«Наша Парафія»

У книжцi стисло висвiтлено рiзницю мiж давньою богослужбовою мовою України та новiтньою церковнослов’янською у її росiйськiй редакцiї. Уперше подано докладнi Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв, призначенi для практичного застосування — читання, спiву та цитування. У Правилах зафiксовано багатовiкову традицiю вимови й написання української богослужбової мови.

Видання оздоблено унікальним ілюстративним матеріалом: фрагментами 20-ти богослужбових книг України ХІ–ХХ століть, національних Ірмологіонів та ікон, які незаперечно стверджують українську вимову церковнослов’янських текстів.

Сподiваємося, ця книжка буде цiкавою широкому колу читачiв. Але передусiм вона може стати добрим посiбником для студентiв духовних i свiтських навчальних закладiв; допомогти священикам, читцям, диригентам, письменникам i науковцям транслiтерувати церковнослов’янськi джерела за українськими мовними правилами.

Правила розроблено Видавничим вiддiлом парафiї св. Архистратига Михаїла (Київ, Пирогiв) на основi дослiдження видатного мовознавця проф. Василя Нiмчука (Правила видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакцiї. Частина I. Проект. — К., 1995), транслiтерованих молитвословiв, богослужбових нотних збiрок i численних давньоукраїнських рукописних пам’яток і стародруків.

Будь-яке використання можливе лише за умови посилання на цю сторінку чи на вихідні дані книжки.

© Ганна Куземська, 2009–2011

© Видавничий Відділ Парафії Св. Арх. Михаїла, Київ, Пирогів, 2011

Відгук Ви можете залишити тут.

* * *

Проблема української транслiтерацiї — це проблема невiдання та забуття iсторiї, культури й духовного надбання нашої святої землi.

Довгi роки нас запевняли, що українська вимова церковнослов’янських текстiв — греко-католицька вигадка, що лише росiйська редакцiя — це «канонiчна», «священна» й «незмiнна мова святих Кирила та Мефодiя», i нiякої iншої нiколи не було й не може бути.

Але Господь рано чи пiзно виявляє правду. I коли ми дiзнаємо́ся, що цiєю «греко-католицькою вигадкою» молилися святi Дмитро Ростовський, Iов Почаївський, богоноснi Антонiй, Феодосiй i всi чудотворцi Києво-Печерськi, хреститель Київської Русi рiвноапостольний Володимир та сотнi iнших українських святих; коли усвiдомлюємо, що традицiя нашої вимови простягається крiзь тисячолiття — вiд автора кирилицi свт. Климента Охридського проз усi вiки аж до сучасної нашої мови, — тодi розумiємо, який скарб довiрив нам Господь i яку вiдповiдальнiсть маємо за те, щоб захистити та зберегти його.

Тобi подобаєть пiснь, Боже, в Сионi
i Тобi вздасться молитва в Iєрусалимi,
услиши молитву мою, к Тобi всяка плоть прийдеть

/Пс. 64:1–3/. Київський Псалтир 1397 р.

Зміст

1. Якою була давньоукраїнська мова
2. Транслітерація і вимова
   1. Коротка iсторична довiдка з прикладами
3. Особливості української транслітерації
4. Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв
   1. Українська транслiтерацiя ц.-сл. абетки
   2. Велика лiтера i пунктуацiя
   3. Вимова та написання голосних лiтер
      1. Незмінні у звучанні голосні
      2. Змінні у звучанні голосні
         1. а
         2. є, е
         3. і
         4. и
         5. э
         6. v
   4. Лiтери ъ i ь
   5. Апостроф
   6. Приголосні
5. Надрядковi знаки
6. Найуживанiшi форми скорочень
7. Цифри та числа
8. Приклади транслітерування, ілюстрації, завдання
9. Що робити з помилками
10. Хронологічний покажчик основних використаних джерел

Якою була давньоукраїнська мова

Ту церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову1. Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття»2. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей»3. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками»4. І хоча граматика блискучого філолога фіксує споконвічну українську вимову богослужбових текстів, але багато властивих нашій мові особливостей, згідних з найдавнішими кириличними пам’ятками, у ній уже не знаходимо. Про нинiшню ж ц.-сл. мову в її цiлком зросiйщеному викладi росiйський академiк свiтової слави Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык»5. Отже, вшановуючи цю мову заради її 400-лiтньої молитовної традицiї, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила та Мефодiя, тим паче обожнювати як дещо недоторкане й досконале6. Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має власну редакцiю ц.-сл. мови: вiдмiнностi, що сформувалися внаслiдок нацiональних особливостей вимови.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку ми прийняли вiд учнів рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVI ст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

• любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут);
• Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);
• пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, ангельскый, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);
• Христос, херувими, серафими, Галилея, Ливан, вино, виноград (а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея, Лiван, вiно, вiноград)7;
• едомьскых, кидарьскых, ливаньскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення -ських (а не едомскiх, кидарскiх, лiванскiх, сiонскiх, морскiх);
• тобi й собi (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);
• Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус8); створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом) та iншi9.

«Величить душа моя Господа»; «по Пасцi… грiхы отпустяться»; «Отець не судить» — читаємо в Остромировiм Євангелiї, написаному в Києвi 1057 року. «В Iорданьстiй рiцi»; «грядеть»; «хрестить»; «отпущаються тобi грiсi» — у Галицькому Євангелiї 1144 року; «На горах стануть води… восходять гори i нисходять поля… створил єси… животная малая с великыми… Вся к Тобi чають… Давшю Тобi їм — сберуть… Буди слава Господня в вiкы» — у Київському Псалтирi 1397 року. «Моленiя ради… святих отець… О Христi Iсусi» — писав у молитвi прп. Феодосiй Києво-Печерський (‡1074). «Яко iмя Тобi Человiколюбець» — залишив у своїй молитвi свт. Iларiон Київський (ХI ст.).

Найбiльше спiльного в нашiй старiй мовi знаходимо з найдавнiшими кириличними зразками, зокрема з мовою свт. Климента Охридського (IХ ст.), учня святих Кирила та Мефодiя, одного з творцiв кирилицi. Вiн також уживає слова тобi й собi, пакы, любить, Творець, Iсус, Гаврил тощо (i навiть те, що пiзнiше зникає зi староболгарських рукописiв, а в давньоруських пiсля ХIII ст. трапляється як виняток: Отця, Отцю, Тройцю; створяться, утiшаться, нарекуться, прославиться тощо)10.

Наведенi мовнi риси з дивогiдною вiрнiстю зберiгав наш народ у богослужбi (i зберiг у рiднiй мовi дотепер — незважаючи на всi лiнгвоциди!) аж до другої пол. ХVI ст., до революцiйних редакцiй за московськими рукописами та узаконення у другiй пол. ХVII ст. московським патрiархом Никоном нових мовних реформ, на пiдставi яких давньоукраїнську мову сховали пiзнiше за туманною московською назвою: «дониконiвська»11.

Проте стара сакральна мова протрималася в Українi ще принаймнi кiлька десятилiть. Окремi мовнi риси збереглися в богослужбовому спiвi та iконописi Української Православної Церкви подекуди й до початку ХIХ ст. Греко-Католицька ж Церква донесла окремi давнi форми аж до нашого часу.

Транслітерація і вимова

Транслiтерацiя — це «передавання тексту, написаного однiєю абеткою, лiтерами iншої»12. Зауважимо, що транслiтерацiя — це не переклад, а вiдтворення iншої мови зi збереженням її неповторних особливостей.

Теоретично транслiтерування передбачає передавання слiв лiтера-в-лiтеру, однак у практицi неодмiнно виникають розбіжності, якi можна оформити у певнi правила.

Церковнослов’янську мову рiзнi слов’янськi народи транслiтерують згiдно зi своєю багатовiковою традицiєю вимови. Цi традицiї, що згодом впливали й на орфографiю ц.-сл. мови, називають редакцiями того чи iншого народу: редакцiя болгарська, македонська, сербська, хорватська, чеська, українська, бiлоруська, росiйська та iн.13

«Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст»14.

Наприклад:

• гнёвъ, дёти, надёйтесz —
  • по-росiйськи звучатимуть: гнєв, дєтi, надєйтєся,
  • а по-українськи: гнiв, дiти, надiйтеся;
• ви1дэхъ неразумэва1ющыz —
  • по-росiйськи: вiдєх нєразумєвающiя,
  • а по-українськи: видiх неразумiвающия;
• рyцэ твои2 сотвори1стэ мz —
  • по-росiйськи: руцє Твоi сотворiстє мя,
  • а по-українськи: руцi Твої сотвористi м’я;
• ни1нэ, херувi1ми, па1мzть —
  • по-українськи: нинi, херувими, пам’ять,
  • по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,
  • а по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;
• трbцэ трист7yю пёснь припэва1юще —
  • по-українськи: Тройцi трисвятую пiснь припiвающе,
  • по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,
  • по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,
  • а по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче15.

Отже, й транслiтерують цi однаковi ц.-сл. тексти рiзнi народи по-рiзному: згiдно зi своєю вимовою, а не з iншою.

Незалежно вiд того, де творили сакральною мовою богослови-письменники та композитори — у Болгарiї, Румунiї, Словенiї, Українi чи Росiї — транслiтерувати їхнi твори належить кожному народовi за мовними правилами своєї землi. Бо як неприродно росiянам цитувати ц.-сл. тексти з українською вимовою, так недоречно й українцям послуговуватися росiйськими правилами, зневажаючи багатовiковi традицiї свого народу.

Доцiльно згадати, що українська редакцiя ц.-сл. мови має понад тисячолiтнє корiння, тодi як росiйську можна назвати наймолодшою серед усiх слов’янських мов.

Коротка iсторична довiдка з прикладами

Iще у ХVIII ст. наша вимова звучала не лише в Українi, а й у Росiї. Визначний науковець-енциклопедист митр. Iларiон (Огiєнко) наводить скарги О. Сумарокова (1717–1777) на те, що українцi псують росiйську вимову: «… а потому, что все школы ими (українцями. — Г. К.) были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко… „теби“ (свiдоцтво того, що э українцi вимовляли як i. — Г. К.), „мья“ (пiдтвердження вживання апострофа пiсля губних. — Г. К.) и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили… малороссиянцы вместо „Господи, помилуй“ поют „Господы, помылуй“… и так даляе»16.

Навiть у ХIХ ст. Росiя ще користувалася деякими українськими правилами вимови, справедливо обурюючи цим адептiв росiйської культури17.

Яскраво засвiдчують нашу вимову численнi написи на iконах — вiд найдавнiших i до сер. ХVIII ст. У будь-якому регiонi України цього часу на iконах Спаса Вседержителя у вiдкритому в Його руках Євангелiї закарбовано: Пріидёте… возмёте — що росiянам з їхньою вимовою э як є довелося б читати: «Прiiдєтє… возмєтє». Саме тому в Росiї запроваджено iнше написання: Пріиди1те… возми1те… (хоч на iконах св. Андрiя Рубльова та в росiйських служебниках аж до сер. ХVII ст. бачимо Пріидёте). Зауважимо, що написання наказового способу дiєслiв через э бере початок у найдавнiших ст.-сл. рукописах. В Iрмологiонах середини ХVIII ст., писаних у Росiї, мусили зазначати: Кни1га глаго1лемаz Ірмосы2й напёву Кmєвскагw, а3 наре1чіz великоросcійскаго18, — занадто бо розповсюджене було «малороссiйскоє нарєчiє». Особливостi української вимови засвiдчують численнi рукописнi пам’ятки. Зокрема в Київському Псалтирi (1397 р.), Острозькiй Бiблiї (1581 р.), Iрмологiонах ХVI–ХVIII ст., у творах М. Дилецького та iнших композиторiв доби бароко знаходимо: церковъ, матеръ, дверъ, кровъ, pалтыръ, царъ, лазаръ, внутръ, нощъ (що фiксує вiдкидання м’якого знака пiсля губних приголосних, шиплячих та лiтери р); пріидёте, поклонёмсz, воскли1кнэте (тобто суто українську вимову наказового способу дiєслiв); вино, христосъ, херувими, серафими (так, як вимовляють цi слова й нинi); уживання в кiнцi ы, де росiяни пишуть и: с безплотнымы ликы тощо.

Українську вимову закарбовано у всесвiтньо вiдомiй «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького)19, який хоч i закрiпив деякi чужi та значно пiзнiшi мовнi форми (московськi й новоболгарськi), але зберiг споконвiчну нашу вимову лiтер г, є, е, и; засвiдчив, що э слiд вимовляти як i, а не як є. I саме так учили вимовляти ц.-сл. текст у Києво-Могилянськiй Академiї, саме такою мовою писали богословськi твори святi українськi святителi-чудотворцi, що просвiтили та християнизували Росiю.

На титульнiй сторiнцi видатної духовної працi свт. Iоана (Максимовича) «Iлiотропiон», виданiй 1714 р. в Чернiговi20, читаємо: митрополита тобольскаго и всеz сибэри… чернэговъ… року… У Київському Псалтирi 1715 р. — нашi давнi: рцэте, воскликнэте, долготерпеливъ; i новiшi: прийдоша, помощъ тощо. Цю свою вимову, незважаючи на численнi царськi та синодальнi укази (лише в перiод з кiн. ХVII до кiн. ХVIII ст. вийшло понад 30 указiв проти нашої мови та культури!21), закриття друкарень, заборони видавати книжки, проповiдувати в церквах i навчати дiтей рiдною мовою, безперервний iдеологiчний штурм «канонiчнiстю» всього росiйського, Україна боронила аж до нищiвного удару таємним циркуляром П. Валуєва 1863 року.

Отже, впровадження питомої української вимови ц.-сл. текстiв у богослужбових читаннях i пiснеспiвах є нашим обов’язком перед Україною, дiєвою любов’ю та пошаною до Божого дару, даного кожному народовi в його рiднiй мовi.

На iконi зображено останнiй, незакiнчений твiр святителя — Лэто1пыс9. У першому друкованому виданнi цього твору, що вийшло в Росiї в 1-й пол. ХVIII ст., було написано: Лэтопи1съ. Чого ж у деяких сучасних розвiдках українськi науковцi називають його «Лєтопiсь»?..

Особливостi української транслiтерацiї

Усi правила української транслiтерацiї умовно можна подiлити на три роздiли: незмiннi, успадкованi та нововведенi.

НЕЗМIННИМИ («мурованими») правилами ми називаємо тi, що спираються на щонайдавнiшу традицiю та не зазнали змiни аж до нашого часу. Наприклад:

1. Закiнчення -аго, -яго: свzта1го /святаго/, одi1ющагосz /одiющагося/, вы1шнzго /Вишняго/ тощо. Не слiд вважати, що цi закiнчення виникли пiд московським впливом, позаяк вони сягають корiнням у першi кириличнi пам’ятки IХ ст. (за три столiття до заснування Москви), i в давньоукраїнських текстах, окрiм небагатьох виняткiв, не мали iншого написання.
2. Написання i пiсля шиплячих перед голосними: бо1жіи /Божiї/, орyжіе /оружiє/, подно1жіе /подножiє/, о1вчіи /овчiї/, почi1ю /почiю/, ве1дшіи /ведшiї/, изгонz1щіи /iзгонящiї/ тощо. Це правило — данина традицiї давньої мови, де шиплячi були завжди м’якими (писали: дyшю, ко1жю, бы1шz, идо1шz, чю1до, не постыжю1сz тощо), але до наших днiв збереглося незмiнним написання лише групи слiв з і пiсля шиплячих.
3. Збереження незручних для української вимови скупчень приголосних (якi в сучаснiй мовi ми не вимовляємо): се1рдце /сердце/, со1лнце /солнце/, пра1здникъ /праздник/ тощо.
4. Фiксацiя української вимови лiтер г, є, е, и: глаго1лати /глаголати/, го1споди поми1луй /Господи, помилуй/, превознести1 /превознести/, помышлє1ніе /помишленiє/ тощо (таке звучання, подане у «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького), вiдбиває орфоепiчну традицiю, що йде вiд часiв Київської Русi).
5. Вимова лiтери ы як и та вiдповiдна транслiтерацiя: zзы1цы /язици/, младе1нцы /младенци/, бы1ша /биша/ тощо.

УСПАДКОВАНI правила — тi, що вiдновлюють давню традицiю або виникли з часом як адаптацiя до живої мови. До таких правил належать:

1. Транслiтерацiя лiтери э як i та ї: недёлz /недiля/, стрёлы /стрiли/, дэла1 /дiла/, uрожаэ /урожаї/ тощо. Лiтера э у Київськiй Русi звучала по-рiзному: як довге е, iе, i, а чи я. Та згодом i витiсняє всi iншi рiзновиди вимови. Українцi навiть писали э замiсть i: жёнка, вёдкэль, мэръ, вёвцэ тощо22.
2. Замiна и на i  у транслiтеруваннi наказового способу дiєслiв: tступи1те /отступiте/, вкуси1те /вкусiте/, приклони1те, внемли1те /приклонiте, внемлiте/ тощо.
3. Замiна і на и мiж приголосними: херувіми /херувими/, галіле1а /Галилея/, філіппъ /Филип/, віно /вино/, каfi1сма /кафисма/.
4. Транслiтерацiя iменi i6исyсъ (i6и7съ) з одним i: Iсус23.
5. Написання i замiсть и на початку слiв, а також у сполучнику та займеннику: имz /iм’я/, и1мутъ /iмут/, ны1нэ и6 при1снw и4 во вёки вэкw1въ /нинi, i присно, i во вiки вiков/, и6 изъz1тъ и4 /i iз’ят i/. Таку вимову засвiдчено у «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького).
6. Написання и пiсля подвiйних приголосних пр, вр та хр: пріе1млите /приємлите/, пріz1ти /прияти/, пріодёти /приодiти/, гавріи1л /Гавриїл/, хріста1 /Христа/, хрістіа1ни /христiани/ тощо.
7. Вiдкидання ь пiсля шиплячих i губних приголосних (ж, ч, ш, щ; б, п, в, м, ф) та лiтери р: мечь /меч/, плачь /плач/, по1мощь /помощ/, це1рковь /церков/, есмь /єсм/, царь /цар/, ма1терь /матер/ тощо.

НОВОВВЕДЕНИМИ правилами названо зафiксованi у транслiтерацiї чи запровадженi у вимовi не ранiше ХХ столiття.

Серед таких:

1. Введення апострофа (вимова з апострофом узвичаїлася в Українi з давнiх-давен, однак у транслiтерацiю її введено лише у 2-й пол. ХХ ст.): и1мz /iм’я/, па1мzть /пам’ять/, под8z1лъ /под’ял/, wб8е1млютъ /об’ємлют/ тощо.
2. Написання i замiсть и в означальному займенниковi вси, а також у кiнцi прикметникiв та iменникiв давального, мiсцевого вiдмiнкiв i множини там, де за сучасним правописом має бути i: бл7гословени вы гдcви /благословенi ви Господевi/, вси1 отци1 на1ши /всi отцi нашi/, на нб7си1 и на земли1 /на небесi i на землi/, о1чи, стези2, врази2, ѕвёри /очi, стезi, вразi, звiрi/ тощо24.

Наведений розподiл неповний i, звичайно, потребує глибшого дослiдження та продовження. Ми подали його для того, щоб можна було побачити, з якого матерiалу зводилася багатовiкова цiлiсна будiвля української редакцiї ц.-сл. мови. Можливо, цей розподiл допоможе фахiвцям i практикам з’ясувати доречнiсть тої чи iншої корекцiї, щось доповнити чи змiнити, оскiльки ц.-сл. мова не мертва, а жива, доки нею пишуть, читають, спiвають…

Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв

Основнi правила транслiтерацiї можна сформулювати кiлькома словами: э звучить як i; е, є — як е, а на початку слова, пiсля голосних i префiксiв — як є; и — як и, а пiсля голосних — ї. Решта правил — систематизованi уточнення, доповнення й винятки, зумовленi багатством сакральної мови, її реформами та вимогами часу. Отже, читаймо ц.-сл. текст по-українськи, звертаючись до правил тодi, коли виникатимуть питання, — i дуже скоро опануємо це нехитре, чудове, милозвучне мистецтво, освячене тисячолiтньою традицiєю нашого народу.

Українська транслiтерацiя ц.-сл. абетки

а (аз) = а, я	ф (ферт) = ф
б (буки) = б	х (хір) = х
в (вiди) = в	w (омега) = о
г (глаголь) = г	ц (ци) = ц
д (добро) = д	ч, ¼ (черв) = ч
е, є, À (єсть) = е, є	ш (ша) = ш
ж (живiте) = ж	щ (ща) = щ
ѕ (зіло) = з	ъ (єр) = —
з (земля) = з	ы (єри) = и
и (iже) = и, й, i, ї	ь (єрчик) = ь
i, і (i) = и, i	э (ять) = i, ї
к (како) = к	ю (ю) = ю
л (людiє) = л	я (i + а) = я
м (мислiте) = м	z, ½ (малий юс) = я
н (наш) = н	¾ (великий юс) = у
о, o (он) = о	¿ (великий юс, йотований) = ю
п (покой) = п	x (ксi) = кс
р (рци) = р	p (псi) = пс
с (слово) = с	f (фита) = т, ф
т (твердо) = т	v (iжиця) = в, i (гi), и, й
u, у, µ (ук) = у

Велика лiтера i пунктуацiя

Великi лiтери та роздiловi знаки ставимо згiдно iз сучасними правилами. У ц.-сл. мовi пунктуацiя була iншою: двокрапка могла означати крапку, крапку з комою, двокрапку чи трикрапку; крапка з комою — знак питання. Великi лiтери писали тiльки на початку роздiлiв чи вiршiв (див. у сучасному ц.-сл. Псалтирi)25:

Не tврати2 лица2 твоегw2 t мене2, и не uклони1сz гнёвом t раба2 твоегw2: помо1щникъ мой бyди, не tри1ни мене2, и не wста1ви мене2, бж7е сп7си1телю мой.

Не отврати лица Твоєго от мене i не уклонися гнiвом от раба Твоєго. Помощник мой буди, не отрини мене i не остави мене, Боже, Спасителю мой /Пс. 26:9/.

Вимова та написання голосних лiтер

Незмiннi у звучаннi голоснi

• Без змiн транслiтерують лiтери о, o, w /о/ (t звучить як сполучення от); u, у /у/; ы /и/; ю /ю/ та z, я /я/: wкропи1ши /окропиши/, tпущати /отпущати/, oгнь /огнь/, u1бw /убо/, uпова1хъ /уповах/, тро1йцу /Тройцу/, бyрею /бурею/, плаче1вную /плачевную/, язы1цы /язици/, младенцы /младенци/, бы1ша /биша/, uслы1ша /услиша/, на1шымъ /нашим/, насы1ти /насити/, позна1ютъ /познают/, постыдz1тсz /постидятся/, oтъz1ти /от’яти/, я1кw /яко/, z6гнz2 /ягня/, вы1шнzгw /Вишняго/ тощо.

• Лiтери À, ¾, ¿, ½ уживали лише в давнину, нинi ж їх транслiтерують як є26, у, ю, я: Àсть /єсть/, Àлико /єлико/, с¾пр¾жіÀ /супружiє/, ¾гль /угль/, ¾троба /утроба/, твор¿ /творю/, глагол¿ща /глаголюща/, ½же /яже/, сво½ /своя/ тощо.

Змiннi у звучаннi голоснi

а

Лiтеру а транслiтерують як а та я.

• Пiсля голосних лiтеру а транслiтерують згiдно iз сучасною вимовою: авраа1м /Авраам/, патріа1рхъ /патрiарх/, марi1а /Марiя/, іуде1а /Iудея/, еле1а /єлея/, єvстра1тіа /Євстратiя/, євре1аныни /євреянинi/.

• А пiсля приголосних — як а: безсме1ртнаго /Безсмертнаго/, одjющагосz /одiющагося/, падо1ша /падоша/, в конца1хъ, до конца1 /в концах, до конца/ тощо.

є, е

Лiтери є, е транслiтерують як є та е.

• Лiтери є, е звучать як є:

а) на початку слова або пiсля голосної лiтери: єси1 /єси/, спасеніе /спасенiє/, помышлє1ніе /помишленiє/, воздыха1нi3е мое /воздиханiє моє/, wмы1еши /омиєши/, wправда1ніємъ /оправданiєм/ тощо;

б) пiсля префiксiв: неtе1млемо /неот’ємлемо/;

в) там, де нинi вимовляємо є: гд7не /Господнє/.

• У всiх iнших випадках лiтери є, е вимовляють як е: сте1лz /стеля/, селє1ніz /селенiя/, иноплемє1нницы /iноплеменници/, се1рдце /сердце/, мно1жество /множество/, велерёчеваша /велерiчеваша/, возве1рзи /возверзи/ тощо.

і

Лiтеру і транслiтерують як и та i.

• і звучить як и:

а) пiсля подвiйних приголосних пр, вр та хр: пріе1млите /приємлите/, пріими1, воспріими1, пріz1ти /приiми, восприiми, прияти/, гавріи1л /Гавриїл/, хріста1 /Христа/, хрістіа1не /христiане/;

б) мiж приголосними: віно2 /вино/, херувjмъ /херувим/, єхjдна /єхидна/, ліва1нстіи /ливанстiї/, кіда1рскими /кидарскими/, фарісє1и /фарисеї/, мi1ръ /мир/, сіна1й /синай/, не u6бjй /не убий/ тощо.

• У всiх iнших випадках і транслiтеруємо як i: піе1т /пiєт/, ісповёданіе /iсповiданiє/, пра1віи /правiї/, го1рдіи /гордiї/, преподо1бніи /преподобнiї/ тощо.

и

Лiтеру и транслiтерують як и, i, ї та й.

• и звучить як i:

а) коли и є сполучником або займенником: дyшъ и6 тэле1съ /душ i тiлес/, ны1нэ и6 при1снw, и4 во вёки вэкw1въ /нинi, i присно, i во вiки вiков/, и6 изъz1тъ и4 /i iз’ят i/;

б) на початку слiв: имz /iм’я/, избавленіе /iзбавленiє/, и1мутъ /iмут/ тощо;

в) в означальному займенниковi вси, а також у кiнцi прикметникiв та iменникiв давального, мiсцевого вiдмiнкiв i множини там, де за сучасним правописом має бути i: вси1 отци1 на1ши /всi отцi нашi/, бл7гословени вы гдcви /благословенi ви Господевi/, на нб7си1 и на земли1 /на небесi i на землi/, во i6и7ли /во Iзраїлi/, дни на дни цр7еви приложи1 /днi на днi царевi приложи/, очи, стези, ѕвёри /очi, стезi, звiрi/ тощо27;

г) у наказовому способi дiєслiв у множинi (на останньому складi з и): возвели1чите, воскли1кните /возвеличiте, воскликнiте/, вкуси1те и ви1дите /вкусiте i видiте/, изми1те /iзмiте/, пожени1те и ими1те єго1 /поженiте i iмiте єго/, tступи1те /отступiте/, пріиди1те /прийдiте/, приступи1те, приклони1те, внемли1те /приступiте, приклонiте, внемлiте/ тощо;

д) пiсля префiксiв з голосною на кiнцi та на стику складних слiв: пріи1детъ, пріидо1ша, пріи1мутъ /приiдет, приiдоша, приiмут/28, вои1стину /воiстину/, преиспо1днzz /преiсподняя/, многоимени1тий /многоiменитий/, мимои1дет /мимоiдет/;

е) у словi ами1нь /амiнь/.

• и вимовляють як й пiсля префiкса прі та у префiксi наи: пріи1детъ /прийдет/, пріи1мутъ /приймут/, наипа1че /найпаче/. Для музичних творiв, де має звучати кожна голосна лiтера, цi слова транслiтерують через i: приiдет, приiмут, наiпаче.

• и транслiтерують як ї:

а) пiсля голосних: твои1, твои1хъ, мои1хъ, свои1хъ /твої, твоїх, моїх, своїх/, не uбои1тсz /не убоїтся/, не uтаи1шасz /не утаїшася/, краи1 /краї/, фарісє1и /фарисеї/, хранz1щіи /хранящiї/, жрє1біи /жребiї/, ліва1нстіи /ливанстiї/ тощо;

б) у займенниках и4хъ /їх/, и4хже /їхже/, и4мъ /їм/. Утiм займенники и4мже, и4миже транслiтерують через i: iмже, iмиже.

• У всiх iнших випадках лiтеру и пишуть i вимовляють як и: моли1тимисz /молитимися/, суди1 ми /суди ми/, вопію1 ти: не да1ждь ми2 уснyти /вопiю Ти: «Не даждь ми уснути»/, уще1дри, возста1ви, сп7си2 /ущедри, возстави, спаси/ тощо.

э

• Лiтеру э транслiтерують переважно як i: вёршь /вiрш/, гнёвъ /гнiв/, человёкъ /человiк/, стрёлы /стрiли/, вэтри1ло /вiтрило/, вёрую /вiрую/, посэща1еши /посiщаєши/, вёвцэ /вiвцi/ тощо.

• э пишуть як ї пiсля голосної, префiксiв або на початку слова (зазвичай у нашiй лiтературнiй мовi ХVI–ХIХ ст.): мwэ /мої/, то1эж /тої ж/, мно1гіэ /многiї/, до збавенноэ, уторованоэ дороги /до збавенної, уторованої дороги/; отъёзжій /от’їзжий/; ёжъ /їж/ тощо.

v

• Лiтера v, коли над нею поставлено двi крапки-риски, пiсля приголосної звучить як и, а пiсля голосної — як й: смmрна /смирна/, егmпетъ /Єгипет/, тmмпанъ /тимпан/, вавmлwнъ /Вавилон/, сmнод /Синод/, мwmсе1й /Мойсей (для спiву допустимо: Моїсей)/29;

• на початку слова v транслiтерують як i та гi, залежно вiд сучасної вимови: vпоста1сь /iпостась/, v3пакои1 /iпакої/, vссw1пъ /гiсоп/, v1дра /гiдра/;

• а в серединi слова пiсля а, е, є — як в: ла1vра /лавра/, еvфра1тъ /Євфрат/, па1vелъ /Павел/, иса1vъ /Iсав/, єvге1ній /Євгенiй/, єvстратій /Євстратiй/.

Лiтери ъ i ь

• Лiтеру ъ вiдкидаємо: сто1лпъ /столп/, насъ /нас/, согрэши1хъ /согрiших/, всёхъ /всiх/, оте1цъ /Отец/, лю1битъ /любит/ тощо.

• Лiтеру ь вiдкидаємо тiльки пiсля шиплячих i губних приголосних (ж, ч, ш, щ; б, п, в, м, ф) та лiтери р: ме1чь /меч/, по1мощь /помощ/, це1рковь /церков/, есмь /єсм/, ца1рь /цар/, ве1щь го1рьку /вещ горку/ тощо. У всiх iнших випадках ь зберiгаємо: гдcь /Господь/, хва1льний /хвальний/, прильпе2 /прильпе/.

• Оскiльки нашими лiтерами неможливо передати звучання редукованих ъ та ь у давнiй мовi, транслiтеруємо їх у текстах до ХIV ст. так: ъ вiдкидаємо або замiнюємо на о, якщо без цього слово стає незрозумiлим: нъ /но/, напълнити /наполнити/. ь зберiгаємо; проте, якщо всерединi слова ь заважає його зрозумiти, цю лiтеру вiдкидаємо або замiнюємо на е: вьсь, вьсе /весь, все/, дастьмънэотьць /дасть Мнi Отець/.

Апостроф

• Пишемо пiсля губних приголосних (б, п, в, м, ф) перед я, ю, є, ї та пiсля префiксiв згiдно iз сучасним правописом: и1мz /iм’я/, wб8z6тіа /об’ятiя/, u6вzза1ютъ /ув’язают/, tе1млz /от’ємля/, изz1ти /iз’яти/, под8z1лъ /под’ял/, мz /м’я/31 тощо.

Приголоснi

• Приголоснi лiтери не змiнюємо, не викидаємо й не додаємо: tве1рзлъ /отверзл/, со1лнце /солнце/, бл7гвена /благословена/.

Надрядковi знаки

 7 (титло) позначає скорочення у часто вживаних словах. Iнодi при скороченнi над словом пишуть пропущену лiтеру пiд титлом:   + g b c /в, г, о, с/ або саму лiтеру (чи її умовне позначення):   dÄ € Á Â Ã • /д, й, з, м, р, т, х/.

 9 (єрик) над приголосною позначає її твердiсть (замiсть ъ): жезл9, пасет9 тощо.  8 (паєрик) може означати як твердiсть, так i м’якiсть: м8ногъ, д8ва, к8то, ден8 /день/, пут8 /путь/.

 1 (гострий наголос, оксiю) уживають над голосною на початку та в серединi слова, а  2 (важкий наголос, варiю) пишуть над голосною лише в кiнцi слова, окрiм випадкiв, коли пiсля цього слова стоять сполучники же, бо, ли та короткi форми особового займенника ми, ти та iн. (тодi вживають , а над наступним словом наголосу не ставлять): что1 ми, добро1 бо; тала1нтъ, де1нь; рече2, ми2, u6ста2.

 6 (камора) над приголосною позначає її пом’якшення: бэжат6 /бiжать/, а над голосною — полегшений наголос, який на вимову не впливає.

Рiзнi придихи-«духи»  3 4 5 мають традицiйно-декоративне призначення та не впливають на вимову.

Найуживанiшi форми скорочень

агг7лъ — а1нгелъ	Гь, Гдcь — Госпо1дь	I^с7, I^и7съ — I^сyсъ, I^исyсъ
апcлъ — апо1столъ	гл7ъ — глаго1лъ	крcтъ — кре1стъ
бл7гви — благослови	дв7дъ — Дави1дъ	кр7ще1ніе — креще1ніе
бл7гъ — бла1гъ	дв7а — дёва	Мр71а — Марi1а
блд7ать — благода1ть	д¦ъ — дyхъ	млdнцъ — младе1нецъ
Бг7ъ — Бо1гъ	дш\а — душа	млcть — ми1лость
Бжcтво1 — Божество2	Еvgліе — Ева1нгеліе	мл7рдіе — милосе1рдіе
Бцdа — Богоро1дица	и6м>къ — и6мzре1къ	мрdость — мyдрость
Влdка — Влады1ка	I^ерcлимъ — I^ерусали1мъ	мт7и — Ма1ти
воскрcніе — воскре1сеніе	I^и7ль — I^зра1иль	мт7рь — мы1тарь
мцcъ — мёсzцъ	премdрость — премyдрость	срdце — се1рдце
нб7ный — небе1сный	прbро1къ — проро1къ	ст7ъ — свz1тъ
нб7о — не1бо	прcнw — при1снw	Тр7ца — Тро1ица
нлdz — недёлz	Ржdтво2 — Родждество2	Хс7, Хс7ъ, Хрcто1съ — Христо1съ
нн7э — ны1нэ	сл7ва — сла1ва	цр7ковь — це1рковь
u6ч7тль — u6чи1тель	сн7ъ — сы1нъ	цр7ь — ца1рь
O^ц7ъ — O^те1цъ	Спс7ъ — Спа1съ	чл7къ — человёкъ
прdеча — предте1ча

Цифри та числа

Лiтери, якi позначають число, пишуть пiд титлом:

	Одиниці	Десятки	Сотні
1	а7	i7	р7
2	в7	к7	с7
3	г7	л7	т7
4	д7	м7	µ7
5	є7	н7	ф\
6	ѕ7	x7	¦
7	з7	o7	p\
8	и7	п7	w7
9	f7	ч7	ц7

Для позначення чисел вiд 11 до 19 на першому мiсцi пишуть одиницi, а на другому — десятки: аi7 = 11 (единъ на десzте), вi7 = 12 (два на десzте) i т. д.

А числа вiд 20-ти пишуть звичним для нас чином: кв7 = 22 (к7 = 20, в7 = 2); рлд7 = 134 (р7 = 100, л7 = 30, д7 = 4) тощо.

Тисячi позначають тими ж лiтерами, що й одиницi, тiльки перед ними внизу ставлять знак ¤: ¤аpнв7 = 1752, ¤ац7 = 1900, ¤ва7 = 2001, ¤ваi7 = 2011, ¤р7 = 100000, ¤¤а7 = 1000000.

Приклади транслiтерування, iлюстрацiї, завдання

Наведенi далi тексти рiзних часiв транслiтеровано за правилами, поданими у брошурi. Отже, якщо виникатимуть питання стосовно транслiтерацiї того чи iншого слова, звертайтеся до правил, щоб знайти вiдповiдь.

Вступнi молитви iз сучасного ц.-сл. молитвослова

Во и4мz oц7а, и3 сн7а, и3 ст7агw д¦а, а3ми1нь. Гдcи i3исе хрcте2 сн7е бж7ій, мл7и1твъ ра1ди пречтыz твоеz1 мт7ре, и3 всёхъ ст7хъ, поми1луй на1съ, а3ми1нь.	Во iм’я Отца, i Сина, i Святаго Духа. Амiнь. Господи Iсусе Христе, Сине Божий, молитв ради Пречистия Твоєя Матере i всiх святих помилуй нас. Амiнь.
Сла1ва тебЁ, бж7е на1шъ, сла1ва тебЁ.	Слава Тебi, Боже наш, слава Тебi.
Цр7ю нбcный, uтёшителю, дш\е и4стины, и4же вездЁ сый, и3 всz6 и4сполнzzй, сокро1вище бл7ги1хъ, и3 жи1зни подателю, пріиди2 и3 всели1сz въ ны2, и3 w6чи1сти ны2 t всz1кіz скве1рны и3 сп7си2, бл7же, душы на1шz.	Царю небесний, Утiшителю, Душе Iстини, iже вездi сий i вся iсполняяй, Сокровище благих i жизнi Подателю, прийди i вселися в ни, i очисти ни от всякiя скверни, i спаси, Блаже, души наша.
Ст7ы1й бж7е, ст7ы1й крёпкій, ст7ы1й безсме1ртный, поми1луй на1съ. Три1жды.	Святий Боже, Святий Крiпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (тричi).
Сла1ва oц7Y, и3 сн7у, и3 ст7о1му д¦у, и3 ны1нэ и3 при1снw, и3 во вёки вэкw1въ, а3ми1нь.	Слава Отцу, i Сину, i Святому Духу, i нинi, i присно, i во вiки вiков. Амiнь.
Прест7аz трbце, поми1луй на1съ: гдcи, wчи1сти грэхи2 на1шz: влdко, прости2 беззакw1ніz на1шz: ст7ы1й, посэти2 и3 и3сцэли2 не1мwщи на1шz, и4мене твоегw2 ра1ди.	Пресвятая Тройце, помилуй нас. Господи, очисти грiхи наша, Владико, прости беззаконiя наша, Святий, посiти i iсцiли немощi наша, iмене Твоєго ради.
Гдcи поми1луй, три1жды. Сла1ва, и3 ны1нэ:	Господи, помилуй (тричi). Слава… i нинi…
O$ч7е на1шъ, и3же є3си2 на нб7сёхъ, да ст7и1тсz и4мz твое2, да пріи1детъ црcтвіе твое2, да бyдетъ во1лz твоz2, я4 кw на нб7си2, и3 на земли2. Хлёбъ на1шъ насyщный да1ждь на1мъ дне1сь: и3 w3ста1ви на1мъ до1лги на1шz, я4коже и3 мы2 w3ставлz1емъ должникw1мъ на1шымъ: и3 не введи2 на1съ во и3скуше1ніе, но и3зба1ви на1съ t лука1ваго.	Отче наш, iже єси на небесiх, да святится iм’я Твоє, да прийдет Царствiє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небесi, i на землi. Хлiб наш насущний даждь нам днесь i остави нам долги наша, якоже i ми оставляєм должником нашим, i не введи нас во iскушенiє, но iзбави нас от лукаваго.
Го1споди поми1луй, вi7.	Господи, помилуй (12 разiв).
Пріиди1те, поклони1мсz цр7еви на1шему бг7у. Пріиди1те, поклони1мсz и3 припаде1м хрcтY цр7еви на1шему бг7у. Пріиди1те, поклони1мсz и3 припаде1м самомY хрcтY цр7еви и3 бг7у на1шему.	Прийдiте, поклонiмся Царевi нашему Богу. Прийдiте, поклонiмся i припадем Христу, Царевi нашему Богу. Прийдiте, поклонiмся i припадем Самому Христу, Царевi i Богу нашему.
Пэснь Прест7ёй Бцdэ	Пiснь Пресвятiй Богородицi
Бцdе дв7о, ра1дуйсz, благода1тнаz м7рi1е, гдcь съ тобо1ю: бл7гослове1на ты въ жена1хъ, и3 бл7гослове1нъ пло1дъ чре1ва твоегw1, я4ко сп7са родила2 е3си2 дyшъ на1шихъ.	Богородице Дiво, радуйся! Благодатная Марiє, Господь с Тобою. Благословена Ти в женах i благословен плод чрева Твоєго, яко Спаса родила єси душ наших.

Нашi джерела

Тут i далi пiдкреслено слова та формулювання, якi вiдрiзняються вiд новiтнiх ц.-сл.

Остромирове Євангелiє 1056–57 рр. Київ.

Яко бо Отець вскрешаєть мертвия i живить, такоже i Син, яже хощеть, живить. Отець бо не судить никомуже, но суд весь дасть Синовi, да всi чтуть Сина, якоже чтуть Отца. Iже не чтеть Сина, не чтеть Отца, iже посла Єго. Амiн, амi[н глаголю вам] /Iн. 5:21–24/.

Рече Господь своїм учеником: Тако взлюби Бог мира, яко Сина Своєго Єдиночядааго дасть, да всяк вiруяй в Него не погибнеть, но iмать живота вiчнаа[го] /Iн. 3:16/.

Рече Господь причту сию: чловiк нiкий створи вечеру велику i зва многи, i посла ра[би своя]… /Лк. 14:16–17/.

Євангелиє от Iоана

От Луки

У всiх давнiх богослужбових Євангелiях знаходимо однаковi слова та звороти, що потiм зникли з ц.-сл. мови, але збереглися в українськiй вимовi аж до нашого часу.

1. Мстиславове, 1103–1117 рр. Київ. 2. Галицьке, 1144 р. 3. ХVI ст. Галичина. 4. ХIV ст. Галичина. 5. Верковича, ХIV ст. Пiвденна Русь. 6. Архангельське, 1092 р. Пiвденна Русь. 7. Добрилове, 1164 р. Волинь. 8, 12. ХV ст. Волинь. 9. Бл. 1526 р. Київ. 10. Кiн. ХVI ст. Львiвщина. 11. Лаврське, ХIV ст. Київ.

Свiдiтельствуєть.

Це слово споконвiку писали з э на першому складi: свэдётельство, свэди1тельство чи свэдi1тельство (звiдси походять нашi: свiдчити, свiдок, свiдоцтво тощо). Та оскiльки росiяни вимовляють э як є, у Єлизаветинськiй Бiблiї 1751 р. впроваджено iнше написання: свидётельство — що природно для росiйської вимови, але неприродно для української.

Євангеліє XVI ст. Тернопільщина

Євангеліє поч. XVII ст. Прикарпаття

Добрилове Євангеліє 1164 р. Волинь

Московська Біблія 1663 року. Цю першу московську Бiблiю було передруковано з Острозької «с многочисленными, но несущественными исправлениями», якi змiнили одвiчнi, усталенi в Українi слов’янськi слова згiдно з росiйською вимовою: па1кы, въ вёкы, рёкы, о1блакы було замiнено на па1ки, во вёки, рёки, о1блаки; лива1нъ, галиле1z — на ліва1нъ, галіле1z; рцёте, пріидёте, принесёте — на рцы1те, пріиди1те, принеси1те; іюде1йскыz — на іуде1йскіz; i6с7 — на i6и7с; сътвори1лъ — на сотвори1лъ тощо. Проте багато давнiх форм iще лишилося; їх було змiнено наступними виправленнями у Єлизаветинськiй Бiблiї 1751 р. Саме тодi свэдётельство змiнили на свидётельство; марко — на маркъ; вино — на віно32 .

Фрагменти Київського Псалтиря 1397 року та Київського Псалтиря 1902 року

Порiвняйте уривки обох Псалтирiв.

Многи скорбi праведнимь, i от всiх їх iзбавить я Господь /Пс. 33:20/.
Яко Господь любить суд i не оставить преподобних Своїх. В вiки [схраняться] /Пс. 36:28/.
Поженíте i iмíте єго /Пс. 70:11/.
Господи, возвах к Тобi, услиши м’я, вонми гласа молитви моєя, єгда взову к Тобi. Да ся iсправить молитва моя, яко [кадило пред Тобою] /Пс. 140:1–2/.
… правду. Судить нищимь людскимь i спасеть сини убогих, i смирить клеветника, i пребудеть солнцемь преже луни рода родов. I [ul]снидеть, яко дождь на ру[но] /Пс. 71:4–6/.
Завдання. Спробуйте транслiтерувати цей уривок /Пс. 136:1–2/. Дослiдiть, якi слова вiдрiзняються вiд новiтнього ц.-сл. тексту.

З Острозької Бiблiї 1581 року

… вставше, лже свiдiтельствоваху нань, глаголюще, яко ми слишахом Єго глаголюща, яко Аз разорю церков сiю рукотворéную i трими деньми iну нерукотворéну сзижду, i ни тако равно бi свiдiтельство їх. I встав архiєрей посредi, впроси Iсуса, глаголя: «Не отвiщаваєши ли ничесоже, что сiї на Тя свiдiтельствуют?» Он же млчаше i ничесоже отвiщаваше. Паки архiєрей впроси Его i глагола Єму: «Ти ли єси Христос?» /Мк. 14:57–61/.

Зауважимо, що для Острозької Бiблiї — взiрця ц.-сл. мови для всього слов’янського свiту аж до видання Єлизаветинської Бiблiї 1751 р. — були характернi такi одвiчнi слов’янськi мовнi форми, що вiдрiзняються вiд пiзнiшої росiйської редакцiї: мно1гы, дyхы, слyгы, но1гы, врагы, рэкы, облакы, давы1дъ; херуви1ми, лива1нъ, вино1, пріидёте и ви1дэте, принесёте, пріимёте, рцёте, блюдёте, вскли1кнэте; на рэцё вавmлонстэй, сътвори1лъ, июде1йскыz, свэдётельство, ковче1жець та iншi, а також суто українськi: це1рковъ, кро1въ, нощъ, внyтръ, мечъ тощо. Форми па1кы та па1ки вживали паралельно, оскiльки звучали вони однаково.

Завдання. Транслiтеруйте цей уривок /Пс. 96:8–10/ i порiвняйте з новiтнiм ц.-сл.

Такий саме текст знаходимо в Київському Псалтирi 1397 р., окрiм м’яких закiнчень: «хранить», «iзбавить».

Сторiнки Києво-Печерського Учительного Євангелiя 1619 року, писаного мовою, наближеною до живої

Наука в Недiлю двадцять п’ятую по Сошествiї Святого Духа

Рекл Господь приповiсть тую. Человiковi нiкоторому богатому зродила нива, i розмишлял в собi, мов’ячи, што учиню, їж не маю, где бим зобрал пожитки мої? I рекл, то учиню: розбудую гумна мої, а бóлшiї побудую i зберу там всi урожаї мої i добра мої. I реку душi моєй: душе, маєш многiї добра, положениї на лiта многiї, отпочивай, їж, пий, веселися. Рекл ему зась Бог: «Безрозумний, тої ж ночi душу твою отимут от тебе, а тоє, штось наготовáл, кому будет?» Так скáрб’ячий собi, а не в Бозi богатiючий /Лк. 12:16–21/.

Виклад того святого Євангелiя

Великая i шкодливая єст душам людским зараза — лакомство. А над него нiчого на душу німá ш срожшого i окрутнiйшого. Лакомство бо, вiм, — тихоє i скромноє прироженiє людскоє — надвшелякого i найсуровiйшого звiра чинит ядовитшим i окрутнiйшим. Лакомство коренем єст немилосердю…

Псалом 23 з Великого требника свт. Петра Могили 1646 року

Господня єст земля i iсполненiє єя, вселенная, i всi живущiї на ней. Той на морях основал ю єст i на рiках уготовáл ю єст. Кто взийдет на гору Господню iли кто станет на мiстi святом Єго? Неповинний рукама i чистий сердцем, iже не приять на сує душя своєя i не клятся лестiю iскренему своєму. Сей приймет благословенiє от Господа i милостиню от Бога Спаса своєго. Сей род iщущих Господа, iщущих лица Бога Iаковля. Взмiте, врата, князi ваша, i взмiтеся, врата вiчная, i внидет Цар слави. Кто єст сей Цар слави? Господь крiпок i силен, Господь силен в бранi. Взмiте, врата, князi ваша, i взмiтеся, врата вiчная, i внидет Цар слави. Кто єст сей Цар слави? Господь силам, Той єст Цар слави.

Псалом 23 з Київського Псалтиря 1902 року

Порiвняйте цей Псалом з текстом на попреднiй сторiнцi. Якi з пiдкреслених слiв належить транслiтерувати тут iнакше, а якi так само?

Придивiмося до нотних збiрок

Вiршована передмова до Iрмологiону 1750 року

Завдання. Транслiтеруйте цей український вiрш, писаний у серединi ХVIII ст. в Петербурзi упорядником цього Iрмолою.

Поет цитує наш одвiчний богослужбовий зворот: з беспло1тнимы ли1кы, уживає українськi слова та наголоси: чи1стимъ, нужди, влади1ки (через и, а не ы), просём, дво1хъ, з.

Того часу на вимогу царiв багато освiчених побожних українцiв населяли росiйськi монастирi (серед яких Троїце-Сергiєва Лавра, де зрештою опинився цей Iрмолой, Чудiв i Старо-Симонiвський монастирi), перетворюючи їх в осередки високої духовностi та культури. У такий спосiб у Росiї опинилася величезна кiлькiсть пам’яток нашого духовного мистецтва, якi зокрема закарбовують традицiї української вимови ц.-сл. текстiв.

Фрагмент поголосника 8-голосної Служби Думи (ХVII ст. — ?). Правобережна Україна

Кирiє, елейсон. Си, Кирiє («Господи, помилуй», «Тобi, Господи» грецькою мовою). Амiнь, амiнь. Придiте, поклонiмся i припадем ко Христу. Спаси нас, Сине Божий, воскресий iз мертвих, поющия Ти: алилуя.

Фрагменти Закарпатського Iрмологiону 1809 року Iвана Югасевича-Склярського

В суботу вечер, догмат, глас 4. Слава… i нинi… Богородичний

Iже Тебе ради богоотец пророк Давид пiсненно о Тебi провозгласи, величая Ти сотворшу: «Предста Царица одесную Тебе». Тебе бо Матер ходотайцу Живота показа…

Зi стихири на П’ятдесятницю, глас 8

Прийдiте, людiє, Трисоставному Божеству поклонiмся…

Iрмоси. Пiснь 1. На Рождество Христово

Христос раждаєтся, славiте! Христос со небесе, стрiтайте! Христос на землi, возносiтеся! Пойте Господевi, вся земля. I веселиєм воспойте, людiє, яко прославися.

Стихира Великої Суботи

[I нинi, i при]сно, i во вiки вiком. Амiнь. Прийдiте, ублажiм Iосифа приснопам’ятнаго, iже в нощi к Пилату пришедша i Живота всiм iспросивше: «Даждь ми Сего Страннаго…»

У цьому Iрмологiонi поч. ХIХ ст. вражає збереження найдавнiшої мовної форми во вэки вэком, пронесеної крiзь тисячолiття, не кажучи вже про типовi для України прадавнi: давы1дъ, христо1с, пила1т, пріидёте, поклонёмсz, грzдёте, славёте. Вiдшлiфована вiками мовна палiтра Iрмологiону свiдчить про цiлком самобутню, вiдмiнну вiд московської редакцiї богослужбову традицiю.

Артем Ведель (1765–1808). Iрмос 1-ї пiснi канону Рiздва Христового. Зi збiрки поч. ХХ ст.

Христос раждаєтся, славiте, Христос с небес, срящiте, Христос на землi, возносiтеся! Пойте Господевi, вся земля, i веселiєм воспойте, людiє, яко прославися.

Василь Петрушевський (1869–?). Взбранной Воєводi, київського розспiву, гармонiзацiя. Зi збiрки 1901 р.

Взбранной Воєводi

Взбранной Воєводi побiдительная, яко iзбавльшеся от злих, благодарственная восписуєм Ти, раби Твої, Богородице. Но яко iмущая державу непобiдимую, от всяких нас бiд свободи, да зовем Ти: радуйся, Невiсто неневiстная!

Твори, друкованi гражданкою (сучасними лiтерами з уживанням ѣ, ъ, i та θ), транслiтерують так само, як i iншi ц.-сл. тексти, — за тими самими правилами.

Янголи вчать, як молитися

Фрагменти розписiв Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. 20–30-тi рр. ХVIII ст.

Зауважте, що э у ХVIII ст. звучала в церквах України цiлком «канонiчно» саме як i, а не як є.

Принесiте Господевi отечествiя язик, принесiте Господевi славу i честь. Принесiте Господевi славу iмени Єго /Пс. 95:7–8/.

Київський Псалтир 1397 р.

Острозька Біблія 1581 р.

Київський Псалтир 1902 р.

Iкони говорять українською

Уважно придивiться до цих Євангельських текстiв на iконах Спаса Вседержителя. Цю традицiю написання, що сягає корiнням у найдавнiшi кириличнi пам’ятки, християни всiх куточкiв нашої землi зберiгали аж до початку ХIХ ст. — майже 10 вiкiв!

XVI ст. Галичина	Перша пол. XVII ст. Волинь

Друга пол. XVII ст. Полiсся	XVIII ст. Черкащина	XVII ст. Лiвобережжя

Iнодi замiсть пріидёте писали при(й)дёте — це ближче не лише до нашої вимови, але й до найдавнiшої традицiї написання цього слова.

Росiйську редакцiю — пріиди1те — було введено лише в Московськiй Бiблiї 1663 року, а ще через кiлька столiть православних українцiв позбавлено права вимовляти э як i та нав’язано чужу вимову. I лише Верховний Патрiарх з iкон благословлятиме Українську Церкву молитися споконвiчною мовою її святих.

Прийдiте, благословеннiї Отца Моєго, наслiдуйте уготованноє вам Царствiє Небесноє от сложенiя мира. Взалкахся, i дасте Ми ясти. Вжадахся, i напоїсте М’я. Наг бiх, i одiясте Мене, странен бiх, i приясте М’я в дом свой. Євангелiє от Матфея, зачало 106 /Мф. 25:34–35/.

Перша пол. XVIII ст. Київщина

Прийдiте ко Мнi, всi труждающиїся i обремененi, i Аз ви упокою. Возмiте iго Моє на ся. Iго бо Моє єсть благо i брем’я Моє не тяжко /Мф. 11:28–30/.

Поч. XVII ст. Волинь

XVIII ст. Слобожанщина	Поч. XVIII ст. Київщина
Кiн. XVIII ст. Рiвненщина	Поч. XIX ст. Сумщина

Звернiть увагу не лише на слова пріидёте, возмёте, але й на те, що ви та вы в українськiй вимовi звучали однаково. Слово есмъ писали переважно з твердим м (за нашою мовною традицiєю ХVII ст.), а не з м’яким, як нинi.

Сер. XVIII ст. Київщина

Прийдiте к Мнi, всi тружающися i обр[емененi]…

Прп. Андрiй Рубльов. Бл. 1411 р. Московське князiвство

Фрагмент української iкони ХХ ст. з виправленим за росiйською редакцiєю текстом.

Втеча в Єгипет. ХVII ст. Галичина
	Iосифе! Востав, пойми Отроча i Матер, бiжи во Єгипет /Мф. 2:13/.
Вифлеом	Єрусалим

Iкономаляр змiнив на слух лише окремi лiтери, оскiльки и, m та ы в наведених словах українцi вимовляли однаково, а р не пом’якшували. Вифлеом — давня форма, ужита й в Острозькiй Бiблiї разом з новiшою: Вифлеєм.

Фрагмент Деiсусного чину. 1760-тi рр. Чернiгiвщина

Аз єсм Пастир добрий; Пастир добрий, душу Свою полагаю за овцi /Iн. 10:11/.

На центральнiй iконi знаменитого сорочинського iконостасу (30-тi рр. ХVIII ст. Полтавщина) також бачимо па1стиръ, де, окрiм твердого р, ще й змiнено ы на и. На iнших iконах знаходимо: язици, ти, пребиваю. Спробуймо вимовити цi слова по-росiйськи, i зрозумiємо, якою мовою молилися на Полтавщинi та Чернiгiвщинi у ХVIII ст.

Святий архангел Гавриїл. Народна iкона поч. ХVIII  ст. Чернiгiвщина

Народний майстер помилився, написавши Гаврыілъ замiсть Гавріилъ. Однак така помилка не лише показує, як вимовляли це iм’я «мужицькою мовою», — вона засвiдчує незнищеннiсть височезної української культури. Бо коли ми бачимо Гаврилъ у болгарських рукописах IХ ст., коли знаходимо таке ж написання у творах Києво-Печерських святих ХI ст., а потiм — у Євангелiях рiзних мiсцевостей України ХII–ХV ст., натрапляємо на Гаврила в догматиках Львiвського Iрмологiона кiн. ХVI ст. й нарештi — на iконi з Чернiгiвщини поч. ХVIII ст., — тодi схиляємо колiна перед цiєю Богом даною нам культурою, перед тим неосвiченим майтром, який зберiг прадавню мову своїх батькiв i залишив її для нас…

Тодi, як бачимо, Україна не була роздiлена на Схiд i Захiд (хоч Правобережжя шматувала Польща, а Лiвобережжя — Росiя) — i Схiд, i Захiд молилися українською.

Лемкiвська iкона XVI ст., яка засвiдчує написання iменi i6сусъ з одним i. Образ нерукотворений Господа нашего Iсуса Христа
Фрагмент iкони Трьох святителiв. XVII ст. Київщина Свzтытель Христов Iоан Златоуст	Фрагмент iкони Спас — Виноградна лоза. Поч. XIX ст. Одещина Ядий Мою плоть, пiяй Мою кровъ

Що робити з помилками

Явнi помилки чи описки, що трапляються в ц.-сл. текстах, у транслiтерацiї виправляють. Однак слова, що вiддзеркалюють українськi орфоепiчнi особливостi, конче зберiгають, як i давнi мовнi форми. Наприклад, слово животворzщой не змiнюємо на животворящей оскiльки за цим -щой стоїть правiчна богослужбова традицiя; так само й давнi сион, iюда чи традицiйне для ХVII ст. естъ. Ерусалимъ, свzтого, отцю, серце не виправляємо на типовi Iєрусалим, святаго, Отцу, сердце.

Отже, стикаючись з незвичним ц.-сл. словом, будьмо уважнi, оскiльки рукописи i стародруки зберiгають iсторiю та культуру нашого народу.

* * *

Вiдшлiфовуючи протягом ХVII ст. ц.-сл. мову, високоосвiченi українськi iєрархи-науковцi намагалися зробити її унiверсальною та однаково зручною як для української, так i для росiйської вимови. Змiнюючи для першої московської Бiблiї рёкы на рёки, придёте на пріиди1те та iнше, вони не пiдозрювали, що невдовзi одвiчну вимову їхньої Церкви буде заборонено i за кiлька столiть жорстоко викорiнено…

Любов не мислить зла /1 Кор. 13:5/. I нам належить не мислити зла проти кривдникiв — як давнiх, так i сучасних, — але безбоязно викривати кривду, беззаконня, неправду й обстоювати iстину. Господь дарував нам цю землю з її неповторною культурою, i ми не маємо права перетворити її на чужину, як не маємо права зректися матерi.

Закарпатський Iрмологiон поч. ХIХ ст. /Пс. 136:1/

Хронологiчний покажчик основних використаних джерел

Церковнослов’янськi тексти

Заповэданіz о праздьницэхъ Климента епcпа словэнська (та iншi твори свт. Климента Охридського). — http://www.libsu.uni-sofia.bg/slavica/kliment.html. В. М. Ундолски. Климент Епископ Словенский. 895 г.

Супрасльская рукопись. Трудъ Сергѣя Северьянова. Том 1. Издание отдѣленiя русскаго языка и словесности Императорской Академiи Наукъ. Санктпетербургъ, 1904. — 574 с.

Солунска легенда (ХI ст.). Слово Кырила философа како uвэри Бuгаре. — http://ziezi.net/kiril/1.html.

Порiвняння мовних особливостей Добрейшового Євангелiя (ХIII ст.) та iн. давньоболгарських пам’яток. — http://bg.wikipedia.org/wiki/Добрейшово_евангелие.

Остромирове Євангелiє 1056–1057 рр. (Фотокопiя). — https://parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/ostromyrove-evanhelije/.

Розов Н. Н. Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в. // Slavia, casopis pro slovanskou filologii. — Praha, 1963. Ros. XXXII. — Sec. 2, s. 141–175.

Поучения и молитва Феодосия Печерского. Подготовка текста, перевод и комментарии Н. В. Понырко. — http://www.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4873.

Евангелiє отъ Марка по основнымъ спискамъ четырехъ редакцiй рукописнаго славянскаго евангельскаго текста съ разночтенiями изъ ста восьми рукописей Евангелiя ХI–ХVI вв. Трудъ Г. Воскресенскаго, экстраординарного профессора Московской Духовной Академии. — 1894. — http://ksana-k.narod.ru/menu/slave/voskr_ev.html.

Киевская Псалтирь 1397 года из Государственной библиотеки имени М. Е. Салтыкова-Щедрина в Ленинграде [ОЛДП F 6]. — М.: Искусство, 1978.

Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. — Л.: Свiт, 1995. — 480 с.: iл.

Библия 1499 года (Геннадiєва Бiблiя) и Библия в синодальном переводе: С иллюстрациями. В 10-и томах. — М.: Новоспасский монастырь, 1997. (Фотокопiї). — http://www.stsl.ru/manuscripts/rusbiblia/.

Острозька Бiблiя 1581 р. / Опрацював та пiдготував до друку єрмнх. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк) — Л.: Українське Бiблiйне Товариство, Благодiйний Фонд «Книга», 2003. — http://knyhastara.com/?id=1.

Служебник, Вiльно 1583 — http://www.liturgia.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=41&Itemid=89.

Лаврентiй Зизанiй. Граматика словенська / Пiдготовка факсимiльного видання та дослiдження пам’ятки В. В. Нiмчука. — К.: Наукова думка, 1980. — 56 с.+179 с. (Факсимiле).

Мелетiй Смотрицький. Граматика / Пiдготовка факсимiльного видання та дослiдження пам’ятки В. В. Нiмчука. — К.: Наукова думка, 1979. — 111 с.+492 с. (Факсимiле).

Буквар Тимофiя Вербицького 1627 / Упоряд. О. Дзюба, В. Фрис. — К.: Українознавство, 1995. — 36 с.

Требник Петра Могили. Факсимiльне вiдтворення тексту з видання Києво-Печерської Лаври 1646 року. Третє видання. Надруковано в Українi. — К.: Книга, 1996.

Катехизис Петра Могили. Оригiнал 1645 року / Упоряд. проф. А. Жуковський, переклад В. Шевчука. — К.: Воскресiння, 1996. — 288 с., iл.

Московська Бiблiя, Первопечатна, 1663 р. (Фотокопiя). — https://parafia.org.ua/biblioteka/svyate-pysmo/pervopechatna-bibliya-1663-roku.

Псалтир 1715 р. Київ. (Фотокопiя). — http://www.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/82.

Єлизаветинська Бiблiя (Фотокопiя передруку 1762 р.) — http://www.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/0-0.

Pалти1рь. Кіевъ. Въ тmпогра1фіи кіево-пече1рскіz u3спе1нскіz ла1vры. ¤ацв7 (1902).

Pалти1рь. Москва2. Сmнода1льнаz тmпогра1фіz. ¤аца7 (1901). — Репринтное издание. Ставрополь, АСОК-ПРЕСС, 1991.

Служе1бникъ. — М.: Издательский совет Русской Православной Церкви, 2004.

Кано1нникъ, или По1лный молитвосло1въ. Ст7о-u3спе1нскаz поча1евскаz ла1vра, ¤вє7 (2005).

Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета на церковнославянском языке с параллельными местами. — М.: Российское библейное общество, 1993. (Репринтное издание 1900 г.).

Львiвський iрмологiон, давнiй лiтургiйний музичний рукопис п’ятилiнiйної нотацiї кiнця 16 столiття / Ред. i вступ. стаття Юрiя Ясiновського, транскрипцiя i коментарi Каролiна Луцка. — Der Lemberger Irmologion. Bӧhlau Verlag Kӧln Weimar Wien, 2008.

Антологiя української церковної монодiї. Вип. 1. Догматики вiсьмох гласiв з рукопису кiнця ХVI столiття / Редактори: Юрiй Ясiновський, Крiстiан Ганнiк. — Л.: Вид-во Львiвської Богословської Академiї, 2002. — 20 с.

Осмогласник Каллiстрата з молдовського монастиря в Драгомирнi, 1769 рiк / Вiдповiд. ред. О. Цалай-Якименко; розшифрування нотних i словесних текстiв Я. Михайлюк, О. Цалай-Якименко. — Полтава-Київ-Львiв: Полтавський лiтератор, 2005.

Давнi iрмологiони, служебники, требники та iн. з бiблiотеки Свято-Троїцької Сергiєвої Лаври. — http://www.stsl.ru/manuscripts/manuscripts_list.php.

Українськi партеснi твори XVII–XVIII ст. iз зiбрання Києво-Софiйського собору. — Iнститут рукописiв НБУВ, Ф. 312, No 122.

Iрмологiон 1809 року Iвана Югасевича-Склярського: факсимiле i транскрипцiя / упоряд., транскрипцiя, передмова Iгор Задорожний. — Ужгород: Карпати, 2010. — 392 с.

Рождественские песнопения под редакцией Н. Д. Лебедева, разных авторов… Репринтное издание. — М.: Живоносный Источник, 1999. — 104 с.

Главнэйшіz пэснопэніz Всенощнаго бдэніz Кіевскаго роспэва… Составилъ В. Г. Петрушевскiй. Безплатное приложенiе къ журналу „Руководство для сельскихъ пастырей“ за 1901 г. Печатня В. Гроссе въ Москвѣ. — 16 с.

Логвин Г. Н. З глибин. Гравюри українських стародрукiв ХVI–ХVIII ст. — К.: Днiпро, 1990. — 408 с.

Український iконопис ХII–ХIХ ст. з колекцiй НХМУ: альбом. — Хмельницький: Галерея; К.: Артанiя Нова, 2005. — 256 с.

Володимир Овсiйчук. Українське малярство Х–ХVIII столiть: Проблеми Кольору. — Л.: Iнститут народознавства НАН України, 1996. — 480 с.

The Glory of Ukraine: Sacred Images from the 11th to 19th Centuries. Foundation for International Arts Education. Printed by Gray Graphics Corporation, 2010. — 176 с.

Монументальний живопис Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври: Каталог. — К.: КВIЦ, 2005. — 252 с.: iл. 305.

Православна iкона Росiї, України, Бiлорусi: Каталог виставки. — К.: Новий друк, 2008. — 208 с.

Давня українська iкона iз приватних збiрок / Вступна стаття: Олег Сидор. — К.: РОДОВIД, 2003. — 336 с.

Транслiтерованi джерела

Отче наш. Молитовничок. — Друкарня i видавництво ЧСВВ в Жовквi, 1937. — 240 с.

Благодарiм Господа. Молитвеник для вiрних. Уложив о. Степан Хабурський. — Л.: Мета, 1937. — 264 с. (Перевид. там само 1943 р.).

Молитовник християнської родини. — Торонто: Вид-во оо. Василiян, 1959. — 704 с.

Православний молитвослов. Видання екзарха всiєї України, митрополита Київського i Галицького. — К., 1968. — 432 с. (Перевидання: Л., 1986. — 416 с.; К., 1990. — 416 с.).

Православний церковний календар 1989. — Видання екзарха всiєї України, митрополита Київського i Галицького, 1988. — 64 с.+ 6 с. iл.

Православний молитвослов. — К.: Видання громади Св. Покровської Подiльської церкви, 1995, с. 600–642.

Служба Божа, Б-дур, на мiшаний хор. Музика М. О. Гайворонського. — Жовква: Друкарня i видавництво чина св. Василiя Вел., 1938. — 56 с.

Окремi транслiтерованi пiснеспiви композиторiв Захiдної України: М. Вербицького, Д. Сiчинського, А. Гнатишина та iн.

Олександер Кошиць. Релiгiйнi твори. За ред. Зiновiя Лиська. — Українська Вiльна Академiя Наук у США. — Нью-Йорк: Вид-во iм. З. Лиська, 1970. — 736 с. (Транслiтерацiя проф. О. Кошиця).

Максим Березовський. Хоровi духовнi твори / Концепцiя видання, упоряд. та спецред. Мстислава Юрченка. — К.: Український фонд духовної музики, 1998. — 112 с. (Транслiтерацiя проф. М. Юрченка).

Олександра Цалай-Якименко. Духовнi спiви давньої України: Антологiя. — К.: Музична Україна, 2000. — 218 с. (Транслiтерацiя проф. О. Цалай-Якименко).

Артемiй Ведель. Духовнi твори / Ред.-упоряд. Микола Гобдич i Тетяна Гусарчук. — К.: Геопринт, 2007. — 452 с. (Транслiтерацiя А. Кутасевича).

Духовнi музичнi твори Симеона Пекалицького / Ред.-упоряд., автор методичних рекомендацiй — Гобдич М. М. — К.: Геопринт, 2008. — 56 с. (Транслiтерацiя А. Кутасевича).

Източноправославни църковни песнопения… Съставител и ред. Методий Григоров. — София: Лира, 1995. — 96 с.

Božská Liturgia Sv. Jána Zlatoústeho, 2000. — http://www.grkat.nfo.sk/Texty/liturgia2_broz.pdf.

Зоран Ранковић. Церквенословенски Jезик. Приручник за студенте академске, 2010–2011. Садржаj наставе; Изговор и гласови; Облици Хрестоматиjа — http://sites.google.com/site/rankovicpbf/pbf6/.

Українськi тексти з елементами транслiтерацiї

Святе Євангелiє (переклад 1861 р. Пилипа Морачевського). — К.: Простiр, 2007. (Надруковано за вид.: Москва, Синодальная типографiя, 1907, 1911, 1913 гг.).

Сьвяте Письмо Старого i Нового Завiту. Мовою Руськоукраїнською / Переклад П. О. Кулїша, I. С. Левицького, I. П. Пулюя. — Вiдень, 1919.

Колядки i щедрiвки: Автентичнi / Пiдготовка текстiв М. Пилипчак, iл. З. Косицька, М. Косицька. — К.: Задруга, 2007. — 128 с.

Поезiя, проза, пiснi українських митцiв з рiзних видань кiнця ХVI — початку ХХ ст.

Науковi працi, словники

Полный церковно-славянскiй словарь (со внесенiемъ въ него важнѣйшихъ древне-русскихъ словъ и выраженiй). Составилъ Священникъ магистръ Григорiй Дьяченко. — Репринтное воспроизведение издания 1900 г. — М.: Изд. отд. Московского патриархата, 1993. — 1120 с.

Iван Огiєнко (Митрополит Iларiон). Українська культура / Упоряд., авт. передмови та коментарiв М. С. Тимошик. — К.: Наша культура i наука, 2001. — 342 с. (Надруковано за вид. 1918 р.).

Iван Огiєнко (Митрополит Iларiон). Iсторiя українського друкарства / Упоряд., авт. передмови М. С. Тимошик. — К.: Наша культура i наука, 2007. — 536 с. (Надруковано за вид. 1925 р.).

Огiєнко I. I. Українська Церква: Нариси з iсторiї Української православної церкви. У 2-х т. — К.: Україна, 1993. — 286 с. (Надруковано за вид. 1942 р.).

Iван Огiєнко (Митрополит Iларiон). Iсторiя української лiтературної мови / Упоряд., авт. iст.-бiогр. нарису та примiт. М. С. Тимошик. — К.: Либiдь, 1995. — 296 с. (Надруковано за вид. 1949 р.).

Михайло Кобрин, проф. Про мову Богослуження: — Рiвне, 2004. — 184 с. (Надруковано за вид. 1935 р.).

Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови в ХVII вiцi. — Л.: Українське вид-во, 1941. — 204 с.

Нiмчук В. В. Правила видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакцiї. Частина I. Проект // Проблеми едицiйної та камеральної археографiї… Вип. 27. — К.: Iн-т української археографiї АН України, 1995. — 54 с.

Нiмчук В. В. Граматика М. Смотрицького — перлина давнього мовознавства. — http://litopys.org.ua/smotrgram/sm01.htm.

Иеромонах Алипий (Гаманович). Грамматика церковно-славянского языка. — М.: Художественная литература, 1991. Репринтное издание 1964 г.

Жуковская Л. П. Текстология и язык древнейших славянских памятников. — М.: Наука, 1976. — 368 с.

Етимологiчний словник української мови в семи томах. — К.: Наукова думка, 1982–2006 (тт. I–V).

Бiленька-Свистович Л., Рибак Н. Церковнослов’янська мова: Пiдручник зi словником. — К.: Криниця, 2000. — 334 с.

Любомир Белей, Олег Белей. Старослов’янсько-український словник. — Л.: Свiчадо, 2001. — 332 с.

Києво-Могилянська Академiя в iменах, XVII–XVIII ст. Енцикл. вид. /Упоряд. З. I. Хижняк, за ред. В. С. Брюховецького. — К.: КМ Академiя, 2001. — 736 с.

Юрiй Медведик. Українська духовна пiсня ХVII–ХVIII столiть. — Л.: Вид-во Українського Католицького Унiверситету, 2006. — 324 с.

Святитель Димитрий, митрополит Ростовский: исследования и материалы / под общ. ред. игумена Серафима (Симонова). — Ростов: Спасо-Яковлевский Димитриев монастырь, 2008. — 448 с.

Труди Київської Духовної Академiї // Богословський iсторичний щорiчник / Матерiали науково-практичної конференцiї «Святитель Димитрiй (Туптало), митрополит Ростовський та його доба». — К.: Вид-во «Архангельський глас», 2009, No 6 (6). — 288 с.

1. Це прагнення було спричинено тяжким полiтично-релiгiйним утиском з боку Польщi, впровадженням у навчальних закладах латини, а з нею й католицького вiровчення. Того часу всi захiднi православнi народи потерпали вiд магометанського чи католицького гноблення, тож вiдродження занедбаної через тяжкi обставини єдиної богослужбової православної мови та пiднесення її до наукового рiвня мало гостру потребу. /Див.: Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови в ХVII вiцi. — Львiв: Українське вид-во, 1941, с. 1–12/. [↩]
2. Булаховський Л. А. Вступна стаття до «Нарису…» П. Житецького. /Там само, с. VII/. [↩]
3. Там само, с. 18, 15. [↩]
4. Нiмчук В. В. «Смотрицький М. Г.» — Києво-Могилянська Академiя в iменах, XVII–XVIII ст. Енцикл. вид. /Упоряд. З. I. Хижняк, за ред. В. С. Брюховецького. — К.: КМ Академiя, 2001, с. 500. [↩]
5. Фортунатов Ф. Лекции по фонетике старославянского языка. СПб, 1919, с. 2. /Цит. за: Огiєнко I. I. Українська Церква. Нариси з iсторiї Української Православної Церкви. У 2-х т. — К.: Україна, 1993, с. 80/. [↩]
6. Святi Кирило та Мефодiй, обстоюючи думку, що мова кожного народу священна i створена для богослужiння (див. житiя цих святих), багато постраждали за впровадження зрозумiлої для слов’ян «варварської» богослужбової мови, бо певна частина церковної iєрархiї вважала придатними для богослужби лише три мови: грецьку, латину та давньоєврейську. Таке фанатичне ставлення до богослужбової мови дiстало в iсторiї Церкви назву тримовної єресi. Нинiшнi адепти недоторканостi ц.-сл. мови вводять паству в ту саму єресь, тепер уже чотиримовну. [↩]
7. Вiддамо належну шану вiдомому знавцевi ц.-сл. мови прот. Григорiю Дяченку, який у своєму знаменитому словниковi зберiг написання цих слiв через и /Полный церковно-славянский словарь. Протоиерей Г. Дьяченко. — Репринтное воспроизведение издания 1900 г. — М.: Изд. отд. Московского патриархата, 1993/. [↩]
8. Написання Iисус чи Иiсус трапляється в деяких наших давнiх пам’ятках, але загалом уживали форму Iсус. [↩]
9. Приклади давньої церковної мови цитуємо за джерелами:
   • Остромирове Євангелiє 1056–1057 рр. РНБ. ББК 86.1, ББК 86.37 https://parafia.org.ua/biblioteka/svyate-pysmo/ostromyroveevanhelije/;
   • Киевская Псалтирь 1397 года из Государственной библиотеки имени М. Е. Салтыкова-Щедрина в Ленинграде [ОЛДП F 6]. — М.: Искусство, 1978;
   • Святитель Iларiон Київський, Слово про Закон i Благодать: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr01.htm;
   • Повчання i молитва прп. Феодосiя Печерського: http://www.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4873;
   • Євангелiя: Архангельське (Пiвденноруське) 1092 р., Мстиславове 1117 р., Галицьке 1144 р., Добрилове 1164 р., Типографське ХII ст., Галицько-Волинське ХII–ХIII ст., Євсевiєве 1283 р., Волинське ХIII ст., Оршанське ХIII ст., Холмське кiн. ХIII ст., Пантелеймонове 1317 р., Путенське ХIV ст., Верковича ХIV ст., Лаврське ХIV ст., Волинське, Галицьке, Правобережне ХVI ст., Пересопницьке 1556–1561 рр., Прикарпатське 1590 р., Стрийське 1591 р.; Златоструй ХII ст., Часослов Галицький ХIV ст., Псалтир Мукачiвський ХV ст., Мiнея службова ХVI ст., Апостол Загорiвський 1554 р. та iн. /Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга. — Л.: Свiт, 1995/;
   • Евангелiє отъ Марка по основнымъ спискамъ четырехъ редакцiй рукописнаго славянскаго евангельскаго текста съ разночтенiями изъ ста восьми рукописей Евангелiя ХI–ХVI вв. Трудъ Г. Воскресенскаго, экстраординарного профессора Московской Духовной Академии. — 1894. http://ksana-k.narod.ru/menu/slave/voskr_ev.html.

   [↩]

10. В. М. Ундолски. Климент Епископ Словенский. 895 г.: http://www.libsu.uni-sofia.bg/slavica/kliment.html. [↩]
11. Колонiзувавши Україну, Росiя була зацiкавлена в тому, щоб перебрати собi її давню iсторiю та культурнi здобутки. Задля цього, зокрема, було вивезено в Москву бiльшiсть пам’яток українського рукописного мистецтва ХI–ХIV ст. i зараховано їх до творiв росiйської книжкової культури з послiдовним «науковим обґрунтуванням» цього привласнення. Так було зроблено у порiвняно недавнi часи з найцiннiшими нашими пам’ятками, шедеврами свiтового рукописного мистецтва, знаменитим Остромировим Євангелiєм 1056–1057 рр. i Київським Псалтирем 1397 р. /Див.: Я. П. Запаско. Нотатки з iсторiї українського рукописного мистецтва // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 4. — К., 1998, с. 100, 112/. [↩]
12. Семотюк О. П. Сучасний словник iншомовних слiв. 2-ге вид., доп. — Х.: Ранок, 2008, с. 582. [↩]
13. Варто згадати, що болгарська редакцiя досить швидко вiдiйшла вiд першоджерел i вже у ХII ст. мала суттєвi змiни /див.: Полный церковнославянский словарь. Прот. Г. Дьяченко, с. III/. [↩]
14. Огiєнко I. I. Українська Церква, с. 79. [↩]
15. Транслiтерацiю словацької Лiтургiї див.: http://www.grkat.nfo.sk/Texty/liturgia2_broz.pdf. Взiрець болгарської транслiтерацiї див. у нотнiй збiрцi: Източноправославни църковни песнопения… Съставител и ред. Методий Григоров. — София: Лира, 1995. Про сербський «iзговор» (вимову) ц.-сл. текстiв можна прочитати в сербському пiдручниковi з ц.-сл. мови: http://sites.google.com/site/rankovicpbf/CRKVENOSLOVENSKI-2010-2011.pdf. [↩]
16. Огiєнко I. I. Українська Церква, с. 261, 262. [↩]
17. «Говорят, будто есть правило, что слова, которыя в нынешнем малороссийском наречии выговариваются через i, должно нам писать через э… Странное правило… Да какое же нам дело до того, как выговаривают… малороссияне одинаковые с нами слова?» — писав В. Бєлiнський у своїй рецензiї на книгу Кадинського «Упрощенiе русскаго правописанiя» /цит. за: Огiєнко Iван (Митрополит Iларiон). Українська культура. — К.: Наша культура i наука, 2002, с. 149–150/. [↩]
18. http://www.stsl.ru/manuscripts/book.php?col=1&manuscript=455, див. аркуш 1. [↩]
19. Див.: Нiмчук В. В. Граматика М. Смотрицького — перлина давнього мовознавства. — http://litopys.org.ua/smotrgram/sm01.htm; також: Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови… с. 19. [↩]
20. Цей надзвичайно важливий для духовного зростання кожного християнина твiр нещодавно перевидано в Почаєвi в російському перекладі: Илиотропион, или Сообразование человеческой воли с Божественной. — Почаевская Лавра, 2008. (Iлiотропiон у перекладi з грец. — соняшник). [↩]
21. Див.: Зубков М. Г. Українська мова. Унiверсальний довiдник. — Х.: Школа, 2005, с. 3–7; також: https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/izistoriyi-ukrayinskoyi-movy/. [↩]
22. У лiтературнiй мовi ХVI–ХIХ ст. iнодi ставили э замiсть i пiсля голосної, префiксiв або на початку слова, тодi ця лiтера звучала йотованою: моэ /мої/, отэзжий /от’їзжий/, эжъ /їж/ тощо (такi приклади знаходимо не лише в Учительному Євангелiї 1619 р. чи Острозькiй Бiблiї 1581 р., але й в Остромировiм Євангелiї 1057 р, що свiдчить про дивовижну сталiсть певних мовних традицiй). Лiтери ї не було в українськiй абетцi до 2-ї пол. ХIХ ст., тому там, де нинi ми ставимо ї, ранiше писали i: моi, краiна, лелii тощо, а ц.-сл. лiтерами подiбнi слова нерiдко писали через э. У такому випадку э транслiтерують як ї. [↩]
23. Написання з двома лiтерами i, копiюючи грецькi традицiї , узаконив у церковних реформах 1654 року московський патрiарх Никон. Та хоч греки пишуть Iησoυς, але вимовляють однак Iсус. Написання i6сyсъ чи iс7ъ було традицiйним для давньої слов’янської мови, зокрема для давньої України, хоч траплялася й форма i6исyсъ (i6и7съ, и6i7съ) або обидвi форми разом: з однiєю та з двома голосними на початку (як в Остромировому та Мстиславовому Євангелiї). Докладнiше див.: Полный церковно-славянский словарь. Прот. Г. Дьяченко, с. 1001–1003. [↩]
24. Це нововведення найбiльш спiрне, оскiльки переважну частину цих слiв українцi Сходу й Заходу споконвiку вимовляли з кiнцевим и. У монастирських книгах чернiгiвщини ХVIII ст. i в розписах Св.-Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври знаходимо: Господевы, жизны. Однак транслiтерування з кiнцевим i, уперше введене у православному молитвословi 1968 р., вiддрукованому в Києвi, стало нинi традицiєю не лише Центральної та Схiдної, але частково й Захiдної України. [↩]
25. У виданнях Києво-Печерської Лаври та деяких iнших в Українi з початку ХVII ст. (Стрятинський Требник 1606 р, Київське Учительне Євангелiє 1619 р. та iн.) й до кiнця ХIХ ст. iмена Божi, Божої Матерi, назви вищих чинiв i святинь, власнi iмена тощо писали з великої лiтери. [↩]
26. У кiлькох давнiх пам’ятках À звучить i як є, i як е. [↩]
27. Важливо пам’ятати, що вимова лiтери и має бути середньою мiж i та ы, залежно вiд розташування у словi, тяжiючи до тої чи iншої лiтери. У транслiтеруваннi, на жаль, ця «середня» лiтера губиться; отже, слiд хоча б не так пiдкреслено вимовляти i. Це не стосується пункту г), бо в наказових дiєсловах здавна писали переважно не и, а э, тобто i. [↩]
28. Наведенi слова транслiтерують через i лише для музичних творiв. Див. далi правило «и вимовляють як й». [↩]
29. Правило вимовляти m як и подано в головному для Росiйської iмперiї ХVII–ХVIII ст. пiдручниковi з ц.-сл. мови — «Граматицi слов’янськiй» архиєп. Мелетiя (Смотрицького). Пiзнiше росiяни змiнили вимову цiєї лiтери на i, що значно природнiше для них, та вимовляють нинi: Сiнод, смiрна, Єгiпєт, тiмпан тощо. [↩]
30. Таке написання не лише природне для сучасної вимови, а й iсторично виправдане 700-лiтньою мовною традицiєю давньої України. Якщо сучаснi болгари, серби чи словаки, транслiтеруючи ц.-сл. текст, пишуть: памят, Господ, премудрост, днес, печал, змiнюючи м’який знак на твердий, — тим бiльше виправдано змiну твердого знаку на м’який в українськiй транслiтерацiї, коли таке написання вiдновлює нашу багатовiкову богослужбову традицiю. [↩]
31. Нинi мz транслiтерують без апострофа, але ми зафiксували давню традицiю нашої вимови, збережену тепер лише на Заходi України. [↩]
32. Отже, нiяк не можна погодитися з думкою автора найпопулярнiшої нинi в Росiйськiй Церквi граматики ц.-сл. мови архиєп. Алiпiя (Гамановича), що «церковно-славянскiй языкъ нашихъ богослужебныхъ книгъ окончательно сформировался къ срединѣ ХVII в.» /Грамматика церковно-славянского языка. — Репринтное воспроизведение издания 1964 г. — М.: Художественная литература, 1991, с. 14/. Зауважимо, що Гаманович, окрiм українського г, подає суто росiйську вимову ц.-сл. лiтер, що суперечить граматицi архиєп. Мелетiя (Смотрицького) та не годиться для українського, а також iнших слов’янських народiв. [↩]

Опубліковано: 04.01.2011; востаннє змінено: 22.12.2018.

Коментарі закриті.