«Наша Парафія»

У церковних відправах ми часто чуємо слово «чесни́й»? Що воно означає? Напевно, багато обізнаних скажуть: «У церковнослов’янській мові це слово означає: почесний, гідний, дорогоцінний, дорогий. З церковно­слов’янської це слово потрапило й в українську мову». А от на питання: «У якому словнику ви бачили це слово з таким наголосом?» — гадаємо, не відповість ніхто. Не відповість, бо ні в церковнослов’янських, ні в українських словниках слова з таким наголосом немає.

У найавторитетнішому повному церковнослов’янському словникові прот. Григорія Дяченка (Москва, 1900 р.) бачимо тільки слово «Че́стний» (в оригіналі — церковнослов’янськими літерами; ми подаємо в українській транслітерації). Також у московському виданні 1997 р. «Краткий церковно-богослужебный словарь» і в багатьох інших словниках, навіть в одному з найсучасніших видань Т. Олейникової «Краткий словарь малопонятных слов и выражений церковнославянского языка» 2005 р. читаємо так само: «че́стний», і ніякого «честно́го» там немає.

Зрештою, це цілком логічно. Церковнослов’янський прикметник «че́стний» походить від слова «честь», яке означає: «шана, повага, гідність» (див. Етимологічний словник української мови 2012 р., том 6, с. 312). Отже, церковнослов’янське «че́стний», а також українське «че́сний» — це сповнений честі, гідності або призначений для виявлення поваги, пошани, іноді ж — правдивий, щирий (це слово багатозначне: прот. Г. Дяченко подає до нього аж шість (!) грецьких відповідників, але до цього ми ще вернемося).

Оскільки для праслов’янської мови був характерним саме кореневий наголос, то й, очевидно, у мові творців старослов’янської (пізніше — церковнослов’янської) мови святих Кирила та Мефодія прикметник «че́стний» звучав саме з таким наголосом. І, що цікаво, саме такий наголос зберегла дотепер українська мова — з усім багатством смислового спектру, яке воно містить.

У давній українській мові на основі слова «честь» утворилося багато самобутніх слів: «че́сниця» — чесна людина; «че́стень» — пам’ятник, монумент; «поче́стя» — побожність (те саме, що й «благоче́стя»); «поче́сна» — пам’ятна записка та багато інших.

У Великому тлумачному словникові сучасної української мови (В. Бусел, К.; Ірпінь, 2004) слово «че́сний» має 5 значень, і три з них віддзеркалюють споконвічний релігійний зміст цього слова: бездоганний, незаплямований (че́сний шлюб); шановний, сповнений честі (че́сний громадянин; іронічно: че́сна компанія); шановний за святістю і релігійністю (Че́сний Хрест) та при звертанні до духовної особи (че́сний отче — тобто сповнений честі, гідності; шанований).

А ось як на підставі загальновживаних народних висловів тлумачить слово «че́сний» у своєму 4-томному українсько-російському словникові Борис Грінченко, уродженець Харківщини: 1) Честный (Че́сний, не обдурить). 2) Почтенный, уважаемый (Між людьми че́сними зубів не продавай; Яка в мене борода че́сна і велика; Вона че́сного роду; Млин — че́сна храмина). 3) Че́сний Хрест. Праздник возвижения Креста (Поїхав я ото під Че́сного Хреста у ліс дрова рубати).

Отже, в усіх значеннях по всій Україні це слово вимовляли з наголосом на першому складі. Розглянемо ж тепер, як наголошували утворені від нього прикметники.

В українських молитвах уживають слово «рівноче́сний» — однаковий за честю. Також часто вживають слово «поче́сний» — гідний поваги, пошани; призначений для виявлення поваги, пошани; який робить честь кому-небудь. Є також гарне слово «доброче́сний» — який живе чесно, дотримується всіх правил моралі або є проявом чесності, моральності. Усі ці слова мають однакову основу — «честь», або «че́сний».

І тому, якби ми казали: «чесни́й», «чесно́го», то мали б, за правилами, казати й «рівночесни́й», «доброчесни́й» або «рівночесно́го», «почесно́го».

Але давайте згадаємо правила українського наголошування прикметників, які сформулював видатний науковець і просвітник митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй праці «Український літературний наголос» (1952 р., Вінніпег).

1. Усі прикметники при відмінюванні зберігають місце свого називного відмінку однини, цебто мають сталий нерухомий наголос: «святи́й, благи́й, сухи́й, страшни́й» — «свято́го, благо́го, сухо́го, страшно́го» тощо; «че́сний, чи́стий, ще́дрий, до́брий» — «че́сного, чи́стого, ще́дрого, до́брого» і т. д. (а не «чесно́го, чисто́го, щедро́го, добро́го»). При тому, Огієнко підкреслює, що наконечний наголос має пізніше походження (вплив тюркських племен), а «наголос архаїчний тримався більш корінного складу».

2. Приставки найвищого ступеня (при-, най-, все-) ніколи на наголос не впливають: «ста́рший — найста́рший; че́сний — прече́сний, всече́сний».

3. Три- й багатоскладові прикметники наголошують на передостан­ньому складі, коли вони мають закінчення, що надають прикметнику виразно значеннєвого зафарбування (а тому й приймають на себе наголос). Ось ці закінчення: -а́вий, -я́вий, -е́вий, -и́вий, -о́мий, -а́ний, -я́ний, -е́зний, -е́нний, -е́нький, -ни́чий, -е́цький, -а́стий, -я́стий, -и́стий, -и́тий, -ува́тий, -е́ний, -е́чний, -о́чий, -и́чий, -и́ний, -їний, -о́ва, -о́кий, -и́кий, -е́кий, -чий, -щий, -íший, -ший. Згідно цьому правилу наголошуємо слова: «благочести́вий, нечести́вий, злочести́вий», а також «чеснíший, чеснíша», і при відмінюванні цей наголос також не мінятиметься 1.

Отже, бачимо, що в наголошуванні українських прикметників є строга послідовність, виважена система, яка сягає сивої давнини, часів нашої давньоруської, а нерідко і праслов’янської спадщини.

То звідки ж з’явився у слові «чесний» чужий, невластивий ані нашій, ані старослов’янській мові прикінцевий наголос, який ми чуємо нині в більшості українських церков на службі Божій?

Як ми розглянули, такого наголосу в Русі-Україні споконвіку не було. В усіх богослужбових книжках нашої землі, у духовних творах видатних українських богословів, богослужбових нотних збірках, псальмах і кантах нашого народу, як і в літературній мові ми незмінно бачимо тільки один наголос: «че́сний». В основоположній слов’янській «Граматиці» великого українського мовознавця архиєп. Мелетія (Смотрицького), виданій 1619 року, закарбовано саме такі приклади: «че́стний муж; че́стная жена; Че́стноє Древо».

Проте в Московщині сформувалася власна — також яскрава й неповторна — система наголошування. Для цього краю характерні кінцеві наголоси саме там, де в Україні їх ніколи не було. Росіяни кажуть: «чесна́, красна́, бєла́, мертва́, горда́, темна́» — а українці: «че́сна, кра́сна, бíла, ме́ртва, го́рда, те́мна». Як уже йшлося, кінцевий, не корінний наголос у цих словах свідчить про його пізніше походження. Загалом московська редакція церковнослов’янської мови вирізняється саме кінцевими наголосами, чого ніколи не було в українській традиції наголошування, за винятком певних груп дієслів, прикметників та небагатьох іменників (так само кореневий наголос, окрім нечисленних винятків, характерний для південнослов’янських народів). Порівняймо і здогадаймося, де московська, а де українська редакція церковнослов’янських слів (подаємо типові для богослужбових церковнослов’янських книг Росії та України 17 — поч. 18 ст. наголоси):

бла́га — блага́ благово́лят — благоволя́т бо́язні — боя́зні ве́рху (вище) — верху́ висо́ка — висока́ во́дная — водна́я вра́та — врата́ дво́ри — двори́ дре́ва — древа́ дру́гий — други́й є́лень (о́лень) — єле́нь звíрем — звіре́м зíло (дуже) — зіло́ зло́дій — злодє́й зу́би — зуби́	ко́лесо (небозвід) — колесо́ ко́ристі — кори́сті кро́вій — кровє́й ли́шатся — лиша́тся лю́та — люта́ мо́лва — молва́ о́блаком — облако́м о́вні  — овнí о́вцам — овца́м на о́дрі  — на одрí о́стри — остри́ пе́рсти (пальці) — персти́ пле́сні (стопи) — плеснí пло́да — плода́ по́ста — поста́

І таких наголосів сотні!

Отже, зрозуміло, що наголос «честни́й, честно́го» типовий саме для московської мови, особливо того часу (відтоді багато наголосів у Росії змінилося).

1648 року в Москві перевидали знамениту «Граматику» Смотрицько­го, замінивши в ній спільнослов’янські та давньоукраїнські наголоси на московські — тоді приклади Смотрицького зазвучали вже так: «честни́й муж; честна́я жена; Честно́є Древо», і саме звідти цей наголос поступово розійшовся по всіх землях, які «зібрало» Московське царство, та закріпився в російських богослужбових книжках.

З 1720-х рр., після того, як цар Петро І наказав замінити українські богослужбові тексти й наголоси на московські, цей чужий наголос уперше з’явився у друкованих виданнях України — однак українці й далі читали по-своєму. І лише в кінці 18 століття за указом Катерини ІІ московську вимову цього слова силоміць запроваджено в Українській Церкві Лівобережної України, як і інші московські наголоси та суто московську вимову церковнослов’янських літер.

Прикметно, що, нав’язавши нам наголос «чесни́й» як єдино правильний, Московська Церква аж ніяк не переймалася й не переймається тим, що в окремих місцях Святого Письма дотепер уживає це слово паралельно з «нашим» наголосом (залишки українського впливу). Наприклад, у Псалтирі донині читають: «от камене че́стна» (від каменя дорогоцінного) /Пс. 20:4/ або «і че́стно ім’я єго пред ними» (тобто шановане ім’я) /Пс. 71:14/; у Діяннях апостолів бачимо: «законоучитель че́стен» (законоучитель поважний, достойний) /Діян. 5:34/; апостол Павло вчить: «і таковия че́стні імійте» (і таких майте в пошані) /Флп. 2:29/. Проте в іншому апостольському посланні читаємо: «каменіє честно́є» (каміння дорогоцінне) /1 Кор. 3:12/. Отже, бачимо явну непослідовність в уживанні слів з однаковим значенням і однаковим походженням (варто зауважити, що московська редакція церковнослов’янської мови, загалом сформував­шись протягом 1660—1750 рр., вирізняється з усіх інших слов’янських редакцій найбільшою непослідовністю як наголосів, так і мовних форм; проте, це тема окремого дослідження).

Прот. Григорій Дяченко у своєму знаменитому словникові ґрунтовно, з численними посиланнями на Святе Письмо та богослужбові книги, досліджує слово «че́стний» згідно з грецькими відповідниками (де вони є), і подає до нього такі значення: τίμιος — почесний, високоповажний (Діян. 5:34; 1Мак. 11:27; Н.29 на Г.в. стих. 3); дорогий, дорогоцінний (Пс. 20:4; 1Кор. 3:12); рідкісний (1Цар. 3:1); «че́стная» — почесті, почесні відзнаки, переваги (1Мак.11:27); σεμνός — гідний уваги, пошани (Притч.8:6), вельмиповажний (в н. ваїй веч.на стих.ст.1); ε’ντίμος — те саме (І.29 к.4п.,2тр.), шанований (Фил. 2:29; Пр.Д. 31:2; Я. 24:1; 1Цар. 26:2; Неєм. 2:16); τερπνός — прекрасний (Лип. 25 на Г.в. стих. 3); α’χραιφνής — чистий, істинний; πανσέβασμоς — гідний усілякого вшанування (Новостр.). 2.

І всі ці значення вбирає одне лише слово: «че́стний»!

Дяченко подає також у словникові й такі церковнослов’янські слова: «че́стивий» — побожний, благочестивий; «че́стні» — чесно, шанобливо; «че́стно» — з повагою, з почестю, гідно, шанобливо; ретельно.

Проте й у найґрунтовніший словник Дяченка увійшла плутанина й непослідовність: слово «Всечестни́й» подано з кінцевим наголосом. Чому? Тому що Дяченко узяв його саме з московської богослужбової літератури: його немає у Святому Письмі. До цього слова Дяченко не подав жодного грецького відповідника, а лише зафіксував його, разом з тим фіксуючи й лінгвістичну суперечність московської редакції церковнослов’янської мови.

Споконвічна мовна традиція, збережена у слові «че́сний» і його похідних, — це та цеглинка, яка органічно входить в унікальну будівлю нашого мовлення, будівлю, в якій віддзеркалено питомо українські риси. Забрати цей камінчик та всі ті, що навколо нього, — і вже руйнується той стрижень, на якому тримається кілька незмінних правил української мови (ми мусимо вимовляти «поче́сний», але чомусь «пречесни́й»; «рівноче́сний», але «всечесни́й» тощо). Забрати ці наголоси та змінити їх на чужі — і вже зникає історія слова «че́стний», що сягає корінням у правічну давнину, якої не знала Московія; обмежується більш як наполовину змістовне навантаження цього слова, також губиться й сама його етимологія.

На щастя, одвічний наголос у прикметникові «че́сний», його відмінюванні та похідних найвищого ступеня ще зберігає Західна Україна, яка значно менше зазнала тотального московського нищення своїх мовних традицій. Священики та віряни Закарпаття, Буковини, Галичини й частково Волині та Поділля виразно вимовляють: «Че́сні Дари; че́сне пресвітер­ство; прече́сне ім’я Твоє; у всече́сному храмі» тощо (хоч нині й їх перевчають вимовляти ці слова «правильно», по-московськи).

Недаремно й закономірно український народ одвіку послуговувався в богослужіннях саме цим наголосом, уміщаючи в одному слові «че́стний» низку дуже важливих понять, які доповнюють одне одне, ніби дещо найкраще й нероздільне, що зосереджується в короткому слові «честь».

1. Ці три правила подано за названою працею Огієнка, с. 158—159, 161. Безумовно, подаємо тут не всі правила, а лише ті, що стосуються досліджуваного слова та його похідних. [↩]
2. Див.: Дяченко Г., протоіерей. Полный церковно-славянській славарь. — М.:1993, с. 818 (переклад наш — Г.К. [↩]

Опубліковано: 02.01.2014; востаннє змінено: 10.01.2022.