«Наша Парафія»

Ваше преосвященство,
всечесні отці, браття і сест­ри!

Ми вирішили в цьому році святкуванням ювілею підкреслити, що автокефальний рух почався не в 90-х роках ХХ століття. Він набрав сили в 20-х роках. І не Жовтнева революція була причиною автокефального руху, а з’явились умови, які пробудили національну свідомість, що торкнулось і церковних кіл.

Це свідчить, що події, які відбувались в Україні, і рухи, які існують в народі, пов’язані з Церквою.

Коли в Москві відбувався Помісний Собор у 1917-1918 рр., делегати з України приїхали на нього з пропозицією української автокефалії. Але, на жаль, це питання підняло тільки духовенство. Київський митрополит і архиєреї питання про автокефалію Української Церкви не піднімали. Але вже те, що Собор змушений був реагувати на питання про автокефалію Української Православної Церкви, свідчить, що рух був досить сильним.

В той час у Києві духовенство теж вимагало надання автокефалії.

Ви знаєте, що тоді утворилась Українська Народна Республіка. Виникли сприятливі умови для створення автокефалії Церкви: це тоді, на початку 20-х років, проголосила і держава. Це є свідченням того, що Україн­ська Народна Республіка розуміла, що без автокефалії Української Церкви не можна побудувати держави.

Незважаючи на те, що держава проіснувала недов­го і політична ситуація весь час змінювалась, автокефальний рух набирав силу і змушував церковне керівництво реагувати.

На жаль, не знайшлося в Україні архиєреїв, які підтримали б автокефалію. Чому? Тому що Російська Церква, а точніше — російська світська влада, ставила в Україну російських архиєреїв — не тільки за духом, а й за національністю. Ці архиєреї відстоювали в Україні інтереси Російської Православної Церкви.

У 1921 році був скликаний Помісний Собор у Святій Софії. На Соборі було до 500 делегатів. Одним із важливих питань, що виникли на Соборі, було — хто висвятить єпископів для Української Православної Церкви? Весь Собор одностайно підтримав утворення в Україні автокефальної Церкви. Але, на жаль, серед делегатів не було єпископів. А згідно з канонами єпископа можуть поставити тільки 2 або 3 єпископи. Лідером Собору був протоієрей Василь Липківський; він закінчив духовну академію, був освіченою, високодуховною особою.

Собор не хотів порушувати перше Апостольське правило. Про це свідчить те, що було запрошено Київ­ського митрополита й українських архиєреїв взяти участь у Соборі. Митрополит Михаїл Єрмаков прийшов на відкриття Собору, але тільки для того, щоб заявити, що Собор є незаконним зібранням. Його просили залишитись, але він не погодився.

Постало питання — як же бути?

З доповідями виступили прот. В. Липківський, В. Чехівський та інші. Було запропоновано піти шляхом так званої Олександрійської висвяти.

Я не буду торкатися питання — дійсна чи не дійсна така посвята, але я хотів би наголосити на тому, що Церква у своєму житті керується благодаттю, а не тільки законами і церковним правом. А Дух Святий дише, де хоче. Церква використовує у своєму житті право ікономії.

Згадайте Ісуса Христа, коли Його звинувачували книжники і фарисеї в тому, що нібито Він порушує Закон: зцілив хворих у суботу. Коли ж Його ученики в суботу зривали колосся і їли, фарисеї це розцінили теж як порушення Закону. Тоді Ісус Христос нагадав їм, що коли цар Давид і його супутники зголодніли й увійшли до храму і там їли хліб, який дозволялося споживати тільки священикам, бо чи Давид не порушував Закон? Або коли ви відв’язуєте вола і ведете на водопій у суботу, то чи ви не порушуєте Закон? «Чому ж ви Мене звинувачуєте у порушенні Закону за те, що Я зцілив хвору людину в суботу?»

Якщо взяти до уваги ці приклади з Євангелія, то можна погодитися з відступленням від канонів у екстремальних умовах. Всеукраїнський Собор відступив від Апостольського правила, але він тут же вирішив, що наступні висвяти будуть за приписами канонів. Після поставлення прот. В. Липківського і прот. Нестора Шараївського наступних єпископів ставили за приписами першого Апостольського правила.

Ми повинні звернути увагу на те, що поставляє на єпископа чи на священика не архиєрей, як особа, своєю владою, своєю силою, а благодать Святого Духа. І ми не знаємо, чи сходила благодать, чи не сходила під час хіротонії, але Собор вірив у дію благодаті Святого Духа. Натхнення на Соборі було занадто сильним, навряд чи це могло бути без віяння Святого Духа.

Ставлення до цієї висвяти з боку насамперед ро­сійського духовенства було негативне. Я думаю, що негативне ставлення до Собору було не стільки від того, що був сумнів, чи зійшла благодать на поставлених Церк­вою кандидатів на єпископів, а щоб не допустити відо­кремлення від Російської Церкви такої великої Церкви, як Українська. Щоб переконати народ, російська ієрархія поставила собі за мету — довести, що посвячення незаконні. Якщо підходити з точки зору букви закону, — так, але слід взяти до уваги, що Церква живе не тільки за правилами, але за благодаттю, використовуючи церковну ікономію. Право ікономії полягає в тому, що Церква заради блага, заради спасіння людини послабляє свої Закони. Церква часто користується цим правом. Ось приклад.

Священик не може бути одруженим удруге, але ми знаємо помісні Церкви, де служать такі священики. На церковних нарадах обговорювалося питання про зміну цього правила. Але в такому випадку порушувалося Святе Письмо. Якщо двічі одружений священик священнодіє, то виникає питання: таїнства, які відправляє такий священик, дійсні чи не дійсні?

Візьмімо інший приклад. В 1946 році Російська Православна Церква прийняла греко-католицьке духовенство, яке було з точки зору православ’я єретичним. Приймаючи його у сущому сані, Російська Церква визнала висвяти католицької Церкви, які здійснені не за Апостольським правилом. У католицькій Церкві один єпископ висвячує іншого єпископа.

Отже, Російська Церква не вважає, що Апостольське преємство у католицькій Церкві перервалося. Якщо проаналізувати ці приклади, то виявляється, що не бралися до уваги не тільки Апостольські правила, а й православне віровчення православних українців, які при­йняли хрещення у Київській митрополії: адже в Москві їх перехрещували. Але ж у Символі віри сказано: « Визнаю одне хрещення».

Отже, з усього сказаного напрошується запитання: а чому заради церковної ікономії не можна визнати висвяту Олександрійським чином у 1921 році?

Автокефалія відродження 40-х років має законне поставлення від Польської Православної Церкви, яка здобула автокефалію у 1924 році від Константинопольського Патріарха. Цю Церкву не можна було звинувачувати в тому, що вона не має законного поставлення. Українська Православна Церква Київського Патріархату також має законне поставлення, хоч нам і закидалося, що наш єпископат поставлений архиєреями, позбавленими сану. Я вважаю це твердження облудним. Його спростував сам Вселенський Патріарх, прийнявши в сущому сані єпископат УПЦ США. Вся ця ієрархія бере початок від єпископа Полікарпа Сікорського. А єпископ Полікарп Сікорський у 1942 році був позбавлений сану Московським Собором на вимогу атеїстичної влади Моск­ви. Москва і до цього часу не визнає ієрархію Української Православної Церкви в США канонічною. А Константинополь прийняв цю так звану неканонічну ієрархію в євхаристійне єднання під омофор Вселенського Патріарха. Отже, Константинопольська Церква позбавлення сану Московською Патріархією визнає недійсним.

Прийде час, коли визнано буде і нашу ієрархію, ієрархію Київського Патріархату.

Хочу торкнутися питання, чому автокефалія 20-х років потерпіла поразку. Не тому, що Українська Православна Церква не мала підстав для автокефалії. 34-е Апостольське правило свідчить, що кожен народ повинен знати Першого єпископа, тобто митрополита або Патріарха, який не підпорядковується іншому церковному центру. Отже, український народ мав право на автокефалію, але політичні умови склалися так, що українська автокефалія заважала відродженню імперії, цього разу радянської. Ви знаєте, що у 1922 році утворився Радянський Союз, який вимагав єдиного політичного простору, єдиного Центру, а отже, і єдиної Церкви. Тому у 1930 році радянська влада примусила УАПЦ самоліквідуватися.

Коли у 1941 році постало питання про об’єднання Церкви, яку очолював єпископ Полікарп Сікорський, з Автономною Церквою, очолюваною єпископом Олексієм Громадським, зовнішні сили зробили все, аби такого об’єднання не відбулося. Загинув єпископ Олексій Громадський. Радянська влада не допустила, щоб Україн­ська Автокефальна Православна Церква існувала в Україні, бо її наявність не відповідала державним інтересам Радянського Союзу: «Єдина Радянська влада! — Єдина Російська Церква!».

Тому УАПЦ знову припинила своє існування. На сьогодні необхідні умови для існування відродженої української автокефалії є. Одна з важливих умов для автокефалії — створення Української держави.

Як усі держави на Балканах після розпаду Оттоманської імперії утворили помісні Церкви, так само — після розпаду Радянського Союзу — на території Україн­ської держави повинна бути автокефальна Церква. І вона на сьогодні є — це Українська Православна Церква Київ­ського Патріархату. Українська Православна Церква Московського Патріархату — явище тимчасове. Прийде час, коли в Україні буде єдина Помісна Православна Церква. Буде держава — буде Помісна Церква. Тому ми повинні молитися, аби Господь благословив Українську державу й Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Опубліковано: 05.12.2014.