Бесіди про покаяння. Бесіда п’ята
Про піст. Про пророка Іону, Даниїла і трьох юнаків,
виголошена напередодні святого посту
виголошена напередодні святого посту
Світле сьогодні у нас свято й більш урочисте за звичайне зібрання. Яка ж причина? Я знаю — це причина посту, який ще не настав, але очікується. Він нас зібрав у батьківському домі, він сьогодні привів до материнських обіймів навіть тих, котрі досі були ледачими. Якщо ж піст, ще тільки очікуваний, подав нам стільки ревності, то яку побожність він звершить у нас, коли явиться і настане? Так і місто, очікуючи прибуття страшного начальника, цілковито відкидає безтурботність і виявляє неабиякі старання.
Але, почувши про піст, не злякайтеся його, як страшного начальника — він страшний не для нас, а для демонів. Якщо хтось одержимий злим духом, покажи йому обличчя посту, і він, будучи зв’язаний страхом й утримуваний ніби якимись ланцюгами, стане більш нерухомий, ніж камінь, особливо коли побачить у союзі з постом сестру і подругу посту — молитву. Тому і Христос говорить: «Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17, 21). Якщо ж він так проганяє ворогів нашого спасіння і такий страшний для ворогів нашого життя, то потрібно його любити і приймати з радістю, а не боятися. А коли і потрібно чогось боятися, то боятися потрібно пияцтва й переїдання, а не посту. Ті, зв’язавши ззаду наші руки, віддають нас рабами і полоненими жорстокому пануванню пристрастей, наче якомусь лютому господареві. А піст, знайшовши нас у рабстві й кайданах, звільняє від кайданів, рятує від жорстокого панування і повертає попередню волю. Так, коли піст воює проти наших ворогів, звільняє (нас) від рабства і повертає волю, то якого тобі потрібно ще більшого доказу його дружби з нашим родом? Адже найбільшим доказом дружби вважається те, коли (інші) і люблять, і ненавидять тих же, кого і ми.
Хочеш знати, якою прикрасою для людей є піст, якою обороною і захистом? Подумай про блаженний і дивний рід чернецтва. Вони, втікши від світського гамору, зійшовши на вершини гір і побудувавши келії в тиші пустелі, наче в якійсь спокійній пристані, узяли собі піст товаришем і спільником на все життя. Тому він і перетворив їх з людей на ангелів. Та й не тільки їх, але й тих, котрі і в містах дотримують його, — всіх підносить на саму вершину мудрості. І Мойсей, і Ілля, стовпи старозавітних пророків, хоч були знаменитими і великими в інших чеснотах і мали велику відвагу, однак, коли хотіли приступити до Бога і розмовляти з Ним, наскільки це можливо для людини, — зверталися до посту і на його руках підносилися до Бога. Тому і Бог, як тільки створив людину, тут же віддав її в руки посту — йому, як ніжній матері і найкращому наставникові, доручив її спасіння. «Від усякого древа в саду ти будеш їсти, а від древа пізнання добра і зла — не їж від нього» (Бут. 2, 16–17), — це і є вид посту. Якщо ж піст необхідний у раю, то набагато більш поза раєм. Якщо ліки корисні до поранення, то набагато більше після поранення. Якщо зброя була потрібна нам ще до початку війни з похотями, то набагато більше необхідна підмога посту після відкриття такої боротьби з боку похотей і демонів. Якби Адам послухав цього голосу1, то не почув би іншого: «Бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3, 19). Та оскільки він не послухав того (голосу), тому за це (спіткали його) смерть, і турботи, і прикрості, і печаль, і життя, важче за всяку смерть, за це терни і будяки, за це труди і хвороби, і життя, сповнене скорбот.
Ти бачив, як Бог гнівається, коли нехтують піст? Поглянь же, як Він і радіє, коли вшановують піст. За зневагу посту Він покарав злочинця смертю і, навпаки, за повагу до посту врятував від смерті тих, котрі постили. І щоб показати тобі силу посту, Бог дав йому владу вже після вироку (над злочинцями), після відправлення їх на страту, брати тих, котрих вели на смерть, із середини шляху і повертати до життя. І це зробив піст не з двома чи трьома, чи двадцятьма, а навіть з цілим народом. Тоді, як велике і дивне місто ниневітян уже стояло на колінах, схиливши голову до самої прірви, і готове було прийняти спрямований зверху удар, — піст, наче якась сила зверху, що налетіла, вирвала його (місто) із самих воріт смерті і повернула до життя. Але, коли бажаєте, то послухаємо і саму історію. «І було, — сказано, — слово Господнє до Іони: встань, іди у Ниневію, місто велике» (Іон. 1, 12). Бог, передбачаючи втечу пророка, із самого початку хоче викликати (в Іоні) жаль величчю міста. Але послухаємо і проповіді.
2. «Ще три дні, і Ниневія буде зруйнована!» (Іон. 3, 4). Для чого ж наперед говориш про те зло, яке хочеш учинити? Для того, що не зроблю того, про що говорю наперед. Для того Він погрожував і геєною, щоб не відвести в геєну: нехай, говорить, лякають вас слова — і не засмучують діла. А чому він обмежує термін таким коротким часом? Тому, щоб ти побачив чесноту чужоземців, — чужоземців, тобто ниневітян, які за три дні зуміли загладити такий гнів (Божий) за їхні гріхи, і сам звеличив людинолюбство Бога, Який задовольнився триденним покаянням за такі великі беззаконня і не впадав у розпач, хоч би й без числа згрішив. Як лінивий душею і безпечний, хоч і отримає багато часу для покаяння, однак через лінощі не зробить нічого важливого і не примириться з Богом, так добрий, який горить запопадливістю і з великою ревністю звершує покаяння, може й за коротку мить загладити гріхи багатьох років.
Хіба Петро не тричі відрікся? Хіба втретє не з клятвою? Хіба не через те, що злякався слів якоїсь незначної служниці? І що? Хіба багато років потрібно було йому для покаяння? Ніскільки, але тієї ж ночі він і упав, і піднявся, отримав і рану, і ліки, занедужав й одужав. Як і яким чином? Тим, що він плакав і ридав, чи краще тим, що не просто плакав, а надзвичайно гаряче і від серця. Тому і євангеліст не сказав, що він тільки плакав, але — «плакав гірко» (Мф. 26, 75). А яка сила його сліз, цього, говорить, ніяке слово не може відобразити, тільки наслідки ясно вказують. Те падіння (Петра) було злочинним, бо жоден гріх не може зрівнятися із відреченням (від Христа), однак і після такого великого гріха Христос знову підніс його до попередньої гідності і доручив йому керування вселенською Церквою. І, що найважливіше, — показав його таким, що має до Господа більше любові, ніж усі Апостоли, оскільки сказав: «Петре! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?» (Ін. 21, 15). А з такою чеснотою, як любов, ніщо не може зрівнятися. Так, щоб ти не сказав, що Бог справедливо простив ниневітян, як чужоземців і непросвічених, адже сказано: «Раб, який не знав і зробив щось гідне покарання, буде битий менше» (Лк. 12 47–48), — щоб ти, говорю, не сказав цього, для цього Він і виставив перед тобою Петра — раба, який вповні знав волю Господа. І хоч він учинив найтяжчий гріх, однак поглянь, на яку висоту піднявся.
Так і ти не впадай у відчай через гріхи. У гріхові найбільш злочинним є те, коли в ньому залишаються, а в падінні найгірше те, коли після падіння лежать. Над цим і Павло плаче, ридає і називає це гідним сліз: «(Боюся), щоб знов, коли прийду, — говорить, — не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, котрі не просто згрішили раніше, але не покаялися у нечистоті, блуді та непотребстві, яке чинили» (2 Кор. 12, 21). А для покаяння який час може бути більш зручний, як не час посту?
3. Але повернімося до історії. Почувши ці слова2, «встав Іона, щоб утікати у Фарсис від лиця Господа, і прийшов в Іоппію» (Іон. 1, 3). Куди тікаєш, людино? Хіба ти не чув, що говорить пророк: «Куди піду від Духа Твого і від лиця Твого куди втечу?» (Пс. 138, 7). На землю? Але «Господня земля і все, що наповнює її» (Пс. 23, 1). У пекло? Але «зійду, — сказано, — у пекло — і там Ти» (Пс. 138, 8). На небо? Але «зійду на небо — Ти там перебуваєш» (Пс. 138, 8). Чи в море? Але «і там, — сказано, — рука Твоя поведе мене» (Пс. 138, 10), що з ним (Іоною) і сталося. Але таким є гріх — він доводить нашу душу до великого безумства. Як безцільно та без розбору бродять люди з важкою головою від сп’яніння, і чи трапиться перед ними яма, чи безодня, чи щось інше, через необачність падають туди, так і ті, що спрямували себе до гріха, ніби сп’янівши від бажання вчинити гріх, не знають, що роблять, нічого не бачать — ані теперішнього, ані майбутнього.
Від Господа тікаєш, скажи мені? Однак почекай трохи і вочевидь довідаєшся, що ти не можеш утекти від рук моря, яке Йому підвладне. І справді, як тільки (Іона) зійшов на корабель, воно збурило хвилі і високо піднялося. Як вірна служанка, знайшовши раба, який утік і вкрав дещо із майна господаря, доти не перестане всіляко турбувати тих, котрі його прийняли, поки не візьме його із собою, так само і море, знайшовши і впізнавши свого раба, всіляко турбує корабельників, хвилюється, виє, і хоч не тягне до суду, зате погрожує потопити корабель разом з людьми, якщо не віддадуть йому раба. Що ж тоді корабельники? «Стали, — сказано, — кидати в море поклажу з корабля» (Іон. 1, 5). Але корабель не полегшувався, бо весь тягар ще залишався на ньому, тобто тіло пророка — тягар, важкий не за властивостями тіла, а тягарем гріха, оскільки нема нічого настільки важкого і незручного, як гріх і непокора. Тому і Захарія зобразив його під виглядом слова (Зах. 5, 7), а Давид, описуючи його сутність, сказав: «Беззаконня мої перевищили голову мою і, як тягар великий, пригнітили мене» (Пс. 37, 5). І Христос говорив до тих, що жили в безлічі гріхів: «Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11, 28).
Так і тоді гріх обтяжував корабель і готовий був потопити його у воді, а Іона спав і хропів. Важкий це був сон — не сон задоволення, а скорботи, не безтурботності, але печалі, оскільки вірні слуги незабаром усвідомлюють свої гріхи, що трапилося і з Іоною. Учинивши гріх, він тоді ж пізнав і тягар гріха. Такою є властивість гріха, що він після того, як народиться, збуджує біль у тій душі, котра його породила. Під час нашого народження буває не так. Ми, як тільки народимося, припиняємо болі родів, а він, як тільки народиться, мучить болями роздуми, які породили.
А що керманич? «Прийшов, — сказано, — до нього (Іони), і сказав йому: «Чого ти спиш? Встань, взивай до Бога твого» (Іон. 1, 6). Він уже з досвіду знав, що то був не звичайний буревій, а кара, послана від Бога, — такі хвилі, перед якими безсиле людське вміння, де нічого не варті руки керманича. Для його приборкання потрібний був інший, кращий Керманич, Який управляє всім світом, необхідна була допомога з неба. Тому і корабельники, залишивши весла і вітрила, і снасті, і все, опустивши весла, підняли руки до неба і благали Бога. Коли ж і це не допомогло, тоді, говорить Писання, «кинули жереби» (Іон. 1, 7), і жереб нарешті відкрив винного. Однак вони не просто взяли його і кинули у воду, але серед такого буревію і тривоги, ніби серед великої тиші, влаштували на кораблі судилище — дали йому (Іоні) можливість говорити, дозволили захищатися і все старанно досліджували, начебто мусили віддати комусь звіт про свій вирок. Послухай же, як вони все досліджують, наче в судилищі. «Яке твоє заняття, і звідки ти йдеш? Де твоя країна і з якого ти народу?» (Іон. 1, 8). Його вже обвинуватило море, волаючи проти нього, проти нього засвідчив жереб і викрив, однак вони, незважаючи ані на крик моря, ані на свідчення жереба, ще не виносять вироку, але, як у суді судді доти не виносять вироку, поки сам підсудний не визнає свого гріха, хоч присутні й обвинувачі, є і свідки, і докази, так тут і корабельники, люди чужі й непросвічені, зберігали порядок, який буває у судах. І це (вчинили вони) серед такого великого страху, таких хвиль, такої великої тривоги, коли море не давало їм навіть зітхнути — так воно шуміло і пінилося, здіймаючи безперестанні хвилі із шаленством та виттям.
Звідки ж, улюблені, взялося таке піклування про пророка? Від Божого Провидіння. Бог улаштував це, напоумляючи цим пророка бути людинолюбним і лагідним і, ніби волаючи до нього, казав:
— Наслідуй корабельників, непросвічених. Вони не нехтують навіть однією душею, не безжалісні навіть до єдиного твого тіла, а ти зрадив ціле місто, яке від тебе залежало, в якому багато тисяч жителів. Вони, навіть викривши винуватця лиха, яке з ними трапилося, не поспішають винести обвинувальний вирок, а ти, не маючи причини обвинувачувати ниневітян, потопив їх і погубив. Причому ти не послухав, коли Я велів тобі йти з проповіддю закликати їх (ниневітян) до спасіння, а ці (корабельники) і без будь-якого наказу використовують усі засоби, щоб тебе, який виявився винним, врятувати від кари.
Справді, корабельники і після обвинувачення морем, після доказу через жереб, коли і сам (Іона) обвинувачував себе і зізнався у втечі, — і тоді не віддали пророка на загибель, а очікували, утримувалися і використовували всі засоби, щоб і після такого викриття не віддати його шаленству моря. Однак цього не дозволило море, або краще, не допустив Бог, бажаючи напоумити Іону як через корабельників, так і через кита. І справді, почувши: «Візьміть мене і киньте мене в море, і море затихне для вас» (Іон. 1, 12), вони намагалися підійти до землі, але хвилі не дозволили.
4. Отже, ти бачив пророка, який тікає, тепер послухай, як він волає із глибини — із утроби кита. Ту (втечу) вчинив він як людина, а це (сповідання) звершив як пророк. Тож море, прийнявши його, вкинуло, наче в якусь в’язницю, в утробу кита, щоб зберегти для Господа втікача непошкодженим. Ані люті хвилі, що взяли його, не задушили його, ані більш лютий, ніж хвилі, кит, який поглинув його, не погубив в утробі, а зберіг і привів до міста. І море, і кит виявили надприродну слухняність, щоб пророк у всьому напоумився. І ось він, прийшовши до міста, прочитав вирок, наче царську грамоту про покарання, і волав: «Ще три дні, і Ниневія буде зруйнована» (Іон. 3, 4).
Почули це ниневітяни і не виявили невір’я і зневаги, а тут же негайно всі поспішили до посту: чоловіки, жінки, раби, господарі, начальники, підлеглі, діти, старці. Навіть безсловесні не були вилучені від цього суспільного подвигу. Скрізь веретища, скрізь попіл, скрізь плач і крик. І той, хто в діадемі, зійшовши з царського престолу, розстелив під собою веретище, посипав себе попелом і так врятував місто від небезпеки. Відкрилося надзвичайне явище: порфіра уступила веретищу! Справді, до чого неспроможна була порфіра, те могло зробити веретище; чого не зробила діадема, те зробив попіл. Бачиш, недаремно я сказав, що боятися потрібно не посту, а пияцтва й об’їдання? Пияцтво й об’їдання похитнули і погрожували зруйнувати місто тоді, коли воно стояло, а піст підтримав його навіть тоді, коли воно хиталося і було готове впасти.
З постом і Даниїл, увійшовши до рову з левами, вийшов звідти так, ніби був там з лагідними вівцями. Хоч леви і кипіли люттю, і кидали убивчі погляди, і сама природа збуджувала їх (бо нема більш лютих звірів за цих), і голод, ніби якийсь внутрішній кат, примушував їх розтерзати пророчу утробу (бо вони не їли сім днів), однак не торкнулися трапези, що лежала перед ними3, і відмовилися від цієї їжі. З постом і три юнаки, ввійшовши у вавилонську піч і пробувши у вогні чимало часу, вийшли з печі з тілами, світлішими за вогонь. Але якщо той вогонь був справжнім вогнем, то як же він не вчинив те, що властиво для вогню? Якщо тіла юнаків були насправді тілами, то як же вони не зазнали того, що властиво для тіла? Як? Запитай у посту, і він відповість тобі, і сам розв’яже загадку — це справді була загадка. Природа тіла боролася з природою вогню, і перемога залишилася на боці тіла!
Бачив дивовижну боротьбу? І бачив дивовижну перемогу? Подивуйся посту і прийми його з розпростертими руками. Якщо він і в печі допомагає, і в лев’ячому рові зберігає, і демонів виганяє, і перемінює визначення Боже, і приборкує шал пристрастей, і подає нам волю, і неабияк втихомирює наші помисли, то хіба не до краю безумно було б тікати і боятися його, коли в його руках стільки благ? Але він, кажуть, виснажує наше тіло до знемоги. Але чим більше «зовнішній наш чоловік тліє», тим більше «внутрішній день у день оновлюється» (2 Кор. 4, 16). А краще сказати, якщо захочеш ретельно досліджувати це, то побачиш, що піст є матір’ю і тілесного здоров’я. А коли не віриш моїм словам, то запитай у лікарів, і вони пояснять тобі це більш зрозуміло. Вони називають помірність матір’ю здоров’я, а про хвороби в ногах і про хвороби голови, про апоплексію і про блювоту, про водяну хворобу і запалення, про пухлини і безліч інших хвороб говорять, що вони походять від ласощів та пересичення, як від нечистого джерела — нечисті струмки, згубні і для здоров’я тіла, і для цнотливості душі.
5. Отже, не будемо боятися посту, який спасає нас від таких великих зол. Не без причини повчаю вас цьому, а тому, що бачу багато таких людей, котрі ухиляються і тікають геть, начебто їх хочуть віддати в руки якійсь суворій жінці, і гублять сьогодні себе пияцтвом і пересиченням. Тому раджу: об’їданням і пияцтвом не губіть наперед очікуваної від посту користі. І люди із розладом шлунку, коли перед тим, як потрібно прийняти гіркі ліки, надміру наповнять себе їжею, а потім приймуть ліки, то цю гіркоту витерплять, однак користі не отримають, оскільки витратили дію ліків на непотрібне мокротиння. Тому лікарі і радять їм лягати спати без вечері, щоб вся сила ліків негайно ж подіяла на зайве мокротиння, що спричиняє хворобу. Так буває і з постом. Якщо ти сьогодні будеш надто пиячити, а завтра приймеш ліки посту, то цим зробиш його для себе даремним і безплідним. І хоч ти доклав трудів, але плодів від посту не отримаєш, бо він усю свою силу направить проти шкоди, яку щойно спричинило пияцтво. А коли ти приготуєш для нього легке тіло і приймеш ліки з тверезою думкою, то можеш очистити багато колишніх гріхів.
Отже, не будемо і, вступаючи в піст, впиватися, і після посту знову віддаватися пияцтву, щоб не трапилося того, що буває, коли хтось ударить ногою хворе тіло, яке щойно оправляється від хвороби, і цим завдає йому ще тяжчої хвороби. Так буває і з нашою душею, коли ми в обох випадках — і на початку, і наприкінці посту — затьмарюємо хмарою пияцтва тверезість, яку отримали через стриманість. Як ті, що готуються боротися з дикими звірами, спочатку захищають свої головні органи багатьма знаряддями і щитами, потім уже вступають у боротьбу зі звірами, так тепер є багато таких, що готуються боротися з постом, ніби з диким звіром, й обгороджують себе об’їданням і, до крайності обтяживши і затьмаривши себе, дуже нерозумно зустрічають тихе і лагідне обличчя посту. І коли запитаю тебе:
Для чого сьогодні йдеш у лазню? Ти скажеш:
Щоб з чистим тілом зустріти піст. А коли запитаю:
Чому впиваєшся? Ти знову скажеш:
Тому, що готуюся вступити в піст.
Але хіба не дивно зустрічати це прекрасне свято з чистим тілом, але з нечистою і п’яною душею? Можна б сказати і більше, але для розсудливих задля їхнього виправлення і цього досить.
Отже, треба припинити слово, бо я хочу послухати і голосу отця. Ми, як малі пастушки, сидячи під покровом цього святилища, ніби під дубом чи тополею, граємо на легкій сопілці. А він, наче вправний музикант, який, настроївши золоту арфу, злагодженістю звуків захоплює всіх слухачів, — так і він подає нам велику користь, але не злагодженістю звуків, а злагодженістю слів і справ. Саме таких учителів і шукає Христос. Бо «хто виконає, — сказав Він, — і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному» (Мф. 5, 19). Таким є і цей4. Тому він і великий у Царстві Небесному. Тож, щоб і нам, за його молитвами і всіх співслужителів, сподобитися отримати Царство Небесне через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
- Не споживати плодів із дерева пізнання добра і зла. [↩]
- Боже веління йти в Ниневію. [↩]
- Тобто кинутого у рів пророка. [↩]
- Єпископ Флавіан, який був присутній під час цієї бесіди. [↩]
