Юрій Любович
Юрій Любович.
Юрій Любович народився 7 листопада 1941 року в окупованому Кіровограді. Батько Василь Павлович (1919–1997) працював інженером на заводі «Червона зірка», мати Олександра Іларіонівна (1920) — викладачем середньої школи № 3.
1958 року Юрій із золотою медаллю закінчив Кіровоградську середню школу № 3 і став працювати слюсарем на заводі «Червона зірка». У 1959–1963 роках навчався в Кіровоградському музичному училищі.
Після закінчення училища працював на Далекому Сході викладачем музичної школи в місті Комсомольськ-на-Амурі, від 1966 року — викладачем училища мистецтв міста Хабаровськ і художнім керівником Хабаровського молодіжного хору. 1970 року закінчив Одеську державну консерваторію імені Антоніни Нежданової по класу хорового диригування.
Від серпня 1971 року працює в Кіровоградському музичному училищі: спочатку завідувачем відділу хорового диригування, від вересня 1975 року — заступником директора з навчальної роботи, від січня 1981 року до 2004 року — директором училища.
1985 року з ініціативи Любовича в музичному училищі було відкрито кімнату-музей видатного композитора Кароля Шимановського.
Головною справою життя заслужений діяч мистецтв України Юрій Любович вважає муніципальний камерний хор, створений ним в Кіровограді понад 30 років тому. Хор живе, гастролює і розвивається саме завдяки настійливому, пробивному характеру його керівника. Іноді — не завдяки, а всупереч настановам і поглядам місцевої влади.
Кіровоградський муніципальний камерний хор — лауреат дев’яти престижних міжнародних конкурсів. Його виступи чули в Німеччині, Фінляндії, Польщі, Латвії… А самого маестро, очевидно, знає вже півсвіту.
Нині Юрій Любович — відомий громадський музичний діяч. Ще 2004 року він створив авторський проект «Дні пам’яті на батьківщині великого піаніста, педагога, музичного діяча Г. Нейгауза за участю видатних піаністів країни». Він же успішно провів акцію «Рояль — місту Нейгауза». До речі, перший внесок у придбання інструмента вніс сам маестро. А хто не чув про «Єлисаветградську хорову академію», знову ж таки засновану Юрієм Васильовичем? Ще один з чудових проектів — жіночий хор «PRIMAVISMA». Його учасниці здобули низку блискучих перемог на конкурсах багатьох країн Європи. А ще цей сивочолий «бунтар і філософ» — найактивніший музичний просвітитель у нашому краї, ініціатор і організатор кількох музичних фестивалів, у тому числі — дитячого хорового співу «Золотий Орфей». Він наполягає: музична освіта дітей є найбільш гармонійним засобом виховання свідомого громадянина, патріота, будівничого нової держави.
Відеофільм «Хор Любовича у Світловодську»
Юрій Любович: «Музика — це те, що визначає державу»
Любовича важко не любити. Не тільки тому, що він талановитий навіть у дрібницях — від змішування сортів чаю та майже мистецького облаштування власної дачі, чи тому, що саме він — найактивніший музичний просвітитель у нашому краї — ініціатор і організатор кількох музичних фестивалів, у тому числі дитячого хорового співу «Золотий Орфей», голова благодійного фонду сприяння хоровому мистецтву, а насамперед тому, що, почувши, як звучить хор Любовича (саме так вже не один рік у Кіровограді називають муніципальний хор під його керівництвом), неможливо наступного разу байдуже пройти повз афішу концерту.
Багато хто його боїться. Насамперед ті, хто за яскравими декораціями помпезності, показного шику та нарочитої самоповаги приховують відсутність таланту, порожнечу душі, фальшивість. Цей статечний сивий чоловік, який має такий чудовий вигляд на сцені, особливо на фоні свого хору, за словом у кишеню не лізе. Його характеристики, точні і влучні, часто стають афоризмами. Не дивно, що чиновники від культури не дуже люблять слухати його виступи на всіляких планірках і нарадах: занадто різкий дисонанс між загальним схваленням та негнучкістю позиції Любовича. З їхньої точки зору, те, що дозволяє собі цей диригент, хормейстер (чи й не посада!) просто неможливе. Підстави ж бути непоступливим і принциповим йому дає щоденна праця, колектив, перемоги і над собою, і в різних фестивалях та конкурсах. Кіровоградський муніципальний хор під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Юрія Любовича свого часу завоював гран-прі Міжнародного конкурсу «Південна Пальміра», Всеукраїнського конкурсу хорової музики імені Дениса Січинського, «Золоту печатку» Міжнародного конкурсу хорової музики у Фінляндії. Можливо, багатьом запам’ятався його виступ в органному залі столиці з восьмиголосою «Літургією» М. Ділецького чи концерт у рамках фестивалю «Золотоверхий Київ».
Серйозних мистецьких висот зумів досягти цей колектив за свою майже 30-річну історію. Був колись звичайним радянським хором. Незважаючи на те, що співали у ньому викладачі музичного училища, музичних шкіл, студенти, перші виступи хору супроводжував досить великий естрадно-симфонічний оркестр. Тодішній Кіровоградський хор радянської пісні можна назвати типовим зразком масового хорового руху, від початку заідеологізованого і ангажованого системою. Будучи професіоналом, Юрій Любович розумів, що такий масивний колектив не має перспектив, отож поступово викристалізовував його склад, піднімав рівень виконавської майстерності, у репертуарі хору з’явилися класичні твори українських, російських та зарубіжних композиторів. Він відмовився від супроводу, що є важливим показником професійного ставлення до хорового співу.
Отож, до часу суспільних змін, коли ідеологічна зашореність була скинута, хор підійшов уже професійно сформованим, маючи власну творчу концепцію. Першим у краї колектив почав піднімати пласти духовної музики, яка, врешті, є природною якістю хорового мистецтва. І з тих пір духовна музика Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Березовського, О. Архангельського, П. Чеснокова не зникає з репертуару хору. Тому й не дивно, що на Всеукраїнському конкурсі імені Леонтовича хор під керівництвом Юрія Любовича вразив усіх академічним звуком, філософським осмисленням хорової естетики.
— Юрію Васильовичу, ваші стосунки з владою — це особлива історія. Як тільки треба їхати на конкурс чи на фестиваль, грошей ніколи немає. Завжди доводиться викручуватись, щось вигадувати, іноді це супроводжується мало не детективними історіями. Коли ж, на вашу думку, встановиться якась стабільність, взаєморозуміння, і загалом — чи вони можливі?
— Усе залежить від пріоритетів. Якщо у нас у місті вже не один рік триває війна за власність, земельні ділянки, то про яку увагу до мистецтва, духовності можна говорити? От і доводиться нам потрапляти в екстремальні ситуації… Але в цій екстремальності є дуже сумний присмак — нашої загальної нецивілізованості. Щось подібне навіть важко собі уявити, наприклад, у Польщі, звідки ми буквально днями повернулися. Наші близькі сусіди проводили фестиваль «Україна, віва!». Ми побували у трьох містах — Легніца, Болеславчик і Вроцлав. І скрізь надзвичайно цінується усе те, що стосується мистецтва: пам’ятні місця чудово впорядковані, гарно видані відповідні буклети, путівники. І це міста, хіба що крім Вроцлава, за масштабами цілком співмірні з Кіровоградом. Але ми на тому фоні — дикуни. Я, до речі, тепер точно знаю, чому ми не поспішаємо у Європейський союз.
— І чому ж?
— ЄС дає 75 відсотків коштів на благоустрій довкілля. Але за кожну копійку треба відповідати і звітувати. А як у нас? Скільки грошей було вкладено, наприклад, в автобан Київ-Одеса, який проходить через нашу область? А скільки з них пішли наліво? Отож. То навіщо нашим чиновникам ЄС?
Разом з нами (чи, точніше, ми з ними) у Польщу поїхали 26 представників місцевого самоврядування. Абсолютна більшість із них — люди тимчасові. Пройде рік-два і їх у владі не буде, навіщо ж їм думати про вічне? От вони й думають про свій сьогоднішній день. Це ж не так, як Пашутін (був на початку минулого століття такий міський голова у Єлисаветграді), який 29 років керував містом…
Ну, добре, у нас у місті проблеми з керівництвом, боротьба. Але ж за всі роки існування нашого колективу на концерт жодного разу не прийшов керівник області. Представників своїх присилали, з якоїсь нагоди передавали вітальні адреси, квіти. Але щоб прийти, послухати, відчути, мати свою думку — цього немає. А у Легниці їхній голова міста (там він зветься інакше) прийшов не лише показатися, як це у нас часто робиться, а прослухав весь концерт, вітав нас на фуршеті.
Власне, справа не у тій увазі, яку він виявив. Ще Платон і Арістотель вважали: музика — це те, що визначає державу. І навпаки — держава, це те, що визначає музика. Ніяке інше мистецтво. І тому Бетховен, Шопен чи Бах — це не просто геніальні композитори, вони формували свою націю, її ставлення до багатьох речей.
Я твердо переконаний, що саме падіння музичної культури призводило до занепаду цивілізацій.
— А який же наш рівень музичної культури? Мене вразило, як під час наукових читань «Єлисаветградської музичної академії» ваш друг, професор з Одеси Юрій Дикий, охарактеризував вплив нинішнього агресивного інформаційного і музичного простору на свідомість людей, особливо, молодих, у яких ще не сформувалися життєві цінності, як своєрідні обручі яничарів, так звану повстяну набивку, через яку дуже важко пробитися всьому справжньому — і естетиці, і культурі, і навіть почуттям та інформації.
— Так, вона дуже важко знімається і заміняє собою те, що раніше давало релігійне та естетичне виховання. Таким чином екран культури руйнується, зв’язки, які становлять його основу, послаблюються. А біотичне музично-інформаційне поле (концерти, де присутнє живе виконання) сьогодні катастрофічно звужене. Наш колектив пробує розширювати його, робити людські серця сприйнятливішими для краси. Адже хорове мистецтво задає нам духовний тон, який змінює нас внутрішньо, бо ж кожен виконавець, музикант — медіум, який транслює через себе високе, божественне.
— Але тут виникає інша проблема: сприйняття. У нас загальноприйнята думка, що високе широкій аудиторії не доступне і не потрібне.
— Річ у тім, що назва — симфонічний оркестр, ще нічого не говорить про те, як саме він гратиме. А якщо він грає блискуче, то музика будь-якої складності неодмінно буде публікою сприйнята.
Коли ми тільки почали займатися духовною музикою, поїхали з концертом у Вільшанку. Мені казали: «Що ти робиш? Хто там зрозуміє? Це ж село!» Ми там співали Великодній концерт Дегтярьова. Як люди слухали!
Або інший приклад: Краснодарський край, де ми теж виступали в глибинці. За десять днів — 13 концертів. І в яких умовах — чотири градуси тепла у залі, а наші дівчатка у шифонових платтях. Без гарячої підтримки публіки, без їхнього палкого бажання слухати ще і ще, ми просто не здатні були б на таке. Особливо вразило нас практично повністю українське село Переяславка. До них приїздили на виступи хіба що невдалі екстрасенси чи ліліпути. Люди не переставали дивуватися: «Де ви такі взялися?»
— Чому ж тоді такі стійкі уявлення про несприйняття загалом мистецтва?
— Очевидно, вони вже стали психологічним стереотипом, а він вигідний тим, хто не прагне або не хоче прагнути якості. А люди не розуміють тоді, коли вони справжнього не бачать чи не чують.
Є ще й інший момент. Коли ми проводили першу «Єлисаветградську музичну академію», організували прийом у тодішнього голови міста Миколи Чигріна. Анатолій Лащенко, Юрій Дикий, Дмитро Болгарський — відомі люди в мистецтві. Мова зайшла про наш колектив. «Ви маєте чудовий хор!» — кажуть гості голові міста. А він, аби підтримати розмову, «підтверджує»: «Так. У нас хороші хори, ось і хор ветеранів, нещодавно з Таганрога повернувся…»
Соромно. Адже слід розуміти різницю між самодіяльним хором і академічним хоровим колективом. А для наших керівників — хор, то й хор.
Ви кажете — люди не сприймають. А що вони мають сприймати? Де наші концертні зали?
Адже я чому став диригентом? Бо у мене була бабуся, в якої чоловік — репресований. І приїхали її племінник (гобоїст) і внук (кларнетист) з Миколаївським симфонічним оркестром. І ми всі разом пішли на концерт. Я був ще хлопчак, але одразу зрозумів, ким я хочу бути. Тоді якраз у Кіровограді відкрили музичне училище. На всю область діяли всього три музичні школи. Пізніше вони відкрилися у кожному райцентрі і навіть у великих селах. Здається, кадрів уже достатньо. А що у нас симфонічний оркестр з’явився?
Поки був живий Юрій Хілобоков, то хоч навчальний оркестр мали непоганий, тепер же дуже важко його відроджувати. І це біда не лише Кіровограда. У тому ж Миколаєві симфонічного оркестру вже немає…
— У нашому місті добре відомо, що ваш хор має особливе звучання (це відзначали й на конкурсах, у яких колектив брав участь). Той, хто почув його одного разу, обов’язково запам’ятає. Чому так? У чому таємниця вашого хору?
— Відповідь одна: я багато читаю. І не лише музичну літературу — то основа, яка здобувалася раніше. Мене цікавить психологія, філософія, різні інші сфери людської діяльності. А впливає це на звучання хору шляхом асоціативності. Я ніколи не розповідаю, яким має бути звук, яким чином його подати. А, наприклад, коли йдеться про виконання вечірньої мелодії, я запитую: «Ви пам’ятаєте „Над вічним спокоєм“ Левітана?»
Величезна ріка, яка внизу співає, над кручею стоїть капличка, дерева хиляться від вітру, тому коли звучать дзвони, їхній голос відносить вітер. Широка велична ріка і малесенька капличка — це як сум за якимось простором, плач за безкраєм, одинокість. Наскільки мелодія співпадає з цією печаллю? Ваш настрій — настрій композитора. Він не може описати всього, навіть швидкість мови.
Я йду за словом. Вибудовую свою драматургію навколо нього. Це особливо важливо, коли йдеться про духовну музику. Тут треба тонко відчувати стан людської душі. Різні твори ми співаємо по-різному. У кожного з них — своя філософія. Тому для диригента дуже важливо знати, принаймні добре орієнтуватися у всіх мистецтвах.
І тут наша молодь у мене не вселяє оптимізму. Якось ми із студентами були у Кракові, нас заводили в ліцей, де навчався Миколай Коперник. Розповідали про нього. На зворотній дорозі я запитую, чи запам’ятали щось про Коперника? Дуже мало. Але ж вони, крім того, мали про нього знати з курсу фізики чи астрономії. Більше того, я на своєму уроці запитую у студентів другого курсу: «Хто написав «Євгенія Онєгіна»? Ніхто не знає. «Можливо, композитора пригадаєте?» Хтось один несміливо запитує: «Може, Лисенко?».
Я часто буваю противний і злий і такі зрізи проводжу навіть для педагогів. Запитую на четвертому курсі: «Хто написав «Євгенія Онєгіна»?» Вони дивляться на мене зі знущанням, мовляв, запитайте щось розумніше. Зрозуміло, Чайковський. «А тепер назвіть дійових осіб, чи, можливо, хтось пригадає сюжет?»
Ніхто не може відповісти.
— Це і смішно, і страшно…
— Страшно! У мене новий предмет —- основи диригентського виконання, я ввів його спеціально. То думаю над тим, що треба якийсь лікбез організовувати, студенти не знають елементарних речей. Бог з ним, нехай Коперника не знають, але ази мистецтва мають знати обов’язково!
— Ви — організатор кількох фестивалів. Зокрема «Нейгаузівські музичні зустрічі» завжди запрошують учнів великого педагога і піаніста, а останнім часом — уже й учнів цих учнів. Чому для вас це так важливо?
— Значення наших фестивалів не тільки у збереженні традиційної академічної культури, а насамперед — її трансформація у сьогоднішній день, адже саме вона дає грунт, відчуття закоріненості, зв’язок з минулим. Нейгауз — це не просто піаніст, людина, яка добре перебирала пальцями по клавішах. Це — філософ, поет, романтик, мандрівник. Це — світогляд, пласт культури, фантастичний гумус, на якому можна вирощувати і нарощувати майбутні пласти. Культура — із давньогрецької дослівно — це вирощувати, плекати. Отож ми повинні йти від того, що залишили нам на цій землі великі митці.
Що означає сьогодні просто сказати: «Генріх Нейгауз — геніальний педагог»? Цього дуже мало. Цим молоду людину часом можна навіть відштовхнути від його спадку. Вона повинна не лише знати біографію митця, а відчути його дух. Це складно, і такої трансформації, на жаль, сьогодні дуже мало. Ось чому навіть у музичному середовищі (на жаль, як і в будь-якому іншому — освітньому, науковому) так мало тих, для кого цінності, що, здається, становлять основу їхньої творчої професії, по-справжньому дорогі.
Тих, скажімо, хто з власного бажання ходить на концерти, для кого відкриття меморіальної дошки митця не порожня формальність, а справжня подія. Такі люди не відчужені від того духу.
Щоб стати його носіями, вони мають бачити і відчувати творчий процес, знаходитися у ньому. Коли молода людина бере участь у подібних фестивалях, я знаю, що вона стане спадкоємцем того духу, продовжить його. Для справжнього музиканта Бах залишається живим, хоч він і помер понад 250 років тому. Він залишається живим у його музичній тканині. І той, хто вчиться, має її відчути. Це робив Нейгауз.
У цьому ключі хотілося б навести характерний приклад. На презентації диска про Генріха Нейгауза, який підготував краєзнавець Олександр Чуднов, чомусь не було нікого з фортепіанного відділу музичного училища, хоча афіша з повідомленням про цю подію була вивішена. Допомогли нам провести цю презентацію зовсім сторонні люди. Коли я під час останнього фестивалю, намагаючись розповсюдити квитки (їхня ціна була цілком доступною), звернувся до декана музично-педагогічного факультету Кіровоградського державного педуніверситету з проханням запросити на концерт хоча б музикантів, то він мені, чи то жартома, чи всерйоз, відповів: «А де ви бачили у нас музикантів?» Якщо це навіть жарт, то занадто гіркий.
А наслідки такої байдужості, до речі, дуже відчутні. Я не можу отямитися від недавньої звістки: частину будинку, де жив Генріх Нейгауз, викупила якась протестантська секта. Зовсім недавно — ще одне потрясіння: на вулиці Пушкіна (недалеко від центру міста) натрапив на занехаяний, зарослий бур“яном будинок, а на ньому меморіальна таблиця: «Тут народився народний артист Микола Тараканов».
Це людина, яка занесена в Енциклопедію. Він був головним хормейстером кількох провідних оперних театрів України. Скільки треба провести фестивалів, що такого не було?!
— Свого часу ви хотіли відкрити у Кіровограді будинок хорового мистецтва…
— Це моя мрія, яка не збулася. Біля Покровського храму і досі височіє одна стіна великого старовинного будинку. Коли там ще не було такої руїни, тодішня влада мені, як директорові музичного училища, передала те приміщення. Так його можна назвати умовно — там не було даху, але саме планування для будинку хорового мистецтва чудове. Там можна зробити унікальний двоярусний зал. Але, як завжди, грошей не знаходиться.
— Не хотілось би закінчувати розмову на такій гіркій ноті.
— Мені кажуть: ти — песиміст. Я хотів би бути оптимістом і роблю для цього, що можу. Але не мною сказано: ніщо так не прокладає дорогу тиранії, як культурна самокастрація.
