«Наша Парафія»

Глибокошановні учасники і гості
Всеукраїнської конференції редакторів
засобів масової інформації!

Нещодавно ми провели Всеукраїнську міжнародну християнську Асамблею, присвячену підготовці святкування 2000-ліття Різдва Христового. Одним із важливих завдань цієї Асамблеї було: звернути увагу на пріоритет цінностей духовних у системі загальнолюдських ціннос­тей на зламі другого і третього тисячоліть.

У підготовці до цього великого ювілею важливу роль мають відіграти засоби масової інформації. Слово має величезну силу. Сам Бог називається Словом. Він створив всесвіт Словом. Христос Спаситель відпускав гріхи людей, зціляв хворих і воскрешав мертвих теж словом. Як любов силь­ні­ша за смерть, так слово могутніше від усякої зброї. Тому не випадково засоби масової інформації називають четвертою владою.

Але слово можна використовувати як на благо, так і на лихі справи. Слово може оживляти і може вбивати. Засоби масової інформації можуть служити духовному відродженню, і в той же час вони можуть руйнувати духовність і опускати людей до стану тварин.

Сучасне людство вже досить довгий час знаходиться в умовах сексуальної революції, яка несподівано звільнила людей від будь-яких заборон стосовно тіла. Потяг до різноманітних тілесних насолод багато в чому визначає ставлення людей до культури. Прагнення до насолоди і задоволення власних бажань визначає людську поведінку. Така етика, вірніше її відсутність, приваблює молодь більше, ніж християнство, яке і нині наполягає на необхідності підпорядкування тіла духу і обмеження тілесних потягів.

В умовах поширення духовного спустошення багато корисного, або навпаки, можуть зробити засоби масової інформації. Сьогодні швидкими темпами насаджуються різноманітні види псевдокультури. Телебачення, позбавлене духовності, формує нову свідомість, орієнтовану більше на образ, пов’язаний з тілом, ніж на книгу і слово. Тому сьогодні книга повсюдно поступається місцем відео. Потік інформації людина не встигає осмислювати. Концентрація уваги, що є характерною для читання, змінюється на пасивне сприйняття образів, створюваних на телебаченні. Хороша книга виховує серце і збагачує почуття. А сучасні електронні засоби масової інформації відучують людину не тільки читати, а й думати. Тому книга не має сьогодні такого попиту, як раніше.

Сучасна електронна техніка може бути духовно нейтральною, але вона може бути використана як для добра, так і для зла. Все залежить від того, якими цінностями керуються ті, хто володіє цією технікою. Причиною того, що техніка перетворюється на щось демонічне, є порочність людини. Ця техніка починає грати роль змія-спокусника і підштовхує людину в обійми лжедуховності.

Свобода слова не дає права на подачу необ’єктивної інформації. Однак ця свобода часто використовується на шкоду людині і принижує її гідність. Ступінь об’єк­тивності інформації залежить від рівня духовності тих, хто її розповсюджує. Працівники засобів масової інформації несуть відповідальність за кожне опубліковане слово. Святе Письмо говорить: «Ніяке гниле слово нехай не виходить із уст ваших, а тільки добре для навчання у вірі, щоб воно давало благодать тим, що слухають» (Еф. 4, 29). Господь Ісус Христос сказав: «За слова свої бу­деш виправданий і за слова свої будеш осуджений» (Мф. 12, 37). Якщо за сказане слово людина несе велику­ відповідальність, то за друковане слово відповідальність набагато більша, тому що воно впливає на читачів тривалий час, часто навіть і після смерті його автора.

Відзначення 2000-ліття Різдва Христового повинно змінити свідомість насамперед християн. Усім нам треба пам’ятати слова Христа Спасителя, звернені до Своїх послідовників: «Ви — світло світу» (Мф. 5, 14); «Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5, 13). Це суворе попередження Сина Божого стосується всіх християн, насамперед служителів слова, під якими треба розуміти не тільки священнослужителів, а й письменників, журналістів, праців­ників засобів масової інформації, видавництв і тих, хто їх фінансує. Переважна більшість працівників слова — люди хрещені, а значить — християни. Тому всі ми несемо велику відповідальність за ту духовну продукцію, яка пропонується людям.

Якими ідеалами повинні керуватися співробітники засобів масової інформації, служителі усного і друкованого слова, що збираються взяти участь у підготовці і святкуванні 2000-ліття Різдва Христового? Різдво Христове — це насамперед не міф, а реальна історична подія, яка відбулась умовно 2000 років тому. Різдво Христове не є звичайним народженням людини на ім’я Ісус, це пришестя у світ Сина Божого заради спасіння людства від гріха і смерті. Син Божий став Людиною, не перестаючи бути Богом.

Ну, а якщо хтось буде відзначати 2000-ліття народження Ісуса Христа тільки як людини? Відповідь на це запитання дає апостол Іоан Богослов. Він говорить, що той, хто не сповідує Ісуса Христа Сином Божим, є антихрист (Див.: 1 Ін. 2, 22). Тепер навіть у християнському середовищі досить часто навмисно затемнюється віра в Сина Божого Ісуса Христа. А без цього християнство повністю втрачає свій сенс. Адже навіть назва нашої віри походить саме від імені Христа.

Творці слова повинні сіяти добре і вічне. А джерелом доброго і вічного є Бог, а не людина. Без Бога людина взагалі не може мати вічного життя. Господь Ісус Христос про Себе сказав ясно і недвозначно: «Я є путь, істина і життя» (Ін. 14, 6). Все, що не має зв’язку з Богом, не може претендувати на абсолютну істину. Плюралізм має право на існування, але не стосовно Бога, Який є джерелом життя й істини. Абсолютна істина єдина, і нею є те, що відкрив людям Бог.

В історії європейської цивілізації епоха Відродження здійснила поворот від духовних цінностей до матеріальних. Вперше за весь час з початку існування християнства було відкинуто уяву про Бога як про Особу, яка посідає центральне місце у всесвіті і в історії людства. Єдиною особою у всесвіті залишилася людина, і сенсом її життя й діяльності стало не служіння Богові, а самоутвердження. Це величезна помилка. Вона може призвести до завершення історії людського роду, що означатиме кінець світу.

Відзначення 2000-ліття Різдва Христового повинно виправити помилку епохи Відродження і гуманізму і допомогти повернутися до визнання, що в центрі буття знаходиться не людина, а Бог як Особа, і що в діяльнос­ті людини духовні цінності повинні мати пріоритет над матеріальними. Служителі слова, а якщо брати ширше, — то вся інтелігенція як мозок суспільства, повинні взяти на себе обов’язок доводити до свідомості усіх верств населення життєдайні ідеї християнства.

Сьогодні християнські Церкви повинні турбуватися не стільки про урочисте святкування 2000-ліття Різдва Христового, скільки про ефективне використання його для пере­осмислення люд­ської діяльності. Особливу увагу — як Церква, так і суспільство, — повинні звернути на дітей і молодь, на їх моральне виховання. Майбутні покоління мають знати, в чому полягають вічні цінності, бо від цього залежить спосіб життя як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Засоби масової інформації, що сіють неправду, ворожнечу, нацьковують людей одне на одного, є тією руйнівною силою, яка сприяє розвитку бездуховності, відсутності елементарної порядності, а це веде людство до самознищення. З цього приводу апостол Петро говорить: «Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5,15). Розумна критика завжди спрямована на створювання і поліпшення чогось, а не на руйнацію. З цією міркою треба підходити до будь-якої критики і не займатися критиканством.

Готуючись до 2000-ліття Різдва Христового, не можна не звернути уваги на релігійну ситуацію в Україні. Особливо небезпечними тенденціями є розділення українського православ’я та активізація тоталітарних сект. У зв’язку з цим слід нагадати про однаково негативне ставлення до автокефалії в Україні з боку двох воюючих імперій — московської і німецької — в роки Другої світової війни. Московська Патріархія, на вимогу сталінського режиму, неканонічними засобами вела жорстоку боротьбу проти Української Автокефальної Православної Церк­ви, очолюваної єпископом Полікарпом Сікорським. Гітлерівська служба безпеки теж намагалася перешкодити створенню в окупованій Україні єдиної православної Церкви. Йшлося про недопущення об’єднання Автономної Української Церкви на чолі з митрополитом Олек­сієм Громадським і УАПЦ — з єпископом Полікарпом Сікорським. З цією метою гестапо розробило спеціальні інструкції, які 16 серпня 1941 р. затвердив своїм наказом шеф поліції і служби безпеки Райнгард Гейдріх. У цьому документі зазначалося, що «не може бути мови про підтримку та розвиток православної Церкви… Бажаним є подрібнення Церкви на малі групи. У зв’язку з цим не варто чинити перешкод зростанню сект на цій території» (Цит. за «Пам’ять століть», 2/98, с. 18-19).

Коли порівняти сьогоднішній стан речей в Україн­ській державі з тим, що відбувалося під час гітлерівської окупації України, то виникає таке відчуття, ніби церковна­ політика в незалежній Україні реалізується за інструкціями гітлерівської служби безпеки. З боку державних органів, які несуть відповідальність за релігійну ситуацію в Україні, практично нічого не робиться для об’єд­нання­ православ’я в єдину помісну православну Церкву, незалежну від Московської Патріархії. Президент неодноразово наголошував на необхідності мати в Україні єдину православну Церкву, щоправда, він не уточ­ню­вав, чи повинна ця Церква бути незалежною від Москви. В той же час у нас розгорнули широку діяльність різні, чужі нашому православному народові, секти. Приватні телеканали надають їм широкі можливості. Зацікавлені закордонні центри виділяють на цю справу великі кошти. А, як говориться, хто платить, той і музику замовляє. Щоб підтвердити існування свободи совісті в Україні, офіційні державні органи хваляться, звітуючи, що в нас уже 72 конфесії, не розуміючи того, що це дуже шкідливо для молодої держави, яка ще не зміцніла ні ідейно, ні духовно, ні економічно. Порівняйте ці звіти з вищезгаданою інструкцією.

Московська Патріархія, зі свого боку, робить усе, щоб не допустити існування в Україні помісної Церкви. З цією метою у вересні минулого року в Одесі зустрілися два іноземні патріархи, щоб перешкодити об’єднанню українського православ’я в єдину помісну Церкву. Українська громадськість різко виступала проти цієї змови, а деякі україн­ські державні мужі одержали за це московські ордени.

Українські засоби масової інформації, що стоять на охороні державних інтересів, повинні глибше вникати в церковну політику і, коли це треба, здіймати тривогу. Мос­ковська церковна політика — це антиукраїнська політика, якими б православними гаслами вона не прикрашалася. Сектантська діяльність закордонних місіонерів — теж антидержавна, хоч і маскується свободою совісті та мотивацією відродження духовності на колишньому атеїстичному прос­торі. Державі не повинно бути байдужим духовне і фізичне життя молодого покоління, на яке, головним чином, і націлені зусилля згаданих тоталітарних сект.

Для того, щоб протидіяти всьому цьому, треба мати в Україні єдину помісну православну Церкву. Як ставляться до цієї ідеї ієрархія і духовенство УПЦ Москов­сь­кого Патріархату? Вони взагалі для реалізації цієї ідеї ні­чого не роблять. Їх Архиєрейський Собор у грудні 1996 р. прийняв рішення, що Україні взагалі недоцільно мати ­автокефальну Церкву. Позиція керівництва УПЦ залишається незмінною: якщо йдеться про об’єднання україн­ського православ’я, то тільки через покаяння «розкольників» і навернення в лоно Московського Патріархату. Явна антиукраїнська позиція.

Наші намагання звернути увагу держави на цю позицію УПЦ як антидержавницьку, розцінюється як розпалювання релігійної ворожнечі і політиканство. Безліч разів митрополит Володимир (Сабодан) у своїх публічних виступах підкреслював, що діяльність народних депутатів, спрямована на створення помісної Української Церкви, є втручанням у внут­рішні справи Церкви. Ці думки неодноразово вкладалися у виступи керівників держави. В той же час все ширше розгортається агресивна діяльність ієрархів і духовенства УПЦ Московського Патріархату проти Київського Патріархату. Вони намагаються переконати людей, що в храмах «розкольників» не можна ні хрестити дітей, ні вінчати молодих, ні відспівувати покійників, ні причащатися, тому що це «неблагодатна Церква». І все це не вважається розпалюванням релігійної ворожнечі.

Під тиском віруючих та духовенства Київського Патріархату, а також української громадськості, духовенство УПЦ Московського Патріархату західного регіону змушене вдруге звертатися до свого священноначалля з наполегливою вимогою поставити перед Москвою питання про утворення в Україні помісної Церкви, не розуміючи того, що митрополит Володимир (Сабодан) і його Синод неспроможні вирішити це кардинальне питання (Звернення від 21.08.1997 р. та від 09.02.1998 р.). Для порівняння треба ще раз згадати інструкцію гітлерівської служби безпеки під час німецької окупації України стосовно Церкви, яка не допускала утворення єдиної православної Церкви на цій території. Звичайно, ця інструкція не має прямого відношення до сучасної релігійної ситуації в Україні. Але вона переконливо свідчить, якими методами діють імперські структури.

Аргументація, якою користується духовенство Мос­ков­ської Церкви в боротьбі проти Київського Патріархату, свід­чить про дитяче богословське мислення її авторів (Див.: 1 Кор. 3, 1-3). Духовенство УПЦ МП, що двічі збиралося у Почаївській лаврі для вирішення питання про помісну Церкву в Україні, не розуміє того, що воно не вільне у цьому: ним керує Москва.

У лютому 1998 р. з ініціативи Фонду духовного єднання, очолюваного Миколою Кравцем, ми з Патріархом Димитрієм (Яремою) підписали Меморандум про намір об’єд­натися в єдину помісну православну Церкву. Митрополит Володимир (Сабодан) відмовився підписати цей Меморандум. Треба думати, що він вчинив так не тому, що побою­ється спілкування з «розкольниками», а тому, що це протирічить церковній політиці Москви. Навіть помічник кардинала Любачівського єпископ Мирослав Гузар підтримав намір утворення єдиної помісної православної Церкви в Україні, бо Українська Греко-Католицька Церква стоїть на позиції української державності.

В цих умовах велику роль можуть відіграти засоби масової інформації, що виражають національно-патріотичні засади, для яких дорогі інтереси Української держави та її народу.

Проблема автокефалії Церкви в Україні не є єдиною проблемою у вселенському православ’ї. Уже більш як 30 років існує Македонська православна Церква, автокефалію якої не визнають інші помісні православні Церкви. Македонська Церква була раніше у складі Серб­ської Церкви. Болгарська Церква розділена на дві частини: одну очолює Патріарх Пимен, а другу — Патріарх Максим. Рух за відокремлення від Сербського Патріархату існує серед православного духовенства Чорногорії. Гостро стоїть питання про автокефалію православної Церкви у Молдові. З метою вирішення цього питання президент Молдови Петро Лучин­ський зустрічався з Вселенським Пат­ріархом Варфоломієм у вересні 1997 року в Одесі. В діаспорі існує невелика Білоруська Автокефальна Православна Церква, теж ніким не визнана. Останнім часом виникло питання утворення в Америці єдиної помісної православної Церкви, яка об’єднала б усі існуючі там православні церковні юрисдикції. Ініціатора цієї ідеї грецького екзарха в США архиєпископа Яковоса Вселенський Патріарх Варфоломій відправив на «відпочи­нок». Проти нового грецького екзарха архиєпископа Спиридона протестує грецька громада в США. Проблема православ’я в Америці незабаром може постати з усією силою.

Відсутність чітких канонічних норм утворення авто­кефальних Церков, з одного боку, а з іншого — небажання­ материнських Церков відпускати з-під своєї влади ті чи інші Церкви, можуть стимулювати процес утворення принаймні двох самодостатніх сімей помісних православних Церков. Процес автокефалізації православних Церков не є чимось випадковим. Він відображає певну закономірність, викликану суспільно-політичними змінами у світі у другій половині ХХ ст. Все більше стає очевид­ним, що ні Вселенський, ні Московський Патріархати не можуть повною мірою реалізувати свої цілі у вселенському православ’ї.

Крім необхідності утворення єдиної помісної православної Церкви, напередодні 2000-ліття Різдва Христового постала ще одна важлива проблема — схильність людей, які ще недавно не вірили ні у що надприродне, до окультизму. Багато хто поринув у східний містицизм, шукаючи через нього контактів з надприродним світом. Астрологічні прогнози по телебаченню, «контакти з пришельцями», книги з чорної та білої магії в кіосках, — все це відводить людей від правдивої віри. Потреба у чуді, що тривалі роки штучно стримувалася, тепер оволоділа значною частиною людей. Але ті, хто підпав під вплив східної містики, не можуть розумно пояснити більшості так званих надприродних явищ.

Церква негативно ставиться до окультних наук. З християнської точки зору, такі знання не приводять до пізнання Бога і до правдивої духовності. Прилучення до окультизму пов’язане з небезпекою для душевного, духовного і фізичного здоров’я. Справді, за окультними захопленнями тягнеться безліч випадків, які мають патологічний і кримінальний характер.

Відзначення 2000-ліття Різдва Христового повинно­ сприяти відродженню правдивої духовності, яка ґрунту­ється на вірі в Істинного Бога, славимого у Святій Тройці — Отця, і Сина, і Святого Духа, на вірі у Христа Спа­сителя, Який прийшов у світ визволити людство від гріха і смерті і дарувати життя вічне. Засоби масової інформації, всі творці слова — друкованого й усного — можуть зробити дуже багато для розповсюдження хрис­тиянських ідей, пропагування християнського способу життя. В цьому і буде полягати відзначення 2000-ліття Різдва Христового. Зміна пріоритетів стосовно духовних і матеріальних цінностей може позитивно вплинути на розвиток цивілізації у третьому тисячолітті. Люди повинні поставити добре і вічне в основу свого життя і діяльності. І нехай у цьому допоможе нам Бог!

Опубліковано: 09.12.2014.