«Наша Парафія»

«Справа автокефалії — незалежності — Української Церкви має важливе значення поруч з справою незалежності державної та майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визво­лення українського народу вважає за кривду для «єдинаго русскаго народа». Отож з боку природжених москалів і з боку «самоотверженных» землячків наших часто доводиться чути з приводу унезалежнення Української Церкви надто рішучі заперечення, з покликанням, звичайно, на церковні канони, які Україн­ська Церква мовбито тяжко при тому порушує. Такий сакраментальний аргумент звучить тим більш непереможно, що звичайно мало хто знає дійсну природу канону з погляду його змінності чи незмінності, а ще менше — зміст і характер канонів, що належать до даної справи. Тож можна безкарно оперувати канонічними аргументами в певності, що річевого заперечення не зустрінеш. В цьому випадку люди рішучої вдачі та гарячого наміру просто хапають летючі докази десь із повітря і ними впевнено оперують лише тому, що то придається до певної цілі. Насправді ж вся та аргументація може рахувати лише на цілковиту неосві­домленість загалу в цій спеціальній спра­ві, і всі ті загальні покликання на канони, на церковну практику, на порушення якихось церковно-правних вимог мають з церковним правом спільного не більше, ніж колись шукання філософського камін­ня мало спільного із справжньою хімією» (Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. В Царгороді. — Вид. УПЦ в США, 1966).

Українське Православ’я завжди було самобутнім, мало багато власних особливостей, зберігало традиції і звичаї народу. Навіть майже 300-літня опіка, «окормлєніє» з боку Російської Церкви не могло цього стерти. Як тільки з’являлась якась можливість відродитися, встати, звільнитися від такого «окормлєнія», поставала Україн­ська Православна Церква. Третє її відродження припало на кінець 80-х — початок 90-х років ХХ століття. Церковно-національний рух за незалежну Українську Православну Церкву розпо­чався з найбільшої в той час єпархії Російської Православної Церкви — Львівської і невдовзі охопив усю Галичину. Для митрополита Філарета стала очевидною істина: якщо Радянський Союз розпада­ється, то в незалежній Україні має постати незалежна Церква. Полі­тичні події, зміни в українському бутті, підняття прапора боротьби за українське національне відродження — все це змушувало переглянути позиції Українського Екзархату.

Після смерті Патріарха Пимена у травні 1990 року Священний Синод Росій­ської Православної Церкви таємним голосуванням обрав патріаршим Місце­блюстителем Митрополита Київського і Галицького Філарета. У деяких членів Синоду, відкрито налаштованих проти того, що відбувалося в Україні, обрання патріаршим Місцеблюстителем митрополита-українця викликало, м’яко кажучи, подив. «Как? Думали о другом (цим «іншим» мав бути Ленінградський митрополит Олексій Рідігер), а вышло совсем иначе,» — розвів руками Білоруський митрополит Філарет (Вахромеєв). Прохолодне ставлення до патріаршого Місцеблюстителя митрополита Філарета не можна було не помітити і на прийомі в Раді у справах релігій. Стало очевидно — серед єпископату Московської Патріархії погано провели роботу спецслужби, які робили ставку на Олексія.

Але попереду були ще Помісний Собор і вибори нового Патріарха. По єпархіях розійшлися таємні циркуляри із вказівками не влаштовувати величних зустрічей патріаршому Місцеблюстителю, бо, мовляв, Патріархом Філарет все одно не стане. Усю під­ступність стосовно патріаршого Місце­блюстителя показав Помісний Собор РПЦ 7-8 червня 1990 р., який обрав Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Олексія (Рідігера). Напередодні Собору вже було відомо, хто буде новим Патріархом. Ченці Троїце-Сергієвої лаври відкрито говорили про те делегатам Собору і виступали в ролі «провидців», запевняючи: «Хохол не может быть Патриархом Московским!» Митрополит Олек­сій заздалегідь виготовив іконки із патріаршим благословенням. Вибори розіграли за сценарієм, написаним навіть не в Свято-Даниловім монастирі, а швидше на Луб’янці. Тільки одне можна сказати напевне — Боже Провидіння берегло достойного ієрарха, митрополита Філарета, для України.

Події в Україні тим часом розвивалися досить стрімко. Єпископат Українського Екзархату став серйоз­но замислюватися над проблемами, що поставали на часі. Потрібно було змінювати статутне становище Церкви. Ініціатором цього став митрополит Філарет. 25-27 жовтня 1990 року Архиєрейський Собор РПЦ надає Українській Православній Церкві (так було перейменовано Український Екзархат) самостійність і незалежність в управ­лінні. Митрополит Філарет одноголосно обирається українським єпископатом Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Грамоту про таке статутне становище УПЦ вручив 26 жовтня 1990 року у Софійському соборі після Божест­венної літургії Патрі­­арх Олексій ІІ, якого Київ зустрів непривітно. Відбулися зіткнення між віруючими УПЦ і УАПЦ на Софійській площі. Бачачи, що УПЦ вислизає з його рук, Патріарх Олексій ІІ продовжував твердити: «Не дадим разорвать церковный хитон».

Остаточно проблему статусу православної Церкви в Україні розв’язав путч серпня 1991 року. Останній демарш старих комуністів призвів до повного розвалу СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про державну незалежність України. Здійснилася віковічна мрія українців. Митрополит Філарет розумів, що Церква мала благословити цей акт і цим засвідчити свою повну підтримку волі народу.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Помісний Собор Української Православної Церкви, який одноголосно ухвалив рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію. Увесь єпископат, духовенство, ченці, віруючі звернулися до Московського Патріарха Олексія з проханням надати канонічну незалежність Українській Православній Церкві. Через місяць, 1 грудня, волевиявленням українського народу на референдумі було остаточно підтверджено незалежність України, що ще раз переконало у правильності рішення Помісного Собору УПЦ. Бажання мати не тільки незалежну Укра­їнську державу, а й незалежну православну Церкву виявило 92 % людей, що голосували на референдумі.

В Москві занепокоїлися не тільки цер­ковники, але й спецслужби, які за­явили: «Якщо втратили полі­тичне володіння Україною, то ні в якому разі не упусти­мо духовної влади». І тоді в Україну, під виглядом «благочестивих паломників», посунули емісари з про­кла­ма­ціями, брудними листівками, погрозами, звинуваченнями: «Если от­колетесь от матери-Церкви — погибель,» — заявляли патрі­отичні «паломники». Особливо запекло велась пропаганда проти автокефалії у монастирях. Це легко було помітити благочестивому православному україн­цю. І раптом три єпископи заявили про від­кликання своїх підписів під постановою Собору УПЦ. Стало очевид­ним — на єпископат УПЦ по­чали тиснути спецслужби. У «вєздє­чітаємом» журналі «Огонек» під керівництвом «прожектора перебудови» В. Коротича з’явилася стаття А. Нєжного проти митропо­лита Філарета. Зрозуміло, що каміння тре­ба жбурляти в Предстоятеля. Тому-то писали і писали нєжні, анісімови, геруки, речинські всілякі пасквілі, в один голос називаючи владику: «нєпотопляємий Філарет». І тільки це було істинним — митрополит Філарет дійсно був непотопаючим у цій складній ситуації. Він твердо став на шлях незалежності Українського Православ’я, хоч Московська Патрі­архія як ніколи підло і підступно діяла проти Пред­стоятеля УПЦ. В один із лютневих днів 1992 року по Києву розклеїли листівки із повідомленням про намір замінити Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета на митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патріархії, також українця, але ревного захисника інтересів Російського Православ’я.

Єпископат Української Православної Церкви ще раз заявив про свою одностайність у підтримці рішень Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. В Москві вирішили скликати Архиєрейський Собор для остаточного визначення ставлення до питання україн­ської автокефалії. Негласно було проведено підготовку і роз­роблено сценарій дискредитації Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета. 1-2 квіт­ня 1992 року в Москві відбувся Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, який фактично від­мовив Українській Православній Церкві у наданні автокефалії. З грубим порушенням регламенту Собору, який фактично перетворився на пилатів суд, російський єпископат із люттю накинувся на митрополита Філарета. Чекати ж підтримки від українських єпископів, яких остаточно у Москві обробили, було справою марною. Патріарх Олексій ІІ вирі­шив неканонічним способом усунути митрополита Філарета з посади Пред­стоятеля Української Православної Церкви і замінити своїм ставлеником — митрополитом Ростовським і Новочеркаським Володимиром (Сабоданом).

Серед віруючих України таке рі­шення московських ієрархів викликало обурення і гнів. Духовенство, миряни стали на захист свого Предстоятеля. В кінці травня у Києві відбулася конференція духовенства і мирян на захист прав Української Православної Церкви, які грубо розтоптала Московська Патріархія.

Тим часом не обійшлося без ще одного збіговиська, яке на порушення канонів, статуту УПЦ і постанов Архиєрейського Собору РПЦ про само­стійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказів­кою Патріарха Олексія ІІ скликали в Харкові. Цей «Собор» і обрав ще одного митрополита Київського — Володимира (Сабодана). Натомість митрополита Філарета було позбавлено сану на Синоді в Москві. В такий спосіб Московська Патріархія «розв’язала» питання автокефалії української Церкви, пообіцявши ще раз повернутися до цього питання в 1995 році. Але минув уже й 1999 рік, а «віз і нині там».

Митрополит Філарет не визнав рі­шень Московського Синоду і не підкорився їм, як незаконним, неканонічним та симоній­ним. Він розіслав Апеляцію до всіх Предстоятелів Помісних Православних Церков, у якій розкрив безглуздя московських синодальних рішень. 25 червня 1992 року в Києві відбувся історичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав дві гілки Українського Православ’я — УАПЦ і УПЦ — в єдину Помісну Українську Православну Церк­ву Київського Патріархату. Предстоятелем цієї Церкви обрали Патріарха Київського і всієї України Мстислава, його заступником — митрополита Філарета. Об’­­є­­д­­нання Церков підтримали більше як 3000 православних парафій, мільйони віруючих. Патріаршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.

Парламент Української держави також відре­агував на церковні події в Україні. Постановою Президії Верховної Ради України Харківський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна полі­тика в Україні залишалася недостатньо сформованою. З цього вміло користалися вороги Українського Православ’я і зуміли «протягти» митрополита Володимира (Сабодана) в Україну.

Митрополит Філарет продовжував відстоювати позиції Україн­ської Православної Церкви Київського Патріархату як законної правонаступниці УАПЦ і УПЦ. Швидко зростала кіль­кість пара­фій, зокрема в Київ­­сь­кій, Волинській, Рівнен­ській, Вінницькій областях і на Сході України. На території Свято-Михайлівського монастиря було відкрито Київську Духовну Академію і Семінарію.

На теренах України фактично сформувалися дві православні Церкви — українська і московська. Причому остання прикрилася назвою УПЦ, спеціально замовчуючи свою юрисдикцію і приналежність до Московського Патріархату. Розділення Церков, без сумніву, було інспіроване зовні Московською Патріархією. Але сили, які розуміли значимість Київського Патріархату у розбудові національної духовності і незалежності України, не могли змиритися із стрімким його зростанням, і тому «влаштували» ще одну Церкву під назвою УАПЦ, до якої правомірно можна додати приставку — нова (н). Цю УАПЦ (н), яку невдовзі очолив (вересень 1993) після розлучення у похилому віці зі своєю матушкою Патрі­арх Димитрій (Володимир Ярема), спеці­ально виставили проти Київського Патріархату як силу, що мала гальмувати справу створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Недаремно з печерських лаврських пагорбів звучали відгуки про УАПЦ (н), як про «дружню конфесію» УПЦ Московського Патріархату. До цієї «дружньої конфесії» «водворялісь» все нові й нові особи, як-от Ігор Ісіченко, колишній викладач-філолог Харків­ського університету, нині єпископ УАПЦ (н).

З скорботою зустріла українська паства звістку про смерть Патріарха Мсти­слава 11 червня 1993 року. Місцеблюстителем патрі­аршого престолу обрали архиєпископа Володимира (Романюка). А на Всеукраїн­ському Помісному Соборі 20 жовтня 1993 року Воло­димира, вже митрополита Чернігівського і Сумського, було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. Заступником Патріарха Поміс­ний Собор майже одноголосно (один проти) обрав митрополита Філаре­та. Патріаршество Володимира (Романюка) було для нашої святої Церкви досить спокійним, продовжувався процес її становлення і зростання. Збільшилася кіль­кість єпископів, які поставлялися на нові кафедри, переважно на сході України. Але підірване радянськими концтаборами здоров’я Святійшого Патріарха Володимира не давало йому можливості на повну силу керувати Київським Патріархатом. У цьому дбайливо і ревно допомагав йому досвідчений митрополит Філарет. Він супроводжував Патріарха в його архипастирських поїздках. Згодом митрополит Фі­ларет неодноразово підкреслював, що коротке патріаршество Володимира (Романюка) мало велике значення для збереження єдності Київського Патріархату, на яку зазіхали зовніш­ні і внутрішні вороги, що весь час підбурювали до нового розділення в Церкві.

14 липня 1995 року раптово помер Святійший Патріарх Київ­ський і всієї Руси-України Володимир (Романюк). Священний Синод, зібравшись у Києві 15 лип­ня, обрав патріаршим Місцеблюстителем заступника Патріарха митрополита Філарета. Похорон спочилого в Бозі Патріарха Володимира було призначено на вівторок, 18 липня 1995 року.

«Чорний вівторок» — так назвали цей трагічний день похорону Патріарха Володимира. Багатотисячну процесію з тілом покійного святителя зупинили на шляху до Софійського собору, кафедри київських митрополитів. Саме у цій українській святині мало лягти тіло спочилого Патріарха, як достойного правонаступника київських святителів. Зазомбовані загони беркутівців з палицями в руках і з сльозоточивим газом стали проти віруючих Київського Патріархату. Перша сутичка на Володимирській вулиці і побиття сотень віруючих біля стін Софій­ської дзвіниці довели шалене звірство і ненависть «нашої» влади, яка поставила собі за мету з похороном Патріарха Володимира поховати і Київський Патріархат, для якого цей день став дійсно днем випробовування, днем, коли вирішувалося: бути чи не бути? До цього часу ще не можна збагнути до кінця того, що сталося на Софій­ському майдані 18 лип­ня. Українська держава, влада нібито також україн­ська, український Президент — все дихає волею? Ні, далеко ні! Українському Патріарху не знайшлося достойного міс­ця. Його поховали біля стін Святої Софії зовні. Але Провидінням Божим Київський Патріархат вистояв проти безбожницьких темних сил, безглуздя і відсутності елементарної цивілізованості. Неабияку мужність і мудрість виявив тоді митрополит Філарет. Похорон Патріарха Володимира об’єднав навколо Київ­­­ського Патрі­архату усі національно-демократичні сили, інтелігенцію. На од­ній із прес-конференцій митрополит Філарет сказав: «Патріарх Володимир своєю смертю зробив значно більше, ніж за своє патріарше служіння». І дійсно, його похорон став знаменням, своєрідним випро­бовуванням Української держави на незалеж­ність. І залишилася могила Патріарха біля стін наче для проповіді і постійного нагадування: «Не розхолоджуйтесь, не дрі­майте, бо ворог не спить». Так, дій­сно, спочилий Патріарх і донині проповідує, бо ще не відбувся суд земний над беззаконниками. Та неодмінно буде Божий справедливий суд над святотатцями і вандалами.

Опубліковано: 14.10.2014.