«Наша Парафія»

Три слова під цим загальним заголовком, з яких друге має ще напис: «Невіруючому батькові», тобто язичникові, а третє: «До віруючого батька», тобто християнинові, були написані св. Іоаном Золотоустим у 375 або 376 році за імператора Валента, прихильника аріан, коли він жив серед пустельників, і коли ченці терпіли жорстоке переслідування, а їхні доброзичливці — всілякі прикрощі за імператора Вамита, прихильника аріан.

Слово перше

Коли нащадки євреїв, повернувшись із довготривалого полону, хотіли відбудувати Єрусалимський храм, який багато років лежав у руїнах (2 Езд. 4), тоді деякі грубі і жорстокі люди, не побоявшись навіть Бога, Якому ті відновлювали храм, не розчулившись і бесідами цих людей, яких вони щойно ледве позбулися, не злякавшись і визначеної Богом кари для тих, що зважаться на такі діла, спочатку самі намагалися перешкоджати їм у будівництві храму. Але, позаяк нічого не домоглися, то, пославши до свого царя листа, в якому те місто (Єрусалим) назвали бунтівним, що вводить щось нове і любить бунтувати, просили дозволу зупинити будівництво. Одержавши від нього цей дозвіл і напавши на юдеїв із численною кіннотою, вони на деякий час зупинили будівництво і дуже пишалися цією перемогою, над якою треба було плакати, і думали, що їхній злий намір удався (1 Езд. 4).

Але це було тільки передвістям і початком тих нещасть, які мали скоро осягнути їх самих: бо сама справа процвітала і мала блискуче завершення. Вони ж, а через них й інші пізнали, що, як тоді Митридат, так і всі інші, хто б не зважився вести боротьбу проти людей, які починають добру справу, бореться не проти людей, а насамперед проти Самого Бога, Якого вони вшановують. А той, хто веде боротьбу проти Бога, ніколи не зможе завершити добром (на початку він, можливо, і не зазнає за свою зухвалість жодного лиха, якщо тільки не зазнає через те, що Бог кличе його до покаяння і дає йому можливість отямитися, ніби після якогось сп’яніння). Але, якщо він буде впертим у своєму божевіллі і сам бодай трохи не скористається такою можливістю, то, принаймні, іншим подасть неабияку користь, напоумляючи їх покаранням, яке спіткало його, — ніколи не вступати в боротьбу з Богом, бо неможливо уникнути Його нездоланної руки.

Так і цих людей скоро спіткали такі нещастя, які безмірністю горя затьмарили всі інші нещастя. Бо після незлічимих убивств і погромів, що були вчинені над ними руками юдеїв, яким вони тоді перешкоджали (будувати храм), від крові убитих земля глибоко промокла і від тієї крові велика грязюка утворилася. А в кінських та людських тілах, що перемішалися, в їхніх ранах появилося стільки хробаків, що, як земля була покрита безліччю трупів, так і самі трупи — безліччю хробаків. Побачивши це поле, кожен сказав би, що внизу не трупи лежать, а тече багато джерел, які зі всіх боків несуть цього роду тварин. Так від цієї гнилі, більше ніж від будь-якої повені, розливався потік хробаків! І це продовжувалося не десять і не двадцять днів, а тривалий час.

Такими є тутешні біди; а ті, що спіткають їх там, — набагато тяжчі. Тоді їхні тіла, які знову оживуть, будуть терпіти невимовні муки і страждання не тисячу, не десять тисяч років і, навіть, не вдвічі і не втричі більше, а безконечні віки. Про ті та інші (кари) знає блаженний Ісая, знає і споглядач дивних видінь Єзекіїль. Вони, поділившись між собою, описали людські кари: один — ці, а другий — майбутні.

2. Я згадав про це тепер не просто так, а тому, що дехто, прийшовши до нас, приніс гірку, тяжку і надто образливу перед Богом вістку.

— Є, — сказав він, — і тепер люди, які насмілюються робити те, що й ті варвари, або, навіть, ще більш беззаконне; оскільки скрізь виганяють тих, хто приходить до нашого любомудрія, і з великими погрозами забороняють навіть будь-що говорити і вчити про це будь-кого з людей.
Почувши це, я тут же скрикнув і багато разів перепитував того, хто про це розповів, чи він не жартує. Але він сказав;

— Ні, я ніколи не став би так жартувати. Я не тільки не видумав би цього і не сказав, а, навпаки, багато б віддав і часто молився б, щоб не чути про це навіть тепер, коли це сталося».

Тоді, ще тяжче заплакавши, я сказав:

— Дійсно, ця справа настільки безчесніша від зухвальства Митридата та всіх тих (чужоземців), наскільки цей храм (духовний) славніший і святіший від того (єрусалимського). Але, скажи мені, хто і звідки ті, котрі наважилися на таку справу? Для чого, з якої причини і з якою метою вони кидають каміння нагору, пускають стріли на небо і ведуть війну з Богом світу? Самі та фарисеї, ассірійські князі та всі інші (1 Езд. 4, 9) були варварами, про що свідчать самі їхні імена. Своїм життям вони були далекими від юдеїв і не могли дивитися, як сусідні з ними народи утверджуються, вважаючи, що могутність цих (народів), врешті-решт, затьмарить їхню могутність. А чому ці наважилися на таку справу? Хіба хтось обмежує їхню свободу? Чи порушується їхня безпека? Може, їм допомагає хтось із володарів? Тим у їхніх заходах сприяли перські царі. Однак я впевнений, що наші (царі) хочуть і вимагають протилежного. Тому я і дивуюся дуже, що за благочестивих царів посеред міст, як ти кажеш, наважуються на таку справу.

— А що, — сказав він, — коли ти довідаєшся про ще більше диво, — ті, що роблять це, називають себе християнами і видають за благочестивих, а чимало з них уже й серед посвячених (у таїнства)? Навіть хтось із них, під сильним навіюванням диявола, насмілився своїм нечистим язиком сказати, що він готовий відійти від віри і приносити жертву демонам, оскільки його душить (обурення), коли бачить, як люди вільні, шляхетні, які можуть жити в задоволеннях, залучаються до такого суворого життя.

Почувши це, я був ще більше вражений, і, роздумуючи, скільки зла піде звідси, оплакував весь світ і волав до Бога:

 — «Візьми душу мою…, з біди моєї визволи мене» (3 Цар. 19, 4; Пс. 25, 17). Звільни від цього тимчасового життя і пересели в ту країну, де цього мені ніхто не скаже, і я не почую. Знаю, що після відходу звідси мене огорне непроглядна пітьма, де буде сильний плач і скрегіт зубів. Але мені приємніше слухати скрегіт зубів, ніж тих, що говорять такі слова.

Побачивши, що я так сильно засмутився, він сказав:

— Тепер не час для цього. Цими словами ти ніколи не зможеш повернути загиблих і тих, що гинуть. Зло, думаю, само не зупиниться. Тому необхідно подбати про те, як би нам погасити це вогнище і зупинити заразу. Ось це наш обов’язок. І, якщо ти захочеш послухати мене, то, припинивши плач, напиши цим хворим і неспокійним повчальне слово ради спасіння як їх, так і всіх узагалі. А я, взявши цю книжку, подам її у руки хворим замість ліків. Бо серед цих хворих є чимало моїх друзів і вони дозволять мені прийти до них і раз, і два, і безліч разів, і я певен, що вони скоро звільняться від зарази.

— Ти мірою своєї любові, — сказав я, — вимірюєш і нашу силу. Але я не маю сили слова. Якщо ж здається, що є, то використати її задля цього мені соромно не перед ким-небудь, а перед усіма язичниками, як сучасними, так і майбутніми. Я постійно засуджував їх і за вчення, і за безпечне життя, а тепер маю ознайомити із нашими пороками. Якщо хтось із них довідається, що серед християн є люди, настільки ворожі до побожності і мудрості, які не тільки самі ухиляються від таких подвигів, але навіть не терплять слів щодо їх захисту. Та й на цьому не зупиняються у своєму божевіллі, але коли хтось почне радити і говорити про це, то його звідусіль гонять. Якщо це почують (язичники), то боюся, що вони визнають нас не людьми, а звірами, людиноподібними чудовиськами, якимись демонами, губителями і ворогами всієї природи. І так будуть судити не тільки про винуватих, але про весь наш народ.

Він, розсміявшись, сказав на це:

— Ти жартуєш, коли так кажеш. Коли ти боїшся, щоб із твоїх слів не довідалися про те, про що, насправді, всі давно знають я скажу тобі ще простіше. Тепер начебто якийсь злий дух вселився в душі всіх — тільки про це й мова у всіх на устах: чи вийдеш на площу, чи в лікарню, чи в будь-яку частину міста, де зазвичай збираються люди, які не хочуть нічого робити, — скрізь побачиш, який сміх усі піднімають. А причиною цього сміху і забави є розповіді про те, що зроблено зі святими мужами. Як деякі воїни, що побували в багатьох боях і отримали перемогу, весело розповідають про свої подвиги, так і ці вихваляються своїми буйствами. Ти почуєш, як один говорить: «Я перший наклав руки на такого-то ченця і завдав йому ударів». Інший: «Я раніше за інших відшукав його келію». «А я, — говорить ще інший, — сильніше інших налаштував проти нього суддю». Той хвалиться в’язницею і жахами в’язниці, і тим, що він тягнув тих святих по площі, той — чим-небудь іншим. Потім усі починають глузувати з цього. І це (робиться) на зібраннях християн, а язичники сміються і над ними, і над тими, над ким вони знущаються. Над першими — за їхні вчинки, а над останніми — за їхні страждання. Скрізь ніби якась міжусобна війна, а вірніше — щось набагато гірше війни. Ті, що вели таку війну, коли після згадають про неї, то всіляко проклинають її зачинателів, і все, що було на ній, приписують злому демону, і ті, що найбільше вчинили на тій війні, найбільше і соромляться. Тут, навпаки, ці люди ще хваляться своїми буйствами. І не тільки тому ця війна більш безчесна, ніж та (міжусобна), що ведеться проти святих і ні в чому невинних людей, але й тому, що (ведеться) проти таких людей, які навіть не вміють нікому заподіяти зла, а готові тільки терпіти.

3. — Зупинися, — сказав я, — зупинися. Вистачить нам і цих розповідей, щоб я цілком не втратив дихання. Дай мені піти хоч з невеликою силою. Твій наказ неодмінний буде виконано. Тільки не добавляй нам будь-якої іншої розповіді, а піди і молися, щоб розвіялася хмара мого розпачу і я отримав від Бога, проти Якого ведеться ця війна, деяку поміч для лікування тих, що повстали проти Нього. А Він, звичайно, подасть, як людинолюбний і Такий, що не хоче «смерті грішника, але щоб грішник навернувся і живий був» (Єз. 33, 11; 18, 32).

Так, відіславши його, я приступив до цього слова. Звичайно, якби зло було тільки в тому, що святих, Божих і дивних мужів хапають і віддають на тортури, тягнуть на судилища і віддають на побиття та інші страждання, про які я вже говорив, а винуватці такого буйства не зазнавали б жодного лиха, то я не тільки не відчував би скорботи від того, що трапилося, але ще й добре із задоволенням посміявся б з цього. Так малі діти, коли жартома б’ють матерів, викликають чималий сміх у тих, кого вони б’ють, і чим завзятіше це роблять, тим більше подають матерям задоволення, що ті аж заходяться від сміху.

Але, коли дитя, роблячи це скоро і рвучко, поранить себе шпилькою, приколеною до материнського одягу біля пояса, чи голкою, що на грудях у матері, зачепивши її рукою, тоді мати, переставши сміятися, відчуває біль сильніше, ніж поранене, і тут же то рану лікує, то зі всією серйозністю забороняє йому робити це надалі, щоб знову не зазнати такого ж.

Так само зробили б і ми, якби бачили в тій справі дитячу дратівливість і дитячий удар, що не завдає великої шкоди. Але позаяк ці люди тепер ще у запалі гніву не відчувають, а будуть плакати, тужити і ридати тільки через деякий час, і не таким риданням, як малі діти, а тим, що в непроглядній пітьмі, що у невгасимому вогні, тому і ми зі свого боку зробимо так, як матері, з тією тільки відмінністю, що не з погрозами і сваркою, як вони, а з ласкою і цілковитою смиренністю скажемо цим дітям:

— Від цього святим мужам немає жодної шкоди, навпаки, ще вища нагорода і більша відвага. Якщо ми станемо говорити про майбутні блага, ви, можливо, ще будете надто сміятися, бо звикли постійно над цим сміятися. А щодо теперішнього, то хоч би ви тисячу разів більше любили сміятися, неодмінно повірите, бо не можете не вірити, хоч би й хотіли, оскільки самі діла говорять проти вас. Ви, звичайно, чули про Нерона (цей чоловік прославився розпустою, він один із перших при такій своїй владі винайшов якісь нові види безчинства і розпусти). Цей Нерон, звинувачуючи блаженного Павла (який був його сучасником) за те ж, за що й ви цих святих мужів (Павло, переконавши його найулюбленішу наложницю прийняти вчення віри, водночас переконав її розірвати і нечистий зв’язок з ним), обвинувачував його за це і, називаючи і згубником, й обманщиком, й іншими подібними назвами, які ви даєте (пустельникам), спочатку закував його в кайдани, а коли не зміг заставити, щоб той перестав давати поради дівиці, то врешті-решт віддав його на смерть. Якої ж шкоди зазнав тут страждалець, і яку користь отримав лиходій? Навпаки, хіба не отримав користі убитий тоді Павло, і хіба не зазнав лиха убивця Нерон? Хіба перший не прославляється у всьому світі, як ангел (поки що говорю про теперішнє), а останній хіба не проклятий усіма, як губитель і лютий демон?

4. — А про те, що там, якщо ви не віруєте, то це необхідно сказати віруючим, хоч і вам треба було б на підставі цього, що є тут, вірити і в майбутнє. Однак, як би ви не ставилися до цього, ми скажемо і не приховаємо.

Яким же буде майбутнє? Той нещасний і жалюгідний (Нерон), охоплений прикрістю і скорботою, покритий соромом і мороком, з пониклим поглядом, буде відведений туди, де черв’як невмираючий і вогонь невгасаючий, а блаженний Павло з великою честю стане перед самим престолом Царя, світло сяючи, покритий такою славою, що ні в чому не уступить ангелам і архангелам, і отримає нагороду, яка належить людині, що віддала своє тіло і душу за слова Божі. Так велика нагорода приготовлена для тих, що творять добро, але вона буде більша й щедріша для тих, котрі, творячи добро, піддаються ще небезпеці та неабиякому безчестю. Нехай добра справа буде однаковою як у того, хто звершив її без труда, так і в того, хто звершив її в трудах, однак почесть і вінці будуть не однакові. Так і на війні кожен, хто отримав перемогу, звичайно, нагороджується, але набагато більше той, хто може показати на собі ще й рани, з якими він отримав перемогу.

Але що я говорю про живих, коли навіть ті, котрі тільки тим і заявили про себе, що з хоробрістю загинули на війні і більше нічого корисного для співвітчизників не зробили, прославляються по всій Греції, як рятівники і захисники!

Невже ви і цього не знаєте, постійно віддаючись сміхові та забаві? Якщо навіть язичники й ті, котрі ні про що не мають жодного поняття, змогли усвідомити це і великими почестями вшанували тих, котрі тільки померли за них і нічого, крім цього, не зробили, то чи не набагато більше зробить Христос, Який тим, що постраждали за Нього, завжди дарує нагороду з надзвичайним надлишком? Справді, велику нагороду Він визначив за перенесення не тільки гонінь, ран, кайданів, убивства і смерті, але навіть тільки за одну образу і зневажливе слово. «Блаженні будете, — говорить Він, — коли зненавидять вас люди, і коли розлучать вас, і ганьбитимуть, і знеславлять ім’я ваше заради Сина Людського. Радійте того дня і веселіться, бо велика вам нагорода на небесах» (Лк. 6, 22–23).

Отже, якщо перенесення страждань і ганьби приносить нагороду стражденним і зганьбленим, тоді той, хто перешкоджає їм страждати і слухати лихослів’я, подає користь не їм, а тим, що говорять і чинять зло. Їм же, навпаки, завдає шкоди, позбавляючи вищої нагороди і віднімаючи у них підставу для більшої радості і тріумфу. Отже, щодо них, то треба було б (нам) мовчати і дати можливість звершитися тому, що готує їм великі блага та особливий доступ. Та оскільки ми члени один одному, то, хоч би вони і відкидали дар, ми, піклуючись у таких взаєминах про одну частину, не можемо залишати поза увагою іншу. Ті (пустельники), якщо тепер і не постраждають, то будуть мати іншу нагоду заслужити добру славу. А ці, якщо не припинять ворожнечі проти них, уже не зможуть спастися.

Тому, залишивши тих, зупинюся на вас. І прошу, і благаю наслідувати наші умовляння, більше не направляти меча на самих себе, не йти проти рожна і, бажаючи ображати людей, не засмучувати Святого Духа Божого. Я знаю і впевнений, що ви, якщо не тепер, то згодом схвалите цю нашу пораду. Однак хочу, щоб ви зробили це тепер, щоб пізніше не робити цього даремно. Так і той багач (Лк. 16, 19–30), поки був тут, вважав пророків і закон, і їхні наставляння байкою та марнослів’ям. А, коли відійшов туди, так став поважати їхні настанови, що, усвідомлюючи те, що сам уже не зможе одержати жодної користі від цієї поваги, просив патріарха послати кого-небудь з пекла з вісткою до тих, що живуть на землі, боячись, щоб вони ніколи не зазнали того, що й він, і, поглумившись над Божественним Писанням, не починали поважати його тоді, коли вже від цієї поваги не буде їм жодної користі. Однак цей багач не зробив нічого такого, що робите ви. Правда, він зі свого майна нічого не давав Лазареві, але іншим, котрі хотіли подавати, не перешкоджав і не забороняв, як тепер ви.

І не тільки цим ви перевершили його жорстокістю, але ще й іншим. Бо як неоднаково самому не робити ніякого добра чи перешкоджати робити його іншим, бажаючим, так неоднаково самому терпіти нестаток тілесної їжі, чи тому, хто надзвичайно голодний мудрості, перешкоджати отримувати її від інших. Отже, ви подвійно перевершили того жорстокого багача: тим, що перешкоджаєте іншим угамовувати голод, і тим, що чините таку нелюдськість тоді, коли гине душа.

Так колись чинили і юдеї; вони забороняли Апостолам говорити людям про те, що необхідне для спасіння (Діян. 4, 18; 5, 40). А ви гірші за них: вони робили все те, як вороги відкриті, а ви, надівши личину друзів, чините по-ворожому. Вони тоді били, паплюжили і безчестили святих Апостолів, називаючи їх чародіями та обманщиками. За це і спіткала їх така кара, що жодна прикрість не може зрівнятися з їхніми нещастями, бо вони найперші серед усіх, що живуть під сонцем, постраждали так, як ніхто інший. Правдивим свідком цього є Христос, Який сказав: «Тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу донині і не буде» (Мф. 24, 21). Переказувати всі їхні страждання тепер не час, але дещо зі всього сказати необхідно. Однак скажу не своїми словами, а словами юдея, який докладно описав їхні нещастя1. Що ж він говорить? Розповівши про зруйнування храму й описавши ті надзвичайні нещастя, він говорить:

5. «Що до храму, то він був саме в такому стані. А по місту валялася незліченна безліч умираючих з голоду і чинилися невимовні жахи. У кожному домі, де тільки появлялась бодай тінь їжі, була війна, і найближчі друзі билися між собою, щоб відняти один в одного жалюгідні засоби для життя. Не вірили й умираючим, що в них немає їжі. Розбійники обшукували навіть конаючих: чи не прикидається хтось умираючим, тримаючи за пазухою хоч якусь їжу. Інші, роззявивши рот від голоду, наче скажені пси, блукали і бігали туди й сюди, стукаючи в двері, ніби п’яні, і в розпачі вривалися в одні і ті ж доми по два і три рази за годину. Нужда все віддавала зубам. Збирали, їли і не гидували навіть тим, що непридатне для найбільш нечистих безсловесних тварин, не гребували навіть поясами та сандалями, здирали шкіру зі щитів і жували. Для інших поживою був навіть жмут старого сіна, а деякі збирали кал і його мізерну міру продавали за чотири аттики2.

Але для чого говорити про безсоромність голодних щодо бездушних речей? Скажу про такі їхні дії, про які не розповідається ні в еллінів, ані у варварів, про які й сказати страшно, і слухати неможливо. Щоб наші нащадки не подумали, ніби вигадую те, чого не було, я із задоволенням промовчав би про це лихо, якби в мене не було безлічі свідків серед моїх сучасників. З іншого боку, я зробив би для вітчизни погану послугу, опустивши в розповіді те, чого вона зазнала насправді.

Одна жінка із зайорданських жителів, яку звали Марією, дочка Єлеазара, із селища Вифезо, що значить дім іссопу, знатного і заможного походження, прийшовши разом з безліччю інших до Єрусалима, опинилася в облозі. Все її майно, яке вона взяла із собою з Переї і принесла до міста, пограбували ті, котрі захопили владу над містом, а залишки запасів і все, що заготовила собі для їжі, розікрали зброєносці, які щодня вривалися до неї. Жінку охопило сильне обурення, і вона своєю лайкою та прокльонами часто роздратовувала проти себе грабіжників. Але ніхто ні від гніву, ані з жалості не убивав її, хоч вона намагалася знайти бодай щось їстівне в інших місцях. Однак ніде вже неможливо було щось знайти, а голод мучив її утробу і мозок, а від голоду ще більше розпалювався її гнів. Так під впливом роздратування і крайності, вона повстала проти природи і, схопивши своє дитя (у неї був грудний хлопчик), сказала: «Нещасне дитя, для кого під час цієї війни, голоду і бунту я буду берегти тебе? У римлян, якщо ми залишимося живими, під їхнім пануванням нас жде рабство, цьому рабству передує голод, а найтяжче від того й іншого — бунтівники. То ж будь для мене їжею, для бунтівників фурією, а для світу байкою, якої тільки й бракує серед нещасть юдеїв».

І з цими словами, вона убиває сина, потім, засмаживши його, половину з’їдає, а решту сховала. Незабаром прийшли бунтівники і, почувши надзвичайний запах, почали погрожувати, що уб’ють її, якщо вона негайно не покаже, що приготувала. А вона, сказавши, що зберегла для них прекрасну частку, показала залишки свого сина. Їх тут же охопив жах і подив, вони закам’яніли при цьому видовищі. «Це моє рідне дитя, — сказала вона, — цей мій добуток. Їжте, я вже їла. Не будьте ніжнішими від жінки і жалісливішими від матері. Якщо ж ви богобоязливі і гидуєте моїм приношенням, то, коли я вже половину з’їла, нехай мені дістанеться й решта». Після цього вони пішли, охоплені трепетом. Тільки в цьому вони виявилися боязкими і тільки цю їжу уступили матері.

Все місто негайно переповнилося обуренням, і кожен, маючи перед очима цей страшний вчинок, жахався, начебто сам був причетний до нього. Ті, що голодували, бажали собі смерті і називали щасливими тих, котрі померли раніше і не чули, й не бачили таких нещасть. Скоро вістка про цю страшну подію дійшла і до римлян. Одні не вірили, інші жаліли, а більшість ще сильніше зненавиділи цей (юдейський) народ».

6. Таких, а то й набагато тяжчих нещасть зазнали юдеї не тільки за те, що розіп’яли Христа, але й за те, що згодом перешкоджали Апостолам говорити про те, що необхідне для нашого спасіння. У цьому звинуватив їх блаженний Павло і провістив їм ці нещастя, сказавши: «Наближається на них гнів до кінця» (1 Сол. 2, 16). Але скажуть:

 — Яке відношення це має до нас? Ми не відходимо від віри і проповіді.

А яка, скажи мені, користь від віри, коли нема чистого життя? Але ви, можливо, і цього не знаєте, бо все наше для вас незнайоме. Тому я наведу вам слова Христові, а ви розсудіть, невже тоді (у день суду) саме життя не буде підлягати суду цілковито, а буде визначатися кара тільки за віру і догмати? Тож Христос, зійшовши на гору і побачивши довкола Себе безліч народу, після інших наставлянь сказав: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Багато хто скаже Мені того дня: «Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям чудес багато творили?» І тоді скажу їм: «Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 7, 21–23; Лк. 13, 27).

Далі, кожного, хто слухає, але не виконує Його слів, Він уподібнив нерозумній людині, яка будує дім на піску, і він легко зруйнується від рік, дощів та вітрів (Мф. 7, 26–27). Проповідуючи в іншому місці, Він говорить, що, як рибалки, витягши невід на берег, «погане викинули геть. Так буде при кінці світу; зійдуть ангели» і вкинуть у піч усіх грішників (Мф. 13, 47–50). Також, розповідаючи про розпусних і нечистих людей, Він сказав, що вони відійдуть туди, де черв’як не вмирає і вогонь не гасне (Мк. 9, 43–48). І далі: «Цар, — говорить, — справляв весілля синові своєму… І побачив там чоловіка, вбраного не у весільний одяг. І каже йому: «Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?» Він же мовчав. Тоді цар сказав слугам своїм: «Зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його і киньте у пітьму непроглядну» (Мф. 22, 2. 11–13; Зах. 3, 3). Ось чим він погрожує людям розпусним і нечистим. А діви, які не були впущені у чертог нареченого, зазнали цього через немилосердя та нелюдськість. Та й інші саме за цю провину підуть «у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його» (Мф. 25, 41). Засуджуються навіть ті, котрі вимовляють пусті й непотрібні слова. «За словами своїми, — говорить, — будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12, 37).

Невже тобі здається, що ми даремно боїмося за життя і з неабияким старанням піклуємося про моральну частину мудрості? Не думаю. Чи, може, скажеш, що і Христос даремно говорив усе це і набагато більше від цього, бо тут не все наведено? Якби мені не було важко написати довге слово, то повчав би і з пророків, і з блаженного Павла, й інших Апостолів, яке піклування виявив Бог щодо цього. Однак вважаю достатньо і цього, або краще, не тільки цього, але й деякої частини зі вже сказаного. Бо коли говорить Бог, то, хоч би Він сказав один раз, це має сприйматися так, як би воно було сказано багаторазово.

7. Що ж, скажуть, хіба ті, що залишаються вдома, не можуть звершувати ті чесноти, невиконання яких спричиняє такі кари? Хотів би і я не менше, а набагато більше за вас, і часто молився, щоб не було потреби в монастирях, а в містах настав би такий благий порядок, щоби нікому ніколи не потрібно було тікати в пустелю. Та оскільки все пішло вверх дном, і міста, де суди та закони переповнені надзвичайним беззаконням і неправдою, а пустеля дає рясні плоди мудрості, то справедливість вимагає, щоб ви звинувачували не тих, котрі бажаючих спастися вихоплюють із цієї бурі та штормів і направляють до тихої пристані, а тих, котрі кожне місто роблять настільки недоступним і непридатним для мудрості, що бажаючі спастися бувають примушені тікати в пустелі.

Скажи мені, якби хтось опівночі, узявши свічу, запалив великий і багатолюдний будинок, замишляючи зло проти тих, що в ньому сплять, то кого ми назвали б злим: того, хто будить сплячих і виводить з цього будинку, чи того, хто підпалив вогонь і спричинив таку небезпеку як для тих, що живуть у будинку, так і для тих, хто їх виводить? Також, якби хтось побачив, що яке-небудь місто перебуває під владою тирана, вражене хворобою і бунтарством, і переконав би, кого зміг із мешканців цього міста, тікати на вершини гір, а переконавши, допоміг би їм у цьому, то кого став би ти звинувачувати: того, хто людей, захоплених посеред міста бурею, вивів з цієї бурі в ту тишу, чи того, хто спричинив таку аварію корабля?

І не думай, начебто справи людські тепер у кращому становищі, ніж місто, поневолене тираном. Ні, вони в набагато важчому становищі. Бо не людина, а якийсь лукавий демон, наче лютий тиран, захопивши весь світ, поселився зі всім своїм воїнством у людських душах. Потім звідти щодня, ніби з якогось острога, подає всім нечестиві і злі веління. Не тільки шлюби розриває, не гроші приносить і забирає, не злочинні убивства звершує, а те, що набагато тяжче — душу, яка вже поєднана з Богом, відлучає від спілкування з Ним, віддає своїм нечистим стражам і змушує спілкуватися з ними. А вони, раз опанувавши нею, поводяться з нею так мерзенно й образливо, як властиво лукавим демонам, що надзвичайно пристрасно прагнуть нашої ганьби й загибелі. Знявши з неї весь одяг чеснот, одягши її в дрантя порочних пристрастей, брудне, рване і смердюче, що ганьбить її більше, ніж нагота, і наповнивши її ще всякою, властивою для них нечистотою, вони безперестанно вихваляються тими наругами, які їй завдають.

І в цій мерзенній і злобній поведінці з нею вони завжди ненаситні, подібно, як п’яниці, коли сильно нап’ються, тоді ще більше хочуть. Так і вони, особливо шаленіють і з особливою люттю нападають на душу тоді, коли завдадуть їй найбільшої шкоди, поражаючи й ранячи її з усіх боків і вливаючи в неї свою отруту. І не відстають, аж поки не приведуть її до такого ж стану, в якому перебувають самі, або побачать, що вона вже покинула тіло.

Яка тиранія, який полон, які бунти, яке рабство, які війни, які аварії корабля, який голод може бути страшнішим від цього стану? Хто може бути таким жорстоким і суворим, таким нерозумним і нелюдяним, таким неспівчутливим і безжалісним, що не захоче душу, яка зазнає стільки ганьби і лиха, по можливості звільнити від цього проклятого шаленства і насильства, але залишить її страждання без уваги? Якщо ж це властиво тільки жорстокій і кам’яній душі, то як, скажи мені, ми маємо ставитися до тих, котрі, крім цієї неуважності, роблять ще інше, набагато більше зло — людей, готових кинутися в саму середину небезпеки, які не відмовляються вкласти свої руки в саму пащу звіра і зважуються витерпіти і сморід, і небезпеку, щоб вирвати вже поглинуті душі із самих щелеп демона, не тільки не звели-чують і не схвалюють, а скрізь ганьблять і переслідують?

8. — Що ж, — хтось скаже, — хіба всі ті, що живуть у містах, охоплені бурею і гинуть, а тому мають, залишивши міста безлюдними, переселитися в пустелю і жити на вершинах гір? Невже ти це наказуєш й узаконюєш?

Ні, навпаки, я, як уже сказав, хочу і молюся, щоб ми насолоджувалися таким спокоєм, і тиранія цього зла була б настільки зруйнована, щоб не тільки ті, що живуть у містах не мали потреби тікати в гори, але й ті, що живуть у пустелях і довго ховалися, наче втікачі, знову повернулися до свого міста. Але що робити? Боюся, щоб, намагаючись повернути їх вітчизні, замість цього не віддати їх до рук лукавих демонів і, бажаючи звільнити від пустелі і втечі, не позбавити всякої мудрості і спокою. Якщо ти думаєш збентежити мене і залякати вказівкою на численність тих, що живуть у місті, припускаючи, що я не зважуся засудити (на погибель) весь світ, то я візьму слово Христове і з ним стану проти цього заперечення. І ти, звичайно, не наважишся на таке зухвальство, щоб суперечити визначеню Того, Хто буде тоді судити нас.

Що ж Він говорить? «Вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф. 7, 14). Якщо мало тих, котрі знаходять, то набагато менше тих, котрі здатні пройти цією дорогою до кінця. Не всі, що стали на неї на початку, мали силу залишитися на ній до кінця, але одні потонули на самому початку, інші в середині, а чимало навіть біля самої пристані. І в іншому місці Він говорить, що «багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 20, 16). Якщо Христос сповіщає, що тих, котрі гинуть, більше, а спасіння обмежується тільки для деяких, то чому сперечаєшся зі мною? Думаючи закрити нам уста тим, що ми не посміємо засудити таку безліч, ти робиш те ж саме, як якби, при нашій розмові про те, що трапилося за часів Ноя, став дивуватися: «Невже всі загинули, і тільки двоє чи троє людей уникли такої кари». Але нас цим не переконаєш і ми істину не проміняємо на багатолюдність. Бо і нинішні справи не менш маловажні, ніж тодішні, але більш злочинні, коли за них уже погрожують геєною, а зло все одно не припиняється.

Скажи мені, хто не називає брата дурнем? А це підлягає вогню геєнському. Хто не дивився на жінку похітливими очима? А це вже вчинений перелюб, і перелюбник неминуче впаде в ту ж геєну. Хто не клявся? А це, звичайно, від лукавого, а що від лукавого, те, безсумнівно, заслуговує кари. Хто коли-небудь не заздрив іншому? А це робить нас гіршими за язичників і митарів, а ті, що гірші за них, не уникнуть кари — це відомо всім. Хто зовсім викоренив із серця гнів і простив провини всім, хто проти нього що вчинив? А той, хто не простив, неминуче буде відданий на муки, і ніхто з тих, що слухали Христа, не буде заперечувати проти цього. Хто не служить мамоні? А хто почав служити їй, той уже відмовився від служіння Христові, а хто відрікся від Нього, той відрікся і від власного спасіння. Хто не злословив таємно? А таких навіть Старий Завіт велить убивати і позбавляти життя.

Чим же ми утішаємо себе у своєму нещасному становищі? Тим, що всі, ніби змовившись, кинулися в безодню гріха. А саме це і є найважливішим доказом ускладнення хвороби, коли ми через нещастя отримуємо задоволення, що насправді мало б викликати неабияку скорботу. Численність спільників у гріхах, звичайно, не звільняє нас від вини і покарання.

Якщо когось уже охопив розпач від сказаного, той нехай ще трохи почекає і впаде у більший розпач, коли ми скажемо про набагато тяжче: наприклад, про клятвопорушення. Воістину, якщо клястися — справа диявольська, то яка кара впаде на нас за порушення клятви? Якщо обізвати (брата) дурнем веде до геєни, то що буде за зганьблення брата незліченними брутальними словами, який часто нічим не скривдив нас? Якщо сама злопам’ятність заслуговує кари, то яких мук заслуговує мстивість?

Однак мова тепер ще не про це. Нехай це зберігається для свого місця. Не кажучи вже про інше, але й того, що змусило нас вести цю мову, хіба недостатньо для викриття нинішньої злоякісної хвороби? Справді, якщо не відчувати своїх беззаконь і грішити без почуття будь-якої скорботи — це крайня межа порочності, то де маємо поставити нових законодавців цього надзвичайного і безглуздого закону, котрі виганяють учителів благочестя з більшою зухвалістю, ніж інші — учителів гріха; і тих, що бажають виправляти грішних, переслідують сильніше, ніж тих, що згрішили, чи, краще сказати, до цих не відчувають невдоволення і ніколи їх не осуджують, а тих, навпаки, раді були б з’їсти, і тільки що не кричать і словами, і ділами своїми, що треба міцно триматися гріха і ніколи не повертатися до побожності, а тому необхідно переслідувати не тільки прагнучих до неї, але й тих, що насмілюються подати голос за неї?

1. Иосиф Флавий. Иудейская война. — СПб., 1900. — с. 461–474. [↩]
2. Аттична драхма, що була в обігу в євреїв (Мф. 17, 27; Лк. 15, 8), і дорівнювала 1/4 статира. [↩]

Опубліковано: 14.04.2016.