Богдан Шиптур
Богдан Шиптур.
Народився Богдан Васильович 24 серпня 1951 року в селі Радча Тисменицького району на Прикарпатті. Змалку його захопили народна музика і хоровий спів. Батько Богдана закінчив диригентсько-хоровий відділ Івано-Франківського музичного училища і був керівником селянського хору, виступав у аматорському театрі. Він став першим вчителем майбутнього композитора.
Після закінчення місцевої восьмирічки й Івано-Франківської музичної школи № 1 Богдан Шиптур навчався на духовому відділі музичного училища імені Д. Січинського. Повернувшись до рідного села, працював художнім керівником будинку культури. З 1975 по 1980 року вчився на композиторському факультеті Львівської консерваторії імені М. Лисенка (клас професора Анатолія Кос-Анатольського). Народний артист України композитор Богдан-Юрій Янівський так підкреслив риси, які передалися Богдану Васильовичу від його вчителя: оптимізм, любов до людей, активна музично-громадська діяльність, велика працездатність.
Від закінчення консерваторії і до сьогодні Б. Шиптур викладає в Івано-Франківському музичному училищі імені Д. Січинського.
Твори Б. Шиптура не випадково такі популярні: вони тісно пов’язані з стилістичними особливостями народної музики, побутовою піснею-романсом та кращими традиціями української пісенної естради. Найвідомішими солоспівами митця (які на сьогодні є одним з основних жанрів у його доробку) стали — «Любіть Україну» (на вірші В. Сосюри), «Цвітко осінняя» (вірші І. Франка), «Місто моє» (слова Я. Дорошенка), «Зелені човни» (слова С. Пушика) та багато інших. Цікавою є й інструментальна музика Б. Шиптура, представлена фортепіанними мініатюрами та музичними картинами «На Верховині», «Вівчарські світанки», Секстетом для струнних та духових, «Прикарпатською сюїтою» для скрипки і фортепіано, симфонічною поемою «Досвітні вогні», творами для духового оркестру (сюїта «Голоси карпатських полонин», «Карпатський» та «Стрілецький» марші) та іншими композиціями.
Ми спілкувалися з Богданом Шиптуром напередодні його ювілею.
— Богдане Васильовичу, чим є для вас композиторська творчість і музика взагалі?
Музика завжди зі мною, вона і моє життя — це одне ціле. Без музики я б і тижня не прожив, вмер би без неї. Навіть коли займаюся чимось іншим — господаркою в селі, проводжу уроки, обмірковую якісь справи — вона в мені є. І коли я вже не можу її стримати, мушу записати. Так буває, що довго виношую твір, а потім записую готовий.
Вважаю, що не обов’язково писати багато, але пусто — можна й не багато, але так, щоб музику розуміло якомога більше людей; найголовніше, щоб вона будила людські душі і серця, облагороджувала, розвивала у людей почуття прекрасного. Я намагаюся писати просто, доступно і разом з тим сучасно, а це дуже складно.
— Як розпочинався ваш композиторський шлях?
Із дитинства мріяв бути композитором. Потреба творити музику просто в мені жила. Не можу сказати, коли саме я це усвідомив. Може, коли навчався в музичному училищі. Це бажання було дуже сильним, воно допомогло мені не здатися і таки поступити до Львівської консерваторії, в яку я здавав вступні екзамени три роки підряд: зі спеціальності завжди отримував найвищий бал, а з історії СССР — найнижчий. На вступі я показував «Карпатську сюїту» для фортепіано — твір із гуцульськими ритмами та терпкими гармоніями. Її й зараз цікаво слухати, дарма, що вона написана 30 років тому. Поступав я відразу після служби в армії. Мені запропонували після першої спроби йти вчитися до Одеської консерваторії, але я не хотів. Не уявляв собі навчання поза рідною землею, у когось іншого, а не в А. Кос-Анатольського.
Ще від закінчення консерваторії маю один твір, який мені дуже дорогий — це симфонічна поема «Досвітні вогні» за Лесею Українкою, моя дипломна робота. Пригадую, як на державному екзамені її виконував симфонічний оркестр Львівської філармонії, диригував Роман Филипчук. Виконання було чудове. Я слухав у залі і сам був вражений своєю музикою. А коли твір відзвучав, оркестр встав і стоячи, разом із диригентом мене привітав, що мене дуже схвилювало і збентежило. Це була моя перша творча перемога. Але цьому успіху я повністю завдячую своєму вчителеві. Це він змінив усе моє життя, взяв за руку і повів у світ справжньої Музики.
Коли ж я після консерваторії приїхав до Франківська, мене під опіку взяв Степан Пушик. Він приносив мені вірші, я писав на них пісні. Їх виконували, і мені було приємно, що люди добре їх приймають. Дуже підтримав мене на перших порах Ігор Пилатюк (тоді — викладач музичного училища, тепер – ректор Львівської музичної Академії імені М. Лисенка), який із училищним камерним оркестром брався за виконання всіх творів, що я писав. Ну і, звичайно, як композитор я відбувся завдяки своїм першим виконавцям — Михайлу Кривеню, Михайлу Сливоцькому, Богдану Сташківу, Ласло Габошу.
— Як вибираєте теми для своїх творів?
Я ніколи спеціально не ставлю перед собою завдання — написати те чи те. Часто йду за життям — воно диктує, а я відчуваю потребу і пишу. Кожен мій твір мав такий поштовх. Скажімо, пісня-романс «Цвітко осінняя» створена під впливом роману-есе про Івана Франка «Тричі мені являлася любов» Р. Горака. В ній, як продовження мелодії, звучить цитата — сумовито-меланхолійна тема Прелюдії мі-мінор Шопена. Я не шукав спеціально чогось такого — прелюдія просто виринула мені з пам’яті, і її образ поєднався з образом романсу.
Перша частина кантати «На крилах вічності» — «Світло любові» на слова Р. Юзви — виникла з однойменної пісні, написаної до ювілею поета, і виникла дуже незвично: була пізня осінь, ішов дощ, я сам був у своєму класі і раптом почув музику, що ніби линула згори. Я сів і почав її записувати, ледве встигаючи за плином звуків. Водночас чув, як звучить оркестр, які інструменти ведуть які партії. То були найкращі хвилини творчості. В цю мить відчуваєш, ніби відірвався від землі, полинув у якусь невагомість, піднесення. Відчуваєш себе не творцем, а інструментом у руках Божих. А коли твір запалює серце самого композитора, він так само вплине й на інших людей, його енергетики вистачить на багатьох, і вона об’єднає їх у співпереживанні.
— Яким музичним жанрам віддаєте перевагу?
Так є, що досить легко можу писати музику інструментальну, хорову, для вокально-естрадних ансамблів. Сьогодні мене дуже цікавить хорова музика. Я добре знаю специфіку звучання хору, особливості голосів, теситурні характеристики — і не лише теоретично, але й практично, бо й сам довший час співав у хорі мого села. Хорові твори важко писати, треба слідкувати за тим, щоб мелодія йшла вільно і природно, щоб була плинність усіх голосів. Нелегко поєднати сучасну гармонію, добру мелодію і цікаву ритміку. Треба вміти це зробити так, щоб і можна було виконати, і щоб воно було художньо виправдано. Зараз я хотів би йти дорогою Миколи Леонтовича — робити добрі обробки народних пісень для хору. Розумію, що це не є легко: Леонтович — то надзвичайно великий талант, на нього важко рівнятися.
Український народ — співучий, жанр хорової музики у нас віддавна дуже розвинутий. Але зараз хорову музику треба піднімати і розвивати, рятувати людський спів, продовжувати українську традицію хорового виконавства, адже людський голос — це найкращий музичний інструмент, даний самим Господом Богом. Дуже важливим є виховання через хорову культуру нашої молоді — її любові до України, рідного краю, підвищення її духовності, збагачення почуттів та емоцій.
— Як ви прийшли до написання духовних творів?
Свій перший духовний музичний досвід я отримав на початку 90-х років, коли до мене звернувся мій батько і попросив записати нотами і зробити обробку для хору його пісні «Через поле України ішла Божа Мати». Він її мені проспівав, я на слух записав і відредагував. Потім ноти з текстом надрукувала газета «Нова зоря» і пісня пішла по світу, отримала крила. А далі я написав тричастинну кантату «На крилах вічності» (до 2000-річчя від Різдва Христового) на слова Р. Юзви, М. Аронця та Я. Дорошенка, в якій проходить мотив-ствердження «Бог — це Любов». Кілька років тому були створені «Молитва до Богородиці» та «Отче наш». «Молитву до Богородиці» я пробував написати як солоспів, у Шевченкові дні, а вийшов хоровий твір. Я задумав її як українську Ave Maria. Це геніальний вірш, і я сподіваюся, що мені вдалося передати його особливий молитовний настрій.
— Творчість якого композитора минулого чи сучасності видається Вам найактуальнішою для сьогоднішніх слухачів і композиторів?
— Йоганн Себастьян Бах. Такого митця, як він, не було й не буде, поки є світ. Його творчість — це сама досконалість, це музична Біблія. Її можна читати і читати кожен день і вчитися, і вчитися до кінця життя. Він — як Мойсей. Всі геніальні композитори можуть бути тільки його учнями.
Упродовж останніх десяти років у світ вийшли збірники солоспівів Богдана Шиптура, його хорові твори, три альбоми українських мелодій у авторській обробці для фортепіано. Композитор записав компакт-диск пісень та романсів на вірші українських поетів, випустив відео-кліпи «Любіть Україну», «І мертвим, і живим…», зняв документальний фільм «Через поле України ішла Божа Мати». Сьогодні митець підготував до друку нову збірку фортепіанних п’єс, працює над відео-кліпом «Я люблю мій Івано-Франківськ», пише методичний посібник «Основи імпровізації».
Значний внесок у творчу спадщину Прикарпатського краю належить композитору Богдану Шиптуру. У пісенній творчості композитор надзвичайно вимогливий до текстів і дуже відповідально ставиться до кожного поетичного рядка. Мелодія нерозривно зв’язана з текстом і випливає зі змісту слова емоційно забарвлюючи та поглиблюючи його зміст, надає динаміку розвитку твору в просторі і часі. Музична мова, гармонічні засоби у творчості композитора не надто ускладнені, голосоведення плавне, зручне, однак супровід фактурно і гармонічно насичений, у акомпанементі відчувається оркестрове мислення. Класифікуючи пісенно-хорову творчість композитора за тематизмом ми розподіляємо її на такі групи: патріотичні, ліричні пісні, обробки українських народних пісень, твори на слова Т. Шевченка та Івана Франка, духовні твори, пісні про війну та Карпатський край.
Б. Шиптур використовує голоси як інструменти, доводячи тембр як засіб виразності. Таким чином, у хорових творах композитор особливу увагу приділяє тембральному виконанні, зокрема, у творі «Моя Україна — квітуча земля» (написаний на слова Л. Кліща). призначений для мішаного хору (з солістом тенором) у супроводі фортепіано. Тембральне виконання твору проявляється в тому, що композитор виконання заспіву (перший і другий куплети) призначає солісту, приспів хоровому tutti, виконання третього куплету жіночим голосам — сопрано, альт, до яких на четвертому куплеті приєднується соліст (тенор). Таке виконання, особливо перехід від заспіву у виконанні соліста тенора до приспіву, який виконується хоровим tutti мішаного хору, пов’язане зі звуковисотністю хорового твору, яка відіграє визначну роль у створенні просторових уявлень, як фізіологічно зумовлене явище, адже має вокально-моторну природу, пов’язану з теситурними відмінностями процесу звуковидобування. Таким чином зіставлення регістрів — соліста і хорового tutti — асоціюється у слухача з розширенням чи звуженням простору, а динамічні наростання чи затухання — з просторовим переміщенням. Отже, важливе значення для створення відчуття простору, розкриття художнього образу у творі — степового вітру, моря, житнього поля, та географічної величі України «від Чорного моря за сині Карпати» — належить тембральним, теситурним властивостям людського голосу, які проявляються у зіставленні регістрів, динамічних відтінків, що сприяє розвитку творчої уяви слухача, його здатності до асоціативного мислення.
Читайте також статті:
- Віра Дідух, Серпневі акорди Богдана Шиптура
- Ігор Глібовицький, Богдан Шиптур
