Свящ. Сидір Воробкевич
Ісидор (Сидір) Воробкевич (літературний псевдонім Данило Млака) народився 5 травня 1836 року в м. Чернівцях, у сім’ї священика. Його батько о. Іван Воробкевич викладав філософію в ліцеї та духовній семінарії. Діти — у Сидора був ще брат Григорій, відомий в літературі під псевдонімом Наум Шрам, і сестра Аполонія — рано осиротіли і переїхали до діда о. Михайла Воробкевича в містечко Кіцмань. Бабуся Параскева, розумна, освічена жінка, виховувала в своїх онуків гарячу любов до рідної мови, пісні. Народні пісні й розповіді, якими вона так щедро обдаровувала ніжні дитячі душі, залишили глибокий слід у майбутній літературній творчості братів Воробкевичів.
Після закінчення початкової школи в Кіцмані Сидір та Григорій продовжили навчання в Чернівецькій гімназії.
З юнацьких років Сидір Воробкевич захоплювався не лише народною творчістю і музикою, а й поезією та живописом. В його щоденнику, в рукописах літературних і музичних творів можна зустріти багато ескізів олівцем і тушшю.
Навчаючись в гімназії, Воробкевич під час літніх канікул мандрував по селах і записував українські, румунські народні мелодії. В цей період з’являються його перші поетичні й музичні спроби — він пише пісні на власні тексти.
Закінчивши гімназію, Воробкевич в 1857 році, не порушуючи родинної традиції, вступає до духовної семінарії в Чернівцях. Увесь свій вільний час юнак присвячує музичній самоосвіті. Добре володіючи іноземними мовами, він вивчає гармонію, контрапункт, інструментування, користуючись відомими на той час підручниками німецьких авторів Дена, Льобе, Маркса, та ін., знайомиться з кращими зразками західноєвропейської музики, зокрема, хоровими творами Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя, Й. Гайдна, що були в семінарській бібліотеці. У 1861 році Воробкевич закінчив семінарію, одружився, прийняв сан священика і поїхав працювати в глухі гуцульські села — спочатку Хорошівці, Давидівці, а згодом у Руську Молдовицю.
Важливу роль у формуванні творчого світогляду Воробкевича відіграла його зустріч з громадським діячем Юліаном Никоровичем, який познайомив початкуючого буковинського поета й композитора з творами Маркіяна Шашкевича й Миколи Устияновича. Завдяки підтримці Никоровича 1863 року з’явилися друком перші поезії Сидора Воробкевича — цикл з восьми віршів під назвою «Думки з Буковини». Свої літературні твори він підписував різними псевдонімами — «Данило Млака», «Данило Маковійчук», «Морозенко», «Сирота з Буковини», «Іван Іванів з Кіцманя» й іншими, проте загальновідомим залишився — «Данило Млака». Крім поезій, Воробкевич пише також новели, оповідання, гуморески й науково-популярні статті.
У роки перебування в с. Давидівці та Руська Молдовиця Воробкевич займається дослідженням українського музичного фольклору, вивчає доступні йому збірки народних пісень М. Максимовича, Вацлава з Олеська, А. Єдлічки та ін. Результатом його багаторічної праці у галузі вивчення буковинських народних пісень стала розвідка «Наша народна пісня», завершена у 1865 році. С. Воробкевич з великою любов’ю і пієтизмом ставився до української народної пісні, називав її «талісманом, що відкриває таємницю минулого», закликав уважно вивчати її, бо це «історія народу».
Любов і шана до рідної пісні та мови знайшли своє вираження у вокально-хорових творах митця. Надзвичайною популярністю користувалася його пісня-вірш «Мово рідна», її друкували до 1939 року у букварях, читанках і співанках для школярів. Після проголошення Незалежності України цей вірш повернувся на сторінки дитячих книжок:
Той у грудях не серденько, але камінь має.»
У 1867 році сім’я Воробкевичів переїхала на постійне проживання до Чернівців — адміністративний центр Буковини, де Сидір Воробкевич став учителем хорового співу в даскалії (Дяківській школі), гімназії та духовній семінарії. Усвідомлюючи недостатній рівень своєї музичної освіти, він їде в липні 1868 року у Відень продовжувати навчання у консерваторії. Перебуваючи проїздом у Львові, Воробкевич відвідав концерти хорової музики. Сильне враження на нього справили твори Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, О. Львова, П. Турчанінова.
Після шестимісячного навчання у Віденській консерваторії Сидір Воробкевич блискуче складає іспити з музично-теоретичних дисциплін і, одержавши диплом викладача співів та регента хору, повертається на початку 1869 року до Чернівців. Повний енергії й запалу, озброєний грунтовнішими теоретичними знаннями, композитор пише фортепіанні п’єси та інструментальні ансамблі, пісні й хори на власні тексти і на слова інших авторів. Не припиняє також праці на літературній ниві — з-під його пера виходить велика кількість оповідань, новел і драматичних творів.
Поряд з композиторською і літературною діяльністю, Воробкевич багато сил віддавав музичній педагогіці. Працюючи із шкільною молоддю, він постійно відчував відсутність української педагогічної та методичної літератури з музично-теоретичних дисциплін. Тому сам складав і публікував пісенники й невеличкі підручники з сольфеджіо, теорії музики і гармонії для школи. Це були перші українські зразки музично-педагогічної літератури на Буковині. У 1870 р. у Чернівцях вийшов друком перший збірник С. Воробкевича, призначений для школярів, в який увійшло 20 пісень. Протягом 1889 року у Відні був опублікований наступний «Співаник», три частини якого вийшли окремими виданнями. Найбільшу цінність складає третя частина «Співаника», яка є, по суті, методичним посібником з теорії музики. С. Воробкевич нерідко виступав з лекціями про музику, писав науково-популярні статті на різні теми. Наприкінці 70-х років з’являється цикл його статей «Наші композитори».
В 70-90-х роках Сидір Воробкевич продовжував плідно працювати на громадській ниві. Він був активним членом багатьох установ і товариств у Чернівцях, зокрема, головою «Руської Бесіди», ініціатором заснування і довголітнім співробітником українського літературно-мистецького журналу «Буковинська зоря», організатором Союзу українських студентів тощо. У 1884 році Сидора Воробкевича обирають головою першого «Руського літературно-драматичного товариства» у Чернівцях, метою якого було «плекати драматичне й музичне мистецтво, ставити українські народні п’єси в театрі, організовувати музично-декламаційні вечори, концерти й популярні лекції на мистецькі теми». Крім того, був редактором і видавцем літературного буковинського альманаху «Руська хата» (1877 р.). Альманах ставив своїм завданням об’єднати в одному виданні літературні сили всіх українських земель: Східної України, Галичини, Закарпаття, Буковини. Воробкевич став продовжувачем ідеї «єднання всіх русинів», яку проголосив раніше Ю. Федькович, і своєю практичною діяльністю всіляко сприяв її втіленню в життя. На 70–80-і роки припадає період напруженого співробітництва Воробкевича з театром. Композитор пише значну кількість музично-драматичних творів, які ставилися на сцені західноукраїнського театру.
На схилі віку (1897 р.) Воробкевича було обрано представником до Краєвої шкільної ради на місце померлого румуна І. Ончула. Він став першим українцем у цій освітній установі.
Через рік композитора спіткало велике горе — помер від туберкульозу його син Олександр. Невдовзі після цього удару він важко захворів на серце.
Ясним променем в останні роки життя С. Воробкевича — Данила Млаки було те, що його літературною творчістю зацікавився І. Франко й опублікував вибрані поезії збіркою «Над Прутом» (1901) з власною передмовою.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року, похований в Чернівцях на місцевому цвинтарі.
Вагоме місце у спадщині Воробкевича займає вокально-хорова творчість. Понад 30 років композитор працював як диригент з різними хоровими колективами Буковини, які під його керуванням піднялись до рівня професійних. Праця з хорами сприяла творчості митця: часто на репетиції він приносив свій щойно написаний твір, аби перевірити його «живе» звучання.
Композитор писав пісні і хори на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, М. Шашкевича, на власні тексти. За своїм обдаруванням Воробкевич — яскраво виражений лірик-мініатюрист. Як і в його поезії, так і музиці найціннішими є мініатюри ліричного характеру, в яких виявилась творча винахідливість і мистецька зрілість композитора. До них належать такі твори: «Над Прутом у лузі», «Там, де Татран круто в’ється», «Заграй ми, цигане старий», «Сині очі», «Чабан вівці ганяє». Завдяки задушевній ліричній мелодії, близькій до народних пісень, ці хори були настільки популярними, що деякі з них втратили авторство і вважалися народними.
Закоханий у свій рідний край, Воробкевич як поет і композитор оспівував його красу у своїх творах. Яскравим прикладом пейзажної лірики є хор a cappella «Вечір» на власний текст (сл. Д. Млаки):
За високі гори,
Тихо все дрімає,
Луг, діброва, бори.
І природа, і люди спочивають після важкого трудового дня: спить смерека, дрімає явір, сплять потомлені люди, тільки яскраво світять зорі, мов алмази, і місяць стоїть гна сторожі. Луна доносить звуки дзвіночка,спів солов’я, ще чути відгомін одинокої флояри, та поступово все затихає у спокійному сні.
Повільний темп (Adagio), мажорний лад, розмірений рух мелодії в чотиридільному метрі із зупинками на першій долі, затихаючі низхідні кінцівки фраз відтворюють картину спокою, умиротворення.
Форма хору — куплетна (3 куплети), куплет написаний у формі розширеного періоду (16+1). Розширення відбувається шляхом введення автентичного кадансу після тоніки.
Втілюючи поетичний текст, Воробкевич у цьому творі вдало використовує свій улюблений прийом — зіставлення тутті (f) і соло, (p), що відіграє зображальну функцію: створює ефект відлуння.
Ще одну групу хорів Воробкевича становлять патріотичні маршові пісні, близькі до старогалицьких пісень-гимнів. Однією з найпопулярніших пісень такого змісту є хор a cappella «Пробудилась Русь» («Задзвенімо, браття») на слова Д. Млаки. Закличні інтонації, акцентований ритм в чотиридільному метрі, швидкий темп (Allegro con fuoco) надають творові бадьорого і, водночас, рішучого характеру.
Форма пісні — куплетна, будова куплету — наскрізна. Слідуючи за текстом, автор уникає заокругленості форми, а для надання цілісності форми використовує принцип монотематизму — початковий затактовий мотив стає тематичним зерном, на якому будується весь твір.
У хоровій творчості Сидора Воробкевича особливе місце належить чоловічим хорам a cappella на слова Т. Шевченка, зокрема, велику популярність здобули хори «Думи мої», «Минають дні», «Чого мені тяжко», «Гомоніла Україна», «Три шляхи», «Огні горять». Воробкевич перший із західноукраїнських композиторів почав писати музику до ліричних поезій «Кобзаря». Найглибшим розкриттям художнього образу з цього циклу вирізняється чоловічий хор «Огні горять».
В основу хору покладено невеликий вірш Тараса Шевченка, написаний в Оренбурзі в 1850 році. У цій поетичній мініатюрі зіставляються два контрастні образи — радісна картина свята, де панують танці, музика, сміх і самотній ліричний герой з його тяжкими роздумами.
Твір Воробкевича має наскрізну поемну структуру, де музика розвивається за образами тексту, тонко передає всі зміни настрою. Поетична мініатюра Шевченка перетворюється у Воробкевича у хорову поему. Композитор розширює рамки поезії шляхом повторів, які підсилюють той чи інший образ, вводить зображальні моменти.
Мелодика хору позначена певною декламаційністю, яка підкреслює збуджений, схвильований характер музики. Радісні за настроєм початкові епізоди «затемнюються» своєрідними мінорними «напливами» (як наприклад, поява в Мі-мажорі мінорної субдомінанти), що сприймається як передчуття трагічних образів.
Хор починається з однотактового вступу закличного характеру, що звучить, як заклик на свято. А далі створюється ефект наближення веселого гуляння — ущільнюється хорова фактура, наростає динаміка.
Кульмінаційним моментом у розвитку першого образу є третій епізод, в якому композитор звертається до ілюстративності. Так, на словах «І всі регочуться» в партії тенорів — баси наслідують сміх; а на словах «І всі танцюють» в партії басів з’являються синкоповані мотиви зі словами «гоп, гоп, га».
Різким контрастом до цього танцювального епізоду звучить квартет солістів «Тільки я, неначе заклятий», який є центральним епізодом твору. Стримана мелодія (авторська ремарка Lento lugubre), в якій відчувається і відчай, і безнадія, переходить у трагічне Adagio, molto funebre з затихаючим звучанням голосів і низхідним рухом мелодії.
В хорі «Огні горять» Воробкевич піднявся до справжньої драматизації музичного вислову. Завдяки невмирущій поезії Шевченка та самобутній музиці Воробкевича цей твір протягом десятиліть не втрачав своєї популярності і в наш час входить до репертуару багатьох професійних та аматорських хорових колективів.
Музично-драматична творчість Сидора Воробкевича охоплює різні жанри — мелодраму або, точніше, народну побутову оперу, оперету, історичну драму тощо. Мелодрами Воробкевича — «Гнат Приблуда» (1875), «Убога Марта» (1878) та інші, — написані на сюжети з народного життя і переважно висвітлюють морально-етичні проблеми тогочасного села. Їх музичне оформлення цілком відповідає традиціям українського народного театру. В сценічну дію вплітаються окремі пісенні номери, які сприяють поглибленню характеристики персонажів. Цінною рисою театральної музики Воробкевича є те, що, створюючи її, композитор спирався на народне мистецтво, широко використовуючи оригінальні буковинські мелодії.
У жанрі історичної драми С. Воробкевич розвиває традицію, накреслену представниками Перемиської композиторської школи: М. Вербицького — «Федько Острозький», «Настася»; І. Лаврівського — «Роксоляна». На власні тексти Воробкевич пише музично-драматичні твори: «Кочубей і Мазепа», «Петро Конашевич-Сагайдачний»; за сюжетом Андрія Яблоновського — історичну драму «Ольга». Завдяки історичним драмам, — писав Степан Чарнецький, — «нарід уперше почув зі сцени велику пісню про минуле, вперше побачив на сцені великі лєґенди своєї давнини, славні події своєї історії».
Музично-драматичні твори С. Воробкевича, написані спеціально для львівського театру «Руської Бесіди», відіграли важливу роль у розвитку театральної культури на західноукраїнських землях, де вони були з успіхом поставлені. Кращі з них — це опери-мелодрами «Гнат Приблуда», «Убога Марта», оперета «Золотий мопс», комедія «Пан Мандатор», історична мелодрама «Ольга». Сюжети більшості музично-драматичних творів Воробкевича взяті з життя буковинського села.
Сидір Воробкевич був одним з найплідніших західноукраїнських композиторів в галузі інструментальної музики. Перші фортепіанні п’єси Воробкевича відносяться до 1855 року, періоду його навчання в Чернівецькій гімназії. Це були переважно польки, мазурки, кадрилі й марші. Слід зазначити, що на той час початкуючий музикант ще не мав творчих орієнтацій, національних зразків для наслідування. З творами М.Лисенка він познайомився значно пізніше, отже ранні його п’єси були близькими до прикладної австрійської музики, яка звучала тоді в Чернівцях. Проте композитор постійно знаходився в стані пошуку. Якщо у п’єсах раннього періоду досить часто звучать мелодичні звороти популярних творів інших авторів, то п’єси, написані пізніше у зрілому періоді творчості (70–90-і роки), насичені українським мелосом. До таких п’єс відноситься його Думка для фортепіано, в якій композитор спирається на характерні мелодичні звороти карпатського фольклору — низхідний рух, в основі якого лежить збільшена секунда, а також імпровізаційні елементи. Низка фортепіанних п’єс Воробкевича написана на основі румунського фольклору. В основі їх лежать ритмо-інтонації дойни, гори, романески та інших румунських національних наспівів і танців. Композитор працював також в галузі камерно-інструментального ансамблю, що до цього у західноукраїнській музиці був майже відсутнім. Сидір Воробкевич став одним із тих, хто зробив у цьому жанрі перші кроки. Назвемо два твори для віолончелі і фортепіано, кілька скрипкових дуетів, п’єси для тріо (дві — для двох скрипок і віолончелі і одна — для двох скрипок і флейти), «Лукаш-польку» для смичкового квартету. Заслуговує особливої уваги його Концерт для скрипки з фортепіано, написаний 1894 року і присвячений доньці Вікторії. Жанрове визначення твору як Концерт не відповідає його суті у сучасному розумінні. По суті, це є концертна п’єса у формі варіацій. Варіації не доведені до кінця і не всюди мають фортепіанний супровід. Тема спирається на інтонації українського мелосу, відзначається широким диханням та м’яким ліричним настроєм. На жаль з об’єктивних і суб’єктивних причин композитор не зміг виробити в інструментальній творчості свій індивідуальний стиль, його твори грішать еклектизмом. Тому цей жанр у творчості Сидора Воробкевича треба розглядати не стільки з погляду його естетичної вартості, скільки з погляду історизму, як мистецьке явище, що становить певну ланку в загальному процесі розвитку української інструментальної музики.
Багатогранна діяльність Ісидора Воробкевича як композитора, поета, диригента, педагога та громадського діяча мала великий вплив на подальший розвиток національної української культури в Галичині та Буковині. Оцінюючи внесок Сидора Воробкевича та його молодших сучасників у розвиток української музики, Станіслав Людкевич писав: «Композитори новітньої доби: … Воробкевич, Вахнянин, Матюк, О. Нижанківський… вложили в музику найкраще, що в них було, без них був би немислимий дальший наш поступ і від них треба нам буде класти основи дальшої музикальної культури».
