«Наша Парафія»

Умовляння щодо чеснот і на слова: «Ходив Бог
по раю під час прохолоди дня» (Бут. 3, 8).
Про стримування від клятв

1. Нещодавно ви довідалися, як усе Писання подає розраду і втіху, хоч би то було навіть історичне оповідання. Вираз «на початку створив Бог небо і землю» (Бут. 1, 1) подає історію, але слово показало, що в цьому виразі є велика розрада — Бог улаштував двояку трапезу, запропонувавши разом землю і море, запалив угорі світила двох видів — сонце і місяць, зробив два виміри часу — день і ніч, один для діяльності, а другий для відпочинку.

І ніч робить нам послуги не менше, ніж день, подібно, як я сказав і про дерева, що не плодові приносять користь нарівні з плодовими, не примушуючи нас використовувати для будівництва садові дерева. Так само, як дикі і люті тварини приносять нам не менше користі за лагідних, оскільки і страхом заганяють нас у міста, і роблять більш обачними, і тісно єднають нас одного з одним, і в одних вправляють силу, а інших звільняють від хвороб (бо лікарі готують з них багато ліків), і нагадують нам про древній гріх. Так, коли чую: «Нехай бояться вас і нехай тремтять перед вами всі звірі земні» (Бут. 9, 2), а потім бачу, що ця честь утрачена, то згадую про гріх, який навіть у звірів знищив страх перед нами і підірвав нашу владу, тоді стаю кращим і розумнішим, усвідомлюючи, якої втрати ми зазнали через гріх.

Отже, повторюю: як ці речі, про які сказано, а ще більше інші, про які знає Бог, Який створив їх, приносять нам у житті немалу користь, так і ніч не менше, ніж день приносить користь, служачи заспокоєнням від трудів і ліками від хвороб. Часто буває, що лікарі, використавши чималі зусилля і випробувавши безліч ліків, не можуть звільнити хворого від недуги, а приходить сам собою сон — і хворобу повністю припиняє, і лікарів звільняє від незліченних трудів. Але ніч є ліками не тільки від недуг тілесних, але і від душевних хвороб, коли заспокоює скорботні душі. Як часто дехто, втративши сина, не зважаючи на незліченну безліч тих, які його втішають, не може втриматися від ридання та зітхань, а з настанням ночі піддається силі сну, стуляє повіки й отримує бодай мале полегшення від того горя, яке було вдень!

Однак пора вже повернутися до того, задля чого ми це сказали, бо я добре знаю, що всі ми думаємо про це і кожний із вас з нетерпінням бажає довідатися, чому ця книга (Буття) дана не спочатку. Але бачу, що й тепер не час для цього розгляду. Чому? Тому, що в нас уже тиждень наблизився до кінця, і я боюся, що, торкнувшись цієї теми, доведеться тут же перервати наставляння. Для цієї теми потрібно багато днів підряд і постійне нагадування, тому ми знову відкладаємо її. Але не хвилюйтеся, — ми неодмінно заплатимо вам борг із надлишком, оскільки це вигідно нам, які його виплачуємо.

А тепер скажемо про те, про що не договорено вчора. Що ж не договорено вчора? «Ходив, — говорить, — Бог по раю під час прохолоди дня» (Бут. 3, 8). Скажи мені, що ти говориш: «Ходив Бог»? Не ходив Бог, бо як може ходити Той, Хто скрізь присутній і все творить? А тільки дав Адамові таке відчуття, щоб він упокорив себе, щоб не був безпечним і щоб його втеча та переховування мали бодай трохи вибачення, перш ніж він почне говорити. Як ті, що готуються йти до суду і дати відповідь за злочини, постають перед суддями неохайними, нечистими, сумними і смиренними, щоб бодай самим виглядом прихилити їх до людинолюбства, милості і поблажливості, так було і з Адамом. І він повинен би ввійти до цього судилища упокореним, тому Бог попередньо й упокорив його.

Але — нехай він відчув, що хтось ходить. Чому ж він подумав, що ходить Бог? Так, зазвичай, буває з грішниками: для них усе підозріле, вони бояться тіні, лякаються всякого шуму і думають, що всі налаштовані проти них. Побачивши, як хтось поспішає зовсім з іншою справою, грішники часто думають, що йдуть за ними, і, коли хтось говорить між собою зовсім про інші речі, ті, що відчувають за собою гріх, думають, що говорять про них.

2. Таким є гріх: він видає грішника тоді, коли ніхто його не викриває, засуджує, коли ніхто не обвинувачує, робить його боязким і лякливим. А правда робить навпаки. Послухай, як Писання змалювало і боязкість грішника, і відвагу праведника. «Нечестивий, — говорить, — біжить, коли ніхто не женеться за ним» (Притч. 28, 1). Як біжить, коли ніхто за ним не женеться? Усередині він має викривача, який жене і носить його (в собі) скрізь — це совість. І як не може втекти від самого себе, так і від свого внутрішнього гонителя. І куди б не пішов, скрізь терпить удари й зазнає невиліковних ран. Не таким є праведний. А яким, послухай: «Праведник сміливий, як лев» (Притч. 28, 1). Таким був Ілля. Побачивши, що цар іде до нього, і коли той сказав: «Чи це ти, який бентежиш Ізраїля? Не я бентежу, — говорить, — Ізраїля, а ти і дім батька твого» (3 Цар. 18, 17). Воістину, цей праведник сміливий, як лев, бо він повстав проти нечестивого царя, наче лев на якогось шолудивого пса. Той був у порфірі, а на цьому був плащ — одяг, який дорожчий за ту порфіру.

Та порфіра породила жахливий голод, а цей плащ припинив нещастя, він розділив Йордан, Єлисея зробив наступником Іллі. О, яка велика чеснота святих! Усе творіння завжди віддає честь не тільки їхнім словам і тілам, але й навіть одягові. Плащ Іллі розділив Йордан, взуття трьох юнаків потоптало вогонь, древо Єлисея перемінило воду і змусило залізо піднятися на поверхню, жезл Мойсея розділив Червоне море, розсік камінь, одяг Павла проганяв недуги, тінь Петра змушувала тікати смерть.

Прах святих мучеників відганяє лукавих демонів. Тому праведники все роблять із владою, як і Ілля. Він дивився не на діадему і не на зовнішній блиск царя, але — на душу, покриту руб’ям, нечисту, смердючу і більш жалюгідну за всякого злочинця. І побачивши його невільником і рабом пристрастей, не злякався його влади — він начебто бачив царя на сцені, а не насправді. Та й яка користь від зовнішнього багатства, коли всередині така убогість? І яка шкода від зовнішньої убогості, коли всередині лежить таке багатство?

Таким левом був і блаженний Павло: увійшовши до в’язниці, він тільки заволав — і похитнув усі основи, розірвав кайдани — не зубами, а словами (Діян. 16, 25–26). Тому праведників треба називати не тільки левами, але і чимось більшим за левів, бо лев, потрапивши в сіті, стає невільним, а святі в кайданах стають ще сильнішими. Як і цей блаженний зробив тоді у в’язниці, звільнивши в’язнів, похитнувши стіни, словами благочестя зв’язавши і полонивши в’язничного сторожа (Діян. 16, 26–31). Лев рикає — і розганяє всіх звірів, святий волає — і звідусіль проганяє демонів. Зброя лева — грива, гострі пазурі і відточені зуби. Зброя праведного — мудрість, поміркованість, терпіння, зневага до всього земного. Той, хто має цю зброю, посміється не тільки над злими людьми, але й над ворожими силами.

Отже, подбай, людино, про життя з Богом — і ніхто ніколи не здолає тебе, і хоч би ти здавалася слабкішою за всіх, будеш сильнішою за всіх. Водночас, коли будеш байдужою до душевних чеснот, то, хоч би ти була сильнішою за всіх, легко потрапиш у тенета того, хто їх розставляє. Це довели вже і наведені приклади, але, якщо хочеш, я постараюся навчити тебе і досвідом, що перемогти праведних неможливо, а здолати грішників легко. Послухай, як на те й інше вказав пророк. «Не так нечестиві, — говорить, — не так: вони як порох, що вітер змітає з лиця землі» (Пс. 1, 4). Як порох легко піддається поривам вітру і здіймається, так крутиться і грішник від усякої спокуси. Коли вже він бореться сам із собою і цю боротьбу носить усюди, то яка в нього надія на спасіння, коли сам себе зрадив і водить із собою постійного ворога — совість?

Але не таким є праведний. А яким? Послухай, що говорить той же пророк: «Ті, що надіються на Господа, не похитнуться, як гора Сіон» (Пс. 124, 1). Що це означає: «як гора Сіон»? «Що стоїть вічно», — говорить. Скільки б ти не використовував хитрощів, скільки б не кидав стріл, щоб повалити гору, її ніколи не здолаєш. Та й чи можливо це? Тільки всі хитрощі виснажиш і силу свою витратиш. Таким є і праведник: скільки б він не отримав ударів, сам не зазнає ніякого зла, а силу нападників виснажить, — не тільки людей, але й самих демонів. Ти не раз чув, скільки підступів влаштовував диявол проти Іова, однак не тільки не похитнув цієї гори, а навпаки, — сам знеміг і відступив, бо від цієї облоги (Іова) його стріли поламалися і хитрощі виявилися марними.

3. Знаючи це, потурбуймося про своє життя і не будемо піклуватися ані про багатство, яке гине, ані про згасаючу славу, ані про тіло, яке старіє, ані про в’янучу красу, ані про швидкоплинні задоволення, а спрямуймо всі старання на душу і будемо всіляко лікувати саме її. Вилікувати хворе тіло не всякому під силу, а вилікувати хвору душу легко для кожного. Для лікування тілесної хвороби необхідні і ліки, і гроші, а ліки для душі дістаються легко і без витрат. Тіло з великим трудом звільняється від ран, які його обтяжують, оскільки часто потрібно буває використовувати і залізо, і гіркі ліки, а з душею цього не буває. Навпаки, варто тільки захотіти і побажати — і все виправлено.

І це було справою Божого Провидіння. Бо від тілесної хвороби не може бути більшої шкоди (адже, коли ми і не занедужаємо, то все одно прийде смерть і неодмінно спотворить і зруйнує тіло), навпаки, все полягає в здоров’ї нашої душі. Тому лікування набагато кориснішої і більш необхідної частини Бог зробив зручним, і безплатним, і безболісним. Яке ж ми будемо мати виправдання, яке вибачення, коли у випадку тілесної хвороби, де необхідно і гроші витратити, і запросити лікарів, і витерпіти неабиякий біль, виявляємо таку дбайливість, і це тоді, коли від тієї хвороби нам не буває більшої шкоди, а про душу не піклуємося, і це тоді, коли не потрібно нам ані гроші витрачати, ані турбувати інших, ані терпіти біль, оскільки можемо її цілковито виправити і без цього, а тільки рішучістю і волею, добре знаючи при цьому, що коли ми цього не зробимо, то зазнаємо крайнього осуду, неминучої кари і мук.

Скажи мені, якби хтось обіцяв навчити тебе лікарському мистецтву за найкоротший час, без грошей і трудів, чи не вважав би ти його благодійником? Чи не погодився б і робити, і терпіти все, що би тільки звелів той, хто це обіцяє? Ось, тепер є можливість без трудів знайти ліки не для тіла, а для ран душі, і без усякого болю повернути їй здоров’я, то ж не будьмо недбайливими. І скажи мені, який біль перестати гніватися на тих, котрі образили? Ось біль, — коли через злопам’ятність не миряться! Який труд помолитися і попросити незліченних благ від Бога, Який все швидко подає? Який труд нікого не лихословити? Яка незручність звільнитися від заздрості і ненависті? Який тягар любити ближнього? Яке лихо не говорити сороміцьких слів, не сваритися, не кривдити? Які труднощі не клястися?

Знову перейду до того ж умовляння. Клястися — ось найбільший труд! Скільки разів ми у роздратуванні і гніві клялися не миритися з тими, котрі нас образили. Потім, коли гнів згасав, роздратування вщухало і ми хотіли б примиритися, але, будучи утримувані клятвами, печалилися, наче впіймані якоюсь сіттю чи зв’язані нерозв’язними путами. Тому диявол, знаючи, що гнів є вогонь і легко гасне, а після згасання гніву буває примирення і дружба, — знаючи це і бажаючи, щоби цей вогонь залишався негаснучим, нерідко зв’язує нас клятвою, щоби коли і припиниться гнів, той борг клятви, який ще залишається за нами, підтримав у нас полум’я, і відбулося одне з двох: або, примирившись, порушили клятву, або, не примирившись, піддали би себе осуду за злопам’ятство.

4. Знаючи це, будемо уникати клятв, й уста наші нехай навчаться говорити тільки: «Повір». Це буде для нас опорою в побожності, бо язик, коли навчиться говорити тільки це слово, буде соромитися і ніяковіти вимовляти слова соромні і непристойні. А коли і захопиться давньою звичкою, то, маючи багато обвинувачів, знову стримається. Коли хтось побачить, що той, котрий не клянеться, вимовляє негідні слова, тут же звернеться до нього, висміє і скаже з насмішкою:

— Ти, що завжди говориш: «Повір», бо не хочеш вимовити клятву, то як же безчестиш свій язик соромними словами?

Так, будучи стримувані присутніми, ми, поневолі, навернемося до благочестя.

— Що ж, — скажеш, — а коли виникне необхідність клястися?
Там, де порушується закон, необхідності нема.

— А чи можна, — скажеш, — зовсім не клястися?

Що ти говориш? Бог велів, — а ти смієш запитувати: чи можна дотриматися закону? Його неможливо не дотримувати. І в тому, що неможливо клястися, а не не клястися, я хочу переконати вас нашими обставинами. Ось, жителям нашого міста наказано платити податки, які вочевидь перевищують можливості народу, і більшу частину сплачено, але збирачі, чую, ще говорять:

— Чому зволікаєш, чоловіче? Чому водиш нас з дня на день? Ця справа неминуча, царський закон не терпить зволікання.

Що скажеш мені? Цар повелів заплатити гроші, і не заплатити неможливо. Бог повелів уникати клятв, і ти говориш, що неможливо уникати клятв? Це шостий день, як я переконую вас дотримуватися цієї заповіді. Тепер же, розстаючись, хочу домовитися з вами, щоб ви були обережні. Уже не буде вам ніякого виправдання, ні вибачення. Якби і нічого не було вам сказано, то ви самі повинні були б це зробити, оскільки ця справа не надто складна і не потребує великого приготування. Але коли ви одержали вже таке напоумлення і наставляння, то що зможете сказати для свого виправдання, коли будете звинувачувані, стоячи на Страшному суді і даючи відповідь за цей гріх? Неможливо сказати жодного виправдання. Тому потрібно або виправитися і так померти, або не виправитися й отримати кару, і терпіти найтяжчі муки.

Вийшовши звідси і роздумуючи про це, з великою турботою переконуйте один одного старанно зберігати в думках все, що було сказано упродовж цих днів. Щоб тоді, коли ми будемо мовчати, ви самі, повчаючи, наставляючи й остерігаючи один одного, виявили великий успіх і, виконавши всі інші заповіді, отримали вічні вінці, яких щоб сподобитися всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві і Сину, і Святому Духові повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 05.07.2016.