«Наша Парафія»

Похвала тим, котрі, споживши їжу, прийшли
слухати (бесіду). Повчання про сутність світу.
Проти тих, котрі обожнюють створіння,
і застереження від клятв

1. Радію і тішуся разом зі всіма вами, що недавнє умовляння наше про тих, котрі не постять, через що залишаються вдома, ви виконали вповні. Сьогодні, думаю, тут присутні і чимало з тих, котрі вже споживали їжу, і вони наповнюють це поважне зібрання. Так думаю тому, що зібрання в нас стало кращим і слухачів більше.

Не даремно, виходить, ми недавно витратили на них багато слів, благаючи вашу любов зазивати їх до матері (Церкви) і переконувати, що можна і після прийняття їжі тілесної брати участь у їжі духовній. І коли, скажіть мені, улюблені, ви вчинили краще? Чи минулого зібрання, коли після трапези відійшли до сну, чи нині, коли після трапези зійшлися на слухання божественних заповідей? Чи тоді, коли проводили час на площі і брали участь у зборах, які не містять нічого доброго, чи нині, коли стоїте разом з вашими братами і слухаєте слова пророчі? Не їжу приймати соромно, улюблені, але що? — Прийнявши її, залишатися вдома і позбавляти себе цього священного торжества. Залишаючись удома, ти пробудеш у бездіяльності і лінивстві, а прийшовши сюди, відженеш усякий сон і всякі лінощі. А відкинувши не тільки лінощі, але й усяку печаль, ти будеш краще і надійніше почувати себе у всіх випадках. Але що говорити про інших? Тільки стань поруч з тим, хто постить, і тут же відчуєш його пахощі. Той, хто постить, є духовним миром — він і очима, і язиком, і всім виявляє благоустрій душі. Сказав я це не ради осуду тих, котрі прийняли їжу, а щоб показати користь посту.

Постом ми називаємо не тільки помірність у їжі, а значно більше стримування від гріхів. Той, хто спожив їжу, але прийшов сюди з належною скромністю, небагато відстав від того, хто постить. Так само як і той, хто постить, але без ретельності й уваги слухає повчання, небагато отримає користі від посту. Той, хто їсть і бере участь у священних зібраннях з належною ретельністю, набагато кращий за того, хто не їсть і залишається вдома. Бо неспоживання їжі аж ніяк не може принести нам стільки користі, скільки користі і добра подає участь у духовному повчанні. Та й у якому іншому місці ти почуєш те, про що розмірковуєш тут? Підеш до суду? Там сварки і суперечки. У думу? Там турбота про справи міські. Додому? Там зі всіх боків давить піклування про справи особисті. На збори і схід на площі? І там усе земне і тлінне: ті, що збираються там, думають або про предмети купівлі, або про податки, або про розкішний стіл, або про продажу поля, або про інші угоди, або про заповіти, або про спадщину, або про інші подібні речі. Чи навіть увійдеш у царські палаци? І там знову почуєш те саме — всі думають про гроші, про владу, про славу, яку тут шанують, а про духовне — нічого.

А тут усе навпаки: тут ми роздумуємо про небо і речі небесні, про душу, про наше життя, про те, для чого живемо тут стільки часу, куди відходимо звідси і що очікує нас після цього, чому в нас тіло з пороху, що таке це життя і життя майбутнє. Отже, не про щось земне, а тільки про духовне. І так, отримавши велику підмогу для спасіння, ми виходимо звідси з доброю надією.

2. Отже, оскільки ми не даремно кинули насіння і, як я просив вас, ви навернули всіх, котрі були відстали від вас, то ось, і ми нагородимо вас і, пригадавши дещо з того, що було раніше сказано, докажемо й інше.

Про що ж ми говорили раніше? Ми розмірковували, як і яким чином Бог облаштовував діла наші, коли ще не було дане Писання, і говорили, що Він повчав рід наш через природу, розпростерши і запропонувавши зі всього неба цю найбільшу книгу, повчальну і для простих, і для мудрих, і для убогих, і для багатих, і для скіфів, і для варварів, і взагалі для всіх, що живуть на землі, — книгу, яка набагато важливіша від безлічі інших книг, які вивчаються. Багато чого сказали ми і про ніч, і про день, і про порядок, і про злагодженість, якої з точністю вони дотримуються. Багато чого і про число пір року та їхню рівність. Як день за весь рік бодай на півгодини не буває більшим від ночі, так і ці (пори року) розділили між собою всі дні порівно.

Водночас, як я вже раніше говорив, на Творця вказує не тільки велич і краса створіння, але і сам склад його та надприродне облаштування. За природним порядком, вода повинна б носитися поверх землі, а тепер бачимо навпаки, що земля тримається на водах. За природним порядком, вогонь повинен би направлятися вверх, а тепер бачимо навпаки, — сонячне проміння направляється вниз, до землі. Є води вище небес — і не розливаються. Сонце проходить нижче — і не гаситься водами та й саме не знищує цю вологу. Ще сказали ми, що всесвіт складається із чотирьох стихій, протилежних і суперечливих між собою, однак жодна з них не знищила іншої, хоч вони і згубні одна для одної. Звідси видно, що якась невидима сила приборкує їх, і путами для них є воля Божа. Саме про це я хочу сьогодні поговорити більше, тільки і ви стійте бадьоро і слухайте мене уважно. А щоб чудо було більш яскравим, повчання про це почну з нашого тіла.

Наше тіло, цей скорочений і малий (світ), складається із чотирьох стихій: теплої — саме крові, сухої — жовчі жовтуватої, вологої — слизу і холодної — жовчі чорної. Нехай ніхто не думає, що нам таке міркування не личить: «Духовний же судить про все, а про нього ніхто не може судити» (1 Кор. 2, 15). І Павло, розмовляючи з нами про воскресіння, торкнувся понять про речі землеробства і сказав: «Нерозумний! Те, що сієш, не оживе, якщо не помре» (1 Кор. 15, 36). Якщо ж цей блаженний говорив про речі землеробства, то нехай не дорікають і нам, що ми торкаємося медичних думок, адже в нас тепер слово про створіння Божі, і ми повинні розкрити ці думки. Отже, наше тіло, як я сказав, складається із чотирьох стихій, і якщо одна порушить взаємини з цілим, то від такого розладу настає смерть. Наприклад, коли розіллється жовч, появляється гарячка, і якщо вона надмірно підсилиться, то спричиняє негайну смерть. Знову, коли переважає холодна стихія, бувають паралічі, судороги, апоплексичні удари й інші незліченні хвороби. І взагалі, усякого роду хвороби появляються від надлишку цих стихій, тобто, коли одна, перейшовши поза свої межі, бере перевагу над іншими і порушує всю рівновагу.

Запитай же того, хто говорить, що все (у світі) відбулося випадково й існує саме собою, (запитай): якщо це мале тіло і за допомогою ліків та лікарської майстерності, при внутрішньому керуванні ним з боку душі, при великій мудрості та інших незліченних засобах не може постійно залишатися в доброму стані, а часто від розладу, що відбувається в ньому, гине й руйнується, — то як же такий великий світ, що містить у собі таку кількість тіл і складається із безлічі стихій, як він зміг би проіснувати стільки часу не розладнаним, якби його не оберігало Провидіння? Навіть уявити неможливо, що коли наше тіло, яке оберігається і ззовні, і зсередини, заледве підтримує своє існування, то такий великий світ, будучи покинутим без усякого провидіння, через стільки років не зазнав би нічого такого, що терпить наше тіло. Як це, скажи мені, жодна з цих стихій не вийшла поза свої межі і не знищила всі інші? Хто поєднав їх спочатку? Хто зв’язав? Хто приборкав? Хто утримує їх стільки часу?

Якби ж світ був тілом простим й однорідним, то сказане нами не було б настільки дивним. Але коли така боротьба стихій була від початку, то хто може бути настільки божевільним, щоб міг думати, начебто вони самі зійшлися і ніхто їх не поєднував, а зійшовшись, так і залишаються? Якщо ми озлобимося один на одного, не за природою, а свавільно, і, відчуваючи невдоволення один до одного, залишаємося ворогами і не можемо примиритися самі, а відчуваємо потребу у сторонньому, щоби він звів нас, а звівши, поєднав і переконав жити в злагоді і надалі не розходитися, то як же стихії, які не мають ні форми, ні почуттів, ворожі і супротивні одна одній за природою, могли б зійтися, поєднатися і бути разом, якби не було якоїсь невимовної сили, що поєднала їх, а поєднавши, постійно втримує в цьому союзі?

3. Хіба не бачиш, як це тіло, після того як з нього вийде душа, розкладається, зотліває і гине, і кожна з його стихій повертається до свого попереднього стану? Те ж саме було б і зі світом, якби Сила, Яка постійно ним управляє, залишила його без Свого Провидіння. Якщо корабель без керманича не тримається, а швидко тоне, то як зміг би встояти стільки часу світ без Того, Хто ним управляє? Тож уяви, що світ — це корабель, його кіль — земля, вітрила — небо, ті, що плавають, — люди, безодня, яка внизу, — море. Як же упродовж такого часу не сталося аварії корабля? Відпусти корабель бодай на день без керманича і матросів і побачиш, що він незабаром потоне. А світ нічого не зазнав, хоч існує вже п’ять тисяч, а то й набагато більше років?

Але що говорити про корабель? Нехай будь-хто поставить невеликий курінь у винограднику і після збирання плодів залишить його. Він може не простояти навіть двох днів, але швидко зруйнується й упаде. Якщо ж навіть курінь не може стояти, коли ніхто його не оберігає, то як без Провидіння змогло би стільки часу простояти непошкодженим таке велике, прекрасне і дивне створіння, і закони дня і ночі, і круг пір року, і цей різноманітний і різновидий плин природи на землі, на морі, в повітрі, на небі, в рослинах і тваринах, у тих, що літають, плавають, ходять, повзають, і в найпрекраснішому зі всіх — роді людському? Водночас уяви собі луги, сади, різноманітні квіти, всякі трави та їхнє використання, пахощі, види, стан, самі назви, дерева плодові і неплодові, властивість металів, тварин морських і земних, тих, що плавають і літають у повітрі, гори, пагорби, луги, луг земний і луг небесний (бо і на землі луг, і на небі луг), різні квіти зірок, унизу троянди, вгорі веселка. Чи показати тобі і луг з птахами? Подивися на різнобарвні, переважаючі всякий живопис, пера павича і на порфировидних птахів1. Задумайся над красою неба, скільки часу воно існує і не постаріло, а сяє і блищить, начебто тільки сьогодні створене. Подумай про силу землі, як її утроба стільки часу народжує і не виснажується. Подумай про джерела, як вони буяють водою і не висохли, хоч безперервно день і ніч течуть з тих пір, як створені. Подумай про море, як воно, приймаючи в себе стільки рік, не вийшло поза межі.

Та чи довго нам гнатися за недосяжним? Про кожне із вищезгаданих створінь треба сказати: «Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти» (Пс. 103, 24)! Але як хитро відповідають невіруючі, коли ми починаємо показувати їм велич і красу природи, достаток і надлишок у всьому!

— Це, — говорять, — якраз і є головна причина, тобто, що Бог створив світ настільки прекрасним і величним. Бо, якби Бог не створив його прекрасним і величним, то ми і не боготворили б Його. А тепер, будучи враженими його величчю і дивуючись його красі, ми думаємо, що він є Бог.

Нічого не варті слова! Не велич і не краса світу є причиною їхнього безчестя, а їхнє божевілля, і доказом цього є ми, які ніколи до цього не доходили. Чому ми не обожнили його? Хіба не такими ж очима дивимося на нього? Хіба не так само насолоджуємося природою, як і вони? Хіба не таку ж маємо душу? Не таке ж тіло? Хіба не по тій же землі ходимо? Чому ж нас краса і велич (природи) не змусили думати так, як думають вони? Однак не з цього тільки, але ще й з іншого видно, що вони обожнили його не через красу, а через власне божевілля. Справді, за що вони обожнили мавпу, крокодила, собаку — цих найнікчемніших серед тварин? Воістину, «заметушилися у своїх мудруваннях, і затьмарилося нерозумне їхнє серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли» (Рим. 1, 21–22). Але не тільки цим будемо спростовувати їх думки: скажемо і дещо більше.

4. Бог, споконвіку у Своїй премудрості передбачаючи це, відібрав у них і цю причину (невір’я). Для цього він створив світ не тільки дивним і величним, але й тлінним, і скороминучим, і поклав на нього чимало ознак недосконалості. Він з цілим світом зробив те саме, що зробив з Апостолами.

Що ж він зробив з Апостолами? Оскільки вони творили багато великих і дивних знамень та чудес, то Бог попустив, щоб вони постійно терпіли бичування, гоніння, кайдани і тілесні немочі, перебували в безупинних скорботах, — щоби велич їхніх знамень не спонукала людей вважати їх богами. Тому, дарувавши їм таку велику благодать, Він залишив їхнє тіло смертним, а в багатьох — і хворобливим. І не звільнив їх від немощів, щоб показати їхню справжню природу. Не мої це слова, а самого Павла, який говорив: «Коли я захочу хвалитися, не буду божевільний, бо скажу істину; але я утримуюсь, щоб ніхто не подумав про мене більше, ніж скільки в мені бачить або чує від мене (2 Кор. 12, 6). І ще: «Скарб цей ми носимо в глиняних посудинах» (2 Кор. 4, 7).

Що означає: «в глиняних посудинах»? Означає: у цьому тілі, смертному і тлінному. Адже як глиняний посуд виготовляється з глини за допомогою вогню, так і тіло святих Апостолів, будучи із глини і випробуваним дією духовного вогню, стало глиняною посудиною. Чому ж так сталося, чому Бог уклав такий великий скарб і достаток дарів у смертне і тлінне тіло? «Щоб велич сили була Божою, а не нашою» (2 Кор. 4, 7). Справді, коли побачиш, що Апостоли воскрешають мертвих, а самі перебувають у немочах і не можуть звільнитися від недуг, то усвідомиш, що воскресіння мертвого звершилося не силою того, хто воскресив, але дією Духа. А що вони часто перебували в немочах, послухай, що говорить Павло до Тимофія: «Вживай небагато вина заради шлунка твого і частих твоїх недуг» (1 Тим. 5, 23). І далі про іншого: «Трохима ж я залишив хворого у Мілеті» (2 Тим. 4, 20). І в посланні до филип’ян: «Він (Епафродит) був смертельно хворий» (Флп. 2, 27). Якщо ж і при цьому їх сприйняли за богів і хотіли принести їм жертву, говорячи: «Боги в образі людському зійшли до нас» (Діян. 14, 11), то до якого тільки безчестя не дійшли б без цього, бачачи тодішні чудеса?

Отже, як Апостолам через велич їхніх знамень Бог залишив природу немічною і попустив їм зазнавати постійних спокус, щоб їх не вважали богами, так щось подібне Він зробив і в природі. Він створив її прекрасною і величною, а водночас і тлінною, як учить про те й інше Писання. Так, описуючи красу небес, пророк говорить: «Небеса повідають славу Божу» (Пс. 18, 1). Й інший: «Він розпростер небеса, як тонку тканину, і розкинув їх, як намет для житла» (Іс. 40, 22). І знову: «Кругом своїм обіймає небо» (Сир. 43, 13). А інший, вказуючи, що світ хоч який прекрасний і величний, однак тлінний, говорить так: «На початку Ти, Господи, землю створив і небеса — діло рук Твоїх. Вони згинуть, Ти ж існуватимеш; вони, наче риза, постаріють; як одежу, переміниш їх» (Пс. 101, 26–27). В іншому місці Давид говорить про сонце: «Воно, мов жених, виходить із весільного чертога свого. Радіє, мов велетень, щоб обійти коло своє» (Пс. 18, 6).

Бачиш, як він змалював перед тобою красу і велич цієї зірки? Сонце, ніби наречений, який вийшов із якогось чертога, розливає своє проміння зі сходу, прикрашаючи небо ніби шафранним покривом, обливаючи хмари рожевою барвою і безперешкодно проходячи весь день, нічим не зупиняється на своєму шляху. Чи бачиш красу його? Чи бачиш його велич? А тепер подивися і на ознаку його недосконалості. Щоб і це показати, один мудрий сказав: «Що світліше за сонце? Але й воно затьмарюється» (Сир. 17, 30). Однак не тільки в цьому можна бачити його недосконалість, але й у зібранні хмар. Часто буває, коли його закриє хмара, воно (сонце), скільки б не випускало проміння і скільки б не намагалося розірвати хмару, не може цього зробити, якщо хмара занадто густа і не дає йому розірвати себе. Скажуть: воно годує насіння. Але не тільки воно годує, для цього потрібна земля, роса, дощ, вітер і добре поліття. А коли цього разом нема, то й дія сонця буде даремною.

Але Бог для звершення того, що Він захоче зробити, не може відчувати потребу в сторонній допомозі. Навпаки, для Бога якраз властиво — не мати потреби ні в чому. Він вивів насіння із землі не так (як сонце), а тільки звелів — і все виросло. І ось, щоб ти знав, що не самі стихії, а воля Божа все творить, що і самі стихії вона покликала із небуття. Бог і юдеям послав манну без будь-якої сторонньої допомоги: «Хліба небесного дав їм» (Пс. 77, 25).

І що говорити про те, що сонце потребує допомоги від інших стихій для дозрівання й укріплення плодів, коли і воно потребує чимало для свого існування, бо само собі зарадити не може? Щоб ходити, для нього потрібне небо, ніби якась настелена підлога, щоб світити, потрібне для нього чисте і прозоре повітря, бо коли повітря надмірно згуститься, то й сонце не зможе показати свого світла. А щоб воно не було нестерпним для всіх і все не спалило, знову ж таки, потрібна для нього прохолода і роса. Отже, якщо інші стихії і шкодять сонцю, і доповнюють його недоліки (шкодять, наприклад, хмари, стіни і деякі інші тіла, що закривають його світло; доповнюють його недоліки, наприклад, роса, джерела і прохолода повітря), — то як воно може бути богом? Богові властиво не мати ні в чому потреби і ні від кого нічого не вимагати, а Самому подавати всім усі блага і ні від кого не мати жодних перешкод, як говорять про Нього Павло і пророк Ісая. Один із пророків від імені Божого так говорить: «Чи не наповнюю Я небо і землю? — говорить Господь» (Єр. 23, 24). І ще: «Хіба Я — Бог тільки поблизу, — говорить Господь, — а не Бог і віддалік?» (Єр. 23, 23). Так само і Давид: «Я сказав Господу: «Ти Господь мій! Блага мої Тобі не потрібні» (Пс. 15, 2). А Павло, пояснюючи, що Бог цілком володіє всім, і доводячи, що Богові особливо властиво, по-перше, ні в чому не мати нестатку, а по-друге, давати всім усе, говорить: «Бог, що створив небо і землю, і море…, не вимагає служіння людських рук…, Сам даючи усьому життя і дихання, і все» (Діян. 17, 24–25).

5. Можна би розглянути й інші стихії: небо, повітря, землю, море, показати їхню недосконалість і те, як кожна з них відчуває потребу в інший, без чого гине і руйнується. Земля, наприклад, якби залишилася без джерел і вологи, що надходить з моря і рік, негайно загинула б від посухи. Так само мають потребу й інші стихії, наприклад, повітря — в сонці, а сонце — в повітрі. Але щоб не перетворити слово на надто затяжне, вистачить і того, що ми дали бажаючим достатньо підстав для роздумів. Бо коли сонце, яке серед усього створіння найбільш дивне, виявилося настільки недосконалим і недостатнім, то тим більше такими є інші частини світу. Тому я, як уже сказав, давши старанним підстави для роздумів, сам знову буду говорити з вами з Писання і доводити, що не тільки сонце, але й весь цей світ є тлінним.

Якщо стихії взаємно шкодять одна одній, якщо, наприклад, надто сильний холод послаблює силу сонця, а тепло, яке підсилюється, знищує холод, і взагалі всі вони впливають одна на одну і терплять одна від одної протилежні дії і властивості, то, очевидно, що це є доказом великої тлінності, і того, що все видиме є тілесним (матеріальним). Та оскільки це повчання перевищує нашу простоту, то поведемо вас до солодкого джерела Писання і заспокоїмо ваш слух. Скажемо вам не про небо і землю зокрема, а вкажемо на Апостола, який взагалі про все створіння повчає нас так само і чітко говорить про те, що все створіння нині підвладне тлінню, (роз’ясняючи також), чому підвладне, коли звільниться від нього, і в який стан перейде. Сказавши: «Нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас, — він додав: — бо створіння з надією чекає з’явлення синів Божих, тому що створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії» (Рим. 8, 18–20).

Зміст слів такий. Створіння стало тлінним, що й означає — «створіння підкорилося суєті». А стало створіння тлінним тому, що так звелів Бог. А Бог звелів так задля нашого роду. Оскільки воно повинно було годувати тлінну людину, тому і само повинно бути таким же. Адже не випадає тілам тлінним жити в природі нетлінній. Однак Апостол говорить, що воно не залишиться таким, але й «саме створіння буде визволене від рабства тління…». Далі, бажаючи показати, коли це буде і через кого, додає: «… на свободу слави дітей Божих» (Рим. 8, 21). Коли, говорить, ми воскреснемо й отримаємо тіла нетлінні, тоді і тіло неба та землі і всього створіння буде нетлінним і незмінним.

Тому, коли побачиш, як сходить сонце, прослав Творця. Коли ж побачиш, як воно ховається і зникає, пізнай недосконалість його природи і не поклоняйся йому як богові. Тому-то Бог не тільки поклав на природу стихій знак їхньої недосконалості, але і дозволив рабам Своїм — людям — повелівати ними, щоб коли в їхньому вигляді ти не розпізнаєш їхнього рабства, то через тих, котрі повелівають ними, навчишся, що всі вони такі ж раби, як і ти. І ось Ісус Навин говорить: «Стій, сонце, над Гаваоном і, місяць, над долиною Аіалонською» (Нав. 10, 12). І пророк Ісая, за царя Єзекії, змусив його повернути назад (Іс. 38, 8). І Мойсей повелівав повітрю, і морю, і землі, і каменю. Єлисей перемінив властивість води (4 Цар. 2, 22). Три юнаки здолали вогонь. Бачиш, як і в тому, і в іншому Бог показав Своє піклування про нас: красою стихій ведучи нас до пізнання Його Божества, а недосконалістю, — утримуючи від поклоніння їм?

6. За все це прославимо Його — Промислителя нашого — і не тільки словами, але й ділами. Будемо поводити себе, наскільки це можливо, краще — як у всьому, так і в стримуванні від клятв. Не всякий гріх несе однакову кару, але від чого легше утриматися, за те й більша кара. На це вказує і Соломон, коли говорить: «Не дарують злодієві, якщо він краде, щоб наситити душу свою, коли він голодний… Хто ж перелюбствує з жінкою, в того нема розуму; той губить душу свою, хто чинить це» (Притч. 6, 30–32). Тобто тяжко грішить злодій, але не так тяжко, як перелюбник. Той для свого захисту може привести хоч і безпідставну причину — нужду убогості. А цей, не примушений ніякою нуждою, впадає в безодню гріха від одного божевілля. Те ж потрібно сказати і про тих, котрі клянуться: і вони не можуть подати будь-якого вибачення, крім своєї недбалості.

Знаю, що здаюся вже нудним і обтяжливим, надокучуючи безупинним повторенням цього умовляння. Однак не відстаю, щоб ви, засоромившись бодай моєю безсоромністю, відійшли від поганої звички клястися. Якщо навіть немилосердний і жорстокий суддя (Лк. 18, 2–5), засоромившись через невідступні прохання вдовиці, перемінив свою вдачу, — тим більше зробите це ви, особливо коли той, хто перестерігає вас, робить це не для себе, а задля вашого спасіння. А по правді сказати, це я і для себе роблю, бо вважаю ваші чесноти моїми заслугами. Бажав би я, щоб як я тепер труджуся і піклуюся про ваше спасіння, так само і ви піклувалися про свою душу, — тоді ця справа, безсумнівно, прийшла б до кінця.

Але що багато говорити? Якби навіть не було ані геєни, ані покарання грішникам, ані нагороди слухняним, а тільки я, прийшовши до вас, попросив би про це, як про милість, то невже б ви не послухалися? Невже б не виконали прохання того, хто просить такої невеликої милості? Але у вас просить милості Сам Бог, і не для Себе як для Того, Хто отримує, але для вас же, для тих, котрі дарують. Хто ж буде таким невдячним, таким жалюгідним і нещасним, що не зробить милості для Бога, Який просить, і особливо, що той, хто зробить милість, сам же і скористається нею? Подумайте про це і, повернувшись додому, розповідайте про все, що було сказано, і всіляко виправляйте неуважних, щоб ми отримали нагороду і за свої, і за чужі чесноти через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава повіки-віків. Амінь.

1. Еліан в Dе Аnіmаlibus згадує птаха «порфиріон», кращого за павича. [↩]

Опубліковано: 05.07.2016; востаннє змінено: 06.07.2016.