Ганна Куземська. Доповідь на презентації книжки «Якою мовою…»
Всече́сні отці, високодостойне товариство!
Ця книжка оповідає про понад тисячолітню традицію української богослужбової мови.
Чому ми говоримо «української», коли йдеться про старослов’янську, або, як її пізніше назвали, церковнослов’янську? Тому що ніякої позанаціональної церковнослов’янської мови ніколи не існувало.
Від самого початку однакові літери старослов’янської абетки різні слов’янські народи вимовляли трохи по-своєму. Образно кажучи, у певний трафарет вкладали свою душу — свою мовну культуру — і ця душа давала мертвій мові життя і створювала її неповторне обличчя. Такі різновиди церковнослов’янської мови науковці назвали редакціями: редакція болгарська, сербська, македонська, українська, білоруська, російська та інші.
Наша богослужбова мовна культура від початку формувалася під потужним впливом уже досить розвиненої живої давньоукраїнської, або, як її називали, руської мови. Якою ж була ця руська мова?
У текстах Київської Русі 11 ст. знаходимо такі слова: церква, місяця, року, ягня, юдей, багно, гирло, радощі, хмара, сподіваться, вчиняти, тужити, уразити, млин, стайник, проскура, стегно, вапно, хрест, лагодити, вежа, гай, ось — і ще десятки яскраво українських слів. Також імена: Дмитро, Петро, Михайло, Костянтин, Гаврил, Олена, Олекса, Олександр, Остапко, Іванко, Василко — та багато інших. В Остромировому Євангелії, написаному в 11 ст. в Києві, читаємо, наприклад: Приде година Моя. Це пізніше переробили на Приіде час Мой, а тоді писали «година». І не лише в Остромировому Євангелії, а й у всіх давньоруських пам’ятках бачимо багато слів, питомих для сучасної української мови.
Та ще вагоміші за окремі слова — мовні форми, оскільки саме вони створюють кістяк кожної мови. У давньоруських пам’ятках можна побачити дуже багато мовних форм, притаманних сучасній українській мові.
Наприклад, це вимова «и» в іменниках і прикметниках з твердою основою: слугы, рікы, гріхы, мукы, на вікы, Євангеліє от Лукы; великый, ангельскый…
Або кличний відмінок: владико, княже, брате, земле, учителю…
Або закінчення -ові, -еві, якими просто рясніють давньоруські тексти: Христові, отцеві, мужеві, кесареві, огневі, дневі, мореві, ангелові, синові, духові, врагові, попові, Мойсеєві, Петрові, Степанові, Василеві… (не даремно в українських Псалтирях писали у заголовках: псалом Давидові; а в Московських Псалтирях — уже ближче до своєї мови: псалом Давиду).
І ось таких давніх мовних форм, властивих сучасній українській мові, ми зібрали понад 20. У книжці їх подано з ілюстраціями та прикладами і на початку, і в кінці, у розділі «Коли виникла українська мова». І що вражає: більша частина цих найдавніших мовних форм невластива нині жодній іншій слов’янській мові, крім української.
Яскравою ознакою кожної мови є її наголоси.
Як відомо, у давніх слов’янських текстах наголосів зазвичай не ставили. Лише згодом почали наголошувати окремі слова. Традиція ж акцентувати кожне слово виникла в кінці 16 — 17 ст. І тепер ми бачимо, що протягом віків кожен слов’янський народ сформував свою цілком оригінальну систему наголошування. Ці системи були такими самобутніми, що науковці, коли до рук їм потрапляла певна пам’ятка, найлегше визначали місце її написання саме за наголосами.
Багато хто нині думає, що такі наголоси як до́лги, да́руй, защи́титель, утíшитель, твоєму́, моєму́ є спільноцерковнослов’янськими. Насправді це зовсім не так. Це наголоси російської редакції. В українських богослужбових книжках завжди писали: долги́, дару́й, защити́тель, утіши́тель, твоє́му, моє́му.
У російських богослужбових книжках писали: бєсє́да, болє́зні, колєсо́, другí́й, злодє́й, купє́ль, лєгко́, си́ни. А в українських — бе́сіда, бо́лізні, ко́лесо, дру́гий, зло́дій, ку́піль, ле́гко, сини́.
У російських книжках писали: да́сі єму благословєніє або вє́́чєрі Твоєя тайния. А в українських — даси́ єму благословеніє; вече́рі Твоєя тайния.
І таких наголосів, що розрізняють церковнослов’янські редакції, сотні й сотні!
Відзначимо, що в українській системі акцентування було багато праслов’янських наголосів. Наприклад, в усіх українських богослужбових книжках слово ім’я́ писали незмінно з наголосом на останній голосній (як у сучасній нашій мові). І як дослідив академік Віталій Скляренко, це саме праслов’янський наголос. А наголошування на першій голосній з’явилося вже пізніше.
Отже, бачимо, що наша давня богослужбова мова була наскрізь українською. І звучала вона скрізь, де жили українці, — від Сяну й до Дону. І хоч в окремих місцевостях вона мала певні мовні особливості, але в головних рисах була єдиною: це була єдина богослужбова мова єдиного народу.
У нашій книжці ми подаємо багато ілюстрацій (їх справді багато: на 112 сторінок 165 ілюстрацій, і їх майстерно інкрустував у текст оформлювач, редактор і, фактично, співавтор книжки Дмитро Редчук), і в цих фрагментах богослужбових книг, нот, ікон різних віків і різних місцевостей України можна бачити однакові риси української редакції ц.сл. мови.
У 17 ст. на українські богослужбові книжки взорувався ввесь слов’янський світ. Попри те, що Україна майже безперервно перебувала у війнах і вкрай важких політичних обставинах, наша сакральна мова розвивалася та відшліфовувалася, і не збиралася нікуди зникати…
А замінили її силоміць, і сталося це менше трьохсот років тому. А саме, 1720 року за указом Петра І московські книжки вперше масово заполонили українські церкви, а українські книжки було викинуто й заборонено.
Проте ані наш народ, ані наші святі ієрархи, ані монастирі не прийняли нової нетрадиційної богослужбової мови, і ще десятки років точилася боротьба. Цікаві факти цього опору подано в нашій книжці. Українці однак читали московські книжки по-українськи, і знадобилися ще десятки царських і синодальних указів, а з кінця 18 ст. — справжня війна проти нашої мови та культури, щоб викорінити з українських церков нашу споконвічну вимову і перевчити українців читати ц.сл. тексти по-московськи. Однак відомо, що в 19 ст. наша традиційна вимова звучала в селах і містечках по всій Україні.
А у 20 ст., коли Україна звільнилася від імперської Росії та почала розвиватися як самостійна держава, наша сакральна мова залунала й у великих містах, і не лише в автокефальних церквах, а й у багатьох із тих, що належали Московському Патріархату.
І лише з 30-х років 20 ст., коли вже нова, більшовицька московська імперія буквально потопила Україну у крові й оголосила непримиренну війну українським націоналістам (тобто всім, хто знав і міг захистити рідну культуру), а Російську Церкву, яка теж дуже постраждала, використала як інструмент зросійщення нашого народу, — от тоді наша споконвічна вимова вперше змовкла на землях Центральної і Східної України.
Але Господь не дав їй загинути. Вона вижила. Її зберегли в західних регіонах України, які були поза межами СРСР і поза юрисдикцією РПЦ. Саме там у кінці 1930-х рр. Греко-Католицька Церква видала перші транслітеровані молитвослови, де українськими літерами було відтворено нашу споконвічну вимову ц.сл. текстів.
А втім наша традиційна сакральна мова збереглася не лише на заході України.
В останню мить перед тим, як Україну ізолювали від світу й перетворили на «щасливий» радянський концтабір, наша правічна мова перетнула кордон — і полинула над усім світом. Вона пройшла тріумфальною ходою разом з Українською республіканською капелою, яку очолював геніальний диригент, випускник Київської духовної академії, кандидат богослів’я Олександр Кошиць. Він сам написав 5 літургій, і 4 з них — ц.сл. мовою в українській транслітерації. Крім того, наша богослужбова вимова звучала в діаспорі — по всьому світу, де тільки жили українці.
А 1968-го року і в радянській Україні сталася знаменна подія. На митрополита Київського і Галицького було обрано майбутнього Патріарха всієї Руси-України Святійшого Філарета. І того ж року новообраний Митрополит видає унікальну книгу: перший православний ц.сл. молитвослов в українській транслітерації. Цю книгу з благословення московського патріарха було перевидано ще двічі: у 86-му і 90-му роках. Окремо Митрополит Філарет видавав календарі з транслітерованими акафістами та маленькі молитовники.
Звісно, московська церква не допускала цю нашу традиційну вимову до храмів Східної та Центральної України, поготів — до Києва. Але вона прорвалася… і залунала на повний голос у самісінькому центрі Києва ц.сл. піснеспівами у виконанні знаменитого хору Віктора Іконника. Це сталося 1975 року, невдовзі після масових арештів українських діячів культури та посилення русифікації в Україні. Ініціювала цю подію справжня подвижниця Української Церкви зі славнозвісної священицької, просвітницької родини Валентина Шовкун. Це вона переконала сміливого диригента відродити нашу традиційну богослужбову мову, ходила по консультації до Валерія Шевчука, глибокого знавця і дослідника української культури й історії, а також — до Василя Німчука, незаперечного авторитета в питаннях ц.сл. мови. І відтоді Віктор Іконник уже незмінно виконував з українською вимовою ц.сл. духовні твори таких «буржуазних і непотрібних для радянського народу» композиторів як Микола Дилецький, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель, хоч били за це його з усіх боків…
А з 1990-х наша традиційна вимова ц.сл. текстів знов залунала над усією Україною та над усім світом у співі найкращих українських хорів, у багатьох автокефальних церквах, а потім і в храмах Київського Патріархату.
Отже, ми бачимо, що українська вимова ц.сл. текстів пройшла крізь тисячоліття і ніколи не переривалася, хоч останні кілька століть з нею воювали на смерть.
Українська кирилична книжка зазнала чи не найбільшого нищення: її нищили татари, іще лютіше й цілеспрямованіше нищили поляки, іще лютіше й підступніше — росіяни та обернені на яничар українці.
І те, що ми маємо зараз наші давньоукраїнські пам’ятки; те, що дотепер збереглася тисячолітня традиція української вимови сакральних текстів, — це є справжнім чудом Божим, дією Його особливого заступництва!
Взагалі історія нашої мови подібна до історії Церкви. І в історії Церкви були часи, коли здавалося, що сатана от-от святкуватиме перемогу. Але щоразу його перемога оберталася на поразку. І це — незмінний духовний закон, оскільки зрештою перемагає завжди мученик, а не мучитель.
І от тепер, коли ми маємо такий Божий дар — неоціненний дар своєї традиційної мовної культури — коли правда про нього вже відкрита, ніхто її вже не приховує, і про нашу вимову написано десятки наукових праць, і її багаторазово благословив для богослужбового вжитку навіть московський патріарх — природно виникає питання: чому ж ми так мало знаємо про неї?
Чому в переважній більшості церков, де послуговуються церковнослов’янською, українці моляться не своєю традиційною мовою, якою молилася Україна за часів свого найвищого духовного розквіту, якою молилися всі найвидатніші святі землі Української, а мовою нетрадиційною, мовою теж дуже гарною, але іншого народу, яку завойовники використали як зброю для знищення нашої унікальної культури, і яка нероздільно панувала на цій землі не більше 60-ти років?
Чому в серці Русі-України — Києво-Печерській лаврі — люди, які називають себе дітьми преподобних Антонія, Феодосія та всіх чудотворців Печерських, не моляться мовою своїх отців? І не лише не моляться, а ще й не допускають цієї мови у храми, обмовляють і забороняють (або, як це зараз називається, «не благословляють»), і тим приєднуються до завойовників і богоборців, оскільки воювати проти мови своєї землі — це все одно, що воювати проти власного народу і проти Бога.
Інше питання. Чому сучасні українські науковці, цитуючи ц.сл. текст, відтворюють його українськими (а то й російськими) літерами з російською вимовою і пишуть, наприклад: Богородіце Дєво (замість одвічного: Богородице Діво), ніби тримаючись традиції? Яку традицію і заради чого підтримують ці науковці?
Питань багато… І вирішувати їх потрібно всім нам, оскільки це наша Україна, і наша культура, і наше майбутнє.
І останнє, що хотілося б сказати.
Господь дав нам цю землю, як матір, яку не вибирають. І ми зобов’язані її дієво шанувати і захищати. І ми маємо перед своїми очима таку, за словами апостола, хмару свідків, такий сонм праведників, святих, мучеників, які захищали цю землю, справді, не шкодуючи життя; які на своїх плечах несли надзвичайно важкий хрест України, несли її наругу, яка є наругою Христовою, і ніколи не намагалися скинути з себе цей хрест. Саме заради цих людей, цих найкращих дітей України, Господь і зберіг аж до нашого часу скарб нашої унікальної мовної культури — і ми не маємо права віддати його на потоптання й на знищення!
І якщо ми матимемо в серці такий самий полум’яний біль за ту кривду, яку чинять нашій Матері, якщо матимемо таку ж безстрашну, чисту, святу любов і підставимо й свої плечі під цей важкий, але спасенний і животворчий хрест, — тоді Господь не спопелить цього міста, яке все більше й більше перетворюють на Содом, тоді Він виведе, неодмінно виведе, рано чи пізно, наш народ з цієї вавилонської неволі, перш за все духовної неволі, та приведе нас у землю обітовану, якою є наша воістину свята Україна і воістину святий наш другий Єрусалим.
Слава Богові і слава Україні!