду освятив Сам Господь Ісус Христос, увійшовши в річку Йордан у день Свого Богоявлення. Відтоді, схиляючись на молитви Церкви, Господь з року в рік звершує це богоявленське чудо: на воду сходить Його благословення і благодать Святого Животворчого Духа, щоб освятити водну природу та зробити її джерелом освячення для людини. Тому хрещенська вода має такі надзвичайні властивості: не псується роками, зціляє недуги, благодатно просвітлює людину. Окроплення святою водою страшить і відганяє демонів. Цю святиню зберігають біля ікон та споживають натщесерце.
ака́фіст (грецьк. — несідальний гімн; тобто славослов’я, яке співають стоячи) — сповнений благоговійної поезії молитовний піснеспів на честь Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святого чи свята. Складається з 25 пісень: 13 кондаків (коротких молитов) та 12 ікосів (більш розширених). В акафістах розкрито найголовніші події життя святих чи зміст свята.
Антипа́сха (грецьк. — навпроти); розм. Фо́мина́ неділя; Провідна́ неділя — перша неділя після Пасхи, що завершує Світлий тиждень і богослужіння якої звеличує подію явлення Ісуса Христа св. апостолам на восьмий день після Його воскресіння, а також утвердження у вірі св. апостола Фоми.
антифо́н — від початку означало почерговий спів двох хорів; тепер так називають певні церковні піснеспіви, що звучать на початку утрені та Літургії.
Апо́стол — священно-богослужбова книга, що містить діяння й послання св. апостолів, розділені на частини (зачала), які читають під час богослужінь.
а́ртос; розм. дарни́к — хліб із зображенням хреста чи образу воскресіння, який освячують на Великдень і роздають вірним у Світлу суботу; символізує Самого Христа — істинний Хліб життя.
баби́нець; притво́р — ближня до входу (західна) частина храму.
Богоя́влення Господнє; Хре́щення Господнє; розм. Водо́хре́ща; Йорда́н — одне з 12 найголовніших (дванадесятих) свят. Встановлено на честь хрещення Ісуса Христа та явлення Бога в трьох Особах — Отця, Сина і Святого Духа.
ве́рвиця; чотки — замкнена мотузка із зав’язаними вузлами чи нанизаними намистинками, призначена для відраховування молитов і поклонів — відзнака ченців; з благословення священика нею можуть користуватися й миряни.
відпу́щення гріхів; розрíшення; розгрíшення — молитва, яку читає священик після сповіді над тим, хто покаявся: Господь Бог наш Ісус Христос Своєю благодаттю і чоловіколюбством нехай простить тобі, чадо (ім’я), усі гріхи твої. І я, недостойний ієрей, владою, мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
возду́х і возду́х великий; покрив; великий покрівець — велика хустка, якою покривають священний посуд — поти́р (чашу, з якої причащаються) і ди́скос (блюдо на підставці, на яке кладуть хліб для здійснення Таїнства Євхаристії). Під час співу «Символу віри» священики коливають возду́х над потиром і дискосом на знак того, що Святі Дари освячує Своїм зішестям Дух Святий.
воцерко́влення або уцерко́влення — 1. Те саме, що вводини: чин, який здійснюють над новоохрещеним немовлям, залучаючи його до Церкви. 2. Період дієвого пізнавання повноти церковного життя, відродження через животворчу дію богослужінь, постів, покаяння, Причастя, читання Слова Божого і творів Святих Отців, а також духовні бесіди й молитву.
гла́си і голоси́ — вісім низок певних мелодій, на яких основано гармонію церковних піснеспівів. Систему гласів було упорядковано св. Іоаном Дамаскіним (VIII ст.), а пізніше — св. Феодором Студитом (ІХ ст.). Гласи змінюють щотижня.
Голго́фа (арам. — череп) — 1. Гора (скельний пагорб), на якій було розіп’ято Господа нашого Ісуса Христа. 2. Іконописне зображення (зазвичай вирізане по контуру) Розп’яття і постатей Божої Матері (праворуч) та апостола Іоана Богослова (ліворуч) або без них (під час Великого Посту Голгофу ставлять посеред храму). 3. Символічне зображення Хреста Господнього з певними літерами й словами, які розкривають духовну суть хресного подвигу Спасителя; з черепом під Хрестом — символом смерті, яку Господь Ісус Христос подолав.
дия́кон — священнослужитель, який посідає найнижчий ступінь церковної ієрархії — дияконство; який через хиротонію (див.) прийняв від архиєрея Божу благодать і право допомагати священикові при здійсненні богослужінь і таїнств, не маючи, однак, права здійснювати їх самостійно.
дяк; читець; псаломник — церковний читець.
екуменíзм — рух за об’єднання християнських церков, який виник на початку ХХ ст. у протестантизмі. Лукавство цієї «доброї справи» в тому, що її прихильники вважають Церкву Христову поняттям збірним, а істину — роздробленою на конфесії, тоді як істинна віра не може розділитися на багато напівправдивих вір; віра одна: один Господь, одна віра, одне хрещення /Єф. 4:5/. Ця віра як була в єдиній Церкві Христовій за часів Апостолів, так і залишилася донині цілісною, незмінною та неушкодженою, і буде такою, за словом Господа, до кінця світу, і ворота пекла не подолають її/Мф. 16:18/. Святі Отці та великі Вчителі Церкви всіх часів обстоювали цю єдину істинну віру у безнастанній боротьбі проти численних єресей, з якими зараз нас хочуть «помирити» екуменісти. Нехтуючи настановами й засторогами Святих Отців (зокрема тих, що жили до розділення Церкви на конфесії), екуменісти намагаються з’єднати несумісне: богонатхненне й богопротивне. «Чи став хто універсальним християнином, приналежним — за своїм щирим переконанням чи, точніше, за своїм цілковитим невіданням християнства — однаково до всіх віросповідань і тому не приналежним до жодного? — Знай, що його призвело до такого стану читання єретичних книг або бесіди із зараженими цим читанням» /свт. Ігнатій Брянчанінов/.
Євхари́стія (грецьк. — подяка) — 1. Одне з найважливіших Таїнств Церкви, яке відбувається під час Літургії: переосутнення хліба й вина на ДІЙСНЕ Тіло і ДІЙСНУ Кров Господа Ісуса Христа. Це незбагненне таїнство через священиків звершує Сам Господь. Він — і Той, Хто приносить Жертву, і Той, Хто віддає Себе в Жертву. 2. Самі Божественні Тіло і Кров Господа Ісуса Христа, Причастя; Безкровна жертва; Божественні, Святі Пречисті, Безсмертні, Небесні і Животворчі Страшні Христові Тайни; Святі Дари — найсвятіший дар, який дає людям Господь на очищення й освячення, на здоров’я душі й тіла, на оборону й допомогу, на примноження Божественної благодаті, на сповнення заповідей, на спільність із Духом Святим, на путь до життя вічного і на добру відповідь на Страшнім Суді. Приймаючи Божественне Тіло і Кров Господню ми з’єднуємося зі своїм Спасителем не лише духовно, але всім єством і всім серцем, ми стаємо рідними Йому, Його дітьми. За цей найсвятіший дар ми можемо віддячити Богові тільки тим, що не знехтуємо Ним і візьмемо з Його рук Святе Причастя на спасіння та на життя вічне разом із Ним — Любов’ю, Істиною, Світлом і Життям (див. іще Святі Дари).
єкте́нія (грецьк. — прохання, усердне моління) — ряд молитовних прохань, що виголошує диякон чи священик від лиця всіх вірних, на які хор відповідає співом: «Господи, помилуй!» або «Подай, Господи!».
єпити́мія; покута — духовні ліки, що їх призначає священик на зцілення духовних ран, заподіяних гріхом, відповідно до стану й можливостей каяника: певні молитви, піст, поклони, читання Слова Божого, діла милосердя тощо.
єпитрахи́ль — елемент священицького облачення: оздоблена хрестами довга смужка парчевої чи іншої тканини, яку надягають на шию і носять спереду. Знаменує особливу, подвійну, порівняно з дияконом, благодать, що подається священикові для здійснення таїнств; є ознакою священицького сану, без якої не звершують жодної служби, символом узятого на себе хреста служіння.
Зеле́ні свята́, розм. — назва свята Пресвятої Тройці, Зішестя Святого Духа, П’ятдесятниці (п’ятдесятого дня після Воскресіння Христового, коли Святий Дух зійшов на апостолів — дня народження Церкви Христової) і всього наступного тижня бо це велике свято вшановують сім днів. Заради його величі Церква встановила загальницю, тобто скасувала піст у середу й п’ятницю. Українці на Зелені свята прибирають храми й оселі клечанням — гілками липи та клену, запашним аїром, м’ятою, любистком, а на службі Божій стоять із зелом та квітами на знак подяки за ці дари краси й любови безмежно щедрому Творцеві. Зелені барви традиційно вважають кольором Святого Духа, що всюди є і все наповняє життям. Цими днями Церква найглибше й найповніше відкриває перед нами розуміння Того, Кого названо Животворчим Духом Істини, Скарбом добра і життя Подателем. Після першого, завжди недільного, дня Зелених свят, присвяченого Пресвятій Тройці, ми особливо вшановуємо Бога Духа Святого — третю Іпостась єдиної, незлитної і нероздільної Тройці. Цей святковий понеділок має назву: день Святого Духа або Духів день.
зна́дження; ома́на — стан, у якому «високі почуття», думки чи видіння виникають у людини під впливом бісів. Знаджені, тобто обмануті бісами люди, не здогадуються, кому вони служать, вірять у те, що досягли духовної висоти й пізнали істину. У такий страшний стан засліплення людина впадає через гординю. Бажаючи передчасно, без перемоги над гріхом, досягти мудрости, духовного рівня і слави святих, людина відкриває двері своєї душі для спокусника та його омани. Знаджена людина, покладаючись на свій розсуд і лукаві «одкровення», усе глибше поринає в гординю: починає вважати себе розумнішою за інших, не сприймає (не хоче почути й тверезо проаналізувати) ні критики, ні напоумлень, ані пересторог, перестає каятися, в усьому виправдовує себе, втрачає відчуття своїх гріхів і врешті — усякий зв’язок із Богом. Лукавий дух нерідко допомагає таким людям звершувати «чудеса», аби ще більше ствердити їх на шляху погибелі. Укорінену у знадженні людину, що втратила страх Божий, не можуть, за словами Св. Отців, навернути й переконати не лише люди, але й ангели. Тільки Господь особливим Своїм втручанням може відкрити очі знадженому, упокорити горде серце та воскресити загублену душу. Від омани охороняє та рятує смирення.
ієромона́х — монах, який має сан священика.
кано́н (від арам. — правило) — низка піснеспівів, пов’язаних між собою як музично, так і за змістом. Канон складається з 9 пісень, кожна з яких містить ірмос (початковий піснеспів) та кілька тропарів (див.), розділених приспівами. Канон найповніше розкриває дух і сутність свята або подвигів святих, пов’язуючи старозавітні пророцтва з подіями Нового Завіту та життям Церкви Христової.
катехи́зис (грецьк. — повчання) — книга, що містить стислий виклад християнського віровчення. Катехизація — навчання засадам християнської віри.
кафи́зми — двадцять розділів, на які поділено Псалтир, спеціально призначений для молитви в церкві та вдома. Кожну кафизму поділено на три частини, між якими коротке славослів’я, а наприкінці — особливі покаянні молитви.
клір — священно- та церковнослужителі.
Літургíя — центральне богослужіння добового кола, під час якого відбувається Таїнство Євхаристії (див. Євхаристія). Літургію Ранішосвячених Дарів відправляють у середи й п’ятниці Великого Посту та в понеділок, вівторок і середу Страсного тижня; на ній не здійснюють Таїнства Євхаристії, а причащають вірних Святими Дарами, освяченими раніше.
ма́нтія — верхній одяг архиєреїв та ченців: довга накидка без рукавів. Постригтися в мантію, розм. — прийняти чернечий постриг (до постригу деяким послушникам дозволяють лише носити чернечу рясу й клобук, тобто бути рясофорним монахом).
масо́нство — таємна організація зі своїми ритуалами та багатьма ієрархічними рівнями (посвятами у вищі ступені), яка, прикриваючись високими гаслами й благодійними цілями, має цілком богоборчу мету, спрямована на узурпацію влади й капіталу, руйнацію християнського світогляду та впровадження нового світового порядку (царства антихриста).
мило́ть (грецьк. — овеча шкура, плащ) — милоть пророка Іллі — символ благословення та спадкоємности духовних дарувань наставника. Коли святого Іллю возносила на небо вогненна колісниця, він залишив свою милоть найближчому учневі — пророку Єлисею. Разом із цим даром Єлисей отримав подвійну благодать свого вчителя /Четверта книга Царств (у євреїв — Друга Царів), 2 глава/.
Мироно́сиць неділя — друга неділя після Воскресіння Христового, коли вшановують безстрашних і вірних учениць Христових, які принесли на третій день після розп’яття Господа до Його гробу пахощі (миро), щоб намастити тіло Вчителя. Від осяйного ангела мироносці першими дізнались, що Ісус Христос воскрес. У цю неділю Церква прославляє жінку — не жіночу стать, а той ідеал, якого досягли жінки-мироносиці, перевершивши навіть апостолів у вірності, мужності та самозреченій любові.
ми́тарева молитва — Боже, будь милостивий до мене, грішного/Лк.18:13/.
мо́щі — тіла святих, які Господь прославив нетлінням. Святі, відновиши в собі образ і подобу Божу, стали живими храмами Всемогутнього Бога; освятилися не лише їхні душі, але й тіла. Усе єство святого є джерелом благодаті, навіть речі випромінюють благодатну силу, як написано про це в Діяннях апостолів: На тіла хворих клали хустки та пояси з тіла апостола Павла, і вони зцілялися від хвороби, і злі духи виходили з них /Діян. 19:12/. Мощі святих в усі часи являли і являють чудеса на славу Божу, на славу тих, хто присвячує себе Богові: сотні років зберігають м’якість живого тіла (як рука вмц. Варвари, яку ще у 30-х роках ХХ ст. відкривали вірним для цілування), не виявляють жодних ознак тління (як свт. Павло (Конюшкевич), що ніби спав, коли більш ніж через 150 років після його кончини було відкрито його тіло), не зотлівають вони у найгірших природних умовах (як мощі свт. Димитрія (Туптала), коли від вологости зотлів навіть дубовий гріб). Мощі виточують незвичайні, небесні пахощі, зціляють недуги, подають благодатну допомогу в різних обставинах. Вшановуючи святі мощі, ми вшановуємо Того, Хто їх освятив, і прославив, і залишив нам на свідчення про Своїх угодників, як приклад правильного життя, правильної віри, як ліки — тілесні й духовні.
намíсний ряд — ярус іконостасу, розташований обабіч Царських врат. Праворуч — ікона Спасителя, біля неї — образ святого чи свята, на честь якого збудовано храм (храмова ікона). Ліворуч — образ Божої Матері, поруч із яким — ікона Миколи Чудотворця (іноді Тройці, Покрови чи ін.). На північних і південних бокових (дияконських) вратах найчастіше зображено архангелів Михаїла та Гавриїла (іноді перших дияконів Стефана та Филипа).
обіхо́дні ро́зспіви — найпоширеніші богослужбові піснеспіви, походження яких сягає глибини віків. Вирізняються простотою та особливою, духовно-безпристрасною глибиною молитовного настрою.
окульти́зм (лат. — приховане, таємне) — справжня релігія сатани, яка, обіцяючи самовдосконалення, призводить до саморуйнації; обіцяючи духовне визволення, полонить душу й серце; обіцяючи вести до Бога, обманом веде до диявола; навчаючи «духовних знань», затьмарює розум і стає стіною між Богом та людиною. Окультизм, підступно змішуючи грішне з праведним, приховує себе за наукоподібними теоріями, східним цілительством, «мудрістю» давнини, навіть за іконами й молитвами (бо так іще дужче можна зневажити Бога та нашкодити людині). Начебто не проповідуючи нічого злого і часто ніби спираючись на Біблію, окультні вчення заперечують саму суть Божого Одкровення, докорінно спотворюючи євангельські істини. Зрозуміло, що людський розум нездатний до такого витонченого лукавства: це диявольські «одкровення», продиктовані через людей «голосами Космосу», «Світлими Силами», показані у «видіннях» тощо, саме тому вони мають таку богоборчу сутність і такий могутній вплив. До окультних учень належать будь-які різновиди магії, чаклунства, заклинань, медитації1, йоги, біоенергетики, езотеричні «науки», теософія, антропософія, астрологія і под. Ми повинні знати, що там, де йдеться про карму, магію та медитацію, де люди вірять в астрологічні прогнози, користуються послугами екстрасенсів, біоенергетиків, медіумів та «ясновидців», що бачать «аури» і внутрішні органи людини, — там починається неусвідомлена духовна сліпота, служіння ворогу Божому, блукання в темряві, яке зводить у безодню (див. іще знадження).
параста́с; панахида велика — богослужіння за померлих.
пара́фія і паро́хія; церковна громада — громада одного церковного храму.
паремíя — уривок зі Святого Письма Старого, рідше Нового Завіту, призначений для читання на богослужіннях, зміст якого стосується тієї священої особи чи події, свято якої відзначають.
патери́к; оте́чник — збірник коротких релігійно-повчальних оповідей про Отців: подвижників, наставників (переважно монахів одного монастиря).
пра́вило — певна кількість та послідовність молитов, якими щодня моляться з благословення священика православні християни (зазвичай вранці та ввечері).
престо́л — установлений посеред вівтаря стіл, на якому відбувається освячення Святих Дарів (див.). Символізує гріб Господній і водночас — престол Божественної слави Ісуса Христа. На престолі має бути Євангеліє, хрест, дарохраниильниця (для збереження Св. Дарів), антимінс (освячене архиєреєм полотно з часточками мощей). Торкатися престолу можуть лише священнослужителі.
Прича́стя — див. Євхаристія, а також Святі Дари.
проки́мен — короткий вірш із псалма, що його читець або диякон виголошує перед читанням з Апостолу, Євангелія або Старого Завіту.
про́скура (грецьк. — приношення) — невеликий круглий хлібець, який випікають із дріжджового пшеничного тіста. На ньому витискають зображення хреста, літери ІС ХС НІ КА (Ісус Христос Перемога), образ Богоматері чи святих. У православному богослужінні проскуру використовують у Таїнстві Святого Причастя та як принесення пожертви за живих і спочилих християн.
розгови́ни — перша трапеза після посту, коли споживають скоромну їжу (молочні продукти, м’ясо та яйця — те, що не їдять у піст).
Святí Дари́; Прича́стя; Безкро́вна же́ртва; Боже́ственні, Святі Пречи́сті, Безсме́ртні, Небе́сні і Животво́рчі Страшнí Христо́ві Та́йни — хліб і вино після переосутнення в Небесний Хліб, Хліб життя — Тіло і Кров Христа. Святими Дарами названо Тіло і Кров Господні тому, що це є найбільшим Божим даром людям. Причастям (це слово у церковнослов’янській мові означає «спадщина», «спадок») це Таїнство названо тому, що люди, приймаючи в себе Христа, стають причасниками Божого єства /2 Пет. 1:4/, причетними і до Його страждань за спасіння світу, і до Його воскресіння, і до всіх скарбів Царства Божого. Христову жертву, яка дає нам такі багатства, названо Безкровною, тому що Господь, не змінюючи ні виду, ні смаку хліба й вина, змінює лише їхню сутність і подає нам як безкровну поживу. Через незбагненність цього переосутнення його названо Страшними Христовими Тайнами, Животворчими для всіх, хто споживає їх з подякою та любов’ю. Господь присутній ВЕСЬ у кожній часточці Святих Дарів в усіх церквах, де звершують Божественну Літургію, як сонце відбивається усе цілком у кожній крапельці роси.
седми́ця — церковнослов’янська назва тижня.
секта́нство — віра у власні теорії й тлумачення Біблії, які суперечать настановам Святих Отців2, та вперте проповідування викривленої істини, тобто єресі. Єресь завжди народжується від гордині та є одним із найтяжчих смертних гріхів. «Єресь не може бути подолана людиною, тому що вона винахід і починання диявола. Переможцем її може бути Один Бог, прикликуваний на боротьбу з нею і на подолання її смиренням людини перед Богом. . . Без послуху Церкві немає смирення; без смирення немає спасіння. . . Апостол до діл плотських залічує єресі /Гал. 5:20/. Вони належать до діл плотських за своїм витоком, — плотським мудрованням, яке — смерть, яке — ворожнеча проти Бога, бо законові Божому не підкоряється, та й не може /Рим. 8:6–7/. Єресь завжди велеречива, красномовна, рясніє вченістю людською і тому легко принаджує до себе людей; незрівняно більше людей уловлені у вічну смерть через єресь, ніж через відверте зречення Христа» /свт. Ігнатій Брянчанінов/. (Див. іще знадження).
сини́ гро́мові — так називав Господь Ісус Христос апостолів Якова та Іоана, синів Зеведеєвих, за їхні полум’яні серця.
стихи́ри — піснеспіви, присвячені певному святу, які співають на всенічній.
Стра́сті — 1. Страждання Христові. Страсний тиждень — тиждень перед Великоднем, коли згадують останні дні земного життя Спасителя; 2. Вечірня служба у Великий (Страсний) Четвер — рання Великої П’ятниці.
тетрапо́д — невеликий столик посередині храму; на ньому покладають хрест чи ікони, використовують у різних богослужбових потребах.
тисячолíтнє ца́рство — провіщене в Одкровенні (Апокаліпсисі) Іоана Богослова /Одкр.20:6/ царство святих, які воскресли першим воскресінням і царюватимуть з Христом тисячу рок в. Ідеться про внутрішнє царство, царство не від світу цього: ту благодать, якою оновлюється душа людини в Церкві Христовій і стає святою, рідною Богові. Це внутрішнє царство не дає людині загинути після смерти. Царювання поруч із Господом не припиняється, як не припинилося царювання всіх святих — це і є перше воскресіння, і триватиме воно певний період, тисячу років — до кінця світу, загального воскресіння і Страшного Суду, коли праведники, уже разом з воскреслими й оновленими своїми тілами, отримають вічне Царство у повноті радости. Ніякого іншого Христового царства, як вчать Святі Отці, не буде. Раювання на землі Господь ніколи нам не обіцяв. Майбутній земний тисячолітній «рай», «царство справедливости, миру й добробуту» обіцятиме людям, як відомо, саме антихрист, лжехристос, син погибелі, який противиться звеличується над усім, що зветься Богом, або святинею, так що у храмі Божому сяде він, як Бог, видаючи себе за Бога… Його ж пришестя за дією сатани буде з усякою силою і знаменнями та чудесами неправдивими /2 Сол. 2:3-9/. І саме йому, ніби змовившись, готують шлях новітні «церкви», та всіляки «ясновидці», проповідники раю на землі.
тре́ба — загальна назва богослужіння, яке здійснюють на приватну потребу: хрещення, шлюб, молебень, освячення, сповідь, причастя хворих, похорон та ін.
Тріо́дь — богослужбова книга, яка містять чин усіх служб 9-х тижнів передпасхального періоду (Посто́ва Тріодь) та 9-х тижнів післяпасхального: від Пасхи до неділі Всіх Святих (Квітна́ Тріодь).
тропа́р — короткий урочистий піснеспів на честь свята чи святого.
фело́нь, ри́за — верхній богослужбовий одяг ієрея, що являє собою широке довге вбрання без рукавів. Колір фелоні залежить від церковного свята, події: на Великдень священство найчастіше вбирається у білосніжні ризи, на Трійцю — у зелені, на Богородичні свята — у блакитні, під час Великого Посту — у чорні або пурпурові. Зазвичай священство служить у золотавих ризах.
хирото́нія (грецьк. — рукопокладення), рукопокладання — висвята у священний сан (диякона, священика, єпископа), що її здійснюють архиєреї, як за часів апостолів, через покладання рук з певними молитвами, передаючи благодать Христову, як і їм було її передано. Одне із семи Таїнств Церкви.
Ца́рські вра́та; Райські двері — центральні двері іконостаса, крізь які мають право проходити тільки священнослужителі, і лише під час богослужіння.
часи́ — у древніх євреїв добу було поділено на чотири часи (або частини): перший, третій, шостий та дев’ятий час, коли вони ставали на молитву. За цим взірцем встановлено церковні часи, які вміщують певні псалми та молитви. Перший час (відповідає нашій 7-ій годині ранку) освячує молитвою день. На третьому часі (9-та ранку) згадуємо зішестя Святого Духа на апостолів. На шостому часі (12-та дня) згадують розп’яття Господа нашого Ісуса Христа. На дев’ятому часі (3-тя дня) згадуємо хресну смерть Спасителя.
шестопса́лміє — шість вибраних псалмів, які читають на початку утрені (псалми: 3, 37, 62, 87, 102, 142).
- Медитацію часто плутають з молитвою, хоч вона є антиподом молитви як за способом здійснення, так і за результатом. Медитація відкриває душу людини для втручання злих духів, віддає її на поталу отцю неправди. [↩]
- Вчення когось одного зі святих може бути помилковим, але однозгідне вчення сотень і тисяч Богоносних Отців та великих учителів різних часів, підтверджене досвідом Церкви, є істинним. Са́ме це вчення і є наукою Церкви Христової. [↩]
