Рішення Третьої Передсоборної Всеправославної Наради
На третій Передсоборній Всеправославній Нараді, яка проходила 28 жовтня — 6 листопада 1986 р. в Шамбезі, поблизу Женеви, представниками Помісних Православних Церков розглядалися такі теми: «Ставлення Православної Церкви до іншого християнського світу» і «Православ’я та екуменічний рух». В основу обговорення було покладено текст, який, у свою чергу, був складений на основі доповідей Помісних Православних Церков, відгуків на них та всебічного обговорення на засіданні Міжправославної підготовчої комісії 15-23 лютого 1986 року.
На Нараді відзначалося, що Православна Церква завжди була прихильна до діалогів, які приводять до християнської єдності. Останнім часом вона вступила в богословський діалог з багатьма християнськими Церквами та сповіданнями, будучи переконаною в тому, що за допомогою діалогу вона свідчить християнському світу про свій духовний скарб з метою підготувати шлях до єдності.
Нарада підкреслила, що в ході діалогів виникають і виникатимуть різноманітні труднощі, які мають різні причини, а насамперед багатовікове розділення та відчуження. Однак на шляху до єдності Православна Церква покладає надію перш за все на провід Святого Духа, а не тільки на людські сили, котрі провадять ці діалоги.
Православна Церква визнає себе носієм віри і передання єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Будучи глибоко переконаною в цьому, вона впевнена, що може і повинна зробити вирішальний внесок у справу відновлення порушеної єдності в християнському світі.
Непорушною основою єдності є Божественне начало в містичному тілі Церкви Христової. Тільки єдність у Христі, тобто перебування в найтіснішому спілкуванні з Христом через віру, святе життя, участь у Таїнствах, особливо в істинній євхаристії, послух повноті Божественного Одкровення є справжньою єдністю, про яку молився Господь Ісус Христос Своєму Отцю, «щоб усі були єдине» (Ін. 17, 21). Божественна сторона в містичному тілі Церкви сама по собі не забезпечує повної єдності будь-якої частини християнського світу. Необхідна цілковита участь людської сторони в житті боголюдського організму — Тіла Христового. Тільки єдина Свята Соборна і Апостольська Церква як внутрішньо цілісна і непошкоджена основа Тіла Христового є справжньою володаркою істинної і повної єдності через її цілковитий послух Божественній істині. За її межами єдність може втрачатися більшою чи меншою мірою, ставати неповною і навіть перебувати на грані зникнення.
Діалоги мають за свою мету, перш за все, виявлення в собі, у своєму сповіданні, єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Але цього не досить для досягнення єдності. Кожне сповідання, кожна християнська Церква повинні ототожнити себе з єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою.
На практиці це означає, що різні християнські сповідання повинні спільно досліджувати свої основні догматичні розбіжності; їм необхідно дійти згоди в питаннях віри і таким чином усунути існуючі догматичні та церковні перепони.
Церква — боголюдський процес, взаємодія Божества і людства. В історії Церкви діє не тільки Бог, але діє й людина. Людина вносить у життя Церкви як свою позитивну творчу активність, так і негативну — гріховну, руйнівну, спотворену. Людина наклала свій відбиток на історію всіх Церков і сповідань. У православній, католицькій чи протестантській традиціях завжди криється людська діяльність. І ця людська діяльність не тільки розвивала те, що у вигляді насіння було закладене в Божественному Одкровенні, але часто викривляла Божественне Одкровення.
Взаємодія Божественної і людської сторін в історії Церкви дуже складна, бо людська сторона була і є не тільки творчою, що збагачує і розвиває, але й гріховною, що спотворює і збіднює. Та це не означає, що людська сторона не здатна зберегти непошкодженим Божественне Одкровення, яке втілюється в живому Переданні Церкви. Неправильно було б думати, що вся людська сторона Церкви як боголюдського організму, яка відбита в історії, являє собою пошкоджене християнство. Гарантією непомильності Церкви є Дух Святий, Який перебуває в ній.
Людина індивідуалізує Божественне Одкровення, відбиває його в національному мисленні та національній культурі. Християнство по-різному було втілене на Сході й Заході, внаслідок чого утворилися різні образи християнства. Нам невідоме християнство, яке було б не індивідуалізоване, тобто знеособлене. Індивідуалізація сама по собі є позитивним фактором в історії. Негативним є відступ від чистоти апостольського і святоотецького Передання і, як наслідок, — гріх розділення і ворожнечі. Якби не було розділення Сходу і Заходу, все одно була б велика відмінність між Східною і Західною Церквами, бо значною була відмінність між східними й західними отцями і вчителями Церкви, між східним і західним подвижництвом. Проте, незважаючи на цю неоднаковість, на Сході й Заході до розділення існувала єдина Свята Соборна і Апостольська Церква.
Передсоборна Нарада була одностайна в тому, що згода з питань віри є необхідний та єдиний шлях, здатний привести християнський світ до єдиної нероздільної Церкви перших восьми віків, до істинного з’єднання Церков.
Святий Іоан Золотоустий, вірний виразник православного духу, сказав: «Єднання існує тільки тоді, коли ми сповідуємо одну й ту саму віру» (Бесіда ХІ. Ефес. 3). Без єдності віри не буде бажаного з’єднання Церков. В різні періоди історії і останнім часом не раз пропонувалося з’єднання без догматичної єдності. Подібне з’єднання ґрунтується на тому, щоб поряд одне з одним залишалися найпротилежніші вірування, без прагнення змінити та примирити їх, даючи кожному свободу вибору. Додержування такого принципу призвело б не до внутрішнього духовного зближення і з’єднання, а до розладу і хаосу.
Протестантські сповідання нерідко пропонують принцип інтерконфесіоналізму і в ньому гадають знайти єднання всіх сповідань та Церков. Насправді ж інтерконфесіоналізм є помилкою і небезпекою для екуменічного руху. Інтерконфесіоналізм не збагачує, а збіднює сповідання, тому що він передбачає рівняння на мінімум. У такому єднанні немає повноти церковного життя. Віра може бути тільки цілісною, повною, кафоличною. У ній нічим не можна поступатися. Тільки тоді вона може бути життєвою і надихати на активні дії.
Тому Передсоборна Нарада визначила: «Православна Церква, вірна своїй екклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню нероздільної Церкви, беручи участь в організмі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності сповідань» і не може допустити єдності Церкви як якогось міжконфесіонального пристосування».
Кафоличність, як одна з істотних якостей Церкви, є повнота, і досягається вона не шляхом складання чи віднімання сповідань. Прагнення до єдності повинно бути прагненням до кафоличності, тобто до більшої повноти і духовного багатства, і тільки в цій повноті та багатстві можна мислити єднання всього християнського світу. Від Істини, в яку ми віримо, не можна відмовитися, і нічим не можна в ній поступитися.
До справжньої християнської єдності можуть привести лише істина і любов. Законницька відданість істині без любові породжує ненависницькі почуття і призводить до розділення. А натхнення однією любов’ю, поєднане з байдужістю до істини, робить християнську єдність розпливчастою і нетривкою. Богоодкровенна істина дана нам не лише для того, щоб ми ревно зберігали її, але й для творчості життя. Істина, котра не втілюється в життя, не реалізується в діяльності людей, стає мертвою і перестає бути шляхом і життям.
Відкинувши «рівність сповідань», Передсоборна Нарада заперечила й «унію» як шлях до християнської єдності. Учасники Наради одностайно визнали, що «унія» і «прозелітизм» є перешкодою для досягнення єдності.
Третя Передсоборна Нарада визначила: «Наявність і продовження негативного в житті наших Церков факту унії як в історичних її формах, так і в сучасних виявах, а також здійснюваний в якому б то не було вигляді прозелітизм — це неприпустимі для Православ’я факти, вони стають факторами негативними, які утруднюють подальший хід діалогу».
Усі шляхи з’єднання між католиками і православними мали зовнішній характер і здійснювалися без внутрішнього духовного єднання, без досягнення згоди у віровченні. Унії звичайно призводили до протилежних наслідків і породжували ще більшу ненависть між християнами. Найбільша ворожнеча між православними і католиками виникає через унію. Небезпека унії полягає в тому, що цим шляхом католики домагаються придбання для себе Православного Сходу.
Вихід на дорогу унії означає втрату шляхів і надій на реальну можливість єднання Церков, означає також ліквідацію самого питання про єднання. Метод «унії» — метод перманентної війни між Церквами, з наміром шляхом анексій поглинути в лоні однієї Церкви-завойовниці всі інші… Кожне уніатське відторгнення однієї частини Церкви від іншої лише посилює та отруює тривалим злопам’ятством постійний «озброєний мир» між Церквами. Кожна нова уніатська анексія не наближає відновлення вселенської конкретної єдності Церкви, а тільки віддаляє її, засмічує новою ворожнечею шляхи до неї. Чим більше уній, тим далі від мети миру церковного. Але головна безцільність методу уній полягає в його кількісному характері. Скільки б частин і частинок шляхом окремих анексій одна Церква не відбирала від іншої, все одно ядро Церкви залишається жити як суцільна величина. Якісно продовжує існувати та сама безліч Церков, що сперечаються, і питання про єдність Церкви залишається невирішеним.
Помилка шляху до досягнення єдності через унію полягає у неправильному розумінні кафоличності. Існують два розуміння кафоличності — горизонтальне і вертикальне. Для горизонтального розуміння кафоличності єднання означає охоплювання якнайбільшого простору землі, утворення організації, яка поширює свою владу і вплив на всій поверхні землі. До такого розуміння схиляється католицтво.
Вертикальне розуміння кафоличності — це вимірювання глибини і висоти, що означає повноту Істини, втілюваної в життя. Кафоличність — це якість кожної Помісної Церкви. Таке розуміння кафоличності притаманне православ’ю. Без визнання і застосування в житті кафоличності у вертикальному її розумінні не може бути справжньої єдності Церкви.
Християнин, живучи в Церкві, має своє особисте життя у Христі, своє спілкування з Ним, яке є водночас і особистим, і загальноцерковним. Догматичні особливості не можуть не відбиватися на цьому особистому досвіді. Однак за наявності віри в Христа як Сина Божого, Спасителя світу, існує широка спільність християнського життя, навіть за наявності віросповідних відмінностей. Ця християнська духовна спільність відрізняє християн від нехристиянського світу. В любові до Спасителя нашого Господа Ісуса Христа і в прагненні до Нього всі християни однодумні. Духовне життя, в якому відбувається доторкання людської душі до Божественної реальності, і зараз значно більше з’єднує християн, ніж догматична свідомість. У живому спілкуванні людей різних сповідань утворюється можливість взаємного пізнання і зближення, що веде до єдності.
Церква єдина, як єдине життя у Христі через Святого Духа. Однак причетність до цієї єдності має різні ступені й різну глибину. Тому ставлення православ’я до решти християнського світу має два аспекти: 1) взаємне відштовхування в боротьбі істини з напівістиною і викривленнями; 2) взаємний потяг любові церковної. Між Православною Церквою та іншими Церквами й сповіданнями існує не тільки взаємне відторгнення, а й взаємне притягання.
У наш час існує розуміння християнства як релігії соціальної і моральної. Таке розуміння можна спостерігати і в деякій частині протестантських сповідань. Православ’я не заперечує великого значення соціального служіння для християнської єдності. Соціальне питання дуже важливе у християнській самосвідомості. Від зміни ставлення християнства до соціального життя, від радикального осуду християнами соціальної неправди і вимагання правди Христової в соціальних відносинах багато в чому залежить його (християнства) майбутнє. Православна Церква підтримує соціальне служіння інших християнських Церков та сповідань і за мірою своїх можливостей співробітничає з ними в цій галузі.
У рішенні Третьої Передсоборної Наради говориться, що «Всесвітня Рада Церков як орган своїх Церков-членів займається не тільки багатостороннім діалогом, здійснюваним у рамках комісії «Віра та устрій». Її багатогранна діяльність у галузях євангелізації, служіння, охорони здоров’я, богословської освіти, міжрелігійного діалогу, боротьби з расизмом, розвитку ідеалів миру і справедливості відповідає особливим потребам Церков і світу сьогодні і дає можливість для спільного свідчення і діяльності. Православна Церква цінує цю велику діяльність ВРЦ і в рамках своїх можливостей повністю співробітничає в згаданих галузях».
Однак християнство не є соціальною релігією. Воно має не соціальну і моральну основу, а містичну і духовну. Забуття здорової містичної сторони християнства і спрямованості його до вічності не може привести екуменічний рух до справжньої єдності. Єдність християнського світу може бути досягнута не на соціальному ґрунті, а на активізації духовного життя всередині християнських Церков та сповідань. Єдність неможлива без відродження духовного життя, яке за останні століття значно ослабло, опинившись під впливом раціоналізму.
Передсоборна Нарада звернула увагу на нові фактори, що виникли в екуменічному русі. До них, наприклад, належить жіноче священство та ін. «Православна Церква, — говориться в рішенні Наради, — визнає той факт, що екуменічний рух набуває нових форм, щоб відповідати новим умовам і протистояти новим викликам сучасного світу. На цьому шляху необхідні творчий внесок і свідчення Православної Церкви на основі апостольського передання та її віри. Ми молимося, щоб усі християнські Церкви спільно працювали, щоб наблизити день, в який Господь справдить надію Церков і «буде одне стадо і один Пастир» (Ін. 10, 16).
Ґрунт для зростання християнської єдності може готуватися людською активністю і спрямуванням людської волі. І християни повинні зробити для цього все необхідне. Але не людськими силами може здійснитися єднання. Воно може статися лише внаслідок дії Святого Духа, коли настане для цього час.
Нижче публікується повний текст рішень Третьої Передсоборної Наради з цих тем*.
ДО ІНШОГО ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ
1. Православна Церква споконвіку доброзичливо й позитивно дивилася на будь-який діалог, виходячи з богословських і пастирських міркувань. В останні роки Православна Церква дійсно вступила в богословський діалог з багатьма християнськими Церквами і сповіданнями, маючи віру, що шляхом цього діалогу вона несе активне свідчення про свій духовний скарб тим, хто перебуває поза її межами, маючи на меті приготувати шлях, який веде до єдності.
2. Православна Церква як єдина Свята Соборна і Апостольська Церква цілком усвідомлює свою відповідальність за єдність християнського світу, визнає реальне існування всіх християнських Церков і сповідань, однак вірить, що її стосунки з ними повинні ґрунтуватися на найбільш об’єктивному з’ясуванні ними всього екклезіологічного питання, і особливо спільного в них вчення про таїнства, благодать, священство та апостольське наступництво. Сучасні двосторонні богословські діалоги Православної Церкви висловлюють цю свідомість православ’я.
3. Звичайно, Православна Церква, ведучи діалог з іншими християнами, не ігнорує труднощів цього заходу, однак розуміє їх у цьому прагненні до спільного передання древньої нероздільної Церкви з надією, що Святий Дух, Який формує весь інститут Церкви, доповнить зубожіле. У цьому розумінні Православна Церква спирається в богословських діалогах не тільки на людські сили тих, хто веде ці діалоги, але чекає і керівництва Святого Духа благодаттю Господа, Який молився, «щоб усі були єдине» (Ін. 17, 21).
4. Сучасні двосторонні богословські діалоги, проголошені Всеправославними Нарадами, висловлюють одностайне рішення всіх Помісних Святих Православних Церков, сповнених вищого обов’язку активно і повсякчасно брати участь у проведенні їх, щоб не перешкоджати одностайному свідченню Православ’я на славу Триєдиного Бога. В тому випадку, коли будь-яка Церква вирішить не призначати своїх представників на будь-який діалог або сесію з діалогу, причому, якщо це рішення не є всеправославним, діалог триває. Перед початком діалогу або сесії відповідно відсутність будь-якої Церкви слід обов’язково обговорити на Православній Комісії з діалогу для висловлення солідарності та єдності Православної Церкви.
5. Проблеми, що виникають на богословських дискусіях Змішаних Богословських Комісій, не завжди бувають достатньою підставою для одностороннього відкликання її представників або остаточного припинення участі з боку будь-якої Помісної Православної Церкви. Як правило, слід уникати виходу будь-якої Церкви з діалогу і докладати необхідних міжправославних зусиль до відновлення представницької цілісності в цьому діалозі Православної Богословської Комісії.
6. Методологія, якої дотримуються при проведенні богословських діалогів, спрямована на подолання традиційних богословських відмінностей або, можливо, нових розбіжностей, на відшукання спільних моментів християнської віри і передбачає відповідне інформування повноти Церкви щодо різних моментів еволюції діалогу. В тому випадку, коли неможливо подолати якусь конкретну богословську розбіжність, богословський діалог триває, а відзначена богословська розбіжність з конкретної теми реєструється і повідомляється всім Помісним Церквам на майбутнє.
7. Зрозуміло, що при проведенні богословських діалогів загальна мета полягає в остаточному відновленні єдності у вірі та любові. Однак богословські та екклезіологічні розбіжності, що мають місце, мають певну ієрархію щодо деяких труднощів здійснення всеправославно наміченої мети. Специфіка проблем кожного двостороннього діалогу передбачає диференціювання методології, якої дотримуються в ньому, а не диференціювання мети, тому що мета єдина для всіх діалогів.
8. Проте потрібно у випадку необхідності докласти зусиль з координування роботи різних Міжправославних Богословських Комісій, тим більше, що онтологічна єдність Православної Церкви, яка має місце, повинна розкриватися і виявлятися і в цій галузі діалогів.
9. Завершення будь-якого офіційно проголошеного богословського діалогу здійснюється через завершення всієї роботи відповідної Змішаної Богословської Комісії, коли Голова Міжправославної Комісії подає звіт Вселенському Патріарху і він за згодою Предстоятелів Помісних Православних Церков оголошує про закінчення діалогу. Жоден діалог не вважається завершеним доти, доки про це закінчення не буде оголошено таким всеправославним рішенням.
10. Це всеправославне рішення про відновлення церковного спілкування після успішного завершення роботи будь-якого богословського діалогу повинно ґрунтуватися на згоді всіх Помісних Православних Церков.
Третя Передсоборна Всеправославна Нарада вважає задовільною роботу, здійснювану до цього часу Змішаною Богословською Комісією з діалогу між Православною та Англіканською Церквами, незважаючи на висловлені англіканами тендеції до зменшування значення цього діалогу. Нею складені загальні тексти з тем тріадології та екклезіології, а також життя, богослужіння і передання Церкви.
Разом з тим Нарада відзначає, що підписана в 1976 р. у Москві угода щодо викреслення «Філіокве» з Символу віри ще не зустріла бажаного відгуку. Так само, незважаючи на обговорювання, що відбулися в Афінах (1978) та інших місцях, і заяви православних, які виступали проти хіротонії жінок, деякі Церкви Англіканського Товариства продовжували здійснювати такі хіротонії. Такі тенденції можуть негативно вплинути на подальший хід діалогу.
Серйозних труднощів для нормального проведення цього діалогу завдають також еластичні та неясні екклезіологічні передумови англікан, які релятивують і сам зміст спільно підписаних загальних богословських текстів. Аналогічною є складність, що виникла внаслідок різних крайніх заяв керівних діячів англікан у питаннях віри.
Стосовно тематики діалогу Нарада, зокрема, рекомендує підкреслювати згоду, яка може мати місце з догматичних питань, які розділяють обидві Церкви. Можна було б також включити до тематики і питання духовності, пастирського піклування й служіння потребам сучасного світу.
Третя Передсоборна Всеправославна Нарада висловлює своє задоволення з приводу проведення до цього часу між Православною і Старокатолицькою Церквами богословського діалогу, що наближається до свого завершення.
Вже складено і спільно прийнято всього двадцять текстів за такою ж кількістю тем богословських, христологічних, екклезіологічних, сотеріологічних, а також про Богоматір і деякі таїнства. На наступному засіданні Змішаної Богословської Комісії передбачається розглянути теми, що стосуються вчення про таїнства, есхатології, а також умов і наслідків церковного спілкування.
Нарада вважає, що для більш повної оцінки цього діалогу не слід було б ігнорувати таке: а) дотримання древньої практики спілкування з Англіканською Церквою Старокатолицької Церкви в таїнствах, а також пізніші тенденції, які виникли в Німеччині щодо спілкування в таїнствах з Євангелічною Церквою, оскільки вони знижують важливість загальних екклезіологічних текстів, що спільно підписуються в діалозі; б) труднощі втілення й розкриття в усьому житті Старокатолицької Церкви богослів’я цих загальних богословських текстів, які спільно підписуються.
Обидва ці питання слід оцінити з точки зору екклезіологічних і церковних наслідків з боку компетентних органів Православної Церкви, з тим щоб якомога швидше створити церковні передумови відновлення церковного спілкування зі старокатоликами.
Успішне завершення цього богословського діалогу сприятливо позначиться і на результатах інших діалогів, оскільки збільшить до них довір’я.
Третя Передсоборна Всеправославна Нарада з особливим задоволенням вітає цей діалог, який нещодавно розпочався, і схвалює обрання христології першою темою обговорення.
Перспективи згаданого діалогу дають обґрунтовані надії на те, що спільно будуть знайдені рішення з деяких тем щодо ороса IV Вселенського Собору в нерозривній єдності з христологічними постановами й інших Вселенських Соборів, способу прийняття постанов IV, V, VI та VII Вселенських Соборів, зняття накладених з того та іншого боку анафем тощо.
Цей діалог у будь-якому випадку зміцнюватиметься паралельним вивченням і вирішенням спільних пастирських проблем, оскільки обидві сім’ї Церков, з одного боку, живуть у спільному для них оточенні, а з іншого — мають спільні церковні передумови, які можуть сприяти цьому вирішенню.
Третя Передсоборна Всеправославна Нарада із задоволенням вітає конструктивні кроки і висловлює бажання й рішучість Православної Церкви продовжувати цей важливий діалог, що привів до складання спільного тексту з питання «Таїнство Церкви і Божественної Євхаристії в світлі Таїнства Святої Тройці» і до спільного вивчення теми «Віра, Таїнства та Єдність Церкви».
Однак наша Нарада відзначає разом з тим і наявність певних тематичних, методологічних та інших проблем, що перешкоджають швидкому й ефективному веденню діалогу. З метою подолання, за змогою, цих проблем і взагалі поліпшення умов ведення діалогу Нарада хоче внести деякі пропозиції. Зрозуміло, запропоноване повинно зустріти схвалення і з іншого боку згідно із затвердженою і спільно прийнятою процедурою ведення діалогу.
У питанні тематики Нарада пропонує заздалегідь обрати теми для діалогу не лише з тих моментів, що «з’єднують», а й з тих, що «розділяють», зокрема, з галузі екклезіології.
З питання методології Нарада пропонує: а) наявність окремих текстів-проектів, одного православного і одного католицького, на початку і в основі всієї роботи зі складання Підкомісіями першого типу спільних текстів; б) проведення внутрішньоправославної критики у Міжправославній Комісії спільних текстів, що складаються Координаційним Комітетом; в) санкціонування двох, а не одного оригінальних текстів — одного грецькою та одного французькою мовами, — і більше використання в них біблійної та святоотецької мови й термінології; г) прийняття спільних текстів на кожній сесії Змішаної Комісії не почленно, а обома Комісіями як сторонами, що на рівних правах сприяють цьому діалогові.
Зокрема, для безборонного здійснення цього діалогу необхідна коротка дискусія щодо несприятливих наслідків, котрі виникли в ньому через деякі гострі теми, як, наприклад, унія і прозелітизм. «Наявність і продовження негативного в житті наших Церков факту унії як в історичних її формах, так і в сучасних проявах, а також здійснюваний у будь-якому вигляді прозелітизм — це факти неприпустимі для Православ’я, вони стають факторами негативними, які перешкоджають подальшому ходові діалогу.
У цій перспективі пропонуємо вивчити явище унії та здійснюваний через неї прозелітизм як екклезіологічний пріоритет нашого діалогу на одній з наступних його фаз. Так само у зв’язку з негативними для Православ’я та його діалогу з Римо-Католицькою Церквою пастирськими та іншими наслідками унії й прозелітизму пропонуємо знайти якомога швидше належні способи необхідних практичних рішень.
Третя Передсоборна Всеправославна Нарада із задоволенням констатує той факт, що діалог почався з добрих ознак і що його учасники обрали першою темою для вивчення екклезіологію, яка в основі стосується найзначніших проблем і незгод, що з них витікають.
Нарада має надію, що у двосторонніх дискусіях і при складанні спільних текстів буде зроблений рівний акцент як на академічному, так і на церковному моментах. Хоча ми вже можемо передбачати майбутні труднощі в проведенні цього діалогу, проте маємо надію, що за допомогою Божою він буде плідним і корисним.
Третя Передсоборна Всеправославна Нарада бажає, щоб майбутній богословський діалог Православної Церкви з реформатами офіційно почався й розвивався у позитивному й творчому дусі. Висловлюється така надія: що цей діалог використає зібраний при проведенні інших богословських діалогів досвід, набираючи з них позитивні висновки та уникаючи повторення негативних.
Зрозуміла стурбованість деяких Помісних Православних Церков у зв’язку з проведенням прозелітизму деякими лютеранами та реформатами на шкоду православній повноті може викликати ускладнення і стати на перешкоді подальшому ходу цих діалогів.
Проте тенденція, що спостерігається у лютеран та реформатів щодо розширення практики хіротонії жінок, вважається негативним фактором, котрий робить відносною цінність відповідних діалогів. Зокрема, Нарада рекомендує, щоб вивченням питання хіротонії жінок зайнялась Міжправославна Комісія, щоб показати православне вчення про це для всіх діалогів з християнськими Церквами і сповіданнями, які здійснюють хіротонію жінок.
1. Православна Церква в глибокому переконанні та церковній самосвідомості, що вона є носієм і свідком віри та Передання єдиної Святої Соборної й Апостольської Церкви, твердо вірить, що посідає центральне місце в справі просування до християнської єдності у сучасному світі.
2. Православна Церква констатує, що протягом історії з різних причин і різними шляхами відзначалися значні відхилення від передання нероздільної Церкви. Таким чином у християнському світі з’явилися різні уявлення щодо єдності й самої суті Церкви.
Православна Церква ґрунтує єдність Церкви на факті створення її Господом нашим Ісусом Христом, на сповіданні Святої Тройці і на спілкуванні в таїнствах. Ця єдність виявляється через апостольське преємство, святоотецьке передання і досі живе в ній. Православна Церква має своєю місією і обов’язком передавати всю в Святій Тройці та Святому Переданні істину, яка надає Церкві її кафоличного характеру.
Ця відповідальність Православної Церкви, а також її екуменічна місія щодо єдності Церкви були висловлені Вселенськими Соборами. Вони особливо підкреслювали нерозривний зв’язок, що існує між правою вірою і спілкуванням у таїнствах. Православна Церква завжди прагнула залучити різні християнські Церкви та сповідання до спільного процесу шукання втраченої єдності християн, щоб усі прийшли до з’єднання віри.
3. Православна Церква, невпинно молячись «за з’єднання всіх», брала участь в екуменічному русі від його початку і сприяла його формуванню і подальшому розвитку. Проте Православна Церква, підтримуючи екуменічний рух, упродовж історії завжди боролася за відновлення християнської єдності. Тому і православна участь в екуменічному русі зовсім не чужа природі та історії Православної Церкви, а є послідовним виявленням апостольської віри в нових історичних умовах і підходу до нових суттєвих вимог.
4. У цьому дусі всі Помісні Святі Православні Церкви активно сьогодні беруть участь у різних національних, регіональних і міжнародних органах екуменічного руху, а також у різних двосторонніх і багатосторонніх діалогах, незважаючи на труднощі та кризи, що періодично трапляються в нормальному розвитку цього руху. Ця багатогранна екуменічна діяльність виникає з почуття відповідальності та переконання, що співіснування, взаєморозуміння та співробітництво, а також загальне прагнення до християнської єдності є суттєвими, «щоб не поставити якоїсь перешкоди благовістю Христовому» (1 Кор. 9, 12).
5. Одним з головних органів сучасного екуменічного руху є Всесвітня Рада Церков (ВРЦ). Незважаючи на те, що в свої надра вона включає не всі християнські Церкви та сповідання і що інші християнські організації виконують значну місію в розвитку екуменічного руху значно ширше, ВРЦ являє собою сьогодні сформований екуменічний орган. Деякі Православні Церкви були його членами-засновниками, а потім усі Православні Церкви стали її членами. Як уже всеправославно заявлялося (IV Всеправославна Нарада 1968 р.), Православна Церква є повним і рівноправним членом Всесвітньої Ради Церков і всіма засобами, які вона має у своєму розпорядженні, сприяє розвитку й успіху всієї справи ВРЦ.
6. Незважаючи на це, Православна Церква, вірна своїй екклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню нероздільної Церкви, беручи участь в організмі ВРЦ, аж ніяк не сприймає ідею «рівності сповідань» і ніяк не може допустити єдності Церкви як якогось міжконфесійного пристосування. В цьому розумінні єдність, до якої прагнуть у ВРЦ, не може бути наслідком лише богословських узгоджень. Бог закликає кожного християнина до єдності віри, що живе в таїнстві й переданні Православної Церкви.
7. Православні Церкви — члени ВРЦ приймають статтю-основу Статуту, а також його цілі й прагнення. Вони глибоко переконані, що екклезіологічні передумови Торонтської заяви (1950) під назвою «Церква, Церкви і Всесвітня Рада Церков» мають головне значення для православної участі в Раді. Тому само собою зрозуміло, що ВРЦ не є і ні в якому разі не повинна стати над Церквами. «Завдання ВРЦ полягає не в здійсненні союзів між Церквами, що є справою лише самих Церков, які діють за власною ініціативою, а в тому, щоб вести Церкви до живого контакту між собою і просувати вперед вивчення і обговорення питань християнської єдності» (Торонтська заява, § 2).
8. Богословські дослідження та інша програмна діяльність ВРЦ є засобами зближення Церков. Особливо слід згадати Комісію «Віра та церковний Устрій», яка продовжує роботу «Всесвітнього Руху за Віру та Устрій». Відзначимо, що текст «Хрещення, Євхаристія, Священство», складений за участю православних богословів цією Комісією, не виражає віру Православної Церкви в багатьох пунктах, які мають основне значення. Проте це — значний крок в історії екуменічного руху.
9. Однак ВРЦ як орган своїх Церков-членів займається не тільки здійсненням у рамках Комісії «Віра та Устрій» діалогу. Її багатогранна діяльність в галузі євангелізації, служіння, охорони здоров’я, богословської освіти, міжрелігійного діалогу, боротьби з расизмом, розвитку ідеалів миру й справедливості відповідає особливим потребам Церков і світу сьогодні і дає можливість для спільного свідчення і діяльності. Православна Церква цінує цю широку діяльність ВРЦ і в рамках своїх можливостей повністю співробітничає в згаданих галузях.
10. Після VI Генеральної Асамблеї у Ванкувері відкриваються нові перспективи для більш значної православної участі в Раді. Розпочате у Ванквувері врівноважування богословської та соціальної справи Ради відкриває нові перспективи для проникання православної богословської думки в життя та діяльність ВРЦ.
11. Однак є фактом, що суттєве православне свідчення і особливо його богословський внесок ослабнуть, якщо у ВРЦ не будуть знайдені необхідні передумови, які дадуть православним можливість діяти рівноправно з іншими членами ВРЦ на основі своєї екклезіологічної ідентичності, що не завжди відбувається внаслідок структури і процедурних принципів, які спрямовують роботу ВРЦ. Те саме має силу і в питанні участі та співробітництва Помісних Православних Церков з іншими міжхристиянськими організаціями, як, наприклад, з Конференцією Європейських Церков (КЄЦ) або якоюсь іншою місцевою регіональною Радою, з якими Православна Церква також покликана співробітничати або нести своє свідчення.
У зв’язку з вищезгаданим висловлюється занепокоєння з приводу розростання ВРЦ, яке триває внаслідок прийняття різних християнських общин як нових її членів, що надовго скоротить у кількісному відношенні православну присутність у різних адміністративних і дорадчих органах ВРЦ і зашкодить здоровому екуменічному діалогу всередині Ради. Тому слід здійснити нові необхідні урегулювання, щоб Православна Церква могла нести в Раді своє свідчення і здійснювати богословський внесок, на який чекає від неї ВРЦ, згідно з домовленістю з православними своїми членами (Софійські побажання).
12. Православна Церква усвідомлює той факт, що екуменічний рух приймає нові форми, щоб відповідати новим умовам і протистати новим викликам сучасного світу. На цьому шляху необхідні творчий внесок і свідчення Православної Церкви на основі апостольського передання та її віри. Ми молимося, щоб усі християнські Церкви спільно трудились, аби наблизити день, коли Господь справдить надію Церков, коли «буде одне стадо і один Пастир» (Ін. 10, 16).
Пункти, які потребують безпосереднього вирішення:
1. Необхідно знайти всередині Всесвітньої Ради Церков, Конференції Європейських Церков та інших міжхристиянських організацій необхідні передумови, які дали б Православним Церквам можливість діяти рівноправно з іншими членами згаданих організацій на основі власної екклезіологічної тотожності, що часто буває неможливим через структуру і процедурні принципи, які спрямовують роботу вищезгаданих міжцерковних організацій.
Тому слід і у ВРЦ та інших організаціях здійснити нові потрібні урегулювання, з тим щоб Православна Церква могла нести свої свідчення та свій богословський внесок, на який чекають від неї її партнери в екуменічному русі.
Особливо в питанні відносин Православної Церкви з ВРЦ слід застосувати й інші пункти із Софійських побажань, яких ще не торкались.
2. Православна Церква, беручи участь у багатосторонньому богословському діалозі, що здійснюється в рамках Комісії «Віра та Устрій», повинна знайти засоби координування своїх зусиль, зокрема щодо екклезіологічних критеріїв своєї участі в цьому багатосторонньому діалозі.
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх України
| Зміст| Ухвали Третьої Передсоборної Всеправославної Наради. Про піст.
