«Наша Парафія»

Минуцій Фелікс один з перших церковних письменників, які писали латинською мовою. Відомості про нього містяться у Лактанція (поч. IV-гo ст.) і у блаж. Ієронима.

Марк Минуцій Фелікс (друга половина ІІ-го ст. і початок ІІІ-го ст.) за освітою і діяльністю був адвокатом, прийняв християнство в зрілому віці, перейшовши, за своїми словами, «з пітьми невідання до світла мудрості і істини» (розд. 1), жив в Римі, зберігаючи, вочевидь, тісний зв’язок з провінціями в Північній Африці, де, ймовірно, народився.

З його творів зберігся тільки діалог «Октавій» (41 розділ) — твір, написаний в пам’ять його нещодавно померлого товариша Октавія в поширеній на той час формі філософських діалогів, де окремі особи висловлюють свої думки з якого-небудь філософського питання. Можливо, що учасниками діалогу Минуція Фелікса були реально існуючі особи: сам автор (Марк), Цецилій — язичник і Октавій — християнин. Вірогідність такого припущення збільшується церковним переданням, яке вважає, що навернений Октавієм Цецилій став єпископом Карфагену і, в свою чергу, навернув в християнство майбутнього єпископа Карфагена св. Кипріана.

За своїм змістом «Октавій» нагадує «Апологетик» Тертуліана, написаний приблизно в ті ж роки. Залежність одного твору від іншого очевидна, але невідомо, який з’явився раніше. На відміну від Тертуліана, Минуцій проявляє більше терпимості в оцінці язичництва.

Автор ставить метою переконати в істинності християнства освічених читачів з язичників. Звідси в «Октавії» немає богословського обґрунтування християнства, також відсутня цитація зі Священного Писання, натомість є неодноразові посилання на Платона і твори інших грецьких і латинських авторів (Гомера, Вергілія, Горація, Овідія та ін.).

Діалог розпочинається із жвавого опису прогулянки всіх фігурантів твору. Цецилій — скептик, який вважає, що «неосвічені» і «неуки» не повинні розміркувати про суть речей і Божество, тим більше, що скрізь і в усьому виявляється їх «таємнича природа». Тому зручніше триматися старовини та релігії предків (5 — 6). Після таких міркувань Цецилій переходить до прямих звинувачень християн — «жалюгідної і забороненої секти» (8) — в злочинах і збоченнях, що нібито здійснюються в християнських зібраннях (9). Особливо обурює Цецилія те, що християни, «боячись померти після смерті, живими померти не бояться» (8).

Октавій, спростовує всі висунені звинувачення крок за кроком. Відмітивши протиріччя Цецилія (який сумнівається в бутті Бога і заразом вважає необхідністю дотримуватися релігії предків), Октавій закликає слухачів до дослідження самих себе і всього світу, вказуючи на розум, даний людині, як головну відмінність від тварин, які «похнюплено схилені до землі, є на те і створені, щоб нічого не бачити, крім корму» (17). Потім на підставі визнання розумності устрою світу, тварин і людини, він говорить про Бога, висловлюючи погляди, властиві християнським письменникам того часу, що Він «є Господар і Отець всього світу, Який прекрасніший за самі зірки і цілий світ…» (18).

Переходячи до заперечень звинувачень проти християн в різних злочинах, Октавій говорить: «Як несправедливо ви чините, коли судите про те, чого не знаєте» (28). Усі подібні звинувачення — тільки байки, винайдені демонами.

Так само, як і інші письменники-апологети, Октавій говорить про «майбутнє воскресіння» і відкидає віру в долю: «Що б не робила доля, у людини вільна душа» (36).

Особливо сильне враження в творі справляють слова про християн, які не бояться мучеництва: «Яке прекрасне видовище для Бога, коли християнин бореться із скорботою, коли він твердо стоїть проти погроз, тортур і страт, коли він сміється над страхом смерті і не боїться ката; коли він зберігає свою свободу перед царями і владиками і преклоняється тільки перед Богом, Якому він належить: коли він, як торжествуючий переможець, сміється навіть над тим, хто засудив його до страти. Нехай припиняться забобони і осоромиться нечестя, нехай торжествує істинна релігія» (37, 38).

Після закінчення промови наступає хвилина мовчання. Її перервав Цецилій, який сказав: «Я приношу щирі вітання моєму Октавію, та й собі також і не чекаю рішення судді. Ми обидва перемогли: я, мабуть, безсоромно прагну перемоги, але якщо він переміг мене, то я торжествую над своїми помилками» (40).

«Потім ми розійшлися в радості і веселощах, — закінчується діалог, — Цецилій тому, що увірував, Октавій тому, що переміг, я тому, що один увірував, а інший переміг» (41).

У кінці «Октавія» (36) Минуцій обіцяє написати новий твір про долю «з більшою повнотою і подробицями», але чи виконав він свою обіцянку — залишається невідомим.

Літературні особливості твору.

«Октавій» Минуція Фелікса є достойним завершенням апологетичної літератури II ст. У ньому немає нових богословських ідей, але в надзвичайно витонченій формі і живому одухотвореному викладі представлені як заперечення, які лунали проти християн в освіченому римському суспільстві, так і те, що християни говорили у свій захист.

Специфічно християнських елементів в апології мало: суттю християнства є монотеїзм, на вчення пророків робиться тільки побіжний наголос, про таїнства не згадується зовсім.

Октавій

1.

[1] Я думав про Октавія, мого доброго і вірного друга. Перебираючи свої спогади, я відчув, яка ніжна любов до цієї людини живе в мені. [2] Я немов повернувся в минуле, а не просто пригадав те, що відійшло і зникло. Його образ, нехай я не бачу його своїми очима, живе в самих глибинах моєї душі. [3] Зрозуміло, чому ця винятково благородна людина, відійшовши, залишила таку невтамовну тугу по собі: він і сам завжди гаряче любив мене; в турботах і в серйозних справах бажання наші співпадали; ми хотіли одного і того ж, і від одного і того ж відмовлялися^[1]; ти подумав би, що в двох людях живе одна душа. [4] Тільки він знав про мої любовні захоплення; він розділяв мої помилки; коли ж цей туман розсіявся, і я випірнув з глибин мороку на світло істини і мудрості[2], то він не погордував мною як своїм супутником, хоча вже обігнав мене — тим більша йому слава. [5] Думки мої обертались навколо всього нашого спільного життя і дружби; з особливою увагою зупинився я на тій його промові, сильні докази якої навернули до істинної віри Цецилія, який тоді ще міцно тримався пустого язичництва.

2.

[1] Він приїхав до Риму у справах і заради побачення зі мною[3], залишив дім, дружину, дітей, особливо гарних в цьому безневинному віці, коли вони тільки намагаються щось сказати: їхнє лепетання солодше від цих ламаних слів, через які спотикається мова! [2] Я не можу висловити, яким нестримним тріумфом наповнив його приїзд мою душу: моя радість збільшилась від того, що найдорожча для мене людина опинилася поруч мене так несподівано. [3] Через два дні майже постійне перебування разом наситило наші зголоднілі серця: ми взаємно дізналися, що за час нашої розлуки трапилося з кожним і було нам невідомим. Згодом нам захотілось відправитися в Остію[4], чарівне містечко, де я охоче і з користю лікувався морськими купаннями, що висушували в моєму тілі зайві соки. Крім того, свято виноградного збору дало мені змогу перепочити від суддівських турбот[5]. Адже саме в цей час після літніх днів приходить осінь з її помірною погодою. [4] Отже, вдосвіта ми відправилися до моря, бажаючи прогулятися по берегу; вітерець легким диханням оживив наші члени, і так приємно було відчувати, як осідає під ногою пісок, поступаючись її легкому натиску. Цецилій, помітивши зображення Серапіса[6], підніс руку до рота і послав йому поцілунок[7], як це зазвичай робить марновірний натовп.

3.

[1] Тоді Октавій сказав: «Брате Марку, хорошій людині не годиться покидати в сліпоті простонародного невідання людину, яка розділяє твоє життя, домашнє і суспільне[8]. І ти терпиш, щоб він серед білого дня спотикався об каміння, хоча і оброблене у вигляді статуй, намащене й увінчане[9]? Ти ж знаєш, що ця помилка ганьбить тебе не менше, ніж його!»

[2] Поки він говорив це, ми вже пройшли через центр міста і опинились на відкритому березі. [3] Хвилі поволі накочувалися на його піщаний край, згладжуючи пісок, немов в алеї для прогулянок. Море ніколи, навіть у безвітря, не буває спокійним; проте воно не заливало берег сивими, пінястими валами, і ми милувалися безперервно набігаючою хвилею з курчавою піною. Ми стояли біля самої води, і вона то оббризкувала нам ноги, вдаряючись об них, то відкочувалася, повертаючись назад. [4] Поволі і спокійно просувалися ми вперед, йдучи по краю звивистого берега, не помічаючи за розмовою шляху. Розмову вів Октавій: він розповідав про свою морську подорож. [5] Розмовляючи, ми пройшли досить велику відстань і, повернувши назад, пішли по тій же самій дорозі. Дійшовши до того місця, де витягнуті на сушу човни спочивали захищені від земляної вогкості на дубових підставках, ми побачили хлопчиків, які із захопленням змагалися, кидаючи в море камінці. [6] Ця гра полягає в тому, щоб, підібравши на березі круглий, вигладжений морськими хвилями камінчик, сісти навпочіпки, нахилившись вперед і, тримаючи камінчик в горизонтальному положенні, кинути його зі всієї сили так, щоб він або мчав, кружляючи, над самою поверхнею води, поступово опускаючись все нижче, або показувався над верхівками гребенів, весь час підстрибуючи вгору. Серед хлопчиків той вважається переможцем, чий камінчик пролетить далі, частіше вискакуючи з води[10].

4.

[1] Всі ми насолоджувалися цим видовищем; один Цецилій ні на що не звертав уваги і не сміявся над змаганням. Він мовчав, будучи стривоженим, тримався осторонь, і по його обличчю було видно, що його щось засмучує. [2] «В чому справа? — звернувся я до нього. — Чому я не бачу звичайної твоєї жвавості і не знаходжу в очах того веселого вогника, який буває в них навіть за серйозною справою?»

[3] «Мене мучать і не дають спокою слова нашого Октавія; він накинувся на тебе, лаючи за твою недбалість, щоб насправді, і тим ще сильніше, викрити мене в неуцтві. [4]

Я цього так не залишу: мені заново потрібно все обговорити з Октавієм[11]. Якщо мені дозволено буде розмірковувати з ним, людиною зовсім іншого складу думок, то він відразу зрозуміє, що міркувати в дружньому колі легше, ніж вести філософську суперечку [5] Тож сядемо на цій кам’яній греблі, що захищає лазні, врізаючись у відкрите море, щоб можна було відпочити з дороги і більше уваги приділити суперечці».

[6] Ми всілися за його словами, причому мене посадили посередині, шанобливо прикривши собою з обох боків: цим мені не надавали особливої уваги або пошани[12] — дружба завжди народжується між рівними або робить їх рівними, — але для того, щоб я як посередник схилив своє вухо до обох сторін, знаходячись з ними в безпосередній близькості і сидячи посередині, розділяв обох сперечальників.

5.

[1] Цецилій почав так: «У тебе, дорогий Марку, немає ніяких сумнівів в тому, до чого ми зараз дошукуємося, адже ти добре ознайомився і з одним життям, і з іншим; одне ти відкинув, інше цілком схвалив. Проте зараз тобі потрібно так налаштувати свою душу, щоб утримувати терези, як найсправедливішому судді, не нахиляючи їх з пристрасті в жодну сторону: нехай не здасться, що рішення своє ти прийняв не через силу наших доказів, а виніс його за голосом почуттів. [2] Отже, якщо ти головуєш як людина для мене нова, як незнайома з обома сторонами, то мені не складе ніяких труднощів показати, що всяке знання, яке стосується людини, сумнівне, невірне, позбавлене підстав, швидше правдоподібне, ніж істинне[13]. [3] Тим дивовижніше, що деякі люди, набриднувши допитливими пошуками істини, безрозсудно підпадають під владу будь-яких переконань замість того, щоб старанно йти шляхом власних пошуків.

[4] Отже, всім належить обурюватися і тужити, що люди, при цьому неосвічені, без жодної освіти, які нічого не розуміють в найнікчемнішому, насмілюються висловлювати тверду думку про найважливіше і більше, про що впродовж стількох століть, аж до нашого дня, сперечаються навіть філософи багатьох шкіл. [5] Це зрозуміло: людина за своєю обмеженістю не може проникнути в діла Божества; нам не дано знати, не дозволено дошукуватися, та й неблагочестиво здогадуватися ні про те, що знаходиться над нами, високо в небі, ні про те, що є зануреним в підземні глибини. Ми справедливо можемо вважати себе досить щасливими і розумними, якщо, підкоряючись знаменитому вислову стародавнього мудреця, ближче дізнаємося про себе самих[14]. [6] Проте, оскільки, поступаючись хворому і безглуздому прагненню, ми виходимо за межі своєї нікчемності і, будучи кинутими на землю, зухвало і жадібно прагнемо піднятися вище за небо і зірки, то не будемо, принаймні, обплутувати це наше блукання думками порожніми і такими, що лякають.

[7] Припустимо, що насіння всього згустилося, оскільки спочатку природа сама запліднила себе: хто тут Бог — Творець? Припустимо, що все з’єдналося від випадкової зустрічі частин світу, впорядкувалося і отримало свій вигляд; який бог був будівничим? Нехай вогонь запалив світила, нехай за своїми властивостями небо повисло над нами, земля через власну вагу осіла вниз, море утворилося з вологи, що натекла: звідки ж взятися благочестю, звідки страху, звідки марновірству?

[8] Людина і всяка тварина, яка народжується, дихає і росте, є немов би довільним поєднанням елементів, на які і людина, і всяка тварина знову розділяється, руйнується і розсипається: так все тече назад до свого джерела і, зробивши колообіг, повертається в себе ж — немає ні майстра, ні судді, ні творця. [9] Збирається насіння вогню і спалахують нові і нові сонця; земля видихає випаровування, вони стають щільнішими і перетворюються на туман, який, згустившись у вигляді хмар, піднімається вгору. Якщо вони опускаються, ллють дощі, дмуть вітри, стукає град. Хмари зіткнулися — і ось починає гриміти грім, спалахують яскраві зірниці, виблискують блискавки. Вони падають куди доведеться, проникають в гори, потрапляють в дерева; вдаряють, не розбираючи, в місця святі і неосвячені, вбивають людей злочинних і часто благочестивих. [10] Чи говорити про різні непередбачені бурі, які безладно і безглуздо руйнують звичайний перебіг життя? При корабельній аварії доля добрих і злих однакова, байдужа до їхніх заслуг; при пожежі загибель приходить на правих і винуватих; коли чума вражає цілу область, то страждають всі без різниці; у лютому розпалі війни падають якраз найкращі. [11] У мирний час негідники знаходяться не тільки в рівному становищі з добрими людьми, але їх навіть поважають, так що в більшості випадків не знаєш, чи ненавидіти їхню порочність, чи бажати собі їхнього благополуччя. [12] Якби світом керували Провидіння і Божественна воля, то ніколи Фаларід і Діонісій не заслужили б царства, Рутилій і Каміл — ніколи заслання, Сократ — ніколи отрути[15]. [13] Ось дерева, вкриті плодами, ось вже зблідлі жнива, ось виноград, що налився п’янким соком: їх псує зливою, б’є градом. Невідома нам істина від нас або прихована і втаємничена, або — що вірогідніше — доля, вільна від законів, панує в багатоликій і невірній зміні випадковостей.

6.

Отже, і влада долі безперечна, і природа нам невідома. Тому наскільки благочестивіше і краще, щоб служителі істини твердо трималися уставів предків, додержуючи заповідану ними релігію, шанували богів, боятися яких, а не дізнаватися ближче, навчили тебе батьки; краще не міркувати про природу богів, а вірити предкам, які в первісні часи, при самому виникненні світу, удостоїлися мати богів друзями і царями! Саме тому по всій державі жителі провінцій і міст мають свої особливі богослужіння і шанують своїх рідних богів: елевсінці — Цереру, фрігійці — Матір, епідаврійці — Ескулапа, халдеї — Бела, Астарту — сірійці, Діану — таврії, галли — Меркурія[16] і всіх — римляни[17].

[2] Вони підпорядкували увесь світ своїй владі і своєму впливу і розпростерли свою державу від границі, куди не сягає сонце, за межу самого океану, тому що на війні вони мужні і богобоязкі, тому що місто своє вони укріпили благоговійним богослужінням, цнотливістю чистих дів[18], гідністю безлічі поважних жерців. Обложені, втративши все, окрім одного Капітолія, вони шанують богів, від яких за їхній гнів інший народ вже відвернувся б; вони проходять через стан галлів, які дивуються з цієї сміливої віри, беззбройні, але озброєні благочестям[19]. Тільки що захопивши вороже місто, серед розгулу лютої перемоги, вони вже схиляються перед переможеними божествами, звідусіль запрошуючи чужих богів і роблячи їх своїми, споруджують вівтарі навіть невідомим богам і манам. [3] Приймаючи святині всіх народів вони заслужено отримали їхні царства. І благочестя їхнє перебуває навіки незмінним: час не зламав його, а збільшив; чим древніші їх обряди і храми, тим більше вони священні.

7.

[1] І недаремно (я зважуся, мабуть, поки що приєднатися до них і краще вже розділити їхні помилки) предки наші так старанно стежили за польотом птахів, запитували нутрощі[20], встановлювали священнодійства і будували святилища. [2] Подивися, про що пам’ятає історія: ти застанеш, як вони долучалися до всіх релігій з їхніми обрядами, щоб потім віддячити божеству за його милосердя або щоб відвернути навислий гнів, або вмилостивити його, що вже вибухнув і лютує. [3] Свідчить про те Ідейська Матір, яка, прибувши, підтвердила, що жінка цнотлива, і звільнила місто від страху перед ворогами; свідчать священні статуї двох братів-наїзників, зображених так, як з’явилися вони біля озера: захекавшись на змилених, зіпрілих конях, вони сповістили перемогу над Персеєм в той самий день, коли вони її отримали; свідчить повторення ігор, витребуване через сновидіння одного плебея ображеним Юпітером[21]; свідчить прихильно прийнята самопожертва Деціїв; свідчить і Курцій, який зарівняв глибину зяючої безодні своїм конем і власним тілом, точніше, своєю чесною жертвою[22].

[4] Частіше навіть, ніж ми хотіли б, зневага ауспіціями свідчила про присутність богів: Аллія — «зловісне ім’я», Клавдій і Юній, які не воювали з пунійцями, а тільки занапастили флот; Фламіній знехтував вказівки авгурів — і Тразіменське озеро роздулося і помутніло віл римської крові; нам доводиться відбирати у парфян свої прапори, тому що Красс насміявся над зловісними погрозами, які заслужив[23]. [5] Я пропускаю старовинні розповіді (їх багато), залишаю осторонь вірші поетів про народження богів, їхні дари і милості, проходжу мимо пророцтв оракулів, нехай не здасться вам, що старовина надто казкова. Зверни увагу на храми і святилища богів, які охороняють і прикрашають Рим; вони освячені швидше присутністю божественних насельників, рідних і прибулих, а не вбранням і розкішними приношеннями. [6] І віщуни до такого ступеня наповнені божеством і з’єднані з ним, що бачать майбутнє, подають захист в небезпеках, зцілення в хворобах, надію в печалях, допомогу в нещастях, утіху в бідах, в стражданнях полегшення[24]. Навіть уві сні ми бачимо, чуємо і пізнаємо богів, яких вдень по-блюзнірськи заперечуємо і не бажаємо знати тих, чиїм ім’ям неправдиво присягаємо.

8.

[1] Отже, всі народи в непорушній злагоді вірять в існування безсмертних богів, хоча ані їхня природа, ані їхнє походження нам не відомі. Мені нестерпна людина, така зухвала, до того надута якоюсь безбожною премудрістю, що вона намагається зруйнувати або підірвати цю віру, таку древню, таку корисну, таку спасительну. [2] Нехай це буде сам Феодор Кіренеєць або його попередник Діагор Мелосець[25], якому древні присвоїли прізвисько «безбожного»; обидва вони, стверджуючи, що немає ніяких богів, знищили їхнє шанування і страх перед ними, який керує людством. їхнє нечестиве вчення, прикрите ім’ям і авторитетом уявної філософії, ніколи не мало сили і впливу.

[3] Коли афіняни вигнали зі своєї землі Протагора з Абдер[26], який швидше розмірковував про божество, а не кощунствував, і в народному зібранні спалили його твори, то як не засмучуватися, що люди — потерпіть, що на захист своєї справи я даю волю запальності — люди, говорю я, з жалюгідної, забороненої, такої, що впала у зневіру зграї йдуть на богів? [4] Зібравши собі покидьків з неосвіченого простонароддя і легковірних жінок, які з легковажності своєї статі помиляються, вони створюють змову безбожників, які об’єднуються — не для богослужіння, а для злочинів — в нічних зборищах, постах, святах з жахливою їжею. Це — порода, яка ховається по вертепах і втікає від світла, німа в суспільстві і балакуча по закутках. Вони відвертаються від храмів, немов від місць для спалювання трупів, плюються від зображень богів, сміються над святинями, жаліють, жалюгідні, — чи це можливо? — наших жерців; нехтують почестями і пурпуром[27] — вони, обідранці! [5] Яка дивовижна дурість і невимовне нахабство! Жахаючись невідомого і майбутнього, вони ні в що ставлять тортури в теперішньому і, боячись померти після смерті, живими померти не бояться — до такої міри брехливою є їхня надія, яка втішає воскресінням, знищивши в них страх перед смертю.

9.

[1] Розбещеність дає пишні плоди, з дня на день розповзається лиха вдача і по всьому світу розмножуються мерзенні святилища цього безбожного товариства. Вирвати це, нарешті, з коренем, віддати прокляттю! [2] Члени його пізнають своїх по таємних мітках і знаках і люблять один одного ще до знайомства. У них якесь змішання релігії і розпусти: вони без розбору називають себе братами і сестрами, так що сама звичайна розпуста від вживання цього священного імені стає вже кровозмішанням. У своєму порожньому і божевільному марновірстві вони вихваляються злочинами. [3] Якби тут не було в основі правди, людська чутка не наговорила б про них таких жахів і такого, що й розповісти соромно. Я чув, вони через якесь дурне вірування шанували голову найжалюгіднішої тварини — віслюка[28]; релігія, достойна такої вдачі і породжена нею! [4] Інші говорять, що вони поклоняються дітородним членам свого предстоятеля і жерця[29] і шанують його таємні органи, вважаючи його як би своїм батьком. Не знаю, це може бути і неправда, але таємні нічні служби природно викликають такі підозри. Ті, хто розповідає, що вони моляться людині, покараній за злочин найстрашнішою стратою, і його хресту, надають покинутим і злочинцям відповідний вівтар: нехай шанують те, на що заслуговують!

[5] Розповідь про посвячення новонавернених викликає жах: юна широко відома. Перед тим, кого вони залучають до своїх таїнств, кладуть дитину; вона вся засипана зерном, і неофітові пропонують завдавати по зерну ударів, ніби то безневинних; дитина гине від отриманих всліпу ран. Цю кров — о, лиходійство! — вони жадібно лижуть, а її члени навперебій рвуть, цією жертвою вони скріпляють свій союз[30]; усвідомлення загального злочину — запорука взаємного мовчання. Таке богослужіння мерзенніше всякого богохульства. [6] Бенкети їхні також відомі: про них говорять всі і всюди, вони засвідчені навіть промовою нашого земляка з Цірти. У свято вони сходяться на обід з дітьми, сестрами і матерями — тут люди всякої статі і всякого віку. Після численних страв, коли бенкет вже у розпалі і п’яні застольники палають жаром кровозмісної похоті, собаці, прив’язаному до свічника, кидають коржик за межу, до якої вона може дотягтися, і тим самим примушують її різко стрибнути. [7] Світло, яке викриває, перевернуте і погашене; в безсоромних сутінках вони сплітаються в безсоромній похоті з волі випадку; якщо не ділом, то думкою вони всі однаково винні в кровозмішанні, бо бажанням всі прагнуть до того, що може трапитися з ким-небудь з них[31].

10.

[1] Багато що я свідомо пропускаю, досить і цього. Що все це цілком або в значній частині є правдивим, це підтверджується таємничістю їхньої збоченої релігії. [2] Навіщо вони так ретельно втаємничують і приховують предмет свого шанування, яким би він не був? Все добре радіє своїй популярності; ховаються лише злочини. Чому у них немає ніяких вівтарів, ніяких храмів, ніяких відомих зображень? Чи не тому вони ніколи не говорять відкрито, ніколи вільно не збираються, що їхня таємна віра заслуговує покарання або накликає ганьбу?

[3] Звідки взявся, хто він і де знаходиться їхній Бог, особливий, одинокий, покинутий, Якого не знав жоден вільний народ, жодне царство і навіть римляни з їх благочестям? [4] Тільки жалюгідне юдейське плем’я шанує єдиного Бога, але відкрито в храмах, при вівтарях, жертвами і службами. І Бог цей до такого ступеня слабкий і безсилий, що разом зі Своїм народом опинився в полоні у римлян.

[5] А які жахливі вигадки складають християни! Цей їхній Бог, Якого вони не можуть ні бачити, ні показати, ретельно вникає у вчинки і вдачу всіх людей, у всі їхні слова і навіть таємні думки. Він, мабуть, бігає назад і вперед і всюди знаходиться. Вони хочуть показати Його докучливим, неспокійним, навіть безсоромно цікавим, раз Він присутній при всякій справі і поневіряється по всіх місцях; Він не може допомогти одному, розриваючись між всіма, і не може задовольнити всіх, будучи зайнятий ким-небудь одним.

11.

[1] Що ще? Всій землі і самій вселеній з її світилами вони загрожують пожежею і чекають їхньої загибелі. Зруйнується ніби то одвічний порядок, встановлений за божественними законами природи. Розірветься зв’язок між всіма стихіями, небесні скрепи розійдуться, і ця громада, в якій ми знаходимося, впаде[32]. [2] Не задовільняючись цією божевільною вигадкою, вони ще приплітають до неї бабські небилиці: вони, ставши після смерті золою і попелом, за їх словами, відродяться; за якимось легковір’ям вони вірять своїм вигадкам: можна подумати, що вони вже воскресали. [3] Подвійна байка і сугубе безумство — сповіщати загибель небу і зіркам, які ми залишаємо такими ж, якими застали, а собі, померлим, згинувши такими, якими народжуємося, обіцяти вічне життя!

[4] Зрозуміло, чому вони не визнають кострищ і засуджують поховання через спалення у вогні![33] Неначе всяке тіло, хоч би і не віддане полум’ю, не розсиплеться з часом на порох. Чи не однаково, розірвуть його дикі звірі, поглине море, закриє земля або знищить полум’я? Всяке погребіння для трупа, якщо він його відчуває, болісне, а якщо не відчуває, то в самій швидкості знищення є вже полегшення. [5] Обмануті вони помиляються, обіцяючи собі як людям добрим блаженне і вічне життя після смерті[34]; іншим як лиходіям — вічні муки.

[6] До цього можна ще багато чого додати, але я поспішаю. Лиходії саме вони, я це роз’яснив, і тут я спокійний. Та якби я і погодився вважати їх праведними, адже більшість приписує злочини і невинність долі, і ви з цим погоджуєтеся, тільки інші приписують всі наші вчинки долі, а ви — Богові. Ви хочете для своєї громади не людей, які прийшли до вас зі своєї волі, а обранців Божих; ви придумали несправедливого суддю, який карає людей за їх долю, а не за їх волю.

[7] Хотілося б мені про те довідатися: воскресне людина в тілі, і в якому тілі, в тому ж самому чи в оновленому? Без тіла? Але тоді, наскільки я знаю, не буде ні розуму, ні душі, ні життя. В тому самому тілі? Але воно вже давно розпалося. В іншому тілі? Значить, народиться нова людина, а не відновиться та, попередня? [8] Проте минуло стільки часу, пройшли незліченні століття: чи повернулася з пекла хоч одна людина, хоч би так, як Протесілай, тільки на декілька годин[35], заради прикладу, щоб ми повірили? [9] Все це вигадки хворої уяви і безглузда втіха, якою бавляться обманщики, — поети, щоб додати приємності своїм віршам. Ви, люди надто довірливі, все це незграбно переробили і перенесли на вашого Бога.

12.

[1] Ви не отримуєте ніяких уроків з вашого теперішнього життя — до такої міри ви обдурені порожніми обіцянками марних молитов. Зі свого життя, бідолахи, ви зрозумієте, що загрожує вам після смерті, [2] ось частина ваших переконань, більша і краща, за вашими словами: ви маєте потребу, мерзнете, працюєте, голодуєте — і Бог ваш все це терпить і не помічає; Він або не хоче, або не може допомогти Своїм — настільки Він безсилий або несправедливий![36] [3] Тебе, що марить про безсмертя, стрясає в тяжкій хворобі, ти гориш в лихоманці, мучишся в болях і все ще не розумієш свого становища? Не бачиш своєї тлінності? Проти волі своєї, бідолага, ти викритий у своїй слабкості, але зізнатися в ній не хочеш.

[4] Залишу, втім, те, що є спільною долею. Вам загрожують покарання, тортури, хрести, на які ви вже не молитиметеся: на них доведеться зійти; вогонь, що вами передбачається, і вам же страшний[37]. Де ж Цей Бог, Який може допомогти тим, які ожили, а живим не може? [5] Хіба римляни без нашого Бога не володарюють, не царюють, не користуються благами всієї землі і не панують над вами? А ви поки що не знаєте хвилини спокою, відмовляєтеся від приємних задоволень, не відвідуєте видовищ, не берете участі в святкових процесіях; на суспільних бенкетах вас немає; змагання на честь богів, жертовні страви і вино, яким зробили узливання, вселяють у вас жах[38]. Ви так боїтеся богів, існування яких заперечуєте. [6] Ви не прикрашаєте голову квітами, не удостоюєте тіло ароматів, пахощі ви зберігаєте для небіжчиків, у вінках відмовляєте навіть могилам: бліді, перелякані, достойні співчуття, але співчуття наших богів. Ось так нещасні! Ви і не воскреснете, а поки що й не живете.

[7] Тому, якщо залишилася у вас частка розуму або скромності, перестаньте блукати по небесних просторах і вивідувати таємну долю світу; досить і того, що є під ногами, особливо людям неосвіченим, неотесаним, грубим селюкам, яким не дано розбиратися в земних справах, а тим більше в божественних.

13.

[1] Якщо, втім, є бажання філософствувати, то нехай той з вас, кому це під силу, слідує Сократу, першому з мудреців. Відома його постійна відповідь на питання про небесні явища: «Те, що над нами, нас не стосується». [2] Оракул по справедливості засвідчив його виняткову мудрість. Він цілком зрозумів цю відповідь оракула і виявився першим зі всіх не тому, що про все дізнався, а тому, що твердо засвоїв: він нічого не знає; усвідомлення свого невідання і с вища мудрість[39].

[3] Звідси виник і обачний сумнів у найважливіших питаннях спочатку в Аркесилая, а потім у Карнеада і більшості академіків[40]; філософствувати таким чином люди можуть безпечно для себе, а освічені — собі у славу. [4] Хіба повільність ліричного поета Симоніда[41] не заслуговує загального здивування і наслідування? Коли тиран Гіерон[42] запитав у нього, чим, на його думку, е боги і які вони, Симонід попросив собі спочатку на роздум один день, на завтра продовжив цей термін до двох, потім додав ще стільки ж. Коли, нарешті, тиран довідався про причини такої відстрочки, він відповів: чим більше затримується він у своїх роздумах, тим темнішою для нього стає істина.

[5] На мою думку, всьому, що є таким сумнівним, яким воно і є, слід дати спокій; якщо стільки і такі люди розмірковували про це, то непотрібно зухвало і необдумано ухвалювати інші рішення; не треба вводити бабські марновірства і руйнувати повністю релігійні почуття.

14.

[1] Цецилій закінчив і посміхнувся (він заспокоїв переповнююче його хвилювання просторою і палкою промовою). «Що на це наважиться сказати Октавій? Він людина з Пластового роду, перший з мірошників, останній з філософів».[43]

[2] «Зачекай, — сказав я, — торжествувати над ним перемогу; недобре захоплюватися тобі досконалістю своєї промови перше, ніж обидві сторони повністю не висловилися, тим більше, що, сперечаючись, ви добиваєтеся не похвали, а істини. [3] І хоча промова твоя надала мені велике задоволення тонкістю і різноманітністю доказів, але я стурбований через причину далеко глибшу і з приводу не цієї бесіди, а методу всяких обговорень: в більшості випадків найочевиднішу істот можна похитнути сильними і красномовними доказами. [4] Добре відомо, що так і трапляється через легковір’я слухачів, які, спокусившись словами, відволікаються від суті справи; погоджуючись без розбору зі всім сказаним, вони не в змозі провести межу між помилковим і вірним; вони не знають, що істина буває неймовірною, а неправда правдоподібною. [5] Чим частіше вони вірять чиїм-небудь твердженням, тим постійно їх викривають знаючі люди. Потрапляючи в просак через власне неуцтво, вони знімають провину з того, хто розсудив, скаржаться на невірогідність всього і вважають за краще залишити все висіти в повітрі, аби не думати про те, в чому можна обманюватися. [6] Тому ми заздалегідь вирішимо: ми не зненавидимо всяке обговорення, подібно до того, як зненавиділа людей неосвічена більшість, злобно клянучи весь рід людський[44]. Необачних і довірливих людей обійшли ті, кого вони вважали добрими. І ось вони, знову помилившись, підозрюють всіх і бояться як безчесних так і тих, у кому могли б бачити прекрасних людей. [7] Будемо намагатися, щоб обидві сторони приклали до своїх роздумів всю ретельність, і, оскільки завжди з одного боку знаходиться істина, яка прихована, а з іншого — дивовижне вміння уподібнити словесний надлишок правдивому і неспростовному ланцюгу доказів, то давайте якомога ретельніше зважувати кожен доказ, щоб, віддавши хвалу дотепності, мати можливість вибрати, схвалити і прийняти те, що є дійсно правильним».

15.

[1] «Ти не виконуєш обов’язків сумлінного судді, — вигукнув Цецилій. — Дуже несправедливо з твого боку зменшувати силу моєї промови втручанням в таке важливе обговорення. Октавію надана можливість розбити, якщо він зможе, поодинці всі мої докази, поки їх ніхто не торкнувся і не спростував».

[2] «Ти звинувачуєш мене, — сказав я, — в тому, що я запропонував, якщо не помиляюся, на загальну користь: старанно розглянути і зважити наш вирок, зважаючи не на дуте красномовство, а на суть самого питання. Не скаржся, більше відволікатися не будемо: у повному мовчанні вислухаємо відповідь нашого Януарія, який дуже хоче відповісти».

16.

[1] «Я говоритиму, як зможу, в міру своїх сил, — сказав Октавій, — і ти постарайся разом зі мною зупинити правдивим словом брудний потік цієї їдкої лайки. [2] Не буду приховувати: спочатку думки мого Наталія блукали до такого ступеня, відхиляючись вбік, були такі невловимі, що я вже почав сумніватися, чи не свідомо все у нього переплутано, чи він дійсно заблукав і втратив точку опори. Він то вірить в богів, то починає сумніватися, щоб невизначеністю своїх положень зовсім позбавити достовірності нашу відповідь. Тільки я не допускаю думки, що мій Наталій може лукавити: його простосердечність несумісна з такою хитромудрістю. [3] У чому ж справа? Людина, яка не знає вірної дороги, зупиняється, нерухома і розгублена, на роздоріжжі, звідки йде безліч шляхів; вона не знає вірної дороги і не наважується ні вибрати яку-небудь одну, ані визнати всі вірними. Так і той, хто не утверджений в істині, переходить від одного сумніву до іншого, варто з’явитися якому-небудь вченню, хоча і недостовірному. [4] Не дивно, якщо Цецилія кидає в різні боки хвилями суперечностей. Щоб цього більше не було, я спростую його твердження, наскільки вони різновидні, і розіб’ю їх, спираючись на одну загальновизнану істину: йому тоді не доведеться і в іншому сумніватися і вагатися[45].

[5] Мій брат виходить із себе: він не може винести, ображається, нарікає, тужить, що люди неосвічені, бідняки, неуки міркують про божественне. Але нехай буде йому відомим, що всі люди без різниці у віці, статі, званні наділені від народження розумом і глуздом; мудрість отримують не завдяки щасливому випадку: вона природжена. Самі філософи і ті, хто увійшли до історії як творці культури, перш ніж прославитися своїми талантами, ославилися і були простолюдинами, обідранцями і невігласами. Багаті люди настільки обплутані своїм багатством, що їм звичніше думати про золото, ніж про небо. Наші бідняки знайшли шлях до істини і передали своє вчення іншим. Звідси виявляється, що розумові здібності не отримуються через багатство і не даються навчанням: вони народжуються одночасно з душею. [6] Тому через це нічого обурюватися або тужити, якщо будь-який простак питає про божественне, думає і говорить про нього, адже справа не в авторитетності того, який міркує, а в істині самого міркування. Більше того, чим простішою є мова, тим яснішим її зміст: вона не підфарбована пишним і приємним велемовством, йде прямо туди, куди направляє її істина.

17.

[1] Я не відмовляюся від тих питань, які Цецилій помістив серед найважливіших; людина повинна знати себе і обдумати, що вона таке, звідки з’явилася, навіщо. Чи є вона згустком елементів, стрункою структурою атомів? А чи не правдивіше, що Бог сотворив її, її зовнішність, одухотворивши все це? [2] Дізнатися і розкрити це ми не можемо, не вникнувши у всю сукупність явища, адже все так сполучено, зв’язано і зчеплено, що якщо ти ретельно не дослідиш сутність Божества, то не зрозумієш і природи людини. Ти не справишся з державними справами, якщо не познайомишся раніше зі світом — цією спільною для всіх державою. Адже головна наша відмінність від диких тварин в тому, що вони, похнюплено схилені до землі, є на те і створені, щоб нічого не бачити, крім корму; нам же, чиє лице підняте догори, кому дано дивитись на небо, нам дані мова і розум, через який ми пізнаємо, відчуваємо Бога і уподібнюємося Богові. Грішним і недозволеним для нас є не помічати небесної слави, яка виявляє себе нашим очам і почуттям; шукати на землі те, що ти повинен знайти в горішньому, є блюзнірством і притому найбільшим.

[3] Люди позбавлені, здається, розуму і всякого розуміння та очей — ті, які вважають, що цей світ у всій його красі сотворений не Божественним розумом, а тільки зібранням якихось шматків, що випадково з’єдналися. [4] Підніми очі до неба, подивися на все, що внизу і навколо: чи є щось безперечнішим, як не існування якогось Божества, наділеного високим розумом, Яке одушевляє, приводить в рух, дає життя всій природі і керує нею? [5] Тільки подивися на небо: як широко воно простягнулося і як швидко обертається; вночі воно прикрашене зірками; вдень освітлене сонцем! Ти зрозумієш, в якій Божественій рівновазі знаходиться воно з волі вищого Розпорядника. Подивись, як сонце колообігом своїм визначає рік, подивись, як місяць починається і йде до кінця, слідуючи за місячними фазами. [6] Чи говорити нам про незмінне чергування темряви і світла, що визначає зміну праці і відпочинку? Залишимо астрономам їхні міркування про те, як світила керують мореплаванням і визначають терміни оранки і жнив. Все це потребувало великого майстра і досконалого розуму не тільки для свого створення, буття і розпорядку; осягнути і відчути все це не можливо без високого творчого Розуму.

[7] У стійкій різноманітності змінюються пори року і їхні дари; хіба про свого Творця і Отця весна не свідчить своїми квітами, літо — жнивами, осінь — красою зрілих плодів, зима — такими необхідними оливками? Порядок цей легко б порушився, не був би він утверджений горішнім Розумом. [8] Скільки промислительної дбайливості в тому, щоб сотворити не тільки зиму з її обпалюючим холодом і літо з його посушливою спекою, але вставити між ними весну і осінь з їхньою помірною погодою, щоб пори року, які обертаються, переходили, ковзаючи одна в іншу непомітно і не приносячи шкоди.

[9] Зверни увагу на море: воно покірно лежить в берегах; поглянь на дерева: земля дає їм життя з надр своїх; подивися на океан з його припливами, що зміняються, і відпливами; поглянь на джерела: вони течуть з непересихаючих водяних жил; подивися на ріки: вони проходять завжди по відвіку прокладеному руслу. [10] Чи говорити проте, як розташовані високі гори, пологі пагорби, розлогі рівнини! Чи говорити, які багаті засоби захисту у тварин: одні озброєні рогами, у інших є зуби, у цих міцні копита, ті втикані колючками, ці живуть па волі завдяки швидким ногам і крилам, що піднімають їх у височінь.

[11] А більше всього про Бога як про майстра говорить сама краса нашої зовнішності: пряма постава, лице, підняте догори, очі, поміщені в голові, як на сторожовій вежі, де розміщені, як в кремлі, і решта органів відчуттів.

18.

[1] Перебирати всі подробиці довго. У людини немає жодного члена, який не був би їй необхідний і не надавав би благовидності. І що ще дивовижніше: всі вони мають однакову форму, але у кожного окреслені по-різному; ми всі схожі між собою, але жоден не повторює іншого. [2] А народження людини? Хіба жадання відтворення не від Бога, і не з Його волі разом з дозріванням плоду груди наливаються молоком — і ніжний плід зростає на рясній молочній волозі?

[3] Бог піклується не тільки про всесвіт в цілому, але і про окремі його частини. Британії не вистачає сонця, але їй тепло від омиваючого її моря; засуху в Єгипті стримує Ніл; Євфрат винагороджує Месопотамію за відсутність дощів, про Інд говорять, що він дає Сходу насіння і воду.

[4] Якщо, увійшовши до якого-небудь будинку, ти побачиш, що все прибрано, розставлено, благоліпно, то, звичайно, ти подумаєш, що тут є господар, який всім керує і який набагато вищий за ці гарні речі. Так і в цьому будинку, у всесвіті. Якщо ти побачиш в земних і небесних явищах промислительний порядок і закон, то повір: є Господар і Отець всього світу, Який прекрасніший за самі зірки і цілий світ.

[5] Отже, щодо Промислу немає ніяких сумнівів, але, можливо, ти вважаєш потрібним дізнатися, чи керується Небесне Царство владою одного чи волею багатьох. Відповісти на це питання зовсім не важко: варто тільки подумати про земні царства, які влаштовані, звичайно, за прикладом Небесного. [6] Коли спільне царювання починалося з довіри, або закінчувалося без кровопролиття? Залишаю осторонь персів, які за кінським іржанням ворожать про обранця на царство[46], і забуту трагедію про фіванських братів[47], історія близнюків, які сперечалися про царювання над пастухами і їхніми хатинами, відома всім[48], війна зятя і тестя[49] охопила увесь світ: величезна держава для двох виявилася затісна.

[7] Подивися навколо: один цар у бджіл[50], один ватажок в отарі, в стаді один начальник. І ти думаєш, що ця горішня влада може бути поділена, що від цієї, дійсно величної і Божественної могутності можна щось відколоти? Адже ясно, що Бог, Отець всього, не має ні початку, ні кінця; Він дарує всьому буття, а Сам вічний: до сотворення світу Він був Сам для Себе світом. Все, що є, Він викликає до життя словом, впорядковує розумом, вдосконалює Своєю силою.

[8] Його не можна бачити: Він дуже світлий для наших очей; Його не можна ні зрозуміти, ні визначити: Він понад міру нашого розуміння, безкінечний, невимірний і лише самому Собі відомий таким, яким Він є. Наші груди тісні, щоб зрозуміти Його; відповідно до нас ми визначаємо Його, називаючи невизначуваним. [9] Я скажу так, як відчуваю: той, хто думає, що він осягає Божественну велич, принижує Його, хто не хоче принизити, той зізнається у своєму незнанні.

[10] Не питай імені Бога: Бог — Його ім’я. Імена потрібні для того, щоб можна було розібратися в натовпі, тільки відзначивши кожного його власною назвою. Для Бога, Який один, достатньо слова «Бог». Якщо я назову Його Отцем, ти подумаєш про земного отця; якщо царем — що Він вдягнувся плоттю; якщо Господом, вирішиш, що Він у всякому разі смертний. Прибери зайві імена — і ти побачиш Його славу.

[11] І хіба не всі в цьому згідні зі мною? Я чую, як люди, простягаючи руки до неба, говорять тільки: «Боже»; «Бог великий»; «Бог істинний»; «якщо Бог дасть». Що це? Звичайні слова натовпу чи сповідання християнина? І ті, хто вважає владикою Юпітера, помиляються в імені, але правильно думають про його єдиновладдя.

19.

[1] Я чую поетів, які проголошують «єдиного отця богів і людей» і уподібнюють розум смертних дню, якому Отець всього дарував світло. [2] Хіба слова мантуанця Марона[51] не ясніші, точніші і правдивіші? Він говорить: «Спочатку і небо, і землю, і інші частини світу живить дух, який живе в них, приводить в рух розлитий в них розум, від якого — рід людей і тварин, і взагалі всі одушевлені істоти». Він же в іншому місці називає цей дух і розум богом. Ось його слова:

«Землю собою божество пронизує,

всі морські простори, а також глибоке небо;

люди і звірі ним сотворені, вогонь з дощами він посилає».

А чим ми вважаємо Бога, як не розумом і духом?

[3] Переглянь, якщо завгодно, вчення філософів: ти побачиш, що вони хоч і різними словами, але по суті одностайно сходяться на цій думці. [4] Я залишаю тих неосвічених стародавніх мужів, які за свої вислови заслужили назви мудреців. Назвемо першим Фалеса мілетського[52]: він перший зі всіх став розмірковувати про небесне. Цей Фалес мілетський оголосив початком всього воду, а божеством — той дух, який все з води сотворив. Вчення про воду і дух таке глибоке і піднесене, що людина сама не могла до нього додуматися: воно натхненне Богом. Ти бачиш, що думка першого філософа знаходиться в повній співзвучності з нашою.

[5] Після нього Анаксімен[53], а потім Діоген з Аполонії навчали, що повітря — це нескінченний, невимірний бог; і вони мислять про божество схоже з нами.

[6] У Анаксагора богом називається безмежний розум, який приводить все в порядок і рух[54]; у Піфагора[55] бог — це дух, який пронизує всю природу, від якої отримують життя всі одушевлені істоти. [7] Ксенофан[56], як відомо, називав богом всі нескінченне, наділене розумом. Антисфен говорив[57], що у кожного народу своїх богів багато, але верховний — один; Спевсип[58] визнавав богом життєву силу, яка всім керує. [8] А Демокріт[59]? Він перший, правда, вигадав атоми, але найчастіше називає богом природу, яка творить образи, і розум. Стратон вважає богом природу. Навіть Епікур, який сказав, що богів зовсім немає або що вони перебувають в бездіяльності, ставить над усім природу.

[9] Аристотель[60] думає по-різному, але визнає верховну владу єдиного: іноді розум, іноді світ він називає богом, іноді ставить бога на чолі світу. І Феофраст думає по-різному: віддає верховенство іноді світу, іноді божественному розуму. Гераклід понтійський, хоча й по-різному, але приписує світу божественний розум.

[10]  Зенон, Хрісипп і Клеанф[61], при всьому розмаїтті своїх висловлювань, незмінно повертаються до думки про єдність Промислу. Клеанф називає богом то дух, то душу, то ефір, але найчастіше розум. Зенон, його вчитель, вважає першопричиною всього то природний божественний закон, то ефір, а іноді розум. Він же, пояснюючи, що Юнона — це повітря, Юпітер — небо, Нептун — море, вогонь — Вулкан, а решта богів народної віри є природні елементи, хоробро спростував загальну помилку.

[11]  Майже те саме знайдемо у Хрісипа, який вважає богом божественну розумну силу в природі і в світі, а іноді фатальну необхідність. Слідом за Зеноном він тлумачить вірші Гесіода й Орфєя[62] в сенсі природньо-науковому. [12] Таке ж вчення Діогена Вавилонського[63]: в розповіді про народження Юпітера, появи на світ Мінерви і про інших маються на увазі не боги, а явища природи.

[13] Ксенофонт, учень Сократа,[64] говорить, що побачити сутність істинного бога не можна і тому не варто про неї допитуватися; Аристон-стоїк — що її взагалі не можна зрозуміти; обидва відчули велич бога, зневірившись його осягнути.

[14] Промова Платона про божество і за змістом, і за викладом ще ясніша: вона була б зовсім божественна, якби він іноді не забруднював її домішуванням загальноприйнятих переконань[65]. У Платона в «Тимеї» бог, по самому своєму імені, — отець світу, творець душі, творець всього небесного і земного. Його, заявляє Платон в передмові, і знайти важко: він дуже великий і всемогутній, а знайшовши, неможливо говорити про нього перед натовпом. [15] Це майже співпадає з нашими поглядами: ми і знаємо Бога і називаємо Його Отцем всього, і ніколи не говоримо про Нього перед людьми, якщо нас не розпитують.

20.

[1] Я виклав думки майже всіх прославлених філософів: вони визнають єдиного Бога, хоча і позначають Його різними іменами. Можна подумати: або істинні філософи насправді — християни, або християнами були філософи тих часів.

[2]  Якщо в світі є Промисл і керується він волею єдиного Бога, то нам не варто у згоді із древніми захоплюватися безглуздими казками, які їх потішали і полонили; вони спростовані їхніми ж філософами, на боці яких авторитет і розум, і древність. [3] Предки наші легко вдавалися до обману і сліпо вірили в різні дивовижні чудовиська: у багатоскладову Сціллу, багатообразну Химеру, у Гідру, що відроджувалася від завданих ран, у кентаврів — коней, зрощених зі своїми вершниками[66]. Що б не вигадала чутка, вони із задоволенням це слухали. [4] А ці бабські казки про людей: люди перетворені на птахів і звірів, з людей виникли дерева і квіти? Якби здійснювалося це у минулому, здійснювалося б воно і тепер; оскільки це не може здійснитися, то й не звершувалося.

[5] Те ж саме і з богами, в яких наші темні предки, простодушні і довірливі, необачно повірили. Благоговійно шануючи своїх царів, бажаючи бачити їхнє зображення після смерті, вони прагнули відобразити їхню пам’ять в статуях — і предметом богошанування стало те, що було зроблене собі на втіху. [6] І, нарешті, поки світ не став відкритим для торгівельних стосунків, і поки не відбулося змішання звичаїв і обрядів, кожен народ шанував як достопам’ятного громадянина засновника своєї держави, славного вождя, цнотливу царицю, яка перевершила свою стать, винахідника якого-небудь добродійного мистецтва. Так віддавали нагороду померлим і подавали приклад нащадкам.

21.

[1] Прочитай писання істориків і писання мудреців — ти дізнаєшся те ж саме. Евгемер[67] перелічує людей, яких визнали богами за їхню доблесть і благодіяння; він перераховує дні їхні народження, їхню батьківщину, їхні могили, місця їх діяльності: у Юпітера — Дікте, у Аполона — Дельфи, Фарос — у Ізіди[68], Елевсин — у Церери.

[2] Продік[69] говорить, що до богів зараховували тих, хто знайшов в своїх подорожах невідомі злаки і тим приніс користь людям. Так само думає і філософ Персей[70]; він додає, що одними і тими ж іменами називаються знайдені плоди і ті, хто їх знайшов; у комедіях так і говориться: «Венера мерзне без Лібера і Церери»[71]. [3] Олександр Великий, македонянин, написав в знаменитому листі до своєї матеpі, що якийсь жрець зі страху перед його могутністю видав йому таємницю про богів-людей; першим він називає Вулкана, а потім вже рід Юпітера; від колосся Ізіди переходить до ластівки, систру, порожньої гробниці твого Серапіса або Озіріса, адже члени його були розкидані[72].

22.

[1] Подивися, нарешті, на саме їхнє богослужіння, на самі містерії — ти побачиш сумний результат: смерть і поховання, скорботу і голосіння про нещасних богів. Ізіда разом зі своїм Кінокефалом і поголеними жерцями, сумуючи і голосячи, шукає втраченого сина[73], і нещасні її шанувальники б’ють себе в груди, слідуючи злощасній матері в її скорботі; потім, коли немовля знайдене, радіє Ізіда, тріумфують жерці, похваляється Кінокефал, який знайшов дитину, — і з року в рік не перестають вони втрачати знайдене і знаходити втрачене. Хіба не смішно оплакувати те, що шануєш, і шанувати, що оплакуєш? Ці священнодійства, колись єгипетські, тепер стали римськими.

[2] Церера із засвіченими факелами, опоясана змією, поневіряється в тривозі і тузі, шукаючи викрадену і спокушену Ліберу. Ось елевсинські містерії[74]. [3] А служби на честь Юпітера? Вигодовує його коза; дитину викрадають у голодного батька, щоб той його не зжер; бринчать кімвали Корибантів, щоб батько не почув дитячого писку[75].

[4] Про службу Кібелі на Діндимі соромно і розповідати: вона, безобразна і стара, як і личить матері багатьох богів, не змогла спокусити свого улюбленця, собі на горе вподобаного, і тому оскопила його; нехай євнухом буде і бог. Ось ця казка і примушує галлів шанувати її, калічачи себе і перетворюючись на напівчоловіків. Це не богослужіння, а тортури[76].

[5] А хіба сама зовнішність і вигляд наших богів не є ганьбою або злослів’ям? Вулкан — кульгавий і покалічений бог; Аполон — безбородий, не дивлячись на свій вік; Ескулап — з огрядною бородою, хоча він син вічно юного Аполона; зеленоокий Нептун, сіроока Мінерва, волоока Гера; у Меркурія — крила на ногах, у Пана — копита, у Сатурна — ноги в колодках. У Януса — два обличчя, неначе він ходить задкуючи назад; Діана іноді високо підперезана, як мисливець, але в Ефесі у неї безліч грудей і сосків; вона вселяє жах, з’явившись трьохголовою і багато рукою Тривією[77]. [6] А сам ваш Юпітер? Його зображають то безбородим, то бородатим; у Юпітера-Аммона є роги, Капітолійський тримає блискавки, Латіарія окроплюють кров’ю, Феретрія бачать в камені. Немає чого перераховувати численних Юпітерів: скільки у нього імен, стільки є і чудовищ Юпітерів[78].

[7] Ерігона повісилася, щоб під ім’ям Діви опинитися серед зірок; Кастори, чергуючись, вмирають, щоб жити; Ескулап вражений блискавкою, щоб повстати богом; Геркулес, щоб позбутися плоті, згорає на Еті[79].

23.

[1] Цим брехливим казкам вчимося ми від наших неосвічених батьків — і що ще гірше — в наші шкільні роки старанно ними займаємося, читаючи переважно поетів, які вже стільки нашкодили істині своїм авторитетом. [2] Чудово зробив Платон, вигнавши з держави, встановленої ним у своєму «Діалозі», знаменитого Гомера, прославленого й увінчаного[80]. [3] Саме він, оповідаючи про Троянську війну, помістив, нехай і бавлячись, ваших богів в людське життя і діяння, попарно з’єднавши їх: уразив Венеру, Марса зв’язав, поранив і обернув на втечу. [4] Про Юпітера він розповідає, що решта богів не зв’язала його тільки тому, що його врятував Бріарей; що він оплакав кривавим дощем сина свого Сарпедона, якого не зміг вирвати у смерті; що, піддавшись чарам Венериного поясу, бажав свою дружину Юнону з більшим запалом, ніж чисельних своїх коханок[81].

[5] Тут Геркулес прибирав гній, там Аполлон пас худобу Адмета; Лаомедонту поставив стіни Нептун, але плати за свою роботу бідний каменяр так і не отримав[82]. [6] Юпітеру кують на ковадлі разом із зброєю для Енея його блискавку, хоча небо, блискавка і грім існували задовго до його народження на Криті[83]. Циклоп не зміг виготовити справжню вогненну блискавку, тому Юпітеру не можна було її не боятися. [7] Що ще сказати мені про Марса і Венеру, захоплених в перелюбстві?[84] Про розтління Ганімеда[85] Юпітером, яке освячене лише тим, що відбулося на небі. Все це вигадано для того, щоб хоч якось виправдати людські пороки.

[8] Ось саме такими вигадками і солодкою брехнею розбещують уми дітей. З цими байками, міцно засвоєними, зростають вони до повного розквіту сил і, нещасні, з цими ж уявленнями старіють, хоча істина і виходить їм на зустріч, але відкрита для тих, що шукають її.

[9] Всі письменники, які займалися грецькими і римськими старожитностями, оголошували Сатурна, першого в роді і рої богів, людиною. Про це знають історики Непот і Касій, про це говорять Талл і Діодор[86].

[10] Цей Сатурн втік із Криту до Італії через страх перед своїм несамовитим сином, був гостинно прийнятий Янусом і, освічений грек, багато чого показав грубим селянам: навчив писати букви, чеканити монету, виготовляти знаряддя. [11] Свій притулок він побажав назвати Лацієм, тому що тут він в безпеці сховався; під своїм ім’ям заснував місто Сатурнію, Янус же дав ім’я Янікулу — обидва залишили пам’ятні місця нащадкам[87].

[12] Людиною, звичайно, був той, хто рятувався втечею; людиною, звичайно, був той, хто ховався; він батько людини і людиною народжений. Його називали «сином землі і неба», тому що італійцям його батьки були невідомі. І зараз про людей, які несподівано з’явилися, говорять, що вони впали з неба, а незнатних і невідомих ми називаємо «дітьми землі». [13] Його син Юпітер, після вигнання батька, царював на Криті, там він помер, там народив синів; до цих пір відвідують грот Юпітера і показують його гробницю; саме його святилище вказує на його людську природу.

24.

[1] Не варто говорити про кожного бога і перебирати весь ряд цих людей-богів: смертна природа, явлена в їхніх родоначальниках, переходила за правом спадкоємства і до нащадків. Ви, можливо, думаєте, що богами стають після смерті? Через помилкову клятву Прокула богом став Ромул[88], і Юба[89] — з волі маврів — бог[90]; обожнена і решта царів не по вірі в їхню божественну гідність, а з поваги до їхніх заслуг і влади. [2] Ім’я це, правда, дається їм проти їхньої волі: вони наполегливо бажають залишатися людьми, бояться стати богами і не бажають цього навіть у старості. [3] Богами не стають померлі; бог не може померти; не стають і ті, які народилися, бо все, що народжується, вмирає; божественне те, що не виникло і не зникне. Чому, насправді, якщо боги народжувалися, не народжуються вони і сьогодні? Можливо, Юпітер постарів, Юнона стала безплідною, а Мінерва посивіла, не встигнувши стати матір’ю? Чи не тому припинилися ці народження, що зникла довіра до подібних байок? [4] А потім: якби боги могли народжувати, а вмирати не могли, то у нас богів стало б більше, ніж людей, їм би не вистачило неба, їх не вміщало б повітря, їх не знесла б земля. Ясно, що людьми були ті, про кого ми читаємо, що вони народилися, і знаємо, що вони померли.

[5] Хто ж засумнівається, що натовп молиться їхнім священним зображенням і публічно їх шанує тому, що неосвічені уми, обдурені витонченим мистецтвом, очманіли від блиску золота: від блиску срібла і білизни слонячої кістки люди слабшають розумом.

[6] Якби хто уявив собі, якими знаряддями тортур і якими інструментами користуються, щоб створити будь-яку статую, то він почервонів би за свій страх перед матеріалом, над яким знущатиметься художник, який робить бога. [7] Дерев’яного бога, можливо, поліно з поховального кострища або шматок проклятого дерева[91], підвішують, обрубують, обтесують, стружать. Золотого або срібного відливають з брудної посудини, як це часто робилося для єгипетського царя, і б’ють молотками, надаючи форми на ковадлі; кам’яного бога висікають, шкребуть, який-небудь брудний хлопчина його полірує; і як не відчуває він, в якому соромі народжується, так не відчуває потім і вашого шанобливого поклоніння[92].

[8] Можливо, проте камінь, дерево і срібло ще не бог. Коли ж він народжується? Ось його відливають, обробляють, видовбують — це ще не бог; ось його запаюють, збирають, ставлять — це все ще не бог; ось статую прикрашають, освячують, їй моляться — нарешті, це бог, бог тоді, коли людина захотіла побачити в статуї бога і освятила статую.

[9] Наскільки правильніше судять про ваших богів, слідуючи своїй природі, безсловесні тварини. Миші, ластівки, шуліки знають, що ці боги нічого не відчувають: вони ходять по них, на них сідають, і якби ви їх не відганяли, вони кубляться б в самому роті вашого бога; павуки заплітають його обличчя, павутина звішується з самої голови його. [10] Ви обтираєте його, очищаєте, відскоблюєте і боїтеся тих, кого самі робите і охороняєте; ніхто з вас не подумає, що перше, ніж шанувати бога, його треба пізнати. Люди із задоволенням, не думаючи, підкоряються батькам; вважають за краще ділити чужі помилки і не довіряти собі; не розуміють того, чого бояться. Освячують не золото і срібло, а користолюбство; встановлюють вигляд статуй, які зображають тих, кого ніколи і не було, — так і народжується римське марновірство.

[11] Передивись обряди цієї релігії: скільки тут смішного і навіть жалюгідного! Одні голими бігають в жорстоку зиму; інші виступають в повстяних ковпаках, обносячи навколо старі щити, б’ючи в барабани[93], жебракують, водячи богів з вулиці на вулицю[94]. У деякі храми дозволено входити тільки раз на рік; деякі взагалі грішно відвідувати; є й такі, куди не можна увійти чоловікові, у деякі — не можна жінкам; бути присутнім при деяких церемоніях рабу — злочин, спокутуваний жертвою. На одні статуї вінки покладає жінка, що мала тільки одного чоловіка, на інші — та, яка мала багатьох; у благочестивому завзятті розшукують таку, яка може налічити найбільше коханців. [12] Що ж? Людина здійснює узливання власною кров’ю і умилостивлює бога своїми ранами — чи не краще бути безбожником, ніж вірити таким чином?[95] Як ображає бога той, хто, оскопивши себе, думає що цим він здобуде його милість! Якби бог хотів євнухів, він міг би створити їх сам[96]. [13] Хто не зрозуміє, що все це божевілля роблять люди пустоголові і хворі і що натовп тих, які помиляються, тримається своєю кількістю. Велика кількість безумців — ось що захищає загальне безумство.

25.

І однак це саме марновірство створило, виростило і укріпило Римську державу, бо римляни були сильні не стільки доблестю, скільки релігійністю і благочестям. Римська праведність вельми примітна і прославлена. Вона заявила про себе у самої колиски тільки що явленої держави.

[2] При самому її початку чи не зібралися навколо одні злочинці? Чи не зростало їхнє число тому, що їх охороняв жах перед проявленою нелюдяністю? Перші насельники зійшлися сюди, в пошуках притулку стікалися негідники, злочинці, перелюбники, поножовщики, зрадники: сам Ромул, глава і правитель, щоб перевершити свій народ злочинністю, убив брата. Ось початок такої благочестивої держави![97]

[3] Незабаром вони викрали чужоземних дівчат, що вже були посватані і заручені, а також декількох заміжніх жінок — вчинок безприкладний. Збезчестивши, образивши їх і розв’язавши війну з їхніми батьками, тобто зі своїми тестями, пролили рідну кров. Хіба можна вчинити безбожніше і нахабніше?[98] Хто живе спокійніше, як не люди, впевнені у своїй безкарності?!

[4] Виганяти сусідів з їхніх полів, руйнувати сусідні міста разом з храмами і вівтарями, забирати полонених, міцніти на чужій біді і власних злочинах — ось образ дій, спільний у Ромула з іншими царями і пізнішими вождями. [5] Все, що є у римлян, що вони шанують і чим володіють, взяте насильством; всі храми побудовані на здобич від війни, тобто за гроші зруйнованих міст, пограбованих богів, убитих жреців.

[6] Це образлива насмішка: служити переможеним богам й, узявши їх в полон, після перемоги їм молитися. Молитися тому, на що ти наклав руку, І це святотатство, а не благочестя. У римлян число злочинів співпадає з числом тріумфів; награбованого у богів добра стільки ж, скільки взято трофеїв у людей. [7] Римляни такі могутні не тому, що благочестиві, а тому, що їхні святотатства безкарні! Боги, проти яких вони взялися за зброю, не могли бути їм помічниками на війні, а шанувати їх, запрошуючи до себе, вони починали, справивши над ними тріумф. А що можуть для римлян зробити ці боги, безсилі перед їхньою зброєю, адже вони нічим не допомогли своїм?

[8] Ми знаємо відвічних римських богів: Ромул, Пік, Тіберін, Конс, Пілумн і Волумн; Клоатіну відкрив і вшанував Тацій; Жах і Блідість — Гостилій; не знаю, ким обожнена лихоманка[99]. Ось віра, яка зростила це місто: шанування хвороб і недуг! Акку, Ларенцію і Флору[100], блудниць безсоромних, належить, звичайно, вважати не тільки серед виразок Риму, але і серед його божеств. [9] Вони, зрозуміло, і розповсюдили владу Риму, здолавши богів, шанованих іншими народами; своїм же проти римлян не допомогли ні Марс Фракійський, ні Юпітер Критський, ні Юнона — то Пунійська, то Аргоська, то Самоська, ні Діана Таврійська, ні Ідемська Матір, ні ці єгипетські не боги, а страховиська.

[10] Можливо,у римлян цнотливі весталки[101] чи благочестиві жерці? Багатьох весталок, які необережно вступили в зв’язок з чоловіками (без відома, звичайно, Вести), покарали за розпусту, але безкарність останніх забезпечила не міцну цнотливість, а успішність в розпусті. [11] Хто, як не жерці у вівтарів і в храмах наймають коханок, займаються звідництвом, замишляють перелюбства? У келіях храмових сторожів частіше втамовують запал пристрасті, ніж в непотрібних домах[102].

[12] Проте до римлян, за Божественним провидінням, довго панували асирійці, мідяни, перси, греки і єгиптяни, хоча не було у них ні понтифіків, ні Арвальських братів, ні саліїв, ні весталок і авгурів[103], вони не тримали в клітках курей, чий апетит керував державними справами.

26.

[1] Я переходжу до тих римським птахогадань, відомості про які ретельно зібрані; за твоїм свідченням, зневажали ними собі на горе і дотримувались на щастя. [2] Клодій, Фламіній і Юній погубили війська тому, що не стали чекати, поки кури наб’ють повний рот[104]. [3] А Регул? Адже він слухався знамень, а в полон потрапив. Манцін притримувався релігійних розпоряджень — і був посланий під ярмо і зраджений. І у Павла кури їли з апетитом, але він, і разом з ним велика кількість римлян, загинули при Каннах[105].

[4] Авгури стримували Цезаря від переправи з флотом в Африку до настання зими; він знехтував порадою і без затримки переплив море, отримавши перемогу.

[5] Що сказати ще про оракулів? Після смерті Амфіарай передрікав прийдешнє, але не знав, що буде зраджений дружиною за намисто. Сліпий Тірезій бачив майбутнє, але не бачив теперішнього[106]. [6] Відповідь Аполона Піфійського Пірру придумав Енній, бо сам Аполон вже перестав складати вірші[107]: його обережні і двозначні прогнози вичерпалися, коди люди стали і досвідченіші, і недовірливіші. Демосфен[108], який знав про підроблені відповіді, скаржився, що Піфія «тримає руку Филипа».

[7] Втім іноді знамення і оракули близькі до істини, тому серед безлічі неправди випадково може опинитися і що-небудь справжнє, але я збираюся розкрити і показати джерело, звідки підіймається густий туман згубної омани.

[8] Є нечисті блукаючі духи, позбавлені небесної сили, обважнілі через земну скверну і пристрасті. Ці духи, обтяжені пороками, загрузли в них, втратили свою чисту сутність і, щоб втішити себе в своїй біді, вони, загиблі, не перестають губити, розпусні — розбещувати, відлучені від Бога — відводити від Нього, вводячи оманливі вірування.

[9] Те, що ці духи є демони, про це знають поети, про них роздумують філософи. Сократу вони були знайомі, і він, з волі і за вказівкою демона, в ньому присутнього, брався за якусь справу або відхиляв її від себе[109]. [10] Маги не тільки знають, що є демони, але і забавляють людей своїми чудесами за допомогою демонів; за їх намовою і з їхньою допомогою показують вони фокуси; примушують бачити те, чого немає, або не бачити того, що є. [11] Гостан[110], перший з цих магів, і в словах, і на ділі, описує Бога в належній Йому величі; він знав, що ангели, тобто Божі слуги і вісники, стоять біля Його престолу і славословлять Його; вони тремтять від Його лиця і єдиного Його помаху. Він же розповів, що демони — істоти земні, бродячі, ворожі людству. [12] А хіба Платон, який вірив, що знайти Бога важко, втомився своєю розповіддю про ангелів і демонів? У своєму «Бенкеті» він намагається пояснити природу демонів. На його думку, сутність їхня являється чимось середнім між тим, що смертне і безсмертне, тобто між тілом і духом; це з’єднання важких, земних і легких, небесних частин. Звідси в нас, попереджає він, жадання любові; за його словами, вони отримуючи певний вигляд, прослизають в людські серця, хвилюють думки, порушують почуття, вливаючи жар пристрасті.

27.

[1] Ось ці нечисті духи, яких оголосили демонами[111] і маги, і філософи, і Платон, ховаються під освяченими зображеннями і статуями, одушевляючи їх силою, яка нібито витікає від присутності божества: вони надихають пророків, перебувають у храмах, іноді приводять в рух волокна нутрощів, керують польотом птахів, розпоряджаються долями, дають прогнози, до яких додано стільки брехні. [2] Вони і самі обманюються і обманюють; вони не знають чистої істини і на свою погибель не сповідують того, що знають. Вони пригинають людину до землі і відволікають її від істинного Бога до поклоніння речам. Вони тривожать наше життя, бентежать сон; крадькома легкі духи пробираються в наші тіла, викликають хвороби, насилають страхи, вивертають члени, аби змусити поклонятися собі; наситившись вівтарним чадом і жертовним м’ясом, вони розв’язують узи, якими зв’язали людину, щоб показати себе лікарями. [3] Вони насилають то шаленство, в якому люди, як ви бачите, вибігають на вулицю і пророки без храму безумствують, виходять з себе, катаються колесом; вони також одержимі демонами, тільки вигляд їх нього шаленства інший. [4] Від них йде і те, про що ти недавно говорив: вимога Юпітером повторних ігор, дана в сновидінні; поява вершників Касторів; корабель, що був волочений поясом Матрони.

[5] Більшій частині ваших відомо, що самі демони зізнаються в тому, хто вони є, всякий раз, коли ми виганяємо їх з людей, змучивши заклинаннями і обпалившії молитвою. [6] Сам Сатурн і Серапіс, і Юпітер, і взагалі всі демони, яких ви шанували, переможені болем, говорять, що вони таке, і, зрозуміло, не брешуть на ганьбу собі, особливо якщо тут присутній хто-небудь з ваших. [7] Повірте ж їхнім власним правдивим свідченням в тому, що вони демони; що заклинаючись істинним і єдиним Богом, вони, нещасні, проти своєї волі здригаються в тілі одержимого і, дивуючись вірі страждаючого і благодаті, що лікує, або відразу виходять, або поступово зникають. Вони тікають, зіткнувшись з християнами, але дуже прагнуть з вашою допомогою турбувати наші зібрання. [8] Вкравшись в душі неосвічені, вони крадькома сіють страх і ненависть до нас: адже природно ненавидіти того, хто страшний, і якщо можеш, досадити тому, кого боїшся. Так і вони заволодівають душами і роблять глухими серця, щоб люди нас ненавиділи, ще не знаючи, і щоб не могли, ознайомившись, піти слідом за нами або ж нас не засудити.

28.

[1] Як несправедливо судити про невідоме, про недосліджене! А ви це робите: повірте нам, що каються в цьому.

[2] Адже і ми були колись такими, сліпі і дурні, у згоді з вами думали, ніби християни моляться чудовиськам, поїдають немовлят і розпусно бенкетують. Ми не розуміли, що ці казки завжди розпускаються демонами, що ці злочини ніколи не були досліджені і доведені і що за стільки часу не з’явилося людини, яка б їх видала з розрахунку не тільки на помилування, але і за винагороду[112]. На християнах тут немає провини, і християнин, звинувачений в цьому, не червоніє, не боїться і кається тільки в тому, що раніше не став християнином.

[3] Ми брали на себе захист святотатців, кровозмісників і навіть батьковбивць, але нам і в голову не приходило вислухати християн. Іноді, жаліючи їх, ми над ними знущалися, щоб тортурами змусити у сповідників зречення і зберегти їм життя. Наш допит ми вели збоченим способом: дошукувалися не істини, а змушували до неправди. [4] І якщо людина слабша, замучена і переможена болем, відрікалася від християнства, ми благоволили до неї, немовби своїм зреченням вона змила всі свої вчинки. [5] Ви визнаєте, що ми думали і чинили так само, як думаєте і чините ви? Якщо судити за здоровим глуздом, а не за демонським підбурюванням, то належить змушувати не до відмови від християнства, а від свідчень в кровозмішанні, блюзнірських обрядах, у вбивстві дітей. [6] Цими і подібними казками ті ж демони так набили вуха наших неосвічених супротивників, що нас проклинають і бояться. Не дивно: людська чутка завжди живе приправою обману, який зникає перед лицем істини. Така робота демонів: вони сіють брехливі чутки і леліють їх.

[7] Звідси йде і почута тобою розповідь про те, ніби ми шануємо, як святиню, ослячу голову. Чи знайдеться якийсь дурень, щоб шанувати її? Чи знайдеться дурень ще більший, щоб повірити, ніби її шанують? Ви, правда, у себе в стайнях шанували віслюка разом з Епоною[113] і осла ж поїдаєте за ритуальною трапезою на честь Ізіди[114]. Ви також приносите в жертву і шануєте бичачі і баранячі голови, і ставите статуї богів, напівкозлів, напівлюдей і богів з левовими і собачими головами. [8] Хіба ви разом з єгиптянами не молитеся бикові Апісу, якого пасете? І хіба ви не засуджуєте їхніх служб на честь змій, крокодилів та інших тварин, на честь риб і птахів; якщо людина уб’є такого бога, вона поплатиться своєю головою[115].

[9] Ті ж єгиптяни разом з більшістю з вас бояться Ізіди не більше, ніж гострої цибулі[116], тремтять перед Серапісом не більше, ніж від звуків, які творяться деякою частиною тіла. [10] Так і той, хто звів на нас казку про шанування чоловічих органів священика, намагається перенести на нас свої гріхи. Таку безсоромність можна, мабуть, освятити тільки в тій спільноті, де обидві статі торгують всім своїм тілом, де крайня безсоромність зветься вишуканістю, де заздрять розбещеності вуличних дівок, які прилипають хтивим ротом до таємних органів. Мерзенна мова у цих людей, навіть якщо вони мовчать; власна безсоромність швидше їм набридне, ніж засоромить їх. [11] Який злочин! Вони дозволяють творити над собою таку мерзенність, якої не витерпить ніжний вік, до якої не примусить жорстоке рабство.

29.

[1] Про таку безсоромність нам не можна і слухати, противно в цьому достатньо захищатися. Ви складаєте про цнотливих і сором’язливих людей таке, чому ми і не повірили б, якщо б ви не надали собою доказів.

[2] Ви приписуєте нам віру в злочинця і його хрест. Ви дуже далекі від істини, якщо думаєте, що в злочинця і взагалі в смертну людину можна і треба вірити, як в Бога. [3], Так, жалюгідний той, хто цілком покладає свою надію на людину: із загибеллю цієї людини кінець і допомозі від неї.

[4] Єгиптяни, правда, вибирають собі людину, якій моляться[117]: її одну шукають умилостивити, з нею про все радяться, їй ріжуть в жертву тварин. Він же, бог для інших, звичайно, розуміє, що залишається людиною — хочеться йому цього чи ні. Можна брехати іншим, себе ж не обдуриш. [5] Царів і владик шанують не як вибраних великих мужів (так і треба було б), але з мерзенної улесливої догідливості оголошують їх богами, хоча славного чоловіка шанували б щиро, а доброго любили б більше. І ось, закликаючи їхню божественну силу, моляться перед їхніми зображеннями, благають їхнього генія, тобто демона; помилково присягнутися генієм Юпітера безпечніше, ніж царським[118].

[6] Хрестів ми не шануємо і не молимося на них. А ось ви поклоняєтесь дерев’яним богам і молитеся дерев’яним хрестам як складовій частині ваших богів. [7] Що таке ваші військові значки і знамена, як не прикрашені позолочені хрести? Ваші переможні трофеї нагадують не просто хрест, але хрест з прибитою до нього людиною[119]. [8] Ми бачимо на кораблі знак хреста, який природно утворюється, коли судно пливе на роздутих вітрилах або ковзає під ударами весел, поставлене ярмо має вигляд хреста; схожа на нього і фігура людини яка, простягнувши руки, з чистою душею молиться Богові. Знаком хреста відзначені природні явища, його форму приймають предмети вашого шанування.

30.

[1] Хотів би я зустрітися з людиною, яка говорить і вірить, що ми залучаємо до нашої віри через кров вбитого немовляти. Чи можна, по-твоєму, такому ніжному тілу наносити смертельні рани, чи знайдеться людина, яка випустить і почне ковтати цю свіжу кров щойно народженої істоти, ще майже не сформованої людини. Повірити цьому може тільки той, хто посміє на це зважитися. [2] Ви, я знаю, іноді викидаєте своїх дітей звірам і птахам, а іноді віддаєте милостивій смерті через задушення; є такі жінки, які лікарськими напоями знищують у своєму череві зародок майбутньої людини і, ще не народивши, вбивають її[120].

[3] Це, зрозуміло, школа ваших богів: Сатурн своїх дітей, правда не викидав, він їх пожирав. Йому, по праву, в деяких областях Африки батьки приносили в жертву немовлят, ласками і поцілунками затискаючи їм рот, щоб не приносити жертву всю в сльозах[121]. [4] У понтійських таврів і у єгиптянина Бусіріда був звичай приносити в жертву чужоземців; у галлів — на честь Меркурія звершувати людські, точніше, нелюдські, жертвоприношення; у римлян — заколювати живими в жертву грека і гречанку, галла і його співплемінницю[122]. До сьогоднішнього дня римляни шанують Юпітера Латіарія людиновбивством, і він, як і гідно Сатурнового сина, від’їдається на крові злочинця. [5] Я вірю, що саме він навчив Катіліну скріпляти змову кров’ю[123], і Белону[124] поїти людською кров’ю своїх шанувальників, падучу лікувати нею ж — ліки гірші за хворобу[125]. [6] Не відрізняються від них і люди, які їдять м’ясо тварин, що від’їлися на людських нутрощах і тілах, прямо з арени вимазане і забруднене кров’ю[126]. Нам не дозволено ні дивитися на вбивство, ні слухати про нього, і ми так остерігаємося людської крові, що не споживаємо навіть крові їстівних тварин[127].

31.

[1] Гучну історію про розпусту на наших бенкетах вигадало демонське зібрання, щоб нас, славних своєю цнотливістю, забризкати гряззю і зганьбити; до істини і не подумають дошукуватися, а відразу відвертаються від нас у страсі перед цим огидним наклепом. [2] І Фронтон[128] говорив про це не як достовірний свідок, а як оратор, вкладаючи в промову лайку. Таке йде, швидше, від язичницьких народів. [3] Зв’язок з матір’ю у персів цілком дозволений, у єгиптян і афінян шлюб з сестрою узаконений. Ваші історії і трагедії, які ви охоче читаєте і слухаєте, знамениті розповідями про кровозмішання[129]. Ви шануєте і богів-кровозмісників, які жили хто з матір’ю, хто з сестрою[130]. [4] Зрозуміло, що у вас часто когось викривають в кровозмішанні і завжди його терплять! Самі того не знаючи, ви можете попастися в недозволеному зв’язку: раз ви вдаєтеся до любові без розбору, раз ви сієте дітей де попало, раз ви навіть законнонароджених часто залишаєте на милість чужих людей, то ви неминуче наштовхнетеся на кровних рідних, на власних дітей. Ви граєте трагедії про кровозмішання, самі того не підозрюючи.

[5] Свою сором’язливість ми доводимо не зовнішнім виглядом, а нашими переконаннями, ми охоче залишаємося в узах одношлюбності, ми знаємо тільки одну жінку або жодної. На наших бенкетах ми дотримуємося не тільки цнотливості, але і тверезості: ми не насолоджуємося їжею, не сидимо за випивкою; веселість стримується у нас серйозністю; чисті промови і ще чистіші тіла; багато з нас радіють — не хвалячись ним — непорушним дівством, ніким не оскверненого тіла; нечисті бажання такі далекі від нас, що деякі соромляться навіть цнотливого поєднання.

[6] Якщо ми відмовляємося від ваших почесних звань і пурпурних полос, це не означає, що громада наша складається з одного простонароддя; якщо всі ми знаємо, що є єдине благо і, зібравшись, поводимося так само тихо, як і наодинці, це не означає, що ми змовники; якщо слухати наші виступи перед людьми вам соромно і страшно, значить, що ми говоримо не тільки по закутках.

[7] Якщо число наше збільшується з дня на день, то це свідчить не про зростання омани, а про те, що нас визнали; людина, яка звикла жити чистим життям, жити по-іншому не стане, і люди, чужі такому життю, починають її наслідувати. [8] Ми легко пізнаємо один одного не за тілесними прикметами, як ви думаєте, а за нашою порядністю і скромністю; ми любимо один одного (це вас і засмучує); ми не вміємо ненавидіти; ми називаємо один одного братами (чому ви заздрите) як люди єдиного Бога Отця, як співучасники у вірі, як співспадкоємці в надії. Ви не бажаєте знати один одного, ви люті у вашій взаємній ненависті і визнаєте себе братами, тільки замисливши братовбивство[131].

32.

[1] Ви думаєте, що якщо у нас немає святилищ[132] і жертовників, значить, ми приховуємо предмет нашого шанування. Який образ Божий придумаю я, якщо — подумай добре — сама людина є образом Божим? Який храм побудую Йому, коли весь цей світ — Його творіння — не може Його вмістити? І якщо я, людина, люблю простір, то як же я замкну в одній капличці таку велич. [2] Чи не краще віддати Йому свою душу, освятити Його в глибині свого серця? Чи запропоную я Богові в жертву тварин, яких Він створив мені на потребу, і кину Йому назад Його дар? Це було б невдячністю! Жертва, угодна Йому, — це добре серце, чистий розум і світлі думки. [3] Хто дотримується своєї праведності, той молиться Богові; хто справедливий, той творить Йому узливання; хто утримується від обману, той умилостивляє Бога; хто вириває людину з небезпеки, заколює Богові огрядну жертву. Ось наші жертвоприношення; ось служіння Богові; у нас вважається благочестивішим той, хто справедливіший.

[4] Бога, Якого ми шануємо, ми не можемо ні показати, а ні побачити. Тому ми і вважаємо Його Богом, що можемо Його відчувати, а бачити не можемо. У Його ділах, у всіх явищах природи, в громі і спалаху блискавки, в ясній погоді споглядаємо ми Його незмінно присутню силу. [5] Не дивуйся, що ти не бачиш Бога; під диханням вітру все приходить в рух, колишеться, хвилюється, проте очима ти не вловлюєш дихання вітру. На сонце, завдяки якому ми всі бачимо, ми не можемо дивитися: очі наші ховаються від його променів, погляд затьмарюється, і якщо довго вдивлятися, то зір зовсім згасне. [6] І ти можеш витримати споглядання Творця цього сонця, Його, це Джерело світла, коли ти відвертаєшся від Його яскравих блискавок і ховаєшся від грози?! І ти хочеш побачити Бога тілесними очима, коли саму душу твою, яка тебе живить і дає тобі слово, ти не можеш ні побачити, ні взяти в руки?!

[7] Цей Бог, проте не знає, що роблять люди, і, знаходячись на небі, не може ні обійти всіх, ні знати кожного окремо?! О людино, ти обманюєш себе і помиляєшся! Що є далеким від Бога, коли і небо, і земля, і все, що знаходиться за межами цього світу, відоме Богові і наповнене Ним? Він всюди і не тільки поряд з нами і Він в нас. [8] Подивися знову таки на сонце: воно утверджене на небі, але світло його розсіяне по всій землі: в однаковій мірі присутнє всюди, воно скрізь і у всьому, і ніде сяйво його не затьмарене. [9] Бог, Який сотворив все і за всім спостерігає, від Якого ніщо не може сховатися, перебуває і в пітьмі, перебуває і в помислах наших, адже це теж свого роду темрява. Ми не тільки працюємо перед Лицем Його, вірніше сказати: ми живемо з Ним.

33.

[1] Не будемо спокушати Його своєю багаточисельністю: нам здається, нас дуже багато, для Бога — нас дуже мало. Ми розрізняємо племена і народи; для Бога весь цей світ — один дім. Царі знали через своїх слуг тільки те, що відбувається у їхньому царстві, Богові не потрібний укажчик; ми живемо не тільки перед очима Його, але і в лоні Його.

[2] Хіба юдеям зовсім не пощастило в тому, що вони з великим завзяттям шанували біля жертовників і в храмах єдиного Бога? Ти грішиш невіданням, забувши минуле, або не знаючи його, пам’ятаючи тільки часи недавні [3] Поки вони шанували нашого Бога (Він Бог всіх) в чистоті, непорочності і благоговінні, поки підкорялися Його спасительним заповідям, вони з малого народу стали незліченними, з жебраків — багачами, з рабів — царями; малі числом, беззбройні, вони сокрушили безліч озброєних, які їх, утікачів, переслідували, сокрушили за Божим повелінням і за сприяння стихій[133].

[4] Перечитай їхні Писання або (залишимо древніх) довідайся про юдеїв у Йосифа Флавія, а якщо тобі приємні латинські письменники, то — у Антонія Юліана[134]. Ти дізнаєшся, що вони заслужили свою долю власною підлістю, і з ними не трапилося нічого, що не було б їм заздалегідь напередсказано, якщо вони опиратимуться в своїй жорстокості. [5] І ти зрозумієш, що вони покинули Бога перше, ніж були покинуті Ним, і що вони не взяті в полон разом зі своїм Богом, за твоїми нечестивими словами, а віддані Богом як зрадники свого Закону.

34.

[1] Натовп помиляється, не вірячи, що буде світова пожежа, що несподівано спаде вогонь і небо розверзнеться. [2] Хто з мудреців сумнівається, хто не знає, що те, що народжене зникає, що сотворене гине? Стоїки твердо впевнені, що як тільки джерела прісної води перестануть живити моря, небо і все, що на ньому, згорить у вогні: після зникнення вологи світ запалає. [3] Така ж думка епікурейців: все згорить і світ загине. [4] Платон говорить, що земля частково буде то затоплена, то обійнята вогнем; але оскільки, за його ж словами, світ сотворений вічним і непорушним, то він може зникнути і бути зруйнованим тільки з волі свого Творця — Бога. [5] Немає нічого дивного, якщо цю громаду зруйнує Той, Хто її сотворив. Ти бачиш, що філософи міркують так само, як і ми, тільки не ми йдемо по їхніх слідах, а вони в богонатхненних пророчих прогнозах уловили тінь істини, однак спотворили її[135].

[6] Так само і славні мудреці — Піфагор перший та Платон, самий великий, — говорили про воскресіння, хоча віра їхня була ущербною і половинчастою; вони думають, що після розпаду тіла перебуває вічно тільки душа, яка неодноразово переходить в інші, нові тіла. [7] До цього, перекручуючи істину, вони додають: людська душа повертається в тварин, птахів, звірів. Ця думка достойна, звичайно, нероздумуючого філософа, а міма з його, кпинами[136]. [8] Для нашої мети, втім достатньо, що мудреці ваші і тут до певної міри згідні з нами.

[9] Далі. Чи знайдеться такий дурень і невіглас, який наважився б заперечити, що Бог, який зміг сотворити спочатку людину, не зможе і наново переробити її? Після смерті нічого немає і до народження нічого не було? Можна було народитися ні з чого і не можна також з нічого з’явитися? Адже важче викликати до буття те, чого не було, ніж відтворити те, що було. [10] По-твоєму, і для Бога гине те, що перестали бачити наші короткозорі очі? Всяке тіло — чи висихає воно, стаючи прахом, чи розчиняється, стаючи вологою, чи перетворюється на жменю попелу або в тонкий струмінь диму — зникає для нас, але зберігається для Бога, Який зберігає елементи. Ми не боїмося, як ви думаєте, ніякого збитку при будь-якому способі поховання, але дотримуємося старого і кращого звичаю віддавати тіло землі.

[11] Подивися, як вся природа, втішаючи нас, говорить про майбутнє воскресіння! Сонце заходить і з’являється знову; зірки закочуються і повертаються; квіти вмирають і оживають; дерева обсипаються і знову зеленіють; насіння гине — і сходить свіжа зелень. Для тіла це життя — те ж саме, що зима для дерев; під уявною загибеллю ховається життєва сила. [12] Навіщо поспішаєш, бажаючи відродження і повернення в самій середині зими? Ми повинні дочекатися весни для тіла.

Я чудово знаю, що більшість яка усвідомлює, що вона заслужила, для неї набагато приємніше перетворитися ні на що після смерті: вони вважають за краще абсолютно зникнути, ніж повстати для мук. їхні заблудження ростуть, бо людині дана в цьому світі свобода, і довготерпіння Боже велике. Проте чим пізніше Його суд тим він справедливіший.

35.

[1] Проте і книги мудреців, і вірші поетів переконують людей в існуванні вогненної ріки і гарячого болота Стигійського з його численними колами[137]. Вони відомі через вказівки демонів і з висловів пророків, будучи уготованими для вічних мук. [2] В їхніх творах навіть сам цар Юпітер в трепеті присягається цими обпаленими берегами і чорною безоднею; він заздалегідь знає про покарання, призначене йому і його шанувальникам, і тремтить.

[3] І тортурам цим немає ні міри, ні краю. Вогонь там наділений розумом: він спалює члени і відновлює їх, пожирає їх і годується ними. Як блискавка, потрапивши в тіло, не знищує його, як вогні Етни, Везувію і всіх вогнедишних гір горять і не гаснуть, караюча пожежа не насичується знищенням палаючих жертв, але годується муками їхніх незнищенних тіл.

[4] Тільки безбожник не погодиться, що за заслугами мучаться ті, що не знають Бога — нечестивці, беззаконники. Не знати Отця всіх і Владику всіх так само злочинно, як і ображати Його. [5] Такого невідання достатньо для покарання: того, хто Його знає, Він помилує. І в усякому разі, якщо порівнювати нас, християн, з вами, то, хоча деякі з нас і слабкі в нашому вченні, але ми все ж таки набагато кращі за вас. [6] Ви забороняєте позашлюбні зв’язки і вступаєте в них — для нас природно бути чоловіками тільки наших дружин; ви караєте злочини — у нас і помислити за них — гріх; ви боїтеся співучасників — ми тільки совісті, без якої існувати не можемо; і, нарешті, в’язниця переповнена вашими людьми — якщо там виявляється християнин, то це або обвинувачений за віру, або той хто відрікся від неї.

36.

[1] І в долі непотрібно шукати утіхи і нею вибачати своє життя; нехай життєва доля людини — справа випадку, але розум вільний, і суд буде над його поведінкою незалежно від його звання. [2] Та й що таке доля, як не те, що Бог прорік про кожного з нас? Оскільки Йому заздалегідь відома наша сутність, то відповідно до заслуг і якостей кожного, Він визначає нашу долю. Ми несемо покарання не за наші природні якості — карається наше духовне налаштування. Достатньо, втім про долю; якщо цього замало — адже час обмежений, — ми потім поговоримо про це більше і ясніше.

[3] Більшість наших — бідняки; це для нас не ганьба, а слава; як розкіш розслабляє душу, так бідність її укріплює. [4] І хіба бідний той, хто не має потреби, хто не зазіхає на чуже, хто багатіє в Бозі? Набагато бідніше той, хто, багато маючи, бажає більшого. [5] Я висловлю свої думки, адже ніхто не може бути такий бідний, яким він був при народженні. Птахи живуть, не отримуючи спадку, і знаходять їжу день за днем. Все це сотворене для нас, і ми володіємо всім, якщо нас не здолає жадібність. [6] Як мандрівникові тим зручніше в дорозі, чим легше його поклажа, так і на цьому життєвому шляху щасливіший той, хто полегшив себе бідністю і не зітхає під тягарем багатства. [7] Будемо, проте просити у Бога достатку, якщо визнаємо його корисним. Кому належить все, може дещо приділити і нам. Проте ми вважаємо за краще зневажати майно і не триматися за нього; ми більше хочемо бути чесними, більше просимо терпіння і вважаємо за краще бути не багатими, а хорошими людьми.

[8] Те, що ми відчуваємо, звичайні для людей страждання, і терпимо їх, — не покарання, це — випробування воїна. Сила зміцнюється в немочі, і нещастя — часто школа доблесті; душевна і тілесна сила без вправ слабшає. Всі ваші доблесні мужі, яких ви ставите в приклад прославилися своїми скорботами. [9] Нам Бог може, звичайно, допомогти; Він, правлячи всім і люблячи Своїх, не нехтує нами, але кожного випробовує і перевіряє в нещастях. Небезпека — це терези, на яких Він зважує властивості людини; її волю Він перевіряє до останньої хвилини, чудово знаючи, що ніщо від Нього не вислизне. Як золото пізнається у вогні, так і ми в бідах.

37.

[1] Яке прекрасне видовище для Бога: християнин бореться з болем; міряється силами з погрозами, тортурами, муками, сміється над смертю і страшним катом; утверджує свою свободу перед лицем царів і правителів, боїться єдиного Бога, Якому належить; тріумфатор і переможець, він глузує з того, хто виносить йому вирок! Адже переміг той, хто отримав те, до чого прагнув.

[2] Чи знайдеться воїн, який на очах у полководця не кинеться з великою відвагою назустріч небезпеці? Адже ніхто не отримує винагороди до випробування і полководець не дає того, чого у нього немає: він не може продовжити життя, він може вшанувати воїна. [3] А Божий воїн не відрікається від Бога в стражданні і не знаходить кінця в смерті; християнин може показатися нещасним, але бути ним не може. Ви самі підносите до небес людей, які багато зазнали: Муція Сцеволу[138], який, промахнувшись у царя, загинув би серед ворогів, якби не втратив правої руки.

[4] А скільки наших людей втратили у вогні не одну праву руку, а згоріли зовсім, не видавши ні стогону. Адже в їхній владі було вийти на свободу! [5] Чи порівнювати мені з Муцієм, Аквілієм або Регулом[139] чоловіків? Наші діти і жінки сміються над хрестами, тортурами, звірями та всіма жахіттями катувань; терпіння болю дарувало їм перемогу. [6] Ви не розумієте, нещасні, що немає нікого, хто схотів би мучитися, не бачачи в цьому сенсу, і ніхто не зміг би витримати тортури без Бога.

[7] Можливо, ви введені в оману тим, що люди, які не знають Бога, обсипані багатством, прикрашені почестями, сильні могутністю? Нещасні! Вони підняті вище для тою, щоб глибше впасти. Їх, як жертовних биків, відгодовують на забій, як овець, що йдуть на заколення, прикрашають вінками. Вони звеличені владою і пануванням, щоб їхня порочна душа вільно розгорнулася з розрахунку на те, що сильний залишається безкарним. [8] Чи можна, не знаючи Бога, користуватися довго щастям, якщо є смерть? Вона, подібно до сну, вислизає перше, ніж його схопиш. [9] Ти цар? Але ти боїшся так само, як бояться тебе; нехай тебе оточує будь-яка величезна свита, перед лицем небезпеки ти самотній. Ти багач? Але щастю не можна довіряти, і на короткому життєвому шляху велика ноша не допомога, а тягар. [10] Ти чванишся знаками влади і пурпуром? Пуста омана і безглузде схилення перед званнями: сяяти в пурпурі, а душу мати брудну. Ти родовитий і знатний? Ти славиш своїх предків? Доля всіх, повір, однакова, ми розрізняємося тільки чеснотою.

[11] Ми, цінуючи цнотливість і чистоту вдачі, справедливо віддаляємося від ваших злих задоволень, урочистих процесій і видовищ. Ми знаємо, що вони беруть початок від культу богів і засуджуємо їхню згубну красу. Хто на кінських перегонах не жахається безумства людей, які запекло сперечаються, на гладіаторських іграх — школі вбивств? [12] У театрі шаленства не менше, а мерзоти більше: ось мім або розповідає про перелюбство, або показує його; ось млосний актор грає закоханого і вчить любові; він ганьбить ваших богів, приписуючи їм розпусту, любовні зітхання, ненависть; він викликає у вас сльози уявним стражданням, беззмістовними жестами і кивками; ви вимагаєте справжніх вбивств і плачете над вигадкою.

38.

[1] Наша презирлива відмова від жертвоприношень і возлитого вина не є зізнанням у своєму страху — це утвердження істинної свободи. Всякий плід природи є чистий дар Божий, оскверняти який не можна ніяким використанням, але ми все ж таки утримуємося від ідоложертовного, щоб ніхто не подумав, ніби ми поступаємося демонам, яким звершується у зливання, або соромимося нашої віри.

[2] Хто засумнівається, що ми радіємо весняним квітам? Ми рвемо і весняні троянди, і лілії, і всякі квіти з приємним кольором і запахом. Ми усипаємо ними наші приміщення і обвиваємо собі шию вінками. Доведеться вам вибачити, що ми не надягаємо їх на голову: ми звикли вдихати аромат квітки ніздрями, а не потилицею або волоссям.

[3] Ми не надягаємо вінків на померлих. Мене вражає, як ви можете спалювати труп, якщо він це відчуває, або увінчувати його, якщо він без відчуттів; якщо померлий щасливий, він не потребує квітів; нещасливий їм не порадіє. [4] Наші похорони овіяні тим же спокоєм, в якому ми живемо; ми не плетемо вінка, який засохне, а чекаємо від Бога вічноживого, з квітів нев’янучих; спокійні, покірливі, упевнені в щедротах нашого Бога, ми одухотворені надією на майбутнє блаженство і вірою в Його велич, яка і нині проявляється. Ми живемо в щасливій впевненості у воскресіння і в спогляданні майбутнього.

[5] Нехай же Сократ, блазень з Аттіки,[140] зізнається, що він нічого не знає і нахваляється свідченням свого брехливого демона; нехай сумніваються Аркесілай і Карнеад, і Піррон, і весь натовп академіків; нехай Симонід навіки відкладає своє рішення; ми зневажаємо гордих філософів[141], ми знаємо їх як звідників, перелюбників і тиранів, як красномовних викривачів пороків, що в них же гніздяться. [6] Про нашу мудрість не говорить зовнішній вигляд; ми приховуємо її в душі. Ми не говоримо про високе, а живемо високим і хвалимося отриманням того, що з великою напругою шукали вони і не могли знайти. Навіщо нам бути невдячними, чого ще бажати, якщо істинне вчення про Бога дане в повноті в наш час? Будемо ж користуватися нашим щастям і мислити правильно. Нехай зникне марновірство, нехай викупиться нечестя, нехай стоїть істинна віра!

39.

Октавій закінчив свою промову. Ми, вражені, сиділи ще деякий час мовчки з виразом напруженої уваги на обличчі. Що стосується мене, то я був в розгубленості і великому здивувані: те, що легше відчути, ніж пояснити, він довів і доказами, і прикладами, і посиланнями на авторитетних письменників; злословцям дав відсіч тією ж зброєю, якою їх озброїла філософія. Він показав, що істину не тільки легко досягнути. Вона бажана.

40.

[1] Поки все це я мовчки перебирав у собі, Цецилій швидко заговорив: «Я приношу гарячі поздоровлення моєму Октавію, та й собі також і не чекаю рішення судді. Ми обидва перемогли; я, мабуть, безсоромно прагну перемоги, але якщо він переміг мене, то я торжествую над своїми заблудженнями.

[2] Отже, що стосується головного, визнаю Провидіння, здаюся у питані про Бога, погоджуюся що ваша — тепер вже і моя — громада живе чистим життям. Залишилися ще деякі питання; це не перешкода для істини, але їх необхідно вирішити для повноти знання. Про це — завтра, сонце вже схиляється до заходу, щоб нам скоріше дійти згоди у всьому».

[3] «А я, — говорю, — радію більше за всіх нас: Октавій отримав перемогу і для мене, тому що позбавив мене від можливого осудження за мій суд. Проте заслугу його я не примножую, винагородити словами свідчення однієї людини, я безсилий. Октавій володіє від Бога особливим даром: він говорив одухотворений Ним і з Його допомогою переміг».

Потім ми розійшлися в радості і веселощах: Цецилій — тому, що увірував, Октавій — тому, що переміг, я — тому, що один увірував, а інший переміг.

 

 

 

[1] Єдність бажань в уявленні древніх – характерна прикмета дружби і її «древній закон». «Хотіти одного і того ж і одного і того ж не хотіти – це ознака міцної дружби» (Салл. Змова Катіліни 20, 4; те ж у Сен. Листи 109,16).

[2]  «Туман» – в класичній латині і у християнських письменників темрява яка ховає істину. «Глибина мороку» і «світло істини» – це зіставлення язичництва та християнства. Та ж антитеза і у св. Кипріана: морок і темрява ночі язичницького життя і світло християнської істини (до Доната 3).

[3] Які це були справи, невідомо.

[4] Розташована в гирлі Тібру, на лівому його березі, за 20 км. від Риму. До побудови Клавдієм на правому березі великої гавані, згодом розширеної Траяном, жвавий торговий і промисловий порт Риму. До III століття, тихе містечко. Одне з улюблених дачних місць.

[5] Збір винограду на півдні (вересень – жовтень) завжди свято. Суди на цей період закривалися.

[6] Серапіс – єгипетське божество, яке ототожнюється з Озірісом. Шанування єгипетських богів в приморських містах Кампанії існувало вже в II ст. до Р.Х. звідти воно широко розповсюдилося по всій Італії; у Римі в середині І ст. до Р.Х. на Марсовому полі знаходився храм Ізіди і Серапіса; у 137 р. після Р.Х. було збудовано храм Серапіса в Остії.

[7] Звичайний жест шанування у римлян.

[8] Цецилій живе в домі Минуція, проходячи під його керівництвом практичну школу судової діяльності.

[9] Статую шанованого бога прийнято було намащувати маслом або запашними есенціями та увінчувати.

[10] Точність опису цієї гри перевірив на досвіді один швейцарський вчений, який заставив своїх, нічого не підозрюючих студентів, описати кидання камінчиків над водою – тру, якою вони неодноразово займалися в дитинстві на березі Невшательського озера (A. Labhardt. М. Felix et les ricochets d´Ostie Hommagea J. Bayet. Bruxelles, 1964, p. 349-354).

[11] Цецилій збирається обговорити з Окіавієм питання про язичництво і християнство «повністю і наново», як досі воно не розглядалося, причому не в товариській, невимушеній бесіді, а у філософській суперечці, з зброєю філософських доказів. Октавій кинув докір в inscientia; Цецилій збирається довести, що саме він, Октавій, винуватий в неуцтві. В кінці своєї промови (14, 1) він вважає свою мету досягнутою, називаючи Октавія «останнім з філософів».

[12] Місце між двома супутниками, що з обох боків прикривали того, хто сидів між ними, вважалося у римлян почесним.

[13] Як навчала філософська школа, відома під ім’ям «Нової Академії», людина не може нічого знати достовірно; тож нехай задовольняється правдоподібним, вірогідним.

[14] Фалесу (див. прим. 2 до розд. 19) приписували вислів: «Пізнай самого себе».

[15] Фаларід – тиран, який володарював в Агрігенті (Сицілія) в середині VI ст. до Р.Х., відомий своєю жорстокістю.

Діонісій – тиран Сіракузький (V ст. до Р.Х.). Стародавні бачили в ньому тип тирана підозрілого, безсовісного і жорстокого.

Рутілій Руф – людина суворої та високої моральності. Був консулом в 105 р. до P. X., а потім управляв провінцією – Азією. Його непідкупність і бездоганна чесність нажили йому багато ворогів серед впливових людей. Його звинуватили в хабарництві, і він був засуджений до вигнання.

Камілл (IV ст. до Р.Х.) – один з найзнаменитіших воєначальників Римської республіки; гарячий прихильник аристократії, він налаштував проти себе народ, який домігся його вигнання.

Сократ – афінський філософ V ст. до Р.Х. Він порвав з традицією старих філософських шкіл, що шукали першопричину всесвіту, і звернув увагу на розробку моралі; «звів філософію з неба, поселив в місті, ввів в будинки і змусив зайнятися життям, моральністю, обговорювати, що є добрим і що злим» (Ціцерон. Тускуланські бесіди V, 4, 10-11).

[16] Церера – грецька Деметра, «мати-земля» (див. прим. 2 до розд. 22).

Фригія – область в Малій Азії. «Матір» – «Велика Мати», або Кібела (див. прим. 2 до розд. 7).

Епідавр – місто в Арголіді (область на східному узбережжі Греції). Тут знаходилось головне святилище Асклепія (Ескулапа), бога-цілителя.

Бел – Ваал, головне божество народів стародавнього Сходу: вавилонян, фінікійців, халдеїв.

Астарта – богиня фінікійського Тиру. Фінікійські колоністи привезли її культ у всі свої колонії.

Діана – тут богиня таврів, мешканців Тавриди (нині Крим).

Галлія – нині Франція. Головного бога галлів – Тевтата, римляни ототожнювали з Меркурієм (грецьк. Гермес), тому що він також був покровителем торговців і подорожуючих.

[17] Римляни включили у свій пантеон богів майже всієї Ойкумени, ототожнивши їх в більшості випадків зі своїми. У звичаї було при облозі ворожого міста, перед рішучим боєм «запрошувати до себе» богів – покровителів цього міста: нехай вони залишать його і перейдуть до Риму, де їм буде споруджений храм і їх шануватимуть не менше, ніж на попередньому місці.

[18] Весталок, жриць богині Вести, зобов’язаних підтримувати невгасимий вогонь в її храмі. Їхнє служіння тривало тридцять років, впродовж яких вони повинні були зберігати цнотливість; ту, яка порушила обітницю, чекала страшна страта: її живу замуровували в підземеллі.

[19] Галли захопили в 390 р. до Р.Х. Рим, окрім Капітолія (один з семи пагорбів, на яких згодом розкинувся Рим), де сховалася купка римських воїнів. Галли тримали Капітолій в облозі; одного разу вони побачили, як з пагорба спустився неозброєний юнак в жрецькому одязі; не звертаючи уваги на крики і погрози, він повільно пройшов серед ворожого натовпу, піднявся на Квірінальський пагорб, звершив там жертвоприношення і пішов так само поволі зворотною дорогою. Здивовані галли його пропустили.

[20] Однією з чотирьох головних жрецьких колегій були авгури, що дізнавалися за польотом птахів, їх криком, співом та апетитом, волю богів щодо того або іншого питання. При війську везли священних курей; якщо вони так накидалися на їжу, що шматочки їжі падали у них із дзьоба, це вважалося щасливою ознакою. Ворожіння проводилися і на нутрощах тварин, принесених в жертву.

[21] Ідейська Матір – Велика Мати богів, Кібела, богиня, особливо шанована у Фригїї і Лідії (області в Малій Азії); Ідагора в Троаді, одне з місць її культу. Центром його було фригійське місто Пессинунт і сусідня з ним гора Діндая. В 205 р. до Р.Х., перед кінцем війни з Ганнібалом, її культ, за вказівкою пророчих книг (книш Сивілл), був введений в Римі. До Атгала, царя Пергаму, з Риму відправилося посольство з проханням віддати Риму священний чорний метеорит – символ богині. її урочисте прибуття до Риму було прикрашене легендою, яку розповідає Овідій корабель зі священним каменем загруз в гирлі Тібру так, що безліч людей марно прагнула за допомогою канатів зрушити його з місця; тоді матрона Клавдія, про яку ходили погані чутки, звернулася до богині з молитвою відновити її добре ім’я, попросила всіх відійти, смикнула за канат – і судно одразу ж зрушило з місця.

«Брати-наїзники» – Кастор і Поллукс, сини Леди: Поллукс від неї і Юпітера, Кастор від неї і царя Спарти – Тіндарея. Кастор, син смертного батька, загинув у бою; Поллукс, який ніжно любив брата, випросив у Юпітера дозвіл знаходитися їм по черзі один день разом з богами, а інший – в Аїді. Їх зображали прекрасними юнаками в повному озброєнні на білих конях. Легенда розповідає, що в той самий день, коли римлянами була отримана перемога над Персеєм, царем Македонії (168 р. до Р.Х.), в Римі на Форумі, біля джерела німфи Ютурни, побачили двох вершників, змиваючих пил і піт з себе і зі своїх білих коней. Вони ж сповістили про перемогу.

Ігри (під цим ім’ям розумілися театральні видовища, кінські перегони та гладіаторські бої) були однією з форм шанування богів. Якщо при проведенні ігор щось було пропущене або відбулася якась заминка, то ігри потрібно було відновити цілком або хоч би частково. Лівій розповідає, що ранком того дня, коли повинні були початися перегони (вони відбувалися в долині між двома пагорбами), якийсь господар висік в цій самій долині свого раба. Через декілька днів Юпітер з’явився уві сні плебеєві Аннію, сказавши йому, що танець, який передував іграм, йому не сподобався і що якщо ігри не будуть повторені зі всією пишністю, то Риму загрожує небезпека. Нехай сповістить про це сенат. Перегони були влаштовані знову.

[22] Децій Мус, консул (340 р. до Р.Х.), побачивши, що римське військо злякалося (йшла війна з латинами), оголосив, що він прирікає себе заради порятунку своїх легіонів в жертву підземним богам, кинувся в середину ворогів і був убитий. Римляни перемогли.

Лівій розповідає (7. 6), що в 362 р. до Р.Х. на римському Форумі виникло величезне провалля, яке ніяк не могли засипати. Оракулом було сказано, що народ повинен віддати те, що складає могутність Риму. Курцій, юнак, прославлений військовими подвигами, вирішив, що сила Риму в доблесті; верхи на коні і в повному озброєнні він кинувся в прірву, яка негайно закрилася.

[23] Аллія – притока Тібра в 11 милях на північ від Риму. У 390 р. до Р .X. галли завдали на цій річці страшної поразки римському війську і оволоділи Римом. «Зловісне ім’я» – слова Вергілія (Енеїда 7, 717).

Клавдій Пульхр, консул (249 р. до Р.Х.), в Першу Пунічну війну був відправлений на чолі флоту проти карфагенян і в першому ж бою зазнав жорстокої поразки. У Римі вважали, що Клавдій покараний за своє нечестя: коли кури, випущені з клітки, відмовилися клювати корм (див. прим. 1), він звелів кинути їх в море з словами: «Не хочуть їсти, нехай поп’ють». Його колега Юній Пулл був вимушений під натиском карфагенян відступити в дуже небезпечне для кораблів місце; буря знищила римський флот. Юнія теж звинуватили в нехтуванні ауспіціям (ворожінням).

Фламіній був консулом на самому початку війни з Ганнібалом (217 р. до Р.Х). Плебей, якого ненавиділа аристократія, що прагнула анулювати його вибори з допомогою помилкових ауспіцій, він, не чекаючи їх, відправився до свого війська. У битві поблизу Тразіменського озера він був убитий, і Ганнібал завдав тяжкої поразки римському війську.

Красс (член першого тріумвірату: Цезар, Помпей, Красс) вирішив почати війну з парфянами, що загрожували Сирії. Коли він вже збирався сісти на корабель, то почув попередження з вуст торговця фруктами, який вигукував рекламу своїм кавнейскім фігам (Каві – місто в Малій Ази): «Cauneas, caunes = cave ne eas» – «Дивись, не їзди». В розпочатій ним війні римляни зазнали повної поразки: Красс був убитий, а прапори римських легіонів захоплені парфянами.

[24] «Багато що розуміють гаруспіки (жерці, які ворожать на нутрощах), багато що передбачають авгури; багато оголошено прогнозами оракулів, сновидіннями, знаменнями. Знаючи їх, люди багато що зробили на користь собі і відвернули багато небезпек» (Ціцерон н. Про природу богів, 2,65,163).

[25] Феодор – філософ Киринейської школи (Киренаїка – область в північній Африці), названої так по батьківщині свого засновника Аристіппа. Послідовники цієї школи стверджували, що мета людського життя – насолода.

Діагор – з острова Мелоса (Кіклади), ліричний поет (V ст. до Р.Х.), якого афіняни вигнали як безбожника, тому що він насміхався над елевсинськими містеріями.

 

[26] Грецький софіст V ст. до Р.Х., родом з малоазійского міста Абдер. Довший час жив в Афінах, звідки був вигнаний за перші слова своєї книги: «Я не в силах дізнатися, чи є боги, чи їх немає». Книга його була публічно спалена.

[27] Римські сенатори носили туніки з двома широкими пурпурними смугами, які йшли паралельно одна іншим від шиї до низу туніки на грудях і спині. Пурпурною смугою була обрамлена тога вищих магістратів і жерців.

[28] В одній з кімнат будівлі, яка знаходилася на Палатінському пагорбі, в безпосередній близькості до імператорського палацу, і була призначена для молодих рабів, що прислуговували імператорові і членам імператорською дому (вона була розкопана в 1856 p.), побачили на стіні картину, що зображала людину з ослячою головою, розіп’яту на хресті, який мав форму букви «тау», грубо надряпану гострим предметом і напис під нею. Зліва віл хреста стоїть в молитовній нозі людина. Напис свідчить: «Алексімен шанує свого бога». Про схожу карикатуру, намальовану на стіні якогось будинку в Карфагені, розповідає і Тертуліан (Апол. 16).

[29] Звинувачення, ніким, окрім Минуція Фелікса не приводиться. Можливо. коліносхилене положення того, хто кається, перед священиком отримало це злобне тлумачення.

[30] Грецькі апологети II от. незмінно захищають християн від звинувачень в тому, що вони їдять людське м’ясо. Під час страшного переслідування християн в Ліоні (177 р.) було вперше згадано про вбивство дітей. У Минуція і Тертулліана точно визначена мета цього уявного вбивства: це вбивство ритуальне, необхідне для посвячення в християнство і прийняття в християнську громаду.

[31] З листування Траяна з Плінієм з приводу християн (Пліній Молодший. Листи, кн. 10, листи 96 – 97) абсолютно ясно, що ні імператор, ані його легат не вірили цим байкам і не вважали потрібними навіть згадувати про них. Цецилій передає чутки, яким вірила тільки неосвічена, злобно налаштована язичницька чернь.

[32] Про світову пожежу і кінцеву загибель світу говорили не одні християни: стоїки та епікурейці були в цьому переконані.

[33] Християни вважали за краще не спалювати, а ховати своїх небіжчиків слідуючи біблійному вислову: «Ти земля, і підеш в землю».

[34] Воскресіння мертвих було каменем спотикання для язичників (пор. враження афінян від проповіді апостола Павла. Діян. 17, 32).

[35] Протесілай – один з героїв Іліади, загинувший під Троєю. Вдова його благала богів відпустити чоловіка на землю хоч би на три години. Прохання її було почуте.

[36] Хід думки такий: ви мучитеся за життя, бо ваш Бог безсилий вам допо-могти; чи можете ви чекати кращого після смерті?

[37] «Октавія» відносять до першої третини III ст., в цей час немає ніяких офіційних переслідувань. Минуцій має на увазі повстання язичницької черні, що накидалася на християн і часто піддавала їх жорстоким катуванням (див. Св. Кипріан. Лист 40). Іноді місцеві магістрати, що шукали популярності. починали, на доходу натовпу, переслідувати християн.

[38] Християни ухилялися від присутності на кінських перегонах і гладіаторських поєдинках, бо знали, що видовища ці влаштовані на честь богів і складають частину їх культу. Театр, де сцени часто були аморальні, вони взагалі вважали «ніччю диявольською» (вислів св. Іоана Золотоуста).

[39] Оракул Дельфійський назвав Сократа наймудрішим з людей, тому що, на думку Сократа, мудрість полягає в тому, щоб не вважати, ніби знаєш те, що тобі невідоме; він же, Сократ, знає одне: він нічого не знає.

[40] Аркесилай (III ст. до Р.Х.) і Карнеад (II ст. до Р.Х.) – представники так званої «Нової Академії», філософської школи, яка вважала, що істина людині недоступна, думки про неї тільки вірогідні.

[41] Знаменитий ліричний поет VI-V ст. до Р.Х. Від його віршів майже нічого не збереглося. Помер в Сіракузах у глибокій старості.

[42] Гієрон – сіракузський тиран (V ст. до Р.Х.), поціновувач літератури, при дворі якого жили відомі поети того часу (Есхіл, Піндар, Симонід зі своїм племінником Вакхилідом).

[43] Про Плавта (автор комедій, III ст. до Р.Х.) розповідали, ніби він якийсь час працював на млині; робота була важкою, вимагала великих фізичних сил і жодного розумового зусилля. Бути «першим мірошником» означало, у вустах Цецилія, бути людиною неосвіченою і такою, що зовсім не думає, «останнім з філософів».

[44] Минуцій пригадав слова Платона в одному з його діалогів: «Ненависть до людей виникає від дуже великої і необачної довіри до них… Неодноразово обманувшись в тих, кого вона вважала своїми найближчими друзями, людина проймається ненавистю до всіх» (Федон 89, С – Е).

[45] Оріген (Contra Celsum, VII, 46) вважав, що істина пізнається двояким шляхом: простою вірою людей, які не запитують і не знають сумнівів, яким немає діла до науки і які охоче протестують проти науки взагалі. Господь милостиво приймає цю віру. Вище за неї, проте віра, придбана іншим шляхом, через розум: вона вимагає ґрунтовного знайомства зі світськими науками, які тренують розум і готують до поглибленого вивчення Писання. Минулій відкидає лей розумовий аристократизм; світська освіта зовсім не потрібна: істина відкривається кожній людині, «мудрість природжена».

[46] Про цей звичай розповідає Геродот (3, 84): претенденти на престол з’їжджалися верхи до царського палацу; той, чий кінь заіржав першим при сході сонця, оголошувався царем.

[47] Сини Фіванського царя Едіпа загинули в братовбивчій війні за престол.

[48] Близнюки Ромул і Рем; Ромул, перший дар Риму, убив брата.

[49] Цезаря і Помпея.

[50] Древні не знали, що «цар бджіл» – не бджолина матка. Відкриття це було зроблене в XVIII ст. Сваммердамом.

[51] Вергілій був родом з міста Мантуї. Минулій приводить його вірші з «Енеїди» (6,724) і «Георгія» (4,221).

[52] Фалес (VI ст. до Р.Х.) вважав першопричиною воду, тому що, як вважав Аристотель, волога необхідна для життя і тварин, і рослин. Цією стихією керує діяльний початок – душа.

[53] Анаксімен (VI ст. до Р.Х.) визнавав божеством щось безмежне, всеохопне, вічно живе і таке, що знаходиться у вічному русі. Конкретно він визначав його як повітря.

[54] Анаксагор (V ст. до Р.Х.) навчав, що первинний хаос, який складався з малих перемішаних між собою частинок, був впорядкований дією розуму.

[55] Піфагор (VI ст. до Р.Х.) знайшов першопричину не в якій-небудь матеріальній плотський субстанції, а в числі. Число керує музичною гармонією, скульптурними і архітектурними пропорціями, рухом небесних світил.

[56] Ксенофан (VI ст. до Р.Х.) критикував антропоморфний політеїзм; нападав на Гомера і Гесіода, які приписували богам те, що ганебне і негоже для людей: крадіжка, розпуста, обман та ін. Він стверджував, що «є єдиний бог, несхожий на смертних ні зовнішністю, ні духом».

[57] Антісфен, учень Сократа, ставився негативно до народної релігії з її багатобожжям і проповідував монотеїзм: 1) бог єдиний; 2) він несхожий ні на одну істоту; його не можна пізнати ні в якому образі.

[58] Спевсип, племінник Платона, після смерті дядька стояв на чолі Академії, філософскої школи, заснованої Платоном.

[59] Демокріт, сучасник Сократа (V ст. до Р.Х.), вчив, що в світовому безкінечному просторі («порожнечі», за його визначенням) у вічному русі знаходяться атоми, частинки матерії, невидимі оку і взагалі недоступні сприйняттю. Душа світу, божественний елемент, проникаючий у світ, теж складається з атомів вогненних, маленьких, круглих і гладких, що знаходяться в постійному русі. Враження, які отримує людина від зовнішнього світу, викликані її зіткненням з атомами (наприклад, враження нюхові) або образами (eidola), які є тіла, що знаходяться поза нами і входять в нас через пори. «Образи» богів народної віри «витікають» з цієї душі і сприймаються нашою душею, що складається з вогнянних атомів.

Епікур приймав майже без зміни атомізм Демокріта: його боги складаються з якнайтонших атомів, мають людську зовнішність, безсмертні і в долі людей та всього світу ніякої участі не беруть.

[60] Аристотель, учень Платона, найбільший учений стародавнього світу (IV ст. до Р.Х.). Бог, за його твердженням, не сотворив матерії і руху: вони одвічні, але він є «Першим Двигуном», до якого спрямовується все. Минуцій повторив помилку Цицерона, трактату якого «Про природу богів» слідував.

Феофраст – найзнаменитіший з учнів Аристотеля, який став після його смерті главою пері патетичної школи; «батько ботаніки», що залишив чудове «Дослідження про рослини». Минуцій, слідуючи Ціцеронові, ймовірно, так само неправильно витлумачив вчення Феофраста про бога, як і у випадку з Аристотелем.

Гераклід – родом з Гераклеї на Понті (IV ст. до Р.Х.), учень Платона і Аристотеля.

[61] Зенон (III ст. до Р.Х.) – засновник стоїчної філософії; подальшими її представниками були його учень Клеанф (IV ст. до Р.Х.) і учень Клеанфа – Хрісп. Стоїки вчили, що світ ніби включає дві частини, обидві складаються з матерії, але одна її частина пасивна, а інша активна: це Душа, вогнянний ефір, який пронизує все і перебуває на небі; пасивна частина матерії представлена землею і водою.

[62] Гесіод – грецький поет VIII ст. до Р.Х. Орфей – міфічний поет і пророк.

[63] Діоген Вавилонський – учень Хрісипа (ІІ ст. до Р.Х.).

[64] Ксенофонт (V ст. до Р.Х.) – учень Сократа; написав «Спогади про Сократа».

[65] Минуцій неодноразово згадує Платона:

1.    Як важко знайти бога і говорити про нього натовпу (Тимей 28С, 29А, 30В.)
2.    Про безсмертя душі і переселення душ (Тимей 42В; Федон 81Е; Держава 620D) (Октавій 34, 6).
3.    Про природу демонів (Бенкет 202Е. 203А, 195Е. Октавій 26.12-27, 1).
4.    Про кінець світу (Тимей 22С – D, 32С, 41А. Октавій 34, 4).
5.    Платон виганяє поетів зі своєї держави (Держава 398А. Октавій 23, 2).

[66] Сцилла – страшне чудовисько, що підстерігає моряків біля Сицілійської протоки; її «напівриб’яче тіло злі пси обвивають навколо» (Лукрецій. Про природу речей 5,892).

Химера – трьохскладове чудовисько (спереду лев, посередині коза, ззаду дракон), що вивергає вогонь.

Гідра – багатоголове чудовисько, що жило в Арголіді (область на східньому боці нинішньою Мореї), біля міста Аргоса. Вона спустошувала увесь край і пожирала стада. Коли їй відрубували голову, то на місці відрубаної виростало дві.

Про перетворення людей на дерева і квіти, в звірів і птахів існувало безліч розповідей.

[67] Евгемер (кінець IV ст. до Р.Х.) стверджував, що боги і герої народної релігії – люди, яких тільки обожнюють. Отці Церкви в боротьбі з язичництвом охоче зверталися до його вчення.

[68] Дікте – гора на Криті, де був вихований Юпітер.

Дельфи – маленьке містечко у Фокіді (середня Греція) з храмом і знаменитим оракулом Аполона.

Елевсин – невелике місто в Аттіці, недалеко від Афін, центр культу Деметри (Церери).

Фарос – маленький острівець, сполучений молом з Олександрією.

[69] Продік – софіст, сучасник Сократа. Минуцій приводить його думку про богів, слідуючи Ціцеронові (Про природу богів 1, 118).

[70] Персей і філософ-стоїк; спочатку раб Зенона, а потім його учень.

[71] Тобто без вина і хліба.

[72] Ізіда – головне божество Єгипту; її культ рано з’явився в Італії, де Ісіда стала одним з популярних божеств; культ її неодноразово, але безуспішно, заборонявся державою, поки, нарешті, не був офіційно визнаний; у 38 р. після Р.Х. імператор Калігула повелів побудувати на Марсовому полі (Рим) храм Ізіді. Систр – обов’язкова приналежність культу Ізіди. Це – тріскачка овальної форми з ручкою; у неї вставляли декілька металевих прутиків, на які навішували дзвіночки.

[73] Передаючи легенду загалом правильно, Минуцій, проте помилився у головному. Ізіда шукала не сина, а чоловіка, який не загубився, а помер.

[74] Церера (грецьк. Деметра) – мати-земля. її дочка Персефона, яку в Римі іменували Ліберою викрав владика підземного царства – Плутон. Пошуки викраденої дочки та її повернення складали зміст елевсинських містерій.

[75] Юпітер (грецьк. Зевс) – легенда розповідає, що він був сином Кібели і Сатурна, котрий поїдав своїх дітей. Щоб врятувати новонародженого Зевса, мати відіслала його на Крит; дитину заховали в печері гори Дікте; його вигодувала коза, а щоб дитячого плачу не почув батько, корібанти, жерці Кібели, били в кімвали, дзвонили в дзвіночки, танцювали, вдаряючи списами в щити.

[76] Про Кібелу див. прим. 2 до розд. 7. За легендою, Кібела закохалася у вродливого пастуха Аттіса, який на цю любов не відповів. Богиня наслала на нього безумство, в припадку якого Аттіс оскопив себе.

[77] Діана Ефеська – малоазійське божество, яке не має нічого спільного з італійською Діаною. Діану змішували і з Гекатою, богинею місяця; відповідно до трьох місячних фаз її зображали триголовою.

[78] Аммон – єгипетське божество, бог міста Фів; його зображали з головою барана і рогами в завитках. Римляни ототожнювали його з Юпітером, головним своїм богом. Капітолійським Юпітера називали за його головним і найстародавнішим храмом на Капітолії, одному з семи пагорбів, на яких розташований Рим.

На Капітолії знаходився і храм Юпітера – Феретрія, якого шанували під виглядом каменя.

Юпітер-латіарій — покровитель латинів. Свято на його честь справлялося на Албанській горі в Римі, де йому приносили в жертву бестіарія – гладіатора, що бився з звірами.

[79] Ерігона – дочка афінянина Ікарія, якого Діоніс навчив розведенню винограду і приготуванню вина. Ікарій пригостив ним своїх пастухів; товариші їх, думаючи, що вони отруєні, вбили Ікарія. Ерігона у відчаї повісилася над могилою батька; Діоніс полюбив її і помістив серед богів: дочку – під ім’ям Діви, а Ікарія – під ім’ям Волопаса.

Ескулап (він же Асклепій) – син Аполлона, бог, покровитель медицини і сам цілитель. Юпітер, боячись, що люди, рятуючись від смерті, перестануть шанувати богів, вразив його блискавкою і взяв на небо як бога.

Геркулес (Геракл у греків) – знаменитий герой давнини. Знаменитими були його 12 подвигів, що очистили землю від страждань.

[80] Див. прим. 15 до розд. 19.

[81] Венеру поранив в руку під Троєю грецький герой Діомед (Іліада 5,336). У цій же п’ятій пісні Іліади розповідається, як боги, нарівні з людьми, беруть участь у битві: одні – на боці греків, а інші – на боці троянців. Марс поранений стрілою того ж Діомеда (5,855). Гомер натякає на якийсь міф, в якому Марс зображений зв’язаним.

Гера, Посейдон і Паллада хотіли одного разу накласти ланцюги на Зевса. Мати Ахілла, морська німфа Фетіда, кинулася по допомогу до сторукого велетня Бріарея, який став на захист Зевса (Іліада, 1, 396-406).

Сарпедон – син Зевса, вбитий під Троєю. Батько вшанував його кривавою росою (Іліада 16,459-461).

Венерин пояс вселяв любовне бажання. Гера (Юнона у римлян) попросила у Венери цей пояс, щоб відвернути увагу Зевса від поля бою.

 

[82] У Авгія, царя Еліди (область в південній Греції), було стадо в три тисячі корів. З хлівів впродовж 30 років не прибирали гній. Геркулес позбавив округу від смороду, повернувши течію річки Алфея так, що водяний потік виніс з собою увесь гній.

Аполон у гніві за вбивство свого сина Асклепія (див. прим. 7 до розд. 22) знищив циклопів, що викували блискавку, якою Асклепій був убитий. Зевс в покарання змусив його пасти стада фессалійского царя Адмета.

Лаомедонт – стародавній цар Трої, батько Пріама, з яким ми зустрічаємося в Іліаді. Посейдон (Нептун) і Аполон образили Зевса (Юпітера) і були в покарання послані служити Лаомедонту; Посейдон звів стіни Трої, Аполлон пас царські стада (Іліада 7, 452 і 21, 441). Коли вони закінчили свою роботу, Лаомедонт відмовився їм заплатити і протав їх.

[83] Блискавки для Юпітера кували циклопи, ковалі бога Вулкана; вони ж виготовили зброю для Енея, героя Вергилієвої «Енеїди».

[84] Про цю пригоду див. Одіссея, 8,266.

[85] Ганімед – син фригійського царя, юнак, що перевершував красою всіх смертних. Він був узятий на небо, щоб служити виночерпієм Зевсові.

[86] Корнелій Непот – римський історик І ст. до Р.Х. Написав «Хроніку» (загублена), де оповідав про головні події римської історії й історії інших держав, а також ряд біографій знаменитих людей; збереглися тільки деякі з них.

Касій Геміну – один з якнайдавніших істориків Риму (ІІ ст. до Р.Х.). Талл – відпущенник імператора Тіберія, який написав «Хроніку світової історії».

Діодор – грецький історик (І ст. до Р.Х.). Його «Історична бібліотека» – зведення з історії греків, римлян і варварських народів, починаючи з часів казкових і до часу автора.

[87] Сатурн був батьком Юпітера (див. прим. 3 до розд. 22); син, ставши дорослим, вигнав батька і запанував на Криті. Вигнаний Сатурн знайшов притулок в Італії у царя Януса, який гостинно його прийняв; у подяку він ознайомив його народ з початками культури.

[88] Прокул – римський сенатор; після смерті Ромула, першого царя Риму, присягнувся народу, що Ромул з’явився йому і звелів оголосити, що тепер його треба шанувати під іменем Квіріна як бога.

[89] Юба – цар Мавританії (Марокко) в І ст. до Р.Х.

[90] Римських імператорів після смерті зараховували до богів, оголошували їх «божественними». Мавританці оголосили богом свого царя Юбу.

[91] На якому, наприклад, повісилася людина.

[92] Тертулліан (Апол. 12) порівнює муки сповідників з «муками», яким піддають різний матеріал, що вживається для виготовлення статуй. Минуцій опустив цю аналогію, і «муки» статуй у Тертуліана втратили у Минуція всякий сенс. Звинувачення в ідолопоклонництві зведене було християнами на язичників марно; язичник молився не Фідієвій статуї Зевса, а тому, кого зображала ця статуя.

У Есхіла в «Евменідах» Орест, рятуючись від переслідуючих його Еріній, сидить на Акрополі, обіймаючи руками палладіум Афіни-Паллади, і до нього спускається з небес сама богиня. Зрозуміло, що палладіум тільки зображення божества, але не саме божество.

[93] На північно-західному схилі Палатінського пагорба знаходився грот, який вважався житлом бога пастухів Фавна. Жерці цього бога – луперки, справляючи свято на його честь (воно припадало на 15 лютого), обходили Палатін навколо в лише одних фартухах з козиних шкур.

Жерці бога війни – салії в повному військовому озброєнні проходили по вулицях Риму зі священними, особливої форми щитами, в які вони ударяли списами. Минуцій помиляється, говорячи про повстяні ковпаки: головний убір саліїв був схожий на металеві шишаки; ніяких барабанів у них не було.

[94] Зображення Беллони возили по вулицях, збираючи милостиню, її жебрючі жерці.

[95] Минуцій має на увазі богиню Коман Ма. Войовничий характер цієї богині дав привід ототожнити її з італійською Беллоною. Культ її був введений в Римі в І ст. до Р.Х. Жерці богині ходили по вулицях в чорному одязі з волоссям, що розвівалося, під звуки барабана і труб вони починали несамовито кружляти і вдаряли себе сокирами по руках та тілу, окропляли кров’ю статую богині і її шанувальників, пили її. У пророчому маренні передбачали майбутнє.

[96] Минуцій говорить про культ Кібели, що мав такий же оргіастичний характер.

[97] Ромул, за легендою, оголосив долину між вершинами Капітолійського пагорба»притулком», тобто місцем, де всякий, хто прийшов, ставав недоторканним. «Право притулку» було поширене ним і на все місто.

[98] Рим заселявся, але жінок в ньому не було. Тоді Ромул запросив подивитися на перегони сусідів сабінян з їхніми дружинами. Під час бенкету озброєні римляни прогнали своїх беззбройних гостей і оволоділи жінками, які прийшли з ними.

[99] Про Ромула див. прим. 1 до розд. 24. Тіберін – бог річки Тібру. Конс – стародавнє селянське божество, яке охороняло зібраний і зсипаний в комору хліб. Пілумн – божество, що діє в товкачі, яким товкли зерно. Волумн – добродійне божество, що дає силу добрим бажанням. Тацій – цар племені сабінів. Коли сабіни і римляни уклали союз, він був співправителем Риму. Жах і Блідість – Pavor et Pallor – прояви божественної сили, що обертає на втечу ворогів. їм молилися, просячи їх відвідати ворожий стан. Гостілій – третій цар Риму. Лихоманка була частою і страшною гостею Риму. Божественну силу, що виявлялася в цій хворобі, умилостивляли жертвами, які приносили в її святилищі.

[100] За стародавньою легендою Акка Ларенція була дружиною пастуха Фавстула, що знайшов двох викинутих малят – Ромула і Рема. У блудницю її перетворили невідомі автори веселих театральних сценок. Флора – древня італійська богиня родючості; її свято, що звершувалося в кінці квітня, супроводжувалося іграми і танцями.

[101] Про весталок див. прим. З до розд. 6.

[102] Римський вершник у масці Анубіса зґвалтував у храмі Ізіди знатну матрону.

[103] Понтифіки – жерці. Арвальські брати – релігійне братерство з 12 чоловік, яке виникло в глибокій давнині. Про саліїв див. прим. 6 до розд. 24, про авгурів див. прим 1 до розд. 7.

[104] Див. прим. 4 до розд. 7.

[105] Регул (III ст. до P. X.) зазнав поразки в битві з карфагенянами і був взятий в полон. Карфагеняни відправили до Риму посольство з проханням про мир. Регулу дозволили піти з ним, але з умовою: якщо пропозиція миру буде знехтувана, він повернеться до Карфагена. Регул наполегливо радив відмовити в мирі, відправився назад в Карфаген і був замучений до смерті.

Манцина (консул в 137 р. до Р.Х.) розбили під містом Нуманцією (Іспанія), і він уклав з нумантійцями ганебний мир. Сенат відмовився його затвердити і відіслав Манцина до нумантійців. «Під ярмо» (воно носило форму букви «П»: у землю встромляли два дротики, сполучаючи їх третім) посилали армію, яка потерпіла поразку: солдати, напівголі, йшли зігнувшись, обсипаючись насмішками переможців. «Посилати під ярмо» означало не тільки гранично принизити ворога: його прирікали в жертву підземним силам.

Павло Емілій – консул, що командував римським військом. У битві при Каннах в 216 р. Ганнібал завдав йому страшної поразки; Емілій був убитий.

[106] Амфіарай – цар Аргоса. Не бажаючи брати участі у війні двох братів, синів Едіпа (див. прим. 2 до розд. 18), він сховався, але дружина його, спокушена намистом, вказала, де він ховається.

Тірезій – знаменитий фіванський провісник; був сліпий.

[107] Пірр, цар Епіра (III ст. до Р.Х.), воював з Римом; отримував перемоги, але був врешті-решт переможений. Минуцій помиляється, кажучи, що Аполлон у часи Пірра вже не складав віршів; є пророцтва у віршах пізнішого часу.

[108] Демосфен – знаменитий грецький оратор (IV ст. до Р.Х.), ворог Филипа, царя Македонії.

[109] Минуцій передав слова Сократа не зовсім точно. Сократ говорив, що він слухається божественної істоти, яка «всякий раз відхиляє мене від того, що я маю намір зробити, а схиляти до чого-небудь ніколи не схиляє» (Платон. Апологія Сократа 31D).

[110] Маги – жерці у персів, що займалися прогнозами і магією. Самий знаменитий з них – Гостан, за словами Плінія Старшого, супроводжував Ксеркса в його поході проти греків. Апулей у своєму творі про магію називає його найзнаменитішим з магів.

[111] Демони, яких має на увазі Минуцій, – це не демони старогрецької релігії і філософських спекуляцій (Платон). Тепер (II-III ст. після Р.Х.) це – страшна зла сила, що владно розпоряджається людьми.

[112] Див. прим. 4 до розд. 9.

[113] Епона – гальська богиня, покровителька коней, мулів і віслюків. На одній фресці вона зображена у вигляді молодої красивої жінки з в’язкою трави на колінах. По двоє з кожного її боку стоять чотири ослики; вони їдять траву, а богиня їх гладить. Це, ймовірно, дало привід Минуцію сказати: «шанували віслюка разом з Епоною».

[114] Плутарх (Про Ізіду й Озіріса, 30) розповідає, що у єгиптян було свято, коли вони приносили в дар Ісіді коржики, випечені у вигляді віслюка.

[115] Напівкозлом-напівлюдиною був грецький Пан; єгиптяни шанували як богів крокодила, бика, барана, кішку, шакала, лева, скарабея, ібіса. Навмисне вбивство таких тварин каралося смертю, ненавмисне – штрафом.

[116] Цибулю вважали священною рослиною; у деякі свята її носили на шиї.

[117] Про шанування в Єгипті людини як бога говорять тільки пізні письменники: Порфирій, учень Плотіна (III ст. по Р.Х.), Євсевій, автор «Церковної історії», св. Климент.

[118] Минуцій має на увазі культ обожнених імператорів. Геній – божественна істота, що мешкає в кожній людині. Помилково присягнутися генієм імператора вважалось тяжким злочином.

[119] Трофеями називалася зброя, знята з убитих ворогів. її вішали на палицю, що мала форму хреста (стовп з поперечним щаблем).

[120] Батько мав право викинути дитину, що народилася; викидали виродків, тому що їхнє народження вважалося зловісним знаменням; викидали хворобливих і кволих; у разі бідності, викидали і здорових. Тільки при імператорі Олександрі Северу викидання дітей було оголошене злочином, який прирівнювався до вбивства.

[121] Це не Сатурн італійців, а фінікійське божество Ваал, якому приносили в жертву дітей.

[122] Понтійські таври – плем’я, що жило в нинішньому Криму. Чужоземців, прибулих після корабельної аварії до їхніх берегів, вони приносили в жертву Діані.

Бусирід – легендарний цар Єгипту – приносив в жертву Зевсові всіх іноземців, що потрапляли до Єгипту.

Про людські жертвоприношення у галлів розповідає у своїй «Галльській війні» Цезар. Вони були заборонені імператором Клавдієм.

Римляни ототожнювали з Меркурієм національного бога галлів Тевтата. У 216 р. на початку війни з Ганнібалом, за велінням книг Сивіл, «здійснені незвичайні жертвоприношення: галла і його одноплемінника, грека і гречанку живими закопали в землю на Коров’ячому Ринку…» (Лівій 22,57-6). Римська релігія людських жертв не знала, для Лівія вони були «незвичайні».

[123] Римський історик Саллюстій, розповідаючи про змову Катіліни, пише, що він обніс всіх своїх товаришів чашею, в якій вино було змішане з кров’ю, і тільки потім розкрив їм мету змови – оволодіти Римом і узяти владу в свої руки.

[124] Про Беллону див. прим. 8 до розд. 24.

[125] Падучу хворобу лікували, даючи пити кров щойно убитого гладіатора.

[126] Про цю торгівлю м’ясом тварин, убитих на арені, ми не знаємо. Про неї повідомляють тільки Минуцій і Тертуліан.

[127] Заборона, що йде від Мойсея.

[128] Фронтон – уродженець африканського міста Цірта, знаменитий оратор і письменник II ст. після P. X., вчитель імператора Марка Аврелія.

[129] У афінян дозволявся шлюб з єдинокровною сестрою. Найзнаменитіша з таких трагедій «Едіп – цар» Софокла, герой якої, цар Едіп, одружився, того не відаючи, на рідній матері.

[130] Зевс, наприклад, одружений на Гері, своїй сестрі.

[131] Див. прим. 3 до розд. 8. Християнство дуже рано почало набувати адептів з римської аристократії.

[132] Християни збиралися для загальної молитви і звершення таїнств або в приватних будинках, або в скромних каплицях, збудованих на кладовищах.

[133] Мається на увазі перехід через Червоне море, про який розказано в Біблії.

[134] Йосиф Флавій (І ст. після Р.Х.) – єврейський історик. Антоній Юліан – латинський історик.

[135] Думка ця була висловлена Аристовулом, євреєм з Олександрії; її підхопили апологети, зокрема Тертуліан. Судячи з розд. 20, Минуцій був переконаний в незалежності грецьких філософів, оскільки підтримка ними християнства мала зміст тільки при такій самостійності.

[136] Веселі побутові сценки, часто за змістом непристойні.

[137] Стікс – головна річка Аїда, яка сім разів оббігала навколо нього. У ній тече не вода, а палаюча смола. Вергілій називає Стікс «болотом» внаслідок ледве помітної течії його смоли. Клятва Стіксом страшна й урочиста.

[138] Муцій Сцевола, за легендою, проник в табір етрусків, що обложили Рим, щоб убити їхнього царя Порсенну. Помилково він убив не його, а його слугу. Цар повелів спалити його живим; Муцій, щоб показати свою байдужість до смерті і тортур, поклав праву руку у вогонь, що палав у вівтарі. Вражений Порсенна відпустив його.

[139] Аквілій – римський воєначальник. Був розбитий Мітрідатом, царем Понтійським, який піддав його лютій страті: повелів влити в горло розплавлене золото. Про Регула див. прим. 2 до розд. 26.

[140] За словами Ціцерона, так назвав Сократа один філософ-епікуреєць.

[141] Зі слів Минуція (31,6) можна уявити про публічні виступи християн, які захищали свою віру. Про такі публічні диспути говорив і св. Іустин. Супротивниками виступали «філософи», тобто проповідники і популяризатори стоїчної моралі. Їхнє власне життя і вдача дуже часто йшли в розріз з цією проповіддю (Див. портрет Крискента у св. Іустина.) Про цих філософів і говорить тут Минуцій.

 

Єрмій Філософ. Осміяння язичницьких філософів | Зміст |

Опубліковано: 17.01.2017.

Коментарі закриті.