Катастрофа
У передсвято Богоявлення, ввечері, після служби, сталася одна незвичайна подія, незвичайна і до кінця зрозуміла лише двом…
Цього вечора панові титарю конче треба було бути присутнім — при повнім параді — на дуже важливому для його бізнесу засіданні, куди було запрошено представників солідних іноземних компаній. Пан Олександр цілком слушно вирішив, що його присутність на службі Божій напередодні великого свята ніяк не буде недоречною, і він потім усе встигне, ще й краще встигне, як завжди все краще вдавалося йому після церковної молитви. Але він (і це було зовсім не схоже на нього) чомусь не розрахував, що богослужіння буде таким довгим: він забув, що це святкова, особливо урочиста служба — Велике Повечір’я. I коли все закінчилося, пан титар глянув на годинник — і дуже стурбувався! Він запізнювався!
Швидко попрощавшись з отцем Євгеном, він вилетів із храму і побіг до машини — треба було гнати чимдуж. Але раптом навздогін хтось голосно загукав його:
— Пане Олександре! Поверніться негайно!
Староста обернувся на ходу і побачив, що його кличе Іван. Це було дуже дивно: Іван ніколи не підвищував голос (і тому пан Олександр навіть не впізнав його). Іван рушив від церковних дверей і неспішно пішов до старости. Він ішов роздягнений — на морозі, під пронизливим вітром, без шапки, в самій сорочці, так, як і стояв у церкві, — і пан Олександр мимоволі ступив навіть кілька кроків назустріч йому. Але в нього не було часу розбиратися з Іваном, які б невідкладні справи в того не були.
— Іване, не можу, вибач! Лечу!
— Зупиніться, будь ласка! — ще раз голосно і навіть владно наказав йому Іван.
Староста зупинився. Іван поволі підійшов. Поки він ішов, пан староста подумки обзивав його так, як тільки може собі дозволити православний член кліру в найскрутніших для себе обставинах.
— Ну що? Швидше! Я спізнююся!!
Але Іван ще якусь мить помовчав, перш ніж почав говорити.
— Та мені треба конче спитати… — наче навмисно розтягуючи слова, промовив Іван.
— Це можна відкласти до завтра? — трохи не зарикав староста.
— Що нам робити з тою кашею?.. Як би… Як би нам… — Він просто знущався! Він зимував на кожному слові! — Як би нам не обшпаритись? Як би не обпектися?..
Пан титар остовпів на мить, нічого не розуміючи у тій нісенітниці й перебираючи в голові всі можливі «каші».
— З якою кашею?! — таки рикнув врешті-решт на все горло пан Олександр. — Іване, йди геть! Я вже спізнився через тебе!
І він побіг, аж трясучись від гніву, не розуміючи, як він міг піддатися на ідіотські балачки, безглуздо витративши такі дорогоцінні хвилини — неоціненні миттєвості, які могли б ще врятувати його!? Усьому, усьому виною цей ненормальний Іван; куди він не сунеться — все псує! І як тепер пану Олександрові було в такому стані сідати за кермо? Та ще й в ожеледицю…
Він скаженіло натиснув на газ і, не прогрівшись, вирулив на дорогу й помчав чимдуж. Він вилетів на трасу, трохи не збивши зустрічну машину, але, не збавивши швидкості, полетів далі — і однак він не встигав!!
Сашко мчав, віртуозно обминаючи машини (на цій трасі їх завжди було багато), кілька машин ще вчепилося йому у хвіст, набираючи швидкість за сто сорок. Раптом у повітрі щось гагахнуло — десь здорово вибухнуло. «Нічого собі!.. — вирвалося в нього. — Чи не заправка?.. Десь наче й недалеко…»
Несподівано попереду замиготіли сотні вогників — там був затор. Пробка? Але що це за дим? Мигалки… виття сирен. «От …!!!» — і він, не втримавшись, вигукнув ім’я нечистої сили. Натиснувши на гальма, Сашко уперся у натовп машин попереду. Він вискочив зі свого мерседесу, щоб дізнатися, чи є якась надія проїхати. Розхристаний, як і вибіг із церкви, швидко пробіг уздовж машин на голос сирен і скоро побачив, як міліція ставить загороду, і… те, що він побачив далі, примусило його здригнутися… і, забувши все, іти й іти вперед, щоб роздивитися…
Десятки зім’ятих машин, зім’ятих у кашу, перевернутих, розірваних на шматки… дві великі машини, від яких — тільки почорнілі уламки у вогні… Мабуть, КАМАЗ і щось «Вогненебезпечне» — це, мабуть, через них… Кров… Кров калюжами, річками, — чорна, червона, бурякова… розчавлені людські останки… Обгорілі рештки — просто на асфальті… І з тих тіл, і з деяких машин ще йшов дим… і нестерпний сморід… Усе засипане битим склом, людськими речами… Санітари швидких допомог витягали закривавлені й обгорілі тіла, підбирали їх з дороги й загортали у ряднину. Покалічених людей виводили під руки доброчинці, поки їх не змінили санітари з носилками. Швидкі під’їздили одна за одною, заповнюючи весь вільний простір. Скоро всіх споглядачів почали розганяти. Міліцейські машини десятками скупчувалися навкруги. Від галасу мегафонів та верещання сирен закладало у вухах, але і їх перекривали несамовиті крики, ридання, стогін…
Пан староста застиг від невимовного жаху. В нього відібрало мову. Його штовхали й відганяли, він поволі повернувся й механічно пішов до своєї машини.
Знайти її було тепер не так уже й просто — пробка розрослася, скільки було й видно. Машини миготіли й сигналили, намагалися розвертатися і їхати у зворотному напрямку…
Пан Олександр знайшов свою машину і опустився на сидіння. Тільки тут він трохи прийшов до тями…
Він зрозумів, що якби виїхав на хвилину раніше, трохи-трохи раніше… то був би там — серед того місива… Саме серед тих машин він і мав опинитися…
Погляд старости впав на Богородичну ікону, що була проти керма в його машині. Він перехрестився. Руки чомусь нестримно дрижали.
«Оце і є та „каша“… і „як би нам не обпектися“… Жах… Жах!..» Він згадав незвичайний окрик Івана: «Поверніться негайно!» Наче повнобарвними кадрами у пам’яті вставало, як Іван ішов від церкви — роздягнений, на морозі… жорсткий вітер роздимав його легеньку сорочку, розтріпував волосся й бив у лице, а він ішов поволі-поволі… «А я ганьбив його в душі… як тільки не ганьбив…»
Він бачив Іванові чисті, сповнені любові очі… і такою тяжкою стала тепер ненависть у ту мить до його очей, до всього його образу… І те грубе: «Іване, йди геть!» — слова, які не дозволив би собі сказати нікому… Чого ж йому сказав (йому, чоловіку Божому, який рятував його від смерті!)? Тому що він простить?..
Якісь великі думки тихо попливли в його голові одна за одною.
Перша — що Бог бачить усе.
Бог бачив його, що вискочив розхристаним із церкви, й Івана, що став на церковному ґанку у дверях… І кожного з тих людей, які скупчилися перед загородою, яких Божа рука владно зупинила понад пеклом і нікому з них не дала вмерти… Бог бачив кожну людину, що мчала у своїх справах, вже будучи смертником, нічого не підозрюючи, не здогадуючись, що раптом в одну мить усе закінчиться для неї на цій землі (а хіба Бог обіцяв комусь із людей, що вони не пізнають смерті, чи знатимуть, коли для них настане та мить, за якою вже все буде пізно; Він сказав лише: Пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години…). Всі вони мали вмерти сьогодні і саме так. Бог бачив усіх і кожного і знав причину, з якої кожному з цих людей належало так загинути. «Із якоїсь причини і я мав загинути так… якщо б Ти не відкрив Своєму святому щось, і він би не зупинив мене… З якоїсь причини меч Господній був занесений наді мною…
О Боже! З чим би я прийшов до Тебе? Зі своїми комерційними справами? З нелюбов’ю до Івана, який є Твоїм слугою… з кублом темних і несвідомих почуттів у душі — без покаяння — у суцільній пітьмі духовній і душевній?..
Я був на великому Богослужінні, а де було моє серце? Я прийшов туди до Тебе і заради Тебе, але я не думав про Тебе, не думав про Богоявлення, не думав про Твої заповіді, не думав про те, що через дуже короткий час мені не знадобиться вже нічого, крім тих думок і почуттів, які я міг віддати Тобі — і мати життя, а віддав у порожнечу, де є тільки смерть…
Може, і всі ці нещасні, розірвані на шматки, так само, як я, забули, для чого вони живуть, і жоден з них, виїжджаючи у свій останній шлях, не захистив себе Тобою — Твоїм животворчим, і всесильним, і безсмертним словом, Тобою — істиною і життям вічним? А хтось, може, навпаки, довершив останнім штрихом своє багатостарждальне і віддане Тобі життя. Але так чи інакше, для них уже все закінчилося, їхню книгу життя згорнуто і несподівано відібрано в них, і вони не зможуть переписати жодної сторінки — продовження не буде, а буде тільки суд за все, що вони зробили, передумали, переказали в цьому житті до цієї межі…
Але мені Ти дав чомусь ще час для покаяння… Ти чомусь послав того хлопця, що вийшов із церкви, щоб врятувати мене від смерті… від вічної смерті… хоч я і пручався йому… Він не кинув мене, не відвернувся, хоч бачив, що я зі злобою відштовхую його… Мене врятувала тільки його любов… якої я не знав і не хотів знати…
Ти бачив усі мої гріхи, але Ти не погубив мене з тими гріхами, а помилував… так дивно… і так страшно… Помилував, щоб показати мені цим чудом (невже ніщо, крім чуда, на мене не діяло вже?) інший бік життя, показати іншу реальність, яка і є справжньою реальністю — єдиною справжньою реальністю…
Чи хлопець вийшов зупинити мене, чи Ти Сам вийшов до мене, нікчемного, невдячного, злого… щоб умовити мене… схаменутися… Це я не Іванові сказав: „Іди геть!» — це я сказав Христу…
Він вийшов до мене Сам і умовляв, щоб я зупинився й замислився над тим, навіщо я живу. Навіщо ці пристрасті, ця гонитва за комерційними перемогами, за життєвим успіхом, за яскравими враженнями, навіщо нервування через ті земні справи, від яких через десять років, а через сто й поготів, не залишиться і сліду! — навіщо це все, якщо через кілька хвилин я міг перетворитися на ту криваву кашу і більше ніколи не встати, ніколи нічого не сказати і не зробити… і так з’явитися перед судом Божим у всій своїй нечистоті й нерозкаяності, без жодної можливості виправити щось…»
Пан староста жахався і думав, як він — і більшість людей! — у своїй суєті не бачить, не чує головного, як мізерно живе і навіть не вірить і не знає, що можна жити інакше. Можна жити, бачачи невидиме й вічне і не зважаючи на те, що є швидкоплинним. «От цій Божій людині, — думав він, — було байдуже, що я про нього подумаю, бо йому не байдуже, що подумає про нього Бог».
Староста закрив очі, витерши руками лице, наче вмиваючись від того жаху, який бачив… Він повернув ключ, завівся, тихо зрушив і почав поволі розвертатися, ледь протискаючись крізь натовпи машин… і поїхав знов до церкви. Руки його все ще тремтіли… Він згадав, що в нього досі не ввімкнено сигнал у мобілці, але не став навіть дивитися, скільки й від кого йому прийшло дзвінків. «Потім. Це все — потім»…
Церква була досі відчинена. Він увійшов. У напівпорожньому й напівтемному храмі ще були люди. Ішла служба. Молебень. Уже закінчувався. У церкві стояли лише найближчі (і Тетяна…). Пан староста сів у бабинці, в тіні (він не міг стояти). Старенька свічкарка підійшла і пояснила старості, що Іван замовив молебень за якогось Олександра. «Чи не за вас?»
Староста не міг відповісти… Він не міг чомусь говорити.
Він слухав, як за нього моляться…
Він знову був у своєму храмі… він прийшов сюди з того світу… І чомусь усі слова молитви вражали його неймовірною і незбагненною Божою милістю…
Коли всі підійшли до хреста, підійшов і він. Панотець дуже здивувався, побачивши його, але нічого не спитав. А Іван перехрестився і припав долілиць перед іконостасом.
Іван уже виходив із церкви, як до нього підійшов пан Олександр, зупинив його, взявши за плечі… Він глянув Іванові в очі — і не зміг дивитися… схилив голову і тихо промовив:
— Прости…
І опустився на своїх розслаблених потрясінням ногах у земному поклоні перед Іваном. Але Іван випередив його і поклонився першим.
— Простіть мені, простіть, пане Олександре! Простіть, якщо я розгнівив вас, простіть мені за все! Я не хотів… Я люблю вас, пане Олександре, і завжди любив! Простіть мені!..
I вони обидва плакали, стоячи на колiнах, обiйнявшись, зворушенi й оголенi перед Богом: щиросерда дитина з бородою у жебрацькому одязi й поголений до блиску статечний чоловiк, вдягнений, як мiнiстр.
Щось перевернулося в душi пана старости, i вiн полюбив Iвана, глибоко полюбив. I чомусь навiть бiль за Тетяною став менший, став не такий. Його почуття не зменшилося, воно навiть поглибилося, але стало наче несамотнiм… У його життi з’явилося щось таке велике, що затуляло собою колишнi цiнностi… i наповнювало новими.
