Бесіда 56
вже виповнився час, щоб увійти до неї (Бут. 29, 21)
1. Перейшовши вчора від любові, яку мав Яків до Рахилі, до любові і великої відданості апостола Павла до Христа, ми були підхоплені, ніби якимсь швидким потоком, і вже не змогли повернутися до послідовності у словах. Тому нині, якщо бажаєте, звернемося до того, що необхідне, і доповнимо те, що залишилося (незавершеним), щоб і від нинішньої бесіди отримати достатню користь і з цим піти додому. Оскільки вже минуло сім років і такий тривалий час для Якова здавався «за кілька днів» (як було сказано), бо він любив Рахиль, то «сказав Яків Лавану: дай дружину мою, тому що мені вже виповнився час, щоб увійти до неї. Лаван скликав усіх людей того міста і зробив вечерю. Увечері ж узяв Лаван дочку свою Лію і ввів її до нього» (Бут. 29, 21-23).
Чи бачиш, з якою благопристойністю у давнину відбувалося одруження? Послухайте ви, які пристрастилися до сатанинських забав і від самого початку ганьбите чесність шлюбу: чи були тоді сопілки, чи були кимвали, чи були бісівські танці? Скажи мені: навіщо ти відразу ж уводиш у дім такий сором і скликаєш лицедіїв і танцюристів? Щоб цією передчасною розкішшю і цнотливість дівчини ображати, і юнака зробити безсоромним? Для цього віку і без таких розпалювань важко спокійно витримувати бурю пристрастей. А коли такі речі через зір і через слух ще збільшують багаття і роблять полум’я у горнилі пристрастей ще сильнішим, то як тоді юнацькій душі не потонути?! Від цього в усьому таке спотворення й розтління, що при вступі в співжиття вже від самого початку підривається цнотливість. І часто вже з першого дня і юнак, зважаючи (на дівчину) похітливими очима, будучи вже ураженим у своїй душі сатанинською стрілою, і дівчина через слух і зір робиться невільницею (пристрасті). І з того дня рани, все збільшуючись, спричиняють зло.
Насамперед підривається однодумність між подружжям і їхня взаємна любов убожіє. Коли чоловік прихиляється серцем до іншої, то, розділяючись у душі і будучи керований уже самим дияволом, наповняє свій дім усякою скорботою. А коли й дружина захопиться подібною пристрастю, тоді все, так би мовити, перевертається до самого дна: одне одного уникають, він підозрює дружину, вона — чоловіка; там, де мала би бути згода і єднання, люди, які мали б бути єдиною плоттю — «і будуть, — сказано, — обоє однією плоттю» (Мф. 19, 5), — доходять до такого роз’єднання між собою, начебто вони вже були зовсім розлучені. Диявол, який увійшов до них, спричиняє в них таку пагубу, що в них щодня війна і бої, і ніколи немає спокою від лиха. А що сказати про зневагу до них з боку слуг, про насмішки від сусідів, про явну ганьбу? Коли керманичі ворогують між собою, тоді й ті, які пливуть на кораблі, піддаються небезпеці, і сам корабель разом з людьми має потонути. Так буває і тут, — коли чоловік і дружина ворогують між собою, тоді, звичайно, і всі домашні бідують.
Тому благаю вас: передбачаючи все це, не йдіть за прийнятими звичаями. Знаю, що багато хто, посилаючись на ці звичаї, не хочуть і слухати наших слів. Однак, незважаючи на це, ми зобов’язані сказати, що є корисним і що може врятувати від майбутніх покарань. Де настільки велика шкода для душі, то для чого тут указуєш мені на звичай? Ось і я пропоную тобі звичай набагато кращий, якого дотримувалися в старовину, коли люди ще не мали таких понять (як нині) про благочестя. Однак не подумай, що я говорю тут про праведного Якова, ні. Але уяви собі, що Лаван, чоловік ще відданий ідолопоклонству, який не мав будь-якого поняття про благочестя, знайшов у собі таку мудрість. Така гарна справа належала не тому, хто одружувався з дівчиною, а батькові, який видавав дівчину заміж. Тому я й заговорив про це, спрямовуючи свої слова не стільки проти наречених, скільки проти батьків нареченого й нареченої. Хіба це розважливо, що ми, які користуємося настільки великим людинолюбством Божим, наділені страшними й невимовними Таїнствами, у цьому виявляємося гіршими за Лавана, який ще поклонявся ідолам? Хіба не чуєш слів Павла, що шлюб є таїнство — це образ тієї любові, яку Христос явив до Церкви (Еф. 5, 32)?
Тож не будемо осоромлювати самих себе, не будемо порушувати поважності шлюбу. Якщо є дещо придумане добре й корисне, то хоч би й не було на те звичаю, нехай робиться. А коли те, що вами робиться, є шкідливим і згубним, то хоч би й був такий звичай, його потрібно відкинути. Бо коли ми це допустимо, тоді і злодій, і перелюбник, і всякий інший лиходій буде посилатися на звичай; але від цього не буде для нього жодної користі ані прощення, а буде тяжкий осуд за те, що не зміг перебороти поганого звичаю.
2. Якщо захочемо бути пильними і неабияк піклуватися про своє спасіння, то зможемо відійти від негідного звичаю й навернутися до звичаїв добрих. Так ми і своїм нащадкам подамо чимале спонукання наслідувати нас у цьому, та й самі за їхню добру поведінку одержимо нагороду. Хто показав початок доброго шляху, той стає винуватцем і того, що інші роблять (за його прикладом), а тому одержує подвійну нагороду: і за те, що сам робить, і за те, що інших привів до кращого напряму думок. Не говоріть мені при цьому ті нічого не варті й смішні слова, начебто це є щось законне, а тому цього потрібно дотримуватися. Не це робить подружній союз законним, а співжиття, згідне із законом Божим, цнотливе і чесне, коли подружжя поєднані між собою єдністю. Так розуміють це і (зовнішні цивільні) закони. Запитай у людей, які займаються їхнім вивченням, і вони скажуть, що шлюб — це не що інше, як близькість чи приязнь.
Тож не будемо переступати законів Божих разом з людськими і надавати перевагу законам бісівським і тим згубним звичаям, бо це узаконення того, хто завжди радіє з нашої погибелі. І що може бути більш безглузде за ці звичаї, коли чоловік і дружина вислуховують від слуг і незнатних людей недоречні жарти та всілякі глузування, і ніхто не може заборонити цього, бо всякому бажаючому дозволяється без страху говорити все до самого вечора, закидати жартами нареченого й наречену? Якби в якийсь інший час хтось задумав знущатися, паплюжити, то — його до суду, з нього штраф, йому лихо. А тоді, коли особливо необхідно дотримуватися благоговіння, особливої благопристойності, скромності, тоді все наповняється безсоромністю, так що можна подумати, що всім цим керує диявол.
Але не засмучуйтеся, прошу вас, не без причини я дійшов до цих роздумів, а тому, що піклуюся про вас, про ваше спасіння, про вашу доброзвичаєвість, і бажаю, щоб ви, виявивши переміну на краще, першими поклали початок добрим звичаям. Був би тільки покладений початок, визначений шлях, і тоді з доброю, похвальною ревністю буде в цьому один одного наслідувати, а далі всі будуть хвалити вас. Не тільки жителі цього міста стануть наслідувати цю прекрасну переміну, але своїм прикладом ви потягнете і тих, які живуть далеко, і зробите їх своїми старанними наслідувачами, і таким чином одержите від Бога особливий вінець за те, що зі страху Божого і за заповідями Божими потоптали такий бісівський звичай. Я твердо впевнений, що ви з охотою приймете цю нашу пораду і звершите її. Бачу, з яким задоволенням ви слухаєте мої слова, і з ваших оплесків і похвал роблю висновок, що ви насправді виправитеся. Тому, задовольняючись сказаним, повертаюся до продовження попереднього слова. «Увечері ж, — сказано, — узяв Лаван дочку свою Лію і ввів її до Якова» (Бут. 29, 23).
Не залишаймо і цього без уваги. І звідси багато чого можна довідатися. По-перше, простосердість Якова, — як він, будучи далеким від будь-якого лукавства, був обманутий; по-друге, як тоді все робилося з великою благопристойністю: не було ніде ані танців, ані світильників, ані будь-якого іншого освітлення без потреби, тому і вчинився обман Лавана. Однак у цьому можна побачити й любов Лавана до Якова, бо він придумав це для того, щоби надовше затримати праведника біля себе. Лаван знав, що Яків полум’янів любов’ю до іншої, і якби одержав ту, котру бажав, то не залишався б ще служити і жити в нього заради Лії. Тому Лаван, зважаючи на добрі нахили цього чоловіка і розуміючи, що інакше не зможе схилити і переконати його в цьому, використав такий обман і дав йому Лію, разом із Зелфою, рабинею. А потім, коли праведник вимагав у нього пояснення, чому він так обманув його, Лаван висловив пригоже виправдання. Коли Яків сказав: «Що це зробив ти зі мною? Чи не за Рахиль я служив у тебе? Навіщо ти обманув мене?» Що тоді відповідав йому Лаван? «У нашому місці так не роблять, щоб молодшу видавали раніше за старшу; закінчи тиждень цією, потім дамо тобі і ту за службу, яку ти будеш виконувати в мене ще сім років» (Бут. 29, 25-27). Бачиш, що саме це було метою, задля якої він усе так улаштував. Знаючи любов Якова до дівчини, він говорить: не подумай, що ти скривджений, я вчинив так тому, що в нас є закон: спочатку старшу дочку видавати заміж. Але ти можеш узяти собі й ту, котру любиш, якщо і за неї будеш стільки ж років працювати. Вислухавши це, праведник з готовністю погодився на все. І після інших семи років Лаван «дав, — сказано, — Рахиль, дочку свою, йому за дружину» (Бут. 29, 28).
3. Тут знову бачиш, що в старовину шлюбні справи звершувались із належною благопристойністю. Але коли чуєш, що Яків узяв за себе старшу, а потім і молодшу, то не бентежся і не суди про тодішні справи за нинішніми обставинами. Тоді, оскільки то були часи ще первісні, початкові, дозволялось одружуватись із двома, трьома дружинами, а то й ще більше для розмноження людського роду. Нині ж, за благодаттю Божою, і рід людський уже розмножився до безлічі, й усвідомлення чеснот зросло. Христос, прийшовши на землю і насадивши між людьми чесноти, зробивши з людей, так би мовити, ангелів, викорінив усі подібні звичаї стародавності. Бачиш, як не слід ґрунтуватися на звичаї, а скрізь вишукувати корисне. Ось цей звичай (багатоженства) був не гарним, але він викоренений і тепер уже нікому не дозволено посилатися на нього. Тому ніколи не дивися на звичай, а завжди шукай корисного, не шкідливого для душі. Коли щось виявляється гарним, хоч би й не відповідало звичаям, то нехай буде в нас. А коли є дещо згубне, то, хоч би й було звичаєм, будемо уникати і відвертатися від того.
«І дав, — сказано, — Лаван служницю свою Валлу в служниці дочці своїй Рахилі» (Бут. 29, 29). Бачиш, яка розсудливість?! Хіба були тут юрби слуг? Хіба були записи, угоди, такі смішні умови: якщо станеться так-то, якщо таке-то трапиться. Ще до одруження, не знаючи, чи доживуть (ті, що одружуються) до вечора, негайно домовляються в записах про те, що буде через тривалий час, наприклад: якщо, кажуть, помре бездітний; якщо залишить після себе дітей і т. ін. Тоді (у давнину) нічого такого не було: батько дав кожній дочці по одній служниці і з тим видав своїх дочок заміж.
«(Яків) любив Рахиль, — сказано далі, — більше, ніж Лію; і служив у нього (в Лавана) ще сім років інших» (Бут. 29, 30). Оскільки Яків від самого початку дуже полюбив Рахиль за її вроду, а через те, що не так легко йому вдалося осягнути бажане, тому й любив її, як сказано, більше, ніж Лію. Отже, краса Рахилі збудила в ньому любов до неї. Але й тут зверни увагу на невимовне людинолюбство Господа, як Він поступово звершує Свої обітниці. Він сказав: «Ось Я з тобою і збережу тебе всюди, куди ти підеш; і поверну тебе в цю землю (і розмножу)» (Бут. 28, 15). І ось тепер все так і влаштовує. Щоб переконатися в цьому, послухай, як чітко говорить про це Божественне Писання: «Господь Бог бачив, що Лія була нелюбою, і відкрив утробу її, а Рахиль була неплідна. Лія зачала і народила Якову сина» (Бут. 29, 31-32). Зверни увагу на премудрість благого Божого провидіння. Оскільки одна привертала до себе прихильність чоловіка вродою, а друга, не маючи вроди, здавалася неугодною, тому Бог цій подає дітей, а в тієї закриває утробу, — влаштовуючи те й інше за властивим Йому людинолюбством, щоби одна мала деяку втіху від народжених нею дітей і цим прихиляла до себе любов чоловіка, а друга через красу і вроду не повставала проти сестри. «І відкрив, — сказано, — утробу її».
Пізнай у цьому, улюблений, що Творець усього є й Управителем усього, — Він і єство збуджує для народження, і співжиття залишається безплідним, коли немає допомоги звище. Тому й сказано: «Відкрив утробу її», щоб ми знали, що Сам Господь благоволив дарувати Лії силу для народження задля її втіхи в скорботі. Він Сам створює й животворить плід в утробі матері, як і Давид сказав: «Ти витворив мене в утробі матері моєї» (Пс. 138, 13). І зверни увагу на те, як Божественне Писання показує нам, що Творець природи чинить власною силою і те, й інше: одній подає здатність народжувати, а в Рахилі затримує. Він є Владикою єства, а тому безперешкодно чинить усе.
«Лія, — сказано — зачала і народила Якову сина, і нарекла йому ім’я Рувим, тому що сказала вона: Господь споглянув на моє нещастя, бо тепер буде любити мене чоловік мій» (Бут. 29, 32). Поглянь, якою вдячною є ця жінка! Господь, каже вона, бачачи моє смирення, дарував мені дитя, щоби завдяки йому я могла бути милою (для чоловіка). Тож зверни увагу, з якою щедрістю людинолюбний Бог винагороджує її, бажаючи і потомство праведника помножити, і водночас Лію зробити більш любою для Якова. «І зачала, — сказано, — знову, і народила Якову другого сина, і сказала: Господь почув, що я нелюба, і дав мені і цього. І нарекла ім’я йому Симеон» (Бут. 29, 33). Поглянь, як вона за кожне дитя дякує Господу, яка вона вдячна за благодіяння. Почув Господь, казала вона, що я нелюба, і дав мені ще дитя! І тому «нарекла ім’я йому Симеон».
4. Бачиш, що вона навіть імена нарікає народженим не просто так і не як попало. Вона назвала сина Симеоном тому, що почув її Господь. Це ім’я єврейською мовою означає «почутий». «І зачала ще, і народила сина, і сказала: тепер-то прилучиться до мене чоловік мій, тому що я народила йому трьох синів. Від цього наречено ім’я йому Левій» (Бут. 29, 34). Зі слів цих можна, мені здається, здогадуватися, що й народженням двох синів Лія ще не могла привернути до себе прихильність чоловіка, що він усе ще був цілком прив’язаний до Рахилі. Тому Лія й говорить: «Тепер-то прилучиться до мене чоловік мій», тобто народження третього сина, можливо, розбудить в чоловікові прихильність до мене, бо ось я народила йому вже трьох синів.
«І ще зачала, і народила сина, і сказала: тепер-то я звеличу Господа. Тому нарекла йому ім’я Юда» (Бут. 29, 35). Що означає «я звеличу Господа»? «Звеличу», тобто буду дякувати і прославлю Господа за те, що Він дав мені ще четвертого сина, що дарував мені таке велике багатство. Наскільки тілесна не-вродливість могла зашкодити мені в прихильності чоловіка, настільки народження дітей, дарованих мені людинолюбством Божим, винагороджує мене, розвіює мою надмірну скорботу, втішаючи мене, нелюбу за недостатню вроду, і нелюбов (чоловіка) навертаючи до сестри моєї.
Але народивши Іуду, йдеться далі, Лія «перестала народжувати. І побачила Рахиль, що вона не народжує дітей Якову, і позаздрила Рахиль сестрі своїй, і сказала Якову: дай мені дітей, а якщо не так, я вмираю» (Бут. 30, 1). Нерозумна вимога, властива жінці й душі, яка мучиться ревнощами! «Дай мені дітей!» А хіба ти не чула, що не співжиття з чоловіком принесло твоїй сестрі народження дітей, а Господь Бог, побачивши, «що Лія була нелюбима, і відкрив утробу її» (Бут. 29, 31)? Чому ж ти жадаєш від чоловіка того, що вище природи, і, забуваючи про Владику єства, звинувачуєш чоловіка, який в цьому допомогти тобі ніскільки не може? «Дай мені дітей, а якщо не так, я вмираю». Жахливе зло — ревність! Вона доводить навіть до божевілля, що й пережила Рахиль. Зважаючи на купу дітей у сестри і думаючи про свою самітність, Рахиль не виносила цієї ганьби, не могла утамувати своїх помислів, які її бентежили, і вимовляє цілком божевільні слова. «Дай мені, — говорить, — дітей, а якщо не так, я вмираю». Можливо, що вона помітила в чоловікові любов до сестри, і, думаючи, що саме з цієї причини та мала так багато дітей, а вона ще не народила жодного, говорить чоловікові: «Дай мені дітей». Далі, бажаючи налякати його, додає: «А якщо не так, я вмираю».
Що ж на це благочестивий Яків? «Розгнівався, — сказано, на ці слова і сказав їй: — Хіба я Бог, Який не дав тобі плоду утроби?» (Бут. 30, 2). Чому ти, каже, забувши Владику єства, докоряєш мені? Він позбавив тебе плоду утроби, чому ти не просиш Того, Хто може відкрити продуктивність природи і дати утробі здатність народжувати? Знай, що Він позбавив плоду твою утробу, твоїй сестрі таку плідність дарував. Отже, не жадай від мене того, чого я не можу дати й над чим я не владний. Якби це залежало від мене, то я, звичайно, вибрав би тебе перед сестрою, маючи до тебе більше прихильності. Та оскільки я нічим не можу допомогти тобі в цьому, хоч би й в тисячу разів більше був прихильний до тебе, тому звернися з проханням до Того, Хто віддає безпліддю, але й може звільнити від нього.
Поглянь, який розважливий праведник: навіть будучи доведений словами жінки до гніву, він дає їй відповідь з великою мудрістю, старанно повчає її, пояснюючи причину (безпліддя), щоби вона, залишивши Господа, не жадала від будь-кого іншого того, що тільки Бог може дарувати. Зрозумівши таким чином, що вона від Бога позбавлена можливості народжувати, і, бачачи сестру, яка пишається дітьми, тепер, бажаючи одержати бодай малу втіху, говорить Якову: ти напоумив мене, що не з твоєї вини я залишаюся бездітною. Тож візьми бодай мою рабиню і дай мені від неї дітей, щоб я могла знайти для себе бодай малу втіху в усиновленні породжених від рабині. «І дала вона йому, — сказано, — Валлу, служницю свою, за дружину йому; і ввійшов до неї Яків. Валла зачала і народила Якову сина. І скала Рахиль: розсудив мене Бог і почув голос мій, і дав мені сина. Тому нарекла йому ім’я Дан» (Бут. 30, 4-6). Так вона отримала деяку втіху, коли народила рабиня, тому і сама дає ім’я дитяті, і дякує Господу за його народження.
«І ще зачала, — сказано далі, — і народила Валла… І сказала Рахиль: допоміг мені Бог, і я зрівнялася із сестрою моєю, і перемогла. І нарекла йому ім’я Неффалим» (Бут. 30, 7-8). Нарешті з (прикладу) рабині вона добре зрозуміла, що не Яків спричиняв її бездітність. Тому і виховує народжених від рабині як своїх власних дітей, сама дає їм імена, знаходячи в цьому для себе найбільшу втіху. «Лія, побачивши, що перестала народжувати, і взяла служницю свою Зелфу, і дала її Якову за дружину… І зачала, і народила… І сказала Лія: додалося», — тобто я досягла своєї мети. «І нарекла йому ім’я Гад» (Бут. 30, 9-11). Вона тому назвала його Гадом, що звершилося її бажання. «І ще зачала і народила іншого… І сказала Лія: до блага мого, тому що блаженною будуть називати мене жінки. І нарекла йому ім’я Асир» (Бут. 30, 12-13).
5. Бачиш, що і Лія привласнювала собі дітей, народжених від рабині, і навіть називала себе блаженною і достойною величання через їхнє народження. Але поглянь, що було далі, і як пристрасть ревнощів переходить то на той, то на інший бік і мучить то одну, то другу (дружину Якова). «Рувим, — сказано, — пішов під час жнив пшениці і знайшов мандрагорові яблука в полі, і приніс їх Лії, матері своїй. І Рахиль сказала Лії: дай мені мандрагорів сина твого. А Лія сказала їй: невже мало тобі заволодіти чоловіком моїм, що ти домагаєшся і мандрагорів сина мого?» (Бут. 30, 14-15). Чи бачиш, як цими словами вона чітко виявляє душевну пристрасть? Хіба не досить, каже, тобі того, що ти взяла мого чоловіка? Невже візьмеш і мандрагори мого сина? «Рахиль сказала: тож нехай він ляже з тобою в цю ніч за мандрагори сина твого». Дай, каже, мені мандрагорів і візьми сьогодні чоловіка. Бачиш, як Яків виявляється цілком відданий любові до Рахилі? Хоч Лія і народила йому так багато дітей, але серце його було прихильне до Рахилі. А коли б не було й того 1, то як Лія змогла б терпіти життя разом із сестрою? Маючи повну владу над чоловіком, вона уступає чоловіка за мандрагори й говорить: «Тож нехай він ляже з тобою в цю ніч за мандрагори». Виконай, каже, моє бажання щодо мандрагорів і візьми чоловіка.
Коли прийшов Яків, Лія, вийшовши назустріч, сказала: «Увійди до мене сьогодні, тому що я купила тебе за мандрагори сина мого. І ліг він, — сказано, — з нею в ту ніч. І почув Бог Лію, і вона зачала, і народила Якову п’ятого сина. І сказала Лія: Бог дав відплату мені за те, що я віддала служницю мою чоловікові моєму. І нарекла йому ім’я Іссахар, що означає відплата» (Бут. 30, 16-18). «І почув, — сказано, — Бог Лію». Оскільки Бог бачив, що Лія обтяжена скорботою і не користується прихильністю, то почув її, і вона народила і сказала:
— Я отримала нагороду за те, що віддала чоловіку свою служанку. Тому і назвала сина Іссахаром.
«І ще зачала Лія, і народила Якову шостого сина. І сказала Лія: Бог дав мені прекрасний дарунок; тепер буде жити в мене чоловік мій, тому що я народила йому шість синів. І нарекла йому ім’я Завулон» (Бут. 30, 19-20). Нарешті і я, каже вона, буду милою для чоловіка, бо народила шість синів. Тому дала синові ім’я Завулон. «Потім народила дочку і нарекла їй ім’я Діна. І згадав Бог, — йдеться далі, — про Рахиль і почув її Бог, і відкрив утробу її. Вона зачала і народила Якову сина, і сказала Рахиль: зняв Бог ганьбу мою. І нарекла йому ім’я Йосиф, сказавши: Господь дасть мені другого сина» (Бут. 30, 21-24). Звільнив мене Бог, каже вона, від ганьби, зцілив моє безпліддя, змилосердився, дав моїй утробі силу народжувати і звільнив мене від безчестя. «І нарекла йому ім’я Йосиф, сказавши: Господь дасть мені другого сина».
Бачиш, як поступово звершувалися обітниці Божі? Ось яке велике сімейство дітей мав тепер праведний завдяки Божому піклуванню про нього! Оскільки він виявив велике терпіння, з любов’ю переносячи чотирнадцятилітнє рабство, тому Бог, винагороджуючи благочестя праведника, допоміг йому звеличитися до такої міри, що згодом він уже викликав заздрість, як це ми побачимо у наступних словах (Священного Писання), які я хотів би ще сьогодні розглянути.
6. Але щоби тривалістю слова надто не обтяжувати вашу любов, збережемо решту, якщо бажаєте, на майбутній раз, а тепер завершимо бесіду. Тільки заповідаю вашій любові пам’ятати сказане, наслідувати стародавніх у чеснотах: в одруженні синів, у виданні заміж дочок і своїми чеснотами прихиляти до себе Боже милосердя. Якщо Бог буде милостивим до нас, то, хоч би ми були й у чужому краю, хоч би були позбавлені всього і нікому не були відомі, все одно будемо славнішими за всіх.
Немає людини більш щасливої за ту, якій допомагає небесна рука. Блаженний Яків, користуючись її допомогою, поступово звеличився до такої слави, що навіть ті, котрі приймали його до себе як мандрівника, стали заздрити йому.
Подбаймо ж і ми про те, щоби сподобитися небесної допомоги, не будемо звертатися до людської могутності, шукати захисту там. Ніщо не є таким ненадійним, як цей захист, що в достатній мірі показує нам досвід у людських справах. Щодня ми бачимо швидкі зміни, бачимо, як усе міняється, і той, хто недавно був на вершині благоденства, раптово падає в крайнє лихо і часто зазнає долі засуджених. То яким же божевіллям було б шукати заступництва в людей, які самі знаходяться в такій невідомості щодо своєї долі і не можуть з упевненістю управляти навіть своїми власними справами! Тому відійдімо від усякого людського заступництва, згадавши і слова пророка: «Проклята людина, яка надіється на людину» (Єр. 17, 5). Бачиш, що така людина є не тільки безрозсудною, але й проклятою за те, що, залишивши Господа всіх, звернулася до раба, подібного до себе, який і для себе не досить сильний.
Благаю вас, будемо уникати цього прокляття і всю надію покладемо на Бога. Це — надія тверда, непохитна, яка непідвладна зміні, як надія на людей. Тут або смерть припиняє заступництво і того, хто звертається по нього, залишає нагим і позбавленим усього, або ще раніше смерті зміна, що трапилася в обставинах, робить усе безуспішним і з того й з іншого боку. Такими прикладами наповнене все земне життя. Тому й не варті прощення люди, які після такого досвіду все ще надіються на людське заступництво, а часто й від своїх уявних заступників терплять тисячі скорбот. До такої міри зросла злоба, що часто і за послуги платять не тим, чим належить. Тільки в Бога все навпаки: Він постійно піклується про нас, навіть тоді, коли ми буваємо невдячними. Він, незважаючи на нашу невдячність, не позбавляє Свого заступництва, а постійно все творить тільки зі Свого людинолюбства, якого щоби сподобитися і всім нам за благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда 55 | Зміст | Бесіда 57
- Тобто дітей. [↩]
