Передмова. Війна проти ікон у Візантії та перемога Церкви
Аналіз іконоборчої єресі є складною і важливою історико-догматичною проблемою. Вона може бути розглянута у двох взаємопов’язаних аспектах.
Перший — це історія іконоборчого руху, який охопив Візантійську державу та Церкву, починаючи з 726 р., і був подоланий до 11 березня 843 р., коли вперше було урочисто відсвятковано Торжество Православ’я, після чого іконоборство у лоні Православної Церкви більше не відроджувалось, але й досі існує потреба більш ґрунтовного визначення і характеристики його як єресі.
Другий аспект — це з’ясування генези іконоборства. Його корінням треба визнати іконофобію, що поряд з іконошануванням мала місце вже серед перших християн. Тому важливо показати первинність шанування святих зображень у Церкві, довести історичну обмеженість та кінцеву помилковість негативного ставлення до святих ікон. Це завдання актуальне і нині, адже пафос сучасного іконоборства протестантів та інших сект ґрунтується на прагненні повернутися до устрою першохристиянських громад.
У цій праці здійснено спробу розглянути іконоборство в обидвох зазначених аспектах. Виходячи з непорушності догматів Православної Церкви, автор прагнув застосувати історико-критичний та науково-об’єктивний підхід до предмету дослідження. Такий підхід у богословському творі допомагає унаочнити містичний зміст відповідної частини вчення Церкви.
Богопередана Істина — незмінна, проте вона і невичерпна. Відтак, стан церковної свідомості у різні часи є, до певної міри, історично зумовленим. Протягом століть Православна Церква повинна була соборно долати єретичні відхилення, боротися з марновірством і безблагодатним релігійним раціоналізмом, але з того часу, коли Православне вчення відкарбувалося у догматах, його розвиток відбувається шляхом доповнення і поглибленого усвідомлення святоотецької спадщини. Шанування святих ікон становить одну з найсуттєвіших ланок Святого Передання Церкви.
Дослідження побудовано за таким планом:
Передмова містить огляд історичних джерел та літератури з цієї теми.
У першому розділі:
а) розглянуто свідчення Святого Письма на користь шанування святих ікон, а також ті, що були використані іконоборцями, доводиться, що останні помилково тлумачили зміст цих свідчень;
б) проаналізовано твори християнських апологетів та святих отців Церкви, що засвідчують первинність Святого Передання про шанування Ікон, а також вислови, спрямовані проти святих зображень, показано причини, що їх викликали, висновки підкріплено доказами, здобутими у галузі церковної археології;
в) простежено історію виникнення іконоборства як сформованої єретичної доктрини, до чого спричинилася недостатня розробленість головних догматичних питань (до завершення періоду Вселенських Соборів).
Другий розділ присвячено першому періоду іконоборства у Візантійській імперії. Він містить:
а) виклад історичних подій від появи едикту імператора Льва Ісавра 726 року до завершення VII Вселенського Собору 787 р.;
б) розгляд доктрини іконоборців, її визначення як христологічної єресі та спростування;
в) аналіз Православного догмату про іконошанування, виробленого святими отцями VII Вселенського собору, причин непорозуміння із Західною Церквою, змісту Каролінових книг.
Третій розділ присвячено другому періоду візантійського іконоборства та його подоланню. У ньому розглянуто:
а) причини відновлення іконоборства; виклад історичних подій від VII Вселенського собору до встановлення торжества Православ’я у 843 році;
б) роль вчення східних святих отців — патріарха Никифора та прп. Феодора Студита у спростуванні іконоборчої єресі (певне місце займає спростування неправославних думок сучасного богослова протоієрея Сергія Булгакова, оскільки він з висоти нашого часу (1931 р.) намагається заперечити глибокий богословський зміст творів свт. Никифора та прп. Феодора);
в) історію іконошанування та деякі прояви іконоборства в Україні та Росії у післяіконоборчий період.
Загальний зміст роботи підсумовує післямова, у кінці вміщено список використаних джерел та літератури.
Іконоборство сформувалося як організований масовий рух тільки на початку VIII століття, але його коріння сягає глибокої давнини. Тому джерела для історичного вивчення та догматичного спростування цієї єресі умовно можна поділити на дві групи.
Перша група — це свідчення про шанування священних зображень у давній Церкві Старого і Нового Завіту, а також про час та причини виникнення іконоборчих тенденцій.
До другої групи належать джерела, які висвітлюють історію безпосередньо іконоборчого періоду (726-843 рр.) і розкривають сутність вчення іконоборців з догматичної точки зору.
Насамперед з’ясуємо наявність і характер джерел, які мають бути використані.
Як відомо, іконоборці ґрунтували своє вчення на буквальному розумінні деяких місць Святого Письма, перш за все Другої заповіді Закону Мойсеєвого. Посилалися вони і на відсутність у Біблії прямої вказівки на шанування священних зображень. Православні не заперечували останнього, але наводили чимало непрямих свідчень Святого Письма на користь іконошанування. Крім того, захисники святих ікон справедливо вказували, що тлумачення іконоборцями тексту Біблії — хибне, воно не враховує контексту, і доводили це аргументами з Святого Письма. Тому буде доцільно розпочати аналіз історичних джерел з детального розгляду відповідних читань Старого і Нового Завіту. Цьому присвячено перші дві третини І розділу праці.
Православна Церква шанує святі ікони згідно зі Святим Переданням, яке засвідчене творами перших християнських апологетів, учителів та святих отців. Однак у деяких творах раннього християнства містяться також висловлювання, спрямовані проти шанування святих зображень. Свідчення як за, так і проти святих ікон мають бути розглянуті з історико-догматичного погляду.
Перш за все належить з’ясувати достовірність письмових згадок про Нерукотворний Образ Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який був надісланий Спасителем цареві Авгарю у місто Едессу На жаль, перші згадки про цю святиню збереглися у творах значно пізнішого часу, а тому наукова критика піддає сумніву їх історичну достовірність. Найдавніше з відомих свідчень про Нерукотворний Образ міститься у документі, що має назву «Вчення Аддаї». Його автор — єпископ Едесси — помер у 541 р. Наступну згадку знаходимо у «Церковній історії» Євагрія, написаній невдовзі після 594 р. На цей твір посилаються інші автори.
Першу звістку про те, що образ Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії був написаний ще за її земного життя апостолом і євангелістом Лукою, знаходимо в історичному творі Феодора Читача, написаному після 527 р. Проте археологічні джерела — розписи Римських катакомб, речові знахідки, тощо — безсумнівно засвідчують розповсюдженість зображень Спасителя і Божої Матері у І-II ст. після Р. X. З іншого боку, шанування святих зображень християнами перших трьох віків доводять численні письмові згадки у творах давніх християнських письменників, причому незалежно від того, схвалюють вони чи засуджують цей звичай. Вже у листах св. Климента Римського трапляються порівняння, запозичені зі сфери живопису. Стосовно шанування священних зображень у II ст. висловлювали свої думки такі письменники, як Арістід, св. Юстин Філософ, Татіан, Афінагор Афінський, Феофіл Антиохійський, Мінуцій Фелікс, Арнобій, Мелітон Сардійський, Оріген. Запеклим ворогом шанування святих зображень (й образотворчого мистецтва загалом) був Тертулліан. Від III ст. слід назвати історика Лампрідія, св. Климента Олександрійського, св. Мефодія Патарського, Лактанція, св. Іринея Ліонського.
Після підписання Міланського едикту (313 р.) християнська Церква вийшла з катакомб. Почали будуватися і прикрашатися святими іконами величні храми. Проте суперечки довкола їх шанування не скінчилися. На Заході вживання святих ікон у храмах заборонене ще рішенням Ельвірського собору 306 р. Проте з листа папи Адріана І до імператора Костянтина та Ірини відомий переказ про ікони святих апостолів Петра і Павла, подаровані папою Сильвестром імператору Костянтину Великому.
Період ІV-VII ст. в історії Церкви — це період Вселенських Соборів, вироблення Православної догматики. У цей час було створено святоотецьку літературу, що мала визначальне значення для розвитку Православного віровчення. Тому іконоборці, як і шанувальники святих ікон, намагалися обґрунтувати свою доктрину посиланням на твори святих отців Церкви. Ці твори є важливим джерелом для вивчення історії іконоборства та іконошанування.
Святі Афанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Іоанн Златоуст неодноразово зверталися до теми шанування святих ікон. Зокрема, у їхніх творах є висловлювання, спрямовані проти поклоніння ідолам, адже язичництво на той час не було остаточно подолане. Саме такі висловлювання іконоборці використовували на свою користь.
З іншого боку, серед церковних письменників були супротивники святих зображень. Наприклад, іконоборству сприяв відомий церковний історик Євсевій Кесарійський (лист до Констанції). Досі проблематичним є «іконоборство» св. Єпіфанія Кіпрського, про яке відомо з його послання до єп. Іоанна. Деякі дослідники вважають цей твір сфальсифікованим.
На Заході цікавий матеріал знаходимо у творах Августина Блаженного та папи св. Григорія Двоєслова (іконоборча акція Серена, єп. Марсельського), паломника Аркульфа (кінець VII ст.).
Важливі історичні свідчення містяться у творах Антипатра Вострійського, Астерія Амасійського, Блаж. Феодорита (IV ст.); свв. Анастасія Синаїта, Симеона Стовпника Молодшого (VI ст.), Іоанна, єпископа Фессалонікійського (VII ст.). Твори свв. Нила Синайського та Феодота Анкірського (V ст.), як відомо, були сфальсифіковані іконоборцями, але до нас дійшли також автентичні тексти.
Для вивчення іконоборчого періоду (726-843 рр.) важливо враховувати ту обставину, що писання самих іконоборців майже не збереглися — вони були знищені православними. Не дійшов до нас навіть текст едикту Льва Ісавра 726 р., з якого почалося державне іконоборство у Візантійській імперії. Трактат імп. Костянтина Копроніма (743-775 рр.), спрямований проти іконошанування, відомий з цитат св. патр. Никифора. Акти іконоборчого собору 754 р. наведені у Діянні VII Вселенського Собору, де вони детально і переконливо спростовуються. У Діяннях Паризького собору 825 р. зберігся лист імператора-іконоборця Михаїла II до імператора Людовика Благочестивого, у якому він повідомляє про рішення другого іконоборчого собору 815 р. (лист датовано 10 квітня 824 р.). Це — все, що збереглося від іконоборчої літератури, яка, без сумніву, була значною за обсягом.
З давньої історіографії особливо важливими є твори сучасників подій — «Хроніка» св. Феофана Сповідника та «Бревіарій» св. патр. Никифора. Деякі подробиці можна знайти у пізніших історіографів — Георгія Амартола (писав бл. 866 р.), Кедріна та Зонари (XII ст.). Яскраву картину гонінь проти православних змальовує «Житіє св. Стефана Нового».
Найбільш важливим історико-догматичним джерелом для цього періоду безумовно треба визнати Діяння VII Вселенського (II Нікейського) Собору 787 р., а також твори великих апологетів іконошанування: прп. Іоанна Дамаскіна, св. патріарха Германа, св. Георгія Кіпрського, прп. Феодора Студита, св. патріарха Никифора.
Із західних джерел важливі листи пап Григорія II та Адріана І, а також пам’ятки «франкського» іконоборства: Каролінові книги, акти Франкфуртського (794 р.) та Паризького (825 р.) соборів.
Видання джерел. Капітальні видання збірок творів свв. Отців та вчителів Церкви, давніх церковних письменників почали друкуватися на Заході з XVII ст. Класичним вважається видання абата Міня: Раtrologiae cursus completus Sегіеs lаtina (РL). 221Т. — Раrіs, 1844-1864; Sегіеs Grаеса (РG). 162т. — Раris, 1857-1866 р.
Російські переклади: Сочинения древних христианских апологетов в русск. пер. П. А. Преображенского. М., 1867. Памятники древней христианской письменности в русск. пер. свящ. Преображенского, тт. III-VП. М., 1862-1866. (Численні видання та переклади окремих авторів див. у примітках та бібліографії).
Діяння VII Вселенського Собору видані: Sacro-Rum consiliorum Nova et amplissima collectio / Ed. J. P. Mansi, т. XIII. Paris 1905. Російською мовою: Деяния Вселенских соборов, 3-е изд. Казань, 1909, т. VII.
Література. Іконоборству присвячено величезну кількість різноманітних видань, оглянути які повністю неможливо. Досить сказати, що тему іконоборства не може оминути жодна узагальнююча праця з історії Церкви, Вселенських соборів або Візантійської імперії.
Література, спеціально присвячена проблемі іконоборства, вперше з’являється в XVI ст. у протестантському середовищі. Вона мала на меті полеміку з католицизмом, який дотримувався шанування св. зображень, св. мощей та інших св. реліквій. У 1890 р. з’являється суто наукова праця К. Шварцлозе, присвячена іконоборству. Автор намагається пояснити походження іконоборства впливом монтанізму на особистість імператора Льва Ісаврійця. Російські історики Церкви проф. В. В. Болотов та А. В. Карташов порівнюють іконоборчий рух з духом епохи Відродження, німецьким Kulturkampf“om часів Бісмарка та боротьбою французького уряду III Республіки проти клерикалізму, з метою «секуляризації» суспільного життя1. Сучасний французький дослідник Е. Арвейлер вбачає в іконоборстві спробу створити «національну солідарність» суспільства проти арабської загрози2. Радянський історик-марксист М. Я. Сюзюмов вважав іконоборство масовим народним («революційним») рухом, спрямованим проти ненависного «зажерливого чернецтва» і самої Церкви. Імператори-іконоборці нібито тільки використали цей рух у своїх цілях3. Інший радянський історик-дослідник Візантії Г. Л. Курбатов дотримувався більш глибокої думки. Він вважав, що іконоборство було духовною кризою, яка супроводжувала перехід візантійського суспільства від античного, хоча й християнізованого, світосприйняття до цілісного середньовічно-християнського4. Природно, що історики-марксисти прихильно ставилися до іконоборчого руху — адже більшовизм повторив іконоборство у жахливо збільшеному вигляді. Сучасний православний мистецтвознавець І. К. Язикова зауважує, що в усі часи державна влада несла у собі загрозу іконоборства5. Отже, цією загрозою не слід нехтувати й надалі.
Наведені погляди належать представникам історичної науки і не відображають догматичної проблематики іконоборства. Остання тісно пов’язана з богословським обґрунтуванням образу, ікони. У Синодальний період богословська думка Російської Православної Церкви не спромоглася створити достатньо глибоких творів цієї тематики. Сприяли цьому загальний занепад церковної свідомості і, зокрема, занепад іконопису. Як приклад, наведемо кілька цитат з дисертацій, захист яких відбувся у Київській Духовній Академії у XIX — на поч. XX ст.
Священик Василій Шимкович у 1870 р. пише: «Марні побоювання вільнодумців, буцімто ікони можуть надати простому народу привід до ідолопоклонства. Як портрет якої-небудь визначної особи жоден з найнеосвіченіших не сплутає з самою тією особою, що зображена на портреті, так не сплутає він ікону з самим тим предметом, котрий на ній зображено». Проте автор одразу ж додає, що випадки надмірного шанування ікон неосвіченими «частково повторюються і дотепер»6. За цим свідченням, стан суспільства у Російській імперії другої половини XIX ст. нагадує стан візантійського суспільства напередодні іконоборчої катастрофи: неосвічені маси ухиляються в іконолатрію, а «прогресивна» інтелігенція («вільнодумці») — пропонує на цій підставі взагалі відкинути святі ікони. Ці явища були викликані перш за все державною регламентацією церковного життя, і внаслідок цього — занепадом іконопису. Під впливом західноєвропейського малярства православний образ знецінився, став незрозумілим.
Інший автор, М. Іваницький, демонструє повне нерозуміння догматичного значення святих ікон. Він упевнений, що «кожний народ, кожне століття, коли воно подає відображення найвищих і найсвятіших ідеалів своєї думки і свого почуття — подає свій образ; цьому законові підпорядковані типи Христа і Богоматері». Більше того, «типи Христа і Богоматері є відображенням внутрішнього релігійного і зовнішньо-державного світогляду даної епохи»7.
Окремі здобутки богословського усвідомлення ікони просто потонули у пітьмі такого невігластва. Перші розчищення реставраторами справжніх давньоруських ікон вразили суспільство. Серед найкращої частини інтелігенції почалося релігійне відродження. Але було пізно — з приходом більшовизму православна богословська думка вимушена була розвиватися в еміграції.
Правильний православний погляд на шанування святих ікон та їх сутність виробився не одразу. Свідчення цього — праця С. Булгакова, яку буде докладно розглянуто у III розділі. Невипадково найбільш глибока і докладна богословська праця, присвячена православній іконі, з’явилася в емігрантському середовищі. Маємо на увазі книгу Л. О. Успенського «Богословие иконы Православной Церкви» (Париж, 1980). Дуже змістовні у ній, зокрема, розділи, присвячені іконоборству. Поступається роботі Л. Успенського навіть найновіше російське видання (Языкова И. К. Богословие иконы: Учебное пособие. — М., 1995). Авторка — мистецтвознавець за фахом. Мабуть, тому в тексті формально-мистецтвознавчі аспекти помітно переважають над богословськими, попри це книга дуже змістовна і корисна. З україномовної літератури слід назвати дві праці. Книга Митрополита Іларіона «Іконоборство. Історично-догматична монографія» (Вінніпег, 1954) відзначається глибоким змістом і систематичністю викладу. На жаль, авторові інколи бракує критичного ставлення до думок, висловлених попередниками. Скромніша за обсягом праця Протоієрея Іллі Галича «Шанування ікон та його основи, аналіз протиріч сучасних сект» (Вид-во «Логос», 1993) має на меті протиставити православне вчення про святі ікони сучасному іконоборству деяких християнських сект, перш за все баптистів. Актуальне висвітлення теми складає головну цінність твору.
Ми вимушені обмежитися лише вибірковим оглядом літератури. Другорядні та допоміжні видання, використані в роботі, відзначені у примітках до розділів і вказані у списку використаних джерел та літератури.
- К. Shwarzloze. Der Bilderstreit, ein Kampf der griechischen kirhe um ihre Eigenart und urn ihre Freiheit. — Gotna, 1890. Проф. В. В. Болотов. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. — М., 1994 (репр.). — С. 511. Карташев А. В. Вселенские соборы. — М., 1994. — С. 459. [↩]
- Ahrweiler Н. L“ldeologiepolitique de I“Empire Byzantin. — P.,1975. — p. 25-26. [↩]
- Сюзюмов M. Я.Первый период иконоборчества // История Византии. — М., 1967. — Т. 2. — С. 52.см.: Его же. Проблемы иконоборчества в Византии // Ученые записки Свердловского Госуниверситета. — 1948. — Вып. 4. [↩]
- Курбатов Г. Л. История Византии (от античности к феодализму). — М., 1984. — С. 82-83. [↩]
- Языкова И. К. Богословие иконы: Учебное пособие. — М, 1995. — С. 138. [↩]
- Шимкович В. Иконопочитание в древней Церкви Вселенской (исторический очерк). — Киев. 1870 // ЦНБ АН України. Відділ рукописів. ДИС. 460. — Л. 13 об. [↩]
- Иваницкий М. Типы Христа и Богоматери в древнехристианской и византийской живописи. Археологическое исследование. — Киев, 1902 // ЦНБАН України. Відділ рукописів. ДИС. 1727. — С. 187. [↩]
