Cвяті благовірні князі-мученики Борис і Гліб
Промислом Божим і визнанням святої церкви до лику святих причислені і двоє синів святого рівноапостольного Володимира Великого — князі Борис і Гліб (у святому хрещенні Роман і Давид). Вони були замучені рідним братом Святополком, прозваним у народі Окаянним, уже після смерті батька. Святополк, який незаконно зайняв київський престол, належний Борису (у той час він обороняв Київ від половців), хотів фізичним знищенням своїх братів створити видиму єдність влади в одних руках у Руській державі.
Ще задовго до своєї смерті святий Володимир поділив державу на багато уділів і роздав їх своїм синам, яких у нього було дванадцять. Новгород віддав сину Ярославу після смерті старшого сина Вишеслава, Псков — Судиславу, Полоцьк — Ізяславу, Смоленськ — Станіславу, Туров — Святополку, Древлянську землю — Святославу, Володимир-на-Волині — Всеволоду, Тмутаракань і район Керченського півострова — Мстиславу, Ростов — Борису і Муром — Глібу.
«Коли Ярослав правив у Новгороді, – оповідав Нестор Літописець, — то за договором повинен був сплачувати Києву по дві тисячі гривен кожного року. Однак він відмовився від цієї податі. У 1014 р. Володимир Великий хотів іти війною на Ярослава, свого сина, але захворів. У той час половці пішли походом на Русь і князь Володимир послав проти ворогів сина Бориса з дружиною. Володимир Великий помер 15 липня. Святополк першим дізнався, що сталося з батьком, приховав від своїх братів смерть великого князя, поховав його в церкві Святої Богородиці, яку побудував сам князь. Після смерті батька Святополк сам сів у Києві на престол. Коли ж Борисові доповіли про смерть батька, він гірко тужив, бо був найулюбленішим сином князя. Дружина радила Борисові піти в Київ і відібрати престол. Однак він відповів, що не підніме руку на свого старшого брата: «Якщо помер мій батько, то нехай брат буде мені замість нього». Воїни покинули Бориса і розійшлися, залишивши його з прислугою.
У той час Святополк задумав беззаконну «каїнову справу» — обдурити його й убити. Він передав Борису: «Хочу тобі додати земель ще до тих володінь, які ти одержав від отця». Святополк покликав на допомогу вишгородських мужів боярських: Путшу, Талеця, Єловита та Ляшка і послав їх убити брата. Вони прийшли на ріку Альту вночі і, коли підступили ближче, почули, як Борис молився: «Господи, що це так намножилося тих, хто гнобить мене? Многі повстають проти мене… (пс. 3), стріли Твої застрягли в мені… Занепокоїлося серце моє, полишила мене сила моя… Друга мої й близькі мені наблизилися, стали проти мене, найближчі мої здалека стали, а ті, що шукали лиха мені цілий день, зраду придумували (пс. 37). Господи, вислухай молитву мою, почуй благання моє в правді Твоїй, вислухай мене в справедливості Твоїй і не ввійди в суд зі слугою Твоїм, бо ніхто з живих не оправдається перед Тобою, бо ворог переслідував душу мою…» (пс. 142). Закінчивши шестопсалміє, він побачив убивць і почав співати псалми: «Господи, Боже мій, на Тебе надіюся, спаси мене і від всіх гнобителів моїх вибав мене». Після того співав канон і, закінчивши вранішню, молився до ікони Владики Христа: «Господи Ісусе Христе! Як Ти в цьому образі з’явився на землю ради нашого спасіння, особистою волею дав прибити Себе на хрест і прийняв муки за гріхи наші, так і мене сподоби прийняти муки. Я ж не від ворогів приймаю ці муки, а від свого брата, і не врахуй йому, Господи, це в гріх». І, помолившись, ліг на постіль. Убивці напали на нього, як дикі звірі. Вони вбили Бориса, а разом із ним і слугу Георгія, який, рятуючи князя, прикривав його своїм тілом, а також інших слуг. Убивці загорнули тіло Бориса, яке було ще тепле, поклали на віз і повезли.
Святополк Окаянний, довідавшись, що брат ще дихає, послав двох варягів, щоб добити його. Один із них витяг меча і проколов серце князя.
Так помер блаженний мученик Борис, прийнявши з іншими праведниками вінок вічного життя від Христа Бога, приєднавшись до сонму мучеників, які бачили невимовну радість, співаючи з ангелами і радіючи зі святими. Його тіло тайно поклали в церкві Св. Василія Великого у Вишгороді.
Хоча Святополк робив усе приховано, мешканці Києва ненавиділи його і хотіли обрати великим князем молодого й побожного Гліба.
Покінчивши з братом Борисом, Окаянний Святополк почав думати: «От я вбив Бориса, якби убити й Гліба?» Він послав до Гліба посла з такими словами: «Приїжджай швидше, отець, який дуже захворів, тебе хоче бачити». Гліб негайно сів на коня і з малою дружиною відправився в дорогу. Коли перейшов Волгу, Смоленськ і зупинився на річці Смядин, від князя Ярослава надійшла звістка з пересторогою, щоб він не їхав до Києва, бо батько вже помер, а брат Борис убитий Святополком. Почувши це, Гліб плакав і молився: «Чи ж не краще, Господи, було б мені вмерти з братом, чим жити в цьому облудному світі?» Посланці Святополка захопили корабель Гліба. Один із них, окаянний Горясер, примусив повара князя, на ім’я Торчин, зарізати його, як невинне ягня.
Так була принесена в жертву Богові ще одна жертва, щоб прийняти вінець слави, увійти в небесні жилища Царства Божого, побачити там бажаного брата і радіти з ним невимовною радістю, дякуючи своєму братолюбію». Цими словами Нестор Літописець закінчує трагічну розповідь про мученицьку смерть двох братів Бориса і Гліба в «Повісті минулих літ».
Так, у 1015 р. загинули страстотерпці князь Борис на ріці Альті біля Переяслава й князь Гліб на річці Смядині біля Смоленська того ж року від рук Святополкових людей.
Потім Святополк із допомогою польського короля Болеслава Хороброго почав воювати зі своїм братом князем новгородським Ярославом, але вимушений був залишити Київ і, втікаючи в Польщу, загинув.
Ярослав зайняв Київ у 1016 р. і на двадцять восьмому році життя став княжити на престолі свого батька Володимира Великого.
Як відомо, Ярослав Мудрий, ставши «самовластьцем Русьстей земли», зробив спробу канонізувати свою прабабусю княгиню Ольгу, свого батька Володимира Святославича, хрестителя Русі, братів Бориса і Гліба. Однак константинопольська церква запропонувала в першу чергу канонізувати боголюбивих страстотерпців, князів-мучеників Бориса і Гліба, а потім тільки перейшла до канонізації рівноапостольних князів Володимира й Ольги. Для піднесення авторитету руської церкви князь Ярослав добився встановлення в Києві в 1039 р. вищої церковної організації — митрополії, спершу на чолі з митрополитом греком Феопемтом, а потім у 1051 р. на чолі з митрополитом із руських — відомим проповідником Іларіоном.
Святі князі Борис і Гліб були першими прославленими руськими святими, яких канонізували при посвяченні церкви 6 серпня 1021 р.
Ради Христового Євангелія й заповідей любові до ближнього князі Борис і Гліб прийняли смерть. Після їхньої мученицької смерті були складені гімни на честь братів.
Ось якими словами возвеличує подвиг мучеників монах Яків: «Как похвалить вас не знаю и что сказать недоумеваю. Наименую ли вас ангелами… Но вы пожили на земле во плоти, как люди… Наименую ли вас царями и князьями. Но вы были просты и смиренны более всякого и смятением стяжали небесньїе жилища. Поистине вы цари царям и князи князьям нашим. Вм им и нам оружие, вы — земли Русской забрало, и утверждение, и меч обоюдоострый, которым побеждаем языческую дерзость и попираем диавола. Поистине могу сказать: вы небесные человеки и земные ангелы, столбы и утверждение земли нашей».
Після остаточної перемоги над Святополком у 1019 р. князь Ярослав знайшов тіла братів і переніс їх до церкви Св. Василія у Вишгороді. На їхню честь було збудовано церкву, а митрополит Іоанн написав святим мученикам службу. Святі мученики Борис і Гліб завоювали любов і шану як послідовники Христові, які потерпіли невинно. Пам’ять наших святих відзначає й константинопольська церква (у церкві Св. Софії знаходилася ікона святих братів-мучеників).
Про мученицьку смерть Бориса і Гліба розповідають давні історичні джерела, а саме: служба на честь Бориса і Гліба, написана митрополитом Іоанном; «Сказаніє об убиении Бориса й Глеба» монаха Якова, написане не пізніше 1072 р.; «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерпцю Бориса и Глеба» преподобного Нестора Літописця, написане ще перед укладанням «Повісті минулих літ» 1072 р.
Преподобний Нестор звертається до братів із гарячою молитвою: «Христолюбиві страстотерпці й заступники наши. Покоряйте поганих под ноги князьям нашим, молясь Владыке Богу нашему, чтобы пребывали они в мире, в единении и здоровье, избавляя их от усобных войн и от пронырства диявола, удостойте и нас того же, поющи вам и почитающих ваше славное торжество, во вся віки до скончания мира».
Димитрій Ростовський у книзі «Житія святих» розповідав, що коли вийняли мощі Бориса і Гліба із землі й розкрили гроб, то побачили преславне чудо. Тіла святих були, як живі, білі як сніг, обличчя — світлі, як у ангелів, від них йшов приємний запах. Було багато свідчень зцілень. Зцілювалися криві, сліпі, глухі. Святі мученики помогли перемогти і князю московському Димитрію татарського царя Мамая.
Багато чудес створив Господь через святих страстотерпців, яким поклоняються люди, просячи прощення гріхів у Христа Ісуса, Господа нашого, Йому же слова з Отцем і Святим Духом, нині, повсякчас і на віки вічні. Амінь!
Пам’ять про святих Бориса і Гліба церква вшановує декілька разів на рік: 6 серпня — посвячення церкви Св. Бориса і Гліба у Вишгороді та день смерті святого Бориса; 15 травня — пам’ять повторного перенесення мощей братів із церкви Св. Василія в новопосвячену церкву; 24 серпня — перенесення мощей братів із Вишгорода у Смоленськ; 18 вересня — десь смерті святого Гліба.
