Бесіди про покаяння. Бесіда четверта
Про покаяння і молитву
1. Пастухи водять овець постійно туди, де бачать густішу траву, і не виганяють їх звідти доти, поки отара не випасе всю траву. Наслідуючи їх, і ми ось уже четвертий день пасемо свою отару на пасовищі покаяння та й сьогодні ще не маємо наміру вставати, оскільки бачимо ще багато поживи, багато насолоди, а водночас і користі.
Не так заспокоюють овець гілки дерев, які служать для них дахом опівдні, роблячи приємну і корисну тінь, і сприяють особливо солодкому сну, як читання Божественного Писання, яке приємніше і солодше за всяку тінь, підбадьорює й оживляє скорбні й охоплені печаллю душі, знищуючи силу і жар скорботи і подаючи розраду. І справді, воно подає нам велику втіху не тільки під час утрати майна, не тільки при втраті дітей чи в будь-якому іншому горі, але й в гріховних обставинах. Коли людина впаде, будучи захопленою і скинутою гріхом, а потім її буде мучити совість, і вона, постійно пам’ятаючи про гріх, пригнічується надмірною печаллю, щодня горить у вогні і, незважаючи на безліч тих, що втішають, не отримує розради, тоді, ввійшовши до церкви і почувши, що багато хто зі святих після падіння піднялися і знову повернулися до попередньої слави, — неодмінно отримає розраду. Крім того, згрішивши, людям ми часто не сміємо відкрити свого гріха, бо нам соромно і совісно, а якщо й відкриємо, то не отримаємо такої користі. А коли утішає і торкається нашого серця Бог, тоді всяка сатанинська печаль утече тут же.
Для того й описані для нас падіння праведних, щоб і побожні, і грішники отримали від цього особливу користь. Грішник не впадає у відчай і безнадійність, коли бачить, що інший хоч упав, однак зміг знову встати. А побожний буде більш ревним і побожним, бо коли побачить, що впало чимало з тих, котрі набагато кращі за нього, то, будучи напоумлений страхом через їхнє падіння, буде завжди уважним і виявить велику пильність щодо себе. Отож, один, удосконалюючись у чеснотах, буде стояти непохитно, а другий, грішник, спасаючись від розпачу, незабаром повернеться до того стану, з якого впав. Коли нас у печалі втішає людина, то ми, зазвичай, утішаємося на якийсь час, а потім знову впадаємо в попередню печаль. А коли Бог напоумляє прикладом інших, котрі грішили, але покаялися і спаслись, тоді Він явно відкриває перед нами Свою милість, щоб ми, отримуючи вірну і надійну розраду, не сумнівалися щодо свого спасіння.
Отже, стародавні розповіді Писання подають усім бажаючим достатні ліки для скорбних як стосовно гріха, так і в небезпеках, які трапляються. Чи спіткає нас утрата майна, чи образи від наклепників, чи кайдани, чи побиття, чи якесь інше лихо, — дивлячись на праведників, які перетерпіли і пережили те ж саме, ми можемо скоро повернути душевну рівновагу. У тілесних хворобах, коли хворий дивиться на інших хворих, то цим ускладнює свою хворобу, а часто отримує і нову. Наприклад, деякі, побачивши хворих на очі, і самі від одного погляду починали хворіти. А під час хвороби душі навпаки: часте розмірковування про тих, котрі зазнали такого ж нещастя, як і ми, полегшує скорботу в нашому нещасті. Тому і Павло саме так потішає вірних, вказуючи їм на святих не тільки живих, але й померлих. Розмовляючи з євреями, котрі готові були спіткнутися й упасти, він вказує на святих мужів Даниїла, трьох юнаків, Іллю, Єлисея: «Затуляли пащі левів, гасили силу вогню й уникали вістря меча…, були побиті камінням, зазнавали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць…, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких весь світ не був достойний» (Євр. 11, 33–38).
Спілкування в стражданнях подає скорбним розраду. Як терпіти самому будь-яке лихо є безутішним горем, так знайти іншого, обтяженого таким же лихом, означає полегшити свою рану.
2. Отже, щоб ми не печалилися ні за яких тяжких обставин, будемо уважно слухати розповіді Писання. Звідси ми отримаємо велике підбадьорення у терпіннях, бо не тільки отримаємо розраду через спілкування з тими, котрі зазнали такого ж горя, але й навчимося, як позбутися зла, що спіткало нас, як і після заспокоєння (від горя) залишатися урівноваженими, — не впадати в безпечність і не підноситися гордістю. Нема нічого дивного, коли ми в прикрощах упокорюємося, принижуємося і виявляємо неабияке благочестя, оскільки самі спокуси змушують робити це, тобто засмучуватися, навіть того, хто має кам’яне серце. Але тільки для душі благочестивої, яка постійно має перед своїм зором Бога, властиво і після звільнення від спокус ніколи не впадати в забуття. А це часто траплялося з юдеями.
Тому і пророк, насміхаючись над ними, говорив: «Коли Він умертвляв їх, тоді вони шукали Його і наверталися, і зранку шукали Його» (Пс. 77, 34). І Мойсей, спостерігаючи за ними те ж саме, часто застерігав їх: «І будеш їсти, і пити, і насичуватися, тоді бережися, щоб не забув ти Господа Бога твого» (Втор. 6, 11–12). Однак це сталося, адже сказано: «І їв Яків, і розповнішав Ізраїль, і став упертим, і був відкинутий улюблений» (Втор. 32, 15).
Отже, святим потрібно дивуватися не тому, що вони були такими благочестивими і мудрими під час сильної скорботи, але тому, що й після бурі, і з настанням тиші продовжували бути однаково скромними і старанними. І коневі можна особливо дивуватися, коли він може без вузди йти рівно. Якщо ж він прямо йде тому, що утримується віжками й уздою, то в цьому нема нічого дивного — це треба приписувати не благородності тварини, а силі вузди. Це ж можна сказати і про душу. Не дивно, якщо вона поводиться скромно, коли її гнітить страх, ні. Покажи мені мудрість душі та її доброзичливість тоді, коли минуться спокуси і зніметься вузда страху.
Але боюся, щоб, засуджуючи юдеїв, я не засудив нашого способу життя. Коли і ми страждали від голоду і пошесті, від граду і посухи, від пожеж і навали ворогів, то хіба не щодня церква була тісною через багатолюдність тих, котрі збиралися? Тоді великою в нас була любов до мудрості і зневага до світських справ. Нас не тривожили ані любов до грошей, ані пошуки слави, ані пристрасті і прагнення розпусти чи будь-яка зла думка, але всі з молитвою та сльозами віддалися побожності. Блудник зробився тоді стриманим, злопам’ятний поспішав миритися, грошолюб старався подавати милостиню, гнівливий і зухвалий ставав смиренним і лагідним. Але коли Бог утихомирив той гнів, відвів бурю і після такого хвилювання навів тишу, ми знову повернулися до попереднього. Про це я і тоді, під час самих спокус, заздалегідь невпинно застерігав і говорив, однак жодного успіху не отримав, бо всі ті намагання ви свідомо відкинули, наче сон і тінь, що проходить. Саме тому тепер боюся більше, ніж тоді, і про що я тоді говорив, тепер особливо боюся, щоб ми не накликали на себе прикрощів більш тяжких, ніж були попередні, і після цього не отримали від Бога невиліковну рану. Коли той, хто часто грішить, отримує від Бога прощення і водночас не задумується над таким довготерпінням, щоб відійти від безчестя, то такий нарешті доводить Бога до того, що Він і мимоволі насилає на нього особливо велике лихо, викорінює його цілком і вже не дає йому бодай якогось часу для покаяння, як це трапилося з фараоном.
Коли він, випробувавши велике Боже довготерпіння під час першої, і другої, і третьої, і четвертої, і наступних кар, і ніскільки цим не скористався, тоді врешті-решт був винищений і повністю знищений зі всім містом. Цього ж зазнали і юдеї. Тому і Христос, провіщаючи їхнє винищення та остаточне зруйнування, говорив: «Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах пташенят своїх під крила, і ви не захотіли! Ось, залишається дім ваш порожнім» (Лк. 13, 34–35). Тому боюся, щоб і ми не зазнали такого ж, бо ми не напоумляємося ані чужими, ані своїми прикрощами. Однак говорю це не тільки вам, котрі тепер є присутні тут, але й тим, котрі перервали повсякденну ретельність і забули про колишні скорботи, — яким я безустанно, із надзвичайним зусиллям говорив, що хоч і минулися спокуси, але пам’ять про них повинна залишатися в наших душах, щоб ми, постійно пам’ятаючи про благодіяння, безустанно дякували Богові, Який дарував його.
3. Це я і тоді говорив вам, і тепер говорю, а через вас — їм: будемо наслідувати святих, яких ані скорботи не здолали, ані спокій не розслабив, що буває тепер з багатьма серед нас, як з легкими човнами, які від будь-якого напору хвиль заливаються водою і тонуть. Часто і вбогість, нахлинувши на нас, заливає і топить, і багатство, прийшовши до нас, у свою чергу підносить і кидає у крайню безпечність. Тому прошу, нехай кожний з нас, залишивши все, спрямовує свою душу до спасіння. Коли вона добре налаштована, тоді, яке б нещастя нас не спіткало: чи голод, чи хвороба, чи наклепи, чи розкрадання майна, чи що б то не було, — все буде зручним і легким, відповідно до заповіді Господа і через надію на Нього. Як і навпаки, у кого душа не налаштована до Бога, така людина, хоч би й багатство лилося на неї, хоч би були в неї діти і безліч грошей, переживає багато скорбот і прикрощів.
Отже, не будемо ані багатства шукати, ані від бідності тікати, а насамперед будемо піклуватися кожний про свою душу і зробимо її здатною розпоряджатися цим життям і бути готовою до відходу звідси туди. Ще трохи — і буде іспит для кожного з нас, коли всі станемо перед страшним Христовим судилищем в оточенні своїх справ і власними очима побачимо то сльози сиріт, то ганебну розпусту, якою ми осквернили душу свою, то зітхання вдів, то побиття, завдані убогим, і пограбування жебраків. І не тільки це (побачимо) і подібне до цього, але й усе негідне, що ми вчинили навіть у думках, бо Він (Бог) є Суддею думок і Цінителем думок (Євр. 4, 12), і «знає серця і думки» (Пс. 7, 10), а тому «віддасть кожному за вчинками його» (Рим. 2, 6).
Але це моє слово відноситься не тільки до тих, котрі живуть у світі, але і до тих, котрі через любов до усамітненого життя побудували собі келії в горах, оскільки вони повинні не тільки тіла свої оберігати від осквернення блудом, але й душу від будь-якої сатанинської пожадливості. Апостол Павло роздумує не тільки про жінок, але й про чоловіків, і про всю Церкву, коли говорить, що цнотлива душа повинна бути «святою і тілом, і духом» (1 Кор. 7, 34)? і далі: «Представте тіла ваші чистою дівою» (2 Кор. 11, 2). А як саме чистою? «Яка не має плями чи вади» (Еф. 5, 27). І ті діви, в котрих погасли світильники, були дівами тілом, але не були чисті серцем, — хоч їх не розтлив чоловік, зате їх розтлила любов до грошей. Їхнє тіло було чистим, а душа була сповнена блуду, бо ними опанували злі помисли: сріблолюбство, і жорстокосердість, і гнів, і заздрість, і лінощі, і безпам’ятність, і гордість — все це погубило достоїнство їхнього дівоцтва. Тому і Павло говорить: «Нехай буде діва святою і тілом, і духом» (1 Кор. 7, 34). І далі: «Щоб представити Христові вас чистою дівою» (2 Кор. 11, 2).
Як тіло розтлівається блудом, так і душа оскверняється сатанинськими помислами, спотвореними правилами, нечистими думками. Хто говорить: я цнотливий тілом, а в душі заздрить брату, той не цнотливий. Його цнотливість спотворена єднанням із заздрістю. Марнославний також не цнотливий. Його цнотливість розтлила любов до лихослів’я. Ця пристрасть увійшла (в нього) — і порушила його цнотливість. А хто ненавидить свого брата, той більше вбивця, ніж цнотливий. І взагалі, хто якою злою пристрастю буває охоплений, той нею і розтліває свою цнотливість. Тому Павло відхиляє (нас) від цих злих зв’язків і велить бути дівами, щоб ми добровільно не приймали в душу жодної негідної думки.
4. Що ж нам сказати на це? Як заслужити помилування? Як спастися? Ось що скажу: будемо постійно носити в серці молитву та її плоди, тобто смирення і лагідність. «Навчіться від мене, — говорить Господь, — бо Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11, 29). І далі Давид: «Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50, 19). Нічого так не приймає і не любить Бог, як душу лагідну, смиренну і вдячну. Дивися ж і ти, брате, коли будь-що зненацька осягне тебе і засмутить, не звертайся до людей і не покладайся на людську допомогу, а, залишивши всіх (людей), піднесися своєю думкою до лікаря душ. Вилікувати серце може тільки Той, Хто створив наші серця і знає всі наші діла. Він може ввійти в нашу совість, торкнутися серця й утішити душу. Якщо ж Він не утішить наших сердець, то марні і даремні будуть розради людські, як і навпаки, коли Бог заспокоює й утішає, тоді люди, хоч би тисячі разів турбували нас, не в змозі будуть нічим нам зашкодити, бо, коли Він укріпить серце, тоді ніхто не зможе його похитнути.
Отже, знаючи це, улюблені, будемо завжди звертатися до Бога, Який і хоче, і може спасти нас від лиха. Коли треба просити людей, то нам необхідно наперед і з воротарями поговорити, і упросити прибічників і підлесників, і здолати чималий шлях. А в Бога цього нема. Його можна упросити без посередника. Він приймає молитву без грошей, без витрат, досить тільки благати серцем і принести сльози — і як тільки ввійдеш, тут же прихилиш Його до себе. Водночас, благаючи людину, ми часто боїмося, щоб який-небудь ворог чи друг (наших ворогів), чи супротивник (наш) не почув про нашу справу, чи будь-хто інший не розповів про те, про що ми говоримо, і не спотворив правду. А перед Богом побоюватися цього не потрібно.
— Коли ти хочеш, — говорить Він, — ублагати Мене, приступи до Мене сам, без будь-якого свідка, тобто благай серцем, не рухаючи устами. «Увійди, — говорить, — до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолися Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф. 6, 6).
Поглянь, яка висока честь:
— Коли ти благаєш Мене, — говорить Він, — нехай ніхто не бачить цього. А коли Я роблю тобі честь, то весь світ ставлю свідками цього благодіяння.
Переконаймося ж і будемо молитися не напоказ і не про помсту нашим ворогам, не будемо вчити Його, як допомогти нам. Якщо людям, котрі захищають нас і говорять за нас перед світськими судіями, ми розповідаємо тільки свої справи, а справу захисту надаємо їм, щоб вони за своїм розсудом розпорядилися нашими справами, то тим більше ми повинні так ставитися до Бога. Ти сказав Йому про свої справи, сказав, що ти потерпів, — але жодного разу не говори при цьому, як повинен тобі допомогти. Він Сам добре знає, що для тебе корисне. Однак є чимало таких, котрі у молитві висловлюють тисячі особливих прохань і говорять:
— Господи, дай мені здоров’я тілесне, подвой моє майно, помстися моєму ворогові.
Це досить нерозумно. Тому, відкинувши це, необхідно молити і просити тільки за прикладом митаря, котрий говорив: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18, 13). А Він уже Сам знає, як тобі допомогти. «Шукайте, — говорить Він, — спершу Царства Божого, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). Саме так, улюблені, будемо старатися (молитися) з ретельністю і смиренням, б’ючи себе в груди, за прикладом того (митаря) — й отримаємо те, чого просимо. Якщо ж ми молимося у гніві і роздратуванні, тоді ми перед Богом огидні й ненависні. Тому упокормо наше серце й усмирімо нашу душу, і будемо молитися як за себе, так і за тих, котрі образили нас. Якщо хочеш прихилити Суддю, щоб подав твоїй душі поміч, і залучити Його на свій бік, то ніколи не жалійся Йому на того, хто тебе засмутив. Таким є Суддя. Він вислуховує і задовольняє прохання насамперед тих, котрі моляться за ворогів, не пам’ятають зла і не повстають проти своїх ворогів. І якою мірою вони роблять це, такою ж мірою і Бог помститься їхнім ворогам, якщо ті не покаються.
5. Дивіться ж, браття, коли хто-небудь завдасть нам будь-якого лиха, то не будемо відразу печалитися й засмучуватися, а будемо дякувати, терпляче переносячи (образу) й очікуючи допомоги від Господа. Хіба Бог не міг ще раніше прохання подати нам блага, дарувати нам безтурботне життя і звільнити від будь-якої скорботи? Але Він робить те й інше з любові до нас. Справді, чому Він попускає нам переживати скорботи і не спішить визволяти від них? Чому? Тому, щоб ми зверталися до Нього, благаючи захистити, прибігали до Нього і безупинно закликали Його собі на поміч. Тому і хвороби тіла, тому і вбогість плодів, тому і голод, щоб ми через ці прикрощі завжди прибігали до Нього і так через тимчасові скорботи стали спадкоємцями вічного життя.
Отже, і за них ми повинні дякувати Богові, Який багатьма способами лікує і рятує душі наші. Люди, якщо зроблять для нас незначне благо, а ми згодом, хоч і мимоволі, образимо їх бодай трохи, то вони тут же докоряють нам своїм благодіянням, через що багато хто проклинає себе за те, що прийняли від них якесь благодіяння. А Бог чинить не так. Навпаки, коли люди зневажають і ображають Його, навіть після отриманих від Нього благ, Він Сам захищається і виправдується перед тими, котрі Його образили, і говорить: «Народе Мій! Що зробив Я тобі?» (Мих. 6, 3). Вони не хотіли визнавати Його Богом, а Він не переставав називати їх людьми, вони відрікалися від Його панування, а Він не відкидав їх, а наближав і залучав до Себе, кажучи:
— Народе Мій! Що зробив Я тобі? (Мих. 6, 3). Хіба Я, — говорить, — був тягарем для вас, чи суворим, чи обтяжливим? Цього ви не можете сказати. Але якби й було це, то й тоді не випадало вам тікати (від Мене). «Хіба є який син, якого не карав би батько?» (Євр. 12, 7). Однак і цього не можете сказати. І знову в іншому місці: «Яку неправду знайшли у Мені батьки ваші?» (Єр. 2, 5).
Важливі і дивні ці слова. Вони означать ось що: у чому Я погрішив? Бог говорив людям: у чому Я погрішив, тоді як навіть раби не допускають, щоб їхній господар сказав це! Причому (Бог) не говорить:
— Чим Я згрішив проти вас, але проти батьків ваших. Ви, — говорить, — не можете навіть сказати бодай того, що відчуваєте до мене батьківську ворожнечу, бо і предкам вашим Я ніколи не давав приводу скаржитися на Моє Провидіння, начебто Я зневажив їх у малому чи великому.
І не просто сказав:
— Яку (неправду) «мали» отці ваші, але «яку знайшли». Багато вишукували, багато вистежували вони, будучи стільки років під Моїм пануванням, однак не знайшли в Мені жодної неправди.
Після всього цього будемо постійно прибігати до Нього і в усякій печалі шукати Його розради, у всякому горі — Його спасіння, Його милості, у всякій спокусі — Його допомоги. Яким би не було горе, яким великим не було б нещастя, Він може все припинити і відвести. Водночас Його милість подасть нам не тільки це, але і всяку безпеку, і силу, і добру славу, і тілесне здоров’я, і душевну мудрість, і благі надії, і те, що ми не будемо поспішними до гріха. Отже, не будемо нарікати, як невдячні раби, не будемо й обвинувачувати Господа, а будемо за все дякувати Йому і вважати лихом тільки одне, а саме — гріх проти Нього. І якщо ми так будемо ставитися до Бога, то нас не осягне ані хвороба, ані убогість, ані безчестя, ані убогість плодів чи будь-яке інше лихо, але, завжди насолоджуючись чистою і невинною радістю, ми отримаємо і майбутні блага через милість і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
