«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиції

Хрещення Руси-України

Протоієрей Андрій Власенко
Присвячую професійним проповідникам усіх протестантських деномінацій
Кожен раз, коли я зустрічаю у своєму під’їзді або й просто на вулиці непогано зодягнутих молодих людей із Бібліями в руках і бейджами на лацканах, між нами відбувається коротка розмова на зразок такої.
Вони: — Що Ви думаєте про Ісуса Христа?
Пауза.
Автор: — Думаю, але зовсім не те, що Ви. Адже я — з роду-віку православний християнин.
Потому іноді звучать взаємні заклики до покаяння.
І все.
При цьому яскраве відчуття якоїсь недомовленості залишається надовго. Ось я і наважився на цю статтю, щоб хоча б частково заповнити згадану паузу.

«В своїй хаті — своя правда…» (Т.Г.Шевченко)

За винятком цього розділу це твір не полемічний, а просто — інформативний. Відсутність потрібної інформації в потрібний момент завжди призводила до печальних наслідків. Як це сталося свого часу із шанованим мною Мартіном Лютером, який, започатковуючи Реформацію, не мав під рукою більшості творів східних отців Церкви. І, таким чином, зовсім не знав православ’я в його глибинній сутності. А шкода. Бо в результаті замість повернення до первісного християнства, як планувалося спочатку, відбулося утворення незчисленної кількості протестантських деномінацій, які множаться за законом геометричної прогресії вже майже півтисячоліття.

Коли молоді й не дуже, але неодмінно завзяті адепти свого найправильнішого християнського й не дуже вчення прибувають в Україну, їхньому захопленню немає меж. Ще б пак! Адже навіть у повітрі нашої країни пахне побожністю. Але що цікаво. Після перших шалених успіхів у створенні на українських теренах чергової «церкви» (в американському розумінні) настає стагнація. Джерело живлення вичерпується й годі. А чому, питається? А тому, улюблені браття у Христі, що атеїстів у нас просто немає. І практично не було. Ось так. Хоча дисципліна «Науковий атеїзм» у вузах донедавна регулярно викладалася. Але нині наукові атеїсти всі як один перекваліфікувалися хто на релігієзнавців, хто на істориків релігії. Що ж до атеїстів-любителів, то вони в переважній більшості виявилися християнами, охрещеними в православ’ї ще в глибокому дитинстві. Тож рано чи пізно вони усвідомлюють свою приналежність до православної Церкви і припиняють зважати на заморських проповідників. І це попри всі ГПУ-НКВД-КГБешні заборони, репресії і промивання свідомості протягом майже всього ХХ-го століття! Як це сталося? Відповідь не складна: український народ сформувався як християнський народ. І знайшов він свою рідну віру ще наприкінці Х сторіччя по Різдві Христовім! Ось про ці пошуки і поговоримо.

Від Андрія до Кия

Християнство на українські терени приніс святий апостол Андрій Первозванний. Ця беззаперечна істина належить не міфології, а об’єктивній історії, — наскільки остання може такою бути. Після Дня П’ятдесятниці, коли всі апостоли вирушили з Єрусалиму на проповідь Христового Євангелія, святий Андрій обоснувався в Синопі, на південному березі Чорного моря, де й заснував свою апостольську кафедру. Звідси він здійснював місійні подорожі, в тому числі до Криму, який належав до Понтійського діоцезу Римської імперії. Тоді ж, у середині першого століття по Різдві Христовім, а точніше — після апостольського собору в Єрусалимі, на якому обговорювалося питання навернення до Христової віри язичницьких народів, апостол Андрій Первозванний відвідав власне українські терени. Від гирла Дніпра він піднявся аж до того місця, на якому пізніше постав Київ, встановив на одній із гір (де нині височить Андріівський собор) хрест і провістив місту торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Певна річ, що вздовж усіх своїх шляхів апостол залишав по собі первісні християнські громади, які складалися не лише із греків, а й зі праслов’ян. Переказ про ці події свято зберігався серед місцевого населення, і пізніше увійшов до основоположного літопису українського народу доби Київської Русі — «Повісті временних літ». Цей документ засвідчує одночасний початок візантійського і українського християнства — адже святий Андрій встановив хреста і у місті Візантій (пізніше перейменованому на Константинополь), заснувавши власне Константинопольський Патріархат. А свою мученицьку кончину він зустрів у грецькому містечку Патри, на іксоподібному хресті, який відтоді і зоветься «андріївським».

Посіяне Первозванним дало добрий врожай. Безперервне існування християнських громад у Північному Причорномор“ю підтверджується документально. Ось лише декілька найвідоміших фактів. Кінець першого століття. До херсонеських каменоломень (це в південно-західному Криму) висилають папу Римського Климента. Наслідки його діяльності — повна християнізація місцевого населення. За це святий Климент приймає мученицьку кончину в пучині моря — із якорем на шиї. Зрозуміло, що вплив святителя не обмежувався районом Херсонеса. Не так давно у східному Криму (в районі Керчі) знайдено найдревніше в світі точно датоване зображення християнського хреста. Пізніше, в 325 році троє кримських єпископів беруть участь в першому Вселенському соборі, на якому було укладено символ православної віри (тобто стисло викладені всі догмати православ’я) і подолано аріанську єресь. (Шкода, що про його результати не знають представники тих деномінацій, які не визнають Божества Ісуса Христа).

За межами Криму християни теж не бездіяли. Нам відомі імена перших християнських мучеників негреків Інни, Пінни і Римми — скіфів, як тоді називали місцеве населення Нижнього й Середнього Подніпров’я. У IV столітті була створена глаголиця — готська писемність, яку більшість дослідників називає «руськими письменами». Саме завдяки глаголиці стали можливими перші переклади Святого Письма на праукраїнську мову. Навіть після спустошливого гунського нашестя у тому ж IV віці християнське життя на українських землях не завмерло. Активізуються власне слов’янські племена, серед яких починають домінувати поляни на чолі із князем Києм (якого візантійські джерела називають Кувратом). Візантійська імперія тут-таки звертає увагу на нову політичну силу і починає новий етап християнизації України — через провідну верству язичницьких племен. Саме цього часу (V — VI ст.) на історичну арену виходить один із перших славетних християн Русі-України Діонісій Малий. Взятий у полон і перевезений до Риму, він своїм власним розумом та енергією досягнув становища ігумена монастиря і зробив суттєвий внесок у становлення християнської цивілізації. Це йому належить ідея нашого літочислення (від Різдва Христового), а також створення таблиць Пасхалії (тобто визначення дат святкування християнського Великодня). Тоді ж і засновник столиці України Кий з’являється у Константинополі, де удостоюється авдієнції в самого Юстиніана І — натхненника і фундатора храму Айя-Софія. За свідченнями візантійських істориків український князь прийняв хрещення і в подальшому чимало посприяв закріпленню нової віри на київських теренах.

Від Кия до Аскольда

Після смерті Кия та його братів Середнє Подніпров’я було завойоване і поділене між хозарською та аварською державами. Хозарський каганат відрізнявся толеранцією до різних віросповідань. Тому завдяки місіонерам, торговцям та воїнам у Києві і інших полянських поселеннях не вщухає життя християнських громад. У хозарській столиці Ітилі на Волзі відбуваються богословські диспути між представниками трьох провідних релігій: християнства, ісламу та іудаїзму. Один з тих диспутів, в якому взяв участь святий рівноапостольний Кирило, Учитель Слов’янський, докладно описаний в агіографічних джерелах. Це той самий Кирило, який створив кириличну абетку і разом із своїм братом Мефодієм переклав на давньоукраїнську мову практично всю Біблію та богослужбову літературу.

У VIII, найпізніше — на самому початку ІХ століття християнська громада Києва будує перший храм святого Іллі пророка, який в подальшому фігурує як соборний у місті. А після звільнення від хозарської залежності поступ християнства на києворуських землях стає ще відчутнішим. Про це є кілька важливих свідчень у візантійських джерелах. По-перше, константинопольський патріарх Фотій (середина ІХ ст.) — видатний церковний і політичний діяч Ромейської імперії — повідомляє в одному з своїх послань, що «не тільки болгари звернули до християнства, але і …руси.» По-друге, наприкінці того ж століття в руській землі організаційно оформлюється церковна структура — митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл. Про це свідчить церковний статут Лева ХІ, в якому кафедра Русі стоїть на 61 місці. Митрополит продемонстрував перед київською верхівкою чудо з Євангелієм, поклавши його у вогонь і вийнявши неушкодженим, завдяки чому, за літописом, схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. Передання стверджує, що він охрестився з ім’ям Миколая і заходився ревно впроваджувати на Русі світло Христової віри. Але був підступно вбитий варязьким князем Олегом. На його могилі було збудовано Миколаївську церкву. І донині на цьому самому місці, що так і зветься — «Аскольдова могила» —височить над Дніпровими схилами церква святого Миколая.

Від Аскольда до Ольги

Цілком певно, що християни являли собою суттєву частку населення Київської Русі в часи київського князя Ігоря, який княжив після Олега. Бо в його умові з греками від 944 року говориться про «Русь охрещену» і «Русь неохрещену» в князівському війську. Саме в згаданій соборній Іллінській церкві і присягали дружинники-християни. Це означало, що православна Церква в Київській Русі мала офіційний статус нарівні з язичницькою релігією.

Княгиня Ольга, дружина Ігоря, яка правила державою після його смерті до повноліття свого сина Святослава, сама прийняла святе хрещення з ім’ям Олена в Константинополі. Охрестив її патріарх, а хрещеним батьком був візантійський імператор Константин Порфірогенет. Така шана є не єдиним свідченням того, що княгиня Ольга була видатною особистістю і глибоко віруючою людиною. Недарма Українська православна Церква канонізувала її однією з перших на Русі, назвавши рівноапостольною і великою. Якщо вона й не запровадила християнства як державну релігію Руси-України, то лише тому, що цьому не сприяли політичні й суспільні обставини. Бо ж не тільки характеристика літописця, а й усі факти життя свідчать про велику мудрість і побожність великої княгині. Зокрема, після її повернення із Візантії вона почала провадити лінію на обмеження впливу язичництва на українських теренах. Ольга «порушила требища бісівські» і збудувала дерев’яну церкву святої Софії в центрі Києва. Вона наполегливо виховувала народ в дусі християнської моралі. Можна сказати, що своїм високоморальним християнським життям свята Ольга підготувала країну і свого онука — великого князя Володимира — до остаточного усвідомлення необхідності якнайскоршого входження в лоно Христової Церкви.

Місія князя Володимира

Хрестити Київську Русь, яка на той час поширила свої кордони від Карпат до Волги і від Білого моря до Чорного, а також проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру (979 — 1015р.р.). Перемігши в міжусобній боротьбі братів, він став єдиним правителем величезної і могутньої держави, з якою рахувалися усі сусіди, включаючи бундючну Візантію. Літопис свідчить, що на восьмому році княжіння Володимира, довідавшись про його бажання розпрощатися з язичництвом, до нього почали приходити посли від різних народів і з різних країв, пропонуючи прийняти свою віру. Але цього виявилося замало, щоб зробити остаточний вибір. За порадою бояр Володимир послав своїх, як би сказали тепер, експертів — до волзьких булгар-мусульман, німців-латинників і греків. Після повернення посли однозначно висловилися за прийняття християнства східного (візантійського) обряду. І князь погодився з ними.

При всій легендарності цієї оповіді вона дуже схожа на правду. Зростання Києворуської держави поставило перед Володимиром і його соратниками питання про зміну примітивних поганських вірувань народу на релігію глибшу, яка, окрім своєї безпосередньої вартості, вводила б руський народ до родини культурних народів. Ті глибокі паростки, які пустило християнство на українських теренах, також не давали князеві великого простору для вагань. Зрештою, якщо вагання і були, то лише в тому, звідки — із Заходу чи Сходу приймати нову християнську віру. Зрештою Володимир вирішив поставити свій народ під культурні впливи близького грецького Константинополя, а не латинського Риму.

Хрещення Володимира і киян

Сам Володимир охрестився у 986 році в Херсонесі, куди прийшов військовим походом. Мотивами цієї акції були заміри князя змусити візантійських імператорів Константина та Василя, яким на той час підпорядковувався південний Крим, віддати за нього царівну Анну, а також дістати від них вищу церковну єрархію для Києва. Греки й самі б не відмовилися дати усе необхідне, але в такому разі дивилися б на Русь як на державу підлеглу, а не рівноправну. Тому Володимир і пішов на такий крок.

Похід на Херсонес мав успіх. Володимир одружився із Анною, попередньо охрестившися, повернув місто як посаг його візантійським власникам і вивіз із нього у Київ не лише єпископа із священниками, а й різноманітне церковне начиння, богослужбову літературу та майстрів.

До масового охрещення киян були запрошені і місцеві священники, і грецьке, і болгарське духівництво, які перед цим провели грунтовну катехизацію київського люду. Саме охрещення народу в Києві відбулося у гирлі Почайни, маленької київської річки, що впадає у Дніпро. Датою цієї непересічної події вважається 1 (14) серпня 988 року. Цього дня, як описує літописець, земля і небо раділи. Священники стояли на березі річки, повної народу, і читали молитви хрещення, а князь Володимир молився за просвічення Русі-України світлом істинної віри. Одразу по охрещенні було знищено язичницьких ідолів, а найголовнішого з них — громовержця Перуна (із срібною головою і золотими вусами) — скинуто у Дніпро з високої кручі.

Утвердження християнства в Україні

Справу було зроблено. Зрештою, хрещення киян у Почайні стало не початковим, а скорше завершальним актом великого містичного дійства ширення християнства по Русі-Україні, розпочатого святим апостолом Андрієм Первозванним. Спротиву новій вірі практично не було. Особливо це стосується власне українських етнічних земель, які в цілому збігаються із сучасними кордонами України. Князеві Володимиру, як і Христу, коли той вийшов на Свою проповідь, виповнилося 30 років. Тож енергії і завзяття в ширенні християнства йому було не позичати. Коли виростали його сини, і він садовив їх на уділи, то й синам доручав цю велику справу.

Святий рівноапостольний Володимир був великим державним мужем і ревним православним християнином. Тож він і сам, а з його благословіння і його наступники на князівському престолі намагалися провадити незалежну церковну політику. Тому Українська православна Церква, як і належить за церковними канонами, ніколи де-факто не підпорядковувалася ані Константинопольському Патріархатові, ані папському престолу. Бо хвалити Бога повинен кожен народ — своєю мовою, в своїй рідній незалежній Церкві, скріплюючи цей поділений світ своєю неповторною і непідробною любов’ю до його Творця.

Тож нехай нікого не дивує той факт, що на сьогодні в Україні нараховується понад 20000 православних парафій, а сама вона є найбільшою православною державою світу, випереджаючи і Румунію, і Грецію, і навіть Росію. Надто багато людей — святих і грішних — працювали над християнизацією українського народу, щоб він міг забути, загубити свою рідну православну віру. І пам’ятати про це варто усім.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору