«Наша Парафія»

Проти тих, котрі говорять, що людськими справами
управляють демони, і проти тих, котрі нарікають
на Божі покарання і спокушаються благополуччям
нечестивих і прикрощами праведних

1. Я думав, що через безупинні бесіди ви відчуєте відразу до наших слів, однак бачу, що виходить протилежне: не відраза народжується у вас від безперервності бесід, а збільшується бажання. Ви відчуваєте не пересичення, а задоволення. Виходить так, як буває на світських бенкетах із любителями вина. Вони чим більше п’ють вина, тим більше відчувають до нього потяг. Так і у вас — чим більше ми пропонуємо повчання, тим більше запалюємо заохочення, збільшуємо бажання, підсилюємо любов. Тому я хоча й усвідомлюю в собі крайню убогість, однак не перестаю наслідувати розумних господарів, щоб пропонувати вам безупинну трапезу і ставити повну чашу повчання, оскільки бачу, що ви, і випивши її всю, йдете звідси з новою спрагою.

Це було завжди, а особливо минулої неділі. Те, що ви маєте невгамовну спрагу до слів Божих, особливо показав той день, коли я говорив вам, що не можна злословити один одного, коли я вказав вам і найбезпечніший предмет для осуду, наставляючи викривати власні гріхи, а не перейматися чужими. Коли вказував на приклад святих, котрі засуджували себе, але жаліли інших. Указував на Павла, який говорив про себе, що він перший серед грішників (1 Тим. 1, 15), і що його, богохульника, і гонителя, і кривдника, Бог помилував (1 Тим. 1, 13); який називав себе виродком і вважав, що він не гідний навіть імені апостольського (1 Кор. 15, 8–9). На Петра, який говорив: «Господи, відійди від мене, бо чоловік грішний!» (Лк. 5, 8), на Матфея, який називав себе митарем і під час апостольства (Мф. 10, 3), на Давида, який волав і говорив: «Беззаконня мої перевищили голову мою і, як тягар великий, пригнітили мене» (Пс. 37, 5), на Ісаю, який ридав і, плачучи, волав: «Я людина з нечистими устами» (Іс. 6, 5), на трьох юнаків, котрі у розпеченій печі визнавали і говорили про себе, що вони згрішили, порушили закон і не зберегли повелінь Божих (Дан. 3, 29–30), на Даниїла, котрий плакав через те ж саме.

Коли, перелічивши цих святих, я назвав тих, котрі осуджують, мухами і вказав на справедливу причину такого порівняння, тобто, як ті (мухи) сідають на чужі рани, так і осудливі ранять чужі гріхи, завдаючи болю і тим, котрі спілкуються з ними, коли ж тих, що роблять протилежне, назвав бджолами, не тими, котрі спричиняють біль, а котрі облаштовують вулики найбільшого благочестя і літають по лузі чеснот святих, — тоді, саме тоді виявили ви свою ненаситну любов! Мова наша протривала (тоді) довго, безмірно довго, як ніколи. І чимало очікували, що від такої тривалості слова у вас згасне бажання (слухати). Однак вийшло навпаки: у вас ще більше розгорілося серце, більше запалилося бажання. З чого ж це видно? З того, що під кінець збільшилися оплески і вигуки підсилилися, і відбулося те, що буває в печі. Як там спочатку буває не надто яскравий вогонь, але коли полум’я охопить накладені дрова, тоді піднімається досить високо. Так було і того дня. Спочатку ці збори хвилювалися не надто, але коли мова пішла далеко, охопила все, про що йдеться, і було запропоновано щирі наставляння, саме тоді і розгорілося у вас бажання слухати, і стали лунати особливо сильні оплески. Тому я хоч і мав тоді намір сказати менше, ніж сказав, однак переступив звичайну міру. А краще сказати, ніскільки не переступив я міри, бо обсяг повчання я звик вимірювати не кількістю слів, а настроєм слухачів. У кого слухачі не уважні, той, хоч і скоротить бесіду, все одно здається нудним. А в кого слухачі старанні, уважні і пильні, той, якщо і надто продовжить розмову, то й тоді не задовольнить бажання (слухачів).

Однак через те, що серед такої кількості слухачів є, звичайно, і слабкі, котрі не можуть простежити (до кінця) за тривалим словом, тому я пораджу таким ось що: вислухавши, що можуть, нехай приймуть це і, прийнявши, скільки можуть вмістити, нехай і виходять звідси. Ніхто їм не забороняє (піти), ніхто не примушує їх і залишатися тут понад силу. Нехай вони не змушують нас переривати слово завчасно і раніше визначеної години. Ти наситився, але твій брат ще голодний. Ти достатньо напоєний сказаним, але брат твій ще відчуває спрагу. Тож нехай він не обтяжується твоєю немічністю, змушуючи тебе прийняти дещо понад силу. І ти не ображай його ретельності, перешкоджаючи йому прийняти все, що тільки він може вмістити.

2. Це буває і під час світських трапез. Одні насичуються скоріше, інші повільніше, однак ані ці не докоряють тим, ані ті не засуджують цих. Тільки там раніше вийти (із-за столу) похвально, а тут раніше вийти (з церкви) не похвально, однак пробачно. Там залишатися довше негоже і ганебно, а тут виходити пізніше — похвально і заслуговує неабиякого схвалення. Чому так? Тому, що там пересичення спричиняє розслаблення, а тут від духовної ретельності і побожної ревності народжується непохитність і терпіння.

Але для вступу досить, час уже нам перейти до того боргу, який залишився за нами від того дня. Про що ж тоді йшлося? Про те, що у всіх людей була одна мова (Бут. 11, 1), як і одна природа, і не було нікого, хто говорив би на іншому діалекті чи мові. Звідки ж така розбіжність? Від зухвалості тих, котрі отримали дар (слова). Про те й інше ми сказали тоді, довівши спільністю мови людинолюбство Господа, а розбіжністю — невдячність рабів. Бо Він хоч і передбачав, що ми втратимо дар, однак дав його, а ті, котрим дар був довірений, виявилися недбалими, щоб зберегти довірене.

Отже, перший виправдувальний доказ той, що не Бог відняв дар, а ми втратили подароване. Далі другий той, що згодом ми отримали більші, у порівнянні із втраченим, дари. Замість тимчасових трудів Він нагородив (нас) вічним життям, замість терня і будяків виростив у наших душах плоди Духа. Нічого не було більш негідного за людину, і ніщо не стало більш ушанованого за людину. Вона була найбільш низькою частиною розумного створіння, однак ноги стали головою і разом з Первородним1 піднеслися до Царського престолу. Якби великодушна і благодійна людина, побачивши, що хтось, уникнувши аварії корабля, зумів урятувати від хвиль тільки тіло, то зустрів би (його) із розпростертими руками, одягнув би у світлий одяг і віддав би йому найвищу шану, так і Бог учинив з нашою природою. Людина втратила все, що мала: відвагу, спілкування з Богом, спілкування в раю, безтурботне життя — і вийшла з раю нагою, ніби після аварії корабля. Але Бог, прийнявши її, тут же одягнув і, помалу ведучи її за руку, звів на небо, хоч аварія корабля і не заслуговувала прощення, оскільки вся ця буря сталася не через натиск вітрів, а через безпечність плавця. Але Бог на це не звернув уваги, а пожалів через неосяжність лиха, і того, хто зазнав аварії у пристані, прийняв так прихильно, начебто він зазнав цього на самій середині моря. Адже упасти в раю — це те саме, що зазнати аварії корабля в пристані.

Чому так? Тому що людина спіткнулася й упала тоді, коли ще в нашу природу не вторглися ані скорбота, ані турбота, ані труднощі, ані неспокій, ані незліченні напади пристрастей. І як морські розбійники, інколи просвердливши невеликим залізом корабель, впускають знизу в судно ціле море, так тоді диявол, побачивши корабель Адама, тобто душу, наповнену безліччю добра, підійшов і одним словом, ніби якимсь невеликим залізом, просвердливши (цей корабель), викрав з нього все багатство, а саме судно потопив. Але Бог прибуток зробив більшим за втрату — підніс нашу природу до Царського престолу. Тому і Павло закликає і говорить: «Воскресив з Ним і посадив нас праворуч Нього на небесах…, щоб у майбутніх віках явити безмірне багатство благодаті Своєї в благості до нас» (Еф. 2, 6–7).

Що ти кажеш? Діло вчинене і завершене, а ти говориш: «Щоб у майбутніх віках явити»? Хіба Він ще не явив? Уже явив, однак не для всіх людей, а для мене — віруючого, а невіруючий ще не бачив чуда. Але тоді, у той день, весь рід людський, ставши посередині, здивується тому, що вчинено. Водночас тоді і для нас це стане більш зрозумілим. Ми і тепер віруємо, але не з однаковою ясністю сприймають це чудо слух і зір. Ми виявляємо подив перед царями і тоді, коли чуємо про порфіру, діадему, золотий одяг і царський трон, однак набагато більше подиву виявляємо тоді, коли після відкриття завіси бачимо самого (царя) сидячим на високому престолі. Те саме треба сказати і про Єдинородного. Коли побачимо, що небесні завіси піднялися і Цар ангелів сходить звідти в оточенні небесних сонмів, тоді зір подасть нам це чудо в більшому виді. Та й подумай, як це побачити, що наша природа носиться на херувимах і оточена всією ангельською силою!

3. Поглянь і на мудрість Павла. Скільки слів він вишукує, щоб зобразити людинолюбство Боже?! Не сказав просто: «Благодать», також не сказав просто: «Багатство», але що? — «Безмірне багатство благодаті Своєї в благості». Однак і тут виразився ще не надто сильно. Як слизькі тіла, будучи утримувані навіть тисячами рук, вириваються і легко вислизають, так і людинолюбство Боже. Яким би ми його не зображували, охопити вповні не зможемо — його велич надмірно перевищує немічність наших слів. І Павло, випробувавши це і побачивши, що велич людинолюбства (Божого) перемагає силу слів, сказав тільки одне слово — і відступив. Яке ж це слово? «Дяка Богові за невимовний дар Його!» (2 Кор. 9, 15). Справді, жодне слово і ніякий розум не зможе виразити Божого піклування. Тому Апостол тут говорить, що воно невимовне, а в іншому місці, — що воно перевершує наш розум, коли говорить так: «Мир Божий, який перевищує всякий розум, збереже серця ваші і помисли ваші» (Флп. 4, 7).

Але досі, як я сказав, знайдені ці два виправдувальні докази: один, що не Бог відняв, а ми втратили (дар), а другий, що у порівнянні із втраченими, нам даровані блага набагато більші й величніші. Тепер я хочу сказати і про третій доказ. Який же це третій? Той, що якби Бог і не дав нам згодом блага більші у порівнянні із втраченими, а тільки відняв даровані нам, коли ми самі подали для цього привід (це потрібно додати), — то тільки це вже б достатньо доводило Його піклування про нас. Не тільки дати, але і відняти дане є ознакою найбільшого людинолюбства. І (задля доказу), якщо хочете, запропонуємо слово про рай.

Бог дав рай — це ознака Його піклування. Ми виявилися негідними дару — це ознака нашої невдячності. Він відняв рай у негідних — це було справою Його доброти. Яка ж доброта, скажеш, у відібранні дару? Почекай і обов’язково почуєш. Подумай, справді, ким був би Каїн, якби після вбивства жив у раю? Якщо він, будучи навіть вигнаним із тої оселі, засудженим на страждання і труди, бачачи близьку загрозу смерті, якщо, маючи перед очима гріх батька і ще ніби відчуваючи руками сліди гніву Божого, — якщо, будучи остережений скількома нещастями, впав у такий гріх, що не розгледів природи, забув про однакові страждання тієї, котра породила, і вбив того, хто не причинив йому ніякої образи, торкнувся тіла брата, обагрив кров’ю свою праву руку і не послухався Бога, Який остерігав його бути спокійним, але образив Творця і завдав безчестя батькам, — подумай, на яке ще лиходійство зважився б він, якби залишався в раю?! Якщо він навіть тоді, коли на ньому було стільки вузд, звершив смертельні стрибки, то в яку прірву він зміг би кинутися, коли б не було цих перешкод?

Хочеш довідатися і від його матері, яким великим благом було вигнання з райської оселі? Поглянь, ким була Єва колись і ким стала після. Колись звабника диявола, цього злого демона, вона вважала більш гідним довіри, ніж заповіді Божі, і від одного погляду на дерево потоптала даний Богом закон. Коли ж була вигнана з раю, то поглянь, наскільки вона стала кращою і розумнішою. Народивши сина, вона говорить: «Придбала я людину від Господа» (Бут. 4, 1). До Господа тут же звертається та, котра перед тим знехтувала Господа. Вже не природі приписує свій плід і не шлюбові привласнює народження сина, а визнає Владику природи і Йому складає подяку за народження дитяти. Та, котра колись звабила чоловіка, згодом дитя своє навчила і дала йому таке ім’я, завдяки якому воно могло пам’ятати про дар Божий. А народивши ще іншого сина, говорить: «Бог поклав мені інше сім’я, замість Авеля, якого убив Каїн» (Бут. 4, 25). Жінка пам’ятає про нещастя і не нарікає, а ще й дякує Богові, і називає дитя даром, подаючи йому в цьому повсякчасне повчання. Отже, самим вигнанням Бог подав ще більші блага! Жінка вигнана була з раю, але через вигнання приведена до богопізнання, а тому більше придбала, ніж утратила.

— Але якщо корисним було, — скажеш, — це вигнання з раю, то для чого спочатку Бог дав рай?

Корисно це було, людино, через нашу безпечність. Бо коли б (праотці) були уважними до самих себе, були вдячними Господу і вміли поводитися стримано і скромно, то залишилися б у славі. Але коли знехтували отриманим даром, тоді корисним виявилося вигнання. Для чого ж Бог спочатку дав (рай)? Для того, щоб показати Своє людинолюбство і те, що Він завжди готовий піднести нас до великої честі. Однак ми самі, позбавляючи себе через безпечність поданих нам благ, є виною всіх наших покарань і мук. І ось, як люблячий батько спочатку дозволяє своєму синові жити вдома і користуватися всім батьківським, але коли побачить, що син від цієї честі зробився гіршим, тоді позбавляє його столу і відділяє від себе, а часто навіть виганяє з батьківського дому, щоб він після вигнання через цю ганьбу та безчестя став кращим, показав себе гідним знову повернутися (додому) й отримати батьківську спадщину. Так зробив і Бог. Він дав людині рай, але коли людина виявилася негідною, вигнав її, щоб вона, живучи поза раєм і в безчесті, стала кращою і розумнішою і потім виявилася гідною повернутися. І ось, коли вона згодом стала кращою, Бог знову вводить її (у рай), і говорить: «Сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23, 43). Бачиш, що не тільки дати рай, але й вигнати з раю було справою найбільшого піклування? Якби людина не була вигнана з раю, то і не стала б знову гідною раю.

4. Будемо зберігати це слово в пам’яті постійно. І, якщо хочете, поширимо його на речі, які перед нами. Бог дав усім спільну мову — це діло Його людинолюбства. Люди не скористалися даром як належить, а дійшли до крайнього божевілля. Він знову відняв те, що дав. Бо якщо вони тоді, коли мали одну мову, впали в таке божевілля, що захотіли побудувати вежу до неба, то, якби не були негайно покарані, чи не захотіли б вони вхопитися за саму вершину неба? Звичайно, що це було неможливо для них, однак, судячи з наміру, вони були готові на таке безчестя. Бог, передбачаючи це, за те, що вони належно не скористалися спільністю мови, належним чином роз’єднує їх суперечністю. І поглянь на Його людинолюбство. «Була одна мова й один говір…, — говорить, — і ось що почали вони робити» (Бут. 11, 1, 6).

Чому Він приступив до розділення мов не відразу, але спочатку виправдовується, ніби готуючись стати перед судом? Адже ніхто не скаже Йому: що Ти зробив? Навпаки, Він владний робити все, що тільки захоче. Однак Він, начебто повинен давати відповідь, виражає виправдання, повчаючи нас бути лагідними і людинолюбними. Справді, якщо Владика виправдовується перед рабами, і причому перед тими, котрі образили (Його), то тим більше ми повинні перепрошувати один одного, хоч би отримали найбільшу образу. Поглянь же, як Він виправдовується: «Була одна мова й один говір…, і ось що почали вони робити» (Бут. 11, 1, 6). Він ніби сказав:

— Нехай ніхто, бачачи розділення мов, не ставить цього Мені в провину, нехай ніхто не думає, начебто ця різномовність була введена в людях спочатку. «Була одна мова й один говір», але вони не скористалися даром належним чином.

А щоб ти знав, що Бог не стільки карає за теперішні діла, скільки наперед виправляє майбутнє, то вислухай наступні слова: «І не відступлять вони від того, що задумали робити» (Бут. 11, 6). Зміст цих слів такий: якщо тепер вони не будуть покарані і не будуть зупинені біля самого кореня гріхів, то вже ніде не зупиняться у злі. Саме це й означає: «І не відступлять вони від того, що задумали робити», тобто: крім цих, вони вчинять й інші, ще більші беззаконня. Таким є гріх! Коли він не буде зупинений на самому початку, то, подібно до вогню, який охопив дрова, піднімається на невимовну висоту. Чи бачиш, що і знищення одномовності було справою великого людинолюбства? Бог кинув людей у різномовність для того, щоб вони не впали у більше безчестя.

Отже, зберігайте це слово в пам’яті, і тоді у вас завжди буде тверде і непохитне усвідомлення того, що Бог благий і людинолюбний не тільки тоді, коли нагороджує, але й тоді, коли карає. Бо і в застереженнях Його, і в карах є найбільша доля благодіяння, найважливіший вид провидіння. Тож коли побачиш, що трапиться неврожай, і моровиця, і посуха, і повені, і безладні переміни у повітрі чи інший подібний бич для людської природи, то не виявляй печалі й обурення, а поклонися Творцеві, подивуйся Його піклуванню. Він це робить і карає тіло, щоб напоумити душу.

— І це, — скажеш ти, — робить Бог?

Так, це робить Бог. І нехай стане тут усе місто, нехай весь світ, я не побоюся сказати це. О, якби в мене був голос сильніший за сурму і я зміг стати на високому місці і перед усіма викликнути і засвідчити, що Бог робить це! Не в божевіллі говорю це, але маю на своєму боці пророка, який викликує зі мною і говорить: «Нема зла у місті, яке не Господь попустив би» (Ам. 3, 6). Але оскільки слово «зло» має два значення, тому я хочу сповістити вам його справжнє значення з того та іншого боку, щоб ви через двозначність не переплутали його зміст і не впали у богохульство.

5. Отже, є зло — справжнє зло: блуд, перелюб, жадність та незліченна безліч пороків, які заслуговують крайнього осуду і покарання. Однак є зло, а краще сказати, не є, а називається злом — це голод, моровиці, смерть, хвороба тощо. Все це не може бути (справжнім) злом. Тому я і сказав, що це тільки називається злом. Чому? Бо якби все це було злом, то не ставало б для нас причиною благ, не приборкувало б гордість, не викорінювало б байдужість, не збуджувало б нас до дбайливості і не робило би більш уважними до самих себе. «Коли Він умертвляв їх, — говорить Писання, — тоді вони шукали Його і наверталися, і зранку благали Його» (Пс. 77, 34). Тут мається на увазі те зло, яке нас напоумлює, робить відважними і більш дбайливими, веде до доброчинності, а не те, яке заслуговує прокльонів й осуду. Це не Боже діло, а винахід нашого свавілля, а те служить для знищення цього. Тут злом називається страждання, яке спричиняється для нас карами. І називається воно так не через свої властивості, а відповідно до думки людей. Адже ми звикли називати злом не тільки злодійство і перелюб, але й прикрощі, тому (Бог), пристосовуючись до думки людей, назвав так страждання.

Так ось, що означають слова пророка: «Чи буває у місті біда, яку не Господь попустив би». Це ж виразив Бог і через Ісаю: «Я, Бог, утворюю світло…, і роблю біди» (Іс. 45, 7), — і тут називаючи злом біду. На це зло робить натяк і Христос у Євангелії, коли говорить учням: «Досить кожному дневі своїх турбот» (Мф. 6, 34), — тобто засмучення, занепокоєння.

Отже, зі всього видно, що злом (Бог) називає тут покарання, і що ці покарання Сам Він насилає на нас, виявляючи через них найважливіший вид Свого Провидіння. І лікар заслуговує похвали не тільки тоді, коли виводить хворого в сад і луги або в лазню і купальню, або коли пропонує йому розкішний стіл, але й тоді, коли змушує його залишатися без їжі, мучить голодом і спрагою, коли приковує до постелі і дім робить в’язницею, позбавляє хворого навіть світла і закриває кімнату зі всіх боків завісами, коли звершує і розтини, і припікання, і приписує гіркі ліки — і тоді він такий же лікар. То хіба не дивно — того, хто завдає стільки неприємностей, називати лікарем, а Бога, коли Він учинить одну таку неприємність, наприклад, наведе голод чи смерть, хулити і не визнавати Провидцем світу? А якраз Він тільки і є справжнім лікарем душ і тіл. Саме тому, прийнявши під Свою опіку нашу природу, яка скаче від повноти щастя, а тим часом одержима гріховною гарячкою, Він часто рятує її від хвороб убогістю, голодом, смертю та іншими прикрощами, іншими ліками, якими Сам знає. Але, скажеш, хіба тільки убогі відчувають голод? Ні, Він карає не тільки голодом, але й іншими незліченними прикрощами. Убогого Він часто напоумляє голодом, а багатого й того, котрий живе у достатку, — небезпеками, хворобами і передчасною смертю, бо Він винахідливий і для нашого спасіння має різні ліки.

Так роблять і судді. Вони не тільки виявляють почесті жителям міста, не тільки нагороджують їх вінцями, не тільки дають їм дари, але часто й карають їх. Тому в них і меч витончений, і приготовлені ями, і колеса, і палиці, і кати, й інші незліченні види покарань. Але ким у суддів є кат, тим у Бога є голод, який, подібно до ката, карає нас і відхиляє від зла. Те ж можна бачити й у хліборобів. Вони не тільки закривають корінь винограду, не тільки огороджують його, але й обрізують, і відтинають у нього безліч гілок. Тому в них є не тільки заступ, але і серпи, придатні для відсічення. Однак ми не засуджуємо їх, а навпаки, ще й хвалимо, особливо тоді, коли бачимо, як вони відтинають безліч непотрібних гілок, щоби, відтявши зайві, краще зберегти інші. То ж хіба не дивно — батька, і лікаря, і судію, і хлібороба так схвалювати, й ані батька, який виганяє сина з дому, ані лікаря, який мучить хворого, ані судію, який карає, ані хлібороба, який відтинає гілки, не ганьбити і не обвинувачувати, а Бога, коли Він хоче нас, ніби з наявним болем голови, вилікувати від великого сп’яніння в безчесті, ганьбити й обсипати незліченними доріканнями? Яке божевілля — не давати Господу навіть того права захищати Себе, яке даємо подібним до нас рабам!

6. Це говорю тепер через побоювання за самих обвинувачів, щоб вони, наступаючи на вістря, не закривавили ніг, щоб, кидаючи каміння в небо, не поранили собі голову. Але, крім того, я маю намір сказати і ще щось, набагато важливіше. Задля поблажливості до них не буду більше розмірковувати про те, чи для нашої користі Бог забрав від нас дар, а скажу тільки ось що. Якби Він узяв (тільки) дане, то й за це ніхто не зміг би Його обвинувачувати, оскільки Він має владу в усьому. І людям, коли вони довіряють нам свої гроші і дають у борг срібло, ми дякуємо за той час, на який вони нам позичили, і не сваримо, коли вони беруть від нас свою власність. То невже, скажи мені, ми будемо звинувачувати Бога, коли Він хоче взяти Своє? Хіба це не буде вкрай безумно? Але великий і поважний Іов учинив не так. Він не тільки тоді, коли отримував, але й тоді, коли втрачав, — і тоді засвідчив найбільшу вдячність, коли говорив: «Господь дав, Господь і взяв…; нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов. 1, 21).

Якщо ж необхідно дякувати за те й інше окремо і втрата не менш корисна, як і сам дар, то яке, скажи мені, будемо ми мати прощення, коли будемо платити невдячністю Тому, Хто настільки лагідний, людинолюбний і турботливий, Хто мудріший за всякого лікаря, сердечніший за всякого батька, правдивіший за всякого суддю, і старанніше за всякого хлібороба піклується про наші душі, — коли будемо обурюватися на Того, перед Ким необхідно благоговіти? Хіба можна бути більш безумним і неосвіченим за тих, котрі при такому благоустрої (світу) говорять, що Бог не піклується про нас? Якщо той, хто став би стверджувати, що сонце темне і холодне, виявив би цим своє крайнє невігластво, то тим більше той, хто сумнівається в Божому Провидінні, через свою нерозсудливість заслуговує набагато більших докорів.

Не таким яскравим є сонце, як явним є Провидіння Боже, і все ж таки деякі насмілюються говорити, що нашими справами управляють демони. Що мені робити? Твій Владика людинолюбний. Він хоче, щоб ти краще вже ображав Його цими словами, ніж, щоб довіривши демонам управляти твоїми справами, переконався на досвіді, як управляють демони. Тоді ти вповні пізнав би їхню справжню злобу. Однак її можна і тепер показати вам на невеликому прикладі. Зустрілися з Христом деякі біснуваті, що вийшли з гробів, і просили Його демони дозволити їм увійти в стадо свиней. Він дозволив, і вони увійшли, і тут же скинули всіх (свиней) зі скелі в море (Мф. 8, 28–32). Ось як управляють демони. Але до свиней у них не було жодного діла, а з тобою постійно непримиренна війна, неустанна битва, вічна ворожнеча. Якщо ж тих (тварин), з якими в них не було нічого спільного, (демони) не могли витерпіти бодай якусь мить, то що б вони зробили, якби взяли під свою владу нас, котрі є для них ворогами і безупинно їх уражаємо? Якого би непоправного зла заподіяли нам? Тому Бог і дозволив їм увійти в стадо свиней, щоб через тіла безсловесних ти пізнав їхню ненависть. А що демони вчинили б те саме і з тими біснуватими, що й зі свинями, якби біснуваті під час біснування не були збережені Божим Провидінням, — це зрозуміло для кожного.

Отже, і тепер, коли побачиш людину, одержиму демоном, поклонися перед Владикою, пізнай ненависть демонів, бо на цих біснуватих можна бачити і те, й інше — людинолюбство Боже і ненависть демонів. Ненависть демонів, коли вони збурюють і мучать душу одержимого, а людинолюбство Боже, коли (Бог) такого лютого демона, котрий, вселившись у людину, намагається скинути її в безодню, Він утримує і зупиняє, не дає йому виявити свою силу повністю, а дозволяє їй виявитися настільки, скільки необхідно для напоумлення людини і викриття його (демона) власної злоби.

Хочеш бачити ще й інший приклад, як управляє демон, коли Бог дозволить йому виявити свою силу? Згадай про стада волів і овець Іова, як він утратив все за одну мить. Згадай про жалюгідну смерть його дітей, про рани на його тілі і побачиш, наскільки жорстока, нелюдська і нещадна злоба демонів. А з цього ясно пізнаєш, що якби Бог віддав під їхню владу і весь світ, то вони все довели б до сум’яття і безладу, а з нами вчинили б так само, як зі свинями і тими стадами, не дали б нам спасіння бодай на якусь мить. Якби демони управляли, то ми були б нічим не кращими за біснуватих, — навпаки, ще й гіршими за них, адже тих Бог не зовсім віддав шаленству демонів, інакше вони терпіли б набагато більші муки, ніж ті, які терплять тепер.

Але я хотів би запитати в тих, котрі говорять це, ще ось про що. Який безлад бачать вони у світі, приписуючи все, що відбувається з нами, управлінню демонів? Навпаки, ми бачимо, що сонце упродовж стількох років щодня ходить правильно, різноманітний хор зірок зберігає свій порядок, місяць пливе невпинно, день і ніч змінюються точно, усі тварини, і вищі, і нижчі, ніби в якомусь стрункому хороводі, надзвичайно красиво і точно дотримуються кожна свого місця і не виходять з того порядку, який установив Бог від початку при їхньому створенні.

7. — Але, — скажеш ти, — яка користь від того, що небо і сонце, і місяць, і хор зірок, і всі тварини перебувають у належному порядку, а наші діла не влаштовані і в безладі?
У якому це, людино, безладі і не влаштовані?

— Такий-то, — кажеш, — багатий і пригноблює, грабує, краде і щодня витрачає на вино майно убогих, і не знає ніякого лиха. А інший живе скромно, прикрашається помірністю, справедливістю і всіма іншими чеснотами і терпить убогість, і хвороби, і крайні прикрощі.

То це спокушає тебе? Це, кажеш. Тоді чому, коли бачиш, що чимало хто і з грабіжників терпить прикрощі, і з доброчесних деякі, а то й досить багато, насолоджуються щастям, чому не облишаєш таку думку і не прославляєш Господа?

— Саме це особливо і спокушає мене. Чому ж із двох злих один карається, а другий умирає без покарання, і з двох добрих один отримує почесті, а другий все життя бідує?

Саме в цьому особливо і відображається дія Божого Провидіння. Якби Він тут усіх злих карав і всіх добрих нагороджував, то непотрібний був би день Суду. Знову ж таки, якби жодного злого не карав і нікого з добрих не нагороджував, тоді порочні стали б ще розпуснішими і гіршими, оскільки вони схильні до безпечності набагато більше, ніж чесні люди. І тоді охочі до лихослів’я ще більше стали б звинувачувати Бога і сказали б, що наші справи взагалі залишені без Провидіння. Якщо і тепер, коли деякі злі отримують кари, а добрі нагороджуються, говорять, начебто справи людські не керуються Провидінням, то коли б і цього не було, чого б не сказали (богохульники)? Яких слів не вивергнули б? Ось чому Бог серед злих людей одних карає, а інших не карає, і серед добрих одних нагороджує, а інших не нагороджує. Не карає всіх, щоб запевнити тебе, що є воскресіння. Карає деяких, щоби байдужих зробити більш дбайливими, збуджуючи в них страх через покарання інших. Знову ж таки, деяких серед добрих нагороджує, щоб цими нагородами спонукати інших до піклування про чесноти. Але не нагороджує всіх, щоб ти знав, що є інший час, коли нагороди будуть дані всім. Якби всі отримували тут те, що заслуговують, то не стали б вірити вченню про воскресіння. А коли б ніхто не отримував за заслуги, то дуже багато зробилися б ще більш байдужими. Тому (Бог) одних карає, а інших не карає. І робить це задля блага і тих, котрі караються, і тих, котрі не караються. В одних Він знищує пороки, а інших через покарання перших робить більш розсудливими. І це яскраво видно з того, що сказав Сам Христос, коли Йому сповістили, що вежа, яка впала, задавила кілька людей. Він сказав юдеям: «Ви думаєте, що тільки ті були грішні? Ні, кажу вам; але якщо не покаєтеся, то і ви зазнаєте те ж саме» (Лк. 13, 3).

Бачиш, як і ті загинули за гріх, так й інші врятувалися не через свою праведність, а для того, щоб через покарання тих стати кращими!

— Отже, покараним, — скажеш, — завдано образи, бо якби вони не були покарані, то могли б через покарання інших стати кращими?

Але якби Бог знав, що вони виправляться покаянням, то не покарав би їх. Бо коли Він, передбачаючи, що багато хто не скористається Його довготерпінням, все ж таки терпить їх з неабиякою поблажливістю, звершуючи Свою справу і надаючи їм можливість бодай якось відійти від свого божевілля, то як же Він позбавив би плодів покаяння тих, котрі можуть виправитися через покарання інших? Отже, цим людям не завдано ніякої образи, оскільки тут покаранням і їхні гріхи винищені, і в майбутніх муках їм буде легше від того, що вже постраждали тут. Знову ж таки, і непокарані не зазнали жодної образи. Вони, якби захотіли, то могли б задля свого виправлення скористатися довготерпінням Божим і, здивувавшись незлобності (Господа), побожно поклонитися перед безмірною поблажливістю, перейти з часом до чеснот і чужі покарання перемінити на власне спасіння. Якщо ж вони залишаються в злі, то винен у цьому не Бог, Який задля того й вичікує довго, щоб їх знову привернути до Себе. Але вони самі не гідні прощення, оскільки належно не скористалися Божим довготерпінням.

Однак не тільки цю причину можна вказати, чому не всі злі отримують покарання тут, але й іншу, не меншу за ту. Яку ж це? Ту, що якби Бог усіх карав негайно після злочинів, то рід наш давно б уже винищився і не зміг би існувати. А щоб ти переконався, що це правда, послухай, що говорить пророк: «Якщо на беззаконня наші зважатимеш, Господи, Господи, хто встоїть?» (Пс. 129, 3). Якщо ж хочеш поглянути і силу цих слів, то, не вникаючи достеменно в життя кожного (та й неможливо нам знати, що кожний зробив у своєму житті), вкажемо на те, у чому, беззаперечно, всі ми грішимо, і з цього побачимо і пізнаємо, що якби ми каралися за кожен гріх, то давно б загинули. Той, хто назвав брата «потвора, підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 22), — говорить Писання. Хто з нас у цьому безгрішний? Що ж? Кожного (винного) належало б негайно знищити? Але таким чином ми всі були б давним-давно вигублені і знищені. Далі про того, хто клянеться, сказано, що він, хоч би й справедливо клявся, робить це від лукавого (Мф. 5, 27). А хто ж не клявся? Більше того, хто не порушував коли-небудь клятви? Хто дивиться на жінку похітливо, за словами Писання, є справжнім перелюбником (Мф. 5, 28). І в цьому гріхові чимало виявляться винними.

Отже, якщо явні гріхи настільки великі й нестерпні і кожний з них нарізно накликає на нас неминучу кару, то коли подумаємо ще про свої таємні гріхи, тоді вже особливо визнаємо Провидіння Боже, яке не насилає на нас кари за кожен гріх. Тому, коли побачиш, що дехто грабує, неправедно збагачується і за це не карається, тоді і ти розкрий свою совість, поглянь на своє життя, переглянь свої гріхи і побачиш, що тобі першому не вигідно бути покараним за кожен гріх. Якраз тому багато і кричать нещадно, що не дивляться найперше на свої гріхи, але, залишивши свої, всі переймаємося чужими. Однак надалі не будемо цього робити, а будемо робити протилежне. І коли побачиш, що якийсь праведник терпить покарання, тоді згадай про Іова. Яким би хто не був праведним, однак більш праведним за нього не буде, ані бодай подібним до нього. І хоч би терпів незліченні прикрощі, все одно не зазнав стільки, скільки той.

8. Отже, взявши це до уваги, перестань обвинувачувати Господа, пам’ятаючи, що Бог, коли попускає людині страждати, Він не залишає її, а хоче увінчати і зробити більш славною. Якщо ж побачиш, що грішник карається, згадай про розслабленого, котрий тридцять вісім років лежав на одрі. Для свідчення, що і він відданий був цій хворобі за гріхи, послухай, що говорить Христос: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чогось гіршого» (Ін. 5, 14). Чи ми отримуємо відплату за гріхи, коли буваємо покараними, чи привід для отримання вінців, якщо, живучи доброчесно, терпимо прикрощі, — тобто, чи ми живемо праведно, чи в гріхах — покарання корисне для нас, оскільки воно робить нас або більш славними, або змушує бути більш уважними і полегшує для нас майбутні муки. Послухай, як говорить Павло про те, що той, хто покараний тут і сприйняв це покарання із вдячністю, там отримає більш легкі муки: «Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 30-32).

Знаючи все це, будемо так роздумувати про Провидіння Боже і тим, котрі заперечують, закривати вуста. І якщо якої-небудь події наш розум не зможе пояснити, то не будемо через це думати, начебто нема Провидіння щодо наших справ, але, осягнувши Боже Провидіння частково, незбагненне надамо Його неосяжній премудрості. Справді, якщо простій людині неможливо зрозуміти навіть людського мистецтва, — тим більше людський розум не в змозі осягнути безмежного Провидіння Божого: «Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його» (Рим. 11, 33). Але оскільки ми навіть в малому отримали яскраве і конкретне пізнання про все, то будемо дякувати Господу за все, що відбувається.

Однак для бажаючих з любов’ю роздумувати над Божим Провидінням є й інший незаперечний доказ. Ми запитаємо супротивників: чи є Бог? Якщо вони скажуть, що ні, то ми не будемо і відповідати, оскільки як божевільні, так і ті, котрі говорять, що нема Бога, не вартують відповіді. Бо якщо навіть корабель з незначною кількістю корабельників та гребців не перепливе благополучно бодай однієї стадії без руки, яка б ним управляла, то тим більше такий великий світ, який містить у собі безліч тіл, що складаються із різних стихій, не проіснував би стільки часу, якби не було Провидіння, яке ним управляє, яке постійно підтримує й оберігає цей світ. Якщо ж вони, зваживши на загальну думку і досвід, зізнаються, що Бог є, тоді скажемо їм ось що: якщо Бог є, а Він справді є, то виходить, що Він і справедливий, бо коли Він несправедливий, то Він і не Бог, а коли справедливий, то кожному відплатить відповідно до заслуг. Але ми бачимо, що не всі тут отримують належне за заслуги, тому треба надіятися, що готується якась інша нагорода, щоб тоді, коли кожний отримає заслужене, відкрилося Боже правосуддя. І ось цей доказ веде нас до думки не тільки про Провидіння, але і про воскресіння.

Отже, знаючи це, будемо і ми роздумувати над Провидінням і воскресінням й інших навчати. Постараємося всіляко закривати вуста тим, котрі противляться Господу, і самі прославимо Його в усьому. Так ми більше прихилимо до себе Його піклування й отримаємо велику допомогу, а водночас зможемо звільнитися від зла й осягнути майбутні блага за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. З Ісусом Христом (1 Кор. 15, 20; Кол. 1, 18). [↩]

Опубліковано: 10.08.2016; востаннє змінено: 14.10.2016.