Доповідь Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА на II Всесвітньому форумі українців
- Церковна справа — питання національної безпеки Української держави
- Викривлення церковної статистики
- Утворення в Україні єдиної православної Церкви — гарантія стабільності і незалежності держави
- Єдність лівих сил з ієрархією і духовенством Московського Патріархату
- Меморандум про незастосування насилля у міжконфесійних стосунках
- Мета святкування 2000-ліття Різдва Христового в Україні і в усьому світі
- Духовні цінності мають пріоритет над матеріальними цінностями
- Стан Української Православної Церкви Київського Патріархату
- Взаємовідносини Української Православної Церкви Київського Патріархату з Українською Греко-Католицькою Церквою
- Відносини Київського Патріархату з Українською Православною Церквою в США і діаспорі
- Вселенський Патріархат і його ставлення до Київського Патріархату
Ми, православні українці, переконані, що Українська держава є і буде, бо на це є воля Божа! Україна постала як держава без пролиття людської крові, і це багато про що свідчить. Але, як усі ми добре знаємо, є внутрішні і зовнішні супротивники Української державності. Неофіційною позицією у деяких політичних колах наших сусідів і по сьогодні є теза: «пограйтесь у свою незалежність, а потім все стане на свої місця», — тобто нас знову хочуть бачити складовим елементом чужої держави.
Української держави
Аксіомою для досвідчених політиків є твердження, що рівень національної безпеки безпосередньо залежить від стану справ у системах політичній, економічній, військовій, екологічній, соціальній та інформаційній кожної держави. Все це так, але тут не згадується про важливість мовної та релігійної складових національної безпеки. Я не буду говорити про мову, яка є основою нації, носієм національної ідеї, і без якої не може бути ніякої держави. Я хочу звернути увагу на церковну справу як на одну з найважливіших складових становлення державності. Багато хто, вихований під впливом марксистської ідеології, яку активно запроваджували протягом десятиліть, вважає, що Церква взагалі не відіграє активної суспільної ролі. «Займайтеся небесним, а земне залиште нам!» Такий підхід до ролі Церкви не має ніякого підґрунтя і не є історичним. Візьмімо для прикладу хоча б нашу українську діаспору. Вона розсіяна по всьому світу, але зберегла свою національну автентичність багато в чому завдяки Церкві. Бо навколо Церкви у діаспорі єдналось українство.
Я неодноразово наголошував на тому, що національні балканські держави утворились і збереглись головним чином завдяки прямій участі у державотворчій справі національних Церков. Гетьманська Україна остаточно втратила свою державність лише після того, коли у 1686 році Київська митрополія незаконно і не за приписами церковних канонів була приєднана до Московського Патріархату.
Після утворення Української Народної Республіки, українські соціалісти також проігнорували роль Церкви в будівництві держави. Коли Всеукраїнська Православна Церковна Рада звернулася до Володимира Винниченка з проханням «…забезпечити українцям свободу творення національних форм церковного життя», — він відповів: «…я соціаліст і ніякої Церкви не визнаю!» Зазначимо, що це була позиція переважної більшості тодішніх українських провідників. Дуже добре про цей викривлений «світогляд» сказав професор Олександр Лотоцький у започаткованому Симоном Петлюрою журналі «Тризуб»: «…український інтелігент в момент «революційного захоплення» ще менше був охочий звернути увагу в сторону зневаженої справи «клерикальної», що нею так погорджували освічені люди російського радикального світу».
Що сталося з Українською Народною Республікою, всім відомо.
Проте, коли у 1922 році утворився Радянський Союз, радянська влада, яка взагалі була проти всякої релігії, вимушена була зберегти Російську Православну Церкву, бо вона підтримувала становлення нової радянської імперії. В той же час Українська Автокефальна Православна Церква взагалі була знищена, бо сама ідея існування автокефалії ґрунтувалася на ідеї незалежності Української держави. Всі пам’ятають Всеукраїнський форум конфесій у жовтні 1991 року, який проголосив гасло: «незалежній державі — незалежна Церква!» І це вплинуло на результати грудневого референдуму 1991 року, коли 92 % населення проголосувало за незалежність Української держави. Цим я хочу підкреслити важливу роль Церкви у суспільному житті й державотворенні.
Всім відомо, що впливові політичні кола Росії бажають бачити Україну у складі чи то відновленого Радянського Союзу, чи то в якомусь «слов’янському утворенні», але обов’язково під керівництвом так званого «старшого брата». В цій політиці значна роль надається Московському Патріархату і його керівництву, як провіднику зазначеної політики.
Якщо українці і росіяни «брати по крові і по волі», то чому б Московській Патріархії не погодитися на те, щоб Українська держава мала свою автокефальну Церкву на зразок того, як Грузія має Автокефальну Грузинську Церкву. Підстави для цього є: і державні, і канонічні. Державні полягають у тому, що Україна стала незалежною державою, а згідно з приписами святих канонів устрій церковних справ повинен відповідати політичним і суспільним формам (17-е правило IV Вселенського Собору, 38-е правило VI Вселенського Собору та Апофегма Фотія: «прийнято, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам»). З суто канонічних підстав згадаємо, що 34-е Апостольське правило, на якому ґрунтується структура православних Церков, свідчить: «Кожен народ повинен мати свого першого єпископа», тобто Патріарха. Український народ не може бути винятком із цих канонічних засад. Тому можна стверджувати, що є всі підстави для автокефалії Української Православної Церкви. Зазначимо, що Помісний Собор 1-3 листопада 1991 року — законодавчий вищий орган Української Православної Церкви, в якому брали участь весь український єпископат, представники духовенства і мирян усіх єпархій, монастирів і духовних навчальних закладів, одноголосно висловився і ухвалив відповідне рішення про автокефалію Української Православної Церкви. У 1992 році Президент України письмово звернувся до Московського Патріарха Алексія ІІ і до Вселенського Патріарха Варфоломія з документом про визнання Української Православної Церкви автокефальною. Здавалося б, усі умови для української автокефалії є. Але чому Москва не погоджується на українську автокефалію? Причина одна — бажання позбавити Українську державу підтримки Церкви як духовного гаранта державності. У 1993 році французька газета «Ле Експрес» писала: «Коли 20 мільйонів православних українців будуть підпорядковані Москві, то суверенітет України буде фіктивним».
Церковна небезпека в Україні полягає не тільки в тому, що УПЦ є частиною Московського Патріархату, а всі українські архиєреї цієї Церкви входять до складу Архиєрейського Собору Московського Патріархату та його структур. Для порівняння — це аналогічно тому, що Верховна Рада входила б до складу Російської Думи? Однак у Церковній структурі УПЦ це зафіксовано, і тому ми бачимо українських архиєреїв на всіх Московських архиєрейських соборах і зібраннях. І це ще не все. Статутом УПЦ закріплено, що Українська Православна Церква керується у своєму житті постановами Помісних і Архиєрейських Соборів Російської Православної Церкви. Якою ж незалежністю і самостійністю вихваляються єпископи і духовенство УПЦ (МП)?
Ці так звані самостійність і незалежність УПЦ Московського Патріархату лише паперові, що тільки вводять в оману православних українців. Уявімо собі, що наш Прем’єр-міністр був би у складі Кабінету Міністрів Російської Федерації. Це нонсенс. Митрополит Володимир (Сабодан) є постійним членом Священного Синоду Російської Православної Церкви і скріплює його постанови власним підписом! Рішення Священного Синоду Московського Патріархату можуть бути різного характеру, в тому числі і політичного. Треба мати на увазі і те, що Московська Патріархія уклала угоди з силовими міністерствами Російської Федерації. Патріарх Московський Алексій ІІ бере участь у важливих політичних та державних акціях Росії, а митрополит Володимир (Сабодан) перший член його Синоду. Якщо Російська Церква пов’язана з державними структурами, а УПЦ (МП) є її складовою, — то чи можна не вбачати у цьому церковну небезпеку для України?
Московська Патріархія дуже «швидко й енергійно» відреагувала на утворення в Українській державі автокефальної Церкви. Чому? Тому, що українська автокефалія назавжди духовно відокремлювала Церкву в Україні від Російської Церкви, а значить, і від російських політичних впливів. Україна і Росія можуть бути добрими сусідами, а їх православні Церкви — в братерських відносинах, як і всі православні помісні Церкви.
Але Московську Патріархію не влаштовують братерські відносини. Їй потрібна духовна і церковно-політична влада над Українською Церквою. Що для цього робить Московська Патріархія? Вона безпосередньо втручається у справи Української Православної Церкви, брутально порушуючи церковні канони (на які вона, до речі, так лицемірно посилається). Церковний статут Української Православної Церкви Московська Патріархія безцеремонно відкидає, проводить у 1992 році так званий Харківський Собор, під тиском на українських єпископів призначає свого ставленика ще за живого Предстоятеля Української Православної Церкви і веде широкомасштабну пропаганду проти української автокефалії не тільки в Україні, але й у цілому світі. Яким тільки брудом не обливали прихильників української автокефалії, які ярлики їм не навішували. І все заради того, щоб відвернути людей від автокефалії. При цьому підкреслювалося, що автокефалія порушує єдність Церкви. Яку єдність? Єдність в «єдіной і нєдєлімой»?! Чи заклик Української Православної Церкви (МП) до єднання «в єдіной і нєдєлімой», що пролунав на Архиєрейському Соборі УПЦ МП наприкінці минулого року, є небезпекою для Української Держави, чи ні?! В Україну з Росії наїхали ченці-місіонери пропагувати про непорушність Московської влади над Україною. Києво-Печерська та Почаївська лаври стали заповнюватися ченцями — неукраїнцями; навпаки, українців звільняли. Широкого розповсюдження набула по всій Україні російська шовіністична література. Словом, почалася шалена пропаганда проти української автокефалії.
Було також утворено із молоді промосковське братство, яке пропагувало міжконфесійну ворожнечу. В Україні, де між православними завжди панувала злагода, почалася міжконфесійна боротьба. Московська Патріархія розділила єдину Українську Православну Церкву на частини. Як тут не згадати римське гасло: «Розділяй і володій». Ось це церковне православне розділення чи не є небезпечним для Української держави?
Можливо, розділення і не набрало б такого великого розміру, якби державні чинники, як у центрі, так і (особливо) на місцях, не підтримували це розділення та не роздмухували джерела конфліктів. Я далекий від того, щоб звинувачувати у цьому гріху всіх і вся. Але все ж яскравою лінією проходить по багатьох областях підтримка саме Московської Церкви. Були випадки, коли місцеві керівники, відмовляючи в реєстрації статутів парафій Київського Патріархату, навіть говорили віруючим: «А що я скажу, коли наші прийдуть»? Велику шкоду церковній справі наносить статистична дезінформація, яку подають відповідні структури не тільки вищим представникам влади, але й усім керівникам обласного і районного масштабів. Справа полягає в тому, що фальшивою статистикою хочуть переконати можновладців у могутності в Україні Московського Патріархату і таким чином сформувати відповідну політику. Але чого вони не усвідомлюють, так це того, що Московський Патріархат є коло́сом на глиняних ногах. Не випадково в багатьох єпархіях і парафіях в Україні ім’я Московського Патріарха взагалі не згадується за богослужіннями, як це передбачено церковними канонами. Чому? Тому, що православні українці не сприймають Московського Патріарха. Назвою «Українська Православна Церква» віруючих вводять в оману. Вони помилково думають, що дійсно належать до Української, а не до Московської Церкви. Фальшивою статистикою, яку, до речі, постійно розповсюджують деякі керівники, хочуть довести, що треба підтримувати Московський Патріархат, бо від нього багато в чому залежить і доля виборів. Це велика помилка для державників. Наводячи статистику, прихильники Московської Церкви посилаються на кількість парафій, хоч парафія від парафії відрізняється числом парафіян, а не кількістю віруючих, що бажають мати в Україні свою рідну Церкву. Мюнхенський інститут при Радіо «Свобода» наводить такі цифрові дані. Українську Православну Церкву Київського Патріархату підтримує 49% населення, Російську Православну Церкву (тобто УПЦ Московського Патріархату) лише 16%. Ці дані хоч і не є абсолютно точними, але дають більш-менш об’єктивну картину.
Якби Московський Патріархат підтримувала більшість православного населення, то це означало б більшу небезпеку для держави, тому що в умовах демократії такі виборці можуть впливати на вибори і обрати таких депутатів різних рівнів, які можуть повести Україну білоруським шляхом.
гарантія стабільності і незалежності держави
У цих умовах єдиним безальтернативним варіантом є створення в Україні єдиної Помісної Православної Української Церкви, відокремленої від Московського Патріархату. Цю ідею підтримують практично всі державники, починаючи з Президента, і насамперед православні українці. І дійсно, кому вигідно мати в Україні розділену на частини православну Церкву? Українській державі? Звичайно, ні! Ослаблену православну Церкву вигідно мати тим, хто мріє про «єдіную і нєдєлімую».
Ідея автокефальності, єдиної Церкви настільки приваблива і корисна для України, що навіть митрополит Володимир (Сабодан) і його єпископат не можуть відкинути її повністю. Відкинути — значить розкрити свої дійсні плани і наміри. Тому вони погоджуються на об’єднання з нами в єдину у їхньому розумінні Церкву, але за умови: спочатку покайтеся, поверніться під омофор Московського Патріарха, а потім чекайте, коли Москві «заблагорассудітся» погодитися на автокефалію Української Православної Церкви. Московська Церква говорить, що вона не проти автокефалії, але автокефалії канонічної, тобто за «приписами канонічних правил». Всі, хто цікавиться цією проблемою, повинні знати, що у православній Церкві не існує канонів утворення автокефальних Церков. Всі автокефальні Церкви, що існують сьогодні, оголошували свою автокефалію самостійно, в тому числі і Російська Православна Церква (у 1448 році). Є церковні діячі, які вважають, що не треба поспішати у цьому питанні. Їм потурають і деякі державні мужі. Це означає виграти час. Вирішення питання про утворення єдиної православної Церкви відкладається на невідомий термін, і в той же час ведеться активна пропаганда за збереження Української Церкви в московському підпорядкуванні. Тобто, з одного боку, бажають, щоб час працював не на Українську, а на Російську Церкву, а з іншого, взагалі відмовляються від самої ідеї утворення автокефальної Церкви в Україні. Тут буде доречно згадати рішення Архиєрейського Собору УПЦ Московського Патріархату від 15 грудня 1996 року, в якому говориться «про недоцільність Україні мати автокефальну Церкву». Але українські архиєреї, які приймали це рішення, забули, що існує рішення вищого органу — Помісного Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 року, яке до цього часу не втратило своєї канонічної сили.
Питання утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні не є суто церковним. Воно має окреслене національно-державне значення. Тому ті державні органи, які несуть відповідальність перед Українською державою за національну безпеку, повинні безпосередньо зайнятись цим питанням і глибоко вивчити шляхи і методи його розв’язання.
Московського Патріархату
Треба нагадати, що депутати-комуністи та інші ліві сили піднімають питання про зміну Конституції України. Ми добре розуміємо, в якому напрямі вони хочуть провести ці «зміни». Можливо, нам, церковним людям, і не варто втручатись у ці державні справи, але небезпека полягає в тому, що ліві сили в парламенті об’єдналися на підтримку УПЦ Московського Патріархату і хочуть використати його в своїх намірах. Разом з московським духовенством комуністи пікетували резиденцію Президента України. Навіть підготовку до святкування 2000-ліття Різдва Христового комуністи використовують для об’єднання з промосковським духовенством. Згадаймо «конференції» на цю тему в Запоріжжі і Сімферополі в цьому (1997 р.) році. До речі, на ці конференції не запрошувалися представники ні УПЦ Київського Патріархату, ні УАПЦ, ні Української Греко-Католицької Церкви, тобто тих Церков, що стоять на національно-патріотичних засадах. І відбувалися вони не в Києві, не в Західній чи Центральній Україні, а у південно-східних регіонах і мали яскраве політичне забарвлення. Все це ще раз підтверджує, що церковну діяльність треба розглядати не тільки як суто релігійну, але й з позицій національної безпеки.
у міжконфесійних стосунках
21 липня 1997 року у Маріїнському палаці м. Києва в присутності Президента України керівники 15 релігійних конфесій урочисто підписали Меморандум про незастосування сили у міжконфесійних відносинах. Справа свята, бо вона відповідає християнській моралі. Але вже сьогодні місцеві органи, посилаючись на цей Меморандум, відбирають у віруючих Київського Патріархату й УАПЦ храми і кажуть, що вони діють на підставі «закону». Як приклад, я наведу село Богатирку Київської області. А в західних наших єпархіях місцева влада навіть знімає з реєстрації православні громади. Ось вам Меморандум «у дії». Тому наша пропозиція зводиться до того, щоб, крім Меморандуму, створити механізм його застосування, а головне, докласти державі і Церкві усіх зусиль для ліквідації релігійної напруженості — тобто створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву.
в Україні і в усьому світі
Християнський світ наближається до 2000-ліття Різдва Христового. Як ви знаєте, Президент України Леонід Кучма з цього приводу створив державний організаційний комітет з відзначення 2000-ліття цієї знаменної події. Оргкомітет напрацював досить широку програму. Дай Бог, щоб вона була виконана. Крім цього, трохи раніше був створений Всеукраїнський міжнародний церковно-громадський комітет під патронатом Київського Патріархату, який має співпрацювати з державним оргкомітетом. Цей церковно-громадський комітет наголосив на потребі створення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви саме до 2000 року. Московську Патріархію дратує ця ідея, бо в ній закладено відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату без порушення єдності Вселенського Православ’я, тому що Помісна Українська Православна Церква (Київський Патріархат) стояла і буде стояти на канонічних засадах, зберігаючи чистоту православного віровчення. І наша Церква, і вся українська громадськість намагаються, щоб ця ідея стала реальністю за допомогою Божою.
У зв’язку з 2000-літтям Різдва Христового нас хвилюють більш важливі питання. На сьогоднішній день діяльність Всесвітньої Ради Церков втратила свою актуальність, бо вона виявилася неспроможною об’єднати православну, католицьку і протестантські Церкви в єдину Церкву. Екуменізм має свої позитивні заслуги — він припинив вікову ворожнечу і навіть війни між християнами. Всесвітня Рада Церков відіграла роль своєрідної Організації Об’єднаних Націй, бо вона обговорила всі ті миротворчі питання, що й ООН. Тепер холодна війна між ворогуючими системами припинилась. В цьому є внесок і Всесвітньої Ради Церков.
над матеріальними цінностями
Але сьогодні перед християнством стоїть не менш важливе питання, ніж унеможливлення ядерної війни. Сьогодні світ гине не стільки від руйнації навколишнього середовища, локальних війн, виснаження копалень і матеріальних ресурсів, якими користується людство, а більше від нищення духовних цінностей. Як не парадоксально, а саме відмова християн на зламі першого тисячоліття від переваги духовних цінностей над матеріальними привела нашу теперішню цивілізацію до майже повної бездуховності. Протягом другого тисячоліття матеріальні цінності поступово брали гору над духовно-християнськими цінностями. А Син Божий прийшов на землю і прийняв людську подобу саме заради того, щоб Царство Боже поставити вище царства земного. Його ж сучасники юдеї чекали саме такого земного царства, тобто матеріальні цінності, на їхню думку, мали відігравати першорядну роль. Сьогодні ми це маємо. Все духовне знаходиться у занепаді. Я не хочу наводити приклади, бо всі ви добре знаєте їх.
Пропозиція Української Православної Церкви Київського Патріархату зводиться до того, щоб християнські Церкви (чи то православні, чи то католицька, чи протестантські) об’єдналися навколо однієї ідеї — застерегти людство, що коли духовні цінності, в широкому розумінні цього слова, не матимуть пріоритет над матеріальними цінностями, то у третьому тисячолітті людству загрожує знищення і кінець світу. Вже у наш час широко пропагується наближення Апокаліпса. На жаль, це має під собою підґрунтя, хоч і підноситься у спотворених формах. Церква мусить проповідувати переваги духовних цінностей. Інакше святкування 2000-ліття Різдва Христового може стати одним із ювілеїв, який не буде мати доленосного значення. Ми знаходимося на зламі другого і третього тисячоліть, коли відбуваються епохальні зміни в історії цивілізацій. Тому 2000-ліття Різдва Христового потрібно зустріти з гаслом: на перше місце — духовне, на друге — матеріальне.
Київського Патріархату
Коли ми говоримо про утворення в Україні єдиної православної Церкви, ми не благаємо і не стаємо на коліна перед Московською Церквою. У нас в Україні вже є Помісна Православна Церква (я залучаю до неї й УАПЦ, бо останнім часом у нас покращилися відносини з цією Церквою). Сьогодні вже не стоїть питання — бути чи не бути в Україні Київському Патріархату. Він є, і буде!
На сьогодні Київський Патріархат має 25 єпархій в Україні, 24 архиєреї, понад 3000 парафій, 4 духовні семінарії, дві духовні академії (в Києві і Львові), богословський факультет при Чернівецькому університеті, декілька духовних училищ, 23 чоловічих і жіночих монастирі. Київський Патріархат має своє видавництво, яке насамперед випускає богослужбову літературу українською мовою, журнал «Православний вісник», «Інформаційний бюлетень». Журнали і газети видаються в багатьох єпархіях. У духовних навчальних закладах навчається на стаціонарі і на заочному відділені близько 1500 студентів. Київський Патріархат підтримують українська інтелігенція, громадські організації і політичні партії національного, патріотичного, демократичного і державного спрямування. Тобто Київський Патріархат це не є Церква комуністичної доби, це національно свідома частина українського суспільства, яка відстоює і буде відстоювати Українську державу.
Церкви Київського Патріархату
з Українською Греко-Католицькою Церквою
До цього треба додати, що УПЦ Київського Патріархату знаходиться у діалозі любові з Українською Греко-Католицькою Церквою, що, як і Київський Патріархат, стоїть на державницьких позиціях. І це нас радує. Дай Бог, щоб у майбутньому ми утворили єдину православну Церкву, що бере свій початок від рівноапостольного князя Володимира.
з Українською Православною Церквою
в США і діаспорі
Наші відносини з Українською Православною Церквою в США, Канаді й усій діаспорі налагоджені добре. Українська діаспора допомагає нам фінансово підтримувати наші духовні навчальні заклади. І ми вдячні всім жертводавцям, які таким чином допомагають Українській Церкві. Але після входження УПЦ в США до складу Константинопольського Патріархату ієрархія припинила з архиєреями України євхаристійне єднання. УПЦ в США має свої глибокі проблеми, але ми хочемо мати добрі стосунки з цією Церквою, і в той же час не залишати в біді наших земляків українців. Ієрархія УПЦ в США обіцяла підтримку Українській Православній Церкві Київського Патріархату перед Вселенським Патріархом, але на сьогодні ми її не відчуваємо. Маємо надію, що українська ієрархія виконає свої обов’язки перед помісною Церквою в Україні.
і його ставлення до Київського Патріархату
Що стосується Вселенського Патріарха, то до нинішнього часу він не надає нашій Церкві ніякої допомоги, хоч, коли приймав до складу Константинопольського Патріархату Церкви української діаспори у США і Західній Європі, обіцяв активну допомогу у становленні Української Церкви. Здається доцільним, щоб Вселенський Патріарх Варфоломій зайняв більш активну позицію щодо визнання Української Православної Церкви Київського Патріархату, враховуючи, що Вселенська Патріархія і до цього часу визнає канонічну територію Московського Патріархату у межах 1593 року, тобто без України. Керуючись цією підставою, Вселенський Патріарх у 1924 році визнав автокефалію Польської Церкви.
Сьогодні Україна як ніколи потребує єднання всіх українців. Загроза є, і вона найбільше полягає у нашій роз’єднаності. Незважаючи на існування великої кількості політичних партій, треба всім єднатися навколо головного — збереження і зміцнення української державності. І нехай у цьому допомагає нам Господь наш Ісус Христос. Він благословив Україну бути незалежною державою. Благаймо його, щоб Він Своєю всемогутньою силою зберіг її від видимих і невидимих ворогів.
Слава Україні!
