«Наша Парафія»

З нагоди відправлення єпископа Флавіана
для клопотання перед царем про місто.
Про те, що таке справжній піст; що злословити
гірше, ніж їсти людську плоть.
Про страчених за бунт і про тих, котрі жалілися
на те, що багато було схоплених безневинно

1. Коли дивлюся на цей престол, вільний і покинутий учителем, то водночас і радію, і плачу. Плачу, бо не бачу тут отця. Радію, бо він відправився в дорогу задля нашого спасіння і пішов, щоби врятувати таку безліч народу від царського гніву, що і для вас прикраса, і для нього вінець. Для вас прикраса, бо маєте такого отця, а для нього вінець, бо настільки сповнений любов’ю до дітей, що ділом виявив те, що сказав Христос, повчаючи: «Пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10, 11), — він охоче пішов покласти свою душу за всіх нас, хоч і багато чого перешкоджало йому відправитися в дорогу і примушувало залишитися тут. Це, насамперед, його похилі літа, потім — тілесна немічність, і пора року, і наближення свята, і, нарешті, сестра, яка в нього єдина і знаходиться при смерті. Але він знехтував і родиною, і старістю, і немічністю, і труднощами часу, і тягарем подорожі, а, ставлячи на чільне місце вас і ваше спасіння, розірвав усі ці пута і летить тепер старець, наче юнак, окрилений ревністю.

— Якщо Христос, — говорив він, — віддав Себе за нас, то яке виправдання і прощення можемо мати ми, коли нам доручено управління таким численним народом, якщо не зважимося зробити все і потерпіти задля безпеки довірених нам? Якщо, — говорив він, — патріарх Яків, коли був приставлений до тварин, пас безсловесних овець і проводив ночі без сну, терпів і спеку, і холод, і всі переміни клімату, щоб не загинула жодна з тих тварин, маючи дати звіт людині, то тим більше ми, будучи поставленими не над безсловесними, а над духовними вівцями, будучи зобов’язані дати звіт про це служіння не людині, а Богові, не повинні відмовлятися й ухилятися від того, що може бути корисне для отари. Навпаки, чим краща наша отара від тієї, — люди від безсловесних, а Бог від людей, — тим більше і сильніше ми повинні виявляти піклування і ретельність.

Він добре розумів, що тепер у нього піклування не про одне місто, а про весь схід, адже наше місто є главою і матір’ю тих міст, які є на сході. Тому він вирішив винести будь-яку небезпеку, і ніщо не могло його тут утримати. І сподіваюсь, що наші надії не будуть даремними, оскільки Бог не відкине такого старання і піклування, і не допустить, щоб Його служитель повернувся без успіху. Знаю, що як тільки він увійде і побачить благочестивого царя, то тільки своїм видом зможе тут же усмирити гнів, бо у святих не тільки слова, але й сам вид наповнений духовною благодаттю. А він наповнений великою мудрістю і, будучи ознайомлений з божественними законами, скаже йому те, що і Мойсей сказав Богові: «Прости їм гріхи їхні, якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї» (Вих. 32, 32).

Таким є серце святих, для яких приємніше померти зі своїми чадами, ніж жити без них. Він, посилаючись навіть на час, знайде захист для нас — укаже на святу Пасху, нагадає про час, коли Христос відпустив гріхи всього світу, переконає (царя) наслідувати Господа, нагадає і притчу про тисячу талантів та сто динарів. Я знаю відвагу нашого отця. Він не омине налякати його цією притчею і сказати:

— Дивися, щоб і ти не почув у той день: «Рабе лукавий! Весь той борг я простив тобі, бо ти ублагав мене. Чи не належало й тобі помилувати товариша твого?» (Мф. 18, 32). Більше користі отримаєш для себе, ніж для них, бо через прощення деяких гріхів отримаєш відпущення великих.

Додасть до сказаного і ту молитву, якою ті, що вводили царя у священні таїнства, навчили його молитися і говорити: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12). Потім пояснить, що злочин вчинено не цілим містом, а кількома людьми — чужими і зайшлими, які все роблять не з наміром, а безчинно та із зухвалістю. Що було б несправедливо через нерозсудливість кількох людей розорити таке велике місто і страчувати тих, за якими нема жодної провини. Та хоч би і всі згрішили, вони вже достатньо покарані страхом, який їх терзає упродовж багатьох днів, щодня очікуючи смерті, будучи переслідуваними, тікаючи, ведучи життя більш жалюгідне, ніж засуджені до страти, відчуваючи, що кров тече в їхніх жилах, однак не маючи впевненості у своєму житті.

— Задовольнися такою карою, не йди далі у гніві, умилостив для себе Верховного Суддю, виявивши людинолюбство до своїх ближніх. Подумай про велич міста і про те, що в нас тепер справа не з однією душею, не з двома, не з трьома, не з десятьма, а із незліченними тисячами, з главою всього світу. Це те місто, у якому вперше віруючі стали називатися християнами. Зважай на Христа, зваж на місто, яке першим проголосило це жадане і солодке для всіх ім’я. Воно було помешканням Апостолів, обителлю праведників. Це перший і єдиний його злочин проти державних, а все минуле (добре) свідчить про вподобання цього міста. Якби в ньому постійно відбувалися заколоти, то варто було б звинуватити його в лихій вдачі. Але якщо це трапилося тільки раз за весь час, то зрозуміло, що злочин було вчинено не ворогами міста, а людьми, що без потреби і без діла прийшли до нього.

2. Це і ще більше з великою відвагою скаже святитель, і цар вислухає це! Цар людинолюбний, а єпископ твердий, так що благі надії подаються з обох боків. Але ще більше, ніж на твердість учителя і людинолюбство царя, будемо уповати на Божу милість. Бог Сам стане посередником між царем, якого благають, і благаючим святителем, зм’якшуючи серце царя, надихаючи мову святителя, даруючи успішність його словам, схиляючи душу царя прихильно вислухати слова і почути благання. А місто наше миліше для Христа за всі міста через чесноти як предків, так і ваші. Як серед Апостолів першим проповідував Христа Петро, так серед міст, як я вже сказав, наше місто першим прикрасилося найменуванням християн, наче чудовим вінцем. Якщо ж Бог обіцяв спасти всіх жителів такого міста, в якому було б тільки десять праведників, то як нам не очікувати добра і не сподіватися на помилування, коли тут вірних Божих служителів не тільки десять чи двадцять, і не вдвічі стільки, а набагато більше?

Багато хто, як я чув, говорить: «Гнів царя — як ревіння лева» (Притч. 19, 12), і від цього впадають у малодушність та зневіру. Що сказати їм? Те, що Той, Хто сказав: «Вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням, і теля, і молодий лев, і віл будуть разом» (Іс. 11, 6–7), Той може і цього лева зробити лагідним агнцем. Закличемо ж Його і помолимося до Нього, і Він, безсумнівно, приборкавши гнів царя, визволить нас від усіх скорбот, що нам загрожують. Отець там стоїть (перед царем земним), а ми тут будемо стояти перед Царем Небесним і допомагати йому молитвами. Багато може вся Церква, якщо ми піднесемо молитви зі скорботною душею й упокореним серцем. Не потрібно перепливати моря, не потрібно пускатися в далеку дорогу. Кожен і кожна, які приходять у церкву і залишаються вдома, закличемо Бога зі всією старанністю, і Він, звичайно, схилиться до наших благань.

З чого це видно? З того, що Він дуже хоче, щоб ми завжди до Нього прибігали, молились до Нього за все і без Нього не робили і не говорили нічого. Люди, коли ми постійно турбуємо їх своїми справами, дратуються, уникають нас і відчувають до нас неприязнь. Бог — зовсім навпаки — не тоді гнівається, коли ми постійно молимося до Нього про свої справи, а найбільше обурюється тоді, коли не робимо цього. Послухай, за що Він докоряє юдеям: «Роблять, — говорить Він, — наради, але без Мене, й укладають союзи, але не за Духом Моїм» (Іс. 30, 1). Такою є властивість люблячих: вони хочуть, щоб усі справи тих, кого вони люблять, звершувалися через них, і щоби без них ті нічого не робили і не говорили. Тому і Бог не тільки тут, але й в іншім місці, докоряючи юдеям за це, сказав: «Поставили царів самі, без Мене; ставили князів, але без Мого відома» (Ос. 8, 4).

Тож, не лінуймося постійно прибігати до Нього, і яке б лихо не трапилося, воно неодмінно буде мати успішне завершення. Тебе залякала людина? Звернися до Всевишнього Владики і не зазнаєш жодного лиха. Так рятувалися від нещасть стародавні, і не тільки чоловіки, але й жінки. Була одна жінка-єврейка, яку звали Есфир. Ця Есфир врятувала цілий юдейський народ від загибелі, що йому загрожувала, таким чином. Коли перський цар звелів цілковито винищити всіх юдеїв і ніхто вже не міг зупинити його гніву, ця жінка, знявши з себе світлий одяг, одягнувшись у веретище і посипавши себе попелом, почала молити людинолюбного Бога, щоби Він увійшов з нею до царя, і так промовляла в молитві: «Даруй, Господи, устам моїм слово благоприємне» (Есф. 4, 17).

Будемо ж тепер просити цього у Бога і для нашого вчителя. Якщо жінка, яка благала за юдеїв, могла приборкати гнів варвара, то тим більше наш учитель, який клопочеться про таке місто і з такою Церквою, зуміє схилити цього особливо милостивого і смиренного царя. Якщо він отримав владу відпускати гріхи проти Бога, то тим більше зможе загладити і знищити гріхи проти людини. Він — владика, і владика вищий за того (царя). Адже священні закони віддали і підкорили під його руки навіть царську голову. І коли виникає необхідність випросити якогось блага звище, то, звичайно, цар звертається до святителя, а не святитель до царя. І він має броню правди, має і пояс істини, має і набагато прекрасніше взуття благовістування миру (Еф. 6, 15), має і меч, не залізний, а духовний, має і вінець на голові. Це його всеозброєння красивіше, ця зброя славніша, відвага твердіша, сила могутніша. Тож і висотою влади, і величністю своєї душі, а насамперед — надією на Бога, він буде звертатися до царя з великою відвагою, з великою розсудливістю.

3. Тому не будемо впадати у відчай щодо свого спасіння, а будемо підносити до Небесного Царя прохання, молитви, благання і звернення з великими сльозами. Нехай і цей піст буде нашим сподвижником і помічником у цьому благому зверненні. Як мореплавець після зими і з настанням літа виводить у море своє судно, воїн чистить зброю і готує до бою коня, хлібороб точить серп, мандрівник сміливо відправляється в далеку дорогу, борець знімає одяг і готується до боротьби, так і ми з настанням посту, цього духовного літа, вичистимо зброю, наче воїни, нагостримо серпи, як хлібороби, як керманичі, виставимо проти хвиль безладних бажань свої помисли, як подорожні, почнемо шлях до неба, як борці, приготуємося до боротьби. Віруючий є і хліборобом, і керманичем, і воїном, і борцем, і подорожнім. Тому і Павло говорить: «Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади… Для цього прийміть повну зброю Божу» (Еф. 6, 12–13).

Ти борця бачив? Бачив воїна? Якщо ти борець, то повинен вступати у боротьбу нагим. Якщо ти воїн, то повинен стати у стрій озброєним. Як же водночас може бути те й інше: бути нагим і не нагим, одягненим і не одягненим? Я скажу як. Зніми з себе життєві справи і ти станеш борцем. Одягнися у духовну зброю і ти станеш воїном. Звільнися від життєвих турбот, бо настав час боротьби. Одягнися у духовну зброю, бо в нас розгорілася жорстока війна з демонами. Нагим треба бути для того, щоб диявол, вступаючи в боротьбу з нами, не мав за що нас схопити. Треба надіти на себе зі всіх боків зброю, щоб ми нізвідки не отримати смертельного удару. Оброби ниву твоєї душі, посічи тернину, посій слово благочестя, насади прекрасні рослини мудрості і з великою дбайливістю доглядай за ними і ти станеш хліборобом, і скаже тобі Павло: «Трудящому хліборобові першому належить покуштувати плодів» (2 Тим. 2, 6). І він займався цим мистецтвом, а тому в посланні до коринф’ян сказав: «Я насадив, Аполлос поливав, а зростив Бог» (1 Кор. 3, 6).

Вигостри свій серп, який ти притупив пересиченням, вигостри постом. Стань на шлях, що веде до неба, вступи на шлях тісний і вузький і ним іди. Як ти зможеш вступити на цей шлях і по ньому йти? Через виснаження та упокорення свого тіла, бо на тісному шляху особливо шкодить тучність від пересичення. Приборкай хвилі безладних пристрастей, утихомир бурю злих помислів, збережи в цілості корабель, вияви велику досвідченість, — і ти керманич. У цьому нехай буде для нас і поприщем, і вчителем піст. Маю на увазі не той піст, який багато хто сприймає, а справжній, — помірність не тільки в їжі, але й у гріхах. Адже піст сам по собі не може спасти того, хто його звершує, якщо не буде узгоджений із установленим законом. І борець, сказано, не отримає нагороди, якщо буде змагатися протизаконно (2 Тим. 2, 5). Отже, щоб ми, звершивши подвиг посту, не втратили вінця за нього, повчімося, як і яким чином необхідно цей подвиг звершувати. І фарисей постив, однак після посту вийшов (із храму) без плодів, які подає піст. А митар не постив, і той, хто не постив, перевершив того, хто постив. Щоб ти знав, що немає жодної користі від посту, якщо його не супроводжує і все інше.

Постили ниневітяни і привернули до себе благовоління Боже. Постили і юдеї, однак не тільки нічого не осягли, але й були засуджені (Іс. 58, 3–6). Якщо ж піст є такою небезпекою для тих, котрі не знають, як треба постити, то вивчімо закони посту, щоб ми не бігли без упевненості, не били повітря, не боролися з тінню (1 Кор. 9, 26). Піст — це ліки. Однак ліки, хоч би тисячу разів були корисними, часто бувають марними для того, хто не знає, як ними користуватися. Треба знати, у який час їх приймати, у якій кількості, і стан того, хто приймає, і особливість країни, і пору року, і відповідність їжі, і багато чого іншого. Якщо бодай щось одне буде залишено поза увагою, тоді буде завдано шкоди всьому іншому. Якщо ж необхідна така точність, коли треба лікувати тіло, то тим більше необхідно зі всією строгістю розбирати і розглядати все, коли лікуємо душу і виправляємо помисли.

4. Погляньмо ж, як постили ниневітяни і як вони позбулися того гніву. «Щоб ні люди, — говорить (пророк), — ні худоба, ні воли, ні вівці нічого не їли» (Іон. 3, 7).

— Скажи мені, що ти говориш? І безсловесні постять? І коні, і мули покриваються веретищем?

Так говорить. Як після смерті багатої людини родичі одягають у веретище не тільки рабів і рабинь, але й коней і, доручивши їх конюхам, змушують іти за домовиною, щоб цим виразити тягар утрати і збудити у всіх жаль, так і тоді, коли місту (Ниневії) загрожувало винищення, жителі наділи веретище на безсловесну тварину і наклали на неї ярмо посту. Безсловесних, говорили вони, не можна напоумити щодо гніву Божого словом, тож нехай врозумляються голодом, що Бог дав це покарання. Бо коли загине місто, то стане загальною домовиною не тільки для нас, але й для них. І як вони будуть змушені розділити кару з нами, так нехай розділять і піст.

Однак ниневітяни в цьому випадку вчинили так, як роблять пророки. Вони, коли бачать, що з неба загрожує тяжкий удар і приречені на покарання не мають ніякого захисту, покриті соромом і не заслуговують на будь-яке прощення і вибачення, тоді, не знаючи, що робити і де знайти для засуджених захист, звертаються до тварин і, оплакуючи їхню смерть, вказуючи на їхню загибель, гідну жалю і великих сліз, заради них благають пощади. Так, коли голод спіткав юдеїв і їхня країна зазнала великої посухи, і все гинуло, один із пророків говорив: «Як стогне худоба! Похмуро ходять стада волів, бо немає для них пасовища, знемагають отари овець… Навіть і тварини на полі волають до Тебе, тому що засохли потоки вод» (Іоїл. 1, 18.20). Інший пророк, оплакуючи нещастя посухи, ось що сказав: «Навіть і лань народжує на полі і залишає дітей, тому що немає трави. І дикі осли стоять на підвищених місцях і ковтають, подібно до шакалів, повітря; очі потьмяніли, тому що немає трави» (Єр. 14, 5–6). Так і сьогодні ви чули, що сказав Іоїль: «Зберіть народ, скличте зібрання, запросіть старців, зберіть юнаків і немовлят; нехай вийде наречений з палацу свого і наречена зі своєї світлиці» (Іоїл. 2, 16). Чому, скажи мені, він закликає до молитви цей незрілий вік? Очевидно, з тієї ж причини. Бо всі, котрі досягли дорослого віку, засмутили і прогнівили Бога. То нехай, говорить, благає Прогніваного вік, який ще не знає гріха.

Але, як я сказав, поглянемо, що ж відвернуло цей невідворотний гнів? Чи тільки піст і веретище? Ні, але переміна всього життя. З чого це видно? Із пророчих слів. Той же пророк, який сказав про гнів Божий і про піст (ниневітян), про примирення (з ними Бога) і причину примирення, говорить так: «І побачив Бог діла їхні» (Іона 3, 10). Які діла? Що вони постили, одяглися у веретище? Зовсім ні, змовчавши про це, він додав: «Що вони навернулися від злої путі своєї, і пожалів Бог щодо біди, про яку сказав, що наведе на них, і не навів» (Іона 3, 10). Бачиш, що не піст спас від небезпеки, а переміна життя зробила Бога благим і милостивим до іноплемінників.

Це сказав я не для того, щоб ми безчестили піст, а щоб шанували його. А честь посту полягає не у стримуванні від їжі, а в очищенні від гріхів. Отже, хто обмежує піст тільки стримуванням від їжі, якраз той найбільше і безчестить його. Ти постиш? Доведи мені це своїми ділами. Якими, кажеш, ділами? Якщо побачиш убогого, подай милостиню; якщо побачиш ворога, примирися; якщо побачиш свого товариша щасливим, не заздри; якщо побачиш красиву жінку, пройди мимо. Нехай постять не тільки вуста, але й зір, і слух, і ноги, і руки, і всі члени нашого тіла. Нехай постять руки, будучи чистими від розкрадання і жадібності. Нехай постять ноги, переставши ходити на протизаконні видовища. Нехай постять очі, привчаючись не спрямовуватися на вродливі обличчя і не задивлятися на чужу красу. Зір — це їжа очей. Якщо вона протизаконна і заборонена, то шкодить постові і руйнує спасіння душі, а коли законна і дозволена, то прикрашає піст. Було б надзвичайно безглуздо утримуватися навіть від дозволеної їжі, а очима пожирати те, що заборонено. Ти не їси м’яса? Тоді й очима не вкушай скоромності. Нехай постить і слух. А піст для слуху — це не слухати лихослів’я і наклепів. «Не прислухайся, — говорить (Слово Боже), — до пустих чуток» (Вих. 23, 1).

5. Нехай постить від лихослів’я та сварливості і язик. Яка користь, коли ми утримуємося від птахів і риби, а братів гриземо і з’їдаємо? Хто лихословить, той їсть тіло брата, гризе плоть ближнього. Тому і Павло з погрозою сказав: «Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви один одного» (Гал. 5, 15).

Ти не встромив зубів у плоть (ближнього), зате встромив у його душу злі слова, ранив її поганими плітками, заподіяв тисячі лих і собі, і йому, і багатьом іншим. Адже, осуджуючи ближнього, ти, по-перше, заподіяв зло і тому, хто тебе чув. Якщо це грішник, то він робиться безпечним, бо знайшов собі спільника в гріху. А якщо праведник, то впадає в гордість, бо через чужий гріх отримає привід високо думати про себе і буде підноситися. Водночас, по-друге, ти завдав шкоди всій Церкві, оскільки всі, хто чув, не грішника засуджують, а зневажають докорами весь народ християнський. Не чутно, щоби невірні говорили, що блудником і розпусником є такий-то, але замість винного паплюжать усіх християн. Далі, по-третє, ти подав привід для приниження слави Божої, адже ім’я Боже славиться тоді, коли ми живемо добре, а коли грішимо, воно хулиться і безчеститься. По-четверте, ти осоромив того, про кого розпускаєш недобрий поголос, чим зробив його ще більш безсоромним і нажив собі у ньому ворога і ненависника. По-п’яте, взявшись за такі справи, що ніскільки не стосуються тебе, ти самого себе зробив гідним осуду і покарання. Ніхто хай не каже:

— Я тоді лихословив би, коли б говорив неправду, але, якщо говорю істину, то вже не лихословлю.

Хоч би у твоєму лихослів’ї і була істина, однак тоді вона стає злочинною. Фарисей, лихословлячи митаря, говорив істину, але це не принесло йому жодної користі. Справді, скажи мені, хіба митар не був митарем і грішником? Усякий бачить, що він митар, але попри все, фарисей через його осуд усе втратив. Хочеш виправити брата? Поплач, помолися до Бога, наодинці дай йому наставляння, порадь, попроси. Так і Павло робив: «Щоб знов, коли прийду, — говорить він, — не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніше і не розкаялися у нечистоті, блуді та непотребстві, яке чинили» (2 Кор. 12, 21).

Вияви до грішника любов, переконай його, що, нагадуючи йому про гріх, не хочеш його знеславити, а щиро піклуєшся про нього. Якщо істинно хочеш зцілити його, обійми його ноги і поцілуй, не соромся. Так часто роблять і лікарі: незговірливих хворих вони цілують, просять і так змушують прийняти рятівні ліки. Так і ти зроби: покажи рану священикові. Це і буде означати, що ти турбуєшся, піклуєшся і переживаєш за ближнього.

Однак заповідаю тобі: закривати вуха не тільки від тих, що лихословлять, але і від тих, котрі слухають тих, що лихословлять, і наслідувати пророка, який говорить: «Того, що потай очорнює ближнього свого, я прожену» (Пс. 100, 5). Скажи ближньому:

— Ти хочеш когось похвалити і піднести? Відкриваю слух, щоб прийняти ці пахощі. Якщо ж хочеш лихословити, закриваю вхід для твоїх слів, бо не можу сприймати бруд і нечистоти. Яка для мене користь довідатися, що такий-то — зла людина? Навпаки, — це найбільша шкода і надзвичайна втрата. Скажи йому: попіклуймося про себе — про те, як маємо дати відповідь про свої гріхи. Повернімо цю допитливість і це неспокійне вивідування на власне життя.

Якого вибачення, якого прощення маємо чекати ми, коли про свої гріхи навіть не думаємо, а чужими так цікавимося? Як негоже і досить соромно мимохідь заглядати в дім і дивитися, що в ньому робиться, так украй негоже цікавитися і чужим життям. Ще смішніше те, що ті, котрі ведуть таке життя і не піклуються про свої справи, коли відкривають яку-небудь таємницю, благають і заклинають того, хто їх слухає, нікому про це не переказувати, чим доводять, що вони вчинили справу, гідну осуду. Якщо ти просиш його не переказувати нікому, то тим більше тобі негоже було говорити йому про це. Слово було цілковито у твоїй владі, а ти, видавши його, тепер піклуєшся про його збереження! Якщо хочеш, щоб воно не було передане іншому, тоді і сам не говори. А коли вже передав збереження слова іншому, то зайва і марна справа умовляти і заклинати, щоб він зберігав те, що йому сказано.

То хіба приємно лихословити? Ні, приємніше не лихословити. Той, хто лихословить, буває неспокійний, підозрілий і боязливий, кається і кусає свій язик, боячись і тремтячи, як би слово, що рознеслося між багатьма, не накликало на тих, кому воно було сказано, неабиякої прикрості і не спричинило недоброї і пагубної ворожнечі. А хто зберігає слово в собі, той буде жити у повній безпеці і великому задоволенні.

«Вислухав ти слово, — говорить (премудрий), — нехай помре воно з тобою: не бійся, не розірве воно тебе» (Сир. 19, 10). Що означає — «нехай помре воно з тобою»? Заховай його, закопай, не дозволь йому вийти, ані бодай трохи зрушитися. Але більш за все намагайся навіть не допускати, щоб тобі говорили зле про інших. А якщо коли і почуєш що-небудь, придуши, умертви сказане, забудь, ніби ти і не чув. Тоді це життя буде для тебе досить мирним і безпечним. А ті, що лихословлять, коли побачать, що ми відчуваємо до них більшу відразу, ніж до тих, кого вони обмовляють, залишать цю погану звичку, відійдуть від своєї вади і потім почнуть хвалити (інших), та й нас проголосять своїми Спасителями і благодійниками.

Та й справді, як добре слово і похвала є початком дружби, так лихослів’я і наклеп бувають початком і причиною ворожнечі, ненависті і тисячі чвар. І не що інше доводить нас до недбальства стосовно своїх справ, як допитливість і розвідування про справи чужі, бо той, хто любить лихословити і розвідувати про чуже життя, у того не вистачає часу подбати про життя власне. Оскільки всі свої старання використовує для розвідування про чуже, тому все приналежне йому вимушений залишати занедбаним. І як було би добре, якби ти, використовуючи весь час на піклування та осуд своїх власних гріхів, зміг досягти належного успіху! Але оскільки ти постійно піклуєшся про чуже, то коли маєш думати про свої недоліки?

6. Будемо ж, улюблені, уникати лихослів’я, знаючи, що це — справжня прірва і пастка диявола, влаштована його підступами. Диявол довів нас до цієї звички задля того, щоб ми не піклувалися про себе й опинилися перед найтяжчою відповідальністю. Але біда не тільки в тому, що ми дамо тоді відповідь за свої слова, але й у тому, що цим ми зробимо власні гріхи більш тяжкими і позбавимо себе всякого прощення. Хто суворо розслідує чужі провини, той не отримає жодного полегшення щодо своїх, оскільки Бог буде судити не тільки за наші злочини, але й відповідно до твого суду щодо інших. Тому Він і повчає: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1). Бо гріх постане там не тільки таким, яким він був, але й отримає великий і неминучий додаток від вимовленого тобою суду проти твого брата. Як людинолюбна, лагідна і поблажлива людина значно зменшує вагу гріхів, так жорстока, сувора і невблаганна багато додає до своїх гріхів.

Викиньмо ж із наших уст усяке лихослів’я, знаючи, що, коли навіть станемо їсти порох, але не втримаємося від лихослів’я, то навіть від такого суворого життя не отримаємо жодної користі, бо «не те, що входить в уста оскверняє людину, а те, що виходить з уст» (Мф. 15, 11). Якби хтось почав викидати нечистоти тоді, коли ти проходиш мимо, то скажи мені, чи не почав би ти сварити його і докоряти? Так учини і з тими, що лихословлять, бо порушена нечистота не так уражає нюх тих, до кого доходить її сморід, як розповіді тих, котрі виносять назовні чужі гріхи і розкривають нечисте життя, ображають і обурюють душу тих, хто їх слухає. Тому будемо утримуватися від лихослів’я, сквернослів’я, хули, не будемо обмовляти ані ближніх, ані Бога, адже чимало із тих, котрі лихословлять, дійшли до такого божевілля, що від ближніх повернули свій язик проти Господа. А наскільки це зло є великим, можеш судити із ваших теперішніх обставин.

Ось, ображена людина і всі ми боїмося і тремтимо як ті, що завдали образи, так і ті, котрі не відчувають за собою будь-якої провини. А Бога ображають щодня. Та що говорю: щодня? Щогодини! Ображають багаті, убогі, ті, що насолоджуються спокоєм, і ті, що терплять скорботи, ті, що кривдять, і ті, що скривджені, — і ніхто над цим не задумується. Тому Він і попустив, щоб образи зазнав ближній1, аби ти через небезпеку, спричинену цією образою, пізнав людинолюбство Господа. Ця образа була тепер першою і єдиною. Однак, незважаючи на це, ми не сподіваємося отримати прощення і вибачення. Бога ж ображаємо щодня і ніскільки не каємося, а Він усе сприймає із великим довготерпінням. Бачиш, яке велике людинолюбство Господа? І хоч винуватці цього злочину схоплені, посаджені у в’язницю і покарані, а ми все ще боїмося. Ображений ще не чув про те, що сталося, і не виніс суду, а ми тремтимо. Бог же щодня чує нестерпні образи, і ніхто не звертає на це уваги. І це тоді, коли Бог настільки лагідний і людинолюбний! Перед Ним достатньо тільки визнати гріх, і провина прощається. У людей зовсім навпаки: коли винні зізнаються в злочині, тоді і більше караються, — що тепер і сталося.

Одні загинули від меча, інші — від вогню, ще інші віддані на розтерзання звірам — і не тільки дорослі, але й діти. Ані незрілість віку, ані численність обвинувачених, ані те, що все це вчинили люди, охоплені несамовитістю демонів, ані видима жорстокість покарання, ані убогість, ані те, що це загальний усіх гріх, ані обіцянка ніколи більше не робити подібного, і ніщо інше не врятувало винних. Їх вели на смерть без усякої пощади, оточених озброєними воїнами, які дивилися, щоб хто-небудь не звільнив засуджених. Матері йшли здалеку, дивлячись на розлучених з ними дітей, але оплакувати своє горе не сміли, бо страх перемагав любов і острах долав природу. Як ті, що дивляться з землі на тих, котрі зазнали аварії корабля, як би не співчували їм, але прийти і врятувати потопаючих не можуть. Так і тут матері, стримувані страхом від воїнів, ніби якимись хвилями, не тільки не насмілювалися підійти і звільнити дітей від кари, але боялися навіть плакати.

Чи можете з цього зрозуміти, яке людинолюбство Боже? Яке воно невимовне, яке безмежне, наскільки перевищує всяке слово! Тут ображений і природу має таку ж, як і ми, і за всі часи тільки один раз зазнав такої образи, і не особисто, не у своїй присутності, не бачачи і не чуючи, однак же ніхто з винних не отримав прощення. Про Бога ж сказати цього не можна. Відстань між людиною і Богом така, що цього неможливо виразити навіть словом, а образи терпить Він щодня, будучи присутнім при цьому, — бачить і чує їх. Однак ані блискавки не посилає, ані морю не велить покрити землю й усіх потопити, ані землі розступитися і поглинути тих, що Його образили, а все переносить і довго терпить, і навіть обіцяє прощення тим, що образили, якщо тільки вони покаються і дадуть обіцянку надалі не робити цього. Воістину хочеться тепер викликнути: «Хто висловить могутність Господа, сповістить усі хвали Його?» (Пс. 105, 2).

А скільки не лише відкинули, але й потоптали образи Божі? Бо коли ти душиш боржника, коли грабуєш, коли знущаєшся над ним, то цим зневажаєш образ Божий. Послухай, що говорить Павло: «Чоловік не повинен покривати голову, бо він є образ і слава Божа» (1 Кор. 11, 7). І далі, як говорить сам Бог: «Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою» (Бут. 1, 26). Якщо скажеш, що людина має не таку природу, як Бог, ну то й що ж з цього? І мідна статуя має не таку ж природу, як цар, однак винні віддані покаранню. Так і щодо людей: нехай вони і не такої ж природи, як Бог, бо ж і справді не такої, однак вони названі образом Божим, і заради цієї назви їм належить віддавати честь. А ти за мізерну кількість золота зневажаєш їх, душиш, тягнеш і досі ще не отримав жодного покарання.

7. Дай Боже, щоб сталася якась добра і щаслива переміна. Однак я провіщую й об’являю, що коли і перейде ця хмара, а ми залишимося, як і раніше, безпечними, то нас осягнуть прикрощі ще більш тяжкі, ніж ті, яких ми тепер очікуємо. Та й тепер боюся не стільки гніву царського, скільки вашої безтурботності. Щоб одержати нам прощення, не достатньо два чи три дні помолитися, а необхідно перемінити все життя і, відкинувши пороки, постійно перебувати в чесноті. Як хворі, якщо вони постійно не дотримуються правильного життя, тоді нема жодної користі від того, що вони розсудливо проведуть два чи три дні. Так і грішники: якщо вони назавжди не відійдуть від пороку, то нічого не отримають від дводенного чи триденного виправлення. Як кажуть, той, що миється, а потім знову валяється в бруді, не має від того ніякої користі, так і той, що кається упродовж трьох днів і знову повертається до попереднього, не має ніякого успіху (у побожності).

Не вчинімо ж і тепер так, як ми завжди чинимо. Коли нас часто осягали землетруси і голод, і посуха, ми ставали на три, чотири дні скромнішими і стриманішими, а потім знову поверталися до попереднього. Тому і сталося це лихо. Але якщо вже не тоді, то принаймні тепер станьмо постійними в благочесті, збережімо назавжди незмінну скромність, щоб нас знову не спіткав інший удар. Хіба Бог не міг не допустити того, що сталося? Але Він допустив це для того, щоб страхом від людини більш напоумити й упокорити тих, котрі ображають Його. І нехай ніхто не каже мені, що багато хто із винуватих заховався, а чимало із невинних схоплені. І це, чую, часто чимало говорять не тільки під час цього неспокою, але й під час багатьох інших подібних обставин. Що ж сказати тим, котрі таке говорять? Якщо схоплений невинний у цьому заколоті, то він учинив колись інший, більш тяжкий гріх, а оскільки згодом не виправився, тому і покараний тепер.

Так, зазвичай, чинить Бог. Коли ми грішимо, Він негайно не карає за злочини, а відкладає покарання, даючи нам час для покаяння, щоб ми виправилися і перемінилися. Але якщо через те, що ми не покарані, думаємо, що гріх уже загладжений і віддамося безтурботності, то після цього нас спіткає кара там, де ми навіть не очікуємо. І це для того, щоб ми, коли згрішимо і не будемо покарані, не були спокійними доти, аж поки не перемінимося, знаючи, що неодмінно отримаємо кару там, де не сподіваємося.

Тому, улюблений, якщо ти згрішиш і не будеш покараний, не пишайся цим, а ще більше бійся, знаючи, що Бог будь-коли, як тільки захоче, може легко віддати тобі. Тоді Він не покарав тебе задля того, щоб дати тобі час для покаяння. Тому не будемо говорити, що такого-то схопили безвинного, а інший винний заховався. Безвинний, якого тепер схопили, отримав, як я сказав, кару за інші гріхи, а той, котрий тепер заховався, якщо не виправиться, потрапить в іншу сіть. Якщо ми будемо так роздумувати, то ніколи не забудемо про свої гріхи, а, постійно боячись і тремтячи, щоби будь-коли не зазнати кари, будемо добре пам’ятати про них. Звичайно, що ніщо так не нагадує про гріх, як викриття і покарання. Це видно на прикладі братів Йосифа. Хоч з тих пір, як вони продали праведного, минуло тринадцять років, однак, побоюючись покарання і переживаючи за своє життя, вони згадали про гріх і говорили між собою: «Дійсно ми караємося за гріх проти брата нашого» (Бут. 42, 21). Бачиш, як страх нагадав їм про той злочин. Коли вони вчинили гріх, тоді цього не відчували, а коли очікували покарання, тоді згадали (про гріх).

Знаючи це, перемінимо і виправимо своє життя і, перш ніж спасемося від лиха, що нависло над нами, подбаємо про благочестя і чесноти. А тим часом я хочу запропонувати вам три заповіді, які б ви виконали під час посту: нікого не лихословити, ні з ким не ворогувати і цілковито викинути з уст злу звичку клястися. Як кожен, почувши, що на нього накладено податок, поспішає додому і, покликавши дружину, дітей і рабів, разом з ними роздумує і радиться, чим має сплатити цей податок, так зробимо і ми щодо цих духовних заповідей. Кожен, повернувшись додому, поклич дружину та дітей і скажи, що сьогодні накладено духовний податок — податок, від якого буде залежати звільнення і спасіння від цього лиха, — податок, який тих, котрі його сплачують, робить не убогими, а більш багатими. Ось він: ні з ким не ворогувати, нікого не лихословити і зовсім не клястися.

Подумаймо, потурбуймося, порадьмося, як маємо сповнити ці заповіді. Докладімо всіх зусиль, нагадуймо один одному, один одного виправляймо, щоб ми не перейшли туди боржниками і потім, коли в нас виникне необхідність позичити в інших, не зазнали долі нерозумних дів і не втратили вічного спасіння. Якщо ми так налаштуємо своє життя, то даю вам слово й обіцяю, що прийде кінець і сьогоднішньому лиху і спасіння від цього зла, а що найважливіше — насолода вічними благами.

Треба б заповісти вам сповняти всі чесноти, однак вважаю найкращим способом виправлення те, щоб виконувати заповіді поступово, — спочатку одну, а потім переходити до наступних. Як хлібороб з настанням польових робіт оре в полі частини одну за одною і так доходить до кінця, так і ми, якщо встановимо собі такий закон, щоб цієї Чотиридесятниці досконало сповнити ці три заповіді, тоді, непохитно укоренивши в собі цю добру звичку, безсумнівно, більш легко перейдемо й до інших заповідей. Так досягши вершини мудрості, і це життя проведемо з благою надією, і в майбутньому станемо перед Христом з великою відвагою й отримаємо невимовні блага. І щоб цього сподобитися всім нам благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.

1. Тобто імператор. [↩]

Опубліковано: 23.06.2016; востаннє змінено: 05.07.2016.