Микола Лисенко
Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. 1855 р. Миколу віддали до привілейованого навчального закладу — другої Харківської гімназії. У Харкові він займався з відомими музикантами М. Дмитрієвим і чехом Вільчеком. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.
Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив з відзнакою, а 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».
Становлення Лисенка як громадського діяча пройшло у «Київській Громаді».
З 1865 по 1867, одразу після закінчення Київського університету, Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку працював і батько Миколи Лисенка, — Віталій Романович Лисенко. В цей період Лисенки активно збирають фольклор та публікують роботу «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».
Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О’Коннор, яку він привіз до Лейпціга.
1867–1869 — завершив музичне навчання у Лейпцізькій консерваторії.
1874–1875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова.
У 1878 році М. Лисенко займає посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті — Микола Віталійович бере другий шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу М. Лисенко мав п’ятеро дітей.
З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.
Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я. Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905).
1908–1912 — голова ради правління «Українського Клубу».
У хорах Лисенка здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.
Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований.
Помер 6 листопада 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі (надгробок — бетон, граніт; скульптор Ю. І. Білостоцький; встановлений у 1939 році).
Микола Лисенко по праву вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як його музична так і етнографічна спадщина.
Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).
У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо), що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу, зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською текстів до нот, Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, О. Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М. Старицьким, Лесею Українкою, М. Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською тощо. Показово, що у кількісно великій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладний.
Іменем Миколи Лисенка названі провідні мистецькі установи України. Це Львівська національна музична академія, Харківський академічний оперний театр, Колонний зал Національної філармонії, Київська спеціалізована музична школа. Ім’я Лисенка носить також провідний камерний колектив — струнний квартет.
Українським музикантам щорічно присуджується Премія імені Лисенка. Періодично в Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка. У Києві діє Будинок-музей Миколи Лисенка.
Іменем Лисенка названі вулиці у Києві та Львові.
