«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвт. Іоан Золотоустий. Вибрані твориСвт. Іоан Золотоустий. Бесіди та слова

Слово до тих, що спокушаються горем, яке спіткало, а також про гоніння та прикрощі народу і багатьох священиків; про неосяжне і проти юдеїв

Зміст

Лікарі1, коли хочуть лікувати охопленого гарячкою чи страждаючого якоюсь іншою хворобою, насамперед намагаються бачити самого хворого, адже, будучи далеко від нього, вони не зможуть полегшити його страждання. Таким є їхнє мистецтво і природа самих хвороб. Ми, не наміряючись лікувати ні того, ні іншого окремо, а всіх, що спокушаються, не потребуємо чогось подібного. Ми не просимо дозволу ввійти у дім наших хворих, не маємо потреби знати, в якому місці вони лежать, не хочемо навіть бачити хворих. Ми не озброєні інструментами, не змушуємо тих, корі лікують хворих, зазнавати витрат, наказуючи їм купувати ліки. Але хоч вони не знайомі нам, хоч би вони жили на краю світу, хоч би серед варварів, хоч би знаходилися в безодні убогості, не маючи навіть необхідної їжі, — ніщо подібне не є на заваді для такого лікування. Ми виганяємо таку хворобу, залишаючись в одному місці, без інструментів, без ліків, без страв, напоїв, грошей і без довгої подорожі Як і яким чином? А так, виготовивши ліки у вигляді бесіди, яка стає для хворих усім і навіть більше, ніж усе сказане. Вона годує краще за хліб, зціляє краще за ліки, випалює сильніше за вогонь, не спричиняючи жодного болю, зупиняє сморід негідних думок, сильніше за залізо безболісно розсікає рани, які загнили, і при цьому не вимагає жодної витрати грошей, не веде до вбогості Отже, приготувавши такі ліки, ми пропонуємо їх усім, і всі, напевно, скористаються лікуванням, якщо поставляться до сказаного з уважністю і прихильністю.

Розділ 1 ↑. Як і стосовно тіла для зцілення хворого не мало, а дуже багато значить знати причину хвороби (бо, знаючи це. хворий не тільки звільниться від хвороби, яка його спіткала, але й після неї не піддасться такій же хворобі, бо, знаючи причину, через яку вже раз захворів, буде остерігатися її), так і ми насамперед покажемо хворим цією хворобою, звідки прийшла до них така хвороба із хвороб. Бо коли знати це і ретельно остерігатися, то можна позбутися такої хвороби, і не тільки тепер, а назавжди, — як від неї, так і від інших, ще гірших. Властивість цих ліків є такою, що вони зціляють не тільки цю хворобу, але є запобіжним засобом і від інших хвороб. Адже в цьому житті не одна, дві чи три, а є багато таких речей, які спокушають слабких. А наше слово обіцяє звільнити від усього цього стражденних, тільки б вони захотіли (як я вже сказав вище) слухати і вникати у сказане.

Готуючи ж ці ліки, я збираю їх не тільки із Божественних Писань, але й із того, що постійно буває і трапляється в цьому житті. Тож навіть для того, хто не читає Писання, це загальне лікування може стати корисним, якщо захоче (ним скористатися), про що я не перестану повторювати постійно. Примусово і насильно ці ліки не можуть принести користі бодай одному з тих, котрі не бажають їх чи не сприймають Божественних слів. А звідси, якраз саме звідси більше, ніж із зображення повсякденних справ, і приходить зцілення, оскільки Боже Одкровення заслуговує більшої довіри, ніж усе видиме. Тому більшої кари зазнають ті, котрі, отримавши Писання, не беруть із нього належної користі. Отже, щоб вони не постраждали через це, ми і подбаємо про їхнє виправлення, вказавши спочатку на причину хвороби.

Розділ 2 ↑. У чому ж полягає причина такої недуги? Вона полягає в наполегливій і різноманітній цікавості, у бажанні бачити причину всього, що відбувається, проникнути в незбагненне і невимовне Боже Провидіння, у зухвалому прагненні осягнути безмежне й недослідиме і про все це судити. Чи був хто-небудь мудрішим за Павла? Скажи мені, хіба він не був обраним сосудом? Хіба він не отримав велику і невимовну благодать Духа? Хіба не мав він у собі Христа, Який говорив? Хіба не мав він обітниць у невимовних Божих словах? Хіба не чув тільки він те, що неможливо переповісти нікому з людей? Хіба не був узятий до раю? Хіба не підносився до третього неба? Хіба не проходив землю і море? Хіба не вчився мудрості у варварів? Хіба не мав багато різних дарів Духа? Хіба не навертав цілі народи і міста? Хіба не весь світ Бог віддав до його рук?

Але послухай, як саме такий надзвичайно мудрий, могутній і духовний муж, який насолоджувався такою перевагою, коли починав роздумувати про Боже Провидіння і не про все Провидіння: щодо юдеїв та еллінів (і саме про них він і веде мову, вказуючи, як Бог закликав язичників, як відкинув юдеїв і як зі Свого милосердя Він звершив спасіння тих й інших), — послухай, що він говорить.

Бачачи відкрите безмежне море і бажаючи досліджувати в ньому глибину цього Провидіння тільки в одній частині, він, будучи ураженим невимовною неосяжністю цього Всесвіту, захоплюючись й уражаючись невимовністю, безмежністю, неосяжністю і незбагненністю премудрості і Провидіння Божого, відступив і після великого здивування вимовляв такі речі, і викликував такі слова: «О, глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого!». Потім, показавши, що і бачачи цю глибину, він не зміг її осягнути, продовжує: «Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!» (Рим. 11, 33). Не сказав «неосяжні», але — «незбагненні суди Його». Ніхто не тільки не може осягнути, але не може навіть розпочати дослідження, отже, не тільки не може дійти до кінця, але не може навіть пізнати самого початку Його домобудівництва. Сказавши: «Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!», він, захоплюючись та уражаючись, завершив своє славослів’я, продовжуючи говорити: «Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього. Йому слава повіки, амінь» (Рим. 11, 34-36).

А це означає: Він є Джерелом, Він є Винуватцем благ, Він не потребує нічийого спілкування, ні від кого не потребує будь-якої поради, ні в кого Він не позичає знань чи розуму, а як хоче, так і творить. Він Сам є Початком, Причиною і Джерелом усіх благ, Сам є Творцем, Сам створив усе, що не існувало, і Сам, створивши все, всім управляє і все зберігає, як хоче, «бо все від Нього. Ним і для Нього». Саме ці слова означають, що Він є Винуватцем і Творцем усього існуючого, усім управляє і все зберігає. Далі, знову згадуючи про даний нам дар. Апостол в іншому місці говорить: «Дяка Богові за невимовний дар Його!» (2 Кор. 9,15). А те, що дарований нам мир не тільки перевершує всяке слово, всяке пояснення, але й стоїть вище за всякий розум, Апостол, пояснюючи це, говорить: «І мир Божий, який перевершує вся кий розум, збереже серця ваші і помисли ваш?» (Флп. 4,7).

Якщо ж у Нього такою безмежною є глибина багатства, і премудрості, і розуму, такими незбагненними є Його суди і недослідимими є Його шляхи, невимовними є дари, і Його мир перевершує всякий розум, — не мій чи твій, чи когонебудь іншого, не тільки Павла і Петра, але й розум архангелів і вищих сил, — то скажи мені, яке ти можеш мати прощення, яку поблажливість, віддаючись такому божевіллю і дурості, коли хочеш осягнути незбагненне і дошукуєшся підстави щодо всякого Божого Провидіння? Якщо навіть Павло, який володів таким знанням, який мав такий невимовний доступ і був сповнений такими дарами благодаті, усувається від цього і відмовляється від осягнення пізнання, і не тільки не може шукати, але й навіть приступити до свого дослідження, бо це неможливо, то чи не будеш ти нещасливішим за всіх, чи не виявиш найжахливішого божевілля, йдучи протилежним шляхом?

Однак він сказав не тільки це, а, роздумуючи з коринфянами про пізнання і вказуючи, що коли б ми навіть навчилися багато чого, то все одно будемо мати надто малу, навіть мізерну частку цього знання, говорить так: «Хто думає, що він знає що-небудь, той нічого ще не знає так, як треба знати» (1 Кор. 8, 2). Далі, пояснюючи, що нам багато чого бракує для пізнання, і що в майбутньому відкриється більше, а тепер дано мало, продовжує: «Бо ми частково знаємо і частково пророкуємо; коли ж настане досконале, тоді частинне припиниться» (1 Кор. 13, 9-10). Але він не зупинився і на цьому, а, бажаючи показати, яка відстань відокремлює нас від цього знання і як багато чого бракує нам, пояснюючи це належним чином, каже: «Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина міркував, як дитина розумів; а коли став мужем, тоді відкинув дитяче. Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч» (1 Кор. 13, 11-12). Чи бачиш, яка відстань? Така ж, як між віком дитини і повноліттям мужа, як між тьмяним дзеркалом і ясною видимістю речей здоровим зором, що й означає «віч-на-віч». Чому ж божеволієш і лютуєш, намагаючись без потреби і даремно подолати перешкоди? Чому не напоумляєшся словами Павла: «А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом? Чи скаже творіння своєму творцеві: «Навіщо ти мене так зробив?» (Рим. 9, 20).

Чи бачиш, якої слухняності він вимагає, якого мовчання? І він говорить це, не позбавляючи нас вільної волі, зовсім ні, а показуючи, що допитливому варто бути настільки ж безмовним, якою є за своєю природою глина, яка в усьому підкоряється митцеві, що б він з нею не робив, не противиться і не виявляє цікавості. Згадуючи про глину і гончаря, він цим нагадує нам і про нашу природу. Наша сутність така ж, як гончаря і глини, а де така ж сутність, там повинна бути й однакова слухняність. Якщо ж тут безмежна відстань щодо сутності, знання та всього іншого, то яку поблажливість може мати та зухвала і безсоромна людина, котра хоче проникнути в тайни Бога, Який її створив? О, людино, подумай, хто ти? Саме це він виражає словами «а ти хто». Хіба ти не є глиною? Хіба ти не попіл і порох? Хіба не кіптява і дим? Хіба не сіно чи цвіт сіна? Саме такі образи постійно мають на увазі пророки, бажаючи зобразити суєтність нашої природи. Той, Кого ти досліджуєш, є Безсмертним, Незмінним, завжди Сущим, Особою безконечною, неосяжною, невимовною, незбагненною не тільки для мене і для тебе, не тільки для пророків та апостолів, але й для вищих сил, для тих чистих, невидимих, безтілесних сил, які постійно перебувають на небі.

Розділ 3 ↑. Отже, коли ти знаєш, що серафими літають навколо високого і величного престолу, закриваючи крилами свої обличчя, ноги, спину й оголошуючи небо вигуками свого подиву, то не думай, що в них дійсно є ноги і крила: адже вони сили невидимі. Але за допомогою цих образів роздумуй про неосяжність і незбагненність Сидячого на престолі (Іс. 2, 2-3), бо Він незбагненний і недоступний навіть для них, хоч і прихильний до них. Він ніколи не являв Себе таким, який Він є. Адже Бог не сидить, не перебуває на троні, не займає якогось місця. Якщо ж навіть зображеного Сидячим на престолі, оточеного ангелами (усе це говориться задля кращого сприйняття, оскільки Він не сидить), ангели не можуть бачити Його і, щоб виносити блискавки, які виходять від Нього, закривають свої обличчя крилами і тільки славословлять, тільки співають, оспівують, підносячи з великим трепетом таємничу священну пісню, то чи не відступиш і чи не заховаєшся ти, який бажаєш з таким безумством простягати твою марнотну цікавість на Провидіння Бога, могутність Якого неосяжна, невимовна і незбагненна навіть для вищих сил?

Його тайни достеменно відомі тільки Його Синові і Святому Духові, і більше нікому, і про це свідчить євангеліст Іоан, а також апостол Павло. Перший, син грому, особливо улюблений Христом, який мав ту відмінність, що був носієм найбільшої чесноти і мав таку відвагу, що навіть припадав до Його грудей, говорить так: «Бога ніхто не бачив ніколи (причому знання називає баченням); Єдинородний Син, Який у лоні Отця, Він явив» (Ін. 1, 18). Те ж саме говорить і Христос, пояснюючи єврейському народові: «Це не значить, що хтось бачив Отця, хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця» (Ін. 6, 46). Обраний сосуд, розмірковуючи про домобудівництво Боже і бажаючи висловити і те невимовне, що він пізнав, говорить так: «Проповідуємо премудрість Божу, таємну, приховану, яку призначив Бог перед віками для слави нашої, якої ніхто з князів віку цього не пізнав; бо якби пізнали, то не розіп’яли б Господа слави. Але, як написано: «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що приготував Бог тим, хто любить Його» (1 Кор. 2,7-9). Як же ми довідалися про це, Павле? Хто відкрив, хто пояснив усе те, що було невидимим і нечуваним, «і на серце людини не приходило»? Скажи і поясни, хто дав нам такі знання? «Нам же, — говорить, — Бог відкрив це Духом Своїм» (1 Кор. 2, 10).

Далі, щоб хтось не подумав, що існує тільки те, що Бог відкрив нам через нього, і що він не має повного знання, продовжує: «Бо Дух усе досліджує і глибини Божі. Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духу людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кор. 2, 11). А це означає: як людина сама знає, що в ній, а так само знає досконало й те, чого бажає і про що думає, так і Дух Святий досконало знає все невимовне знання Боже. А коли каже: «Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого», то має на увазі не тільки людей, але не виключає із цього досконалого знання і всі вищі створіння.

Тому і премудрий застерігає: «Понад міру важкого для тебе не шукай, і що понад сили твої, того не випробуй. Що заповідано тобі, про те розмірковуй; бо не потрібне тобі те, що приховане. При багатьох заняттях твоїх про зайве не піклуйся: тобі відкрито дуже багато з людського знання» (Сир. 3, 21-23). А це означає: все, що ти маєш, це пізнаєш не від самого себе, твоя природа недосконала, щоб пізнати все, — ти отримуєш знання звище, оскільки воно набагато більше, ніж може бути сприйняте твоїм розумом. Як же ти хочеш якнайглибше все пізнати сам, коли навіть те, що знаєш, у більшій мірі перевершує твій розум, і це знання отримуєш від інших? Пояснюючи це, Павло сказав: «Що ти маєш, чого б не отримав? А якщо отримав, чого хвалишся, ніби не отримав?» (1 Кор. 4, 7). Тож перестань займатися подібною допитливістю і тримайся тої мудрої ради, яка говорить: «І не можна сказати: «Що це? Для чого це?» Бо все у свій час відкриється» (Cap. 39, 22).

Розділ 4 ↑. Саме тому законодавець (Мойсей) після того, як усе створіння вже було створене й прийняло належну красу, і все гармонійне, дивне і справи, гідні всякого подиву, були завершені, а тим часом багато хто з нерозумних і божевільних почав нарікати на творіння, то глянь, як він, спростовуючи їхні недоречні судження і нерозумні голоси, одним словом закрив їхні безсоромні язики, кажучи: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось добре воно» (Бут. 1, 31). Водночас серед видимого було не тільки світло, але й темрява; не тільки плоди, але й терня; не тільки плодоносні трави, але й дикі; не тільки відкриті рівнини, але також гори, ущелини і прірви; не тільки люди, але й отруйні плазуни; не тільки риби, але й кити; не тільки зручні для плавання моря, але й незручні для плавання води; не тільки сонце, місяць і зірки, але й грім та блискавка; не тільки приємні вітри, але й бурі; не тільки голуби і співочі птахи, але також соколи, ворони, шуліки й інші хижі птахи; не тільки вівці і воли, але й вовки, пантери і леви; не тільки олені, зайці і газелі, але також і скорпіони, єхидни та інші. І серед рослин є не тільки рослини корисні, але й рослини отруйні. І цим багато хто став спокушатися і породжувати єресі.

Незважаючи на це, коли все було створено й отримало належну красу, Творець, за свідченням священного письменника, схвалив створене і не тільки кожне окремо, але й усе разом, щоб, знаючи Його ставлення, ніхто не став настільки зухвалим та безсоромним, щоб судити про видиме. Тому, кажучи про те, що появилося світло, він додав: «І побачив Бог світло, що воно добре» (Бут. 1, 4). І так після кожного творіння. Далі, щоб не називати все по імені і не затягувати розповідь, він відгукується про все разом і знову говорить: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось добре воно» (Бут. 1, 31). Це не означає, що Бог побачив, що все створене добре тільки після створення. Зовсім ні. Адже якщо і людина-художник ще до завершення витвору свого мистецтва знає, що все, що ним буде створене, буде добре, то тим більше невимовна Мудрість, Яка однією волею створила все, ще до створення знала, що все буде добре. Та й Вона і не створила б, якби цього не знала. Для чого ж так сказано? А з тієї причини, про яку я сказав.

Отже, слухаючи, як говорить тобі пророк, що Бог бачив усе і схвалив, не дошукуйся іншої підстави і доказу краси цих речей і не кажи: як добре? Адже більш яскравим доказом за той, що бачимо у самому творінні, є свідчення, яке подається про нього у відгуках та судженні їхнього Творця. Тому (священний письменник) і використовує цей більш сильний вираз. Подібно, як хтось хоче купити ліки, а сам не розбирається в них, то насамперед намагається показати їх лікареві, щоб, побачивши, що той схвалив їх, уже не дошукуватися будь-якого іншого свідчення про їхню якість, а знаючи, що їх бачив лікар і схвалив, задовольнятися відгуком знавця. Так і Мойсей, бажаючи відхилити всяку безсоромну цікавість тих, котрі згодом будуть насолоджуватися творінням, оголосив, що Бог бачив усе і схвалив, сказавши, що все добре, і не просто добре, а дуже добре.

Тому, маючи таке свідчення про досконалість створеного, не виявляй цікавості, не піддавай створене непотрібному осуду. А коли не задовольнишся цими словами, а захочеш почати дослідження створеного, то цим не тільки себе кинеш у безодню роздумів і в бурю, що викликає сильне хвилювання, а більше того — піддаси себе жорстокій аварії. Але ж ти і не зможеш знайти всіх підстав для кожного існуючого створіння, а із того, що тобі тепер здається добрим, коли будеш покладатися на розум, який помиляється, будеш багато чого ганити. Розум людський настільки немічний, що часто міняється у протилежних напрямках, і щодо питання про творення існує безліч думок, цілком протилежних між собою! Так елліни, надмірно захоплюючись творенням, перевершили щодо цього міру і вважали його божеством. Потім манихеї та інші єретики, серед яких одні визнавали його не справою доброго Бога, а інші, відокремлюючи одну його частину, приписували його самобутності і вважали його невартим Божого творення.

Отже, як я сказав, якщо хтось буде використовувати власні міркування та нерозумні знання, то із того, що здається добрим, багато чого буде ганьбити. Що може бути прекраснішим за сонце? Але водночас це яскраве і приємне світило спричиняє шкоду для хворих очей, палить землю, посилаючи надто гаряче проміння, породжує лихоманку, часто висушує плоди, робить їх непридатними, робить дерева безплідними і частину світу зробило непридатною для нашого проживання. Що ж, скажи мені, чи можна за це ганьбити сонце? Ні. Але змушуючи змовкнути розум із його занепокоєнням, зупинимося на тій скелі, а саме на словах, якими сказано: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось добре воно» (Бут. 1, 31). Тому і те, що я щойно перерахував, дуже добре і корисне, і, як я вже сказав, до цих слів необхідно постійно повертатися і говорити: «Ось усе, що створив Бог, дуже добре».

Але хіба добре жити в розкоші, веселитися, перебувати в задоволенні? Послухай, що говорить Соломон, який випробував усі види розкоші: «Краще ходити в дім плачу за мертвим, ніж ходити в дім бенкету» (Еккл. 7,2)2. Але чи приємною є ніч (адже потрібно використовувати слова супротивників)? Однак ніч — це заспокоєння від трудів, звільнення від турбот, відхід від страждань, кінець страхів і небезпек, вона оновлює тіло, укріплює думку, відновлює виснажену плоть. А хіба не є злом хвороба? Але за що ж Лазар отримав свій вінець? А вбогість? Але за що прославлений Іов? А різні постійні засмучення? Але чим прославилися Апостоли? Який же шлях веде до життя? Хіба не вузький і важкий? Отже, не говори: для чого це, навіщо це? О, людино, в роздумах про Боже домобудівництво й творіння зберігай перед Богом, Який створив тебе, таке ж мовчання, яке зберігає глина перед гончарем.

Розділ 5 ↑. То, що ж, скажуть: хіба ти не хочеш, щоб я бачив й увірував, що Бог піклується про все? Дуже хочу і прошу, але особливо сильно хочу, щоб ти надто не виявляв цікавості щодо Провидіння і не мудрував щодо нього. Якщо ти побачив і переконався в цьому, то не дошукуйся більше нічого, а коли вагаєшся, то запитай у землі, в неба, в сонця, місяця, запитай у різних видів безсловесних, у земних трав, безмовних риб, каміння, у гір, ущелин, прірв, у ночі і дня, бо Провидіння Боже яскравіше за сонце та його проміння. І повсякчас, і на всякому місці: у пустелі, в населеній місцевості і в ненаселеній, на землі і в морі, і скрізь, куди б ти не пішов, побачиш яскраві і достатні сліди цього Провидіння як стародавні, так і нові. І вони свідчать про це більш могутнім голосом, ніж голос нашого розуму, і тому, хто бажає слухати, розповідають про все Його піклування. Ось тому і пророк, бажаючи показати нам надзвичайну силу цих голосів, сказав: «Немає ні мови, ні говору, де не чувся б голос їх» (Пс. 18, 4). Адже наша мова зрозуміла тільки для тих, котрі розмовляють такою ж мовою, і незрозуміла для іноземців, а мова творіння зрозуміла для всіх народів у всьому світі.

Розділ 6 ↑. Отже, для людей розсудливих замість усяких доказів у справах навіть більше, ніж достатньо, тільки цього Божого відгуку, щоб показати не тільки Провидіння Боже, але і Його велику любов до нас. Адже Він не тільки піклується про нас, але й безмежно любить любов’ю безпристрасною, гарячою і сильною, щирою і непорушною, яка ніколи не може згаснути. І Священне Писання, бажаючи показати це, приводить приклади від людей, приводить багато свідчень про цю любов, про це Провидіння та піклування. Але воно не хоче, щоб ми тільки зупинялися на цих прикладах, а щоб віддали їх на свій розсуд. І приводить ці приклади не тільки як достатні для вияву любові, але й як найбільш відомі для слухачів, які можуть найкраще показати це.

Ось, наприклад, звертаючись до плачучого, скорбного, який волає: «Залишив мене Господь, і Бог мій забув мене», Пророк говорить: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї?» (Іс. 49, 14-15). Тобто подібно, як жінка не може забути своїх дітей, так і Бог не забуває про рід людський. Далі для того, щоб ти знав, що такий образ пророк привів не для того, щоб показати тільки таку міру Божої любові, яка є в матері до плоду своєї утроби, а що він указав на цю любов як на незрівнянну міру любові (а любов Божа ще вище за неї), він додав: «Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49, 15). Чи бачиш, як Він перевершив навіть міру материнської любові? А щоб ти знав, що Його любов набагато перевершує і любов матері, і любов батька до дітей, пророк говорить: «Як отець милує дітей, так милує Господь тих, що бояться Його» (Пс. 102, 13). Тут знову пророк вказує на той же образ любові, оскільки знає, що він перевершує всі інші.

Господь пророків і всіх, пояснюючи, що піклування Боже набагато перевершує міру такої любові, і, наскільки великою є відмінність між світлом і темрявою, ненавистю і добротою, настільки міра милосердя і Провидіння Божого перевершує батьківську любов, послухай, що Він говорить: «Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію? Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього» (Мф. 7, 9-11). Цим Він показує, що наскільки великою є відмінність між злом і добром, настільки милосердя Боже стоїть вище за батьківське піклування.

Я привів цей приклад для того, щоб, коли приведу й інші приклади любові, ти не обмежувався змістом, вираженим пророком, а, маючи це наставляння, йшов би далі і побачив невимовну перевагу Його любові. Він не обмежується і природою, але, йдучи далі, приводить й інші свідчення. Так робить люблячий: він хоче довести свою любов улюбленому якнайдосконаліше. Так робить і Господь, приводячи безліч різних порівнянь не для того, щоб ти міг виміряти всю велич Його доброти, а тому, що сила цих порівнянь перевершує всі інші, відомі слухачам. Через Давида Він говорить: «Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість Свою над тими, що бояться Його. Як далеко схід від заходу, так віддалив Він від нас беззаконня наші» (Пс. 102, 11-12). А через Ісаю каже: «Мої думки — не ваші думки, не ваші путі — путі Мої, говорить Господь. Але як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (Іс. 55, 8-9). Це Він сказав після того, як, розмовляючи про відпущення гріхів, сказав: «Нехай залишить нечестивий путь свій» (Іс. 55, 7).

Показавши, наскільки великою (є Його любов), Він привів ще приклад і, не задовольняючи і ним, приводить ще й інший, більш конкретний. Через пророка Осію Він говорить: «Що зроблю з тобою, Єфреме? Як віддам тебе, Ізраїлю? Чи вчиню з тобою, як з Адамом, чи зроблю тобі те, що Севоїму? Повернулося в Мені серце Моє, запалала вся жалість Моя!» (Ос. 11, 8). Сказане означає: Я не допустив і слова погрози. Хоч Він висловлюється по-людськи, однак ти не повинен приписувати Йому будь-що людське, — зовсім ні. Але на основі цього конкретного вислову визнай Його любов богоподібною, щирою і непохитною. Як той, хто безумно любить когось, не хотів би образити улюбленого бодай словом, так те ж саме говорить і Він: — Оскільки Я сказав це і засмутив тебе словом, то «повернулося в Мені серце Моє, запалала вся жалість Моя».

Тому Він, щоб показати Свою любов, не уникає використання і особливо сильних виразів — такою і є особливість люблячого. Але Він не зупиняється і на цьому, а йде далі, приводячи й інший, ще більш сильний приклад, кажучи: «Як наречений радіє за наречену, так буде радіти за тебе Бог твій» (Іс. 62, 5), — адже саме спочатку любов буває особливо гарячою, полум’яною і сильною. Але так сказано не для того, щоб ти мав на увазі дещо людське (про що не перестану повторювати), а щоб у цьому ти побачив теплоту, щирість, силу і полум’яність Його любові. Кажучи, що Він любить, як батько і сильніше, ніж батько, як мати і сильніше, ніж мати, як наречений і сильніше, ніж наречений, що Він перевершує ніжність нареченого настільки, наскільки небо вище від землі і ще більше, наскільки схід далеко від заходу і навіть більше, Він не зупиняється і на цих образах, а йде ще далі, щоб показати це на ще більш сильному прикладі.

Так, коли Іона після своєї втечі і примирення Бога з ниневітянами побачив, що погрози Його не звершилися, і він, похмурий і неспокійний, піддався немочі людської природи, то Господь повелів сонцю підсилити жар свого проміння, а потім Він же повелів землі проростити для нього величезний гарбуз, який міг би давати тінь для голови пророка, чим оживив би його і поклав кінець його прикрощам, а потім знову засмутив його, змусивши пропасти рослину, котра закривала його. І коли пророк бачив це і був то задоволений, то засмучений, послухай, що говорить йому Господь: «Ти шкодуєш за рослиною, над якою ти не трудився і якої не вирощував, яка за одну ніч виросла й за одну ж ніч пропала. Чи Мені не пожаліти Ниневії, міста великого, у якому понад сто двадцять тисяч чоловік, які не вміють відрізнити правої руки від лівої?» (Іона. 4, 10-11). А це означає: не стільки тебе тішила тінь гарбуза, скільки Мене втішило спасіння ниневітян, і не стільки засмутила тебе загибель гарбуза, як їхня загибель засмутила б Мене. Тому їхня загибель була не до душі Мені. Чи бачиш, як і тут Він іде далі взятого образа. Він не просто говорить: «Ти шкодуєш за рослиною», але ще додає: «…над якою ти не трудився і якої не вирощував». Оскільки хлібороби особливо люблять насаджені ними рослини, на які витрачають багато трудів, то, бажаючи показати, що і Він любить людей на зразок цієї любові, додав:

— Якщо ти так переживаєш за справи іншого, то тим більше Я піклуюся про власну справу, про те, що Я Сам створив.

Далі Він зм’якшує і саме безчестя ниневітян, кажучи, що вони «не вміють відрізнити правої руки від лівої», — Він виправдовує їх тим, що вони більше грішили через незнання, ніж зі злоби, що і виявило нарешті їхнє покаяння.
Після цього, наставляючи й інших, котрі плачуть, начебто вони покинуті, Він говорить: «Ви запитуєте Мене про майбутнє синів Моїх і хочете Мені вказувати в справі рук Моїх?» (Іс. 45, 11). Сказане ж означає: чи нагадує хтось батькові і чи перестерігає його, щоб він піклувався про дитину? Або художникові і реміснику, — щоб він не дав загинути своїй справі? Якщо ж для людей достатньо самої природи і мистецтва, щоб виявляти піклування, то невже ви думаєте, що Я потребую умовляння, щоб піклуватися про Моїх дітей і Свої справи? Сказав же Він це для того, щоб, навіть не закликаючи Його, ми знали, що ще до (нашого) звернення Бог творить Сам, однак Він хоче, щоб ми і закликати Його, бо від цього буває велика користь для тих, котрі закликають.

Чи бачиш, як у цих свідченнях яскравіше і світліше за сонце сяють докази Його невимовного Провидіння? Справді, подумай: Він привів для прикладу батька, матір, нареченого і наречену, відстань між небом і землею, апостолів у кайданах, садівника, який трудиться над своїми рослинами, будівничого перед своїми спорудами, вказав на люблячу людину, яка боїться, щоби бодай словом не засмутити улюбленого, — і все це приведено для того, щоб показати, що милосердя Боже настільки ж вище за все це, наскільки добро вище від зла.

Розділ 7 ↑. Отже, для людей розсудливих, як я сказав, достатньо і цього. Та оскільки є люди вперті, котрі противляться, невіруючі і віддані плоті, то ми покажемо Провидіння Боже, наскільки це можливо для нас, у самих Його справах. Усе Провидіння і навіть його більшу частину показати нелегко: настільки воно безмежне і невимовне, виявляється в малому і великому, у видимому і невидимому. Тому ми приведемо свідчення тільки з видимого. Це дивне творіння Він створив не для будь-кого іншого, а для тебе. Творіння, настільки прекрасне і велике, настільки різноманітне і розмаїте, настільки багате, придатне й у всіх відношеннях корисне і для споживання, і для підтримки тіла, і для смирення душі, і для пізнання Бога — усе це Він учинив для тебе. Адже ангели не мають потреби в цьому, бо вони існували ще до створення світу (видимого). А що вони дійсно набагато старші за світ, послухай, що Бог говорить Іову: «При загальному торжестві ранкових зірок, коли всі сини Божі викликували від радості» (Іов. 38, 7), — тобто величали, будучи враженими красою, придатністю, розмаїтістю, блиском, світлістю, злагодженістю та всім іншим, що вони бачать краще за нас. І Він прикрасив світ не тільки зірками, а прикрасив і сонцем, і місяцем, щоб ти повсякчас отримував велике задоволення і велику користь від обох.

Справді, що може бути красивішим за небо, яке то освітлюється сонцем і місяцем, то споглядає на землю безліччю зірок, ніби зіницями очей, і подає мореплавцям та мандрівникам провідників і керівників? Коли бушують хвилі і розлючені вали напирають на корабель, коли вітер люто дме і настає похмура і безмісячна ніч, тоді мореплавець, розсікаючи море і сидячи на кормі, довіряється керівництву неба. І зірка, яка знаходиться високо, незважаючи на відстань, здається близькою, вона, не подаючи голосу, а тільки виглядом указуючи йому шлях, безпомилково веде його і приводить до пристані і дає можливість розсікати море, з точністю вказує час, щоб він то затримував корабель у пристані, то з упевненістю пускався в надра хвиль і через незнання того, що жде попереду, безрозсудно не піддавався бурі й не зазнав загибелі корабля. Зірки не тільки вимірюють для нас роки і вказують ознаки пір року, але й з великою точністю визначають години і рух ночі, вказують, чи вона минула, чи ще не досягла й половини свого терміну. І взагалі, що корисне не тільки для мореплавців, але й для мандрівників, щоб вони не пускалися в дорогу вночі в несприятливий час або щоб не сиділи вдома в час сприятливий, — на це достеменно вказує спостереження за зірками та рухом місяця.
Як сонце встановлює години дня, так місяць установлює години ночі, подаючи чимало й іншої користі: надаючи повітрю свіжості, створюючи росу, корисну для насіння, і взагалі подаючи багато користі в житті людей. Займаючи середину між хором зірок і сонячним сяйвом, він менший за сонце, зате набагато більший і красивіший, ніж зірки. І взагалі чимало задоволення і користі виникає для глядачів від самої розмаїтості. Тож ми отримуємо велику користь і від часів, і від пір року, від вимірів, від великого і малого, від усієї невимовної розмаїтості. Одне менше, інше більше і світліше, і всі вони є в різний час. Воістину незрівнянна Божа премудрість всюди у своїх ділах виявляє велике розмаїття, подаючи доказ своєї чудесної могутності, а водночас піклуючись про користь тих, хто споглядає, подаючи велику і невимовну користь, а також задоволення. Адже що може бути приємніше за небо: то наче розкинуте над головою чисте й прозоре полотно, то наче різнобарвний луг, що сяє своїм вінком? Однак не так приємно бачити вдень луг, як приємно бачити вночі небо, прикрашене численними квітами зірок, квітами, які ніколи не в’януть, які завжди показують свою красу. А що може бути приємніше, коли після ночі, хоч сонце ще не встало, а небо покривається багряною завісою і зарум’янюється з появою сонця?

Що може бути красивіше за вигляд самого сонця, коли воно, проганяючи зорю, за короткий проміжок часу опромінює всю землю, все море, всі гори, долини, пагорби, усе небо снопами променів, коли воно, знімаючи нічне покривало з видимого, все відкриває перед нашими очима? Хто зміг би вповні виразити захоплення, споглядаючи на його рух, порядок, незмінне і непорушне служіння впродовж стількох років, на постійно квітучу його красу, блиск і яскравість, чистоту, яка стикається зі стількома тілами і ніколи не оскверняється? При цьому воно у найвищій мірі корисне для насіння, рослин, людей, чотириногих, риб, птахів, каміння, для трав, землі, моря, повітря — одним словом, для всього видимого. Усе його потребує й отримує користь, і від його впливу стають кращими не тільки рослини і тіла, але й води, й озера, і джерела, і ріки, і саме повітря стає легшим, чистішим і прозорішим. Тому і псалмоспівець, бажаючи показати його красу, його постійну яскравість, привабливість, яка не маліє, квітучість, яка ніколи не в’яне, всю велич його благопристойності, невпинне служіння, сказав так: «Він поставив у них сонце» (Пс. 18, 5), тобто, в самих небесах. Називаючи його поселенцем Божим, він додає: «і воно, мов жених, виходить із весільного чертога свого». Потім, пояснюючи користь від його служіння, він додав: «Радіє, мов велетень, щоб обійти коло своє». Далі, вказуючи на його достатність і користь для всього світу, говорить: «Від краю небес вихід його, і захід його на краю їх». Далі, показуючи його придатність і корисність для всіх, додає: «І ніщо не сховається від тепла його» (Пс. 18,6-7).

Можна б, якби ти не утомився, показати Провидіння Боже і в інших речах: у хмарах, у порах року, у сонцестоянні, у вітрах, у морі, у різних видах у ньому, у чотириногих, плазуючих, які живуть на землі, у птахах небесних, які гніздяться на землі, в амфібіях, що живуть в озерах, джерелах і ріках, у населеному світі і в ненаселених країнах, у насінні, що проростає, деревах, травах, що ростуть у пустелях і не в пустелях, що ростуть на рівнинах і долинах, на горах і на пагорбах, у тих, що ростуть самі собою, і в тих, що проростають завдяки трудам та землеробству, у тваринах лагідних і не лагідних, диких і ручних, малих і великих, у птахах, чотириногих, рибах, рослинах і травах, що є взимку, влітку чи восени, у явищах дня чи ночі, у дощах, у подіях року, у смерті, у житті, у трудах, які ми несемо, у скорботах з радощами, у стравах, які ми споживаємо, і напоях, у ремеслах, у мистецтві, у деревах, у камінні, у горах, що ховають у собі метали, у морях, придатних для плавання і непридатних, в островах, у пристанях, у ріках, у поверхні моря, у глибинах вод, у природі та стихіях, із яких складається наш світ, у розподілі часів, у різній тривалості дня і ночі, у хворобах і здоров’ї наших органів, у стані душі, у мистецтві та мудрості, що виявляється в людському роді, у користі безсловесних рослин та інших творінь, які нам служать, у наймізерніших і найнікчемніших тваринах. Що може бути менше і безобразніше за бджолу? Що більш непридатне за мурашок та метеликів? А водночас і ці комахи голосно свідчать про Провидіння, силу і премудрість Божу. Тому і пророк, який особливо сподобився (благодаті) Святого Духа, споглядаючи на діла творіння і називаючи тільки деякі з них, з великим захопленням виразив перед ними подив, викликуючи: «Які великі діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти» (Пс. 103,24).

І все це, людино, для тебе. І вітри для тебе (скажемо знову, повертаючи до початку своїх роздумів), щоб освіжати стомлене працею тіло, щоб проганяти бруд і пил і звільняти від неприємності, заподіюваної димом, печами і всякими нездоровими випарами, зменшувати теплоту сонячного проміння, робити більш легкою спеку, годувати насіння, давати проростання рослинам, щоб супроводжувати тебе на морі і служити на землі. Там, спрямовуючи кораблі швидше за стрілу і цим роблячи плавання легким і швидким, а тут, допомагаючи тобі очищати повітря, відокремлювати полову від зерна і полегшувати твою важку працю, щоб зробити для тебе повітря приємним і легким, щоб всіляко звеселяти тебе: то створюючи слабке і приємне журчання, то злегка хвилюючи трави, ворушачи листям дерев. Щоб навесні і влітку подавати тобі приємніший сон, солодший за мед, щоб, як буває з деревами, так те ж саме робити на морях і на ріках, піднімаючи в повітря хвилі, подавати тобі і прекрасне видовище, і велику користь. Вони корисні також і для води, не даючи їй гнити від застою, але постійно рухаючи, збуджуючи і хвилюючи її, оживляють і роблять більш придатною для споживання тим творінням, які живуть у них.

Якби ти захотів поцікавитися ніччю, то і тут побачиш велике Провидіння Творця. Вона заспокоює твоє натруджене тіло, відновлює твої виснажені щоденною працею члени, оживляє їх своїм приходом, своїм спокоєм подає їм нову життєздатність. І не тільки це, але й звільняє тебе від повсякденних скорбот, звільняє від передчасних турбот, часто вона послаблює гарячку хворого, замість ліків подає сон, направляє мистецтво лікарів до сприятливої мети і звільняє від багатьох трудів. Такою є її придатність, такою є її корисність, що часто для тих, котрі були позбавлені спокою вночі, день виявлявся втраченим. Якби хтось думкою відкинув це заспокоєння, цей спокій, цей відпочинок під час ночі, який оживляє все: і стомлену душу, і виснажене тіло, дає нам можливість братися за денні труди з кращим настроєм, — то побачив би, що даремним стане і саме життя. Якби хтось упродовж ночі, як і впродовж дня, став пильнувати і трудитися або й навіть нічого не робити, і так упродовж значного періоду, то він незабаром помре, а коли й не помре, то через затяжну хворобу, спричинену повним виснаженням сил, не отримає для себе від такої діяльності жодної користі.

Якби ми поширили наші розмірковування і на безліч риб, що живуть у ставках, у струмках, у морях, зручних чи незручних для плавання, або на безконечні породи птахів, які літають у повітрі, гніздяться на землі, живуть однаково і на землі й у воді, — адже між ними деякі ведуть саме таке двояке життя, — серед яких є ручні і дикі, є дикі за своєю природою, але здатні або нездатні стати ручними; є придатні для їжі чи непридатні; і розглянули б красу пір“я і співучий голос кожної; якби досліджували деякі відмінності, які є між ними щодо співу, їжі, способу життя, звичок і вдач; якби оглянули всю користь, яку ми маємо від них, усі послуги, які вони виявляють нам; якби поговорили про їхню велич чи мізерність, про муки їхнього народження, про все велике і нескінченне, що є в їхній розмаїтості; якби ми ввійшли в подробиці щодо риб, якби від них перейшли до рослин, що ростуть по всій землі, і до плодів, які приносить кожна з них; якби досліджували їхнє вживання, їхні пахощі» розташування листя, колір, форму, величину, їхню користь, способи прояву ними своїх якостей, відмінності в їхній корі, у їхніх стовбурах, у їхніх гілках; якби розглянули луги і сади; якби, нарешті, поговорили про всі місця, де вони знаходяться, і спосіб пошуків, доглядання й обробітку, і про те, як вони служать нам ліками, і після всього, якби знову звернулися до гір, таких численних і таких багатих металами, і повернули своє дослідження на всі інші речі, ще більш численні, ніж ті, які бачимо в природі, то які роздуми охопили б нас і скільки часу було б необхідно для докладного дослідження всього цього!

І все це, людино, для тебе: і мистецтво для тебе, і ремесла, міста і селища, і сон для тебе, смерть і життя для тебе, і численні явища природи, і не тільки теперішній світ для тебе, але й ще кращий для тебе. А що є кращий світ і він також для тебе, послухай, що говорить Павло: «І саме створіння буде визволене від рабства зотління…», тобто від тлінного буття. І пояснюючи, як саме для тебе призначена і ця честь, він додав: «…на свободу слави дітей Божих» (Рим. 8, 21).

Якби не надто довгим і не надмірно великим вийшло моє слово, то я багато пофілософствував би про смерть, і в ній вповні показав би премудрість і Провидіння Боже, багато сказав би про це тління, про це гниття, про цих черв’яків, про цей могильний попіл, що найбільше викликає скарг і скорбот у більшості людей. Я показав би невимовне Боже Провидіння і піклування в тому, що наші тіла руйнуються на порох і попіл і стають здобиччю черв’яків. Адже саме завдяки цьому Провидінню, цій благості, що створила все те, що не існувало, саме від неї вийшов закон, який велить умирати і мати таке завершення. Хоч це і різні речі, однак усі вони походять від тієї ж благості. Той, хто відходить звідси, не зазнає шкоди, а живий отримує велике благо, пожинаючи користь від іншого. Коли людина бачить, як той, хто вчора чи позавчора ходив поруч, а тепер зробився здобиччю черв’яків і руйнується, перетворюючись на порох і попіл, то, хоч би він мав гордість диявола, тепер буде боятися і тремтіти, стане більш поміркованим, навчиться мудрості і впустить до своєї душі смирення, цю матір усіх благ. Отож, ані той, хто відходить, не зазнає жодної шкоди, бо він, скидаючи із себе це тіло, отримає тіло нетлінне і безсмертне; ані той, хто залишається жити, від цього нічого не втрачає, а навпаки, отримує велику користь. Не випадковим учителем мудрості ввійшла у наше життя смерть, виховуючи розум, приборкуючи пристрасті душі, втихомирюючи хвилі і вселяючи тишу.

Отже, знаючи і зі сказаного, і з багато чого іншого, що Провидіння Боже сяє яскравіше за світло, не виявляй даремної цікавості, не віддавайся марній спробі досліджувати причини всього. Саме наше буття Він дарував нам зі Своєї благості, не потребуючи нашого служіння. Треба благоговіти перед Ним і поклонятися не тільки тому, що Він створив нас чи дарував нам душу безтілесну і розумну, і не тому, що створив нас кращими за все інше, і не тому, що дав нам панування і надав владу над усім видимим, а тому, що Сам Він ніскільки не потребує нічого від нас. Його благість чудесна тим, що все це Він звершив, ніскільки не потребуючи нашого служіння. Перш ніж з’явилися ми, і ангели, і вищі сили, Він мав уже власну славу і блаженство, і створив нас виключно зі Свого людинолюбства. І не тільки все створив для нас, але й значно більше.

Розділ 8 ↑. Задля цього ж Він, створивши насамперед людину, дав нам і писані закони, посилав пророків, творив чудеса. Він дав особливого вчителя — природжений закон, мовби керманича для корабля, поставивши його над нашим розумом, наче вершника на коня. Тому його вже знав Авель, хоч письмена ще не існували, не було ані пророків, ані апостолів, ані писаного закону, а був тільки закон природжений. Так само і Каїн, і він також знав цей закон, і обоє вони знали його, визнавали його владу. Хоч вони обидва не йшли однією дорогою: один — дорогою зла, а другий — дорогою чеснот, однак і тоді Бог не залишав Каїна, хотів підняти його від падіння і давав можливість насолоджуватися піклуванням, спочатку застерігаючи його і даючи йому поради, а потім повчаючи і наставляючи його страхом і залякуванням.

Хоч багато людей відкидали таке велике благодіяння, тобто це природне пізнання, що має таку велику користь для нас, однак і тоді Бог не залишав їх, не віддавав їх на загибель, а продовжував наставляти і перестерігати за допомогою справ, за допомогою благодіянь, за допомогою покарань, за допомогою всього творіння, яке щодня звершує свої справи і звершує звичайні дії, за допомогою надзвичайних і непередбачуваних подій, за допомогою праведників, які жили колись. Задля цього Він людей достойних і сповнених мудрості переводив з місця на місце. Так Авраамові Він велів переселятися то в Палестину, то в Єгипет, а Якову — в Сирію, Мойсееві — знову в Єгипет, трьом юнакам — у Вавилон, так само як Даниїлові та Єзекіїлю, а Єремії — в Єгипет. Потім Він дав закон, посилав пророків. Він уражав і знову піднімав Свій народ, віддавав його в рабство і звільняв його, і від початку до кінця все творив і робив для нашого роду.

Не обмежуючись повчати нас тільки за допомогою голосу природи, оскільки багато людей, захоплюючись загальним божевіллям, не отримували від цього жодних плодів, Він використовував нові способи напоумлення і, нарешті, щоб завершити свої блага, послав Сина Свого, Сина Істинного, Єдинородного. І Він, будучи однієї з Ним природи, став подібним до мене, ходив по землі, перебував серед людей, їв і пив, обходив землю, повчаючи, наставляючи, напоумляючи, звершуючи чудеса, для них пророкував, їх перестерігав, їм подавав поради, за них страждав, за них терпів, за них отримував дорікання, за них був зраджений. Одне Він подавав їм уже тут, а інше відклав для майбутнього. Але Його обітниці були правдивими і підтверджувалися чудесами, які Він звершував, коли був ще на землі, та звершенням усіх провіщень. «Хто висловить могутність Господа, звістить усі хвали Його?» (Пс. 105, 2). Хто, роздумуючи над тим, як через невдячних рабів Він віддав на смерть Свого Єдинородного Сина, на смерть жахливу, ганебну, властиву найгіршим розбійникам, на смерть несправедливу, не розчулився б, хто не був би вражений невимовністю Його піклування? Адже Він був прибитий цвяхами до хреста, зазнав і плювання і знущання, Його били по обличчі, над Ним знущалися, і замість подяки за Його благодіяння Він був похований і гріб Його запечатали.

І все це Він терпів заради тебе, через піклування про тебе, щоб знищити тиранію гріха, щоб зруйнувати твердиню диявола, розірвати пута смерті, відкрити нам ворота неба, звільнити від прокляття, яке тяжіло над тобою, скасувати первородний осуд, навчити терпінню і виховати в силі, щоб ніщо не засмучувало тебе в цьому житті: ані образи, ані кривди, ані ганьба, ані тортури чи дорікання ворогів, ані незгода, ані напади, ані наклепи, ані злі підозри, ані будь-що інше подібне. Задля цього Він Сам перетерпів усе це, пережив разом з тобою і над усім цим Він восторжествував, повчаючи і тебе не боятися нічого подібного. Але, не задовольняючись і цим, Він, відійшовши на небеса, подав тобі невимовний дар Святого Духа і послав апостолів розповсюджувати Своє вчення. І бачачи, як ці проповідники життя терпіли тисячі прикрощів, зазнавали бичувань та образ, як їх топили, як вони терпіли голод і спрагу, щодня перебували в небезпеці, щодня перед смертю, — Він усе це терпів з любові заради тебе. Для тебе, людино, Він приготував і Царство, для тебе призначив невимовне благо — цю спадщину на небесах, ці різноманітні дари, це блаженство, якого не можна виразити жодним словом.

Маючи стільки доказів Божого Провидіння, доказів у Старому й Новому Завіті, доказів у цьому житті й у майбутньому, доказів, які вже є, які будуть, які подає нам кожний з пережитих днів, доказів із самого початку творіння, доказів усередині й наприкінці, доказів постійних, доказів з боку тіла, з боку душі, бачачи цілі хмари свідчень, що звідусіль подаються, які сповіщають про Його Провидіння, невже ти ще сумніваєшся? Ні, ти не сумніваєшся, ти віриш у Провидіння, ти переконаний у його існуванні. Отже, не виявляй більше цікавості, ясно бачачи, що маєш Господа, в Якого більше любові, ніж у батьків, більше піклування, ніжу матерів, сповнений більшою любов’ю, ніж наречений і наречена, радіє твоєму спасінню і радіє навіть більше, ніж радів би ти, позбувшись небезпеки смерті (що й показав через Іону). Бачачи ці докази любові, яку тільки батько може мати до дітей, чи мати — до своїх чад, садівник — до рослин, домобудівник — до свого мистецтва, наречений — до нареченої, юнак — до дівчини, і бажаючи віддалити від тебе всяке зло, як схід віддалений від заходу, як небо вище від землі (що й показали ми), і не тільки це, але й набагато більше, як ми і показали, торкаючись словом усього і приводячи різні приклади не тільки зі зрозумілих образів, але й із тих, які перевершують розуміння, — воістину неосяжним є Провидіння Боже, незбагненне Його піклування, невимовна Його доброта і неймовірне Його людинолюбство.

Отже, бачачи все це чи в тому, що Він сповістив, чи в тому, що вчинив і що зробить, не виявляй цікавості і не випробуй, не говори: для чого це? Це було б нерозумно і свідчило б про крайнє божевілля та безглуздя, адже ніколи не запитують лікаря, навіщо він ріже, припікає, дає нам гіркі ліки, хоч би він був просто рабом, і хворий, навіть будучи його господарем, мовчки переносить усі свої болі та ще й дякує йому за це припікання, за ці ліки, і хоч знає, що може не вийти звідти (а багато лікарів, роблячи це, убивали багатьох), однак кориться йому в усьому з повною довірою. Те ж саме буває й стосовно мореплавців, будівничих і тих, що займаються іншими ремеслами. Тому я кажу, що було б смішно навіть подумати, щоб людина незнаюча і недосвідчена стала дошукуватися причини всяких явищ у Художника, виявляючи свою цікавість перед Його невимовною мудрістю, мудрістю невимовною, неосяжною, незбагненною, і дошукуватися, для чого існує те і те, добре знаючи, що Його мудрість непогрішна, що Його доброта велика, що Провидіння невимовне, що все існуюче направляється Ним для нашої користі, тільки б ми зі свого боку сприяли Провидінню, бо Він нікого не хоче погубити, а хоче спасти. Тож, чи не буде крайнім божевіллям від самого початку і відразу ж піддавати цікавості справи Того, Хто хоче і бажає всіх спасти, не очікуючи навіть завершення того, що відбувається?

Розділ 9 ↑. Найкраще було б не виявляти цікавості ані спочатку, ані після. Якщо ж ти надто цікавий і нетерплячий, то почекай хоч кінця і подивися, до чого все це направляється, а насамперед не бійся і не хвилюйся. Як не знайомий зі справою, побачивши, що золотих справ майстер спочатку розплавляє золото і потім змішує його з попелом і пилом, не очікуючи кінця, подумає, що він погубив золото. Або людина, яка народилася і виросла на морі, будучи відразу перенесеною на землю і ніколи раніше не чувши про те, як обробляють її, раптом побачила б, як хліб, збережений у житниці, захищений дверима та запорами, який оберігався від вологи, тепер сам власник цього хліба розсіює і розкидає його по рівнині, віддає на потоптання всім, хто ходить по його полю, і не тільки не береже від вологи, а навіть кидає його в болото і вологу, не виставляє біля нього сторожів, — чи не подумала б вона, що цей хліб згубили, і чи не стала б ганьбити хлібороба за те, що той таке чинить? Однак цей осуд був би спричинений не сутністю справи, а недосвідченістю і незнанням людини, яка надто скоро виносить свій суд. Нехай вона почекає до літа, коли прийдуть розкішні жнива, будуть вигострені серпи, коли виявиться, що хліб, розкиданий там і тут, залишений без охорони, відданий тлінню і гниттю, кинутий у болото, виріс, збільшився, став ще прекраснішим, скинув із себе старість, прикрасився більшою силою, ніби маючи списників та ополчення, піднімає вгору голову, звеселяє глядача і приносить велику користь. І тоді вона надзвичайно здивується, що після таких перемін плід набув такої благопристойності і такої краси!

Тож і ти, чоловіче, не виявляй своєї цікавості щодо нашого Господа. А коли ти настільки зацікавлений і зухвалий, щоб віддаватися навіть такому безумству, то принаймні почекай завершення. Бо коли хлібороб очікує упродовж усієї зими, дивлячись не на те, що зазнає хліб під час холоду, а на те, чим він буде насолоджуватися в майбутньому, то тим більше Той, Хто обробляє весь світ і піклується про наші душі, гідний того, щоб ти почекав кінця. А кінець я маю на увазі не тільки в цьому житті (часто буває і тут), але й у майбутньому. Кінець обох цих життів направляється до того ж домобудівництва, а саме — до нашого спасіння і прославляння. Якщо щодо часу вони і роз’єднані, то метою між собою сходяться. І подібно, як упродовж року буває зима і літо і ці обидві пори зводяться до одного і того ж, а саме — до дозрівання плодів, то так само це стосується і наших справ.

Тому, коли ти бачиш, що Церква розсіяна і крайнє страждає, що її світильники зазнають гоніння і тортур, її настоятелі заслані далеко, то не дивися тільки на це, але й на те, що вийде з цього, — на вінці, нагороди, відплату, яку отримають переможці. «Хто витерпить до кінця, той спасенний буде» (Мф. 10, 22), — говорить Писання. У Старому Завіті, коли вчення про воскресіння ще не було відоме, тоді те й інше звершувалося в цьому житті. У Новому ж Завіті не завжди буває так, — тут буває скорбота, а блаженства потрібно очікувати в майбутньому житті. Хоч блага випадали (юдеям) і в цьому житті, але вони заслуговували б більшого захоплення, якби не насолоджувалися ними. Бо, ще не знаючи добре вчення про воскресіння і бачачи, що все йде всупереч обітницям Божим, вони б не бентежилися, не боялися і не турбувалися, а віддавалися б Його незбагненному Провидінню, ніскільки не спокушаючись тим, що все відбувається навпаки. Знаючи всю безмежність і невичерпність Його премудрості, очікували б кінця, а ще краще, якби ще й до того із вдячністю переносили все, що з ними відбувалося, і не переставали прославляти Бога, Який посилає страждання. Можливо, ці роздуми будуть здаватися вам незрозумілими, тому я спробую зробити їх більш зрозумілими.

Розділ 10 ↑. Коли Авраам уже постарів і через похилий вік омертвів для дітородіння, бо для того, щоб стати батьком, життєвих сил у нього залишалося не більше, як у мертвого; коли цей праведник постарів і дуже постарів, далеко за межі природного дітородіння, причому і співмешканкою маючи Сарру, більш безплідну, ніж камінь, Бог обіцяв йому, що він буде батьком стількох нащадків, що вони своєю безліччю перевершать безліч зірок. Для цього було багато перешкод, оскільки патріарх досяг уже останньої межі свого віку, а його дружина була подвійно безплідною: і за своїм віком, і від природи. Вона була безплідною не тільки від старості, але й від самої природи, адже, і будучи молодою, вона була безплідним знаряддям природи, — взагалі ця жінка була безплідною. Тому Павло, вказуючи на цю обставину, сказав: «І утроба Саррина в омертвінні» (Рим, 4, 19). Не сказав просто: омертвіння Саррине, щоб не мали на увазі тільки вік, а: «Утроба Саррина в омертвінні», яка була такою не від віку, а від самої природи.

Незважаючи, як я сказав, на такі великі перешкоди і знаючи, що це є обітниця Божа, наскільки вона є багатою джерелами і засобами, як вона не зупиняється перед перешкодами ані законів природи, ані труднощів самої справи, ані будь-чого іншого, а звершується всупереч усьому, (Авраам) прийняв сказане, повірив обітниці і, вигнавши зі свідомості всяке побоювання, вважав усе достовірним, думаючи, (а воно насправді так і є), що в Бога достатньо сили, щоб дотримати Своє слово. І не дошукувався, як і яким чином усе станеться, чому це сталося не в молодості, а в старості, і взагалі так пізно. Тому і Павло прославляє його, промовляючи радісним голосом: «Він, усупереч надії, увірував, що стане отцем багатьох народів» (Рим. 4,18). Що означає «всупереч надії»? Всупереч людському сподіванню, маючи надію на Бога, яка все перемагає, все може, все звершує. І він повірив не тільки в те, що буде отцем, але отцем багатьох народів, і це він — старець, бездітний, який мав безплідну і перестарілу дружину, — як сказано йому: «Таке численне буде сім’я твоє. І не знеміг у вірі, і не вважав свого тіла, майже сторічного, за вже змертвіле, і утроби Сарриної за омертвілу; не засумнівався в обітниці Божій невірою, але зміцнився у вірі, віддавши славу Богові, і був цілком упевнений, що Він має силу виконати обіцяне» (Рим. 4, 19-21). Ці слова означають: відразу ж підбадьорившись і відкинувши від себе людську немічність, цілком покладаючись на Того, Хто обіцяв, беручи до уваги Його невимовну силу, він уповні переконався, що все сказане буде. І він особливо прославляє Бога не тим, що виявляв цікавість чи домагався все пізнати, а тим, що упокорився перед незбагненністю Його премудрості і сили і ніскільки не засумнівався щодо сказаного.

Чи бачиш, що належно славити Бога — це завжди схилятися перед незбагненністю Його Провидіння і перед невимовною силою Його премудрості, а не виявляти цікавості, не дошукуватися і не запитувати: для чого це, навіщо це, як це буде? Дивним же є не тільки це, але й те, що отримавши після такої обітниці веління принести в жертву свого единородного й істинного сина, він тоді не збентежився, хоч було багато причин, які могли б збентежити людину неуважну і невіддану. І насамперед могло б збентежити саме веління: невже Бог приймає такі жертви, невже велить батькам бути дітовбивцями, руйнувати життя насильницькою смертю, віддавати дітей передчасній смерті, власноручно вбивати народжених від себе, — невже Він хоче оскверняти Свій жертовник пролиттям такої крові, озброюючи правицю батька проти единородного сина, зробити праведника лютим убивцею? Крім того, не могла не хвилювати і не лякати сама природа. І не тільки тому, що він був батьком, але й тому, що він був батьком люблячим, був батьком істинного і единородного сина, вродливого на вигляд і розумного. Причому (його син) був у такому віці і в такому розквіті чесноти, що подвійно сяяв і красою душі, і вродою тіла. Його любов до сина була чималою, і особливо тому, що він отримав його всупереч усякій надії. Ви знаєте, якими милими є ті діти, котрі з’являються всупереч надії і сподіванням, а не за законами природи, а такий і був Ісаак.
Але, що особливо могло викликати спокусу, крім цього, то це сама обітниця — наказ цілком суперечив їй. Обіцянка була такою: «Подивися на небо і порахуй зірки, якщо ти можеш рахувати їх. І сказав йому: стільки буде в тебе нащадків» (Бут. 15, 5). А веління полягало в тому, щоб единородного сина, від якого повинен був наповнитися весь світ, він узяв із-поміж людей і віддав смерті, найжорстокішому заколенню. Однак і це не збентежило праведника, і цього він не злякався, і це ніскільки не заподіяло йому страждання, як могло б заподіяти всякому нерозумному і плазуючому. Він не сказав самому собі:

— Що це? Невже я обманутий, невже спокушений? Невже це веління Боже? Ні, не повірю. Для мене ганебно зробитися дітовбивцею і цією кров’ю осквернити свою десницю. Як же звершиться обітниця? Якщо я вирву корінь, то звідки ж з’являться гілки і звідки плоди? Якщо висушити джерело, то звідки потечуть ріки? Якщо я вб’ю сина, то звідки з’явиться безліч нащадків, які перевершують безліч зірок? Як Він обіцяв одне, а тепер велить протилежне?

Він нічого подібного не сказав і навіть не подумав. Але знову, покладаючись на всемогутність Того, Хто дав йому цю обітницю, на безмежну могутність, яка надзвичайно багата на засоби і способи усувати всі перешкоди, стоїть вище від усіх законів природи і є сильнішою за все існуюче, не зустрічав нічого такого, що могло б противитися їй, — він виконав би веління і з неабиякою впевненістю заколов би свого сина, обагрив би свою десницю, закривавив би свій ніж і опустив би меч на шию сина. Так він і звершив усе це, — якщо не насправді, то в думці. Тому і Мойсей, дивуючись йому, говорить: «І було після цих подій Бог спокушав Авраама і сказав йому: «… Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака… І принеси його у всепалення на одній із гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 22, 1-2). Хіба це слова обіцянки, слова обітниці, яка говорить, що він буде отцем безлічі нащадків, і сім’я його буде, як зірки небесні?

Бачиш, як після таких слів, почувши, що необхідно принести в жертву свого сина, він узяв його, того, від якого повинен був отримати безліч нащадків, щоб умертвити і принести його в жертву, забрати із середовища людей, піднести на вівтар Богові. Тому і Павло, дивуючись йому, знову увінчав і прославив його, кажучи: «Вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс… Ісаака». І далі, показавши, як саме він звершив це і яку виявив віру, продовжує: «… і, маючи обітницю, приніс единородного» (Євр. 11, 17). А це означає: не можна сказати, що в Авраама було два рідні сини і що після приношення в жертву одного, він міг сподіватися, що буде отцем безлічі народів від другого. Але в нього був тільки один син і саме його стосувалася обітниця. І хоч саме цього він і повинен був принести в жертву, однак, як під час обітниці про народження його вірі не завадило ані власне омертвіння, ані природна безплідність його жінки, так і тут він не був збентежений смертю (сина).

Порівняй же все це із тим, що відбувається тепер, і побачиш свою малодушність, побачиш суєтність тих, котрі спокушаються, і тобі стане зрозумілим, що ця спокуса появляється в тобі не від будь-чого іншого, а від того, що ти не схиляєшся перед неосяжним Божим Провидінням, а намагаєшся в усьому дошукуватися, як звершується Його домобудівництво, намагаєшся з’ясувати причину всього, що відбувається, і в усе хочеш проникнути своєю цікавістю. Якби до цього допустився Авраам, то він завагався б у вірі. Але він не допустився до цього, тому і прославився, й отримав обіцяне. Він не збентежився ані старістю, ані велінням, яке отримав потім. Він не думав, що це веління може послужити перешкодою для обітниці або ця жертва знищить обітницю, і не впадав у відчай щодо обітниці, хоч уже й досяг крайньої межі земного життя.

Не кажи мені про те, що Бог знав, що веління це не буде звершене і що десниця праведника не обагриться кров’ю, а поглянь на те, що праведник нічого не знав про це, — про те, що він отримає свого сина назад і так повернеться з ним додому, оскільки, навпаки, всі його думки були зайняті приношенням жертви. Тому і двічі закликається він з неба. Бог не просто сказав йому: «Аврааме!», а двічі: «Аврааме, Аврааме!», збуджуючи й укріплюючи таким закликом в ньому схильність до жертвопринесення, про яке йому наказувалося, — настільки безумовним було це веління. Бачиш, як у його свідомості все вже було звершено і не було жодної спокуси. Причина ж цього полягає в тому, що він своєю цікавістю не проникав у справи Божі.

А що Йосиф? Скажи мені, хіба він не вірував так само? Адже і йому дана була від Бога велика обітниця, а насправді все сталося всупереч цій обітниці. У сновидіннях йому дана була обітниця про те, що брати будуть поклонятися йому, і це було сповіщено двояким чином: спочатку за допомогою світил, а потім за допомогою снопів. Однак усе, що сталося після цих видінь, було протилежним. Насамперед під батьківським дахом проти нього почалася жорстока ворожнеча, і його брати, пориваючи з ним усякі зв’язки, руйнуючи родинні закони і розриваючи взаємини братерства, врешті-решт, знищуючи самі закони природи, через ці видіння стали для нього ворогами і зловмисниками, навіть злішими за ворогів щодо свого брата і, мов дикі і люті звірі, маючи між собою агнця, щодня задумували зло проти нього. А матір“ю цієї ворожнечі була безумна заздрість і несправедливі ревнощі, — палаючи гнівом, вони щодня замишляли вбивство, а заздрість розпалювала в них ніби вогненну піч, з якої виривалося полум’я. Та оскільки вони не могли заподіяти йому жодної шкоди, поки він знаходився і жив зі своїми батьками, то чорнили його поведінку, поширювали про нього ганебні поголоси, зводили злі обвинувачення, бажаючи підірвати цим батьківську любов до нього і зробити так, щоб наклепи проти нього сприймалися.

Потім, зустрівши його далеко від батьківського ока, побачивши його в пустелі, куди він приніс їм їжу і прийшов побачитися з ними, вони не засоромилися причини його приходу, не засоромилися і братньої трапези, а нагострили проти нього ножі і задумали погубити його. Всі стали братовбивцями, хоч водночас нічого не могли виставити проти приреченого ними на загибель. За те, за що варто було б увінчати і прославляти його, вони ставилися до нього із заздрістю, ворожістю і наклепами. Він не тільки не уникав спілкування з ними, але й при такій їхній ненависті виявляв братню любов, а вони вирішили знищити його і, якби це від них залежало, убили б його, обагрили б свої руки і вчинили братовбивство. Однак безмежна Божа премудрість, яка все невпорядковане впорядковує, у найбільш прикру мить, уже біля самих воріт смерті вихопила його з їхніх злочинних рук. Саме один із братів порадив їм утриматися від такого мерзенного убивства, — а це, звичайно, вселив йому Бог, — і цим відвернув убивство. Але жахлива справа на цьому не зупинилася, а продовжувалася далі. Хоч брати і зустріли перешкоду для вбивства, однак їхній дух ще палав гнівом, лють бушувала в них, великим було полум’я їхньої пристрасті і воно перейшло в іншу форму гніву. Знявши з нього одяг і зв’язавши, вони — ці жорстокі нелюди — кинули його в яму, після чого стали насолоджуватися принесеною ним їжею: сам він, сидячи в ямі, тремтів за своє життя, а вони об’їдалися і впивалися.

Але їхнє божевілля не зупинилося і на цьому, побачивши варварських людей, які із країни, в якій проживали, направлялися в Єгипет, вони продали їм свого брата, приготовляючи цим для нього іншу смерть, ще більш тривалу і жорстоку, сповнену всяких прикрощів. Будучи ще ніжним юнаком, вихованим у батьківському домі на волі, зовсім незнайомим із рабством та пов’язаними з рабством прикрощами, подумай тільки, що він тоді вистраждав, відразу перетворившись з вільного на раба, ставши чужоземцем замість громадянина, опинившись у жахливій неволі. Він не тільки був відданий у рабство, але й позбавлений батька й матері, і всього, що раніше мав: нагий, відведений у чужу землю, бездомний і без свого міста опинився перед законом рабства у варварських руках. Хіба цього недостатньо було для того, щоб ним опанував страх? Хіба легко було зносити раптовість, несподіванку, непередбачливість і жорстокість долі і причому з боку братів, тих братів, яких він любив і для яких не вчинив ані великої, ані малої несправедливості, а скоріше благо діяв їм?

Однак ніщо не збентежило його, а, будучи відведеним купцями в Єгипет, він переходив з одного рабства в інше. Там він знову став вільним — єврей жив у варварському домі. Він благородний і вільний двоякою волею: волею тіла і волею душі! Але й тут він не тривожився і не бентежився від того, що сталося, хоч і пам’ятав про видіння, яке провіщало йому зовсім інше. Він навіть і не цікавився, що ж із цього буде. Тоді, як братовбивці, ці вовки і звірі, вчинивши таке беззаконня, насолоджувалися в батьківському домі, юнак, якому обіцяно було панувати над ними, будучи тепер невільником, рабом, відведеним на чужину, терпів крайні прикрощі і не тільки не панував над ними, а зробився їхнім рабом, терплячи протилежне тому, що було йому обіцяно у видінні. Він не тільки не отримав тоді панування, а був позбавлений і рідного краю, і волі, і споглядання батьків. Але його прикрощі не зупинилася і на цьому, — перед ним відкрилася інша, більш глибока прірва. Знову перед ним стояла смерть і загибель, смерть нестерпна і загибель, сповнена сорому.

Господиня дому, дивлячись на нього порочними очима, будучи захопленою красою юнака, зачарованою його вродливим обличчям, почала влаштовувати проти нього підступи зі злими намірами. Потопаючи в розкоші, вона щодня намагалася затягнути юнака до власних покоїв, заманити його в блуд і віддати смерті безсмертній. Згораючи від пристрасті і щодня будучи охопленою цією нечистою любов’ю, вона щоденно виходила на таке полювання і, заставши його самого, насильно намагалася схилити до цієї порочної любові, примушувала вступити з нею в незаконний зв’язок і намагалася позбавити його цнотливості. Але й тут праведник не допустив себе до гріха, а з неабиякою легкістю подолавши і силу похоті, і пристрасті молодого віку, і підступ хтивої жінки, і спокуси господині, і хвилювання юності, і все те, що могло привести до падіння, і обличчя, і лють господині, він, мов орел на легких крилах, піднявся вгору, скинув із себе одяг і, залишаючи його у хтивих руках, вийшов нагим, без одягу, маючи для себе світлим одягом цнотливість, світлішу за всяку багряницю.

Однак цим він знову нагострив проти себе меч, знову стояла йому смерть, ще сильніше здіймалися хвилі, бо лють цієї жінки запалала сильніше за вавилонську піч. її похіть запалала ще сильніше, а гнів, — ця друга особливо люта пристрасть, поєдналася з неабияким звірством, вона замахнулася на його життя і вхопилася за меч, щоб вчинити беззаконне вбивство, намагаючись погубити поборника цнотливості і подвижника непохитності і терпіння. Поспішивши до свого чоловіка, вона розповіла про все, що сталося, тільки, звичайно, не так, як було насправді, а так, як вона сама лицемірно виклала цю подію. Вселила судді все, що хотіла, скаржилася на образи і на те, як зазнала кривди, вимагала помсти, а для доказу показувала одяг безневинного юнака, який залишився в її нечистих руках. І обманутий суддя не повів обвинувачуваного в судилище, не дав йому слова, але чоловіка, який ніколи не бачив судилища, засудив як викритого в перелюбстві, кинув його до в’язниці й закував у кайдани. І ось чоловік, який мав би заслуговувати вінців за свою чесноту, виявився у в’язниці разом зі злочинцями, грабіжниками гробниць, убивцями і найгіршими негідниками. Однак ніщо не збентежило його. Інший в’язень, який провинився перед царем, був відпущений, а він мусив ще надовго залишатися у в’язниці і нести важку кару за те, за що треба було його увінчати і прославляти. І однак він не обурювався і не бентежився, і не говорив:

— Що це? Навіщо це? Я, якому обіцяно панувати над братами, не тільки не отримав такої честі, а ще й позбавлений батьківщини, і дому, і батьків, і волі, і безпеки, і саме з боку тих, котрі повинні би поклонятися мені. Після здійсненого ними наді мною лиходійства я зробився рабом варварів і постійно змінював господарів. Однак і тут ще не припинилися мої прикрощі, а всюди мені загрожують нещастя і підступи. Після підступу братів, після нещастя і рабства як першого, так і другого, знову мені загрожувала смерть і підступництво більш жорстоке, ніж попереднє, і наклепи, і згуба, і несправедливе судилище, і ганебне обвинувачення, яке загрожувало загибеллю. Не отримавши права на слово, я просто без суду був укинутий до в’язниці і закований у кайдани разом з перелюбниками, братовбивцями і найбільш негідними людьми. Виночерпій звільнився і від кайданів, і від в’язниці, а я не можу після нього отримати жодної безпеки, хоч його сон звершився за моїм тлумаченням, однак я знаходжуся в нестерпному горі. Хіба про це сповіщали колись мені видіння? Хіба про це сповіщало певне число зірок? Хіба про це сповіщали снопи? Куди ж поділися обітниці? Куди поділися обіцянки? Невже я був обманутий? Невже я був спокушений? Де ж, нарешті, поклоніння переді мною братів, переді мною, рабом, невільником, в’язнем, оголошеним перелюбником, який перебуває в крайній небезпеці, який так далеко живе від них? Усе зникло і загинуло!

Нічого подібного він не говорив і не думав, а, очікував кінця, знаючи, якою неосяжною і владною є премудрість Божа. І не тільки не бентежився, а навіть захоплювався і хвалився з приводу всього, що відбувалося.

А що, скажи мені, було з Давидом? Хіба він після того, як уже отримав царство, прийняв, за голосом Божим, скіпетр народу єврейського і здобув блискучу перемогу над варварами, хіба він не переніс найважчих прикрощів, зазнаючи ворожості та наклепів з боку Саула, остерігаючись за своє життя, втягнутий у громадянську війну, постійно гнаний у пустелю, будучи позбавленим міста і дому, зробився бродягою та переселенцем? Та чи потрібно багато говорити?

Врешті-решт він покинув рідний край і був вигнаний із власної країни, жив у ворожих, найбільш ненависних варварів, ведучи життя важче за рабство, оскільки не мав навіть необхідної їжі. І все це він терпів після того, як його відвідав Самуїл, теля зливання на нього єлею, після обіцяння йому царства, після скіпетра, після діадеми, після Божого обрання і покладання рук. І, незважаючи на це, ніщо не бентежило його і він не говорив:

— Що це? Я — цар, який мав би користуватися владою, не можу мати навіть такої безпеки, яка належить найпростішій людині, а зробився бродягою, втікачем, людиною без міста і без дому, мандрівником, опинився у варварській країні, позбавлений необхідної їжі і щодня бачу, як мені загрожує крайня небезпека. Де ж обіцяне царство? Де обітниця мого панування?

Нічого подібного він не говорив і не думав. Він не бентежився тим, що було, а очікував звершення обіцянки.
Можна б було розповісти ще про тисячі інших людей, які, зазнаючи найжорстокіших прикрощів, не лякалися, а, покладаючись на обіцянки Божі, хоч би й сталося дещо протилежне, і своїм прекрасним терпінням заслужили для себе світлі вінці. Так і ти, улюблений, терпи сам й очікуй кінця, бо все звершиться або тут, або в майбутньому віці. Всюди схиляйся перед незбагненністю Провидіння і не кажи: як же за всі прикрощі має бути дана відплата? І не дошукуйся, яким чином звершуються справи Божі.

Розділ 11 ↑. Усі ці праведники не дошукувалися, як і яким чином відбувається все це, але, бачачи, що все є незбагненним для людського розуму, не лякалися й не обурювалися, а все мужньо терпіли, маючи велику впевненість у силі Того, Хто обіцяє дати майбутні блага, і через протилежні явища не впадали у розпач. Вони добре бачили, що Бог, будучи добрим і мудрим Будівничим, може і після руйнування все відновити краще за попереднє і з великою точністю сповнити обіцяне.

Так і ти, улюблений, коли тебе в цьому житті спіткає скорбота, прославляй Бога, коли зазнаєш прикрощів, так само дякуй, ніскільки не бентежся, бо Провидіння Боже безконечне й неосяжне, і все отримає своє належне завершення або в цьому житті, або в майбутньому. Коли б хтось, слухаючи мене, через свою малодушність подумав, що все мало би звершитися ще тут, то ми скажемо, що справжнє життя і неминучі блага очікують нас тільки там. Це життя є тільки дорогою, а тамтешнє життя — батьківщиною; це — подібне до весняних квітів, а тамтешня — до нерухомих скель. Там вінці і нагороди не будуть мати кінця, там призначаються нагороди переможцям, там покарання і нестерпні муки для тих, хто чинить зло.

— А що, — скаже хто-небудь, — очікує там тих, котрі спокушаються?

Але чому ти не говориш про тих, котрі особливо прославилися, а вказуєш на тих, котрі спочатку носили маску побожності, а тепер викриті? Хіба не бачиш, як очищається золото, як добувається олово, як солома відокремлюється від хліба, вовки — від овець, ті, котрі прикидаються, — від тих, котрі живуть в істинній побожності? Коли побачиш збентеженість таких, тоді подумай про славу тих. Деякі завагалися, однак набагато більше тих, котрі залишилися непохитними, не відступаючи ні перед силою наклепів, ані перед труднощами часів, і заслужили для себе велику нагороду. Ті, котрі бентежаться, нехай подумають самі: адже три юнаки були позбавлені і священиків, і храму, і жертовника, і всього іншого, що було необхідне за законом, однак, живучи серед варварів, з великим старанням виконували закон. Так було з Даниїлом та багатьма іншими, і вони, опинившись у неволі, не порушували нічого, тоді як інші, залишаючись вдома і користуючись усім у своїй батьківщині, впали і були засуджені.

Розділ 12 ↑. Якби ти досліджував, для чого допускається все це, і не схилився перед невимовними тайнами Божих дій, а намагався дізнатися про все, поступово проникаючи далі і дошукуючи багато чого іншого, наприклад: чому появилися єресі, чому є диявол, чому є демони, чому є злі люди, котрі спокушають багатьох, і найважливіше зі всього — для чого наближається антихрист, котрий має таку силу для спокус, що, як говорить Христос, він буде робити дещо таке і так, що зможе спокушати навіть обраних. Однак ти не повинен дошукуватися цього, а все необхідно передати невимовній премудрості Божій. Хто вже твердо увірував, то, хоч би лютували незліченні хвилі, хоч би піднімалися незліченні буревії, він не тільки не зазнає жодної шкоди, а стане ще більш сильним. А немічна, розсіяна і легкодуха людина часто падає, коли її ніхто не штовхає. Якщо ж хочеш знати і причину цього, то послухай наше наставляння.

Є багато й іншого, що всіляко засвідчило б нам про домобудівництво Боже, однак ми скажемо про те, що нам відомо. Ми говоримо, що спокуси допускаються для того, щоб не зменшувалася непохитність мужніх. Ось що в розмові з Іовом заявив Бог, кажучи: «Ти хочеш відкинути суд Мій, звинуватити Мене, щоб виправдати себе?» (Іов. 40, 3). Говорить і Павло: «Повинна бути між вами і розбіжність думок, щоб виявилися серед вас досвідчені» (1 Кор. 11, 19). Коли ти чуєш ці слова «повинна бути між вами і розбіжність думок», то не думай, що він говорить це, маючи на увазі наказ чи законоположення, зовсім ні. Він провішує цим майбутнє і заздалегідь нагадує пильним про їхню майбутню користь від цього.

— Коли ви вистоїте проти спокуси, — каже, — якраз тоді яскравіше і виявиться ваша чеснота.

Саме тому, а також і з іншої причини було допущено бути і злим людям, а саме, — щоб і вони не були позбавлені можливості отримати користь від переміни, яка може статися з ними. Саме так були спасенні Павло, розбійник, блудниця, митар та чимало інших. Якщо ж би ще до свого навернення вони були взяті звідси, то ніхто з них не спасся б. Щодо антихриста, то Павло висловлює й іншу причину. Яку ж саме? А ту, щоб позбавити юдеїв будь-якої можливості вибачення. Яке б могли мати вибачення ті, котрі, не прийнявши Христа, стали б вірувати в антихриста? Тому й говорить Апостол: «Будуть засуджені всі, що не увірували істині, а полюбили неправду» (2 Сол. 2,12), тобто антихриста. Адже юдеї говорили, що не вірували в Христа через те, що Він називав Себе Богом: «Не за добрі діла хочемо побити Тебе каменями, а за богохульство і за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом» (Ін. 10, 33). Хоч вони і чули, що Він основну могутність приписував Отцеві і говорив, що прийшов з Його волі, що і засвідчив багатьма справами. Що ж вони скажуть, коли приймуть антихриста, котрий буде говорити, що він є богом, і, нічого не згадуючи про Отця, все буде чинити всупереч Йому? Тому Христос, докоряючи їм, провіщав, кажучи: «Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене; а коли інший прийде в ім’я своє, його приймете» (Ін. 5, 43). Ось тому й допущена спокуса.

Якщо ти кажеш, що є ті, котрі спокушаються, то я покажу тобі ще більше тих, котрі прославилися, і знову скажу тобі те ж саме, що не повинно бути так, щоб через байдужість і лінощі деяких отримали збитки у нагородах ті, котрі здатні пильнувати і слухати, і через це втратили численні вінці. Вони не зазнавали б випробовування, якби не отримували за цю боротьбу запорук нагороди. Якщо немічні й отримують від цього шкоду, то вони принаймні не можуть обвинувачувати в цьому будь-кого іншого, а повинні звинувачувати в падінні тільки себе, особливо перед прикладом тих, котрі не тільки не спокусилися, а стали ще більш славними і сильними.

Розділ 13 ↑. Скажи мені, яких священиків мав Авраам, яких учителів? Які повчання, які настанови, які поради? Тоді не було ще ані Писання, ані закону, ані пророків, ані будь-чого подібного. Він плив по недослідженому морю, йшов невипробуваним шляхом, причому, і народившись у нечестивому домі і від нечестивого батька. Але ніщо не зашкодило йому і він просяяв такою побожністю, що навіть через тривалий час: після пророків, після закону і довгого виховання, яке за допомогою знамень та чудес Христос подавав людям, — випереджаючи все це, він виявив насправді щиру і гарячу любов, зневагу до грошей, піклування про близьку рідню. Зневажаючи все земне, відкинувши славу і розпусне життя, він став жити суворіше за ченців, які живуть на вершинах гір. У нього не було навіть дому, а був тільки намет з листя, ледь здатний прикривати голову праведника. Будучи чужоземцем, він не зневажав гостинністю, а сам, будучи чужоземцем на чужині, приймав тих, котрі приходили опівдні, і служив їм. Він служив їм сам і в цій добрій справі співучасницею зробив і свою дружину. А чого тільки він не зробив для свого племінника, хоч той ставився до нього зле, навіть хотів захопити кращу частину пасовищ, і це — після запропонованого йому вибору?! Хіба не пролив він за нього і крові? Хіба не озброював усіх домочадців, хіба не наражав себе на явну небезпеку?

Коли йому наказано було залишити дім, іти в чужу країну, хіба ж він не послухався негайно? Залишаючи і батьківщину, і друзів, і всіх родичів, і віруючи у веління Боже, хіба він заради Божої обітниці, якій вірив непохитно, не залишив усе наявне, очікуючи невідомого з набагато більшою впевненістю, ніж наявного? Після цього, з настанням голоду, він знову став мандрівником і, однак, не боявся і не бентежився, а знову виявив ту ж слухняність, покірність і терпіння і відправився до Єгипту. Підкоряючись голосу Божому, Який повелівав, хіба не був він розлучений зі своєю дружиною, хіба не бачив він, як єгиптянин оскверняв її, наскільки було можливо для нього, і, будучи уражений у саме чутливе місце, хіба не потерпів він того, що гірше за саму смерть? Що може бути, скажи мені, важче, як бачити, що дружина, яка зв’язана з ним законом шлюбу, після стількох обітниць була викрадена в нього варварським безчестям, введена у царські палати і зневажена? Якщо навіть насправді цього і не сталося, то він все ж таки очікував цього і все переносив мужньо, так що ані горе не збентежило його, ані благоденство не зробило гордим, але і в часи прикрощів він зберіг той же стан духу.

А коли обіцяний був йому син, то хіба не було незліченних перешкод, — перешкод від самого розуму? Але, перемагаючи їх, відкидаючи всі сумніви, хіба він не засяяв вірою? Коли ж потім йому було дано веління принести свого сина в жертву, хіба не повів він його з неабиякою поспішністю, начебто вів нареченого до шлюбу? Начебто нехтуючи своєю природою і переставши бути людиною, хіба не приніс він цю дивну і надзвичайну жертву, хіба не сам витримав боротьбу, не закликаючи собі на допомогу ані дружину, ані домочадця, ані кого-небудь іншого? Він знав, добре знав висоту мети, тягар цього веління, велич цієї боротьби, тому звершити цю справу вирішив сам і, зробивши цей подвиг, отримав вінець і був проголошений переможцем. Який священик наставляв його на це? Який учитель, який пророк? Якраз ніхто, він сам Мав здорово мислячу душу, а її у всіх цих справах було достатньо.

А що було з Ноєм? Якого священика він мав, якого вчителя, якого наставника? Хіба не він один, коли весь світ потопав у злі, йшов протилежним шляхом, дотримувався чеснот і так просяяв, що при затопленні світу доблестю власної побожності і сам врятувався, й інших врятував від небезпеки, яка загрожувала? Чому він став праведником, досконалим? Хіба він мав якогось священика чи вчителя? Ніхто не міг би сказати, що мав. А син його, хоч і мав належного вчителя, а саме, побожність свого батька, маючи наставляння і через справи, бачачи результат самих справ, маючи урок і в загибелі (роду людського), і в спасінні свого сімейства, був злим до нього, посміявся над наготою батька і зганьбив його. Чи бачиш, що скрізь потрібна благородність душі?

А що, скажи мені, було з Іовом? Яких пророків він чув, яким вченням він користувався? Ніяким. Однак і він, не маючи нічого такого, з великою ревністю виявляв усі види чеснот. Своє майно він ділив з нужденними і не тільки майно, але й саме тіло. У своєму домі він приймав мандрівників і його дім скоріше належав останнім, ніж самому власнику. Силою свого тіла він допомагав пригнобленим, силою і мудрістю слова уражав наклепників і виявляв євангельську розсудливість, яка виявлялася у всіх його справах. Глянь же: «Блаженні убогі духом», (Мф. 5, 3) — говорить Христос, а це він і виправдовував своїми справами. «Якщо я зневажав, — говорить Іов, — права слуги і служниці моєї, коли вони мали суперечку зі мною, то що став би я робити, коли Бог повстав би? І коли б Він глянув на мене, що міг би я відповісти Йому? Чи не Він, Який створив мене в утробі, створив і його й однаково утворив нас в утробі?» (Іов. 31, 13-15) — «Блаженні лагідні, бо еони успадкують землю» (Мф. 5,5). А хто був більш покірним за того, про якого домочадці говорили: «О, якби ми м’ясом його не наситилися?» (Іов. 31, 31), — так сильно вони любили його.

«Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мф. 5, 4). І від цієї чесноти він не був далекий. Послухай, що він говорить: «Якби я ховав провини мої, як людина, приховуючи в грудях моїх пороки мої, то я боявся б великої громади, і презирство одноплемінників страшило б мене» (Іов. 31,33-34) Чоловік з таким настроєм, очевидно, плакав з великою щирістю. «Блаженні голодні і спраглі правди» (Мф. 5, 6). Глянь, і це в повній мірі виявилося в ньому: «Розтрощував, — говорить, — я беззаконному щелепи і з зубів його виривав украдене» (Іов. 29, 17). «Я одягався в правду, і суд мій прикрашав мене, як мантія» (Іов. 29, 14). «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7). А Іов був милостивим не тільки грошима, не тільки тим, що одягав нагих, годував голодних, допомагав вдовам, захищав сиріт, зціляв рани, але й самим співчуттям душі. «Чи не плакав я над тим, хто був у горі? Чи не уболівала душа моя за бідних?» (Іов. 30, 25). Ніби будучи батьком для всіх знедолених, він до одних приходив на допомогу в прикрощах, оплакував горе інших і виявляв милосердя в словах і ділах, своїм співчуттям і своїми сльозами стаючи, наче загальним покровителем для всіх.

«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5, 8). Так само і це виправдалося на ньому. Послухай, що Бог свідчить про нього: «Немає такого, як він, на землі: чоловік непорочний, справедливий, богобоязливий і віддалений від зла» (Іов. 1, 8). «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5, 10). І в цьому відношенні він звершив безліч подвигів й отримав нагороду. Його не тільки гнали люди, але на нього напав і сам начальник усякого зла, демон, використавши всю свою підступність, — напав на нього, вигнав його з дому і рідного краю, повалив на гній, позбавив усіх грошей, майна, дітей, здоров’я, самого тіла, віддавши його найжорстокішому голоду, після чого навіть деякі з його друзів ображали і ятрили рани його душі. «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас всяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5, 11-12). І це блаженство виправдалося на ньому у всій повноті. Його тоді обмовляли навіть близькі до нього люди, кажучи, що він покараний менше, ніж грішив, зводили на нього великі звинувачення, неправдиві слова і тяжкі наклепи. Але він врятував їх від небезпеки тяжкого удару, яка загрожувала їм, ніскільки не дорікаючи їм за все сказане ними. І тут знову звершилися над ним слова: «Любіть ворогів ваших…, моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5, 44). І він любив своїх ворогів, молився за них, утихомирював гнів Божий і відпокутував їхні гріхи, хоч не мав можливості слухати ані пророків, ані євангелістів, ані вчителів, ані будь-кого іншого, хто б повчав його побожності.

Чи бачиш, яка благородність душі, і як вона буває особливо побожною, хоч би й не отримувала жодного піклування? Водночас самі предки його не тільки не були благочестивими, а відзначалися великим злом. Саме про його предків говорив Павло: «Щоб не було між вами якого блудника, чи нечестивця, який би, як Ісав, за одну лише їжу відмовився від свого первородства» (Євр. 12, 16).

Розділ 14↑. А що, скажи мені, було з Апостолами? Хіба не зустрічали їх тисячі спокус? Послухай, що говорить Павло: «Ти знаєш, що всі Асійскі залишили мене; між ними Фігелл та Єрмоген» (2 Тим. 1, 15). Хіба не перебували ці вчителі в кайданах? Хіба не зазнавали оков? Хіба не терпіли всяке зло від домашніх, як від чужих? Хіба не вторгалися в паству після них і замість них люті вовки? Хіба не провіщав це Павло ефесянам, покликавши їх до Мілета? «Бо я знаю, що після відходу мого прийдуть до вас люті вовки, які не щадитимуть стада; та й із вас самих постануть люди, які говоритимуть неправдиво, щоб повести учнів за собою» (Діян. 20,29-30). Хіба мідник Олександр не заподіював йому тисячі неприємностей, скрізь гонячи його, повстаючи і нападаючи на нього, і спричиняючи для нього такі прикрощі, що він і учня свого застерігав від нього, кажучи: «Стережись його і ти, бо він дуже противився нашим словам» (2 Тим. 4, 15). А хіба весь народ галатійський не був спокушений тайними лжебраттями і заведений у юдейство?

А хіба Стефан не на початку своєї проповіді, слова якого текли сильніше за ріки, і змушували всіх мовчати, й закривали нечестиві вуста юдеїв, для якого не було супротивника, так що ніхто не міг суперечити йому, коли він відкидав юдейське вчений, брав світлі трофеї і блискучі перемоги, — цей благородний муж, мудрець, сповнений благодаттю, який приніс таку користь для Церкви, хоч і не довго трудився в справі проповіді, — хіба він не був раптом узятий, засуджений і страчений як богохульник? А що було з Яковом? Хіба не на самому початку він був узятий, так би мовити, зі свого поприща і збезчещений, відданий Іродом до рук юдеїв і втратив життя такий стовп і така твердиня істини!? Хіба тоді багато хто не бентежився цією подією?

Але ті, котрі стояли, продовжували стояти і навіть ще більше утверджувалися. Послухай, що говорить Павло у своєму посланні до филипійців: «Бажаю, браття, щоб ви знали, що те, що зі мною сталося, послужило більшому успіху благовістя, бо моє ув’язнення за Христа стало відомим усій претори та всім іншим, і більшість з братів у Господі, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже» (Флп. 1, 12-14). Чи бачиш цю мужність? Чи бачиш відвагу? Чи бачиш непохитність душі? Чи бачиш покірність настрою? Бачачи, що їхній учитель у в’язниці в кайданах, відданий на катування та побиття і терпів безліч подібних речей, вони не тільки не бентежилися і не хвилювалися, а отримували ще більшу відвагу, стражданнями вчителя збуджувалися ще до більшої ревності у боротьбі. — Але, — скажеш ти, — інші падали.

Не суперечу і я цьому, бо через усе те, що відбувалося, необхідно було багатьом і впасти. Але те, що я вже говорив, і далі не перестану говорити, і скажу тепер. Усе це праведники повинні приписувати собі, а не природі речей. Відходячи звідси, Христос залишив нам таку спадщину, кажучи: «У світі зазнаєте скорботи»(Ін. 16, 33). І ще: «Поведуть вас до правителів і царів» (Мф. іо, 18). І далі: «Прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові» (Ін. 16, 2). Отже, ти даремно всюди вказуєш мені на тих, котрі спокушаються. Так було завжди.

Але що говорити про Апостолів? Скільки було людей, котрі спокусилися біля самого хреста нашого Господа і, зробившись надто злими і зухвалими, проходячи, знущалися над Ним, кажучи: «Ти, Який руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш, спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста…, і ми увіруємо в Нього» (Мф. 27, 40). І вони не мали для себе прощення перед хрестом, оскільки у всьому їх обвинувачує розбійник. І він також бачив, як розпинали (Христа), однак не тільки не спокусився, а ще й отримав від того більше приводу для упокорення і, перемігши все людське і піднісшись на крилах віри, роздумував про майбутнє. Бачачи Христа ображеного, скатованого, осміяного, напоєного жовчю, побитого, зневаженого народом, засудженого на судилищі, присудженого до смерті, він від цього ніскільки не збентежився. Але, бачачи хрест і цвяхи, які забивають, бачачи всі знущання, вчинені розбещеним народом, він пішов прямим шляхом, промовляючи: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23, 42). І цим він змусив змовкнути обвинувача, визнав власні гріхи і роздумував про воскресіння, хоч не бачив, ані як мертві воскресали, ані як прокажені очищалися, ані як приборкувалося море, як виганялися демони, як примножувалися хліби, ані всього того, що бачив народ юдейський, і, незважаючи на все це, розіп’яв Христа. Бачачи Христа приниженим, він визнав у Ньому Бога, згадав про Царство і роздумував про майбутнє. А вони, бачивши, як Христос звершував чудеса, насолоджуючись Його вченням і в словах, і в ділах, піднісши Його на хрест, не тільки не отримали користі, але й звалилися в крайня) безодню загибелі.

Чи бачиш, що нерозумні й негідні не отримують користі навіть від добра, а розсудливі й уважні отримують велику користь навіть від того, чим спокушаються інші. Те ж саме можна бачити і щодо Юди, і щодо Іова. Юда не отримав спасіння навіть від Христа, Який спас увесь світ, а Іов не зазнав шкоди навіть і від згубного диявола. І один з них, переносячи тисячі прикрощів, отримав вінець, а другий, бачачи чудеса і сам звершуючи їх: воскрешаючи мертвих і виганяючи бісів (адже і він мав таку владу), слухаючи безліч повчань про Царство та геєну, беручи участь у Тайній трапезі, будучи допущеним до Страшної Вечері і взагалі користуючись таким же благоволінням і Провидінням, яким користувалися Петро, Яків та Іоан, а то й навіть більшим, — після такого благовоління і поблажливості, якими користувався з надлишком, бо йому були доручені навіть гроші для вбогих, — після всього він усе ж таки впав у божевілля і, віддавшись через сріблолюбство сатані, із власної волі став зрадником і вчинив найбільше зло, продавши за тридцять срібників таку Кров і зрадивши Господа підступним поцілунком. Хто б не спокусився цією зрадою, вчиненою з боку учня?

А що сказати про мешканця пустелі, про плід безплідної, про сина Захарії, який, сподобившись хрестити ту святу і страшну Голову, стає Предтечею свого Господа? Коли він перебував у в’язниці, був усічений і став предметом нагороди для блудної танцюристки, як багато спокушалося тоді! Але що я кажу — тоді? Як багато хто й тепер, після такого тривалого часу, слухаючи це, спокушається! Але що говорити про Іоана, про його в’язницю, його усікновення? Навіщо звертатися до служителів, коли можна звернутися до Самого Господа?

Розділ 15 ↑. А Хрест Христовий, який відкупив світ, який розвіяв оману, землю зробив небом, розірвав пута смерті, який зробив пекло непотрібним, який зруйнував твердиню диявола, який закрив уста демонам, який зробив із людей ангелів, який зруйнував жертовники і повалив капища, який насадив на землі нову і надзвичайну мудрість, який звершив незліченні блага, страшні, великі і піднесені, — хіба він не був спокусою для багатьох? Хіба Павло не волає щодня, промовляючи і не соромлячись: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокусу, а для еллінів безумство» (1 Кор. 1, 23). Але що ж, скажи мені, невже не потрібно було приходити Христові, не потрібно було приносити цю страшну Жертву? Невже не потрібно було звершувати ці справи спасіння, і тільки тому, що це було спокусою для тих, котрі гинуть, — і тоді, і після того, й у усі часи? Хто є настільки божевільним, хто є настільки безглуздим, щоб говорити таке?

Тут треба мати на увазі не тих, котрі спокушаються, скільки б їх не було, а тих, котрі спасенні, виправлені, котрі насолоджуються мудрістю, і не потрібно говорити будь-що про тих, котрі спокушаються, оскільки вони повинні приписувати це самим собі як тоді, так і тепер. Спокуса була не від природи самого Хреста, а тільки через тих, котрі спокушаються, тому й говорить Павло: «Для самих же покликаних, юдеїв і еллінів, — Христа, Божу силу і Божу премудрість» (1 Кор. 1, 24). Адже і сонце спричиняє шкоду хворим очам, але що ж із того? Невже не повинно бути сонця? Мед для хворих здається гірким. То що ж, невже і його треба викинути? Хіба самі апостоли не були для одних запахом смертоносним на смерть, а для інших запахом життєдайним на життя (2 Кор. 2, 16)? Так само через тих, котрі гинуть, хіба живі не повинні насолоджуватися таким піклуванням? Саме пришестя Христове, наше спасіння, джерело благ, життя, незліченні благодіяння — скількох людей вони обтяжували, скількох позбавили прощення і поблажливості? Хіба не чуєш, що говорить Христос про юдеїв: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15, 22). Що ж? Оскільки після Христового пришестя їхні гріхи стали непрощенними, то невже через цих злих Він не повинен був приходити заради тих, котрі мали скористатися благами? Хто б сказав це? Звичайно, що ніхто, крім украй нерозумних.

А скільки людей, скажи мені, спокусилися самими Писаннями? Скільки єресей виникло через них? То невже варто було б знищити Писання заради тих, котрі спокусилися? Чи може не варто було б давати їх від самого початку? Зовсім ні. Необхідно давати всім заради тих, котрі мали отримати від них користь. Ті, котрі спокусилися (я знову не перестану говорити про це), нехай спокуси приписують собі, а для тих, котрі мали отримати від них велику користь, хіба не було б великою несправедливістю, якби через безумство і недбальство інших і ті, котрі мали б отримати від них велику користь, були б позбавлені цієї користі? Отже, не говори мені про тих, котрі гинуть, бо, як я вже сказав у попередній бесіді, ніхто з тих, котрі самі собі не шкодять, не отримують шкоди і від інших, хоч би небезпека загрожувала навіть їхньому життю.

Розділ 16 ↑. Скажи мені, якої шкоди зазнав Авель, убитий рукою брата, зазнавши передчасної і насильницької смерті? Хіба не отримав він більше користі, здобувши сяючий вінець? Яку шкоду отримав Яків, котрий стільки потерпів від свого брата і, будучи позбавленим батьківщини, став утікачем, мандрівником і рабом, був доведений до крайнього голоду? Скільки натерпівся Йосиф, будучи подібним чином позбавлений батьківщини і дому, який став невільником, рабом і в’язнем, який зазнав крайніх прикрощів і переніс стільки обмовлянь? А що перетерпів Мойсей, будучи стільки разів ображеним своїм народом, причому влаштовували йому підступи саме ті, котрим він благодіяв? А що було з пророками? Всі вони терпіли зло від юдеїв. Що було з Іовом, проти якого повставав диявол з незліченними підступами? Що було з трьома юнаками? Що було з Даниїлом, якому загрожувала крайня небезпека: його життю і волі? Що було з Іллею, який, живучи в крайній убогості, гнаний, гноблений, перебуваючи в пустелі, постійно був утікачем і мандрівником? Що було з Давидом, який стільки натерпівся спочатку від Саула, а потім і від власного сина? Хіба не тоді він більше просяяв, коли переносив крайні прикрощі, ніж коли насолоджувався благоденством? А що було з Іоаном, який постраждав через усікновення? Що було з Апостолами, серед яких одні були вбиті, а інші терпіли всілякі прикрощі? Що було з мучениками, які віддавали дух серед жахливих мук? Хіба всі вони не тоді якраз і засяяли, коли зазнавали випробовувань, коли зазнавали наклепів, коли мужньо витримували крайні лиха?

Розділ 17 ↑. Прославляючи нашого спільного Господа за все, хіба не особливо ми прославляємо Його, піднесено вихваляємо за Хрест, за цю безславну смерть? Хіба не виставляє Павло ознакою Його любові до нас саме те, що Він помер, що Він помер за людей? Не кажучи про небо, землю, море, про все інше, що створив Христос для нашої користі і насолоди, він постійно повертається до хреста, кажучи: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5, 8). І звідси він подає нам добрі надії, вказуючи: «Бо коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим більше, примирившись, спасемося життям Його» (Рим. 5, 10). Хіба не цим він і сам особливо хвалиться, чимало розмірковує, радіє і захоплюється від задоволення, промовляючи в посланні до галатів: «Я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6,14).

Але чому дивуєшся, що Павло радіє, захоплюється і хвалиться цим? Сам Христос, Який стільки перетерпів, називає це славою. «Отче! — говорить Він, — прийшов час. Прослав Сина Твого» (Ін. 17, 1). І учень, який написав це, говорить: «Бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений» (Ін. 7, 39), маючи на увазі під славою Хрест. А коли хотів показати їм Його любов, то про що говорив? Хіба про чудеса, знамення і надзвичайні дії? Зовсім ні, але, вказуючи на Хрест, говорить: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Те ж саме говорить і Павло: «Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього?» (Рим. 8, 32). А коли хоче привести до смиренності, то, подаючи умовляння, каже: «Коли є яка розрада в Христі, коли є яка втіха любові, коли є яке єднання духу, коли є яке милосердя і жалісливість, то доповніть мою радість: майте одні думки, майте ту саму любов, будьте однодушні та однодумні; нічого не робіть із суперництва або чванливості, але в покірності шануйте один одного вищим себе» (Флп. 2, 1-3). Далі, даючи пораду, каже: «Бо у вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі: Він, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної» (Флп. 2, 5-8). І знову, роздумуючи про любов, говорить наступне: «Живіть у любові, як і Христос полюбив нас і віддав Себе за нас у приношення і жертву Богові, на пахощі приємні» (Еф. 5, 2). Закликаючи жінок до однодумності з чоловіками, він говорить: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї» (Еф. 5, 25).

Далі і Сам Христос, показуючи, наскільки Він прагнув цього і наскільки жадав страждань, коли перший з апостолів, основа Церкви, глава сонму учнів, не усвідомлюючи, сказав: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою», — послухай, що Він відповідав йому: «Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені!» (Мф. 16, 22-23). Якраз строгістю цього докору Він показує, з якою запопадливістю Він цього прагнув. Своє воскресіння Він звершив таємно й у сутінках, подаючи свідчення про нього наступного дня, а на Хресті Він страждав на очах усього міста, в саме свято, серед юдейського народу, у присутності обох судилищ — римського та юдейського, коли всі зібралися на свято, вдень, на очах усього світу. А оскільки все те, що відбувалося, бачили тільки присутні, то Він велів затьмаритися сонцю і сповістити про це злодіяння по всьому світу. Хоч для багатьох, як я сказав, це стало спокусою, однак треба звертати увагу не на них, а на врятованих, на спасенних.

І чому ти дивуєшся, якщо й сьогодні Хрест настільки славний, що Христос називає його славою, і Павло ним хвалиться. У той страшний і жахливий день, коли Він прийде показати Свою славу, коли явиться в славі Свого Отця, коли настане страшний Суд, коли весь рід людський стане перед Ним, коли ріки схвилюються, коли ангели і вищі сили раптом зійдуть разом з Ним, коли будуть лунати незліченні нагороди, коли одні просяють як сонце, а інші як зірки, коли являться сонми мучеників й апостолів, коли виступлять ряди пророків і сонми побожних мужів, — саме тоді, у цьому блиску, у цьому сяйві прийде і Він, випромінюючи сяюче проміння. «Тоді, — говорить Писання, — з’явиться знамення Сина Людського на небі… Сонце померкне, і місяць не дасть світла свого» (Мф. 24, 30, 29). О, блиск страждання! О, світлість Хреста! Сонце померкне і зірки попадають, як листя, а Хрест сіяє світліше за все, наповняючи все небо. Чи бачиш, як прославляється цим Господь, як Його приниження перетворюється на славу, коли в той день Він з’явиться перед усім світом у такому сяйві?

Розділ 18 ↑. І ти так само, коли побачиш, що деякі спокушаються тим, що сталося, насамперед подумай про те, що спокуса починається не звідси, а від власної немічності, про що свідчать ті, котрі не піддаються спокусі. Потім зверни увагу і на те, що внаслідок цього чимало особливо просяяли, прославляючи Бога з великою щирістю і дякуючи Йому за це. Тому дивися не на тих, котрі падають, а на тих, котрі мужньо стоять, котрі стоять непохитно і стають ще більш сильними; не на тих, котрі бояться, а на тих, котрі пливуть прямо, і пливучих прямо набагато більше. Але якби навіть більше було перших, то краще один, який сповняє волю Божу, ніж тисячі беззаконних.

Розділ 19 ↑. Подумай, скільки людей сподобилися мученицького вінця. Одні були катовані, другі вкинуті до в’язниці, інші були заковані в кайдани, як злочинці, ще інші були вигнані з рідного краю, інші позбавлялися майна, інших висилали на чужину, інші терпіли смерть, — одні насправді, а інші тільки в намірі. І коли вони бачили, як виготовлялися проти них списи, точилися мечі, оскільки щодня перебували під ударами нових погроз, коли начальники, палаючи гнівом, погрожували їм смертю, виставляли перед ними тисячі всіляких катувань і кар, то вони й тоді не падали і не бентежилися, а непорушно стояли, мов на скелі, готові все це перенести і потерпіти, тільки б не брати участі у беззаконні тих, котрі чинять зло, — і не тільки чоловіки, але й жінки. Цю боротьбу витримували і жінки, і часто навіть більш мужньо, ніж чоловіки. І не тільки жінки, але й юнаки, і навіть діти.

Отже, скажи мені, невже весь цей сонм мучеників приніс мало користі для Церкви? Всі вони мученики. Адже мучениками були не тільки ті, котрих тягли до судилищ, яким наказували приносити жертви, і вони, залишаючись непохитними, терпіли все це, але й ті, котрі готові були потерпіти все заради звершення волі Божої. І якщо уважно розглянути, то останні навіть більші, ніж перші. Адже не одне і те ж, коли хто-небудь, обираючи між муками і вічною смертю своєї душі, терпить усе, щоб не загинути, і коли хтось терпить такі ж муки за менші блага. Те, що мученицький вінець отримують не тільки ті, котрі терпіли муки, але й ті, котрі готові до них, і навіть, як я сказав перед цим, терпіли більші муки за менше, це я спробую довести, посилаючись на слова Павла.

Приступивши до перерахування тих, котрі просяяли серед предків, блаженний Павло, почавши з Авеля, далі переходить до Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, Мойсея, Ісуса (Навина), Давида, Самуїла, Іллі, Єлисея, Іова і говорить так: «Тому і ми, маючи довкола себе таку хмару свідків» (Євр. 12, 1). Однак не всі вони насправді були вбиті, а, точніше, жоден з них, крім двох-трьох, наприклад, Авеля, Іоана, а інші закінчили життя своєю смертю. Сам Іоан був убитий не за те, що йому наказували принести жертву, а він не послухався, не за те, що він був приведений до жертовника і не хотів поклонитися ідолу, а тільки за одне слово. Він говорив Іродові: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6, 18). За це він був вкинутий до в’язниці і потерпів смерть. Але якщо за викриття незаконного шлюбу, який він бачив перед собою (адже він навіть не виправив вчиненого гріха, а тільки говорив і не хотів зупинитися), — якщо тільки за те, що говорив, не роблячи нічого більше, він вважається мучеником і навіть першим серед мучеників, оскільки був усічений, то ті, котрі зазнали стільки кар і виступали не проти Ірода, а проти володарів усього світу, і противилися не беззаконному шлюбу, а захищали закони країни і правила церкви, виявляли мужність у словах і ділах, щодня над ними тяжіла смерть — це і чоловіки, і жінки, і діти, — то хіба вони не були б гідними бути зарахованими до сонму мучеників?
Так Авраам, який насправді і не умертвив свого сина, а умертвив його тільки у своєму намірі, почув голос, який з неба говорив: «Не пожалів сина твого, єдиного твого, для Мене» (Бут. 22, 12). Так намір, якщо він виходить від чесноти, завжди отримує повний вінець. Якщо ж той, хто не пожалів сина, проголошений був таким, то ті, котрі не жаліли самих себе, подумай, яку отримають нагороду за те, що не один, не два і не три дні, а впродовж усього життя непохитно виконували веління, зазнаючи ганьби, образ, прикрощів та обмовлянь. А це чимала заслуга. Тому і Павло, захоплюючись нею, говорить: «То самі серед ганьби і скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані» (Євр. 10, 33). Бо що говорити про тих, котрі не тільки самі вмирали, але і спонукали до стійкості інших: чоловіків та жінок? Апостол вихваляє їх. Багато хто роздавав своє майно, щоб подати бодай якусь розраду в’язням і вигнанцям у горі, яке їх спіткало, і з радістю сприймав розкрадання свого майна, за словами Апостола. Інші були позбавлені рідного краю, а то й самого життя.

Тому, бачачи таке багатство, таку користь для Церкви, бачачи, скільки зібрано скарбів, бачачи, як ті, котрі раніше впали, потім стали сильнішими за вогонь і, уникаючи театрів, ідуть у пустелі і перетворюють долини і гори на церкви, бачачи, як ніхто не пасе стада, а тим часом вівці, мовби біля пастирів, зберігають порядок, наче воїни, що мужньо і стійко зберігають порядок перед воєначальником, і всі з належною ревністю і старанністю сповняють веління, — то невже ти не здивуєшся і не вразишся тим благом, яке звершилося? Не тільки ті, котрі живуть благочестиво, але й чимало з тих, котрі захоплювалися видовищами та аренами, будучи охопленими ревністю сильніше за вогонь, залишили все це безумство, пішли проти самих мечів, будучи веденими до начальників і зазнаючи катувань, насміхалися над погрозами, показуючи, якою є сила чеснот, і як найбільш негідна людина, коли покається і навернеться, піднімається до зводу самого неба. Бачачи такі подвиги, стільки сплетених вінків, таке повчання, скажи мені, звідки може з’явитися спокуса?

— Від загиблих, — скаже хто-небудь.

Але, як я вже сказав і не перестану говорити: цю причину своєї погибелі вони повинні приписувати собі. Саме це показало вам усе викладене слово. Однак я вкажу і на інше благо. Хіба мало є тих, які носять маску благочестя, маючи прозору чесність (таку, якої не видно), і вважаються великими, хоч і не є такими, і хіба мало з них у наш час раптом викривалися і, будучи викритими у своєму обмані, виявлялися такими, якими є, а не такими, якими лукаво й обманно хотіли здаватися? Однак дуже і дуже корисно розрізняти тих, котрі тільки прикриті овечою шкірою, вовків, котрі так ховаються, і не змішувати їх зі справжніми вівцями. Цей час став піччю, яка викрила монету, яка містить у собі мідь, розплавила олово, спалила солому, що оманливо додавала більше ціни цінним речовинам. Саме на це вказує і Павло, кажучи: «Повинна бути між вами ірозбіжність думок, щоб виявилися серед вас досвідчені» (1 Кор. 11, 19).

Розділ 20 ↑. Отже, не бентежся цим, ані тим, що священики тепер, ставши негідними, лютіше за всякого вовка накидаються на паству, ані тим, що начальники і правителі виявляють велику жорстокість. Згадай, що з апостолами бувало й дещо більш жорстоке. Саме тоді скіпетроносець, будучи тайною беззаконня (як назвав його Павло), чинив усяке зло, всіх заманював до зла, однак і він не зміг зашкодити ані Церкві, ані тим побожним мужам, а зробив їх ще більш славними. А юдейські священики були настільки негідними і лукавими, що потрібно було забороняти народові ревно наслідувати їхнє життя: «На Мойсеевому сидінні сіли книжники та фарисеї. Отже, все, що кажуть вам дотримувати, дотримуйте і робіть; а за ділами їхніми не робіть» (Мф. 23, 2-3). Що може бути більш лукаве за священиків, ревне наслідування яких виявляється згубним, і однак, незважаючи на те, що тоді панували такі люди, особи, які просяяли й увінчані, не тільки не зазнали жодної шкоди, а ще більше прославилися.

Тому не потрібно дивуватися тому, що відбулося. Всюди випробовування тих, котрі пильнують, приходять і від своїх, і від чужих. Так і Павло, бачачи цілі хмари небезпек, які насуваються на них, і боячись, щоб деякі з учнів не злякалися, у своєму посланні говорив: «І послали Тимофія, брата нашого і служителя Божого та співпрацівника нашого в благовістуванні Христовому, щоб утвердити вас і втішити у вірі вашій, щоб ніхто не похитнувся в скорботах цих: бо ви самі знаєте, що нам так судилося» (1 Сол. 3, 2-3). Сказане означає: таким є наше життя, такою є властивість апостольського покликання, щоб переносити незліченні прикрощі. «Нам так судилося», — говорить він. Що означає: «Нам так судилося»? Як їстівні припаси призначені для того, щоб йти в продаж, так і апостольське життя для того, щоб зазнавати ганьби, терпіти всяке зло, ніколи не заспокоюватися, ніколи не мати полегшення. Але пильні не тільки не терплять від цього будь-якої шкоди, а ще й отримують велику користь. Тому Апостол, довідавшись, що вони стояли мужньо, хвалить їх. І про інших говорить, що вони, будучи підбадьореними його кайданами і його оковами, насмілились безбоязно проповідувати. А що було, скажи мені, за часів Мойсея? Хіба Бог не попустив волхвам у варварській країні показати свою силу? Чи не цю історію пригадує Павло, кажучи: «Як Янній та Ямврій противилися Мойсееві, так і ці противляться істині» (2 Тим. 3, 8).

Як завжди не бракувало спокус, так само не бракувало й тих, котрі були увінчані завдяки їм. Подумай про все це, і не тільки про це, але й про те, яка користь була від цього. Поглянь і на те, що є й інші незбагненні причини для цього. Адже не все ми можемо знати, але (безсумнівно), що за прикрощами настають події набагато сприятливіші і звершуються дивні справи. Так спочатку Иосиф перебував у горі, і довго тривали події, які здавалися протилежними обітниці. Однак потім звершилося навіть більше за те, що було обіцяно. І на Хресті не негайно і не відразу ж звершилося спасіння, але спочатку передувала спокуса. І коли для того, щоб здивувати і виправити злочинців і було декілька знамень, то всі вони незабаром зникли. Якщо і розірвалася завіса в храмі, каміння розпадалося і сонце померкло, то все це відбулося впродовж одного дня і скоро багатьма було забуте. А апостоли незабаром після цього, перебуваючи в гонінні, у боротьбі, у наклепах, ховаючись, тремтячи і зазнаючи прикрощів, проповідували слово (Боже). Народ юдейський, будучи в цей час у силі, гнав, переслідував, мучив і терзав віруючих, а оскільки з ними заодно були і начальники, то вони щодня хапали і волокли апостолів (до судилища). Але що я кажу про народ і начальників юдейських? Один виготовлювач наметів, який займався виробленням шкір, а саме Павло (а що може бути більш нікчемне за виготовлювача наметів?) був охоплений такою несамовитістю, що хапав чоловіків і жінок і віддавав під варту. А Розіп’ятий, бачачи все це, попускав йому. Однак глянь, як згодом цей же гонитель перевершив усіх (у вірі) і його діяльність просяяла яскравіше за сонце і охопила весь світ.

Розділ 21 ↑. Якщо ж скажеш: для чого в Старому і Новому Завіті допускається стільки небезпек і стільки наклепів, то знай і причину цього. Яка ж це була причина? Земне життя — це арена, вправи і боротьба, піч, майстерня для чеснот. Як кожум’яка, отримуючи шкіри, спочатку їх розминає, розтягує, б’є, б’є до стіни і каменя і через тисячі всіляких пристосувань робить їх придатними для фарбування, а потім надає їм гарного кольору; як майстри золотих справ кидають золото у вогонь, віддають його на випробовування в печі, щоб зробити його найбільш чистим; як вихователі юнаків загартовують їх на аренах за допомогою різних вправ, даючи їм більш сильних супротивників, щоб вони, виконуючи все у вправах з тілами вчителів, могли виявитися стійкими й у справжній боротьбі, були здатними зустріти супротивників і легко вразити їх, так діє і Бог у цьому житті, — бажаючи приготувати душі для чеснот, Він і утискає їх, і пригнічує, і допускає найтяжчі випробовування, щоб тих, котрі падають і є слабкими, усунути, а людей гідних зробити ще більш гідними, недоступними для наклепів демона і для сітей диявола, і зробити всіх гідними отримання майбутніх благ.

Людина, — говорить Писання, — яка не перенесла випробовувань, не має досвіду, як і Павло говорить: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість» (Рим. 5, 3-4). Щоб зробити нас більш непохитними і терплячими, Бог допускає на нас всілякі випробовування. Тому Він допустив Іову перенести всякі прикрощі, щоб він зробився ще більш досвідченим у чесноті і закрив уста дияволу. Тому Він пригнічував і апостолів, щоб вони стали більш мужніми і виявляли власну силу. А це причина чимала. Тому і Павлові, коли той шукав полегшення і відпочинку від прикрощів, які ним опановували, Він сказав: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12,9).

Розділ 22 ↑. Навіть ті, котрі ще не прийняли вчення християнського, якщо будуть уважними, зможуть отримати від цього велику користь. Бачачи, як праведники переносили несправедливості, терпіли образи, були у в’язницях, зазнавали наклепів, підступів, були обезголовлювані, спалювані, їх кидали в море, і вони не злякалися жодних прикрощів, подумай, з яким подивом ставилися до цих дивних борців і тодішні, і теперішні люди. Те, що відбувалося, не тільки не заподіює спокус для уважних людей, але й виявляється джерелом чималого повчання. Тому і Павло почув, що «сила Моя виявляється в немочі».

Це можна зустріти й у Старому, й у Новому Завіті. Подумай, що мусив був відчувати Навуходоносор, коли на очах численного війська він був переможений трьома юнаками, трьома рабами, трьома невільниками, обтяженими ланцюгами, відданими полум’ю, — він не в змозі був розпорядитися тілами трьох поневолених і підвладних йому юнаків, позбавлених батьківщини, волі, честі, влади, майна, поселених далеко від рідного краю. Якби ж цього випробовування не сталося, то не було б і такої світлої нагороди, не було б такого сяючого вінця. Подумай, що повинен був пережити Ірод, коли він, будучи викритий в’язнем, бачив, що цей в’язень через кайдани не тільки не втратив своєї відваги, а навпаки, хотів скоріше загинути, ніж відмовитися від прекрасного дару, — свободи слова. Подумай, що всякий із тих, котрі жили тоді, чи народжених пізніше, бачачи чи слухаючи це, якщо при всій своїй немічності має бодай трохи розуму, то отримає від цього велику користь.

Не кажи мені про вчинки людей нерозумних, котрі є ледачими, віддані плоті і легші за листя (яке носить вітер). Такі падають не тільки від великих прикрощів, а майже від усього, що відбувається навколо них, як це було з народом юдейським, який, і споживаючи манну, і споживаючи хліб, перебуваючи в Єгипті і будучи звільненим від Єгипту, у присутності Моисея і без нього — однаково був незадоволений. Дивися на тих, котрі уважні, котрі пильнують, і подумай, яку вони можуть мати звідси користь, бачачи безпристрасну душу, непоневолений розум, сміливий язик, чоловіка, який, будучи пустинником, тріумфує над царем, будучи в’язнем, не уступає, будучи страчуваним, не мовчить. Але й на цьому не зупиняйся, а поглянь і на те, що було далі. Ірод усік, а Іоан був усічений. Хто ж з них всіма величається? Хто вважається ревнителем? Хто прославляється? Хто увінчується? Хто схвалюється? Хто звеличується? Хто є зразком подиву? Хто досі викриває? Хіба не той, хто в кожній церкві проголошує: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6, 18)? А (Ірод) хіба і після своєї смерті не засуджується за своє перелюбство, беззаконня і безумство?
Після всього сказаного зрозумій, якою є сила в’язня, і якою є неміч тирана. Останній не міг змусити замовкнути бодай один язик, а знищуючи його, він на його місце відкрив тисячі вуст. А Іоан почав лякати його відразу ж після страти (адже совість Ірода тремтіла таким страхом, що він став думати, начебто Іоан, воскреснувши з мертвих, почав творити чудеса), і тепер упродовж усього часу він викриває весь світ і через себе, і через інших. Кожен, читаючи це Євангеліє, говорить: «Не годиться тобі мати жінку брата твого». Та й крім Євангелія, на зібраннях і в громадах, у домах і на ринку: всюди, хоч би ти пішов у країну персів, хоч би в країну індійців, хоч би в країну маврів, хоч би в будь-яку країну, у якій світить сонце, і аж до крайніх меж, — ти скрізь почуєш цей голос і побачиш, як той праведник ще й тепер волає, проповідує, викриває зло тирана і ніколи не мовчить, оскільки і тривалість часу не послабляє його викриття. Якої ж шкоди зазнав цей праведник від своєї смерті? Що шкідливого від насильницької смерті? Що — від кайданів? Що — від в’язниці? Хіба він не виправив розсудливих людей тим, що говорив там, що вистраждав там, і тепер, проповідуючи те ж саме, що проповідував за життя? Тому не говори, чому було допущено, щоб він помер. Це була не смерть, а вінець, не кончина, а початок кращого життя. Навчися ж бути розсудливим, і тоді не тільки не зазнаєш будь-якої шкоди від цього, а отримаєш велику користь.

А що сказати про єгиптянку? Хіба вона не обвинувачувала Иосифа? Хіба не поширювала про нього погану славу? Хіба не оббрехала його? Хіба не вкинула його до в’язниці? Хіба не накликала на нього крайню небезпеку? Хіба не хотіла погубити, коли він був у неї? Але яка шкода була для нього тоді чи тепер? Подібно, як гаряче вугілля, будучи прикритим соломою, спочатку здається загаслим, однак раптово починає пожирати те, що лежить на ньому, і, зайнявши цю солому, високо викидає полум’я, так і чеснота, яка здавалася подавленою наклепом, потім завдяки саме цим перешкодам розцвітає ще більше і піднімається до самого неба. Хіба можна було зробити для цього юнака дещо краще за те, що було зроблено для нього наклепом та обмовляннями, хоч би взяти сам престол у Єгипті і навіть владу? Зі стражданнями завжди пов’язуються слава, благоденство, вінці. Хіба не прославляють його у всьому світі? І навіть тривалість часу не послабила спогадів про нього, але його чеснота і мудрість спорудили собі по всьому світу: в країні римлян і в країні варварів, у совісті кожного й у розмові кожного, так би мовити, статуї красивіші і міцніші за царські.

Ми все ще бачимо, як він, будучи в’язнем і рабом, повчав цю жалюгідну і негідну блудницю належно поводитися, робив для її спасіння все від нього залежне: збуджував у ній сором’язливість, гасив піч, намагався звільнити її від цієї страшної бурі і направити в пристань. Та оскільки буря продовжувалася, корабель почав тонути, і вона зазнала аварію корабля, то він тікає від розлючених хвиль, рятується на непохитній скелі цнотливості, залишаючи свій одяг у руках безсоромниці, будучи у своїй наготі більш сяючим, ніж ті, котрі були в пурпуровому одязі, і, уподібнюючись доблесному воїнові, тріумфуючому переможцю, отримує трофей цнотливості. Однак спогад не обмежується цим, а йдучи далі, ми бачимо, як він знову опиняється у в’язниці, як він, будучи зв’язаним і поневоленим, проводить там тривалий час. І тому знову ми особливо дивуємося йому, захоплюємося ним і вихваляємо його. Кожний, навіть будучи вже цнотливим, думаючи про нього, стає ще більш цнотливим. Усякий безсоромний, довідавшись про таку чесноту, під впливом цієї події приходить до цнотливості і завдяки цій історії виправляється.

Отже, пригадуючи все це, не бійтеся, а отримуйте користь із тих подій, що були, і терпіння подвижників нехай буде для вас учителем стійкості. Бачачи, як усе життя побожних і славних мужів завдяки цьому звеличувалося, не печальтесь і не обурюйтесь ані через власні, ні через чужі випробовування. Адже й Церква спочатку зазнавала всіляких прикрощів, а потім так зросла. Не дивуйтеся, бо в цьому немає нічого надзвичайного. Але подібно, як у цьому житті пірати і морські грабіжники, розбійники і грабіжники гробниць постійно збираються і нападають не там, де знаходиться солома, сіно чи пісок, а саме там, де знаходяться золото і перли, так і диявол саме там — влаштовує свої підступи, де бачить багатство, яке збирається душею, і скарби благочестя, які примножуються. Але якщо ті, котрі зазнають підступів, будуть пильнувати, то не тільки нічого не втратять, а ще й отримають більше багатство чеснот, як це трапилося і тепер.

Розділ 23 ↑. У цьому ж можна бачити і найбільшу ознаку багатства, благ і могутності Церкви. Коли лукавий демон побачив, що вона процвітає і благоденствує, за короткий час піднялася на висоту, виявляє велику діяльність, доброчесні все більш процвітають, а грішні каються, завдяки чому це суспільство поширилося по всьому світу, то він задіяв усі свої підступи і підняв запеклі війни. Подібно, як він пригноблював Іова то втратою майна, то смертю дітей, то хворобою тіла, то лихослів’ям його жінки, то образами, глузуваннями і знущаннями друзів, так він нападав і на Церкву, збуджуючи проти неї, наскільки було можливо, і її друзів, і ворогів, і тих, котрі вступили в духовний чин, зарахувалися до сонму віруючих, були вшановані саном єпископа, і, нарешті, всяких людей різного стану. Однак, незважаючи на всі підступи, він не тільки не зміг похитнути її, а ще й зробив її ще більш сяючою.

Ніскільки не збентежившись, Церква продовжувала повчати всіх, як повчає і тепер, приборкувати пристрасті, терпіти спокуси, виявляти терпеливість, зневажати земним, не захоплюватися багатством, зневажати славою, нехтувати смертю, не захоплюватися життям, покидати батьківщину, співвітчизників, друзів, рідних, бути готовими до всяких нещасть, йти проти мечів, і все, що є славне в цьому житті, а саме: майно, почесті, слава, влада, розкіш — усе це вважати мізернішим за весняний цвіт. І цього повчає не хтось один, не двоє, і не троє, а весь народ (християнський), і не тільки словами, але й ділами, через які страждає, завдяки яким перемагає, через які долає зловмисників, завдяки яким стає твердішим за адамант і міцнішим за всякий камінь. При цьому (християни) не беруться за зброю, не піднімають війни, не використовують лук чи стріли, а, будучи кожний захищеним стіною терпіння, розсудливості, чесності і мужності, переносячи зло, великим безчестям покриває тих, котрі це чинять.

Розділ 24 ↑. І ось тепер вони зі світлим обличчям і вільними очима, маючи невимовну відвагу, виступають на площі, наповняють доми, сходяться на зібрання, тоді як ті, котрі через всілякі підступи чинили їм зло, тепер, маючи в собі злу совість, ховаються, тремтять, бояться і мучаться. Подібно, як дикі звірі, яким загрожує смерть, після першого і другого удару з особливою люттю кидаються на вістря списів і самі завдають собі ще більш жорстоких ударів і ранять себе до серця; подібно, як хвилі, вдаряючись до скелі, з особливою силою розбиваються і розсіюються, — так і зловмисники риють ями скоріше для себе, ніж для інших. Адже в людей, які терплять підступи, є мир, є друзі, які хвалять їх, дивуються їм, проголошують про них, увінчують їх, знаючи чи не знаючи їх, пізнаючи їх через їхні справи, через поголос про них, причому багато хто жаліє їх, співчуває їм, подає їм усе необхідне. А зловмисники мають усе більше тих, котрі ненавидять їх, засуджують, докоряють, викривають, присоромлюють їх, бажають бачити їх покараними і в нещасті.

І все це ще тут. А що ж має бути для них там? Якщо той, хто спокусив бодай одного, засуджується на таку кару, що для нього було б краще, якби повісив собі камінь від жорен на шию і потонув у морі, то подумай, якої кари зазнають під час страшного Суду, в яких прикрощах опиняться ті, котрі збурюють увесь світ, руйнують Церкву, руйнують усякий спокій, спричиняючи всюди тисячі спокус? Ті, котрі страждають від них, після того, що вони вистраждали, стануть разом з мучениками, разом з апостолами, разом із побожними і прославленими мужами, сяючи чеснотами, стражданнями, вінками, нагородами, всякою відвагою. Вони побачать тих, котрі караються, однак звільнити їх від цього покарання не зможуть, хоч би й надзвичайно цього хотіли. А останні будуть підносити благання, однак не будуть почуті. Якщо один багач, який зневажливо поставився до Лазаря, зазнав такої кари і не отримав жодного полегшення, то що зазнають ті, котрі переслідували і спокушали безліч?

Роздумуючи про це, а також досліджуючи те, які свідчення подає Божественне Писання, готуйте для себе міцну стіну, а для немічних ще й належні ліки, і будьте твердими й непохитними, очікуючи майбутніх благ. У будь-якому разі для вас має бути нагорода не тільки відповідна до трудів, але й невимовно переважаюча їх. Саме таким є людинолюбний Бог. Він з великою любов’ю винагороджує дарами тих, котрі роблять або говорять добре, і щоб отримати їх сподобилися і ми в Христі Ісусі Господі нашому, Котрому слава навіки-віків.

  1. Ці роздуми, за свідченням Георгія Александрійського, були написані Святителем із Кукуз, щоб утішити своїх стражденних послідовників. [↩]
  2. Переклад за церковнослов’янським текстом [↩]

Опубліковано: 24.09.2010; востаннє змінено: 09.07.2012.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті
Ганни Куземської

фото Ганни Куземської


Українська Церковна Архітектура


Наші видання:


Прот. Андрій Власенко, «На кораблі спасіння»


Якою мовою молилася давня Україна…


Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія


Дитячий молитовник


Дорога додому -- обкладинка

Дорога додому. Православна читанка


Похвала любові.
Пасхальна симфонія


Максим Березовський. Артем Ведель

Максим Березовський.
Артем Ведель


Молитви за Україну та її захисників


Акафіст до Годувальниці

Акафіст до Годувальниці


Як готуватися до Причастя


Інші наші видання


Нагору