«Наша Парафія»

Кращу й у власному сенсі поетичну частину творів святого Григорія Богослова становлять його чисто ліричні вірші, які, згідно з цитованим нами виданням мавриніан, усі майже, за незначним винятком, містяться у першому розділі другої книги, під номерами з 19-го по 89-ий включно.

На цих чудових зразках християнської лірики яскраво й оригінально позначився весь його поетичний геній. У них не видно ні слідів копіювання, ні впливу риторики, ні домінуючого елемента рефлексії. Вони не задумані за яким-небудь зовнішнім, стороннім для поезії мотивом, але виходять прямо з безпосереднього джерела поезії — сильного і глибокого одухотворення, збагаченого почуттям християнської свідомості. Вони не складені штучно, за законами теорії поезії, не оброблені механічно, за правилами віршометричної техніки, а вилилися і створилися самі собою, як живий відгомін живих рухів серця, як природний прояв відповідного стану душі, що вирізняє усіх істинних представників поетичного дарування, які, висловлюючись словами одного з них, «народжені для натхнення, для звуків солодких і молитов».

Царина чистої лірики, як царина вільного, безпосереднього прояву внутрішнього світу людини — таємного життя душі й серця, найбільше була споріднена з м’якою, ніжною, найвищою мірою вразливою і чутливою душею поета, найбільше гармоніювала з особистими особливостями його поетичного таланту. Тому його ліричні вірші дихають таким теплим, щирим почуттям, таким могутнім одухотворенням, що глибоко захоплюють і приваблюють навіть тих, хто читає їх у перекладі.

Розмаїтістю душевних настроїв, що визначають зміст ліричних творів поета, неперевершеністю властивостей і напрямків почуття, що передають відповідний їх тон і форму, пояснюється і багатогранність видів ліричної поезії святого отця; зовнішньо вона виражається в поета вже в самому надписанні ліричних віршів: «Θρῆνος» [«Плач»], «Θρηνητικόν» [«Плачевне»], «Ἱκετήριον εἰς Χριστόν» [«Прохання до Христа], «Δέησις πρὸς τὸν Χριστόν» [«Моління до Христа»], «Εἰς τὴν ἑαυτοῦ ψυχὴν» [«До душі своєї»], «Πρὸς τὸν αὐτοῦ ϑυμόν» [«До своєї душі»], «Κατὰ τοῦ πονηροῦ» [«На лукавого»].

Загалом, ліричні твори Григорія Богослова найчастіше перетворюються на молитовний крик стражденної душі; крик цей, щоправда, набуває різного вираження то сильної скорботи, томління душі, яка жадає кращого життя, але знемагає в боротьбі із зовнішніми перешкодами і із самою собою, то побожного трепету перед нескінченністю розуму, волі й сили Творчої, то полум’яної любові, що жадає споглядати небесну, незмінну, нетлінну, нев’янучу красу, то зворушливого розчулення перед всеосяжною Благістю — джерелом життя і насолоди всіх тварин, то поривчатого обурення через незначність предметів, що зваблюють людське серце, то безумовній покірності небу в нещасті, то щирого, сповненого каяття у гріховних ділах і нечистих бажаннях. Але через усі майже ліричні вірші поета, крім хіба що деяких гімнів, проходив більш-менш сильно й помітно їх основний елегійний мотив. Тож навіть ті вірші, які, як ті, що не мають певної форми, не можуть бути строго віднесені до одного якого-небудь роду поетичних творів, мають більше точок дотику з елегією, ніж з яким-небудь іншим видом поетичної творчості. Не засмучуючись тому тією обставиною, що сам поет загальною родовою назвою ἐλεγει,ακόν [елегійне] називає тільки один вірш [№ 28. «Вірш елегійний»], вважаємо дозволеним для зручності аналітичного аналізу його ліричних віршів розділити їх усіх на два загальні підрозділи: а) елегії і б) гімни.

Якщо тісний внутрішній зв’язок ліро-епічних віршів Григорія — гномів, сатири, дидактичних та історичних поем, — з подібним же родом творів давньогрецької літератури ставить його, як поета, у спадкоємний зв’язок з античними класиками, то внутрішня його самобутність і безпосередність чисто ліричних творів — елегії, з усіма її різновидами, і гімни відводять йому справедливо перше місце в царині нового, оригінального роду поетичної творчості — духовно-християнської лірики. Перетворивши названі античні форми поезії в дусі християнського настрою, святий Григорій Назіанзин перший із християнських поетів створив у цьому новому виді зразки з художнього погляду, що ніскільки не поступаються досконалішим творам класичної лірики. На розкритті цієї загальної тези, що становить саме ядро нашого дослідження, ми зупинимося трохи докладніше.

І насамперед спробуємо подати своє міркування про оригінальність ліричної поезії святого Григорія Богослова з погляду природи й характеру його головної ліричної форми — елегії.

1. Елегія

Елегія, як особливий вид ліричної поезії, у стародавніх греків не мала того значення, яке ми поєднуємо тепер із цим словом. Тісно пов’язана у своєму походженні з музикою, вона визначалася у них більше розміром, ніж змістом. Слово ἐλεγεΐον [елегія] означало саме двовірш, що складається з одного рядка гекзаметра й одного пентаметра, а ἐλεγέια — вірш цього змішаного розміру, від слова ἔλεγος [епос], яке греки так само вживали в сенсі пентаметра, як слово ἔπος у сенсі гекзаметра. Цей елегійний розмір застосовувався до різних сюжетів — до питань моральності, військових і політичних відозв, роздумів у формі прислів’їв, виливам любові і горя, хвалебних епіграм і журливих епітафій, так що взагалі неможливо сказати, що саме становить його пряму царину. Якби, таким чином, при визначенні давньогрецької елегії ми захотіли керуватися її змістом, то нам довелося б роздрібнювати її на види, що мають між собою мало спільного: політично-військову, етико-дидактичну, еротичну, буколічну, хвалебну, журливу, застільну (симпозіонічну) та ін. Як загальну, родову ознаку всіх цих різних видів елегії ми можемо вказати тільки одну особливість — це спільну їм усім приналежність до царини особистої або, як кажуть німці, суб’єктивної поезії. Ця постійна і незмінна риса елегійної поезії виступає досить виразно навіть там, де античний поет обговорює суспільні питання, як, наприклад, в елегіях Солона, або переказує епічні міфи, як робить Антімах у своїй Ліді. Ця ж риса прадавньої елегії, очевидно, внутрішньо ріднить її і з елегійною поезією святого Григорія Богослова. Але на цій внутрішній особливості (Subjectivitat), єдино спільній для прадавньої елегії та елегійної поезії святого отця, ми і думаємо ґрунтувати всю невимірну відмінність їх між собою. Справедливо, що антична елегія і взагалі лірична поезія, як і елегії, що підлягають нашому аналізу, є однаково цариною особистої, суб’єктивної поезії. Це настільки безперечно, що слово «суб’єктивна» можна сприймати прямо як присудок до підмета аналітичного судження — елегія. Але річ у тім, що підмет у цьому судженні визначається своєю ознакою тільки номінально, а не реально. Необхідно звернути увагу на те, чому саме вичерпувалася суб’єктивна область античного елегійного поета і що становить природу елегійних віршів святого Григорія Богослова.

Стихією давньоелегійних і взагалі ліричних поетів як грецьких, так і римських, є, в основному, не вищі чисто психічні продукти, а нижчі психофізіологічні відправлення, тобто, головним чином, органічні відчуття і душевні зрухи (емоції), які у своїй сукупності утворюють у той або інший момент той чи той внутрішній настрій, з огляду на емоційне забарвлення почуттів. Цією, у тісному сенсі, душевно-почуттєвою сферою внутрішнього суб’єктивного світу, що становить у психічному житті одну загальнолюдську її сторону, й обмежуються античні лірики у своїх творах, не торкаючись і не знаючи вищої духовно-чуттєвої області. Найчастіше саме вони виражають у своїй поезії афективні стани, що формувалися у душі під впливом якої-небудь більш-менш складної і різнорідної групи зовнішніх вражень і взагалі під впливом даних досвіду. Усяке явище життя, усяка подія, як і всілякі стани людини, що визначалися духом часу, морально-інтелектуальним рівнем суспільного середовища, соціальним ладом і формами політичного спільного життя, викликали в поетичній душі лірика ті чи ті особисті почування, почуття, бажання і взагалі душевні настрої. Обертаючись у колі багатьох різних життєвих стосунків, у сфері найближчих, але щодо важливих і нерідко дуже обмежених завдань і інтересів, що викликані сучасністю, античні елегіки й оспівують у своїх творах любов до батьківщини, приємне спілкування дружби, скорботні втрати і біди, бенкетні задоволення, прославляють хоробрість і фізичний героїзм, вихваляють мудрість, радість і сум любові. За ці межі психофізичних і завжди більш-менш чуттєво-егоїстичних емоцій, які викликають зовнішні враження і збуджують душу, в чисто природному напрямку вони не поширюються, і не було дано їм входити в таємні глибини вищих відправлень нашої душі, які відбуваються у ній під впливом ідеї безконечного.

У святого Григорія Богослова, навпаки, головним матеріалом для ліричної творчості є і сама душа, і дані внутрішнього почуття самосвідомості і самороздуму її про себе, і життя таємне, яким наша душа безпосередньо з’єднана з Богом, і вся безмежна область ідей, відчуттів, бажань і прагнень, які, як з невичерпного джерела, виникають із цього життєдайного начала і, подібно до хвиль моря, доливають і відливають із глибини релігійного одухотворення поета. Ця область уявлень і відчуттів, які виходять за межі всього земного, або, інакше кажучи, область ідей та ідеалів, які, хоча й породжуються земним життям, але не знаходять у ньому задоволення і надихають поета до ліричних творів вищого і оригінального типу, залишалася зовсім не відомою для античних ліриків…

Отже, перша і кардинальна особливість святого Григорія, що належить власне йому, як самобутньому ліричному поетові, стосується самої природи його ліричних творів, становить саму сутність їхнього змісту. Стисло і коротко цю внутрішню істоту його ліричної поезії можна, здається, сформулювати в такому положенні: вона (тобто сутність його) обіймає сукупність релігійно-психічних процесів, у яких душа, зосереджена в собі самій, розглядає саму себе і зображає свої афекти.

При світлі визначення елегійної поезії святого Григорія Богослова стає, з одного й істотного боку, досить, здається, ясного, яких саме елементів бракує в її предикаті — «суб’єктивна» — щоб відрізнити її від давньогрецької елегії. Якщо поняття «суб’єктивність» належить ліричній поезії взагалі, як її родова ознака, — хоча, зауважимо: як слово «суб’єктивність», із протилежним йому «об’єктивність», так і значення, що поєднуються з ними, не були відомі прадавнім і введені у вживання тільки пізнішими письменниками, — то в додатку до елегії нашого християнського поета цей термін повніше і точніше потрібно визначити, отже, поняттям «суб’єктивності», яка опирається на надприродний світогляд. Таким чином, розмежування понять суб’єктивності стосовно природи прадавньої і нової, античної і християнської елегійної поезії пояснюється глибокою, радикальною відмінністю, яка є між язичництвом і прадавньою філософією, з одного боку, і християнським світоглядом, відкритим у християнському віровченні — з іншого. Якби ми захотіли докладніше зупинитися на цій думці, ми вийшли б за межі свого завдання. Достатньо для нас окреслити відмінність предметів, що порівнюються, крайніми їхніми межами. Світогляд прадавніх, що живив їх суб’єктивну поезію, обіймає переважно предмети, які підлягають почуттям, він — природно (натурально), обмежений; точкою відправлення різних психічних процесів і душевних явищ, що торкаються чуттєвого світу, слугує той же чуттєвий світ, що підлягає спостереженню зовнішніх почуттів. Християнський світогляд, що був джерелом нашому християнському лірикові, цілком стосується самої людини; він, як говорять, — трансцендентний, надприродний 1. Він обіймає істини понадчуттєві, на які не може дати нам відповіді світ зовнішній, з усією його об’ємністю, і які стосуються нашого безконечного призначення; найближчою ж точкою опори, на якій утверджується наша жива віра в предмети надчуттєвого світу, і заразом відправною точкою для християнського світогляду є істини внутрішнього духовного життя, ідеї про основні сили духу, про його вищі потреби, внутрішні стани, цілі і засоби. І безпосереднє усвідомлення безумовної важливості цих істин для людини, тісно пов’язаних з його сьогоденням і майбутнім благополуччям, проникає, зрозуміло, не в одну думку окремо і не в одне почуття, а в усю душу, у всій гармонійній повноті її сил і здібностей. Розширивши обмежені в прадавніх межі знання і розуміння, християнська віра розширила разом з цими душевними силами і в природній залежності від них і сферу почуття, сердечності й фантазії. Заблищавши на землі як нове сонце, що розігнало своїми променями морок і тіні, які охоплювали розум людський, християнське вчення відкрило цілий новий світ, новий об’єкт для споглядання; і не тільки один абстрактно мислимий об’єкт: з новим світоглядом, що збагатив розум і знання, він відкрив і нову, невідому область внутрішніх почуттів, душевних рухів, афектів, фантазії. «Як блискавка, — художньо висловлюється Вейсе, — світлий погляд Божественного одкровення пройшов вогненним струменем по всій свідомості людства і повернув полюси внутрішнього магніту так, що стрілка духовного компаса, раніше повернена тільки на земне, вказала раптом на інше, вище буття» 2. У цьому «вищому бутті» вчення Христа Спасителя відкрило людині саме два полюси, до яких і повернуло його внутрішню свідомість; з них один вказав вище людини, другий — на саму людину. Перший — Господь Бог і Отець наш Небесний, Якого в прадавньому світі правильно «не пізнали» не тільки язичники, але і обраний народ Божий, євреї, і Якого «неприступне світло» (див.: 1 Тим. 6, 16), що споглядається у Святій Тройці, виявило нам Сонце правди — істинне світло світу (Ін. 8, 12). Другий об’єкт, розкритий і пояснений нам цим благодатним світлом, є сама людина. Із християнського світогляду людина вперше зрозуміла себе морально вільною особистістю; вона піднялася до повної та ясної уяви себе самої вільним «я», тобто істотою, яка духовно усвідомлює себе, яка, при володінні всіма своїми силами, у самій собі має початок своїх дій, і в силу такої самосвідомості стала мислити себе окремою і від Бога, і від світу і протиставляти себе, як вільним «я», і Богові, і світу. Прадавнім хоча і не зовсім чужою була самосвідомість, у сенсі розуміння людиною свого особистого вільного «я», але їх уявлення щодо цього були темні, неясні, неповні і далеко не досконалі. Християнське вчення, заглибивши душу в себе саму і проливши в неї благотворні свої промені, вперше освітило на всю широчінь і глибину справжню сферу усвідомлення себе людиною і відкрило нам у нас самих найповніше джерело або точніше, можливо, сказати — горнило внутрішніх почуттів, бажань, ідей, прагнень, узагалі — душевних зрухів, налаштувань і настроїв, що охопили внутрішнє наше життя у цілому його складі, в усій його повноті. І просвітивши так свідомість, християнське вчення вказало йому його початкову і кінцеву мету і передало йому правильний напрям, прищепивши нам, що істинне життя є те, яким наша душа з’єднана з Богом, Творцем і Відкупителем, що життя це — надприродне, початок його — надприродна милість, а кінець — вічне споглядання Бога і володіння Ним. І цьому життю Ісус Христос не тільки навчив нас, але Він — другий і небесний Адам (див.: 1 Кор. 15, 47) — народив нас для нього; життя це, сповнене таємниць благодаті, апостол називає «утаємниченим від світу, з’єднаним з Богом» (див.: Кол. 3, 3). Воно, це внутрішнє життя, і є головним предметом змісту ліричних творів святого поета. І чи ми помилимося, кажучи, що святий Григорій Назіанзин перший з усіх християнських поетів скористався цим матеріалом для вираження його засобами поезії і зобразив його так талановито і художньо, що іншим поетам у тій же царині не вдалося уже потім не тільки перевершити його творами своєї музи, але і зрівнятися з ним як художньо-християнським поетом.

Визначивши природу ліричних творів святого Григорія Богослова як оригінальних зразків його поетичної творчості, перейдемо до другої відмітної сторони їх суб’єктивності — тону і характеру. Щодо цього ліричні вірші святого поета є найбільш колоритними з усіх інших творів його літературної діяльності. Вони позначені найвищою мірою самою його особистістю і, при чудовій своєрідності індивідуальних її рис, є творами наскільки оригінальними, настільки ж і гідними вивчення.

Поклавши основу християнської елегії як особливого самостійного роду художньо-літературного мистецтва, Григорій Богослов перший вніс в неї нове почуття — меланхолію. Головно, цей термін не варто було б вживати щодо поезії святого отця. Застосовуючи його до характеристики елегій святого Григорія Богослова, ми користуємося ним тільки тому, що цим терміном послуговуються багато дослідників. Але ми змушені застерегти, що надаємо цьому терміну особливого значення, відмінного від звичайного слововживання. Ми розуміємо під меланхолією не просте, випадкове, скороминуще і часто беззвітне, а тим більше капризне, примхливе і взагалі більш-менш штучне (афектаційне) відчуття суму, зневіри або печалі, а досить складне, щире, тверезе, свідоме і постійне налаштування душі, що зумовлюється глибокими і серйозними причинами. Меланхолія Григорія пронизує всю його ліричну поезію, крім гімнів. Поет змальовує у своїх елегіях людське життя у всій його неприкрашеній наготі й непривабливості. Він вивчає тут людину в усіх можливих станах і в усі періоди її віку — серед домашнього і суспільного життя, серед багатства, що марнується у зніженій розкоші, і убогості, що пробивається щоденною працею; серед турбот про дітей, родину і безвідрадного життя на самоті; повзаючим у дитинстві і повзаючим у старості, у надмірі сил і мужності квітучої молодості і у хворобливій слабкості старечості — з першого подиху біля грудей матері аж до могильного притулку; розглядає його раніше, ніж був він і коли вже його більше немає; тіло безформне і тіло згниле; бачить його в двоякому гробі: в утробі своєї матері і в землі; проводжає його в загробне життя і представляє його останню долю… «Ніщо, — скажемо словами Греньє, — не вислизає від його аналізу, наскільки суворого, настільки ж тонкого; ніщо з тлінних речей, найбільш заздрісних і чарівних, не знаходить пощади перед його невмолимою ревністю… Він розвіює наші ілюзії, розкидає наші мрії, жене наші захоплення; він підносить до наших губ отруту, що ховається у кожному кольорі; він змушує нас дихати огидним або шкідливим запахом, який випаровується кожним земним задоволенням; він не дозволяє нікому помилок, вибачень, відмовок; він іде від воріт до воріт, як пророк вулицями Ніневії, попереджаючи, погрожуючи, будячи і заможного і зарозумілого, і сильного і красномовного, і красивого і молодого; він зриває з нас маски і проголошує для нас ці старі, побиті, осміяні, безплідні, однак істинні і не старіючі слова: «Суєта суєт і всіляка суєта» (див. Еккл. 1, 2) — цей останній вислів з усіх, пережитих на землі, це заключне резюме всього життя» 3.

Насправді, виходячи від самого народження людини, поет говорить, що людина з’являється на світ найжалюгіднішою з усіх тварин 4; що вона, ніби вирвавшись із могили, прагне до іншої могили («ἐκ τύμβοίο ϑορὼν, ἐπὶ τύμβον ὁδεύω») 5 і від гроба до гроба живе тільки для тління 6, що її провідниками в житті є горе і сльози, які вона проливає, як тільки вийшла з утроби матері, раніше ніж навіть доторкнеться до життя, ніби наперед оплакуючи всі ті біди, з якими вона змушена буде зустрітися 7; що наше життя — дикий потік моря 8, який постійно хвилюється, усі шляхи його для смертних пов’язані з неминучими бідами, і навіть ті з них, які, очевидно, ваблять благами і радощами, обставлені дуже багатьма і важкими перешкодами, і самі блага нерозлучні зі скорботами: «Як багато я бачив негараздів, і негараздів без найменшої втіхи, так і не бачив жодного блага, яке б зовсім було відокремлене від скорботи» 9. Тож «якби хто зважив на вагах, — говорить поет, — усе, що в житті приємного і сумного, то одна чаша, до верху навантажена злом, пішла б до землі, а друга, з благами життя, навпаки, піднялась би вгору» 10. У деяких коротких елегіях він порівнює життя людей з «порохом, що піднімається і падає вниз сильним коловоротом вітрів» 11, з «колесом, що крутиться на нерухомій осі»:

Τροχός τίς ἐστιν ἀστάτως πεπηγμένος,
Ὁ μικρός οὗτος καὶ πολύτροπος βίος.
Ἄνω κινεῖται, καὶ περισπᾶται κάτω
Οὐχ ἵσταται γὰρ, κἂν δοκῆ πεπηγέναι..
Φεύγων κρατεῖται, καὶ μένων ἀποτρέχει.
Σκιρτᾷ δὲ πολλὰ, καὶ τὸ φεύγειν οὐκ ἔχει.
Ἕλκει, καϑέλκει τῆ κινήσει τὴν στάσιν.

(«Це коротке і багатогранне життя є якесь колесо, що крутиться на нерухомій осі: то йде воно вгору, то котиться униз, і хоча уявляється чимось нерухомим, однак не стоїть на місці; тікаючи, тримається на одному місці, і тримаючись, тікає; стрімко скаче і не може зрушитися з місця; силкується своїм рухом перемінити положення і від того ж руху повертається у попереднє положення» 12.)

Нарешті, в елегії «Про шляхи життя», підбиваючи, так би мовити, підсумок своїм поглядам на тутешнє життя, поет з надзвичайною силою і енергією почуття каже:

«Усе, усе тут скорбота для смертних, усе предмет сміху, легкий пух, тінь, примара, роса, подув, швидкий політ птаха, сон, непостійна хвиля, стрімкий потік, слід корабля, вітер, порох, рухливе колесо, яке своїми оборотами, то швидкими, то повільними, приводить те саме: пори року, ночі, дні, турботи, смерть, печалі, задоволення, хвороби, втрати, удачі» 13.

З таких окремо взятих акордів меланхолійно настроєної душі складається, наприклад, така елегійна композиція.

«Чому не маю легких крил ластівки або голубки? Зі швидкістю втікав би я із суспільства смертних! Жив би я у глибині пустель, між дикими звірами; вони кращі за людей. Там, принаймні, минали б мої дні без нудьги, тривог і суму! Перевершуючи тварин своїм розумом, який пізнає Божество і підноситься до небес, я в надрах споглядання спожив би насолоду мирного життя. Там лунав би мій голос, як з вершини гори, і я волав би до мешканців землі: люди, приречені до смерті, істоти, які скоро гинуть, ви, які живете тільки для того, щоб зробитися здобутком могили, і ганяєтеся за порожніми примарами, чи довго ви тягнутимете ланцюг ваших оман. Вітрогоне! Зупини на хвилину свої блукаючі думки, і подивимося разом на рід людський.

Один вирізнявся бадьорістю і силою: статний і гордий, із заздрісно складеними гнучкими членами, він панував над своїми товаришами. Інший, виблискуючи красою, як ранкова зоря, вабив до себе погляди всіх; він сяяв між чоловіками, як весняна квітка. Інший славний подвигами своєї бойової хоробрості, а той, люблячи пристрасно полювання, ніколи не упускав здобичі, він спустошив ліси і гори. Цей був охочий до бенкетів і розкішних обідів; потопаючи в приємностях стола, він вичерпав своїм черевом і сушу, і води, і повітря; але ось тепер він старезний, згорблений старий, краса його зів’янула від подиху льодовитої старості.

Прийде старість, і пробачайте сило й красо! Почуття відрікаються від задоволень, і людина живе вже наполовину, більша частина її в могилі.

Той надимається своєю вченістю, а цей з гордістю вказує на могили своїх предків; інший дивує всіх широтою свого розуму і блиском своїх знань. Іншого душить багатство, а він ще незадоволений ним. Суддя чваниться своїми витівками! Тиран, оточений невільниками, які обтяжені ланцюгами і покриті закривавленим руб’ям, обтяжує землю і нехтує небо.

Бідні! Скоро перетворяться вони на купу пилу! І їх чекає однакова доля. Бідняка і багатія, царя і раба, усіх обійме одна темрява і всі оселяться в одному місці. Одна вигода на боці великих землі: їх поховають із пишною церемонією, поховають у багатих мавзолеях; імена і титла їх залишаться на мармурі або міді!

Нехай інший помре не скоро, але все-таки помре! Ніхто не відділений від загального закону. Усі, в свою чергу, будуть огидними черепами і обгризеними кістками!

Зникне тоді і гордість! У бідняка не буде турбот. Хвороби, ненависть, злочини, пристрасть, непомірність, злочинні задоволення, усе знищиться! Смерть міцно тримає своїх полонених і дасть їм волю лише в той день, коли воскреслі тіла з’являться, щоб більше не вмирати.

Ви, у кого перед очима перемінюються усі ці видовища, послухайте моїх порад! Не довіряйтеся неправдивому світу, женіть геть чарівність цього земного царя, цього хижака, що зазіхає на ваші блага; його пещення тягнуть за собою смерть! Слава, гідність, народження, багатство — все суєта! Залишимо це іншим, а самі поспішимо до неба, де сяє невимовне світло Тройці!» 14

Наведених нами прикладів і уривків з елегійних віршів Григорія, здається, досить для доказу рішуче переважаючої, панівної ролі в них меланхолійного почуття. Принаймні нам уявляється зайвим зупинятися детальніше, ніж це потрібно для нашого дослідження, на тому, що само собою кидається в очі, або, краще сказати, у душу читача після прочитання ним кожної з елегій поета. Не збираючи тому нових рядів цитат на підтвердження, на наш погляд, того, чого не потребує в ньому положення, що меланхолійний елемент у ліричній поезії Григорія становить основне її забарвлення, дозволимо собі відіслати читача, який звик керуватися власним враженням, до самого тексту елегійної поезії нашого автора. Тут же на черзі постає питання, відповідь на яке — важке завдання для дослідника. Як пояснити утворення і розвиток у відомого представника високого і чистого християнського віровчення, у богословові κατ’ εξοχήν [переважно], такої глибокої меланхолії, у смутний тон якої налаштована майже вся його поетична ліра? У цьому пункті зустрічаємося, між іншим, із завданням і інтересом спеціального церковно-історичного дослідження про Григорія Богослова; цією обставиною частково пояснюються і складність поставленого питання, і труднощі його з’ясування при дивній убогості наукової літератури щодо цього предмета. З думкою ж німецького доктора богослів’я Шубаха, за яким «для з’ясування цього питання достатньо проливають світло життя і твори святого отця, старанніше за дослідження» не можна цілком погодитися. У тому і труднощі завдання, що обидва ці предмети — і життя, і твори Григорія — самі потребують солідного історичного коментаря. Причини, які якщо і не вичерпують усієї сутності цього питання, але в усякому разі не можуть бути усунуті при його з’ясуванні, ми ділимо спочатку на загальні, абстрактно-філософські, приватні, історичні. Причини першого роду тісно пов’язані із загальними началами християнського світогляду і пояснюються особливо при порівнянні його зі світоглядом давньокласичним. Глибоку відмінність, між іншим, і щодо інших їхніх рис ми вже мали випадок коротко визначити, ведучи мову про внутрішній зміст ліричних творів святого отця. Тут же ми обмежимося тільки естетичним, або ідеальним, поглядом і звернемо переважно увагу на той вплив, який мали античний світогляд і християнство на характер поезії та її ідеали.

Красномовний тлумач таємничих шляхів Провидіння, єпископ Гіппона Августин, небагатьма словами виражає протилежність як у релігії, так і мистецтві між язичницьким і християнським світами. «Два роди любові створили два гради. Любов до себе, доведена до зневаги Бога, створила град земний; любов до Бога, доведена до зневаги себе, створила град Господній». Для характеристики давньогрецького світогляду достатньо слів: «любов до себе, доведена до самообоження». У цих словах — уся таємниця еллінізму. Основні ідеї, якими перейнятий давньогрецький погляд на життя, прекрасно відбивається в релігійних віруваннях греків. Але що таке була їхня релігія? Вона, по суті, і була культом самообоження, служінням людській природі, апофеозом краси і прекрасного життя. Геродот говорить, що «релігію і богів створили еллінам Гомер і Гесіод» (Herodot, 2, 52). Це зауваження набожного поетичного історика, можливо, справедливіше, ніж він думав; але з якого погляду і в якому сенсі? З одного і тільки одного художньо-поетичного погляду, хоча б і в тому самому сенсі, який коротко, але дуже влучно сформульований у Геракліта: «Боги — це безсмертні люди, а люди — смертні боги» 15. Тому Геродот міг би сказати точніше, що Гомер і Гесіод створили еллінам цікаву галерею художніх творів, яка в сонмі олімпійських богів і богинь представляє типи людського життя, створені фантазією і перенесені на пластичні образи й картини. Ці образи й картини, на естетичний погляд, безперечно прекрасні; але щодо релігійного, власне, почуття щонайменше легковажні. І в дійсності греки і після Гомера з Гесіодом, як і раніше за них, залишалися тими ж атеїстами, або, якщо завгодно, пантеїстами, які не відділяли ні релігії від мистецтва, ні релігійного почуття від почуттів естетичних. Погляд грека на людське життя сам собою вже випливав і визначався з поглядів його на божество. Якщо, як думав він, «все божественне і все людяне» (πάντα ϑεία καὶ ἀνϑρώπινα πάντα) 16, то і в людині все нормально, все в найкращому порядку, всі прояви його життя розумні, наскільки вони відповідають єдино гідній людини меті життя — повній, безтурботній насолоді. «Це народ, — характеризує еллінів Єрнест Ренан, — безтурботний, бере життя, як річ, відлучену від усього надприродного, від усякої задньої думки» 17. Сама старість для грека не мала якого-небудь морально-повчального значення, вона не приносила йому іншої думки й іншого відчуття, крім бажання підтримати в собі бадьорість тіла й енергію духу для сприйняття зовнішніх задоволень життя. Образ смерті служив тільки як приправа до цих задоволень. «У Греції, — зауважив Шерр, — зробили вдалий досвід — побудувати все життя художнім способом» 18. І дійсно, найбільш серйозні ідеї і настанови набувають у греків веселого відтінку, обертаються на предмет естетичної насолоди і художнього споглядання. Релігійні церемонії є у греків веселим бенкетом, яким боги залишаються дуже задоволені, тому що і на їхню долю там перепадає чимала дещиця вина й м’яса. Найвищі свята є оперними виставами. Трагедія, комедія, хори танцюристів, гімнастичні ігри становлять частину культу. Грекові і в голову не приходить, що шанування бога може бути умертвінням своєї плоті, постом, трепетною молитвою, глибоким каяттям грішника. Йому незрозуміло, навіщо чинити насильство над своїми людськими прагненнями. Немає розладу всередині людини, немає роздвоєння, тим більше немає нічого схожого на боротьбу між духом і тілом, між чуттєвим і надчуттєвим, як немає подібного роздвоєння в самому божестві. Йому здається, навпаки, що не любити життя, не насолоджуватися ним — це і значить грішити; що жертва Богові — не «дух скрушений», а дух на висоті його захвату, що потрібно взяти участь у веселощах богів, показати їм видовище довершеного голого тіла, підняти людину до них самих при сприянні всієї розкоші, яку можуть уявити об’єднані зусилля мистецтва і поезії. Для них це і є почуття, це і є той ентузіазм і побожність. Те ж почуття створило і виховало в античних греків і літературу з мистецтвом; марно шукали б ми Бога і в їхніх живописців і скульпторів, як і в їхніх поетів. Ми не хочемо цим сказати, що у давньогрецькій літературі не було місця вираженню скорбот і суму, як елементів не тільки поетичних, але і життєво-реальних, загальнолюдських. Кожний хоч трохи знайомий з літературними творами класичної давнини може навести з Гомера, Піндара, Алкея, Симоніда, Евріпіда, Платона, так само як з Лукреція, Вергілія, Сенеки, Ювенала цитати, з якими багато місць скорботно-елегійної поезії Григорія представляють буквальну подібність. Поет для вираження свого душевного смутку вживає нерідко ті ж слова і ті ж вислови, користується тими ж образами і подобами, які використовували і прадавні поети 19. Але під цією зовнішньою подібністю мови і букви ховається величезна різниця між першим і останніми як у джерелах їх душевного смутку, так і в самому його характері. Сумні мотиви у творах давньогрецьких поетів природно випливали з тієї ж основної стихії їхнього матеріалістичного світогляду — відчуття насолоди життям. Грек любив життя до обожнювання; а до почуття пристрасної, захопленої любові до улюбленого предмета завжди і неминуче домішує і почуття суму вже при одній думці — безповоротно втратити його, назавжди розпрощатися з ним. І це сумне почуття розвивається прямо пропорційно з почуттям любові до цього предмета і насолоди ним. Смерть для грека була рівноцінна знищенню; із втратою життя він зникав для життя, як «зів’яла квітка», як «змертвілий лист» 20. А ця, власне, фізична сторона життя і смерті і становила всю суть в очах матеріаліста-грека; що ж стосується морального сенсу людського життя і майбутнього стану, то перший не відділявся у греків від естетичного ідеалу, а останнє уявлялося ним у такому вигляді, який для діяльного розуму, власне кажучи, набагато важче, ніж повне знищення. Хоч як живий в деяких з їхніх поетів опис Єлисейських полів, що служили житлом душ героїв, але народне вірування надавало безтілесному духу лише примарне і безбарвне існування в безвідрадному Аїді. Відомий прекрасний епізод «Одіссеї», у якому герой розповідає у феакійській аудиторії про своє відвідування «країни тіней». На запитання Алкіноя, чи не бачив там Одіссей кого-небудь із славних бійців, які боролися пліч-о-пліч із ним під стінами Трої, Одіссей розповідає йому сумну повість про деяких з своїх колишніх товаришів. Із неї характерна особливо його розповідь про свою зустріч з Ахіллесом. Ахіллес дивується, що змусило відважного Одіссея проникнути в ці похмурі межі, де мертві, хоча й живуть, але позбавлені почуття, «безжиттєво»… Коли Одіссей намагається утішити його нагадуванням про безсмертну славу, що оточує його ім’я, безвідрадна відповідь Ахіллеса передає в найтемніших фарбах його погляд на долю людства, який місцями перетікає в переконаннях поета і становить одну з характерних рис його улюбленого героя. «Жива собака краще за мертвого лева», — говорить Ахіллес.

Краще б хотів я живий, як поденник,
працюючи в полі,
Службою в бідного орача хліб добувати свій
насущний,
Ніж тут над бездушними мертвими царювати,
мертвий.

Ось на яке безсмертя прирікало язичництво навіть найкращих і найхоробріших.

Хоч як весело і щасливо, або, краще сказати, тому що весело і щасливо жили вічно юні греки, забавляючись і життям, і всіма найважливішими елементами його — релігією і богами, політикою і державою, наукою і мистецтвом вони, не маючи чіткої уяви про майбутнє життя і твердого переконання у безсмерті душі, були нещасні в самому своєму щасті, вони фатально були піддані одному, можна сказати, природному, але, по суті, жахливому недугу — смертобоязні; з думкою про смерть як нещасливий вирок невблаганної долі грек не мав ні засобів, ні підстави примиритися; смерть була для нього безумовним злом, а він — безумовною її жертвою. І чим щасливіше, очевидно, він жив і насолоджувався життям, тим чуттєвішим був до страху смерті. Звідси зрозуміла і незвичайна чутливість грецьких героїв до тілесного болю, і їх схильність до стогонів і сліз бід незначної фізичної недуги. Нас дивує в «Іліаді» образ Менелая, який «тремтить» через легку рану, завдану йому стрілою ворога (Пандора), і настільки чутливого до страху смерті, що, очевидно, він ледь не зомліває, поки не заспокоюється завдяки запевненню, що «шипи пернатої» не проникли в тіло. Не менш дивним видається нам і драматичний інтерес однієї із трагедій знаменитого Софокла («Філоктет»), заснованої на стражданнях від болю в нозі в її героя і на його криках і скаргах через цей фізичний біль.

Відповідно до джерела свого походження печаль у давньогрецькій поезії і характер мала скоріше печалі розпачу внаслідок фатально неминучого розладу між бажаним і здійсненним, ніж печалі і прикрощі душі внаслідок свобідно-морального і свідомого невдоволення людини самою собою і довколишньою дійсністю.

Не така меланхолія, що вирізняє ліричну музу нашого християнського поета. Хоч наскільки сумні її мотиви і печальні тони, хоч наскільки густі фарби і її похмурі образи, в його творах не можна підмінити жодного звуку, жодної риси вираження афекту душі, близького до розпачу давньокласичних поетів.

Печаль святого отця і її скорботні звуки, навпаки, закінчуються там, де починаються крики розпачу язичницьких елегіків, і навпаки, звучать сумно там, де лунають захоплені акорди насолоди язичницької ліри. Душі святого Григорія, м’якої, ніжної, але завжди вірної самій собі і постійної, залишалися зовсім далекими і ті однаково нечисті внутрішні зрухи, якими надихаються багато і з новітніх ліричних поетів, які, зневажаючи світлом християнської істини, заперечуючи і нехтуючи надприродну і небесну мету, призначену нам Господом, помиляються не тільки «у своїх вимислах», як говорить апостол (див.: Рим. 1, 21), про прадавніх людей, але і у своїх душевних «налаштуваннях», у своїх душевних афекціях, що апостол називає «затьмаренням нерозумного серця» (див. там само). Шукаючи в цьому житті єдино щастя і ніде не знаходячи його, спрямовуючи і напружуючи свої зухвалі помисли до вищих, таємничих шляхів Провидіння тутешнього життя і не будучи в стані ні проникнути в них, ні пояснити їх собі, вони, удавано або дійсно, впадають у відчай; груди їхні роздираються чорним безутішним і безвихідним сумом, і ті, що хвилюються нею, вони або нарікають на Бога, або, забавляючись і граючи на цих нотах скорботи і зневіри, знаходять єдину розраду для себе у виливі цих дратівливо-мінорних звуків у своїх віршах 21. Нічого спільного не мають ні подібна поезія з поезією істинно християнською, ні подібні поети із представником останньої, що цікавить нас — Григорієм Назіанзином. Душевна скорбота його відрізнялася від настрою «співаків суєтно-світової скорботи», як небо від землі. Свою скорботу він називає, як Павло (2 Кор. 7, 10), печаллю у Бозі і відрізняє її від печалі віку цього, яка творить смерть і від якої він відвертався. «Звертаючи погляд на самого себе, — говорить арх. Порфирій, — поет відкриває дуже багато таємного і незбагненного для свого розуму, помічає сильну боротьбу у своїх бажаннях, виявлення чуттєвості, що обмежують високий політ його духу, безліч спокус, що загрожують згубною небезпекою душі з боку ворогів спасіння. Через це він визнає земне життя тяжким і суєтним; але водночас мириться зі своїм життям тому, що живо уявляє собі Божественний Промисл про долю кожної людини, а також і тому, що одушевляються очікуванням небесних радощів і блаженного спілкування із Пресвятою Тройцею, славі Якої було присвячене все його істинно подвижницьке життя. Його любов до Господа така жива і сильна, що кілька хвилин, проведених у товаристві людей дозвільних і суєтнолюбних, незнайомих із заняттями богомислія, породжують у ньому глибоку печаль… У своїх елегіях він постає перед лицем Господа із воланням сердечного скрушення за свої найлегші спотикання, зі зворушливим проханням Його сприяння в усіх своїх ділах, а також з висловленнями полум’яного бажання споглядати Його не тільки очима віри, але й віч-на-віч» 22. Ця «печаль у Бозі» — далеко не те, що незрозумілий, неясний крик душі, який безсило рветься проти безпричинних зол і скорбот тутешнього життя; ще менше вона — фатальний страх перед фатальним моментом, у який Парка 23 перерве нитку життя. Найясніше виступають у цьому досить складному психічному налаштуванні усвідомлення несумірності потреб нашої душі з усіма благами, з усім щастям тутешнього життя і спрага нашого вищого духовного задоволення, томління за вищим ідеалом (див.: Мф. 5, 4). Ця печаль — чистий продукт християнства. З’єднавши ідеал людини з вічністю, християнство зріднило і нову літературу з новим почуттям меланхолійним, що озивається тугою душі за її дійсною батьківщиною, за її батьківщиною в небесах. Звідси і ці ліричні звуки скорботи і пісні про нещастя земного подорожування. Зруйнувавши давньокласичний лад життя, у якому естетична релігія вела до досконалості шляхом насолоди, Євангеліє висунуло новий принцип — самозречення і страждання, і сформулювало нечуване ще положення: «Блаженні ті, які плачуть». Це новозавітне положення і стало вихідною точкою для представників як християнської літератури в усіх її видах, так і християнського мистецтва у всіх його різновидах і надавало всім взагалі творам їх елегійного колориту. Таким чином, із усіх літературно-поетичних форм елегія виявилася найбільш відповідною характеру думок і почуттів, що надихають духовно-християнських письменників, і тому склала один із найбільш художніх розділів у християнській ліричній поезії.

Але крім вищевикладених загальних роздумів щодо скорботного почуття, яке проникає у життя і твори святого Григорія Богослова, меланхолійний характер його поезії обумовлювався, без сумніву, особистими причинами. Ми могли б розділити ці особисті причини, наскільки розуміємо їх, на два розряди: а) на внутрішні, психологічні і б) зовнішні, історичні. До першого, що випливає із корінних властивостей духовної природи поета, із самого складу і характеру його інтелектуальних здібностей, насамперед потрібно віднести, здається, занадто сильно розвинену в ньому схильність до споглядально-умоглядної діяльності мислення. Довго і часто замикаючись у цій улюбленій ним царині чистого умогляду і цілком віддаючись йому, мислитель-поет виявляє незвичайну винахідливість у пошуку своєю багатою поетично-філософською уявою приводів для печального, меланхолійного настрою. Ця характерна спекулятивна його схильність, що спонукує допитувати з усією строгістю логіки свій розум, часто навіть щодо таких питань, які самою своєю сутністю не мають відповіді, простежується особливо щодо ідей метафізичного характеру. В елегії: «Περὶ τοῦ πρὸς Θεὸν πόϑου» [«Про томління до Бога») Григорій Богослов із щирим сердечним криком бідкається через нещасливу годину свого народження тільки тому, що він, скільки не намагається, не може осягнути Бога. Скрушуючись цим, він звертається до своєї матері: «Мати моя, для чого ти народила мене, коли не можу ні думкою осягнути, ні висловити Бога, скільки бажаю? Осяяло, щоправда, очі мого розуму мале якесь осяяння Пренебесної Тройці; але більшість, до скорботи моєї, вислизає від мене, пролетівши швидко, як блискавка, раніше ніж наситився я світлом. А якби тут міг я осягнути Тебе, улюблена Тройце, то не став би скаржитися на утробу матері, що народила мене; це значило б, що я народився в добру годину» 24.

Але найбільше завдає клопоту поетові в цій царині сама людина з її двоїстою природою. Головним, вихідним началом і причиною нашого постійного внутрішнього занепокоєння, наших вічних душевних дисонансів і збурювань, як і взагалі корінним началом усіх зол і нещасть, що гноблять людину і зсередини, і ззовні, святий Григорій визнає

Πατρὸς τ̉ αρχεγόνοιο πλάνην καὶ μητρὸς ἀλιτρὴν
Πάρφασιν, ἡμετέρης μητέρα μαργοσύνης 25.

Але це пояснення не задовольняє аналітичну сторону його розуму. Глибше вникаючи в людську природу і, як каже він, філософствуючи про неї, спонукуваний невідступним бажанням пояснити собі найбільш незрозуміле, найбільш темне і загадкове з усіх творінь — істоту людини, він знаходить безпосередню причину нашого постійного внутрішнього розладу і дисгармонії в самому первісному творенні і влаштуванні людини. Уся глибока таємниця її полягає саме в тому, що людина за самою своєю природою істота двояка, складена з двох різнорідних елементів. Яким нерівним, тяжким і обтяжливим шлюбом з’єднана наша душа — проста, духовна, безсмертна субстанція, — з матеріальним, тлінним і знищуваним тілом, — це святий отець добре знає не тільки з філософії, а з живих і переконливих відчуттів своєї зболілої душі й серця. Але йому хотілося б саме проникнути в саму таємницю творчого задуму цього зв’язку душі з тілом. І це його бажання тим сильніше і томливіше, чим темніше і загадковіше сам його предмет. Неспроможний пояснити його, поет дає у своїх елегіях повний простір своєму почуттю печалі, своїм сльозам і скрушенню, з якими він оплакує це для нього «οὐλομένην συζυγίαν» [«згубне з’єднання»], ще більше дратуючи свою душу зворушливими звертаннями до неї з такими марними питаннями:

«Хто зробив тебе, душе моя, трупоносицею, хто міцними узами прив’язав до життя, хто змусив безперестанно тяжіти до землі? Як ти — дух — змішалася з дебелістю, ти — розум — поєдналася із плоттю, ти — легка — об’єдналася з тягарем? Усе це протилежне між собою і протидіє одне одному… На жаль, наскільки згубне для мене таке з’єднання» 26. «Душа — Божий подих, — говорить він в іншому місці про ту ж ворожнечу душі з тілом, — і будучи небесною, вона терпить змішання із земним. Це світло, закрите в печері, однак Божественне і невгасиме» 27.

Звідси людина — «і найвеличніша і заразом нікчемна, і земна і небесна, і тлінна і безсмертна» 28. Двоякістю її природи пояснюється і подвійність душевних її прагнень, що спрямовуються до двох прямо протилежних полюсів; одні — «вгору», до Бога, інші — «долу», до предметів, що підлягають почуттям (зовнішнім), і руйнуються разом з ними в часі. Звідси і ця дисгармонія, і ця боротьба між тою й іншою частиною людини — величною і нижчою; звідси, нарешті, говорить поет, людина любить і тутешнє життя, через рідну свою прихильність до землі, з якої взята вона, і запалюється бажанням вищого життя, яке причетне до життя Божественного.

Загалом кажучи, метафізичний елемент, особливо з його морально-релігійного погляду, займає в ліричних віршах Григорія, якщо дозволити собі подібне порівняння, таке ж важливе місце і має таке ж характерне значення, приблизно, яке в ліричних творах Піндара має елемент міфічний.

При вивченні питання про походження «метафізичної» печалі святого Григорія Богослова, що виражається в суб’єктивному елементі його ліричних віршів, один західний авторитетний учений, який присвятив окрему працю огляду давньохристиянської літератури IV століття, знаходить в елегіях поета сліди деяких сумнівів у вірі. «Іноді, — зазначає Вільмен, — він (Григорій) здається просто пригніченим під тяжкістю своїх скорбот, коли він з меланхолійним поглядом на людське життя, яке з’єднує муки своїх спогадів і свої сумніви в ділах віри. Рідко душа, яка ще зберігає релігію, але вже стоїть на краю безодні, відчуває більш гірку скорботу. Внутрішній діалог, сповнений того похмурого стану духу, який межує з розпачем, тільки що не переходить у нього, він зображує себе блукачем, слабким, без батьківщини, без впевненості в надійному притулку могили, здоланим нещастям, байдужим до всього, крім Бога, свого страху і своєї надії» 29. Закінчуючи цими сильними словами свій трактат про Григорія, Вільмен, на жаль, не підтверджує їх самим текстом поета, не вказує самим прикладом, де ж, у яких саме його віршах, або навіть у якому з них виражається цей «découragement qui touche au désespoir» [«похмурий стан духу, що межує із розпачем»], висловлюються ці «transes de sa foi»? Правда, дев’ятьма сторінками вище Вільмен, збираючись рецензувати поетичні твори Григорія, наводить як найбільш характерний зразок тону і змісту їх, прекрасний з поетичного погляду вірш «Про людську природу». Але до цього вірша він подає, у вигляді інтродукції, таке дивне міркування.

«Більшість віршів поета — релігійні споглядання, які, незважаючи на відмінність розуму і часу, мають не одну споріднену сторону із мріями поетичної фантазії в наші дні скептичного пересичення і соціального прогресу (qui, malgré la différence des génies et des temps, ont plus d´une affinité avec les rêveries de l´imagination poétique dans nos jours de satiété sceptique et de progrés social). Подібні риси особливо представляють тих з них, сувора краса яких (dont de charme austère) випередила, здається, найкращі зразки натхнення нашого меланхолійного століття і які при цьому цілком зберігають печатку ще нової і навіть у сумнівах його щирої віри» 30.

У цьому роздумі ми мали побачити, якщо не пряме протиріччя, то досить сильне заперечення викладеного нами вище щодо цього зауваження, яким, як пам’ятає читач, ми усуваємо можливість зближення віршів святого Григорія Богослова з тим, що Вільмен називає «les rêveries» (маренням, гріхами, мрійністю) «поетичною фантазією в наші дні скептичного пересичення і соціального прогресу», — якби ці роздуми не були дивним протиріччям критика самому собі. З боку скептицизму і сумнівів у справі віри найближчу аналогію з творами «сучасного меланхолійного століття», на думку Вільмена, представляють ті самі вірші святого отця, які «цілком (tout) зберігають печатку віри». І навпаки, автора таких «чарівних віршів, що ні на хвилину не втрачають печатки віри», Вільмен не далі, як через дев’ять сторінок своєї рецензії, уже бачить з релігійного погляду «на краю безодні похмурого стану духу, що внутрішньо роздирається і межує із розпачем». Тим часом, знову в іншому місці він говорить, що le poёte n´est pas encore brisè par la douleur; et la religion lui donne moins d´effroi que d´esperance («поет ще не скорений скорботою, і релігія вселяє йому менше страху, ніж надії» 31 ). На цих різнорідних і суперечливих поглядах Вільмена на поета-богослова, нам здається, позначився сам характер різнопредметних його досліджень, що складають зміст його праці. Викладаючи в одній порівняно невеликій книзі (на 543 с. in 8°) життя і літературну діяльність понад дванадцяти першокласних християнських письменників IV століття, Вільмен не міг, мабуть, цілком уникнути недоліків поверхового вивчення деяких з них окремо. У його трактаті про Григорія Назіанзина зустрічаємо не строго наукове і солідне дослідження, що ґрунтується на повному, докладному аналізі життя і творів письменника і перейняте однією загальною і об’єднавчою ідеєю, навіть не науковий етюд, а доволі поверховий, живо викладений, але легкий ескіз, який Вільмен, як француз, мабуть, писав під живим враженням не тільки окремих, ретельно не продуманих п’єс поета, але навіть окремих розрізнених місць однієї і тієї ж п’єси. Не можна, мабуть, за цим чисто зовнішнім резоном сказати того, щоб вищенаведені критичні його тиради були зовсім безпідставні і безумовно несправедливі.

Читач, швидко прочитуючи деякі вірші святого Григорія, може і сам, якщо не розділити до певної міри з Вільменом цього безпосереднього враження на нього тексту поета, то, принаймні, побачити в ньому деяке виправдання для подібних вражень і суджень. Місцями поет з явною душевною гіркотою обурюється безпросвітним мороком і невідомістю, що охоплюють наш розум, із сильними вибухами почуття озброюється проти нерівного розподілу в людському житті лиха і блага, проти повсякчасного торжества несправедливості над правдою, проти мерзенного приниження, малоцінності і неважливості чесноти. І це далеко не топіки, не загальні які-небудь бліді і безбарвні місця у віршах поета; ні, у ці живі протести, у ці енергійні нарікання і скарги поет вкладає всю свою душу. В одному місці поет навіть «наважується», висловлюватись справжніми словами його визнання, на наступне «правдиве» («ἐτήτυμον») слово: «Людина є Божа іграшка (παίγνιον), подібна до однієї з тих, які можна бачити в містах» 32. У листі до Євдоксія, ритора, скаржачись на своє безвідрадне і безпорадне становище як людини і пастиря Церкви, святий Григорій Богослов допускає вислів: «Христос спить» («Χριστὸς καϑεὺδει») 33. Але у велику впав би оману той, хто, ізолюючи уривки й окремі образні вислови поетичної мови святого отця, — вислови, якими, скажемо для випадку, рясніє високопоетична мова наших церковних піснеспівів і які в контексті отримують зовсім інше висвітлення, — хто знайшов би в них підставу звинувачувати поета в релігійному скептицизмі або дорівняти його у своєму висновку до новітніх європейських поетів, які надихаються соціальними або песимістичними ідеями. «Στεῤῥοτέρην ἀδάμαντος ἐνὶ φρεσὶ πίστιν ἔχοντα» («у серці в мене була віра твердіша за адамант»), — говорить поет в одному зі своїх віршів 34, і про це голосно свідчать і життя його, і вся його літературна діяльність. Висновок найбільш журливих і меланхолійних п’єс поета незмінний, а саме — вираження живої і твердої сили віри. «Для людей, — від його душі лунає голос цієї адамантової віри, — одне тільки благо, і благо міцне, — це небесні надії» 35. Підбадьорений цими «небесними надіями», до кінця днів святого подвижника, що світили йому втішним променем у темній юдолі земного життя, він неухильно і неослабно йшов до Вищого Джерела всякого блага, до Пристановища всіх струджених і обтяжених. І у важкі хвилини багатостраждального свого життя, збуреного нещастями і обтяженого тягарем бід, святий муж уболівав душею набагато більше за інших маловірних людей, ніж за себе самого. «Найбільше в скорботах моїх турбують мене легкодухі, — читаємо ми в його елегії «Κατἀ τοῦ πονηροῦ εἰς τὴν νόσον» [«Проти диявола під час хвороби»], — боюся, щоб хтось з них не спотикнувся, побачивши мої нещастя. Небагато людей з твердою душею — людей, які з любов’ю приймають усяке Боже відвідування, чи приємне воно, чи сумне для них, і знають, що всьому є причина, хоча й прихована вона в глибині Божої премудрості» 36. Ми навіть схильні дивитися і на найбільш драматичні монологи поета, або, як називає їх Вільмен, який вбачає в них присутність скептичного елемента, на «внутрішні діалоги» його як на вираження, під виглядом уособлення у власній особі поета, властивостей людського розуму взагалі, який неохоче підкоряється у вищих питаннях віри істинам одкровення, принаймні, який не завжди задовольняється ними. І з цього погляду самі ці сліди і бродіння скептичних ідей у релігійно-психічних процесах поета, так художньо зображених ним у цих «внутрішніх діалогах», отримують також вищу морально-дидактичну мету. Живе почуття французького критика правильно підказало йому назвати ці драматичні монологи поета «внутрішніми діалогами». Але саме їх внутрішній бік він, нам здається, і не зовсім правильно уявляє собі, вбачаючи в них похмурий стан душі, близької до розпачу. Зовсім не в розпачі полягає драматизм елегій поета, які маються ним на увазі, і не з його духом ведеться внутрішній діалог у них. Діалог у них, як і внутрішня боротьба, ведеться між природним, собі самому наданим розумом плотської людини, налаштованим і схильним, навіть і на найвищому рівні свого розвитку, до людських слабкостей взагалі, і між вищим усвідомленням духовно-моральної людини, керованим надприродним світлом Божественного Одкровення і Христовими заповідями. У ступені енергії цієї внутрішньої боротьби тим часом, на наш погляд, і полягає драматизм аналізованих елегій поета. Кращий коментар цього «внутрішнього діалогу» знаходимо в простих і ясних словах самого поета: «Два, точно два розуми в мені: один добрий, і він слідує за всім прекрасним, а другий гірший, і він переслідує тільки гірше. Один розум іде до світла і готовий покорятися Христу; а другий — розум плоті і крові, тягнеться у морок і згодний здатися в полон князеві темряви. Один звеселяється земним, шукає для себе корисного не в постійному, але в минущому, любить бенкети, сварки, обтяжне перенасичення, сором темних справ і обмани, іде широким шляхом і, покритий непроникною млою нерозсудливості, забавляється власною згубою; а інший захоплюється небесним і уповає як на теперішнє, в одному Бозі покладає надію життя, тутешнє ж, піддане різним випадковостям, вважає нічого не вартим димом, любить убогість, труди і благі турботи та йде тісним шляхом життя. Бачачи їх боротьбу, Дух великого Бога спустився звище і подав допомогу розуму, зупиняючи повстання неспокійної плоті або втихомирюючи бурхливі води чорних пристрастей. Але плоть і після того має шалену силу і не припиняє боротьби; боротьба залишається нерішучістю. Іноді тілесне упокорюється розумом, а іноді і розум знову проти волі слідує за перемагаючою плоттю» 37. Чи можливо допустити, що святий поет насправді говорить тут особисто про себе самого, що він характеризує цією картиною внутрішньої боротьби дійсно свій моральний стан. Хто ж наважиться подумати, що найбільший із християнських подвижників, цей велетень чесноти і зразок майже недосяжної морально-християнської чистоти, встигнув настільки розвити в собі цей «σαρκός τε καὶ αἵματος νόον» [«розум плоті й крові»], що під його непереборним впливом він випробовував пристрасть до «бенкетів, сварок, обтяжного перенасичення, сорому темних справ і обманів», відчував прагнення і знаходив задоволення «йти широким шляхом і забавлятися власною згубою», — і це той самий, хто в тій же елегії говорить про себе: «Моє житло — печера, в ній самотньо веду я життя. У мене один тільки одяг, немає ні сандалій, ні вогню; живу однією надією. Лягаю на соломі, вкриваюся волосяницею» 38. Ясно, що ми маємо справу в цьому разі не з індивідуальним настроєм самого поета, а із загальнолюдськими рисами морального життя, психологічно скомбінованими в загальний тип її під виглядом цього «χειρότερος νόος» [«гіршого розуму»] і сконцентрованими в особі поета 39.

Вищезгаданий вірш «Про людську природу», який Вільмен цитує для обґрунтування своїх роздумів, не тільки не суперечить висловленому нами погляду на внутрішній бік метафізичних елегій поета, але позитивно пояснює і виправдовує його. Змістом його є виклад, за словами поета, «боротьба протилежних у ньому помислів» (ст. 16). Внутрішній бік цієї боротьби становлять саме метафізичні роздуми і міркування, тонко перемішані зі скаргами на суєту людського життя. Ці метафізичні роздуми і скарги, предметами своїх схильностей і своїми мотивами складають саме ті два типи релігійно-моральної думки і настрою, які у вищенаведеному вірші [див.: № 45. «Плач про страждання душі своєї», ст. 71] поет називає «δυτλοῦν νόμος» [«подвійний закон»], саме: «ἐσϑλὸς» і «χειρότερος» [«краще» і «гірше»], і які у своїй комбінації і у складності своїх проявів охоплюють і більше або менше характеризують моральну особистість кожної людини взагалі.

Як і в усіх інших прикладах діалогічного викладу, перша половина вірша своїм змістом має негативний характер. Такий прийом не можна назвати ні випадковим, ні по суті справи марним. Він ґрунтується однаковою мірою на спостереженнях зовнішнього практичного життя, як і на законах художньо-літературних і законах природної логіки розуму в усіх процесах пошуку істини. Істина, добро й краса, до якої б царини відносилися вони і в яких би формах проявлялися, повніше і глибше розпізнаються і легше сприймаються нами при їх порівнянні з негативними. Поет надає в першій половині вірша цілковиту, природну волю і почуттю, і розуму людини, щоб наприкінці п’єси довести його до усвідомлення спасительної істини шляхом самої самосвідомості. Згідно з цим, першим виявляє себе в елегії «χειρότερος νόος» [«гірший розум»]; його мова, сповнена сильних і зворушливих скарг, нарікань і висловів невдоволення наявним моральним світовлаштуванням, не свобідна і від деяких сумнівів, як це можна бачити, наприклад, із 85-ї строфи, що містить питальне звернення до душі: «Εἰ δ̉ οὔ μοι ϑεόϑεν σύ, τὶς ἡ φύσις» («А якщо ти не від Бога, то яка твоя природа?»). Попри все те, однак, ця негативна половина вірша, навіть узята окремо, сама по собі, без живого зв’язку з істотною і найважливішою частиною елегії, що міститься у строфах 123-126-ій, не справляє того враження, яке могло б виправдати вищенаведений висновок Вільмена про поета. Вільмен справедливий, безперечно, коли він, опираючись на розглянуту елегію як на один із найбільш характерних прикладів, говорить про меланхолійний погляд поета на людське життя. Але ми позитивно не бачимо в цій елегії виявлення стану духу поета, близького до розпачу, і релігійного настрою його на краю безодні. Ми не розуміємо, як критик, виголошуючи цей висновок, упускає з виду найвищою мірою важливі для правильного розуміння цього вірша заключні його рядки, у яких «ἐσϑλὸς νόος» [«кращий розум»], з торжеством повної і переможної сили віри над усіма внутрішніми коливаннями і сумнівами, виголошує: «Зупинися! Усе нижче Бога. Скорися Слову. Недарма створив мене Бог. Від нашого недомислу така думка. Тепер морок, а потім дасться розум, і все зрозумієш, коли будеш або споглядати Бога, або горіти у вогні».

Прочитавши, таким чином, до кінця елегію «Про людську природу» у повному, зв’язаному її викладі, не можна дійти висновку про близькість елегійної поезії святого Григорія Назіанзина до «скептичного перенасичення сучасного нам меланхолійного століття». На вищі і завжди ближчі людському серцю питання про життя і дух сучасне скептичне перенасичення у відомій елегії нашого вітчизняного поета: «Дар марний, дар випадковий, / Життя, навіщо ти мені дано?» — відповідає, дійсно, майже розпачем:

Мети нема переді мною:
Серце порожнє, дозвільний розум,
І сушить мене сумом
Монотонний життя шум.

Християнський поет-богослов на аналогічні питання про мету і сенс тутешнього життя відповідає у своїй елегії твердими словами віри: «Недарма створив мене Бог. Думати так — віддаватися малодушності. Незрозуміле тепер розкриється у майбутньому житті, коли відкриються людині райські двері».

Розбудовуючи однаковий з нашим погляд на меланхолійно-елегійний настрій поета, високоповажний автор цитованої нами статті про вірші святого Григорія зазначив: «При зображенні суєти людського життя поет спочатку зображає (в елегії «Про неважливість зовнішнього світу») картину достатку і щастя усіх відомих тварин (ст. 1-40), а слідом за тим, як контраст, змальовує явища минулого життя людства (ст. 41-70) і незадоволеність високих людських бажань у цьому житті. Тому після прочитання такого вірша в душі читача залишається вельми ясна уява того, що ми тут не дома, не на батьківщині і що наше життя зовсім не таке, яким має бути, незважаючи на запевнення крайніх прогресистів. Тим часом один додаток (в елегії «Про людську природу») — «недарма створив мене Бог» — не дозволяє мучитися безутішною і безнадійною скорботою. При цьому само собою спадає на думку відомий вірш Лєрмонтова «І нудно і сумно», в похвалу якому слідом за Бєлінським критики виснажили все своє красномовство; при порівнянні з віршами Григорія про суєту життя, він є не більш як слабким твором безнадійного мрійника. Це особливо тому, що у вірші Лєрмонтова мовиться тільки про те розчарування, яке буває при апатичному перенасиченні предметами пристрасних жадань або яке породжується невдачею у пригодах зовнішньої прихильності; тільки за це автор називає життя «пустим і безглуздим жартом». Не так змальовує суєту життя святий Григорій: він гірко оплакує загальнолюдські біди, але водночас зовсім підкоряється Божому провидінню. А які сильні, уразливі і сміливі вислови є у святого Григорія, про це можна судити з того, що після зображення немочей і людської смерті він вигукує: «Один і той же порох і цар Константан, і мій служитель: і гордим та одна перевага, що гучніший над ними плач, пишніша їх гробниця і довше зберігається на жалюгідному камені надгробний напис» (ст. 95).

Істинно, небагато можна знайти прикладів, де б так докладно, жваво і захоплююче розкривалася внутрішня боротьба людини із собою, боротьба її плоті з духом і суєта її теперішнього життя, як це зроблено у віршах святого Григорія Богослова» 40.

Набагато ближче, ніж Вільмен, на нашу думку, у поясненні причин глибокого скорботного відчуття, що пронизує життя і твори поета, підійшов до істини сучасний нам французький учений, абат Монто (Montaut). Ми однаковою мірою вважаємо невдалою його екскурсію в царину давньогрецької літератури, з якої він, для характеристики тону поезії святого Григорія Назіанзина, бере термін евріпідоманія (с. 63), як і проведену Вільменом аналогію між елегійними віршами святого Григорія Богослова і поезією скептичного перенасичення новітніх європейських авторів. Але ми не можемо не погодитися зі слушною думкою Монто, що «il faut s´elever jusqu´ à la hauteur mystique où il se place luimeme pour bien juger le la tristesse», тобто «щоб правильно судити про скорботне почуття поета, потрібно піднятися до тієї містичної висоти, на якій стояв він сам» (с. 66). Монто, втім, не перший висловлює цю думку. Рівно на двадцять років раніше за нього ми зустрічаємося з подібною ж думкою в Греньє, який розбудовує її набагато докладніше й образніше. «Найбільш таємна (secrète) причина смутку (dehoute) і скорботи Григорія, — читаємо в Греньє, — яку він однаково поділяє з усіма святими, полягала в усвідомленні ним недосяжності тут ідеалу моральної досконалості. Він мав бачити і на досвіді переконуватися у тому, що, так би мовити, межа його прагнень тим більше віддалялася від нього, чим більше він прагнув до неї. Як знання розкриває усвідомлення нашого незнання, так і душа, удосконалюючись, більше й більше переймається відчуттям своєї недосконалості; він бачив зло в тому, що вона — досвідчена (acquis), що для неї ясне те, чого їй бракує. Святі ні в що ставлять свої заслуги, хоч які дивні вони були б в очах інших людей; у них ніколи не виходить із голови євангельський вислів: будьте досконалі, як… Отець ваш Небесний (Мф. 5, 48). Прив’язавши свою думку до цього ідеалу неможливої досконалості, вони цілком жертвують собою в напрузі своєї морально-духовної енергії, у подвигах самоумертвіння і смирення. Нічим не буває задоволена їхня сувора совість, перед якою вони самі собі здаються злочинними (criminelles). Як великі артисти бувають найбільше незадоволені своїми творами, святі найбільше бувають незадоволені своїм життям. Жаль! Прикуті до землі, вони намагаються злетіти (d´escalader) на небо не силою хоробрості, як байкарські гіганти, а силою любові. Хто ж змалює всю скорботу цих шляхетних душ, коли вони, після усіх цих енергійних поривів вийти зі світу, залишаються у тому ж світі» 41.

Релігійно-містичний настрій святого Григорія, що відбився почуттям меланхолії в ліричній його поезії, розвивався під складним впливом різних обставин особистого життя і уже рано прищепився до ніжної і уразливої душі дитини. Найважливіші моменти його життя, починаючи від народження, супроводжувалися такими чудовими, знаменними подіями, в яких Григорій не міг не бачити волі Промислу, що наперед обрав його для вищих релігійно-моральних цілей 42. «Ледь вступив я у світ, — розповідає про себе поет, — як тут же зробився далеким для світу, бо присвячений у дар Богові, як агнець або улюблений телець» 43. Із щирою вірою в незвичайну промислительну щодо нього дію Божу поет у віршах про обставини свого життя викладає такі подробиці.

«Мати моя, бажаючи на колінах своїх тримати сина і наслідуючи священну Анну, зверталася до Бога: «Царю мій, Христе! Даруй мені побачити сина, і юний плід утроби моєї Ти приймеш у Своїй огорожі». Так мовила вона, і Бог почув її моління» 44. «Сприятливим же початком цього послужило їй видіння, показавши тінь бажаного; їй ясно представився і мій образ, і моє ім’я. І цей дар ночі став дійсністю: у моєї матері народився син. І якщо гідний я обітниці, це дар Бога, що дарував мене» 45. Таким чином, те що до свого народження присвячений своєю матір’ю, благочестивою Нонною, Богові, святий Григорій стає потім предметом найбільш ревних релігійно-виховних її турбот. «Ти народжений мною завдяки моїм молитвам, — обіймаючи улюблене своє дитя, говорила йому Нонна, — про те тепер і молюся, щоб ти був довершений» 46. І ніжне любляче серце дитини глибоко запам’ятовує ці теплі слова матері, живо переймається і почуттями, і бажаннями її 47. Під благотворним і в перші роки майже винятковим впливом строго моральних, по-материнському ніжних виховних турбот і піклувань про нього, дитя із ранніх років уже виявляється «гідним обітниці» Нонни і її молитов, виявляється «дарованим їй від Бога даром». «Я покорявся її бажанням, — говорить поет, — будучи ще отроком; юна душа моя приймала в себе новий образ благочестя; печатка зберігалася за мановінням Христа, Який явно розмовляв з рабом Своїм, зв’язав мене любов’ю до непорочності, приборкав мою плоть, вдихнув у мене гарячу любов до Божественної мудрості і до життя чернечого — початку життя майбутнього» 48. «Від пелен (ἐκ σπαργανών) вихований в усьому прекрасному, — говорить він про себе в іншому вірші, — бо мав довершені зразки для себе вдома, тоді ще набув я якусь старечу статечність, і як хмара до хмари, помалу збиралася в мені старанність до удосконалення. Я зростав, а разом процвітав у мені і розум. Я з радістю читав книги, в яких проповідується про Бога, і мав спілкування з мужами, які досконалі вдачами» 49. Отже, уже в перші роки свого віку святий Григорій демонструє унікальний побожний ентузіазм. Поет і святий виявлявся уже в дитині; він бачив небо відкритим, ангелів, які сходять для його підбадьорення і заохочення; він із душевною відвертістю розмовляв з Богом. Думки, що займали його юну уяву вдень, поверталися до нього в нічних сновидіннях; а сновидіння його, чисті й полум’яні, як самі думки, здавалися йому голосом звище, який він із захопленням слухав і точно зберігав його в пам’яті: «З дитинства, — говорить святий отець, — закликав мене Бог нічними видіннями» 50; «Нічними видіннями Христос вселив у мене любов до непорочного життя» 51; «У сні і нічнім видінні загорілася в мені любов до святого дівства» 52. Особливо сильний слід в його душі залишив по собі сон, що до кінця життя поета не згладився, розповідь про який є для нас прекрасним зразком стилю коротших описових епізодів у ліричних його віршах. Красою і стилем поетичного колориту, чистою в тонкощах художнього смаку подібні епізоди позитивно не поступляться кращим поетичним місцям давньокласичних авторів.

«Я був у тому ніжному віці, — розповідає про себе поет, — який, не володіючи знанням добра і зла, приймає їх від інших…

Якось у глибоку північ мені наснилося дивовижне видіння. Представилося мені, що поруч зі мною стоять дві діви однакових років і обидві чудової краси; але обидві одягнені пристойно, без усяких убрань, якими хизуються дівиці нинішнього століття. Ні золото, ні гіацинти не прикрашали їхні шиї, ні тонкі шовкові тканини, ні ніжно-полотняні матерії не обіймали ефектно їхніх форм. Очі їх не осінялися підфарбованими віями, і їх зовнішність не викривала в них жодного з тих засобів, що винайдені чоловіками, які ганяються за штучною окрасою жінок для збудження хтивості. У них не розсипалися по плечах золотовидні кучері і не грали з легким подихом вітерців. На них були білі плаття, що спускалися до землі. Погляди їх були опущені, обличчя закриті покривалом, крізь яке, втім, виднівся рум’янець сором’язливості, що розливався по обличчю. Скромно складені вуста їх уподібнювалися свіжій троянді, що лежить в окроплених росою чашечках. Побачивши їх, серце моє забилося радістю: вони здалися мені неземними істотами, їм було також приємно, що я із задоволенням дивився на них. Вони пестили мене, як ніжно улюблене дитя, цілували мене своїми вустами. Я запитав їх хто вони? Одна сказала: я — Чистота; друга: я — Цнотливість; але ми обидві предстоїмо Ісусу Христу і супроводжуємо тих, хто відмовився від шлюбу, щоб провадити небесне життя. Вони вмовляли мене полюбити їх усім серцем і всією душею і потім відлетіли в ефірні простори; а я залишився з сумним поглядом за ними» 53.

То був сон, але він справив глибоке враження на юнака Григорія, посіяв перше насіння любові до самоти і спрямував його серце і душу в бік, протилежний звичайним задоволенням юності. Можна не сумніватися у тому, що цей сон дійсно згодом мав вплив і на вибір Григорієм для себе дівственного життя. Прекрасні винуватиці цього останнього не снилися більше поетові, хоча серце його «довго насолоджувалося» («Δηϑὰ τέρπετο»; ст. 265-266) світлими їхніми образами; але їхні голоси, їхні слова ніколи не вмовкали в його душі. «Слова дів відновлювалися в моїй думці і тоді вже, — говорив поет, — коли поняття про добро і зло стає вже справою критичної здатності людини, коли розум узяв гору над любов’ю і краса чудового нічного видіння представлялася уже смутно. Як суху солому, — образно висловлює він силу і дію враження на нього видіння, — запалює раптом непомітна іскра і з неї злітає потім великий вогненний стовп, так і моє серце, запалене видінням, миттєво охопило всю душу любов’ю, і її промені, не сховавшись у глибині душі, стали видимими для всіх» 54.

Подальші обставини життя святого Григорія впливали на нього в тому ж релігійно-містичному напрямі. Він явно вбачав благі вказівки для себе Промислу в чудесах, якими ознаменувалося життя не тільки особисто його, але й усіх членів благочестивої його родини 55. Він розмовляв із другом своїм Василієм уже тоді, коли останній «покликаний був до горнього ликостояння», і час від часу одержував від нього поради і напоумлення у нічних видіннях 56. До епохи поетичної діяльності святого отця його релігійно-містичний настрій склався і вже зміцнився в певний світогляд, який, під впливом аскетичних ідеалів, набув меланхолійного характеру, що знайшов собі вираження у скорботно-елегійній його поезії.

Зупиняючись на цьому характері з бажанням проникнути у внутрішні причини його, Греньє, між іншим, задається питанням, як пояснити собі, що Григорій — ця втілена непорочність або навіть святість — сам звинувачував себе в тяжких (graves) гріхах? Як розуміти це самовизнання гріха і ці сльози каяття? «Цей пункт дражливий, — зізнається Греньє, — але він постає занадто природно, щоб можна було його обійти. Як усі люди, навіть найбільш довершені (щодо людини це слово — завжди гіпербола, після омани), Григорій мав свої слабкості, які він бичував як злочин. Уважне прочитання його творів і вивчення за ними його життя дозволяє нам побачити їх і доходити, принаймні, до порога його свідомості». Уявляючи себе біля порога цієї свідомості великого отця, Греньє помічає, що в деяких випадках Григорій «грішив проти віри (avait manquè de foi) в допомогу Божу; перед погрозами і явними успіхами єресі він піддавався відчуттям малодушності, побоювався, щоб неправда не взяла верх над істиною». Французький критик не вказує нам при цьому місць із творів, де він підглянув який-небудь привід для своїх роздумів, і цитує тільки одне вже вищезгадане нами висловлювання з листа святого Григорія до Євдоксія: «Le Christ s´endort» [«Христос сплячий»]. Захоплюючись далі своєю уявою, Греньє продовжує: «За інших обставин і в іншому настрої він допускав рухи гордощів і, занадто високо думаючи про своє єпископство, поширював старанні і сміливі (téméraires) похвали… собі самому; виходить начебто, що він один врятував Східну Церкву. Звичайно, більшість цієї слави належить йому беззаперечно. Але чи немає місця подиву, що, попереджаючи свідчення своїх сучасників і нащадків, він проголошує це сам про себе (il l´ait proclame lui-meme) і першим записується до своїх шанувальників. Після такої несправедливості чи може хто-небудь інший більш непробачно викрасти (d´usurper) собі всю славу церковно-історичних заслуг, зовсім виключивши з участі в них стільки ієрархів, імена яких пов’язані з цими заслугами, їхніми ділами і їхніми творами, — усунувши їх спільність у керуванні паствою, їхню співучасть у захисті істини, їхню рівність у ревності і в правах на історичну пам’ять» 57.

Ми не беремо на себе завдання розглядати особистість святого Григорія Богослова в церковно-історичному аспекті, визначати й указувати його справжню роль і справжні заслуги в цьому. Але тримаючись більше позитивного тексту віршів поета, ніж припущень і здогадів плідної уяви, у відповідь на вищевикладені роздуми французького вченого про уявні «des mouvements d´orgueil» [«рухи гордощів»] нашого поета наведемо з його елегії «Ἐνύπνιον περὶ τῆς Ἀναστασίας» [«Сон про храм Анастасії»] такі прямі його слова:

Ἕζεσϑαι δοκέεσκον ὑπὲρϑρονος, οὐχ ὑπέροφρυς
Οὐδὲ γαρ οὐδὲ ὄναρ τῖον ἀγηνορίην.

(«Мені уявлялося [тобто в нічному видінні], що сиджу я на високому престолі, однак не з піднятими високо бровами; ні, і уві сні не служив я ніколи гордощам» 58 ).

Чи не краще і послідовніше тому було б для Греньє дивитися на ці зворушливі вислови самозасудження і каяття у гріхах святого поета з погляду, раз уже запропонованого нам самим же критиком. Нам уявляється, принаймні, набагато резоннішими його слова, коли він, пояснюючи подібні висловлення скорботи і скрушення у своїх гріхах святого Григорія із загального святим отцям прагнення як можна більше наблизитися до ідеалу євангельського вислову будьте досконалі, як… Отець ваш Небесний (Мф. 5, 48) і з усвідомлення неможливості підійти до цього ідеалу, — каже: «Нічим не буває задоволена їхня (святих отців) совість, перед якою вони самі собі здаються грішниками».

Крім вищевикладених, так би мовити, внутрішньо-біографічних причин, які характеризуються деякою особливою, таємничою винятковістю прояву волі Божої до вірного раба Його, Григорія, на розвиток меланхолійного погляду на його життя мали, без сумніву, великий вплив і зовнішні, і загальноісторичні причини. Не можна не поставити душевних його страждань у залежність від страждань самої Церкви в той час від єретиків. Аріани, новаціани, македоніани, аполлінаристи, євноміани, повстаючи один на одного, всі разом розхитували Православну Церкву. Але найбільше вона страждала від аріан; їхньої омани, що за тривалістю одержала владу істинної віри. Уже сорок років ця секта потрясала і гнобила православних, більше і більше підсилюючись під заступництвом двору, й особливо за царювання Валента, який вигнав Євагрія і звів замість нього на Константинопольський престол Демофіла, запеклого аріанина і заклятого ворога православних. Тепер аріани заволоділи всіма церквами і, можна сказати, царювали в Константинополі. Храм Софії нагадував вертеп розбійників або збіговисько демонів. Там за звичай збиралися аріани для буйних змов проти православних. Над православними тяжіли біди перших століть. їх обсипали наклепами і лайками, грабували, ув’язнювали, засилали у віддалені області; храми встелялися їхніми трупами й обмивалися їхньою кров’ю; привселюдно душили старців, священиків і єпископів; черниць віддавали нарузі; нарешті позбавили православних усіх прав громадянства, і вони розселялися у горах, ховалися в ущелинах і печерах. Віра, здавалося, була похована у своїх руїнах.

Тим часом один з великих поборників Православ’я, Василій Великий, відійшов в інший світ. До Селевкії, столиці ісаврійської, куди відправився Григорій Богослов для покращення здоров’я, залишивши єпископську кафедру Назіанза і проливши сльози на свіжі могили своїх батьків, дійшла звістка, що в Константинополі скликається собор для утвердження єресі Аполлінарія. Друзі Григорія писали йому, що без нього аріани та євноміани рішуче придушать і викорінять православну віру. Константинополь тонув у безодні; пригноблена Церква не бачила нізвідки допомоги; настала рішуча хвилина, й один Григорій міг підлити єлею у згасаючий світильник віри. Святий отець попрощався зі своїм усамітненим життям і постав перед світом із силою слова… Гіркими випробуваннями супроводжується його проповідницька слава; подвійний вінець приносять йому переможні його слова — вінець торжества і страждання. Аріани зі злобою дивилися на щасливий успіх його проповіді. Кількість православних зростала щодня: заблудлі вівці поверталися на рясне пасовище; єретики, покинувши свої збіговиська, приєднувалися до материнського лона Вселенської Церкви. Аріани бачили, що їм не залишається іншого шляху для відновлення своєї могутності в Константинопольській Церкві, як переступити через труп Григорія. Демофіл надихав шаленство єретиків проти святого. Вельможі, здебільшого заражені аріанством, і не думали надавати захист проповідникові, який не любив лестити й догоджати їм, а йшов з непохитною твердістю шляхом істини, тоді як усе константинопольське духівництво людинодогідливе перед двором і знаттю і міняло віру за примхами імператорів. «Усі тоді кланялися гордині чино-начальників, особливо тих, які мали силу при дворі і не здатні були ні до чого іншого, як тільки збирати гроші; важко й сказати, з якою старанністю і з яким підступом припадали тоді до самих врат царевих, один одного звинувачували, перетлумачували, використовували на зло навіть благочестя, словом, наважувалися на всякі ганебні справи. Один я визнавав для себе кращим, — говорить святий Григорій, — щоб мене любили, а не переслідували ненавистю» 59. Але чим щиріше, безкорисливіше і прямолінійніше прагнув цього святитель, тим більше його переслідували ненавистю, кидали в нього камінням. Склалася навіть змова проти його життя. Була ніч (21 квітня 379 року, напередодні Пасхи). Святитель Григорій у своїй церкві хрестив новонавернених. Раптом, при яскравому світлі смолоскипів, вривається у храм юрба змовників, озброєних камінням. Тут були ченці, убогі, безпутні жінки. Входять у вівтар, ганьблять святиню. Починається пиятика і потім танці. Храм оскверняють ділами темряви. Б’ють, душать православних; град каміння сиплеться на тих, які втекли із церкви. Феодор, єпископ Тіанський, під ударами кийків був витягнутий на площу і кинутий мертвим. Григорій — поранений. Настав ранок, і його схопили як розбійника і віддали трибуналу, звідки, однак, він повернувся без усяких нових образ.

І цей факт не був поодиноким випадком у житті Григорія в константинопольський період його пастирської діяльності. В одному з епізодів вірша «Про життя своє» він передає дивний і повний драматизму момент із більш таємничої історії іншого замаху на його життя.

«Одного разу залишався я удома, не займаючись справами через хворобу; вона відвідувала мене дуже і дуже часто і була для мене єдине ніження, якому віддавався я, на думку моїх заздрісників! Я лежав у постелі; раптом входять до мене кілька простолюдинів і з ними юнак, блідий, зі скуйовдженим волоссям, з розгубленим поглядом. Я звісив ноги з постелі, мимоволі злякавшись такого явища. Інші, наговоривши, як уміли, багато подяк і Богові, і царю за те, що дарували нам сьогоднішній день, вийшли. А юнак припав раптом до моїх ніг і залишався біля них якимось безмовним і нерухливим від жаху прохачем. Я запитував: хто він, звідки, в чому має потребу? Але не було іншої відповіді, крім сильних схлипувань. Він плакав, ридав, ламав собі руки. Полилися і у мене сльози. Коли ж, не добившись від нього ні слова, відтягнули його силою, один з присутніх при цій сцені сказав мені: «Це вбивця твій; якщо бачиш ще світло Боже, то тому, що ти під Божим покровом. Добровільно прийшов до тебе цей мученик своєї совісті, не благомисленний убивця, а шляхетний звинувачувач себе самого, і приносить сльози в ціну за кров». Так говорив він; мене зачепили ці слова, і я промовив таке прощення нещасному: «Нехай спасе тебе Бог!» — а мені, спасенному, вже не важливо показати себе милостивим до вбивці» 60.

Смути єретиків і страждання від них православних християн були тільки однією, хоча і найбільш темною, плямою на загально похмурому тлі епохи, яку Греньє характеризує такими рисами.

«IV століття було часом повного розгулу пристрастей і всіляких слабкостей людських. Омана панувала в поняттях, псування — у серцях. Занепокоєння (l´inquietude) опановувало навіть людей віри (S. Basile lett. 61). Їм здавалося, що релігія християнська, після своєї перемоги над язичництвом, послабила свої успіхи і втратила свою завойовницьку енергію; вона опинилася раптово перед відступниками і зрадниками, перед єрессю, страшнішою, ніж кровожерлива лють язичників. Із кровожера диявол зробився ученим, за висловом Боссюе. Додайте до цього інтелектуального бича, найважчого для мислячого спостерігача, небезпеки, що загрожували майну, свободі, життю; тяжкий тягар податків; нелюдську адміністрацію; владу, що заявляла про себе тільки здирствами, насильством і навіженством (par la folie), — сильну і здатну для утисків, слабку і негідну для заступництва, що віддавала великі міста, цілі провінції грабіжництву, міжусобиці і нападам; нарешті — варварів, під виглядом союзників, які проникали в саме серце імперії, довірене їхній продажній відданості, або ж тим, які тиснули і душили його прямо під назвою ворогів» 61. Греньє зауважує при цьому, що не тільки у Григорія Назіанзина, але й взагалі у християнських письменників IV століття, які завдяки своїй високій освіті і своєму полум’яному релігійному натхненню, власне, і були істинними літературними виразниками епохи, з усіх боків чуються звуки похмурої печалі (de toutes parts des accents d´une sombre tristesse). Він посилається при цьому на «знівечені і стогнучі душі» (ames déchirees et gemissantes) блаженних Августина та Ієроніма, святих Павлина й Сальвіана.

«Святий Григорій, — продовжує Греньє, — був при агонії імперії. Минули царювання Констанція, Юліана, Іовіана, Валентиніана, Валента, Граціана; він був при грубій і жаркій сутичці (mêlee) сект; події у власному житті становили лише тканину з обманів, бід і випробувань; він бачив смерть Василія і усіх близьких своїх; він був збережений для виконання жорстокого боргу — загальнонародно оплакувати дорогу їх пам’ять 62. Господь вів його до святості цією терпкою дорогою.

Отже, для цієї людини скорботи (homme de tribulation), меланхолія не була тільки поетичним елементом, введеним ним для пожвавлення давньої літератури, але, так би мовити, природною мовою серця, його мимовільним виливом» 63.

Ми охопили питання про походження меланхолійного відчуття у Григорія Назіанзина, звичайно, тільки загалом і скоріше тільки намітили шлях до його з’ясування, ніж розв’язання у цілому. Але це питання настільки складне і самостійно важливе, настільки важке і настільки цікаве, що, заглибившись в історичні подробиці його дослідження, ми ризикували б якщо не втратити пряму нитку свого завдання, то, в усякому разі, без особливої потреби не заплутати б її. З того, що сказано в цьому розділі, природа і характер ліричної поезії святого Григорія, нам здається, пояснюються з достатньою повнотою і визначеністю. А це і становило головне завдання цього розділу. Вважаємо незайвим тільки на закінчення своїх і не своїх суджень щодо питання про характер елегійних віршів поета зауважити, що його християнська ліра і в самих елегіях не строго і безумовно завжди нерозлучна з одними лише сумними мотивами: вона видає іноді і велично-втішні звуки, виражає врочисті акорди, які, окриляючи душу живими почуттями віри, відданості, благоговіння і любові до Бога, приносять серцю істинне заспокоєння. І ці радісні зрухи душі, загалом кажучи, виражаються в елегіях Григорія двояко. Іноді, як в елегії № 45 [«Плач про страждання душі своєї»], він на початку вірша урочисто прославляє високу гідність людини, завдяки якій людина є царем над усіма земними тваринами, і з роздуму про мету і призначення людини поет захоплено називає її «образом великого Бога» у теперішньому житті і «богом» 64, що маємо споглядати чистими очима розуму саму істину і в чині світлосяйного ангельського лика співати святкову пісню Христу-Царю, — у житті майбутньому. І потім, із цього піднесеного прославляння людини, ніби з деякого світлого пагорба, поет спускається уже в похмуру юдоль плачу і скорбот. У більшості ж елегій спостерігається композиція зворотна. Виходячи зі скарг, поет цілком переходить до зображення людських бід і скорбот; потім, ніби виливши всю гіркоту душі, переходить до втішного тону твердої надії і майбутнього блаженства. Тоді пісня його вже не звучить сумною лебединою піснею; тоді на місці лебедя бачиш скоріше орла, який, широко розпустивши свої потужні крила, піднімається із цієї низинної землі у світлу і чисту сферу вищих областей. Так, у вірші № 85 поет, переносячись думкою і почуттям від сумного сьогодення до світлого майбутнього, втішає себе: «Нехай у дальньому світі збурюється усе жорстокими життєвими бурями; нехай тут час, як шашками, грає всім: і красою, і доброю славою, і багатством, і могутністю, і невірним щастям! А я, міцно тримаючись за Христа, ніколи не покину надії, що побачу сяйво воєдино з’єднаної Тройці» 65. Вірш № 43 він закінчує зверненням: «Христе Царю! Ти — моя батьківщина, моя кріпкість, моє блаженство, моє все» 66. Вірш № 42 закінчується молитовними словами: «Царю мій, Слово!.. Захопивши в ангельські лики, наблизь мене, Твого подорожника, до небесного чертога, де слава єдиного великого Бога, що сяє у Трьох Світлах» 67. Нарешті, поет знаходить для себе насолоду в хресті Господа Спасителя, на який дивиться як на найбільш твердий якір надії і спасіння, як на заставу майбутнього життя і майбутнього блаженства.

Частковий огляд і аналіз елегій
святого Григорія Богослова

Аналізуючи елегії, розділимо їх спочатку на два класи: на вірші більші за обсягом, що межують із дидактичними поемами, кількість їх незначна; і на вірші короткі, в яких виражаються тільки афекти і рухи душі. Таких віршів набагато більше.

До першого класу відносимо з найбільш видатних, такі чотири елегії: «Περὶ τῆς φύσεως ἀνϑρώπινης» [№ 14. «Про людську природу»]; «Περὶ τῆς τοῦ ἐκτὸς ἀνϑρώπου εὐτελείας» [№ 15. «Про неважливість зовнішнього світу»]; «Περὶ τῆς τοῦ βίου ματαιότητος καὶ ἀπιστίας καὶ κοινοῦ πάντων τέλους» [№ 32. «Про суєтність і невірність життя і про загальний всіх кінець»] і «Περὶ των τοῦ βίου ὁδῶν» [№ 16. «Про шляхи життя»]. До них же слід віднести вірш під заголовком: «Σχετλιαστικὸν ὑπὲρ τῶν αὐτοῦ πάϑων» [№ 19. «Скарги на свої страждання»] і вірш «Θρῆνος περὶ τῶν τής αὐτοῦ ψυχῆς πάϑων» [№ 45. «Плач про страждання своєї душі»].

Щодо цих віршів тут доречно зауважити, що не всім їм, у власному сенсі, підходить назва елегій, бо не всі вони можуть виправдати її перед судом літературно-естетичної критики. Але ми додаємо до них цю назву як до віршів, які за своїми загальнородовими літературними ознаками належать більше до розділу елегій, ніж до якого-небудь іншого розряду віршів. Головними предметами їхнього змісту є душевні рухи і багатогранні стани і зміни внутрішнього життя, які відчував поет під впливом різних обставин свого життя і в різні його моменти. І цей зміст дає, здається, справедливу підставу відокремити їх від віршів історичних, у яких поет розповідає про хід і обставини свого зовнішнього життя. Потім, уважніше вдивляючись у внутрішній зміст віршів цієї першої відокремленої групи і порівнюючи їх у цьому приватному аспекті між собою, знаходиш між ними також значні відмінності. У більшості з них поет має на увазі тільки себе самого і виражає злополуччя і страждання лише власної душі, як у віршах № 19 і № 45; в інших, як у вірші № 15, він не обмежується викладом тільки своїх душевних налаштувань, а розширює набагато ширше сферу внутрішнього життя, захоплюючи в неї і ті афекти, які спільні всім людям; на себе ж особисто поет дивиться тут тільки як на вид або окремий приклад, так би мовити, загальнолюдський, однак такий приклад, який за природними властивостями своєї поетичної душі сильніше відчуває, глибше розуміє і ясніше виражає все те, що трапляється зі смертним. Таким чином, якщо в одній категорії віршів поет, виставляючи себе героєм елегійних поем, мав перед читачем право на це як людина, яка перетерпіла більшість бід і скорбот, що затьмарюють людське життя, то в іншій він постає перед нами дійсним поетом із силою і глибиною їхнього сприйняття й тонкощами їх відтворення. Там, так би мовити, в індивідуально-елегійних віршах, поет звертається до Господа:

«Для чого ти, Царю мій Христе, вражав мене звище багатьма бідами з того самого часу, як я вийшов з материнської утроби на матір-землю? Якщо ти не зв’язав мене в похмурій материнській утробі, то для чого я прийняв стільки прикростей на морі і на суші, від ворогів, від друзів, від злих начальників, від чужих і від співвітчизників, які і явно, і таємно обсипали мене і словами протиріччя, і кам’яними хмарами? Хто опише все це докладно? Я знаменитий, але не своєю могутністю, не своїм талантом, а своїми бідами. Поети у своїх віршах, гуслярі у своїх зворушливих мелодіях, мандрівники у своїх піснях, виливаючи скорботні мотиви, згадають Григорія, якого виростило невелике містечко — Діокесарія Каппадокійська…

Іншим несподівано Ти посилаєш незліченне багатство, іншим — добрих дітей; інший прекрасний, інший сильний, інший красномовний. А моя слава в скорботах. Я — новий Іов; бракує тільки подібної причини моїх страждань» 68.

Тут, у загальноелегійних віршах, зважуючи біди і людські скорботи з радощами і втіхами, святий Григорій наочно і живо демонструє величезну перевагу перших над останніми і навіть знаходить перевагу щодо цього тварин перед людиною. «Війна, праця землеробства, розбійники, придбання майна, описи маєтків, збирачі податків, заступники в справах, записи, судді, неправдивий начальник — усе це ще дитячі іграшки у великотрудному житті» 69. Звертаючись до історії, до знаменитих представників історичної популярності, до героїв всесвітньої слави, до виняткових навіть обранців і улюбленців долі, поет наводить похмурі тіні і на ці, мабуть, блискучі приклади щастя.

«Не уникли злої долі і Кіри, і Крези, як і наші, начебто вчорашні тільки царі. І тебе, який вважався сином змія, нестримна сило — Олександре, згубило вино, коли обійшов ти всю землю! Яка перевага над тими, що згнили? Той же порох, ті ж кістки — і герой Атрід, і бурлака Ір, цар Константин і мій служитель; і хто злостраждав, і хто благоденствував, у всіх немає нічого, крім труни» 70. «Скільки шляхів стелиться на життєвій долині! — читаємо в іншій елегії поета. — І скільки бід оточує їх! Немає тут радості без домішки горя! О, якби тільки прикрощі не пересилювали радість! Що таке багатство? — Утікач! Влада? — Сон. Підпорядкованість? — Муки. Бідність? — Кайдани. Краса? — Миттєвий вогник блискавки. Юність? — Літня спека. Старість? — Сумний кінець життя. Популярність? — Швидколітаюче пташеня. Слава? — Вітер. Шляхетність? — Застаріла кров.

Сила? — Перевага дикого кабана. Розкіш? — Пружина безпорядку. Шлюб? — Рабство. Діти? — Важка турбота. Бездітність? — Хвороба. Судилища? — Арена пороків. Самота? — Бездіяльність. Мистецтва? — Доля народу, приліпленого до землі. Землеробство? — Важка праця. Мореплавання? — Дорога до могили. Рідна сторона? — В’язниця. Чужина? — Ганьба. Усе, усе тут скорбота для смертних!… На крилах розуму я облетів усе минуле і сьогодення, і побачив, що на землі немає нічого неминучого, довідався, що немає нічого безсиліше за людину. Але, смертні: чи прагнете ви збагнути блага тверді і незмінні? Переносьтеся за межі світу під знаменням хреста; проливайте сльози, випускайте зітхання; у спогляданні Божественних предметів підносьтеся розумом до слави Небесної Тройці, Яка опромінює своїм світлом тільки чисті душі; відривайтеся від тлінної плоті і зберігайте в непорушній чистоті образ Божий; відречіться від цього життя; з радістю дивіться із цього світу — у світ небесний і переносьте все байдуже» 71.

Нова відмінність між елегіями розглянутої групи представляє погляд на сам рід і характер бід і скорбот, які збурюють людське життя і становлять предмет змісту елегій. Наприклад, у вірші «Περὶ τῆς ἀνϑρώπινης» [«Про людську природу»] поет виражає переважно скорботу душі, яку ми вище назвали скорботою метафізичною. Темою її є питання: «Хто я був?», «Хто я тепер?», «І чим буду?» У вірші «Περὶ τῆς τοῦ ἐκτὸς ἀνϑρώπου εὐτελείας» [«Про неважливість зовнішнього світу»], як видно вже із самого заголовка, поет звертає нашу увагу, власне, на зовнішні умови людського існування і показує, що в багатьох аспектах ми нижчі і нещасніші за тварин, які не мають розуму. Нарешті, у вірші № 32 [«Про суєтність і невірність життя і про загальний всіх кінець»] образно показана смутна думка відомого вислову Соломона: все тут, у підмісячному світі, суєта суєт і усіляка суєта (див.: Еккл. 1, 2). І ця істина, нерозривно пов’язана з думкою про безумовне панування тут смерті над усім і всіма, служить джерелом скорботно-елегійного настрою поета в цьому вірші. Неоднакові, нарешті, висновки виходять із порівняння розглянутих елегій з боку власне літературного — з боку мови і стилю. В одних віршах поет змальовує біди і людські скорботи з якоюсь епічною подробицею, змальовує їх пластично, живими і яскравими фарбами. Стиль його тече плавно, рівно і послідовно. Як на приклад такого стилю ми могли б указати на вірш № 15.

Протиставляючи в ньому зовнішнє життя людини і життя тварин і віддаючи перевагу останнім перед першою, поет зазначає:

«Телець, ледь залишив надра, з яких народився, уже і скаче, і міцно стискає солодкі соски, а на третьому році — він уже могутня під’яремна сила. Строкатий олень, тільки-но з материнської утроби, тут же твердо стає на ноги поруч зі своєю матір’ю, біжить від кровожерливих псів і від швидкого коня, ховається у хащах густого лісу. Ведмеді, порода згубних вепрів, леви, швидкі як вітер тигр і рисі, лише вперше побачать залізо, негайно в них здіймається шерсть, і з люттю вони кидаються на сильних звіроловів. Недавно ще покрите пір’ям пташеня, ледь оперилося, високо над гніздом кружляє у просторому повітрі. Золота бджола залишила тільки печеру — і ось будує собі іншу обитель і будинок наповнює солодким плодом; а все це — праця однієї весни. У всіх у них готова їжа, усім бенкет дає земля. Не розсікають вони бурхливого моря, не орють землі, не мають сховищ. І швидколітаючого птаха харчують крила, а звірів — нетрі. Якщо і трудяться, то в них невелика одноденна робота. А величезний лев, як чув я, розірвавши звіра, ним умертвленого, гребує залишками свого бенкету. Притім кажуть, що він, поперемінно, один день споживає їжу, а на другий лише питвом прохолоджує жадібну гортань, щоб привчити до стриманості черево. Таке їхнє життя не обтяжене працею. Під каменем або гіллям завжди готовий для них дім. Вони здорові, сильні, гарні. Коли ж смирить хвороба, безжурно випускають останній подих, не супроводжують один одного жалюгідними піснями і друзі не рвуть на собі волосся. Скажу ще більше: вони безтрепетно втрачають життя; і звір, помираючи, не боїться ніякого зла.

Подивися ж на жалюгідний людський рід, тоді і сам скажеш із поетом: «Немає нічого немічнішого за людину» 72. Із хворобами народила мене мати, із трудами, великими і тяжкими зусиллями, вигодувала мене. Спочатку почав я ходити по землі як чотириногий, поки не піднявся на хиткі ноги, підтримуваний чужими руками. Як безсловесна тварина, виявляв я спочатку свій розум тільки в звуках, натяках і криках. А потім уже під керівництвом інших я виплакав собі слово. Нарешті, у двадцять років лише зібрався я із силами, перетерпівши вже безліч лих, невдач і хвороб».

В інших віршах, навпаки, поет висловлюється стисло і сильно, вживає обороти короткі, швидкі, часто несподівані, прикрашає стиль висловами фігуральними і символічними, наближаючи його до ораторського стилю кращих своїх проповідей. З віршів у цьому стилі особливо виокремлюється за своєю незвичайною зображальністю, стрункістю думок, багатством і добірністю антитез елегія «Περὶ τῶν τοῦ βιον ὁδῶν» [«Про шляхи життя»]. Загальна думка цієї елегії міститься у сьомому її рядку: «οὐδὲν ἐν ανϑρώποίσί καλὸν κακότητος ἄμικτον» («немає добра для людей, до якого б не домішувалося зло»); і цю думку поет не без деякої тонкої іронії проводить через ряд художніх образів, стислих і влучних порівнянь і антитез.

Високі літературні якості цієї елегії, а разом з тим і найближчий людському серцю інтерес 11 змісту («Що таке життя?» — вічно тривожне питання для живих істот. Хто не вирішував його?), викликали російською мовою, слідом за появою прозаїчного перекладу віршів святого отця, окрему спробу для її передачі у віршованій формі розміром гекзаметра. (В оригіналі, однак, написана вона розміром елегійного двовірша.) Такий переклад, у метричній обробці, надрукований був невідомим автором у «Маяку» за 1842 рік, τ. IV, с. 17-18. Головною перевагою цього метричного перекладу елегії слід визнати, без сумніву, незвичайну близькість і вірність його оригіналу із внутрішньої сторони. А які власне літературні якості перекладу, читач може судити сам з нижченаведеного тексту самого вірша.

Жизнь

(Из сочинений святого Григория Назианзина)
Кто я? откуда? и как возвращуся я в недро земное?
Чем я восстану из праха печальной, холодной могилы?
Где и какое жилище назначит Творец мне Всесильний?
Бурь зтого мира избегнув, достигну ль я пристани тихой?
Сколько различных путей в многолюдной, житейской

Сколько несчастий и бед их отвсюду кругом облегают!
Радости нет здесь без горя. О, если бы тяжкое горе
Радостей наших земных не старалось подчас пересилить!
Наше богатство — беглец; власть над миром — одно

Мука — зависимость; бедность — тяжелые цепи; а юность –
Летний зной. — Молнии блеску краса временная подобна.
Староста ли? — жизни печальный закат; а известность –
Быстрая пташка, мгновенно от нас отлетает.
Сила телесная в нас — преимущество лютого зверя.
Роскошь — пружина страстей. Дети — тяжкая в мире забота;

(Больно, однако, бездетство!) Судилища — битвы пороков.
Труд земледельца — тяжел. Мореходство — дорога в могилу.
Вон из отчизны спешим и о ней же в чужбине вздыхаем.
Времени быстрый полет — колесо подвижное: кругами,
Быстрыми ль, тихими ль, вечно приводит одно к нам

Темные ночи и светлые дни, смерть и заботы, болезни,
Радости или печали, удачи, потери и слезы.
Все я на крыльях ума, все протек, что минуло, что ныне,
И убедился, что нет на земле ничего неземного.
Только я в небе нашел всех несчастий земных утешенье!.. Братья!
Хотите ль узнать неизменные, твердне блага?
Смело — под знамя Креста! И на битву с своими страстями!
Легким тогда вам покажется бремя страдальческой жизни. 73

Елегія ця і за предметом свого змісту, і за своїм внутрішнім тоном, і за своїм стилем, і за самим віршовим розміром в оригіналі (елегійний двовірш) представляє дуже близьку подібність із двома віршами, що ввійшли до збірника: Athologiae Graec. Ad Palatin. Codic. fidem edit., Τ. II, отд. IX під № 359 і 360, що і надписуються: один: — ΠΟΣΕΙΔΙΠΠΟΥ, οἱ δε ΠΛΑΤΩΝΟΣ ΚΩΜΙΚΟΥ [ПОСЕДІПП], другий — ΜΗΤΡΟΔΩΡΟΥ [МИТРОДОР]. Слід думати, що ці вірші послужили святому Григорію зразками для наслідування у названій його елегії.

Перейдемо тепер до другого класу елегій, тобто коротких п’єс, у яких Григорій наскільки простіше і безпосередніше, настільки ж живіше й енергійніше передає душевні афекти, і які близько межують із так званими мелічними віршами. За змістом і формою ці елегії уже багатогранні. Одні з них, які поет називає «Θρήνος» [«Плач»], дихають узагалі почуттям глибокої скорботи, викликаної або заздрістю і підступом ворогів, віроломством і зрадою друзів, або стражданнями боротьби плоті з духом, або почуттям близькості розрахунків з «багатопоневіряльним» життям і невпевненістю в достатній підготовленості до життя майбутнього, або безплідністю найшляхетніших поривів до звершення у тутешньому житті ідеалів вищої моральної досконалості, або ж, нарешті, неприступністю для людського розуміння таємниці промислительних дій Божих про людину, часто неспільних із законами моральної відплати за уявами людського розуму. Останнім мотивом перейнятий зміст, наприклад, наступної прекрасної елегії.

Плач
Про власні біди
(Θρῆνος διὰ τῦν αὐτοῦ μόγων)

Люб’язна земле і море, і вітчизняна, і чужа стороно, і юносте, і сивино на заході життя, і міста, і притулок мій — стрімчаки, які тільки обійшов я, намагаючись наблизитися до Божества Христового! Чому я один ішов скорботним шляхом, і тут і там міняючи спосіб багатотрудного життя? Не раз не міг твердо встановити на землі легкої своєї стопи, але одні нещастя безперестанно супроводжують мене до більших нещасть. Ти навчи мене, Премудросте, чому на мені такий тягар? Чому благочестиві в трудах, а гинучі не знають трудів? Чи це покарання за гріх? Чи вугілля, якими очищається життя, як золото в горнилі? Чи мене, як Іова, викликає на боротьбу із собою злісний і заздрий ворог, і Ти, як борця Свого, умастив мене наперед рясно єлеєм, виводиш оголеним для великого подвигу, щоб потім нагородити і прославити подвижника? Усе це відомо Тобі одному, Царю мій, Слово, бо Ти управляєш усім світом великими і таємними законами, з яких хіба малий деякий відблиск цілком доходить до нас, покритих порохом тих, що мають короткозорі очі 74.

Особливо силою скорботного почуття, щирістю і безпосередністю душевного благання і скарг вирізняються із цієї групи елегії № 22, 27, 49, 52, 53, 61, 65, 75, 76, 84 (див.: т. II, кн. 1, частина II, розділ І). Наприклад:

Елегія № 22
Ἱκετήριον

Царю мій Христе! Для чого Ти обплутав мене цими сітями плоті? Для чого ввергнув у життя — у цей холодний і тінистий рів, якщо, як чую, дійсно я — бог і Твоє надбання? Зійшла нанівець у мені міцність членів, не слухаються коліна; мене розслабив час, знесилила хвороба, розморили турботи і друзі, налаштовані до мене недружелюбно. А гріхи не хочуть скоритися, але ще сильніше наступають на мене; і знеможеного, як боязкого зайця або сарну, оточують ці пси, бажаючи задовольнити свій голод. Або зупини нещастя і змилосердься, або прийми мене до Себе після тривалих подвигів і поклади міру скорботам, або блага хмара забуття нехай покриє мої думки! 75

Іншим тоном — тоном тихої задушевної печалі і зворушливої ніжності меланхолійного почуття перейнята, наприклад:

Елегія № 51
Θρηνητικὸν ὑπὲρ τῆς αὐτοῦ ψυχῆς

Часто юна молода, сидячи ще на дівственному ложі, оплакує смерть улюбленого чоловіка і в шлюбному уборі починає свою жалібну пісню, а рабині й подруги, стоячи тут і там, плачуть поперемінно для полегшення її печалі. І мати оплакує любого сина, який ще не досяг юнацьких років, і після мук народження терпить нові муки. А інший бідкається про свою батьківщину, яка спустошена стрімким Ареєм. Інший уболіває про дім, знищений небесним вогнем. Який же плач пристойний тобі, душе, яку умертвив згубний змій, Божий образ запечатавши гіркою смертю? Плач, плач, нещасна, тільки це для тебе корисне. Покину дружні і веселі бенкети; покину велику славу красномовства і шляхетність крові, покину будинки з високими покрівлями і все земне щастя, покину навіть найсолодше сонячне світло, саме небо і блискучі зірки, якими воно увінчане. Усе це залишу тим, які будуть після мене, а сам, з пов’язкою на голові, як мрець і бездиханний, ляжу на ложе, останнім наріканням утішу тих, які ремствують, одержу ненадовго похвалу і беззаперечну любов, потім камінь і під ним невмируще тління 76.

Деякі елегії — просто тихі, лагідні молитви до Господа Христа (№ 24, 25, 26, 66, 69, 74); інші — сокровенно сердечні монологи, в яких поет розмовляє з собою (№ 43, 80, 86) або виливає свою скорботу, звертаючись до померлої матері (№ 87). В інших, під тяжкістю недуг, просить у Господа спасіння від них (№ 20) або терпіння переносити їх (№ 71), або ж остаточного визволення від них за допомогою давно бажаної та очікуваної своєї кончини (№ 72, 73). Останню із цих елегій, під назвою «Παρακλητίκόν» [у цьому виданні: № 73. «Пісня умилостивительна»], наводимо тут у метричному перекладі російською мовою, зроблений розміром оригіналу (елегійним двовіршем), 77 із грецької покійним високопреосвященним Філаретом і надруковану віт. «Духовной беседы» за 1868 рік, с. 22.

Песнь увещательная
(Святого Григория Богослова)
Близок последний труд жизни: плаванье злое кончаю
И уже вижу вдали казни горького зла:
Тартар ярящийся, пламень огня, глубину вечной ночи,
Скрытое ныне во тьме, явное там в срамоте.
Но, Блаженне, помилуй и, хотя поздно, мне даруй
Жизни останок моей добрый по воле Твоей.
Мною страдал я, о Боже Царю, и дух мой страшится
Тяжких судных весов, не низвели бы меня.
Жребий мой понесу на себе, преселяясь отсюда,
Жертвой себя предая скорбям, снедающим дух.
Вам же, грядущие, вот заветное слово: нет пользы
Жизнь земную любить. Жизнь разрешается в прах. 78

При визначенні поетичної цінності ліричних віршів святого Григорія доводиться не раз пошкодувати про те, про що справедливо шкодує у своїй статті про них високоповажний арх. Порфирій, «що ці твори існують для нас тільки в простому прозовому перекладі. Звичайно, поетичні їхні якості яскраво світяться і в перекладених російською мовою, але все-таки відсутність гармонійної музичності оригінального вірша є великою втратою. Із заповненням цього відчутного недоліку цілком можна бути впевненим, що ці вірші могли б посперечатися своєю цінністю з багатьма прославленими ліричними творами, замінити багато з відомих у нас настільних поетичних творів» 79. Тоді, без сумніву, відкрилося б і більше точок дотику між віршами святого Григорія Назіанзина і ліричними творами наших вітчизняних поетів, і більше місця для аналогій, зближень і критичних порівнянь їх між собою.

Тепер же при подібних зближеннях — природному і законному критичному прийомі — доводиться обмежуватися тільки одним — передачею саме подібних предметів внутрішнього змісту зближуваних віршів. Можна, наприклад, відзначити подібність між відомою елегією Пушкіна «Брожу ли я вдоль улиц шумних» та елегією Григорія (№ 43) «Πρὸς ἑαυτὸν» («До себе самого»). Меланхолійний настрій російського поета, викликаний у ньому предметами життя і зовнішньої природи тутешнього світу, його думка зосереджується на своїй смерті, і ця панівна тема його елегії проходить, між іншим, через низку питань:

І де мені смерть пошле доля?
Чи в бою, у мандрах, у хвилях?
Або сусідня долина
Прийме моє холодне тіло?
(И где мне смерть пошлет судьбина?
В бою ли, в странствии, в волнах?
Или соседняя долина
Мой примет охладелый прах?)

Подібна ж думка і в подібній запитальній формі міститься і в елегії Назіанзина:

Πоῖ ῥίψω τόδε σῶμα; τί τέλος ἀντιβολήσει;
Τίς γῆ, τίς δὲ τάφος με φιλόξενος ἀμφικαλύψει;
Τίς δ̉ ὄσσοις μινύϑουσιν ἐμοῖς ἐπὶ δάκτυλα ϑήσει,
Ἦ ῥά τις εὐσεβέων, Χριστοῦ φίλος ἦ ῥα κάκιστος 80.

(«Де скину із себе це тіло? Де зустріну свій кінець? Яка земля, яка страннолюбива могила сховає мене в собі? Хто покладе перст на мої померклі очі? Чи благочестивий і друг Христів чи один із зловірних?») Але паралелі розходяться в останніх бажаннях названих елегіків у тій мірі, наскільки глибші і серйозніші предмети релігійної елегії взагалі в порівнянні з мотивами світської елегії. Перейнятий просто почуттям патріотизму, наш вітчизняний елегік продовжує:

І хоч бездушному тілу
Однаково, де зотліти,
Але ближче до рідної сторони
Мені хотілося б спочити.
(И хоть бесчувственному телу
Равно повсюду истлевать,
Но ближе к милому пределу
Мне все б хотелось почивать)

У святого Григорія панівна елегійна тема про смерть закидає набагато далі думки й почуття поета — в царину віри і надії в посмертне життя:

«Усе це байдуже, звичайно, й лише легкодухого може непокоїти думка: чи труні віддадуть мою плоть — цей бездиханний тягар, чи залишиться вона непохована на здобуток хижим звірам чи безсоромним псам або птахам, або обернена буде в попіл, розсіяна в повітрі, чи без труни кинута на високих стрімчаках, чи згниє навіть у ріках і під шумливими дощами. Хоч куди б закинутий був прах мій — не пропаде, не залишиться він у невідомості. Навпаки, останній день, за Божим мановінням, збере всіх разом від кінців землі, хоча б хто обернений був на попіл і розвіяний у повітрі» 81.

Варто, нарешті, окремо сказати про досить численну групу елегій, які надписуються «Κατὰ του πονηροῦ» — «На лукавого» (№ 50, 54-60, 62-64, 70, 79, 80, 83). Загальний зміст їх становлять скарги святого отця на демонські спокуси і муки від них. Але чудова докладність, з якою святий Григорій змальовує підступних винуватців своїх мук. Він не тільки докладно окреслює природу злих демонів 82, що можна знайти і в інших сучасних йому церковних письменників (Григорія Ниського, Єфрема Сирина, Августина), але з особливим старанням, скажемо навіть — з одухотворенням досвідченого художника, поринає у демонологію. Він ретельно описує види і категорії демонів, з позначенням відмітних властивостей, здібностей і схильностей кожного з них і присвоєнням кожному окремому легіону бісів, під керуванням свого особливого вождя, спеціальних видів вправ у справі спокуси людей і спеціальних місць самостійної діяльності. Характерним зразком мови і стилю цього розділу віршів можуть служити особливо елегії № 55, 59 і 60.

«Біжи від мого серця, підступний! Біжи швидше, біжи від моїх членів, біжи від мого життя, злодій, змій, вогонь, Веліар, гріх, смерть, безодня, дракон, звір, ніч, засідка, сказ, змітання, заздрісник, людиновбивця. Для чого тривожиш мене, не зазнавши ніякої образи? Іди у своїх свиней і наповнюй безодні; вони приймуть тебе, як колись, негідного легіону. Віддалися ж або скину тебе хрестом, перед яким усе тремтить. Я ношу хрест у своїх членах. Хрест — моя сила» 83. «Відійди, відійди від мене, неприязний людиновбивце! Відійди, страшна примаро, шалена злосте! Відійди! У мене в серці Христос; Йому приніс я у дар свою душу. Відмовся від мене і біжи швидше геть! Ох! Допоможіть мені, ангели-предстателі! Ох! До мене приступає мучитель і злісний звір; благаю вас, друзі, звільніть мене від нього» 84.

«Приходив, приходив ти до мене, змію, але зупинений. Як тільки помітив я дим, здогадався, що буде й вогонь. Сильний сморід — явна ознака змія. А я піднімаю хрест. Він сторож мого життя, він зв’язує собою весь світ і приносить його Богові. Бійся хреста, відійди, не являйся удруге» 85.

У вірші № 54 поет, між іншим, так змальовує лукаві прийоми демона, що намагається помалу закрастися у людську душу: «Спочатку неважливими гріхами, як звивистий струмочок, входиш ти в серце; потім відкриваєш собі ширшу дорогу; потім уже входиш великою і мутною рікою і, нарешті, як океан або безодня, поглинаєш мене своєю пасткою» 86.

Узагалі жвавість і плідність уяви, сила і, так би мовити, «терор слова», що дихає полум’ям релігійного почуття, належать до відмітних літературних властивостей багатьох віршів, що належать до розділу елегій «Κατὰ τοῦ πονηροῦ» [«На лукавого»).

«У наш час, — зауважує про ці вірші арх. Порфирій, — істина явлення злих духів аскетам при їхній пильній увазі до самих себе зведена до аподиктично очевидної аксіоми, і святий Григорій Богослов, звичайно, правильно говорить про себе, що він і сам виганяв бісів, отже, нічого немає неприродного, коли він з такою скаргою відганяє від себе диявола і для прогнання його просить заступництва святих ангелів» 87.

Викривальні (сатиричні) вірші | Зміст | Гімн

1. «Давня поезія, — говорить Eischendorf, — як рефлекс релігійних переконань, чуттєва, предметно-наочна, чисто людська (rein — menschlich); християнська поезія надчуттєва, дивна, містична, символічна» (Los. Von Eischendorf. Geschicte der Literatur Deutschlands. I Th. S. 46). [↩]
2. Карьер. Искусство в связи с общим развитием культуры и идеалы человечества. Т. 3. С. 6. [↩]
3. La vie et les poèsies de S. Grégoire de Nazianze. P. 148-149. [↩]
4. № 15. «Про неважливість зовнішнього світу». Τ. II, кн. 1. С. 129. Ст. 40. [↩]
5. Там само. С. 132. Ст. 130. [↩]
6. № 14. «Про людську природу». С. 126. Ст. 35. [↩]
7. Там само. Ст. 45-50. [↩]
8. № 15. «Про неважливість зовнішнього світу». С. 130. Ст. 55. [↩]
9. № 14. «Про людську природу». С. 126. Ст. 55. [↩]
10. Там само. Ст. 55-65. [↩]
11. № 18. « Про людське життя». С. 135. Ст. 1-10. [↩]
12. № 19. С. 136. Ст. 1-7. [↩]
13. № 16. «Про шляхи життя». С. 133. Ст. 20-30. [↩]
14. № 32. «Про суєтність і невірність життя і про загальний всьому кінець». Т. II, кн. 1. С. 318-319. Ст. 1-55. [↩]
15. Die Philosophie der Griechen, von Zeller, Erst Theil. S. 580. [↩]
16. Welcker. Griech. Götterlehre. В. I. S. 256. [↩]
17. Saint-Paul. Р. 202. [↩]
18. Всеобщая история литературы / Под ред. Пыпина. Вид. 2-е СПб. С. 71. [↩]
19. Пор., наприклад, прекрасне місце Іліади I, XVII, 446; а також Одіссеї І, 8, ст. 130. Софокл «Аякс», ст. 125 та ін. [↩]
20. Пор.: Іліада VI, 146-149. [↩]
21. На Заході, як відомо, існує чимала школа поетів, які звичайно називаються «Поетами світової скорботи» (Dichter des Weltschmerzes), найбільш виразним представником їх можна вважати Гейне. [↩]
22. Труды Киевской Духовной Академии. 1863. Т. 1. С. 410-411. [↩]
23. Парки — в римській міфології богині долі (у гр. — Мойри) тчуть, тягнуть і обрізують нитку людського життя. — Ред. [↩]
24. № 87. «Про томління до Бога». Τ. II, кн. 1. С. 363. Ст. 10-20. [↩]
25. «Помилка першородного отця, згубне зваблювання матері — цю матір нашої зухвалості». — № 45. «Плач про страждання своєї душі». С. 337. Ст. 95-100; пор. № 14. «Про людську природу». С. 127. Ст. 65 і далі. [↩]
26. № 14. «Про людську природу». Τ. II, кн. 1. С. 127. Ст. 65-70. [↩]
27. № 8. «Про душу». С. 21. Ст. 1-5. [↩]
28. Пор. у надгробному слові Кесарію: «Малий я і великий, принижений і звели­чений, смертний і безсмертний; я заразом земний і небесний! Одне у мене спільне з дольним світом, а інше — з Богом; одне — з плоттю, а інше — з духом!» (Слово 7. Τ. 1. С. 149. Ст. 23). [↩]
29. «Quelquerois il paraît succomber sous le poids de sa douleur, lorsqu´a ce fonds mélancolique de la vie humaine il joint encore le tourment de ses souvenirs et les transes de sa foi. Rarement une âme que la religion soutient, mais sur l´abime, éprouva plus amére tristesse. Dans un dialogue intérieur, plein de ce découragement qui touche au désespoir, mais n´y tombera pas, il se dépeint errant, infirme, sans patrie, sans l´avenir d´ un tombeau assurê, et, à force de malheur, indefférent à tout, hormis à Dieu. Sa terreur et son espérance» (Tableau de L´eloquence chretienne au IV Siècle par M.Villemain. Paris, 1851. P. 152). [↩]
30. Tableau de L´eloquence chretienne au IV Siècle par M. Villemain. Paris, 1851. P. 143. [↩]
31. Ibid. P. 149. [↩]
32. № 15. «Про малоцінність зовнішнього світу». Τ. II, кн. 1. С. 132. Ст. 140-145. [↩]
33. Лист 80. Τ. II, кн. 2. С. 66. [↩]
34. № 34. «На безмовність під час посту». Τ. II, кн. 1. С. 324. Ст. 155. [↩]
35. № 15. «Про неважливість зовнішнього світу». С. 131. Ст. 110. [↩]
36. № 50. «Проти диявола під час хвороби». С. 348. Ст. 90-95. [↩]
37. № 45. «Плач про страждання душі своєї». Τ. II, кн. 1. С. 337. Ст. 70-95. [↩]
38. Там само. С. 338. Ст. 140-145. [↩]
39. При такому погляді на справу нам здається і ясніше, і правильніше в цьому тексті вірша слово «νόμος», під яким поет, як видно, розуміє саме природні, загальнолюдські прояви духовно-морального життя і яке не зовсім точно передається у російському перекладі словом «розум». [↩]
40. Труды Киевской Духовной Академии. 1863. T. 1. С. 420. [↩]
41. La vie et les poésies de sant Grégoire de Nazianze par A. Grenier. Ст. 228-229. [↩]
42. Пор.: № 11. «Вірш, у якому св. Григорій переказує життя своє». Τ. II, кн. 1. С. 223. Ст. 100. [↩]
43. Там само. Ст. 85. [↩]
44. № 1. «Вірші про себе самого». С. 211. Ст. 425-430. [↩]
45. 45 № 11. «Вірш, у якому св. Григорій переказує життя своє». С. 223. Ст. 75-80. [↩]
46. № 1. «Вірші про себе самого». С. 212. Ст. 445-450. [↩]
47. Пор.: № 45. «Плач про страждання душі своєї». С. 340. Ст. 225-230. [↩]
48. № 1. «Вірші про себе самого». Τ. II, кн. 1. С. 212. Ст. 450-456. [↩]
49. № 11. «Вірш, в якому св. Григорій переказує життя своє». С. 223. Ст. 90-100. [↩]
50. № 98. С. 369. Ст. 1. [↩]
51. № 45. «Плач про страждання душі своєї». С. 340. Ст. 200-205. [↩]
52. № 92. «Епітафія собі самому». С. 367. Ст. 5. [↩]
53. № 45. «Плач про страждання душі своєї». Τ. II, кн. 1. С. 340. Ст. 229-264. [↩]
54. № 45. «Плач про страждання душі своєї». Τ. II, кн. 1. С. 341. Ст. 265-275. [↩]
55. Слово 8. Τ. І, кн. 1. С. 175; Слово 18. С. 271. Слово 43. С. 634 та ін. [↩]
56. Слово 43, надгробне Василію Великому. С. 687. С. 80. [↩]
57. La vie et les poèsies de S. Grégoire de Nazianze par A. Grenier. [↩]
58. № 16. «Сон про храм Анастасії, який св. Григорій влаштував у Константинополі». Τ. II, кн. 1. С. 302. С. 5-10. [↩]
59. № 11. «Вірш, у якому св. Григорій переказує життя своє». Τ. II, кн. 1. С. 253. Ст. 1420-1430. [↩]
60. № 11. «Вірш, у якому св. Григорій переказує життя своє». Τ. II, кн. 1. С. 253-254. Ст. 1440-1470. [↩]
61. La vie et les poésies de S. Greg. D. Naz. P. 215. [↩]
62. Пор.: Слово 8, надгробне Горгонїї: «Для того і збережений я на землі, щоб надгробними розмовами супроводжувати братію». (Τ. І, кн. 1. С. 188. Ст. 23.) [↩]
63. La vie et les poèsies de S. Gregoire de Nazianze par A. Grenier, P. 216. [↩]
64. Богом «по усиновленню», або «ϑέσει». Словом «ϑέωσις» (deificatio) грецькі отці Церкви, як відомо, позначали майбутнє Преображення (transformatio), стан людської природи. [↩]
65. № 85. «Напучення (для самого себе), що навертає до Бога». Τ. II, кн. 1. С. 362. Ст. 10-15. [↩]
66. № 43. «До себе самого (у питаннях і відповідях)». С. 334. Ст. 30. [↩]
67. № 42. «Плач про власні свої лиха і молитва до Христа про припинення життя». С. 333. Ст. 25-30. [↩]
68. № 19. «Скарги на свої страждання». T. II, кн. 1. С. 308-309. Ст. 5-30. [↩]
69. № 15. «Про неважливість зовнішнього світу». T. II, кн. 1. С. 130. Ст. 60-65. [↩]
70. Там само. С. 130-131. Ст. 85-95. [↩]
71. № 16. «Про шляхи життя». С. 133-135. Ст. 5-21, 31-40. [↩]
72. Гомер. Одіссея XVIII, 130. [↩]
73. Життя
    (Із творів святого Григорія Назіанзина)
    Хто я? Звідки? І як повернуся я в землю?
    Чим я повстану з пороху печальної, холодної могили?
    Де і яке житло призначить мені Всесильний Творець?
    Бур цього світу уникши, чи досягну я пристані тихої?
    Скільки різних шляхів у велелюдній, життєвій долині!
    Скільки нещасть і бід їх звідусіль колом облягають!
    Радості немає тут без горя. О, якби тяжке горе
    Радощів наших земних не намагалося часом пересилити!
    Наше багатство — втікач; влада над світом — лише сновидіння;
    Мука — залежність; бідність — тяжкі ланцюги; а юність –
    Літня спека. — Врода тимчасова як блискавки спалах.
    Чи старість? — життя сумного кінець; а популярність –
    Швидке пташеня, миттєво від нас відлітає.
    Сила тілесна в нас — перевага лютого звіра.
    Розкіш — пружина пристрастей. Діти — тяжка у світі турбота;
    (Боляче, однак, бездітність!) Судилища — битви пороків.
    Праця хлібороба — важка. Мореплавство — дорога в могилу.
    Із вітчизни поспішаємо і про неї ж на чужині зітхаємо.
    Часу швидкий політ — колесо рухливе: колами,
    Чи швидкими, чи тихими, вічно приводить одне до нас і те ж:
    Темні ночі й світлі дні, смерть і турботи, хвороби,
    Радощі чи печалі, удачі, втрати і сльози.
    Усе я на крилах розуму, все облетів, що було, що нині,
    І переконався, що немає на землі нічого неземного.
    Тільки я в небі знайшов усіх нещасть земних утіху!..
    Браття! Чи хочете узнати про незмінні, тверді блага?
    Сміливо — під прапор Хреста! І на битву зі своїми пристрастями!
    Легким тоді вам здасться тягар страждального життя. [↩]
74. № 42. «Плач про власні лиха і молитва до Христа про припинення життя». Τ. II, кн. 1. С. 332-333. Ст. 1-23. [↩]
75. № 22. «Вірш молитовний». С. 312. Ст. 14-20. [↩]
76. № 51. «Плач про душу свою». Τ. II, кн. 1. С. 349. Ст. 1-21. [↩]
77. У серпні 1866 року, під час перебування в Гефсиманському скиту. [↩]
78. Пісня умилостивительна
    (Святого Григорія Богослова)
    Близький останній труд життя: плавання зле підходить до кінця
    І вже бачу вдалині страти гіркого зла:
    Тартар вирує полум’ям вогню, глибиною вічної ночі,
    Приховане нині в темряві, явне там у соромі.
    Але, Блаженний, помилуй і, хоча пізно, даруй мені
    Життя мого останок добрий з волі Твоєї.
    Багато страждав я, о Боже Царю, і дух мій страшиться
    Тяжких судових ваг, не звели б мене.
    Жереб мій понесу на собі, переселяючись звідси,
    Жертвою себе віддаючи скорботам, що висушують дух.
    Вам же, майбутні, ось заповітне слово: немає користі
    Життя земне любити. Життя обертається в порох. [↩]
79. Труды Киевской Духовной Академии. 1863. T. 1. С. 42. [↩]
80. № 43. «До себе самого б питаннях і відповідях». Т. ІІ, кн. 1. С. 333. Ст. 10-15. [↩]
81. № 43. «До себе самого б питаннях і відповідях». С. 333-334. Ст. 18-24. [↩]
82. Поділяючи погляд на природу злих духів із вченням про них деяких отців і учителів Церкви (Іустина, Іринея, Татіана, Климента Олександрійського), Григорій приписує демонам деяке легке й ефірне тіло, як можна бачити з № 7. «Про суті»: «Καὶ κοὓφός περ ἐὼν χϑαμαλὴν ἐπὶ γἃιαν ὄλισϑεν». [↩]
83. № 55. «Відраза від диявола і заклик до Христа». Τ. II, кн. 1. С. 350. Ст. 1-14. [↩]
84. № 59. «Проти нього ж». С. 352. Ст. 1-5. [↩]
85. № 60. «Проти нього ж». С. 352. Ст. 1-5. [↩]
86. № 54. «На лукавого». С. 350. Ст. 10. [↩]
87. Труды Киевской Духовной Академии. С. 419. [↩]

Опубліковано: 07.01.2014.