І Севастополь перевадся Україні
Подібне говорилося і в Севастополі, який сьогодні багато хто в Росії (як і дехто в Криму) вважає російським містом, яке ніколи не передавалося Україні, оскільки воно, мовляв, на той час було безпосередньо підпорядковане Москві.
Справді, Севастополь з 1948 року був виділений у місто республіканського підпорядкування і з того часу він не підлягав владі Кримської області, яка в 1954 році була передана Україні.
Але чи справді з 1948 року Севастополь перестав бути складовою частиною Кримської області?
Сьогодні цього дуже хотілося б комусь із наших сусідів, але документи засвідчують зовсім інше.
Так, після відвідин Сталіним 8 жовтня 1948 року Севастополя було ухвалене рішення російських властей про виділення міста в республіканське підпорядкування. Але цей акт означав фактично лише те, що відтепер Севастополь одержуватиме гроші з Москви напряму, а не через Сімферополь, як було до того, і Кримський облвиконком уже не міг формально контролювати радянську і господарську роботу в цьому місті. До речі, голова Севастопольської міськради Філіпов, виступаючи 29 січня 1949 року на міській партійній конференції, з цього приводу сказав дослівно так:
«В связи с выделением Севастополя в республиканское подчинение ответственность исполкома возрастает. Сейчас, если можно так сказать, мы теряем няньку в лице облисполкома» (ДААРК: Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 385. — Арк. 45).
Але той зв’язок, який засвідчує про єдність місцевого самоврядування Севастополя з Кримом, не розривався ніколи. З усього видно, державна влада Російської Федерації і не думала цього робити. А тому Севастополь не одержав повної автономії від Сімферополя, залишаючись під його владною десницею в багатьох аспектах єдиного адміністративно-територіального устрою.
Скажімо, якби Севастополь був виділений в окрему адміністративно-територіальну одиницю, то від нього не було б потреби обирати народних засідателів Кримського обласного суду. А документи засвідчують, що 6 січня 1951 року Кримська обласна Рада обрала 8 народних засідателів від цього міста (ДААРК: Ф. Р — 3287. — Оп. 2. — Спр. 845. — Арк. 213–214).
Крім того, в роботі цієї сесії Кримської обласної Ради брали участь обрані до неї депутати від Севастополя. Вони, природно, як і представники інших регіонів Криму, обирали керівництво, формували постійні комісії. Народний обранець від міста-героя Никорін, наприклад, очолив комісію Кримської обласної Ради з культурно-просвітньої роботи (там само. — Арк. 140 зв.).
Тож чи можна говорити про те, що Севастополь жив окремим державним життям від рідного йому Криму?
Звичайно, ні. Особливо ж промовисті факти адміністративно-територіальної єдності Севастополя з Кримською областю виявилися вже в перший день відкриття першої сесії третього скликання Кримської обласної Ради депутатів трудящих 28 лютого 1953 року. Того дня депутат П. Титов, виступаючи від імені також депутатів, обраних у Севастополі, вносить пропозицію обрати головою обласної Ради Дмитра Полянського (там само. — Оп. 2. — Спр. 1154. — Арк. 182).
Тоді ж заступником голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих обрали Гаврила Пономаренка, депутата від Сталінського виборчого округу № 110 Севастополя (там само. — Арк. 90).
Серед членів постійних комісій Кримської обласної Ради бачимо таких депутатів, обраних у Севастополі, як прокурор Кримської області Микола Хламов, начальник обласного управління зв’язку Віктор Гончаренко (там само. — Арк. 14, 15).
І якби Севастополь був справді виокремлений повністю з Кримської області, то хіба змовчав би обласний прокурор Хламов, обираючись від зовсім відділеної від Криму адміністративно-територіальної одиниці? Він змушений був би протестувати. Однак такого прокурорського протесту ніде не зафіксовано.
Між іншим, не знайдете ви ніякого прокурорського протесту і на такий прецедент: ще коли Крим перебував у складі Росії, тільки-но обраний першим секретарем обкому партії вже згаданий Полянський погодився на обрання головою Кримської обласної Ради Михайла Кузьменка, котрий не був її депутатом. Тоді останнього в авральному порядку обрали депутатом Кримської обласної Ради від виборчого округу № 112 Севастополя. А потім, як кажуть, уже справа техніки, щоб прибулий з-поза меж Криму Кузьменко очолив місцевий облвиконком (там само. — Спр. 1291. — Арк. 97).
Як бачимо, ще в період перебування Кримської області в складі РРФСР ніхто в Москві, Сімферополі, Севастополі не сприймав окремий адміністративно-територіальний статус цього міста й повне його виділення з Кримської області. Інша справа, що Севастополь як військова база Чорноморського флоту виділявся в самостійну адміністративно-господарську одиницю, але не адміністративно-територіальну.
І саме в такому його статусі — окремої адміністративно-господарської одиниці в складі Криму — він був переданий 1954 року Україні.
І саме так зрозуміли це і в Севастополі, де себе одразу визнали українською територією. Наприклад, у передовій статті газети «Слава Севастополя» під назвою «Державний бюджет Української РСР», зокрема, вказувалося: «В поточному році перед нашою республікою стоять великі завдання по дальшому розвитку соціалістичної промисловості, сільського господарства, житлового будівництва, транспорту, розширення товарообігу і ще більшому піднесенню матеріального і культурного рівня життя трудящих. У вирішенні цих завдань важлива роль належить Державному бюджету Української РСР» (Слава Севастополя. — 1954. — 19 червня).
А далі газета подала розподіл бюджету по регіонах України, де після Києва значився Севастополь.
І ось саме в цьому головним чином була відмінність Севастополя від інших міст Криму — він, як і в період з 1949 до 1954 року, став окремою одиницею у господарському житті України. Але, як і в складі Росії, Севастополь залишився пов’язаним з Кримом спільним місцевим самоврядуванням.
Під час виборів до Кримської обласної Ради депутатів трудящих у 1955 році від Севастополя було обрано 14 депутатів. А членом обласної виборчої комісії був представник Севастопольської міської організації Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту Олександр Іщенко (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 52 — Спр. 5001. — Арк. 9).
А 4 лютого 1956 року бюро Кримського обкому КП України рекомендувало свого нового першого секретаря Василя Комяхова кандидатом у депутати обласної Ради по Корабельному виборчому округу № 98 м. Севастополя (там само. — Оп. 53. — Спр. 138. — Арк 46).
А якщо заглянемо в статистичний довідник «Народное хозяйство Крымской области» (Сімферополь, 1957), то в розділі «Адміністративно-територіальний поділ» серед інших міст області станом на 1 липня 1957 року побачимо і Севастополь (c. 19). Хоча в цій книзі в багатьох статистичних таблицях це місто подано окремо й підкреслюється його виділення в республіканське підпорядкування з 1948 року, однак у різних довідкових матеріалах дані щодо Севастополя включаються в загальні показники Кримської області (там само. — С. 211–221, 236, 239, 241–242, 247–248, 251–252, 255–256, 265, 267–270, 272).
Наприклад, державний план розвитку народного господарства Кримської області за 1952 рік враховував результати праці таких трудових колективів Севастополя, як швейна фабрика № 4, військторг, універмаг, магазин ювелірних виробів, міськ-промторг, трест громадського харчування, міськпромкомбінат, міськпромрада (Крымская правда. — 1953. — 1 лютого).
Оприлюднимо й такий цікавий, насамперед для севастопольців, факт: пропозиція про нагородження міста бойовим орденом у зв’язку з 100-річчям його героїчної оборони в 1854 році виходила саме від влади УРСР (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 3503. — Арк. 51–53). І саме Уряд УРСР виділив 100 тисяч карбованців на урочистості, пов’язані з врученням місту високої нагороди. І коли ця подія відбувалася 17 жовтня 1954 року, то на Графській пристані Севастополя встановили барельєф Леніна — Сталіна, обрамлений державними прапорами СРСР і Української Республіки (Слава Севастополя. — 1954. — 19 жовтня).
Не було тут державного прапора Російської Федерації.
Не було на урочистостях і керівників Російської Федерації. А присутні — перший секретар ЦК КП України О. Кириченко та перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР І. Сенін, перший секретар Кримського обкому КП України Д. Полянський та голова Кримського облвиконкому М. Кузьменко.
І знову у виступах багатьох ораторів йшлося про пам’ятний акт-передачу Кримської області до складу УРСР.
А після закінчення мітингу над Севастополем пливли звуки Держав-ного гімну Української РСР (там само).
Тоді ж, до речі, севастопольці відзначали усі помітні дати в історії України, усвідомлюючи себе частинкою її та Криму. Наприклад, передова стаття «Видатна перемога ленінсько-сталінської національної політики» міської газети вказувала: «Трудящі нашого орденоносного міста-героя, як і всі трудівники Криму — нової області Української РСР, — разом з усім радянським народом відзначають славне 15-річчя возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі новими успіхами» (там само. — 31 жовтня).
Не треба забувати про ще одну важливу (чи не головну фактично) форму підпорядкування Севастополя Криму з 1948 року — керівництво містом з боку Кримського обкому партії. Як свідчать документи, жодне прохання севастопольських властей до Москви без погодження з Кримським обкомом партії не могло вирішуватися в столиці Росії, як з 1954 року і в Києві.
Беручи це до уваги, не зайвим є нагадати «великому ревізорові» документів щодо передачі Криму й Севастополя Україні Лужкову, що його місто з часу виділення в самостійну адміністративно-територіальну одиницю ніколи своїх проблем не узгоджувало з Московським обкомом КПРС. Бо Московський міськком партії мав такий же статус, як і однойменний обком.
А от місто Ленінград, як і Севастополь, залишалося в партійному плані (а тоді всім керувала компартія) в підпорядкуванні територіальних обкомів.
Зрештою, голова Севастопольської міськради С. Ф. Сосницький брав особисту участь у всіх подіях, пов’язаних з передачею Кримської області УРСР. Зокрема, починаючи із засідання Президії Верховної Ради РРФСР, на якому розглядалася пропозиція Ради Міністрів РРФСР про передачу півострова Україні. Він же був присутній і на засіданні в Кремлі, на якому ухвалювався Указ про затвердження цього акту (Радянська Україна. — 1954. — 27 лютого).
І якби дійшла справа до Міжнародного суду, то там, звичайно, взяли б до уваги викладені факти адміністративно-територіальної єдності Севастополя з Кримською областю після 1948 року. Як і результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року на підтримку Акта проголошення незалежності України в Севастополі.
Передача Криму до складу Української РСР, зрозуміло, не могла залишитися поза увагою на Заході. В англійській пресі, наприклад, цей «дар» Москви назвали «хабарем» українському націоналізмові. Самі українські націоналісти вважали, що «в цьому є деяка слушність, частина правди. Що спонукало Росію до того, що вона повернула як дарунок Україні Крим? Очевидно, не «територіяльна близкість і тісні господарчі і культурні зв’язки між Кримською областю і Українською ССР», як то сказано в постанові. Ніколи Москва не керувалася інтересами України, а навпаки. А цього разу, вперше в історії своєї колоніяльної політики на Україні, вона змушена була побачити й «економічну доцільність й культурні зв’язки». Більше того, на урочистостях з нагоди цього «дару» з натиском підкреслювалася рівноправність України з Росією (Московією), а Ворошилов сказав, що «цей знаменитий (знаменний. — В. С.) акт великого державного значення зайвий раз підтверджує, що відносини між суверенними республіками СССР побудовані на дійсному розумінні й шануванні взаємних інтересів, спрямованих на процвітання всіх союзних республік». Зрозуміло, що то пусті слова, брехня, але щось змусило Москву видати Україні кримський вексель» (Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Нью-Йорк). — 1954. — Ч. 4. — С. 2).
Дійсні причини, вважав цей журнал, були такими: «Національна стихія, отой сепаратизм, що далі, то більше стає очевидним, сильнішає й набирає небезпечних для імперії форм. Буржуазний націоналізм, як його називають в совєтській пресі, а справді націоналізм землі Української, не тільки не винищено, а він став загрозою для цілої большевицької імперської системи. Голос його що далі, то стає могутнішим по цілій системі, навіть на Воркуті ув’язнені українці, об’єднані національною ідеєю, думають про відокремлення України від Росії. І того голосу національного в Україні і в інших республіках не в силі загамувати ні «маскарада дружби», ні десятки тисяч агітаторів, що їх додатково вислала Москва в січні, щоб зацицькувати, угамовувати той процес національного становлення, бо легіонам агітаторів протиставиться голос підпілля, голос націоналізму, який кличе лупати імперську скелю» (там само. — С. 2).
Москва завдала Україні великих втрат, ідеться далі, «але в післявійськовій боротьбі прийшли й осяги. Москва змушена була робити поступки: кликала підпілля скласти зброю, обіцяючи амністію, дозволила прапор, гимн національний і інші речі. І українці, що живуть в Україні, відчули й зрозуміли, що Москва обіцяє тому, що мусить рахуватися з силою. Більше того, оті обіцянки, маневри московські в російсько-українській війні, зродили й зроджують розуміння законности правоти національних вимог, розуміння того, що обіцяне є лише невеликою частиною того, що українській нації належиться. Коротко кажучи, за останні роки, а особливо під час і після другої світової війни, у пересічного громадянина України зросло й зміцніло, вкорінилося в психологію народу почуття суверенітету, розуміння своєї національної правди у власній хаті. Політична програма, оформлена Українським Підпіллям в бункерах, вкорінилася в психіку народу. А це річ преважна. Коли почуттям національного суверенітету переймається психіка народу, тоді народ стає силою, якої не подолати, і з нею змушений числитися імперський уряд. Лише цим можна пояснити потягнення Кремля відносно Криму» (там само. — С. 2).
Українські націоналісти бачили в той час і другий аспект передачі Криму Україні. На їхню думку, «кремлівські стратеги знають, що Крим є невід’ємною частиною державно-політичної незалежности України. Знають московські політики й те, що коли в другій світовій війні Гітлер подарував Закарпатську Україну Угорщині, а Трансністрію з Одесою Румунії, а з Галичини зробив Генерал-губернаторство, то цим поставив цілу націю українську проти себе, що об’єктивно було на користь Москві. За часи свого колоніяльного посідання Москва навчилась, що парцеляція українських земель викликає одчайдушний спротив, війну проти тих, хто це робить. Тому, готуючись до завтрашнього зудару (а Москва у мир не вірить), політики Кремля бояться українського ножа в імперську спину й відпарцельовують Крим від Москви до України. Це далекосягле потягнення має на меті задовольнити гордість народню, щоб утримати Україну у війні при Московії» (там само. — С. 2).
