Слово третє про смуток
Вище сказане може загасити вогонь смутку і навернути до благодушності. Але, щоб утіха була повнішою, я зважився додати і це слово, наперед запропонувавши тобі наступне запитання. Скажи мені, якби хтось покликав тебе на царство земне, але ти, раніше ніж увійти до міста й накласти на себе вінець, мусів би зупинитися у готельному домі, в якому і бруд, і дим, і шум мандрівників, і небезпека від розбійників, і тіснота, і великий безпорядок — невже ти звернув би увагу на ці неприємності, а не зневажив усім цим, як незначущим? То хіба не дивно, що той, хто сподівається оволодіти землею, підбадьорюючись надією на царювання, не засмучується будь-якими труднощами, що зустрічаються, а той, хто закликається на небеса, падає духом і засмучується при кожній неприємності, що трапляється з нами в цьому готельному домі? Стан цього життя нічим не відрізняється від готельного дому і перебування в ньому. Саме це хотіли зобразити святі, називаючи себе мандрівниками та прибульцями і навчаючи цими словами нас зневажати і задоволеннями, і прикрощами цього життя та, відійшовши від земного, всією душею линути до неба.
То ж звернемося до святих і від Йосифа перейдемо до Мойсея. Цей найбільш лагідний зі всіх, що жили на землі, народжується в той час, коли його співвітчизники перебували у важкому становищі. Будучи взятим від тих, що його породили, і не знаючи своїх батьків, він упродовж усього свого дитинства виховується чужоземцями. Що могло бути важчим для юного і розумного єврея, хоч би він і вважався царським сином? Але тоді обтяжливим для нього було не тільки це, але й те, що він бачив своїх співвітчизників у крайній біді. Чи міг він, який без їхнього спасіння не хотів ні жити, ані бути вписаним до книги Божої (Вих. 32, 38), бачити їх серед такої бурі і насолоджуватися благами при царському дворі? Якщо нас, що народилися набагато пізніше після тих подій і не маємо належної причини співчувати юдеям, охоплює жаль при думці про тодішнє побиття їхніх дітей, то що перетерпів цей блаженний, що був прив’язаний великою любов’ю до всього народу і своїми очима бачив його горе, а тих, котрі спричиняли це горе, вимушений був називати своїми батьками? Я думаю, що за цими бідними дітьми він уболівав тоді більше, ніж самі батьки, як це видно з того, що зробив він згодом.
Так, не змігши ані переконати, ані примусити свого названого батька скасувати звіряче й убивче веління, він нарешті вирішив сам розділити з ними горе. Але я не стільки дивуюся цьому, скільки тому полум’ю скорботи, яке Мойсей носив у собі до цього, і про яке я роблю висновок через (звершене ним) убивство. Хто скорботою доведений був до вбивства, той через останнє показав силу першої. Він, звичайно, не став би мстити єгиптянам так жорстоко, якби не переживав більше за батьків щодо нещастя їхніх дітей.
Що ж, після того, як він подімстив і трохи заспокоїв свою душу після такої скорботи, чи встиг уповні насолодитися відрадою від цієї помсти? Ледь настав наступний день, як цього блаженного спіткала інша скорбота, важча за попередню, і охопив такий страх, який змусив його взагалі покинути Єгипет. Чути нерозумне важко від кого б те не було, але коли нерозумне буде говорити хтось із облагодіяних і почне паплюжити за благодіяння, що були до нього виявлені, і докоряти: «Чи не думаєш убити мене, як убив учора єгиптянина?» (Вих. 2, 14), тоді образа буває нестерпною і може навіть вивести ображеного з терпіння, — таке обурення вона спричиняє у поєднанні з печаллю!
Але в Мойсея до цього приєдналося ще третє — страх перед царем, який так оволодів душею праведника, що навіть вигнав його з тієї країни. Так царський син стає втікачем! Якщо хтось вважає за щастя для нього виховання при царському дворі, то нехай тепер згадає про придворний достаток і побачить, що і це стало для праведника причиною безлічі скорбот і прикростей, бо неоднаково переносити довге поневіряння і терпіти прикрощі на чужині тому, хто вихований у простому домі і пережив чимало турбот, багато мандрів і труднощів, чи зазнати таких страждань тому, хто бодай на короткий час не зазнав цього, а постійно жив у достатку. Звичайно, що останній, якщо йому випаде дійти до такої крайності, буде втікати з набагато важчим почуттям, ніж перший. Що тоді і сталося з Мойсеєм.
Ставши втікачем, він приходить до чоловіка, що був ідоло-поклонником і чужаком, а так довго користуватися гостинністю чоловіка, що посвятив себе служінню демонам, — це немаловажна причина для скорботи. Тут Мойсей, прийнявши під свою опіку отари того чоловіка, провів за таким заняттям сорок років. Якщо комусь це видасться абсолютно не важким, то згадаймо тих, котрі йдуть з батьківщини і ховаються не зі страху та переживання, а залишають дім добровільно на короткий час, — як вони нудяться, як сумують, яким благом вважають повернення на батьківщину! Коли ж до цього приєднується ще страх і важке життя, при чому самі прикрощі й скорботи видаються більш легкими, ніж бажане повернення на батьківщину, то уяви картину нещасть Мойсея! Не просто вислухуй сказане, що Мойсей «пас овець» (Вих. 3, 1), а пригадай при цьому слова Якова, якими він скаржився перед тестем: «Ти з мене стягував, чи вдень що пропало, чи вночі пропало; я знемагав удень від спеки, а вночі від холоду, і сон мій тікав від очей моїх» (Бут. 31, 39).
Усе це, звичайно, було з Мойсеєм і, крім того, упродовж більших років і в більшій мірі, оскільки і країна (мадиамська) була більш пустинною від країни месопотамської. Якщо Мойсей не скаржився на це, то й той блаженний не сказав би таких слів, якби не був доведений до такої крайності і не був змушений до цього невдячністю тестя. Якщо навіть людина залишила вітчизну тільки через необхідність, то чужина може гнітити її сама собою. «Як птах, — говорить премудрий, — який залишив гніздо своє, так людина, яка залишає місце своє» (Притч. 27, 8). Водночас Мойсей тоді не міг бути впевнений навіть у власній безпеці, але як слуга, що втік від жорстокого пана, постійно переживає і боїться, щоб його не впіймали, так і блаженний Мойсей жив у постійному страху. Це видно з того, що він навіть тоді, коли Бог після такого тривалого часу велить йому повернутися до Єгипту, він відмовляється і не спішить, хоч і чув, що померли всі, «що шукали душі твоєї» (Вих. 4, 19).
2. Коли ж він послухався і пішов до Єгипту, будучи вимушений залишити дружину і дітей, тоді знову починаються докори, і образи, і погрози від тодішнього єгипетського царя, та скарги і прокльони від тих, що отримували благодіяння. Той говорить: «Для чого ви, Мойсею й Аароне, відволікаєте народ мій від справ його? Ідіть кожен з вас на свою роботу». А ізраїльтяни говорять: «Нехай бачить і судить вас Господь за те, що ви зробили нас ненависними в очах фараона і рабів його і дали їм меч у руки, щоб убити нас» (Вих. 5, 4–21).
Сумним й важким було це, але найважчим було те, що він, прийшовши й обіцяючи євреям безліч благ, свободу, спасіння від горя, що тяжіло над ними, сприймається ними як обманщик, оскільки тягар рабства, що їх пригнічував, не тільки не полегшився, а ще збільшився, і той, хто подав надію бути спасителем усього народу й обіцяв це, став винуватцем мук: та побоїв, зловмисником і згубником. Хто не впав би у відчай, коли, обіцяючи припинити такі великі лиха, після обіцянки сам побачив додаток й інших, ще більш тяжчих прикрощів? Мойсей сумував, як природно сумувати тому, хто чує і бачить подібне, однак він не упав під вагою цієї скорботи, а залишився непохитним, хоч події не тільки не відповідали, а навіть суперечили його обіцянкам. Звернувшись до Бога й говорячи про це, він багато плакав і говорив: «Господи! Для чого Ти піддав такій біді народ цей і для чого послав мене? Бо з того часу, як я прийшов до фараона і став говорити ім’ям Твоїм, він почав гірше чинити з народом цим; визволити ж, — Ти не визволив народ Твій» (Вих. 5, 22–23). Після пролитих сліз він знову почув від Бога таке ж веління, що й перед цим. І знову сповіщає про це ізраїльтянам, але вони не слухають його, бо їхні душі були пригнічені скорботою і зневірою. «Не послухали Мойсея, — сказано в Писанні, — через малодушність і важку роботу» (Вих. 6, 9). А це не мало засмучувало його.
Коли ж почалися чудеса, і фараон багаторазово глузував з нього, він і ці глузування переніс мужньо. Коли нарешті вийшов із Єгипту і разом з юдеями вже надіявся на звільнення, то не встиг ще цілком відпочити, як його охопив попередній чи навіть набагато більший жах. Не минуло і трьох днів, як ізраїльтяни побачили перед собою озброєних варварів і відчули те, що відчувають раби-втікачі, коли раптом на чужині опиняються перед очима своїх господарів, або теж саме, що відчули б вони самі, якби сталося так, що у приємному сновидінні побачили себе на волі, а прокинувшись, побачили б себе у Єгипті у тих же прикрощах. Однак не знаю, що можна було б назвати їхнім сновидінням: чи три дні волі, чи страшне і жахливе видовище, що тепер відкрилося перед ними. Така темінь відчаю покрила погляд усіх.
А Мойсей був охоплений ще більшим мороком: він боявся не тільки єгиптян, як усі ізраїльтяни, але й останніх разом з першими. Ті й другі тепер дивилися на нього, як на обманщика і звабника. Одні — із глузуванням і готові були напасти, а інші — з озлобленням та печаллю. Але для чого здогадками судити про смуток цього чоловіка, коли його скорботу можна цілком зрозуміти зі слів, що зійшли згори? Коли він мовчав і не смів навіть відкрити уста, Бог говорить йому: «Чого ти волаєш до Мене?» (Вих. 14, 15), — тільки цими словами пояснюючи нам зніяковілість його душі.
3. Коли перейшов і цей страх, тоді знову піднялися ще більші лиха. Ті, кого Мойсей вивів, і які отримали через нього безліч благ, упродовж усього шляху поводилися з ним гірше за єгиптян та фараона. По-перше, вони поводилися з неабиякою зухвалістю, вимагаючи від нього єгипетського м’яса, не дякували за те, що отримали, а хотіли того, що мали раніше. І це було найтяжче. Чи зазнав би він більше неприємностей, якби йому доручено було управляти біснуватими та божевільними? Однак усе це блаженний переніс мужньо.
Якби він не відчував до них любові, то це горе витерпів би і нарікав би тільки на своє власне становище. Але позаяк він любив їх більше, ніж батьки дітей, то в самому піклуванні про них у нього була інша причина для скорботи — їхнє розбещення і безчестя. Його не так засмучувало те, що його ображають, як те, що вони — образники. Злочинним було і те, що вони були невдячними ще до отримання в дар чудесної їжі. Але вони і серед чудес проявляли своє безчестя, беззаконня і жадібність під час збиранні їжі, і, пройшовши небагато вперед, знову нарікали, знову висловлювали невдоволення Божими благодіяннями. І під час кожного такого випадку блаженний переживав й уболівав більш за тих, що грішили.
Так, коли вони зробили тельця, то самі вони грали і веселилися, а Мойсей сумував і тужив, закликаючи страшне прокляття на самого себе, однак ніщо не могло змусити його придушити в собі співстраждання до них. Тож, у якому він був горі, якими сльозами обливався, коли бачив, як надзвичайно улюблені ним постійно поводяться гірше і гірше? Якщо дехто, маючи єдиного сина, не зміг би жити, якби довідався, що його син віддався гріхам, хоч би й сам був грішніший за всіх, то Мойсей, який стільки тисяч людей вважав своїми дітьми, чи краще сказати, любив їх більше, ніж дітей, бо жодний батько не виявляв би бажання так, як він, загинути разом із сином, не звершивши сам жодного гріха, який мав стільки дітей і водночас ненавидів зло і любив добро, — які страждання, думаєш, він пережив, коли бачив, що вони, ніби змовившись, кинулися у безодню гріха?
Якби імла такої крайньої печалі не затьмарила його і не потрясла до самої глибини душі, то, звичайно, він не кинув би скрижалей з рук і не розбив би їх, хоч незабаром він і виправив цю прикрість. Але що, скажи, зробив він для цього? Самий спосіб лікування, хоч і допоміг справі, однак був переповнений безліччю сліз. І не бувало такої кам’яної людини, яка б ніскільки не страждала, побачивши, як його брати і рідні вбивали один одного, віддавши цьому сумному побиттю до трьох тисяч чоловік (Вих. 32, 28). І ми, коли застаємо своїх дітей за якою негідною справою, звичайно, караємо і січемо їх, але робимо це не без жалю, а навпаки, уболіваємо не менше за тих, що терплять покарання.
4. Під час тодішньої надзвичайної скорботи Мойсея та ополчення (євреїв) спіткала ще одна печаль. Бог погрожував, що Сам Він уже не буде їх вести, покине їх і передасть під опіку ангелові. Для Мойсея це було найтяжчим. Послухай, що говорить він до Бога: «Якщо не підеш Ти Сам з нами, то і не виводь нас звідси» (Вих. 33, 15). Бачиш, як страх змінювався страхом і сум печаллю?
Але прикрощі на цьому не зупинилися. Коли Мойсей ублагав Бога, і Людинолюбець змилосердився і дарував благодать, євреї знову кинули Мойсея в нову печаль, гнівлячи Бога, Який змилосердився над ними, і наражаючи себе на крайнє нещастя. Після плачевного побиття вони знову так прогнівали Бога, що викликали на себе вогонь, який винищив би майже всіх, якби і тут Бог не проявив надзвичайного людинолюбства. А Мойсей при цьому мусів переживати двоякий сум — і від того, що ізраїльтяни гинули, і від того, що ті, котрі залишилися в живих, не виправлялися і не отримували жодної користі від загибелі братів. Побиття ще не завершилося, а ті, що залишилися, згадали вже про цибулю і, не задовольняючись тим, що в них було, говорили: «Хто нагодує нас м’ясом?Ми пам’ятаємо рибу, яку в Єгипті ми їли задарма, огірки, і дині, і цибулю, і ріпчасту цибулю, і часник; а нині душа наша знемагає; нічого нема, тільки манна в очах наших» (Числ. 11, 4–6).
Тоді Мойсей, уже не переносячи їхньої невдячності і знемігши від скорботи, відмовляється від начальства і замість такого гіркого життя бажає смерті. Послухай його власні слова. «І сказав Мойсей до Господа, — сказано в Писанні, — для чого Ти мучиш раба Твого? І чому я не знайшов милості перед очима Твоїми, що Ти поклав на мене тягар усього народу цього? Хіба я носив в утробі весь народ цей і хіба я народив його, що Ти говориш мені: неси його на руках твоїх, як нянька носить дитину, в землю, що Ти з клятвою обіцяв батькам його? Звідки мені взяти м’яса, щоб дати всьому народу цьому? Бо вони плачуть переді мною і говорять: дай нам їсти м’яса. Я один не можу нести весь народ цей, тому що він важкий для мене. Коли Ти так чиниш зі мною, то краще умертви мене, якщо ж я знайшов милість в очах Твоїх, щоб мені не бачити нещастя мого» (Числ. 11, 11–15). Це говорив той, хто колись сказав: «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32, 32). Настільки печаль перемінила його! Так часто буває і з батьками, коли вони засмучені вчинками дітей.
Але Мойсей і після цих слів не перестав співчувати ізраїльтянам, як видно з того, що зробив він згодом. Коли після їхнього намагання умертвити спостерігачів і закидати камінням його, він, врятувавшись від рук їх, знову молився за них і благав Бога бути милостивим до тих, що хотіли його вбити (Числ. 14, 10–20). Настільки його любов була сильнішою навіть за природну прихильність!
Потім, коли спостерігачі померли і не минув ще час плачу, ізраїльтяни знову завдали йому нової печалі тим, що, по-перше, не послухалися його заборони воювати, а по-друге, що були вражені амаликитянами (Числ. 14, 41–45). А ще до цієї війни багато їх загинуло від жадібності та переїдання (Числ. 11, 33). «Коли ще їжа була на устах їхніх, — сказано в Писанні, — умертвив багатьох з них» (Пс. 77, 30–31).
Після видовища цієї надзвичайної смертності, коли печаль через неї ще не перейшла, Мойсей знову був уражений іншою скорботою і доведений до такої крайності, що молився, щоб його жаданні і любі ізраїльтяни завершили життя неприродною і надзвичайною смертю. Тоді одні були раптово спалені вогнем, а інші поглинуті землею, і постраждало так не небагато, а більше п’ятнадцяти тисяч чоловіків. Як же після цього ставилися до Мойсея родичі і друзі загиблих? У якім стані був сам Мойсей, коли бачив, що після цього нещастя і діти стали сиротами, і жінки вдовами, і сестра, і брат його померли, і сини останнього були спалені за деяке беззаконня? Кожна із цих подій може засмутити навіть таку душу, яка ще ніскільки не страждала, а тим більше душу, яка пережила стільки нещасть.
Коли ж юдеї перемогли хананеїв і звершили довгий обхід, то знову почали нарікати і знову почали гинути, але не від хвороби, як раніше, і не від вогню та землі, що розступилася, як колись, а від укусів отрутних змій, які погубили б усіх, якби знову Мойсей не став перед Богом і не ублагав Його. Коли ж вони врятувалися і від цієї загибелі й уникли прокльонів волхва, то знову ринулися у найбільш смертоносну безодню. Після благословень Валаама, чи краще сказати, Божих (бо слова Валаама залежали не від його волі, а від сили, що діяла в ньому), вони почали чинити перелюб з дочками іноплемінників і служити Ваал-Фегору. Мойсей, бачачи такий сором і ганьбу, знову звелів їм умертвляти один одного, наказавши: «Убийте кожен людей своїх, що приліпилися до Ваал-Фегора» (Числ. 25, 5). Подібно, як тілесну рану, котра після багаторазових розкриттів і припікань не гоїться, наказують знову різати і припікати те, що залишилося.
Але, слухаючи про ці труднощі, не подумай, начебто були тільки вони. Я ще опустив не мало зі згаданого у Писанні: війни, опір ворогів, довгі подорожі, образа від сестри, її покарання, через яке особливо побивався лагідний Мойсей. Але хоч би я старанно зібрав усе, то й тоді описане не осягнуло б тисячної частини того, що було насправді. Якщо той, що управляє в домі деякими слугами, зустрічає безліч причин для засмучень і печалі, то скільки мусів мати щоденно справ, скільки турбот, скільки прикрощів і при житті людей, і після їхньої смерті той, що зобов’язаний управляти скількома тисячами упродовж сорока років, до того ж у пустелі, де не було ні (здорового) повітря, ні води? Він бачив померлими тих, котрих вивів з Єгипту, окрім тільки двох мужів. Однак ввести в землю обітовану їх нащадків сам не удостоївся, а тільки побачив її з вершини гори Навав (Нево) і добре роздивився на її природу, а насолодитися нею разом з іншими ізраїльтянами не був допущений — залишився поза нею і помер, про що і сам жалівся перед ізраїльтянами в таких словах: «І Господь Бог прогнівався на мене за вас, і клявся, що я не перейду за Йордан і не ввійду в ту добру землю, яку Господь, Бог ваш, дає вам в наділ. Я помру в цій землі, не перейшовши за Йордан, а ви перейдете й оволодієте тією доброю землею» (Втор. 4, 21–22).
А найважче те, що Бог і в могилу звів його з печаллю, оскільки Мойсей наперед знав, які нещастя мають спіткати юдеїв: ідолопоклонство, неволя, невимовні прикрощі, через що і вболівав душею не тільки через те, що сам бачив і що вже було, але й через те, чого ще не сталося. Так, почавши страждати і тужити з раннього віку, він з тією ж тугою і закінчив життя.
5. А його спадкоємець Ісус (Навин) спробував разом з ним, так би мовити, всю гіркоту. І якщо ж він у молодості дечого уник, то доповнив це після смерті Мойсея. Він не тільки за життя Мойсея розривав свій одяг і посипав попелом голову, але і після його смерті знову опинявся у такій же, чи навіть більшій крайності, так що не короткий час, а цілий день лежав, упавши на землю.
Послухай його слова та вболівання. «Ісус роздер одяг свій, — йдеться в Писанні, — і впав лицем своїм на землю перед ковчегом Господнім і лежав до самого вечора, він і старійшини Ізраїлеві, і посипали порохом голови свої. І сказав Ісус: о, Господи Владико, для чого Ти перевів народ цей через Йордан, щоб віддати нас у руки амореїв і погубити нас? О, якби ми залишилися і жили за Йорданом! О, Господи! Що сказати мені після того, як Ізраїль показав спину ворогам своїм? Хананеї і всі жителі землі почують і оточать нас, і знищать ім’я наше в землі» (Нав. 7, 6). Почувши це, Бог відкрив йому винуватця поразки, і Ісус, довідавшись про це, винищив усіх, не тільки того, що згрішив, але й родичів його, і домашніх, і безліч худоби (Нав. 8, 24–26). А це неабияк стривожило його душу. Якщо ми не можемо дивитися, коли називають чужих, то що пережив він, піддаючи таким карам своїх співвітчизників та соратників?
А як засмучували його обман гаваонітян і підозра, що впала була на ті коліна, які оселилися по той бік Йордану? Наскільки важким було постійне перебування на війні та в боях? Яка душа могла при цьому залишатися спокійною? Якщо він і здобував перемоги, то задоволення від отримання трофеїв затьмарювалося турботами про війни, що були впереді. Чимало трудів та неспокою завдало йому також розділення землі. Це знають ті, кому було доручено поділ бодай невеликого майна між братами чи іншими спадкоємцями після когось. Говорити про інші прикрощі єврейського народу не вважаю за потрібне, оскільки мова тепер не про те, чи було в кого-небудь скорботне життя, а про те, хто з Божих угодників таке життя проводив.
6. Тому, якщо угодно, опустимо Ілія, який образив Бога безчестям дітей, чи вірніше сказати, своєю байдужістю. Він був покараний не за те, що мав грішних дітей, а за те, що жалів їх більше, ніж треба, і не карав за порушення законів Божих. Усвідомлюючи це, він і сам говорив після надзвичайної погрози Божої: «Він — Господь; що Йому завгодно, те нехай творить» (1 Цар. 3, 18).
Отже залишивши його, перейдемо до Самуїла, який з дитинства виховувався в храмі, завжди виділявся благочестям перед Богом і з раннього віку виявився настільки доброчесним, що, не встигши змужніти, був зарахований до дивних пророків, і то в такий час, коли пророцтво зубожіло. «Слово Господнє було рідкісним у ті дні, — йдеться в Писанні, — видіння були не часто» (1 Цар. 3, 1). Цей Самуїл, народжений після багатьох сліз, був, насамперед, засмучений і збентежений, як вдячний і люблячий учень, коли бачив ураженим злою смертю свого вчителя. А потім він повинний був постійно оплакувати і прикрощі юдеїв. Сини ж його, нечестиві, злі і украй віддані порокам, засмучували його як своїм життям, так і тим, що не могли успадковувати дарованої йому честі (1 Цар. 8, 3).
За цією печаллю пішла, чи краще сказати, не пішла, оскільки вона не припинялася, але до неї добавилася ще беззаконна вимога ізраїльтян. Тут Самуїл так занепав духом, що потребував великої втіхи. Послухай, що говорить йому Бог: «Не тебе вони відкинули, але відкинули Мене» (1 Цар. 8, 7). Однак і після цього Самуїл так піклувався про них, що говорив їм: «Я також не допущу собі гріха перед Господом, щоб припинити молитися за вас» (1 Цар. 12, 23). Тому, коли він бачив їх, таких улюблених, як вони бідують, як гинуть на війнах, і гнівлять Бога, чи міг відчувати бодай якесь задоволення, чи міг коли-небудь залишатися без печалі і сліз?
А коли він поставив царем Саула, тоді для нього знову безупинно пішли одна за одною скорботи. Так, коли Саул приніс жертву всупереч волі Божій, коли він, перемігши амаликитян, знову усупереч велінню пощадив їхнього царя, Самуїл був так уражений у душі, що більше не бачив цього чоловіка. Однак відтоді і до останнього дня тужив і оплакував його, хоч і отримував докори за надмірну скорботу. Бог говорив йому: «Доки будеш ти засмучуватися через Саула, якого Я відкинув?» (1 Цар. 16, 1).
Якщо ж він оплакував ці події, то що було з ним, коли Саул даремно і безвинно побив стільки священиків? Коли іншого разу пішов, щоб убити свого благодійника, який не вчинив Йому жодного зла? Коли побачив Саула нагого пророкуючим і лежачим на землі? Коли слухав численні нарікання і скарги Давида на Саула?
7. Згадавши про Давида, я не знаю, що мені робити: чи викласти тепер його тривалі нарікання, що описані у псалмах, чи запропонувати тобі прочитати їх на дозвіллі, а самому розповісти про його прикрощі.
Так, Давид зазнав багато прикрощів, коли пас отари, відбиваючи напади і перемінливих стихій, і диких звірів. Перше видно зі слів Якова, а останнє з того, що сам він говорив Саулові про лева і ведмедя. Коли ж він, рано покинувши це життя, приступив до справ військових (опускаю заздрість братів, хоч і вона була для нього надто важкою), коли, вступивши в єдиноборство, отримав блискучу і дивовижну перемогу, то в облагодіяному Саулові знайшов собі більшого ворога, ніж повержений ним Голіаф. Бо Саул виступав проти нього не відкрито, а, прийнявши вигляд друга і прикинувшись його шанувальником і опікуном, ставився до нього вороже. А як прикро за добро отримувати зло, послухай блаженного пророка, який постійно плакав, горював і говорив: «Чи слід відплачувати злом за добро?» (Єр. 18, 20). Навіть якби не було іншої неприємності, то тільки те, що він перебуває в підозрінні у царя, який дивиться на нього із невдоволенням, завдає воєначальникові велику скорботу. Що я говорю — воєначальникові в царя? Нам неприємно, якщо навіть слуги так ставляться до нас. А коли ще й проти життя того, кого ненавидять, задумують підступи, то яке життя може бути ще більш сумним?
Однак Давид усе переносив і терпів. Жив разом з тим, хто замишляв його вбити, і брав участь у його війнах. Коли ж він покинув його і відійшов від війни, то хоч сама втеча і вияв Саулової ворожості дещо посприяли безпеці Давида, але позаяк він мусів із чотирмастами мужами захищатися проти численного Саулового війська, то тремтів більш, ніж колись. Подумай, у якому він був становищі, коли не мав ані міста, ні фортеці, ні союзників, ні доходів, і повинен був воювати з тим, котрий мав усе, тоді як сам він, крім пустелі та печер, не міг знайти навіть місця, де б заховатися.
Узявши місто, що називалося Кеіль, він негайно вийшов з нього, коли священик сказав, що, коли він там залишиться, то Бог не врятує його від рук Саула. Це був той священик, котрий уник рук Саула і сповістив Давидові про ту сумну подію, що трапилася у Номві, після чого Давид промовив скорботні слова: «Я винен у всіх душах дому батька твого» (1 Цар. 22, 22). І цей священик, постійно перебуваючи з Давидом, був нагадуванням про ту сумну подію — дивлячись на нього, Давид постійно згадував про загибель священиків, а згадуючи про цю загибель і звинувачуючи самого себе в цьому побитті, він жив у більших муках, ніж той, що засуджений до страти. Якби і ніщо інше не тривожило його, то однієї думки, що він був винуватцем знищення такої кількості священиків, було достатньо для того, щоб ранити і печалити його душу. Однак він, переживаючи скорботу від цієї думки, що і вночі, і вдень гірше за хробака мучила душу його, безупинно, одну за одною, зазнавав ще й інших ран.
Так, коли Навал образив його перед слугами, і назвав утікачем, вигнанцем, невдячним рабом, не без скорботи переніс він ці слова. Також, коли, прийшовши до Анхуса, прикидався божевільним, падав на землю, спотворював своє обличчя і пускав з вуст своїх багато піни, він більш за справжніх біснуватих мучився думкою про те, до якої крайності довів його Саул, настільки облагодіяний ним. Коли ж Давид трохи відпочив, живучи у іноплемінників, то повинен був іти воювати з їхніми ворогами. Але воєначальники, заздрячи йому і бажаючи його оббрехати перед царем, вигнали його з війська, як чоловіка непотрібного, підступного і віроломного: «І обурилися на нього, — сказано в Писанні, — князі филистимлянські і сказали йому князі филистимлянські: відпусти ти цього чоловіка, нехай він сидить у своєму місці, яке ти призначив йому, щоб він не ішов з нами на війну і не зробився супротивником нашим на війні. Чим він може умилостивити господаря свого, як не головами цих людей?» (1 Цар. 29, 4). Давид, уражений цими словами, пішов з великим засмученням та тугою.
Але, повернувшись додому, він побачив стільки лиха, що ледь не вмер від печалі. Лихо, яке тоді трапилося, могли б затьмарити його душу, якби навіть він наперед його передбачав, а оскільки воно трапилося неждано і зненацька, то здавалося вдвічі тяжчим і справді було нестерпним.
Він відправився додому, щоб відпочити і знайти полегшення від усіх своїх скорбот в дітях та дружинах. Але як тільки прийшов, раптом почув, що він у неволі у ворогів, і побачив вогонь, і дим, і кров мерців. І перш ніж оплакав убитих і закінчив тужити над полоненими, на нього гірше за звірів напали жителі міста, і кожен хотів знайти полегшення своїх прикрощів у його смерті. Як на морі при зіткненні супротивних вітрів, від їхньої боротьби спричиняється велика і люта буря, так і тоді скорбота і страх мучили душу праведника, у якій від цих почуттів, які безупинно то долали одне одного, то занепадали, відбувалося надзвичайне хвилювання і печаль.
Коли ж він позбувся цих прикрощів і повернув жінок і всіх полонених, то перш ніж насолодився цією перемогою, знову був уражений сумною вісткою про смерть Іонафана, яка надзвичайно вразила душу його, про що свідчить його плач. «Любов твоя, — говорив він, — була для мене вище за любов жіночу» (2 Цар. 1, 26). Але що я говорю про цей плач? Той, хто так плакав над батьком Іонафана, своїм ворогом і зловмисником, який тисячі разів шукав його смерті, що міг відчути, коли довідався, що той, хто розділяв з ним небезпеку, хто багаторазово рятував його від підступу батька, хто був співучасником його таємниць і укладав з ним чимало договорів, що цей чоловік втратив життя тоді, коли Давид міг віддати йому належне за колишні благодіяння?
8. Коли ця скорбота була ще в повній силі, знову нової печалі завдав йому воєначальник (Йоав), який не дав Авенірові сповнити обіцяне, підступно убивши того, котрий обіцяв легко і без будь-яких труднощів здати Давидові все військо. Давид був настільки засмучений цим убивством, що прокляв Йоава тоді, і перед своєю смертю доручив своєму синові помститися йому за це безчесне вбивство. Страждання душі Давида вповні зображують нам самі слова, якими він голосно оплакував Авеніра. «Цар голосно плакав, — сказано в Писанні, — над гробом Авеніра… І оплакав цар Авеніра, говорячи: чи смертю підлого помирати Авеніру? Руки твої не були зв’язані, і ноги твої не в кайданах, і ти упав, як падають від розбійників» (2 Цар. 3, 32–34).
Що ж далі? Підступно убитий Мемфівосфей1, і до печалі Давида через нього (бо і через нього Давид опечалився так, що навіть убив його убивць) приєднався спротив кульгавих і калік, що сильно обурило його. Здолавши цих та інших ворогів, він з великою радістю переносить ковчег. І саме в той час, коли переносили ковчег і всі раділи, під час веселощів трапилася подія, що затьмарила загальну радість і кинула душу царя в печаль і великий страх. Гнів Божий раптом уразив й умертвив Озу, який хотів підтримати ковчег, що падав. І страх від цього так сильно потряс душу Давида, що він тільки тоді зважився перенести ковчег до себе, коли довідався, яке благополуччя було від нього Аведдарові, який тоді прийняв його (2 Цар. 6, 8–12).
Потім, коли помер цар аммонитський, Давид, як чоловік добрий і людинолюбний, відправив послів утішати його сина і переконувати мужньо переносити смерть батька. А той, за таку честь, ганебно образивши послів, відіслав їх назад до царя. Невже на твою думку, цього мало, щоб засмутити і вразити душу? Чи не свідчить про це і сама війна, для якої не було жодної причини, і дійшла до такої жорстокості, що завдала Давидові незлічимих бід (2 Цар. 10)? Цих бід, хоч би хтось додав до них тисячу задоволень, вистачить для того, щоб життя Давида визнати скорботним. Але наступні його біди такі, ніби справжні скорботи ще й не починалися. Справді, страждання цього царя перевершили всякі байки і всякі трагедії. На його дім упали такі надзвичайні і безупинні лиха, начебто одне зло постійно намагалося допомагати іншому злу.
То ж поглянь: Амнон полюбив свою сестру, полюбивши, обезчестив її. Обезчестивши, зненавидів і розголосив як про безчестя, так і про кровозмішення, наказавши одному зі слуг проти її волі негайно вигнати з дому і відправити через (міську) площу, а вона кричала і плакала (2 Цар. 13). Авессалом, довідавшись про це і скликавши на бенкет усіх братів, між якими був і цей образник, за допомогою слуг убив його, коли той їв і пив. Потім хтось, пішовши звідти й у сум’ятті не дізнавшись конкретно, що трапилося, сповістив цареві, що всі його сини померли. Тоді Давид, сидячи плакав через надумане убивство всіх своїх синів. А коли конкретно довідався про те, що трапилося, тоді грозив синові і говорив, що вб’є його. І хоч Авессалом утік до чужої країни, де провів три роки, цар весь цей час продовжував гніватися. І навіть після цього не покликав би його до себе, якби розумний воєначальник проти його волі не схилив його до цього. Але й покликавши сина, він ще не загоїв рани на серці, а відправив його від себе ще на два роки, і тільки після такого тривалого часу, на прохання воєначальника, дав сину дозвіл з’явитися до себе.
Але син у злопам’ятстві через те, що було, чи водночас прагнучи влади, повстав проти батька і змусив його знову втікати, і зробив його життя навіть набагато важчим, ніж яким воно було за Саула, коли він переживав те ж саме. Тодішні скорботи Давид терпів, будучи воєначальником, а тепер після багатьох літ царювання, після перемоги, можна сказати, над усіма ворогами він знову вимушений блукати. І той, хто довів його до цього був і не чужим, і не ворогом, а той, як сам він говорив з тугою, що «вийшов із стегон» його (2 Цар. 16, 11). Тоді він був у квітучому віці і міг усе переносити мужньо, а тепер, коли йому належало б у цьому негідному сині мати втіху на старості, у ньому він зустрів зловмисника і ворога.
І вийшов цар з Єрусалима разом з деякими, босий, закриваючись і проливаючи сльози. Ця війна завдала йому не тільки скорботу, але й сором. Син повівся тоді з блаженним образливіше, ніж Саул, обезчестив і наложниць батька, і не потай, а на покрівлі дому перед очима всіх. У злобі проти батька порушив і закони природи, і закони поведінки з жінками, і в божевільному сп’янінні, коли війна ще продовжувалася, наважився вчинити те, що зазвичай роблять уже після здобуття перемоги та взяття ворогів у полон. Водночас Сива, зустрівши Давида в такій печалі і страху, ще більш обурив його, набрехавши на свого господаря і сказавши, начебто (Мемфівосфей) замишляв захопити царство (2 Цар. 16, 3).
9. Після Сиви приходить Семей, чоловік злий і невдячний, кидаючи в Давида камінням, і висловлює проти нього безліч лихослів’я такими словами: «Іди, іди, вбивця і беззаконник! Господь повернув на тебе всю кров дому Саулового, замість якого ти став царем, і віддав Господь царство в руки Авессалома, сина твого; і ось, ти в біді, бо ти — кровожер» (2 Цар. 16, 7). Терпляче слухаючи, Давид сприймав це зі скорботою, як видно із самого його плачу, але не наважився нічого зробити і дав Семеєві піти живим, сказавши: «Залиште його, нехай лихословить, тому що Господь повелів йому; може Господь зглянеться на приниження моє і воздасть мені Господь благістю за теперішнє його лихослів’я» (2 Цар. 16, 12). А сам з неспокоєм і страхом очікував, чим закінчиться місія Хусії.
Коли ж усе стало відомим, почалася війна, найбільш незвичайна зі всіх воєн, що коли-небудь були, і навіть подібна на загадку. Того, хто був винуватцем такого лиха і спричинив цю війну, з чиїм падінням зникали всі ці нещастя, — саме того переконував Давид своїх полководців старанно берегти і щадити, повторюючи: «Збережіть мені отрока Авессалома» (2 Цар. 18, 5). Що могло бути важче від такого безрадісного становища? Що може бути скорботніше від цього тягаря? Давид змушений був почати війну, у якій для нього було однаково важко і перемогти, і бути переможеним. Він не хотів бути ані переможеним, бо тоді не вислав би такого війська, ані здобути перемогу, бо тоді не забороняв би убивати того, хто почав і повів війну проти нього.
Коли ж війна завершилася так, як на те була воля Божа, коли батьковбивця упав, тоді всі веселилися і раділи, тільки один Давид горював і плакав, і замкнувшись, кликав померлого й тужив за тим, що сам не помер замість нього. «Хто дав би мені, — говорив він, — померти замість тебе, Авессаломе, сину мій?» (2 Цар. 18, 33). Чи чувано щось жахливіше за це нещастя? Коли Авессалом убив свого брата, Давид хотів убити його. Коли ж Авессалом із несамовитістю повстав проти нього, тоді він жаліє цього сина. І довго не перестав би він плакати за померлим, якби не прийшов Іоав і не пояснив недоречності цієї печалі, якби сильним словом не пробудив у ньому бадьорості і не схилив його з належним достоїнством прийняти війська.
Однак і на цьому його біди не скінчилися. По-перше, збунтувалися воїни і поділилися між собою. Потім, як тільки вони підкорилися цареві, причому після багатьох ласкавих умовлянь, як знову відійшли від нього і приєдналися до Савея. Тоді почалася інша війна, хоч ще не зовсім закінчилася і попередня. Обурений Давид, зібравши своїх воїнів, вислав їх з воєначальниками проти ворогів, але Іоав, отримавши і в цій війні перемогу, не опустив, щоб затьмарити радість перемоги печаллю. У припливі заздрості, він без причини і цілком безвинно, по-злочинному убив такого ж, як і він, воєначальника, який привів під владу Давида весь народ. Це вбивство так стривожило й обурило царя, що він і перед свою смертю заповідав синові і просив не залишити вбитого Амессая не помщеним. А найтяжчим було те, що Давид, перебуваючи в такому настрої, не наважувався навіть назвати причину своєї скорботи, оскільки вже був пригноблений незлічимими бідами.
Після цих воєн усю країну осяг голод, і Давид для припинення цього зла вимушений був віддати дітей Саула на смерть. Такою була воля Божа: «Це заради Саула і кровожерливого дому його, за те, що він умертвив гаваонитян» (2 Цар. 21, 1). Хто пригадає, як Давид оплакував Саула, той зрозуміє, як страждав він і тоді, видаючи його дітей гаваонитянам. Однак і це він переніс. А тим часом почалися наступні прикрощі. Після голоду прийшла моровиця і впродовж полудня падає сімдесят тисяч мужів. При цьому цар, побачивши ангела, що простягнув меч, промовляючи скорботні слова, сказав: «Ось я згрішив, я, пастир, вчинив беззаконно; а ці вівці, що зробили вони? Нехай же рука Твоя обернеться на мене і на дім батька мого» (2 Цар. 24, 17).
Однак ми не в змозі з точністю переповісти всю його печаль. Не все викладено й у Писанні, але через його жалісливі пісні та скарги можна догадуватися про тягар і тих його скорбот, про які не згадано, і про те, що цей праведник ніколи не переставав уболівати і тужити. Що ж він говорить? «Дні віку нашого — сімдесят, літ, а як при силі — вісімдесят літ, і найкраща пора їх — труд і хвороби» (Пс. 89, 10). Якщо ж ти скажеш, що він тут зобразив життя людське взагалі, а не тільки своє, то скажеш більше від того, що я сам хочу сказати, і звільниш нас від багатослів’я, визнаючи, що не тільки в житті Давида, але й у житті кожної людини набагато більше скорбот, ніж задоволень. Справді, як і ти сам вірно кажеш, Давид виголосив такий вирок, маючи на увазі не тільки своє життя, але й інших, і висловив те ж саме, що й патріарх, тільки з більшою силою, — що той сказав про частину, а цей пізніше про всіх. Той говорив: «Малі і нещасні дні життя мого» (Бут. 47, 9); а цей: «Дні віку нашого, тобто дні всіх людей — сімдесят літ, а як при силі — вісімдесят літ, і найкраща пора їх — труд і хвороби» (Пс. 89, 10).
10. Але це, як я сказав, даю тобі можливість дослідити зі всією точністю на дозвіллі, а сам перейду до інших пророків. Хоч вони ніде не залишили нам опису свого життя, зустрівши, вочевидь, і тут труднощі через надмірні біди, що їх гнітили, але, на мою думку, все їхнє життя можна назвати взагалі скорботним. По-перше, що було загальним у всіх, вони впродовж свого минулого життя терпіли муки, катування, тортури, були перепилювані, їх побивали камінням, кидали у в’язниці, вони вмирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкірах, терплячи нестатки, нещастя, озлоблення (Євр. 11, 36–38).
До цього в них добавилася ще й інша печаль, ще тяжча, від того, що вони бачили, як зростало безчестя тих, котрі завдавали їм прикрощів. Від цього вони мучилися більше, ніж через власні скорботи. Так, один з них говорив: «Клятва й обман, убивство і крадіжки, і перелюбство вкрай поширилося, і кровопролиття йде за кровопролиттям» (Ос. 4, 2), показуючи нам і безкарність, і розмаїтість, і поширення зла. Інший волав: «Горе мені! Бо зі мною тепер, як після збирання літніх плодів, як після збирання винограду: жодної ягоди для їжі» (Мих. 7, 1), оплакуючи цими словами нечисленність людей доброчесних. Інші скаржилися ще на інше подібне. Пастир кіз (Амос) не тільки вболівав через гріхи юдеїв, але і плакав через їх нещастя більше, ніж через власні спокуси, і молив Бога: «Господи Боже! Пощади, як устоїть Яків? Він дуже малий» (Ам. 7, 2). Але не дивлячись на це, він не отримав того, що просив, як сказано: «І цього не буде, — сказав Господь Бог» (Ам. 7, 6).
А Ісая, коли почув, що вся земля буде спустошена, не хотів утішитися, а постійно плакав і говорив: «Залиште мене, я буду плакати гірко; не намагайтеся утішати мене» (Іс. 22, 4), бо така смерть краща за всяке горе. Хто може без сліз читати плачевні пісні Єремії про місто і про нього самого, що написані окремо і розсіяні по всій його пророчій книзі? Інколи він говорив: «Хто дасть голові моєї воду й очам моїм — джерело сліз? Я плакав би день і ніч про ураження дочки народу цього». А інколи: «Хто дав би мені в пустелі пристановище подорожніх. Залишив би я народ мій і пішов би від них: бо всі вони перелюбники» (Єр. 9, 1. 2). А іноді жалібно волав: «Горі мені, мати моя, що ти породила мене людиною, яка сперечається і свариться зі всією землею» (Єр. 15, 10). Іноді ж проклинав навіть день свого народження: «Проклятий день, — говорив він, — в який я народився» (Єр. 20, 14).
А брудний рів, скорботи від кайданів, тортур і наклепи, і постійні глузування привели його до такого стану, що він навіть почав упадати у відчай. Що пережив він, коли після здобуття міста зустрів турботу і повагу до себе з боку чужоземців? Чи радів він цьому? Навпаки, саме тоді він і написав гіркий плач за померлими. І побачив горе не менше за попереднє, коли гнівили Бога ті, що після війни залишилися живими. Пообіцявши коритися Йому в усьому і ні в чому не противитися, вони, однак, знову пішли до Єгипту, тоді як веління Боже вимагало зовсім іншого, і пророка повели з собою, і через своє неподобство змушували його провіщати їм лиха, тяжчі за попередні.
А що Єзекіїль? А що Даниїл? Хіба не в неволі провели вони все життя? Водночас перший за чужі гріхи був покараний голодом і спрагою, а коли померла його дружина, йому наказано було переносити це горе без сліз. Що ж може бути важче від того, коли не дозволяється оплакувати навіть власне горе? Не говорю тепер про те, що він змушений був їсти свій хліб на купі гною, лежати на одному боці сто дев’яносто днів і терпіти багато іншого, що йому повелівалось. Якби з ним не трапилося навіть жодної з прикростей, як опущених нами, так і зі згаданих тепер, то тільки перебування серед ворогів, іноплемінників і людей нечистих для праведного і чистого було важче за будь-яку кару.
А Даниїл, напевно, насолоджувався великою честю і, перебуваючи при царському дворі і маючи владу, жив наче не в полоні. Але якщо будь-хто прислухається до його молитви, зверне увагу на його піст, переміну в обличчі, невпинні благання, і достеменно довідається, для чого він робив це, той побачить, що цей пророк більше за всіх тужив і сумував. Мучили його не тільки тогочасні нещастя, але тривожили і грядущі, бо він сподобився бачити пророчими очима і те, чого ще не було. Дивлячись на юдеїв, котрі ще не звільнилися від тодішнього рабства, він мав передбачати іншу їхню неволю. Місто, яке ще не було відбудоване, він бачив уже зруйнованим, а храм — оскверненим нечистими жертвами і спустошеним, і всю святиню знищеною. Тому він тужив, і плакав, і говорив: «Господи! У нас на обличчях сором, у царів наших, у князів наших і в батьків наших, тому що ми згрішили перед Тобою» (Дан. 9, 8).
11. Не знаю, як між пророками я пропустив одну небесну душу — того, хто на землі жив ніби на небі, у якого не було нічого, крім плаща. То як же цей великий і дивний чоловік, якщо тільки можна назвати його чоловіком? Після сміливої промови перед Ахавом, після зведення вогню, після побиття жерців, після того, як він закрив і відкрив небо в час, визначений його бажанням, після таких незлічимих і таких великих подвигів він піддався такому страху і такій надмірній тузі, що сказав такі слова: «Візьми душу мою, бо я не кращий за батьків моїх» (3 Цар. 19, 4).
Це говорив той, хто і тепер ще не помер. Мало того: він пішов у пустелю і в знемозі від тяжкої туги спав там. А його учень отримав не тільки особливий дух учителя, але й набагато тяжчі скорботи. Зображуючи цих пророків для нас і перераховуючи їхні нещастя, блаженний Павло перед цим сказав: «Ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 38).
Вчасно прийшов нам на згадку і цей блаженний. Якщо тільки він один може подати нам достатню втіху, то якого засмучення і якої печалі не зніме він, ставши після інших? Не вважаю за потрібне говорити про голод, спрагу і наготу, про аварії корабля і перебування в пустелях, про страхи і небезпеки, про наклепи і в’язниці, рани і пильнування, про незлічимі загрози смерті та про все інше, що перетерпів він через проповідь. І хоч усе це завдавало йому деяких скорбот, але й приносило задоволення. Коли ж від нього відвернулися всі азійські віруючі, коли відійшли від віри гадати, цілий знаменитий народ, коли коринф’яни розділили свою церкву на багато частин і, проявивши поблажливість до блудника, довели його до безсоромності, що, думаєш, відчував тоді Павло? Яким мороком була покрита його душа?
Але для чого нам робити висновки, коли можна почути його власні слова? Так, у посланні до коринф’ян він говорив: «Від великої скорботи і туги серця я написав вам з великими сльозами» (2 Кор. 2, 4). І далі: «Щоб знов, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялися» (2 Кор. 12, 21). І до галатів говорив: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, поки не відобразиться у вас Христос» (Гал. 4, 19). На азійців він скаржиться і своєму учневі. І не тільки це мучило його, але й дане йому жало (в плоть) так мучило і турбувало його, що він неодноразово молив Бога про звільнення від нього, оскільки слово «тричі» означає багаторазово (2 Кор. 12, 8).
І чи міг взагалі коли-небудь бути спокійним той, хто переживав навіть через відсутність брата? «Я не мав спокою, — говорить він, — бо не знайшов там брата мого Тита» (2 Кор. 2, 13). І через хворобу іншого брата він знову страждав так само. «Бог помилував його, — говорив він филип’янам про Епафраса, — і не тільки його, але й мене, щоб не додалася мені печаль до печалі» (Флп. 2, 27). Також, сильно уболіваючи з приводу звабників та своїх супротивників, він у посланні до Тимофія говорив: «Олександр коваль багато зробив мені зла. Нехай віддасть йому Господь за діла його» (2 Тим. 4, 14).
Отже, чи міг він мати бодай короткий перепочинок від засмучення і скорбот? Крім вищеназваних бід, що обтяжували його душу, були й інші, які завдавали йому постійних скорбот. І це знову він сам відкрив, сказавши: «Крім зовнішнього, налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 28–29). Якщо ж він за кожного з тих, що спокушалися, сам запалювався, то цей вогонь в його душі погасати було неможливо, бо ніколи не бракувало тих, що спокушали і подавали поживу для цьому полум’я. Якщо відпадали міста, а часто й цілі народи, то це тим більше могло траплятися з тим чи іншим (віруючим) серед такої кількості церков у світі.
Але припустимо на словах, якщо хочеш, що ніхто ніколи і не спокушався, і не відходив від Павла, і будь-якої іншої подібної неприємності не траплялося з ним, то й тоді я не можу визнати його вільним від засмучення. І для цього знову мені не потрібно жодного свідка, крім самого страждальця. Що ж він говорить? «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян» (Рим. 9, 3–4). А це означає наступне: краще було б для мене впасти в геєну, ніж бачити ізраїльтян невіруючими. Саме це означають слова «я жадав би сам бути відлученим». Якщо ж він готовий був зазнати геєнських мук для того, щоб мати можливість привести (до віри) всіх юдеїв, то очевидно, що, не досягши цього, його життя було більш важким, ніж тих, котрі мучаться в геєні, бо останнє для нього було більш бажане, ніж перше.
12. У кожній зі згаданих бід ти зверни увагу не тільки на причину, від якої в тих мужів зароджувалося засмучення, але й на ступінь печалі, і побачиш, що їхня печаль набагато більша за твою скорботу. Отже, подивимося тепер, чи мали вони більші скорботи, ніж ти. А ступінь засмучення зазвичай визначається не тільки причиною, що її породила, але й словами, і ділами (стражденних). Багато хто, втративши тільки гроші, нарікали більше, ніж ти, так що одні кидалися в море, інші повісилися, не переживши цієї втрати, а деякі через надмірну печаль втратили навіть зір. Хоч втратити гроші, здається, легше, ніж терпіти муки від демона, однак чимало останнє перенесли, а першим були вражені. Не суди про це через настрій своєї душі і не думай, що коли ти глузуєш над втратою грошей, то й інші ставляться до них так само. Утрата грошей довела багатьох до божевілля і надзвичайного розладу.
Звичайно, що поважну душу жодна з цих скорбот не може вразити, однак душа слабка і прив’язана до світу більше страждає від утрати грошей, ніж від мук демона. Чому? Тому що не одне і те ж — постійно боятися голоду, чи тільки в деякі дні переносити муки від демона. В останнім горі сильні муки продовжуються недовго, подібно як під час гарячки, лихоманки, чи якомусь іншому періодичному припадку, а то й набагато менше, ніж під час цих хвороб. Якщо ж (скажеш, що) хвороба біснування перевершує ці хвороби силою, то я можу вказати тобі на багатьох одержимих гарячкою, котрі, коли охоплює їх цей вогонь, приходять у більшу несамовитість, ніж біснуваті. А при убогості побоювання терпіти нестатки в найнеобхіднішому, наче живучий черв’як, оселяється в душі убогих і точить її безперестано.
Але що я говорю про убогість? Якщо ми захочемо перелічувати всі людські біди, то не тільки ми, але, можливо, й ти сам станеш глузувати зі свого плачу і стогонів. Однак неможливо зобразити усіх, навіть найменшої частки цих нещасть. Ми не знаємо їх, а якби й знали, то нам не вистачило б і цілого життя для того, що про них оповісти. Тому, вибравши з багатьох тільки деякі, надам тобі можливість зробити висновок, по можливості, і про ті, котрі будуть опущені.
Отже, згадай про того люб’язного старця Демофіла, з великого і знатного дому. Ось, уже п’ятнадцятий рік, як він нічого не в змозі робити, подібно до мертвого, відрізняючись від того тільки тим, що постійно трясеться, кричить і ясно усвідомлює своє нещастя. Він живе в крайній убогості, має одного слугу, юнака, хоч і доброго і прив’язаних до свого господаря, але нездатного полегшити його горе, оскільки не може ні від убогості врятувати господаря, ані припинити його трясінь, пов’язаного із розслабленням, а може тільки вкласти шматок до уст господаря (його руки йому не служать), подати чашу й очистити ніс. Крім цього, він не в змозі надати йому жодної допомоги. Так бідує цей старець, як я сказав, уже п’ятнадцять років. При цьому я пригадую і того розслабленого, що страждав такою же недугою тридцять вісім років (Ін. 5, 5).
Крім цих нещасних, уяви ще Аристоксена вифінського, який хоч і не розслаблений тілом, як той старець, але одержимий такою хворобою, яка набагато важча за розслаблення. Якісь судоми в шлунку і болі, нестерпніші за будь-яке катування, які то простромлюють його гірше вертелів, то пожирають сильніше вогню і мучать щодня і щоночі так, що ті, котрі не знають його хвороби, вважають його божевільним. Настільки судороги перекривляють його зіниці, стягають руки з ногами і роблять його безмовним! А крики його і стогони (він часто після оніміння починає кричати) бувають сильнішими за стогонів жінок, що мучаться під час родів. І часто ті, що навіть живуть далеко, у яких є хворі, котрі страждають від довгого безсоння, присилали з жалобою на те, що їхнім хворим ставало гірше від цих криків. Це буває з ним не через довгі проміжки часу, а по декілька разів на день і по декілька разів уночі, і так уже шостий рік, як він відданий цій злій недузі. Немає в нього ні слуги, який би доглядав за ним, ані лікаря, який би полегшував його страждання. Першого — через убогість, а другого — через те, що лікарське мистецтво виявилося безсильним перед цією хворобою. Чимало лікарів довго трудилися над ним (бо колись у нього було багато грошей), і ніскільки не допомогли йому. А що найважче — це ніхто з друзів уже не хоче бачити його, всі покинули його, навіть ті, котрим колись він зробив багато добра. Якщо ж хто-небудь і ввійде до нього, то тут же тікає: таким смородом наповнена кімната його, оскільки ніхто її не прибирає. Біля нього сидить тільки одна служниця, яка робить не більше, ніж може зробити одна жінка, притому така, що заробляє собі на їжу трудом своїх рук.
Від скількох же демонів жахливіше його нещастя? Якби навіть ці прикрощі не мучили його, то чого тільки не перетерпів би він від думки про те, скільки часу лежить він на одрі, про великі витрати, що довели його до крайньої убогості, про презирство з боку друзів, про відсутність слуг і невідомість, чи припиняться коли-небудь прикрощі, — про що і ти завжди переживаєш, — чи краще сказати, від абсолютної впевненості, що вони ніколи не припиняться, поки він буде жити й дихати? Так заставляє думати жорстокість хвороби і те, що його важке становище з кожним днем погіршується.
13. Але щоб не втомлювати слухачів перерахуванням кожного зі всіх подібних страждальців, ти піди до наглядача дому милосердя і попроси, щоб увів тебе до тих, котрі там лежать, щоб подивитися на різного роду страждання, дивні види недуг і різноманітні причини засмучення. Звідти піди до в’язниці і, розізнавши все, що буває в цій оселі, піди у двір перед банями, де деякі лежать нагими, використовуючи замість одягу і даху гній та солому, постійно мучаться від холоду, хвороб та голоду, благаючи перехожих тільки своїм виглядом, тремтінням тіла і скреготом стиснутих зубів, через крайнє виснаження такими стражданнями, не маючи можливості ані подати голосу, ані руку простягнути. Але тут не зупиняйся, а піди ще до притулку убогих, що знаходиться за містом, і тоді ясно побачиш, що роздираючий тебе тепер смуток є тихою пристанню.
А що сказати про чоловіків, що поступово руйнуються проказою, про жінок, які страждають від раку? Обидві ці хвороби і тривалі, і невиліковні, та й взагалі одержимих ними виганяють навіть з міста, тому що цим хворим не дозволяється бути ні в лазні, ні на ринку, ані в будь-якому іншому місці в місті. І трагічним є не тільки це, але й те, що вони не можуть бути спокійні і стосовно засобів прожиття. А яке становище засуджених, що живуть у рудниках, часто безвинно і задарма?
Усі вони терплять набагато більше горя, ніж одержимі демоном. Якщо ти не віриш, це й не дивно, бо ми зазвичай судимо про свої та чужі прикрощі неоднаково. Про останні довідуємося тільки зі слів і по вигляду страждаючих, а перші — із власного досвіду і відчуття, а також із пристрасті до самих себе думаємо, що власні важчі, ніж чужі, хоч би насправді вони були досить легкими і стерпними. Якщо ж хтось, відійшовши від всякої пристрасності, пізнає властивість чужих прикрощів і вникне в становище тих, що їх зазнали, той подасть нам про них достовірне судження.
Може, ти скажеш, що всі ті хвороби відносяться тільки до тіла, а твоя хвороба стосується душі, тому й важча за всі їхні. Але якраз саме тому вона і виявляється легшою за ті. Вона не руйнує тіла, як ті, і душу турбує тільки на короткий час, тоді як названі вище хвороби, зароджуючись у тілі, не зупиняють своїх шкідливих дій на ньому, а поширюють їх і на душу, постійно мучать її і розбивають скорботою та великою зневірою. «Як оцет на рану, — говорить Писання, — так той, хто співає пісень сумних серцю» (Притч. 25, 20).
Отже, говори не тільки про те, що яка-небудь хвороба гніздиться в тілі, а доведи, що вона не поширює свого смертоносного і руйнівного впливу на душу. І зараза народжується не в самих тілах, а тіла губить. І отрута змій виходить з них, а шкодить нам. Так само і з тими хворобами: народжуються вони в тілі, а отруту своєї злоякісності переливають у нашу душу.
Отже, надмірне засмучення шкідливіше за всяку демонську дію, оскільки демон, якщо в кому панує, то панує через смуток, а коли викинеш смуток, то і від демона не зазнаєш жодної шкоди. Але як, скажеш, можна не сумувати? А я тебе запитаю, чому неможливо не сумувати? Якби ти вчинив блуд, убивство чи який-небудь інший гріх, що позбавляє Царства Небесного, тоді сумуй і тривожся, і ніхто не буде перешкоджати. Якщо ж ти, з Божої благодаті, стоїш далеко від усіх цих гріхів, то чому даремно мучиш себе?
14. Бог уклав смуток в нашу природу не для того, щоб ми впадали в нього нерозумно у будь-який час і за будь-яких обставин, не для того, щоб губили себе, а щоб отримували від нього якомога більшу користь. Як же ми можемо отримати від нього користь? Якщо будемо віддаватися йому в належний час. А час для смутку не тоді, коли ми терпимо зло, а коли чинимо зло. Ми ж спотворили порядок і перемішали часи. Творячи безліч зла, ми не тривожимося хоч на короткий час, а коли потерпимо бодай мале зло від когось, тоді падаємо духом, утрачаємо розум, поспішаємо відмовитися від життя і його позбутися. Тому такий стан (засмучення) і здається нам нестерпним і важким, так само як і гнів, і похіть, на які також скаржилися ті, хто користалися ними недобре і неналежним чином. Тут відбувається те саме, що й з ліками, які дають лікарі — вони не тільки не рятують хворого від страждань, а ще й усугубляють хворобу, якщо вживаються не при тій хворобі, для якої визначені, а при зовсім іншій.
Так само діє і смуток, і це природно. Воно наче сильні ліки, що роз’їдають і, так би мовити, очищають нашу гріховність. І коли подається для душі байдужої, зніженої, що має в собі великий тягар гріхів, тоді досить сильно допомагає тому, хто його приймає, але коли подається для душі діяльної, подвижницької, трудящої, турботливої, яка піддається прикрощам, тоді не тільки не приносить жодної користі, але, ослабляючи її і роблячи легко ранимою, завдає великої шкоди. Тому і Павло, звертаючись до тих, що стояли і вели подвижницьке життя, говорив: «Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте» (Фил. 4, 4). А до розслаблених душею й одержимим сильною пристрастю писав: «А ви загордилися, замість того, щоб плакати» (1 Кор. 5, 2).
Хто повнішає жиром гріхів, той нехай худне і висушує себе цими ліками, а здоровому і тому, хто зберігає себе в належному стані, для чого губити своє благополуччя смутком? Це настільки сильні ліки, що коли подавалися навіть тим, що їх потребують, але більше належного часу, завдавали чимало зла. І блаженний Павло, побоюючись цього, велів усувати їх негайно після того, як воно зробить свою справу, і для цього вказав ту ж причину, яку я висловлюю тепер: «… щоб його, — говорив він, — не поглинула надмірна печаль» (2 Кор. 2, 7). Якщо ж воно приходить надміру і губить навіть тих, що його потребують, то що воно може зробити з тими, котрі в ньому зовсім не мають потреби, однак віддадуться йому в неабиякій мірі?
Так, скажеш, і я це знаю, але, як маю усунути і викинути засмучення зі своєї душі, не знаю. Що ж тут важкого, друже мій? Якби це була якась похіть і божевільна плотська любов, чи сильне марнославство, зло, яке важко викоренити, чи яка-небудь інша подібна пристрасть, то ти мав би підставу затруднятися у звільненні від них, оскільки заполоненим ними, хоч і можливо, однак важко позбутися цих сітей. Чому? Тому що їм сприяє і допомагає задоволення. Воно, ніби канатами, обплутує зі всіх боків тих, що віддалися пристрастям, і труднощі виправлення, насамперед, полягають у тому, що душі необхідно захотіти і зважитися на звільнення від тих сітей. Це подібне до того, як, якби людина, яка потребує зціленні від корости, знаходила в цій хворобі задоволення і сама себе ввергала в недугу. А для звільнення від скорботи чимало сприяє нам те, що ми не знаходимо в ній задоволення, — хто чим-небудь обтяжується, той постарається скоро і звільнитися від цього.
Але що, коли він, хоч і постарається, але не встигне? Нехай не перестає намагатися і незабаром отримає успіх. Май на увазі, що для християнина, якщо він переживає скорботу, можуть бути тільки дві причини для засмучення — це, коли він сам, або, коли його ближній образить Бога. А позаяк твоя скорбота не ґрунтується на жодній із цих причин, то даремно ти себе мучиш. А звідки, скажеш, можемо знати, що цією скорботою ми не караємося за гріхи? Це добре відомо, але поки що я не буду цього стверджувати. Але якщо ти хочеш, то нехай буде не тільки не невідомо, як ти сказав, а навіть добре відомо, що ця скорбота є відплатою за гріхи. То невже, скажи, ти через це скаржишся? Треба радіти від того, що ти ще тут звільнився від гріхів і не будеш засуджений разом зі світом. Той, хто жаліється, має жалітися не на те, що він карається, а на гріхи, якими ображає Бога. Гріхи віддаляють нас від Бога і роблять Його ворогами, а покарання примиряють Його з нами і роблять милостивим і близьким до нас. А те, що твій подвиг і труди не є відплата за гріхи, а приготуванням до вінців і нагород, це видно із наступного.
Якби ти раніше жив ганебно і розпутно, а потім перейшов до чернечого життя, то й тоді думка про покарання за гріхи була б недоречною. Якщо Бог посилає покарання для того, щоб грішників навернути до покаяння, то коли покаяння вже принесене, тоді покарання за це є зайвим. Бог настільки далекий від бажання карати нас, що часто навіть тоді, як ми робимо гідне покарання і потребуємо сильного напоумлення, Він напоумляє нас тільки погрозами і страхітливими словами. Це ти можеш бачити на прикладі ізраїльтян і міста ніневитян. Бог не тільки не покарав їх, коли вони принесли покаяння, але й тут же припинив погрози. Він набагато більше за нас бажає, щоб ми не зазнавали жодного зла, і ніхто з нас не щадить себе так, як Бог щадить усіх нас.
Невже ж Той, Хто часто навіть тих, що грішать, тільки лякає словами і не карає, а тих, що покаялися, звільняє навіть від побоювання, тебе, що виявив таке благочестя і таку чесноту, не тільки не звільнив від погроз, але й віддав такій карі? Хіба можна повірити цьому? Якби твоє попереднє життя було, як я сказав, розпусним і грішним, тоді таке могло ще прийти комусь на думку. Але оскільки воно було скромним і сповненим великою чесністю, хоч і не такою, як тепер, то зі всього цього нам ясно, що твої подвиги ведуть до вінців і вищої нагороди. Тому, як я сказав, необхідно збуджувати в собі такі і подібні думки. А водночас, і це насамперед, необхідно розвіювати цей морок засмучення молитвами і моліннями. Так і блаженний Давид, цей дивний і великий муж, постійно користався цими ліками, і рятувався ними від тягаря скорбот, то молячись так: «Страждання серця мого примножилися, з біди моєї визволи мене» (Пс. 24, 17); то збуджуючи в собі благочестиві думки: «Чому сумуєш, душе моя? Навіщо хвилюєшся в мені? Уповай на Бога, бо я ще буду славити Його» (Пс. 42, 5). Повертаючись від розмірковувань до молитви, промовляв: «Дай мені полегшення, щоб я заспокоївся раніше, ніж відійду від світу цього і більше мене не буде» (Пс. 38, 14); і від молитви — до розмірковувань: «Хто бо для мене є на небі? І чого без Тебе бажати мені на землі?» (Пс. 72, 25).
Так само й Іов своїми роздумами заперечував дружині, яка повчала його промовити сатанинські слова, і докоряючи їй, говорив: «Ти говориш, як одна з безумних: невже добре ми будемо приймати від Бога, а лихого не будемо приймати?» (Іов. 2, 10). А перед Богом він молився.
І блаженний Павло обома цими засобами допомагав тим, що впадали у скорботи та спокуси. Він говорив: «Хіба є син, якого не карав би батько? Коли залишаєтеся без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини» (Євр. 12, 7–8). А інколи промовляв з молитвою: «Вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете» (1 Кор. 10, 13). І далі: «Бо праведно перед Богом — відплатити скорботою тим, що кривдять вас, а вам, скривдженим — відрадою разом із нами» (2 Сол. 1, 6–7).
Отже, якщо і ти захочеш скористатися тією та іншою зброєю і надійно захистити себе зі всіх боків, загороджуючи засмученню доступ до себе роздумами, а молитвами, як своїми, так і чужими, будуючи цю міцну огорожу, то скоро побачиш плоди цих зусиль. Ти отримаєш не тільки ту користь, що станеш мужньо переносити ці страждання, але, добре ними укріпившись, і надалі будеш нездоланний для будь-яких життєвих прикрощів.
- Вірогідно Ієвосфей (2 Цар. 4, 7). [↩]
