Борис Лятошинський
Класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім’я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К. Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в європейський контекст.
Народився 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім’ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київський університет (1918) та Київську консерваторію (1919). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця життя був її професором. Окрім того, в 1935–1938 рр. та під час евакуації (1941–1944) працював професором Московської консерваторії.
Неповторний стиль Лятошинського увібрав скарби європейської культури. В його симфонічному світосприйнятті переплавлені насиченість Малера і вагнерівська драматургія (до слова, назва його опери «Золотий обруч» перегукується з назвами «Золото Рейну», «Кільце нібелунга»), імпресіонізм французької музики і слов’янський романтизм, новації нововіденців і лірична філософія народної пісні.
У силу свого могутнього таланту, Лятошинський став головною жертвою «полювання на формалістів». Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро «найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму». Як правило, жертв цькування оголошували на організованих громадських осудах — пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі через центральні газети накладалося вето на ім’я композитора і його музику. Виносили вироки московські ідеологи, які, по суті, вирішували долю української музики.
У листі до Б. Лятошинського його вчитель Р. Гліер пише, що «жити сучасному композитору, та ще й молодому, в такій провінції, як Київ, означає майже поховати себе». І водночас гірко зауважує про так званий «московський патріотизм», яким пояснюється негативне ставлення Москви до творчості Лятошинського навіть тоді, коли його музику прагнули взяти до репертуару такі диригенти, як Є. Мравинський, Г. Рождественський.
Коли в 1951 році Третя симфонія вперше прозвучала, публіка й музиканти оркестру Київської філармонії, як згадують очевидці, стоячи влаштували автору бурхливі овації. Її інтерпретатором був відомий український диригент Н. Рахлін. Але одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори з участю колег із Москви М. Коваля та Е. Захарова. На цьому судилищі творчість Лятошинського охрестили антинародною і назвали формалістичним мотлохом, який треба спалити.
Сумний досвід такого побиття Борис Миколайович уже мав. У 37-му році його Друга симфонія, навіть не виконана, дістала різку оцінку московської критики. Автора звинуватили в небажанні «наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму». Подібне повторилось у 48-му році. Аутодафе чекало і на Третю симфонію. Особливо дратував ідеологічну верхівку драматичний зміст твору і його трагічний фінал. До того ж симфонії передував епіграф «Мир переможе війну». Лятошинського звинуватили, що він, мовляв, бореться проти війни «не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст».
Несприйняття на рідній землі, постійні публічні покарання Борис Миколайович сприймав болісно: «мене тут страшенно кусають з усіх боків, що я висловлююсь про те, що існують музичні твори без «внутрішньої ідеології». Все це і багато іншого спричинило появу його розпачливих слів: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю». Ходили навіть чутки, що він спалив рукопис. І все ж Борис Миколайович вирішив захистити свою симфонію. Йому довелося зробити другу редакцію й замінити трагічний фінал на так званий оптимістичний. Проте драматичний зміст музики перекривав бадьорі, переможно-святкові інтонації, які автор вніс на вимогу партійних цензорів. Російський композитор Д. Кабалевський досить точно відзначив, що у фіналі симфонії торжествує радість, проте «це радість змученої людини».
Лятошинський вирішив не показувати другу версію свого твору в неласкавій до нього Радянській Україні. Є припущення, що це був тактичний хід: якщо «старший брат» сприйме, в Києві не наважаться паплюжити. Свій вибір композитор зупинив на Ленінграді. Те, що за виконання взявся один із провідних диригентів Є. Мравинський, у чиєму репертуарі були симфонії Д. Шостаковича, С. Прокоф“єва, А. Онеггера, І. Стравинського, вже викликало підвищений інтерес до твору українського композитора. Як коментував пізніше сам Мравинський, «я обрав її для виконання, і цим усе сказано». По суті, російський диригент реабілітував шедевр української музики. Маестро підкреслював саме драматичне звучання симфонії, посилюючи її скорботність і трагічну тональність. А в переробленому фіналі на першому плані звучала епічна музика, яка нагадувала величну картину стародавнього Києва. Виконання справило велике враження. Автора гаряче вітали з успіхом. Оцінка різко змінилася на протилежну: Третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики.
Це сталося рівно півстоліття тому. Симфонія так і залишилася жити у вимушеній редакції. В записах вона теж звучить у такому ж варіанті. 10 років тому диск із симфоніями Лятошинського, виданий у США фірмою «Марко Поло», визнаний кращим записом року. Однак до першої редакції звертались українські диригенти І. Блажков, В. Сіренко.
Музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, що нагадує так званий «російський» стиль, який є, за словами С. Ріхтера, «щось середнє між Бородіним, «Богатирськими воротами» Мусоргського і соковито-масивним Чайковським». По-своєму Лятошинський сканував дійсність, по-своєму відтворював бачення епохи, її звучання. Тому не випадково така драматична музика, залишена ним. Свій коштовний скарб він щедро передавав учням, серед яких І. Шамо, І. Карабиць, В. Сильвестров, Є. Станкович, Л. Дичко, Л. Грабовський, які вивели школу свого Вчителя на світові обрії. Та їхня музика продовжує звучати так само неспокійно і драматично.
Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий обруч», «Щорс»), п’ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфонічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов’янський концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофільмів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.
Композитор збагатив жанрово-стильову палітру української музики, розширив її концептуально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.
І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді нагородою — Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі. З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціалістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».
Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Дивитись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти… Євген Станкович, який належав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський — фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно минулого і сьогодення… Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності».
Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опускатися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав згодом впливу французьких імпресіоністів, перейшовши далі до західноєвропейського експресіонізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жартівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики — не люблять і не розуміють».
Оскільки його талант і музичне мислення найяскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамовиту критику чи бурхливу реакцію.
Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марними, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби негласне табу.
Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ із симфоніями Лятошинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американського диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр України здійснив запис музики видатного композитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.
Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належно поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був великим композитором і водночас видатним педагогом, що виховав чимало обдарованих музикантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».
Ворзельський Інформаційний Портал
Читайте ще:
