Витоки українського етносу
Визначальним показником часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками, включаючи й мову, вважається культурно-історична неперервність його розвитку. Підкреслимо — саме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномовних ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Адже етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його тривалої історії можуть суттєво змінюватися — аж до невпізнанності. Однак завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя1. Через це навіть відмінні етномовні ланки (наприклад, етномовні особливості південноруських племен vi—їх ст., населення первісної Русі в межах Київщини, Переяславщини й Чернігівщини, українців за часів Великого князівства Литовського й Гетьманщини) є складовими й невід’ємними частинами єдиного етномовного ланцюга — історії українського народу та його мови.
Як свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов’янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків. При цьому вони збагачувалися й досягненнями сусідніх неслов’янських племен, зокрема, як було вже сказано, засвоїли високу хліборобську культуру трипільців. Пізніше далекі предки антів входили у Скіфську федерацію (у VI—III ст. до н. е.) і зазнали відчутного впливу з боку іраномовних скіфських племен. Скіфські особливості глибоко проникали в матеріальну і духовну культури наддніпрянських слов’ян, передусім в ідеологію, релігійну та соціальну сфери, в ремесло, фольклор і мистецтво, а частково — і в мову. Зокрема, від скіфів наші предки запозичили обряд тілопокладення померлих у ґрунтових ямах з насипанням над ними курганів (замість давнішого обряду кремації), культ верховного бога (ним став Перун), поклоніння річкам, вшанування берегинь і русалок, задобрювання упирів, навчилися отруювати стріли сильною отрутою. Скіфським впливом була зумовлена заміна в цих краях народного орнаменту з традиційними слов’янськими геометричними компонентами (кільцями, кружечками, ромбиками, квадратами, прямокутниками, трикутниками, хрестиками тощо), поширеного й нині в Західній Україні, на Поліссі та в Білорусі, орнаментом з відтворенням рослинного і — рідше — тваринного світу (так званий «скіфський звіриний стиль»). З цього часу на Середній Наддніпрянщині й далі на схід та південь у народному орнаменті стали переважати різні форми листя, квітів, півні, зозулі, павичі, жар-птиці тощо. Найяскравіше скіфський стиль орнаменту відбиває сучасний петриківський декоративний розпис (у с. Петриківка на Дніпропетровщині). Ще від скіфських часів іде й старовинний український звичай розмальовувати печі в хатах півниками та квітами. Скіфський вплив істотно позначився й на тогочасних південноруських діалектах, зокрема, спричинив спочатку фрикативну, а потім і гортанну вимову h замість вибухового g. Відомий український мовознавець О. Ткаченко у новаторській праці «Українська фонетика на історико-типологічному тлі» (Мовознавство, 1998, № 2—3) пов’язує із прямим чи опосередкованим впливом скіфоаланської. мови виникнення чотирьох фонетичнихрис, властивих тільки для української мови: а) сильний ікавізм [тобто наявність голосного і на місці колишнього Ђ (дід, ліс, літо, сіно) та в новозакритих складах типу віз, кінь, стіл, сім, осінь]; б) наявність української фонеми [и]; в) збереження м’якого, зокрема й кінцевого [ц“], пов’язаного з праслов’янським [с“] і втраченого в усіх інших слов’янських мовах; г) твердість приголосного перед е (із сильного ь) при м’якості кінцевого приголосного перед занепалим слабким ь [укр. день (den“) при або рос. день (d“en“), польськ. dzien, або чеськ. den, болгар, ден (den) тощо].
Уже з самого початку н. е. (від племен зарубинецької культури) на Наддніпрянщині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури (зокрема, традиція білити житла зсередини і ззовні вапном або крейдою, розмальовувати піч квітами і птахами, робити призьбу й оздоблювати її червоною глиною тощо). Однак науково доведена й підтверджена археологічними матеріалами неперервність розвитку матеріальної культури на українських землях простежується лише від VI ст. н. е., тобто за останні 1500 років. Археологи чітко засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу традицій виготовлення посуду і спорудження житлових будівель на Середній Наддніпрянщині й Верхній Наддністрянщині, на Волині та в Галичині2. Усе це є вагомою й цілком достатньою підставою для того, щоб історію українців як окремого етносу починати, услід за М. Грушевським і багатьма іншими істориками, від середини І тис. н. е., тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях між київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього середньовіччя має назву українського3.
Формування українського етносу саме від середини І тис. н. е. співвідноситься із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Як відзначають дослідники, саме з середини І тис. н. е., тобто після Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків»4. Отже, самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням, із формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу відбувається разом із формуванням самого етносу — часто задовго до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців.
- Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 66. [↩]
- Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129. [↩]
- Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 67. [↩]
- Там же. — С. 63—64. [↩]
