«Наша Парафія»

Про те, що боятися начальників корисно,
і розповідь про те, що трапилося в дорозі з тими,
які несли цареві вістку про бунт. Про те, що коли хто
терпить будь-що несправедливо і дякує Богові,
Який допускає це, той рівняється з тим, хто терпить
за Бога. Знову приклад щодо трьох юнаків
у вавилонській печі та про стримування від клятв

1. Усе ж таки багато днів ми використали на розраду вашої любові. Не відійдемо від цього, і поки ще є рана печалі, будемо подавати і ліки втіхи. Якщо і лікарі не перестають лікувати тілесні рани, поки не побачать, що хвороба припинилася, то тим більше це треба робити стосовно душі. Печаль є раною душі, і лікувати її треба безупинно словами втіхи. І не так зм’якшують тілесну пухлину теплі води, як угамовують біль душі слова втіхи. Тут не потрібна губка, як у лікарів, а замість губки використаємо язик. Тут не потрібний вогонь для зігрівання води, а замість вогню скористаємося благодаттю Духа. Отож, і сьогодні зробимо це ж саме. Якщо ми вас не утішимо, то від кого ж тоді отримаєте втіху? Судді лякають? То нехай утішають священики. Начальники погрожують? То нехай підбадьорює Церква. Так буває і з малими дітьми: учителі лякають і карають дітей, а коли вони заплачуть, відсилають їх до матерів. А матері, взявши їх на руки, тримають, міцно обіймають і, витерши сльози, цілують, підбадьорюють їхню засмучену душу, повчаючи, що боятися вчителів для них корисно.

Так, коли і вас начальники злякали і засмутили, Церква, спільна мати для всіх нас, розкривши обійми і прийнявши (вас) із розпростертими руками, щодня втішає, кажучи, що корисним є і страх від начальників, корисною є і запропонована тут втіха. Страх з боку начальників не дозволяє розслаблятися через безпечність, а втіха Церкви не попускає впадати у відчай. Так за допомогою того й іншого Бог піклується про наше спасіння. Він і начальників озброїв (Рим. 13, 4), щоб лякали зухвалих, Він же і священиків поставив, щоб утішали скорботних. Про те й інше разом з Писанням нас повчає і сам досвід. Справді, коли шаленство декількох бурлак і зайшлих вчинило тут у нас таку пожежу і підняло таку бурю перед начальниками та озброєними воїнами, що змусило всіх боятися аварії корабля, то до якого шаленства дійшли б ці люди, якби не було жодного страху перед начальниками? Чи не зруйнували б вони наше місто до основи, перевернувши все догори дном, чи не позбавили б нас і самого життя? Знищ суди — і знищиш усякий порядок у нашому житті; забери з корабля керманича — і потопиш судно; візьми у війська вождя — і воїнів віддаси у полон ворогам.

Так, якщо забрати із міст начальників, то ми будемо поводитися безумніше за безмовних звірів, — будемо один одного гризти і з’їдати (Гал. 5, 15): багатий — убогого, сильний — слабкого, зухвалий — смиренного. А тепер, з Божої милості, цього нема. Ті, котрі живуть благочестиво, звичайно, не потребують виправлення з боку начальників, бо сказано: «Закон призначений не для праведника» (1 Тим. 1, 9). Але, якби не були утримувані страхом перед начальниками люди порочні, то наповнили б міста незліченним лихом. Знаючи це, Павло сказав: «Немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом» (Рим. 13, 1). Чим є зв’язок колод у будинках, тим є і начальники в містах. Якщо те знищиш, стіни, розвалившись, самі впадуть одна на одну, так само, коли ліквідувати у світі начальників і страх, що навіюється ними, — і доми, і міста, і народи з великим зухвальством нападуть один на одного, бо тоді нікому буде їх утримувати, зупиняти і заспокоювати страхом покарання.

Отже, улюблені, не будемо впадати у скорботу через страх перед начальниками, але подякуємо Богові за те, що Він розбудив нас від безтурботності і зробив більш дбайливими. Скажи мені, яка шкода від цього побоювання і занепокоєння? Чи те, що ми стали більш статечними і скромними, більш дбайливими й уважними? Що не бачимо жодного п’яного і співаючого сороміцьких пісень, а навпаки, у нас відбуваються безперестанні молебні, і плач, і молитви? Що звідусіль вигнано непомірний сміх, лихослів’я і всяку вільність і все місто наше тепер уподібнюється скромній і шляхетній жінці? Чи через це ти у скорботі, скажи мені? Ні. Через це треба радіти і дякувати Богові, що Він нетривалим страхом вивів нас із такої безтурботності.

— Це правда, — скажеш ти. — Якби тільки страхом і закінчувалося наше лихо, тоді ми вже отримали достатньо користі. Але ось ми боїмося, щоб зло не пішло далі і всі ми не опинилися перед крайньою небезпекою.

Не бійтеся, вас утішає Павло словами: «Вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом зі спокусою дасть і полегшення, що ви могли перенести» (1 Кор. 10, 13). Він бо каже: «Не залишу тебе і не покину тебе» (Євр. 13, 5). Якби Він захотів покарати насправді і суттєво, то не навів би на нас страх на стільки днів. Коли Він не хоче покарати, тоді лякає, бо коли вже хоче покарати, тоді страх ні до чого, ні до чого й погроза. Але ось ми пережили таке життя, яке гірше за тисячу смертей: упродовж стількох днів боїмося і тремтимо, лякаємося навіть тіні, несемо Каїнове покарання і від безперестанного занепокоєння схоплюємося уві сні. Отже, якщо ми і прогнівили Бога, то, витерпівши такі муки, вже умилостивили Його. Нехай наше покарання ще і не відповідає гріхам нашим, але його досить для людинолюбства Божого.

2. Однак ми повинні підбадьоритися не тільки від цього, але й з багатьох інших причин. Бог дав уже нам чимало запорук доброї надії. По-перше, те, що ті, котрі відправилися звідси із прикрою вісткою, полетівши, ніби на крилах, і думаючи скоро поспіти до столиці, перебувають тільки на половині дороги, бо зустріли стільки труднощів та перешкод, що, залишивши коней, тепер їдуть на возах, а тому змушені будуть прибути туди пізніше. Як Бог відправив звідси святителя і отця нашого і спонукав його взяти на себе це клопотання, так Він затримав і тих на половині дороги, щоб вони не випередили його і не роздули вогню та, роздратувавши слух царя, не поставили вчителя перед неможливістю залагодити справу. А що така зупинка сталася не без волі Божої, це видно з такого.

Люди, які все життя провели в таких подорожах і тільки те й робили, що постійно їздили на конях, тепер, знесилившись саме від верхової їзди, змушені зупинитися. І сьогодні трапилося протилежне тому, що було з Іоною. Того (Бог) змусив іти, коли він не хотів; а цим (гінцям) перешкодив іти, коли вони хотіли. Нові й дивовижні діла! Той не хотів проповідувати про зруйнування (Ниневії) — і Бог змусив його проти волі. А ці дуже поспішають сповістити про повалення статуй — і Він зупинив їх також проти їхньої волі. Що це означає? Те, що тут поспішність заподіяла б шкоду, а там — користь. Тому Бог того спонукав через кита, а цих зупинив через коней. Чи бачиш премудрість Божу? І той, і ці зустріли перешкоду саме через те, чим сподівалися досягти бажаного. Іона сподівався на кораблі ухилитися — і корабель став для нього ланцюгом; (гінці) сподівалися на конях скоріше прибути до царя — і коні виявилися перешкодою. А краще сказати, перешкодили їм не коні, як і Іоні не корабель, а Провидіння Боже, Яке все влаштовує Своєю премудрістю.

І поглянь, яке піклування: і злякав, і втішив! Попустивши посланцям відправитися до царя з вісткою про все, що сталося, того ж дня, коли було вчинено все те злочинне зухвальство, і якраз цією поспішністю їхнього від’їзду Він усіх налякав. Коли ж вони відправилися і два-три дні провели в дорозі і ми вже вважали від’їзд нашого святителя даремним, думаючи, що він запізниться, тоді Бог розвіяв наш страх і втішив, затримавши посланців, як я сказав, на половині дороги і влаштувавши так, що ті, котрі приїхали до нас звідти тою ж дорогою, розповіли всім про ті неприємності, що трапилися з тими (гінцями), щоб ми бодай трохи відпочили і скинули з себе частину занепокоєння, що і сталося. Почувши про це, ми віддали поклоніння Винуватцю цього — Богові, Який і нині турботливіше за всякого батька влаштував усі наші справи, затримавши якоюсь невидимою силою цих недобрих вісників, і ніби промовляв до них:

— Чого поспішаєте? Навіщо квапитеся погубити таке місто?

Недобрі вістки несете ви цареві. Стійте ж тут, поки Я дам можливість Моєму служителю, як досвідченому лікарю, поспішити і випередити вас.

Якщо ж таке піклування над нами виявлене на самому початку поранення через злочин, то тим більше отримаємо ми заспокоєння після навернення, після каяття, після такого страху, після сліз і молитов. Іону було примушено з метою, щоб навернути до покаяння (ниневітян), а ви вже показали каяття і велику переміну. Тому і потрібна тепер втіха, а не загрозлива вістка. Ось для чого Бог і відправив звідси нашого отця, хоч і багато було перешкод. Якби Він не піклувався про наше спасіння, то не спонукав би його, а навпаки, ще й зупинив би, коли він хотів відправитися.

3. Хочу сказати ще і про третю обставину, яка може вас підбадьорити, а саме: про це свято, яке вшановують майже всі і навіть невірні, яке і сам боголюбивий цар настільки уважив, що в цьому перевершив усіх благочестивих самодержців, які були перед ним. У ці дні він виданим на честь свята указом звільнив із в’язниць майже всіх в’язнів. І саме цей указ наш святитель, прийшовши, прочитає перед царем, нагадає йому про його власні закони і скаже до нього:

— Будь сам для себе наставником і згадай про власні справи, про приклад людинолюбства у твоїм домі. Ти не хотів звершити навіть праведну страту, то чи зважишся звершити несправедливу? Із поваги до свята ти звільнив викритих і засуджених, то чи засудиш безневинних і тих, котрі не вчинили нічого злого, скажи мені, — і, крім того, у саме свято? Ні, царю! У цьому указі, звертаючись до всіх міст, ти говорив: «О, якби я міг воскресити і мертвих!» Ось, ми маємо потребу в цьому людинолюбстві, маємо необхідність у цих словах. Для царів не стільки славно перемогти ворогів, скільки перебороти лютість і гнів. Там успішність справи залежить від зброї і воїнів, тут торжество належить тобі одному, і ніхто не розділить з тобою слави мудрості. Ти здобув перемогу у війні з варварами, то подолай же і гнів царський. Нехай знають усі невірні, що страх Христовий може приборкати всяку владу! Прослав свого Господа, простивши гріхи ближнім, щоб Він ще більше прославив тебе, щоб у день суду, згадавши про це людинолюбство твоє, споглянув на тебе лагідним і милостивим оком.

Так і більш цього скаже він, і, звичайно, врятує нас від (царського) гніву. Однак цей піст служить для нас найбільшим помічником не тільки для того, щоб умилостивити царя, але і для мужнього перенесення того, що з нами трапилося. Цей час подає нам немалу втіху. Уже саме те, що ми щодня збираємося тут, насолоджуємося слуханням Божественного Писання, бачимо один одного, разом у скорботі, разом молимося, отримуємо благословення і з цим повертаємося додому, — саме це віднімає в нас більшу частину скорбот.

Тож не занепадаймо духом і не згубімо себе зневірою, а очікуймо кращого й уважно послухаємо, що буде сказано. Я і сьогодні хочу знову поговорити про нехтування смертю. Учора говорив я вам, що ми боїмося смерті не тому, що вона страшна, а тому, що нас не запалила любов до Царства і не охопив страх перед геєною, а більше того і тому, що не маємо доброї совісті. Хочете, скажу і четверту причину цього недоречного остраху, причину не менш важливу, а ще більш точну, ніж попередні. Ми не ведемо суворого життя, яке личить християнам, а полюбили це життя зніжене, розкішне і безтурботне, через що, звичайно, і прив’язані до нього.

Але якби ми проводили життя в пості і нічних молитвах, і помірності, відсікаючи свої безладні бажання, відкидаючи задоволення, перебуваючи в подвигах чеснот, за словами Павла: «Приборкую і поневолюю тіло» (1 Кор. 9, 27), і «піклування про плоть не обертайте на похоті» (Рим. 13, 14), йдучи тісним і скорботним шляхом, тоді б ми тут же зажадали майбутніх благ і поспішали звільнитися від цих трудів. А щоб ти переконався, що слово наше правдиве, зійди на вершини гір і подивися на тамтешніх ченців, одягнених у волосяницю, які носять вериги, виснажені постом, закриті в мороці, — і побачиш, що всі вони бажають смерті і називають її заспокоєнням. Як боєць поспішає піти з арени, щоб позбутися ран, і борець чекає завершення видовища, щоб звільнитися від трудів, так і той, хто веде доброчесне, строге і суворе життя, бажає смерті, щоб, припливши до тихої пристані і переселившись туди, де вже не потрібно побоюватися аварії корабля, і від цих трудів звільнитися, і безперешкодно отримати приготовані вінці. Тому Бог і влаштував наше життя важким і в труднощах, щоб ми, будучи пригноблені цими скорботами, зажадали майбутніх благ. Якщо і тепер, коли зі всіх боків нас оточує стільки прикрощів, небезпек, страхів і турбот, ми так прив’язані до цього життя, то чи бажали б ми майбутніх благ, якби нічого такого не було, а все наше життя було б безтурботним і щасливим?

4. Так учинив Бог і з юдеями. Бажаючи розбудити в них думку про повернення (до батьківщини) і змусити їх зненавидіти Єгипет, Він попустив, щоб вони були обтяжені «від важкої роботи над глиною і цеглою» (Вих. 1, 14) і, будучи пригнобленими непосильним трудом і важкою роботою, благали Бога про повернення. Якщо ж вони, вийшовши з таких обставин, знову згадували про Єгипет і тяжке рабство і готові були повернутися під колишнє тиранство, то, не зазнавши цього від іноплемінників, чи захотіли б будь-коли залишити чужу землю?

Тому, щоб і ми, прив’язавшись до земного, не опечалилися і не забули про майбутнє, Бог зробив наше життя важким. Тож не будемо більше, ніж необхідно, любити це життя. Яка нам користь, яка вигода від надмірної прихильності до цього життя? Хочеш знати, чому це життя для нас є благом? Тому, що воно для нас є початком і приготуванням до життя майбутнього, поприщем і місцем боротьби для отримання майбутніх вінців. І коли воно не буде для нас таким, то буде жалюгідніше за тисячі смертей. Якщо ми в цьому житті не хочемо догоджати Богові, то краще вмерти. Що особливого, що нового для нас тут? Хіба не те ж сонце, не той же місяць бачимо щодня? Не ту ж зиму чи не те ж літо? Не ті ж предмети? «Що було, те й буде, і що робилося, те і буде робитися» (Екл. 1, 9). Отже, не будемо ні живих вважати просто блаженними, ані тих, котрі помирають, оплакувати, а краще будемо печалитися за грішників, будуть вони жити чи помруть, а доброчесних будемо шанувати, де б вони не були. Ти однієї смерті боїшся і плачеш, а Павло вмирав щодня і від цього не тільки не плакав, але ще й радів, і веселився.

— О, якби і я страждав за Бога, — скажеш ти, — я ні про що б не турбувався!

Але не сумуй і тепер. Славний не тільки той, хто терпить щось заради Бога, але й той, хто страждає неправедно, переносить це мужньо і дякує Богові за таке попущення. І цей славний не менше за того, хто страждає заради Бога. Блаженний Іов безвинно і незаслужено потерпів багато нестерпних ударів через підступи диявола. Але оскільки він мужньо переніс їх і дякував Богові, Який допустив це, тому й отримав повний вінець.

Отже, не печалься через смерть — вона від природи. Печалься через гріх — він є беззаконним ділом свавілля. Якщо ж печалишся за померлим, то печалься і над тими, що народжуються, бо коли ця справа природна, так і та. Тому, якщо хто стане погрожувати тобі смертю, скажи йому: «Я від Христа навчився боятися не тих, «що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10, 28). А коли буде погрожувати відібрати майно, скажи йому: «Нагим я вийшов з утроби матері моєї, нагим і повернуся» (Іов. 1, 21). «Бо ми нічого не принесли у світ, явно, що нічого не можемо винести з нього» (1 Тим. 6, 7). Якщо ти не візьмеш, прийде смерть і візьме; якщо ти не умертвиш, закон природи у визначений термін принесе смерть. Тому не будемо боятися того, що приходить до нас за законом природи, а будемо боятися того, що буває з нами від злого свавілля — це накликає на нас кару. При всіх несподіванках, що нас осягають, будемо постійно пам’ятати, що скорботою ми їх не поправимо, і тоді перестанемо печалитися.

А водночас подумаймо і про те, що коли ми в цьому житті терпимо будь-яке горе незаслужено, то цим загладжуємо безліч гріхів. Велике благо — відбути гріхи тут, а не там. Багач тут не зазнав жодної прикрості, зате там горів у вогні. І щоб переконатися, що це було причиною того, що він не отримав жодної втіхи, послухай, що говорить Авраам: «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої…, тепер страждаєш» (Лк. 16, 25). А для засвідчення того, що і Лазар одержав блаженство не тільки за доброчесне життя, але й за перенесені тут незліченні прикрощі, послухай, як і про це говорить патріарх. Сказавши до багача: «Ти одержав уже блага твої, — він додав, — а Лазар — тільки зло, отже, тепер він тут тішиться». Як ті, котрі живуть доброчесно і страждають, отримують від Бога подвійну нагороду, так і ті, що живуть у гріхах і благоденствують, зазнають подвійного покарання.

І це знову говорю не для обвинувачення тих, котрі тікають з міста (бо сказано: «Не бентеж: серця вже засмученого» (Сир. 4, 3) і не в докір їм, ні (бо хворий потребує розради). Я намагаюся виправити їх, бажаю, щоб ми не довіряли свого спасіння втечі, а втікали б від гріха, зійшли б зі злого шляху. Якщо уникнемо гріха, то і серед незліченної безлічі воїнів ніхто не зможе нас поранити, а якщо його не уникнемо, то хоч би ми зійшли на саму вершину гір, і там знайдемо тисячі ворогів. Згадай знову про тих трьох юнаків: вони були в печі і не зазнали ніякого лиха, а ті, котрі їх кидали і були поза нею, і скільки їх стояло навколо, всі були винищені. Що може бути більш чудесне? Тих, які були під владою вогню, він відпустив, а тих, які не були під його владою, охопив!

Щоб ти знав, що не місце, а настрій душі є причиною і спасіння, і покарання. Бо ось ті, що були в печі, залишилися непошкодженими, а ті, що стояли поза нею, — винищені. Як у тих, так і в інших однакові тіла, але не однакові думки, а тому й не однакове отримання страждань. Сіно хоч лежить поза піччю, однак скоро займається, тоді як золото, знаходячись усередині печі, ще більше блищить.

5. Де ті, котрі тепер говорять: нехай цар візьме все, але залишить нам вільним тіло? Нехай вони знають, що означає: тіло вільне. Не безкарність робить тіло вільним, а невпинне побожне життя. Ось, тіла цих юнаків вільні і були кинені в піч, бо вони давно скинули рабство гріха, а якраз у цьому і полягає воля, а не в тому, щоб не зазнати кари і будь-якого лиха.

А ти, почувши про цю піч, згадай про вогненні ріки, які будуть текти того страшного дня. Як тут вогонь одних охопив, а інших пощадив, так буде й у тих ріках: у кого будуть дрова, сіно, очерет, той дасть вогню чим горіти, а в кого буде золото, срібло, той сам зробиться ще більш сяючим. Якщо ми зуміємо бути мудрими, то саме це і будемо збирати, і будемо мужньо переносити ці прикрощі, знаючи, що коли будемо пильними, то ці скорботи врятують нас від майбутніх покарань, а тут зроблять кращими не тільки нас, але і пригноблювачів наших, як це трапилося тоді з мучителем (такою є сила мудрості). Коли він побачив, що юнаки не зазнали ніякої шкоди, послухай, як він перемінив мову. «Раби Бога Всевишнього! Вийдіть, — говорить, — і підійдіть» (Дан. 3, 93). Не так давно перед цим чи не ти говорив: «Який Бог визволить вас від руки моєї» (Дан. 3, 15)? Що ж трапилося? Звідки така переміна? Ти побачив загиблими тих, котрі були поза піччю, і кличеш тих, котрі знаходяться всередині? Звідки прийшла до тебе така мудрість?

Ось яка переміна відбулася в цареві! Поки ще не запанував над юнаками, він богохульствував, а коли кинув їх у вогонь, тоді прийшов до мудрості. Тому Бог і попустив, щоб було все, як хотів мучитель, щоб показати, що тому, кого Він береже, ніхто не зможе завдати зла. Тут Він учинив те ж саме, що вчинив з Іовом. Там Він попустив дияволові виявити всю свою силу, і, коли той витратив усі стріли і вже більше не залишалося жодних підступів, — саме тоді Бог і вивів подвижника з поприща, щоб перемога була славною і безсумнівною. Так само Він учинив і тут. Захотів мучитель зруйнувати місто їхнє (юнаків) — Він не перешкодив, захотів забрати їх у полон — не зупинив, захотів зв’язати — дозволив, кинути в піч — допустив, надміру розпалити полум’я — і це дозволив. І коли вже нічого більше не залишалося і мучитель виснажив усю свою силу, тоді Бог показав Свою могутність і терпіння юнаків. Бачиш, як Бог попустив цим прикрощам дійти до крайності? Це для того, щоб показати пригноблювачам і мудрість гноблених, і Своє піклування. Тому мучитель, пізнавши те й інше, вигукнув: «Раби Бога Всевишнього! Вийдіть і підійдіть» (Дан. 3, 93).

Але зверни увагу на великодушність юнаків: вони не вийшли, поки їх не покликали, щоб хтось не подумав, що вони злякалися вогню. А коли були покликані, не залишилися всередині, щоб їх не вважали гордими і впертими.

— Коли ти довідався, — говорять, — чиї ми раби, коли пізнав нашого Господа, тоді ми виходимо як проповідники Божої сили для всіх присутніх.

А коли сказати правду, — не тільки вони, але й сам гонитель власним голосом, і усно, і посланням сповістив усім і про мужність подвижників, і про силу Начальника подвижників. Як глашатаї посеред видовища повідомляють імена борців-переможців і називають їхні міста, викликуючи: такий-то з такого-то міста, так і мучитель, тільки замість міста проголосив їхнього Господа: «Седраху, Мисаху й Авденаго, раби Бога Всевишнього! Вийдіть і підійдіть» (Дан. 3, 93). Що трапилося, що ти називаєш їх рабами Божими? Хіба вони були не твоїми рабами?

— Але вони, — кажеш, — знищили мою владу, потоптали мою гордість, ділом указали на свого істинного Господа. Якби вони були рабами людей, то їх не злякався б вогонь, від них не відступило б полум’я, адже творіння не вміє поважати і шанувати рабів людських. Тому, — говорить, — «Благословенний Бог Седраха, Мисаха й Авденага» (Дан. 3, 95).

Тут зверни увагу на те, як він насамперед звіщає про Начальника подвижників: «Благословенний Бог…, Який послав Ангела Свого і визволив рабів Своїх (Дан. 3, 95), — це про силу Божу. Сказав і про чесноти подвижників: «Які уповали на Нього і не послухалися царського повеління, і віддали тіла свої (вогню), щоб не служити і не поклонятися іншому богу» (Дан. 3, 95). Що може зрівнятися з чеснотами? Колись, коли вони говорили: «Богам твоїм служити не будемо» (Дан. 3, 18), він розпалився сильніше печі, а тепер, коли це довели ділами, він не тільки не розгнівався, але ще похвалив і навіть захоплювався тим, що вони не послухали його.

Ось яке благо — чеснота! Вона навіть у ворогів збуджує подив і похвалу. Юнаки змагалися і перемогли, а переможений почав дякувати за те, що їх не злякав вид полум’я, а надихнула надія на Бога. Він і Бога світу називає Богом трьох юнаків не для того, щоб обмежити Його панування, а тому, що ці три юнаки були вартими всього світу. Тому і хвалить мучитель тих, котрі зневажили його, і, оминаючи стількох правителів, і царів, і начальників, покірних йому, захоплюється трьома полоненими і рабами, які насміялися над його жорстокістю. Вони вчинили це не через самолюбство, а через любов до мудрості, не через зухвалість, а через благочестя, не величаючись гордістю, а запалившись ревністю. Справді, великим благом є надія на Бога! Це пізнав і цей чужоземець і, бажаючи показати, що завдяки їй юнаки уникли небезпеки, яка їм загрожувала, викликнув: «Які уповали на Нього» (Дан. 3, 95).

6. Говорю це тепер і з’ясовую всі історії, в яких описуються спокуси і лиха, і гнів царів, і підступи для того, щоб ми нічого так не боялися, як прогнівити Бога. Ось і тоді піч була розжарена, але юнаки посміялися над нею, а гріха боялися, бо знали, що від вогню вони не зазнають ніякої шкоди, а за безчестя опиняться перед крайньою небезпекою.

Гріх сам є найбільшою карою, хоч би ми і не були покарані, так само як побожне життя саме подає найбільшу честь і щастя, хоч би ми і терпіли покарання. Гріхи віддаляють нас від Бога, про що Сам Він говорить: «Беззаконня ваші зробили розділення між вами і Богом вашим» (Іс. 59, 2). А покарання навертають нас до Бога: «Ти даруєш, нам мир, бо всі діла наші Ти влаштовуєш» (Іс. 26, 12). Чого повинен боятися той, хто має рану, — гниття чи розтину лікарем? Ножа чи поширення рани? Гріх — це гниття, а покарання — ніж лікарський. У кого загноїлася рана, той, не піддаючись розтину, терпить біль. І саме тоді, коли не піддається розтину, опиняється у найтяжчому стані. Так і той, що грішить, є нещасливішим за всіх, хоч і не терпить покарання. Саме тоді він особливо і нещасливий, коли не терпить покарання і жодної прикрості. Ті, що страждають розладом печінки і водяною хворобою, коли вживають багато їжі, холодне питво, солодкі і смачні страви, якраз тоді і бувають нещасливіші за всіх, оскільки непомірністю ускладнюють хворобу. Навпаки, коли за розпорядженням лікарів морять себе голодом і спрагою, тоді мають певну надію на видужання. Так і ті, що живуть у гріхах, якщо терплять покарання, тоді мають добру надію, а коли при безчесті насолоджуються спокоєм і задоволеннями, тоді вони нещасливіші за нестриманих, котрі хворі водянкою. І це настільки більше, наскільки душа краща за тіло.

Отже, якщо побачиш, що серед тих, котрі чинять однакові гріхи, одні безупинно борються з голодом та незліченними прикрощами, а інші впиваються, пересичуються і розкошують, — вважай більш блаженними тих, які терплять прикрощі. Бо цими прикрощами послаблюється полум’я гріховної похоті, і ці люди відходять до майбутнього суду і до того страшного судилища з чималим полегшенням і вийдуть з нього, загладивши тими прикрощами, яких зазнали тут, багато своїх гріхів.

Але досить втіхи — час уже перейти до наставлянь про уникнення клятв і до спростування того безпідставного і нічого не вартого виправдування, яким ті, що клянуться, думають себе виправдати. Саме тоді, коли ми їх звинувачуємо, вони вказують нам на інших, котрі роблять те ж саме, і говорять:

— Такий-то і такий-то клянуться.

А ми скажемо їм:

— Але такий-то не клянеться, а Бог винесе над тобою вирок стосовно подвигів праведних.

Грішники грішникам через свої взаємини у беззаконнях не приносять користі, а праведники для грішників служать осудом. Тих, котрі не наситили і не напоїли Христа, було багато (Мф. 25, 41), але вони нічим не допомогли один одному. Так само, як і п’ять дів (юродивих) не отримали одна від одної жодного полегшення, але як ті, так і ці засуджені через порівняння із праведними і покарані.

Отже, відкинувши це нічого не варте виправдання, будемо дивитися не на тих, котрі грішать, а на тих, котрі чинять добро, і постараємося запастися спогадом про цей піст. Ми часто, придбавши одяг чи слугу, чи дорогий посуд, згадуємо про час придбання і говоримо один до одного:

— Такого-то слугу я придбав у таке-то свято, такий-то одяг купив у такий-то час.
Тож, виконуючи і цей закон, будемо говорити:

— Такої-то Чотиридесятниці я відійшов від клятв. До того часу я клявся та, почувши просте наставляння, утримався від цього гріха.

Але звичку, скажеш, важко виправити? Це і я знаю, а тому поспішаю нав’язати вам іншу звичку, корисну і вигідну. Ти говориш: важко відійти від звички? Але якраз через це і постарайся відійти, добре знаючи, що коли отримаєш іншу звичку, не клястися, тоді вже не будеш відчувати жодних труднощів. Що важче: не клястися чи цілий день бути без їжі і морити себе, вживаючи тільки воду і трохи хліба? Очевидно, що важче це, однак звичка робить його можливим і неважким настільки, що дехто з настанням посту, хоч би хтось тисячу разів просив його, хоч би тисячу разів змушував і приневолював пити вино чи вкусити чого-небудь, що не годиться їсти в піст, він скоріше зважиться витерпіти все, ніж доторкнутися до забороненої їжі. Хоч ми і любимо смачну їжу, але за звичкою, яка підбадьорюється совістю, легко переносимо ці обмеження. Те ж саме буде і з клятвами: як тепер, хоч би хто поставив тебе перед крайньою необхідністю, ти тримаєшся звички, так і тоді, хоч би хтось тисячу разів просив тебе, ти не відійдеш від звички.

7. Тому, повернувшись додому, поговори про це зі всіма домашніми. З багатьма буває, що, ідучи з лугу, вони беруть із собою троянду чи фіалку, чи якусь іншу квітку і несуть у руках. Інші, повертаючись додому із саду, несуть із собою гілки дерев з плодами. Ще інші теж із багатих обідів приносять своїм рідним залишки від столу. Так і ти, ідучи звідси, принеси наставляння дружині, дітям і всім рідним. Це наставляння корисніше і лугу, і саду, і столу. Ці троянди ніколи не зів’януть, ці плоди ніколи не засихають, ці страви ніколи не псуються. Від тих — тимчасове задоволення, а від цих — повсякчасна користь не тільки після сповнення, але й під час самого звершення наставляння.

Подумай тільки, як добре, відкинувши всі інші справи, і суспільні, й особисті, постійно розмовляти про Божественні закони — і за столом, і на площі, і при інших зібраннях. Якщо будемо займатися цим, то не скажемо жодного небезпечного і шкідливого слова і не згрішимо навіть мимоволі. Та й від цієї печалі можемо звільнити свою душу, коли почнемо займатися розмовами про це, замість тих неспокійних розмов, які ми тепер постійно ведемо між собою:

— Чи щось довідався цар про те, що трапилося? Чи розгнівався він? Який вирок виніс? Чи упросив його хто-небудь?

Невже він дозволить зовсім винищити таке велике і багатолюдне місто?

Поручивши це та все інше Богові, будемо піклуватися тільки про Його заповіді і так відвернемо всі ці нещастя. І нехай серед нас виправляться тільки десять чоловік, із цих десяти незабаром буде двадцять, із двадцяти — п’ятдесят, з п’ятдесяти — сто, зі ста — тисяча, з тисячі — все місто. Як, запаливши десять світильників, легко можна освітити весь будинок, так і стосовно духовних подвигів: нехай виправляться тільки десять чоловік, ми ж запалимо ціле багаття, яке освітить собою місто і принесе безпеку. І не таким швидким буває полум’я, яке в лісі запалює дерева одне за одним, які стоять поряд, як ревність щодо чеснот, яка, запалившись в одній душі і поступово поширюючись, може охопити все місто.

Отже, дайте мені похвалитися вами й у цьому житті, і в той день, коли поведуть на суд тих, котрі отримали таланти. Для мене достатньою нагородою за труди є ваша добра слава. І як тільки побачу, що ви живете благочестиво, — я отримав усе. Зробіть же те, про що я і вчора говорив вам, і сьогодні говорю, і не перестану говорити: визначивши кару тим, що клянуться, — кару, яка приносить користь, а не шкоду, — постарайтеся подати нам і доказ своїх успіхів. А я постараюся після завершення цього зібрання з кожним із вас мати тривалу розмову, щоби під час такої розмови я побачив, хто виправився. І якщо побачу кого-небудь, що клянеться, викрию його перед тими, котрі виправилися, щоб докорами, викриттям і напоумленням тут же відхилити його від злої звички. Адже набагато краще витерпіти сором і виправитися тут, ніж бути осоромленим і покараним перед усім світом у той день, коли гріхи наші відкриються перед очима всіх. Однак, не дай Боже, щоби хто-небудь з цього поважного зібрання з’явилися там у такому нещасному вигляді. А щоб за молитвами святих отців наших, виправивши всі гріхи і принісши рясні плоди чеснот, ми відійшли звідси з великою відвагою через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі святим Духом повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 05.07.2016.