Шляхами Галілеї
Надзвуковий винищувач перетинає вузенький клаптик Святої Землі за дві хвилини, ледь встигаючи розвернутися, аби не втрапити у чуже небо. Автомобілі з автобусами долають ту ж відстань за кілька годин, спресовуючи країну в туристичний рай: зранку — лижі на Гермоні, вдень — святині Єрусалиму, ввечері — корали Червоного моря. Ну а ми взуваємо сандалії, беремо у руки посохи і рушаємо на прощу — пішки, за прикладом Самого Спасителя…
Тверія
Березневе сонце боязко визирає з-за нерівної крайки йорданських гір, наче запитуючи у Бога дозволу осяяти Його найкраще творіння — озеро Кіннерет (з іврита — давньоєврейський музичний інструмент на зразок арфи, яку воно дійсно нагадує своїми обрисами). Відтак над водою бринять врочисті арпеджіо, що напевне зриваються з-під пальців Самого Творця. І від тої увертюри у кронах по-ранішньому скуйовджених пальм просинаються горобці, а не менш скуйовджені прибиральники починають ритмічно шурхотіти мітлами, анітрохи не шкодуючи облетілий за ніч цвіт юдиних дерев…
З балкона нашого номера на околиці древньої Тверії, названої на честь лютого імператора Тіберія, видно ледь не усе Галілейське море, як називається це синє диво у Новому Завіті. Та небесне світило, майстер ювелірних справ, здіймається все вище й вище… Дуже скоро скляна поверхня вкривається щирим золотом, яке надвечір опуститься на дно, по дорозі визолотивши луску рибам святого Петра. На щастя, від часів земного життя Спасителя цієї ендемічної риби тут не бракує: інакше сонячне золото давно б заповнило озерну улоговину…
Тверія жодного разу не згадується на сторінках Біблії. Однак це не завадило їй стати одним із святих міст іудаїзму. По-перше, тут є кілька поховань великих іудейських мудреців-раввинів, а по-друге, саме у Тверії десь у другому — третьому століттях по Різдві Христовім вченими-книжниками був укладений так званий масоретський текст Старого Завіту, що претендує на звання найточнішого та найповнішого з-поміж усіх інших варіантів. Недарма саме цей текст використовувався при здійсненні у ХІХ ст. дуже вдалого Синодального перекладу Святого Письма (російською мовою).
Цю мову ми почули із вуст послушниці мальовничого монастиря, до якого від готелю нас привела витка «барокова» стежина. Барокові асоціації доповнювали квітучий акант (саме його листя слугувало за взірець для золоченого оздоблення українських іконостасів ХVІІ–ХVІІІ стт.) і височезні мальви. Попри єврейське коріння останні мали цілком шевченківський вигляд.
Єдина церковця монастиря потопає у пахощах цитрусових гаїв. А самі гаї потопають у Кіннереті. За останній рік вода в озері піднялася ледь не на кілька метрів, тож деякі дерева стоять по коліна у воді… І дуже нагадують тих галілейських рибалок, що колись без сумнівів послідували за Христом, аби, по Його слову, стати ловцями людей. Тож невипадково обидві грецькі православні обителі (в самій Тверії і в недалекому Капернаумі) присвячені дванадцятьом апостолам. Проте російський монастир носить ім’я святої рівноапостольної Марії Магдалини. Тут поблизу, у сусідньому селі Мигдал, вона народилася, і тут таки, біля чудотворного джерела, що нині дбайливо доглядається черницями, Спаситель вигнав із неї сім бісів. І звільнена жінка прикипіла до Нього своїм полум’яним серцем настільки, що сподобилася першою побачити воскреслого Христа. Більше того, — і перше Його слово після воскресіння було звернене до неї — «Маріє!..»
Кіннерет
На жаль, ми не годні ступати по водах, — як іще одна Марія, велика подвижниця духу, преподобна Марія Єгипетська. Певно, бракує віри. Тому сідаємо на туристичний кораблик і відпливаємо на ближчі оглядини озера. Смарагдові гори над Тверією нагадують райську браму, з-під якої вибиваються назовні струмені річки життя. Важко уявити — але уся ця чаша, налита по вінця весняним сяйвом, лежить на двісті метрів нижче рівня зовсім недалекого Середземного моря. Так само важко уявити, що тут бувають страшні бурі, описані на євангельських сторінках. Та капітан нашого «плавзасобу» схвально хитає головою, — мовляв, почекайте кілька днів, — самі побачите.
Можливо, пі д час однієї з таких бур і затонув стародавній човен, датований межею старої і нової ери, який нині експонується в одному з прибережних кібуців. Хтозна, чи з цього суденця проповідував перед народом Господь, але конструкція, напевне, та сама. А може й справді над цими потемнілими від води і часу бортами колись пролунало вікопомне: «Маловіре! Чого ти усумнився?» Відтак без жодних сумнівів зістрибуємо на тверійську набережну, і спрямовуємо стопи до північних берегів Галілейського моря, — улюблених місць Спасителя, де Він оселився із початком Свого Благовістя.
На високу гору Арбел прокладено туристичний маршрут — крізь гущавину галілейського розмаю, попід скелями із загадковими проваллями-печерами, над блакитними прірвами, куди при нашому наближенні зриваються круки і хижі канюки. Либонь, прочани ходять тут не часто.
Зате на купах каміння повно товстощоких байбаків, схожих на героїв діснеєвських мультиків. Свистять ці опецькуваті гризуни не гірше від Солов’я-розбійника. Та при наближенні людини ховаються — напрочуд стрімко й абсолютно невідповідно до комплекції. На щастя, наша комплекція дозволяє видряпатися на самісіньку маківку гори, звідки озеро з околицями скидається на ретельно накреслену мапу. Ліворуч, вдалині, розкинулася долина, де у битві із мечем Аллаха — Саладіном — полягло натомлене довгим переходом і спрагою хрестоносне воїнство. Відтоді, як відомо, розпочався занепад Єрусалимського Латинського королівства, що проіснувало на Святій Землі майже двісті років…
На Арбелі, як і в тій нещасливій долині за Мигдалом, джерел і криниць не проглядалося. Проте, на відміну від хрестоносців, ми встигли спуститися до берега, де добрі самаритяни, точніше, євреї, чекали на нас у затишному ресторанчику. Одначе їх спіткало розчарування: окрім життєдайної вологи нам нічого не бракувало. Та й як могло бракувати, якщо за два кроки звідти розташувалася Табга — дивовижне й святе для кожної християнської душі місце, де Господь нагодував двома хлібами і п’ятьма рибами «п’ять тисяч народу, не рахуючи жінок і дітей». Над непорушним каменем, на якому, власне, і відбулося диво, нині знаходиться престіл католицього храму, оточеного старезними оливами і квітниками. Аскетичний інтер’єр різко контрастує із буянням візантійських мозаїк підлоги. Прямо біля каменю — знамените «канонічне» зображення хлібів та риб. (Напевне, саме цей ранньохристиянський «натюрморт» найширше розтиражований у Святій Землі, — я надибував його на тарілках, футболках, меблях тощо). Окрім «мертвої природи» древні майстри чудово зналися й на живій, — з такою точністю і смаком вони виклали із різнокольорових камінців не лише вибагливі орнаменти, а й павичів, щурок-бджолоїдок, качок, що ховаються в густих заростях папірусу й очерету…
Ми вийшли із церкви і зауважили, що за дві тисячі років тут мало що змінилося. Так само шурхотів очерет, і водяні курочки весело перегукувалися між собою, поки ми попідтинню пробиралися до сусідньої базиліки святого Петра. І нарешті, за чорними колонами кипарисів, наче виростаючи із уступчастої прибережної скелі, постала невелика базальтова церковця.
…Колись, в такий самий весняний ранок, на цих кам’яних сходах палало вогнище, і невпізнаний воскреслий Христос гукав учням, котрі за цілу ніч так нічого і не зловили, аби вони ще раз закинули сіті. І лише після того, як від сили-силенної риби мало не порвалися «мрежі», Петро упізнав улюбленого Учителя. І отримав від Нього прощення за своє малодушне трикратне зречення… Не знаю, чи бував наш славетний Іван Їжакевич у Табзі, але його «Чудесний лов риби» на південній стіні Трапезної церкви Києво-Печерської лаври точнісінько відтворює навколишній пейзаж!
Назарет
В Назарет, найбільше арабське місто Галілеї, в’їжджаємо рейсовим арабським автобусом — цілком комфортабельним і чистеньким. Перед цим довго петляємо поміж кучерявих пагорбів, помережаних квітучими садами — мигдалевими, персиковими, сливовими. Десь серед тих садів і оливкових гаїв заховалася Кана Галілейська, в якій на звичайному сільському весіллі Христос сотворив своє перше чудо — перетворив воду на вино. На «добре вино», як сказано в Євангелії від Іоана. В місцевій православній церкві й донині показують ті великі кам’яні посудини для «іудейського очищення», на дні яких, якщо вгледітися, можна побачити сліди «винного каменю»… Втім, як і всі наступні чудеса Спасителя, те перше диво не було самоціллю. Просто люблячий Господь на прохання Своєї Матері допоміг небагатим господарям уникнути ганьби, коли на столах закінчилося питво, і підгулялі гості почали іронічно переглядатися… І водночас благословив молодят на щасливе й побожне подружнє життя…
Панувало щастя і в малій назаретській оселі Святої Родини. Знайти її простіше простого — нині вона захована в «нетрях» найбільшої на Святій Землі купольної базиліки. Втім, тут можна побачити лише невиразні заглибини у скелі: адже відповідно до католицького передання янголи перенесли тую хатинку в італійське містечко Лорето. Храм, безперечно, вражає — надлишком мармуру, сучасними архітектурними формами і …холодом. Не так зовнішнім, як внутрішнім. Звичайно, приємно, що віднедавна подвір’я грандіозногокомплексу разом із десятками модернових мозаїк звідусіль прикрашає й українське зображення Божої Матері, але… Але нехай дарують брати-католики: вони явно перестаралися у своєму бажанні возвеличити Пресвяту Богородицю і Вседіву Марію.
А за брамою буяє зовсім інше життя. Якихось пару кроків — і ми занурюємося у вир східного базару із безкінечними лотками, галереями, веселими продавцями і заклопотаними господинями, що ладні скупити все — аби вистачило грошей. Небо над цією ринковою економікою проглядається досить фрагментарно. Але в ньому можна надибати цікаві речі. Наприклад, хрест над так званою Синагогальною церквою (колись на цьому місці стояла синагога, звідки одного разу фанатичні краяни вигнали Спасителя і навіть хотіли побити камінням). Або пір’їсту хмаринку, що наче щойно випала із крила архангела Гавриїла…
Так, Благовіщення, — «початок нашого спасіння», як співається у святковому тропарі (церковному піснеспіві, який розкриває зміст свята), — відбулося не деінде, а в Назареті. Тож недарма у місті завжди велелюдно: кожен прочанин до Святої Землі прагне хоч на мить відчути пахощі тої білої лілеї, яку підніс Пречистій Діві згаданий небожитель…
…А ми продовжуємо неспішно рухатися далі і несподівано виходимо на залиту косим вечірнім промінням площу. Трохи в глибині — теплий золотавий храм, де за порогом клює носом літній наглядач, а душа стишується і починає радісно бриніти. Все ясно без жодних питань: це грецька православна церква святого архангела Гавриїла. Очі не одразу звикають до притлумленого світла; тим виразніше чути віддалений плюскіт. Скоріше туди, по стертих сходинках, де сріблиться головна святиня Назарету — джерело Богородиці, із якого Пречиста Діва брала чисту воду… Саме тут, як свідчить давня православна традиція, і відбулася таїна Втілення. Це вже пізніше, через католицькі впливи, українські іконописці «перенесли» цю вікопомну подію у Її домівку, принагідно «усадивши» юну Марію за прялку. Але на древніх мозаїках, скажімо, Михайлівського Золотоверхого собору, все виглядає достоту як тут… Набираємо воду (вдома на неї дуже чекають), прикладаємося до чудотворних ікон і молимося як уперше: «Пресвятая Богородице, спаси нас»… І відчуваємо, як спиняється час.
Фавор
Вінець Галілеї — Фавор. Сюди, на гору Преображення Господнього, слід підніматися неодмінно пішки. І нехай спочатку нас обгоняють ситі бюргери на деренчливих бедуїнських таксі-мерседесах, — дуже скоро ми звертаємо до лісу і потрапляємо у справжню країну мрій. В тому синьому лісі фаворські дуби і алепські сосни, що й самі ледь втримуються на крутосхилах, простягають мандрівцям добрі вузлуваті руки. Цикламени з анемонами застеляють галявини дивовижними килимами, схиляючи до перепочинку. І навіть звичайнісінький щебінь виблискує на кшталт діамантів в печері Аладдіна, нагадуючи про ту сяйливу хмару, що кожного року напередодні свята Преображення оповиває верхівку гори.
Ми нікуди не квапимося, намагаючись уявити, якими стежками піднімався на Фавор Сам Христос із трьома учнями — Петром, Іоаном та Яковом, і що Він бачив дорогою. Бо ж історично Преображення відбулося не в серпні, а якраз квітучою березневою порою, за сорок днів до хресного подвигу Спасителя. Відтак краєвиди у гіллястих рамах відкриваються просто запаморочливі. Але й вони, напевне, поблякли й змарніли перед тим нетварним Фаворським світлом, яке випромінювало обличчя і одяг Сина Чоловічеського…
Ось і вершина. Тут шлях двоїться і треба обирати. Одна дорога веде до католицького францисканського монастиря із лунким величним собором 30-х років минулого століття, євроготелем, сувенірними крамничками і гамірною юрбою туристів. А друга — до майже безлюдної православної обителі святого Іллі-пророка. Сюди впускають далеко не всіх. Але Господь зглянувся на наші молитви. Молоденька черниця пильно поглянула кожному у вічі і раптом усміхнулася, пропускаючи нас на монастирське обійстя.
У древньому Іллінському храмі, зведеному кількасот років тому на візантійських підмурках, нам показали камінь Преображення. Саме тут стояв Господь у мить Своєї слави… А нині у храмі стоїть така тиша, що чути як по стіні рухається сонячний промінь. Воістину, «добре нам тут бути», як сказав преображеному Господу Петро. Тому стоїмо доти, доки той промінь не освітлює якусь дивну, явно не грецьку ікону. Що це? Кругловиді риси апостолів, легкий розліт світлосяйних риз… Десь я вже бачив цей дивовижний образ! І згадалося: Великі Сорочинці, Спасо-Преображенський храм із найкращим у світі іконостасом, спокійна течія Псла…
У монастирі ніхто не знав, звідки й коли потрапив сюди цей дарунок рідної землі. Та ми особливо й не розпитували. Головне, що Україна на Фаворі. Була, є і буде.
Протоієрей Андрій Власенко
Галілея — Київ
