«Наша Парафія»

З-поміж зразків літературних дарувань святого Григорія Богослова збереглися три цілі і досить значні за обсягом твори, позначені печаткою великого сатиричного таланту. Це вірші: 1) «Κατὰ γυναικῶν καλλωπιζομένων» [№ 29. «На жінок, які люблять убрання»]; 2) «Πρὸς Μάξιμον» (№41. «До Максима»] і 3) «Εἰς ἐπισκόπους» [№ 13. «До єпископів»].

На ці твори не можна дивитися як на явища, у своєму роді випадкові, виняткові, що не мають своєї природної основи в особистих духовних властивостях поета, ні внутрішнього органічного споріднення з іншими його літературними творами, ні, нарешті, справжнього й найближчого стосунку їх до духу часу поета або, принаймні, до приватних, але історично важливих обставин його сучасності.

Насамперед, ці три названі вірші святого отця зобов’язані своїм походженням уродженій індивідуальній властивості його поетичного таланту, що становила у складі і характері цього останнього одну з дуже видатних рис.

Такий, безсумнівно, можна робити висновок, не тільки виходячи з літературного аналізу цих віршів, але і просто на підставі невільного і безпосереднього зізнання у цьому самого їх автора. У своїх віршах, як і у своїх прозових творах, святий Григорій Богослов неодноразово і відкрито зізнається, що його схильність викривати людські пороки і забобони шляхом сатири, на превеликий його жаль, постійно брала гору над усією силою його ж, свідомої і навмисної протидії її розвитку і проявам у ньому. Сюди належать саме ті цікаві місця його творів, у яких він з невдаваним почуттям свого душевного обурення озброюється проти природного свого ворога — «багатозвучного» 1 язика, на який йому не раз доводилося зважати… «Язик, — як це виніс поет зі свого особистого досвіду, — найбільш згубний для людей». «Це — найгостріша, найрішучіша зброя»; «Він малий (βαίη), але ніщо не має такої сили» 2. Про себе власне поет в одній зі своїх автобіографічних епітафій прямо каже, що «Слово дарувало йому обоюдогостре (ἀμφήκη) слово» 3. Цей «обоюдогострий» дар, за зізнанням поета, «завжди приносив йому безліч неприємностей» 4. І дивно, що він рідко називає свій язик без образливого епітета. Щоб уникнути саме неприємностей через «неприборканий» 5 свій язик з його «зухвалим» 6 словом, святий отець часом вдавався, як відомо, до досить рішучих дисциплінарних заходів щодо нього.

«Помітивши, що неприборканість мого язика виходить за межі і заходи, — говорить поет у своєму елегійному вірші «Εις τήν… σιωπήν» [«На безмовність під час посту»], — я придумав проти нього чудовий засіб — повністю ув’язнити слово в зухвалому серці, щоб мій язик навчився спостерігати, що йому можна говорити і чого не можна» 7. У вірші «Про своє життя» поет в одному місці зовсім у тон зі змістом попередніх віршів і тому трохи несподівано для читача звертається до нього з такою відозвою, що чітко відбиває у своїх звуках схвильований стан поета: «Ось вам мій язик балакучий (λάλον), що не вміє узгоджуватися з часом (ἄκαιρον)! Віддаю його; хто хоче, відсічи його без милосердя (ἀνηλεῶς). І що ж? Хіба він не відсічений уже? Якщо завгодно, то дійсно так. Принаймні, він давно мовчить, і далі мовчатиме, можливо, на покарання за невчасність і для напоумлення, що не всім він приємний» 8. Само собою зрозуміло, що подібний крок, тобто «ὅλη σιγὴ» [«повне мовчання»], хоча й визнається поетом чудовим засобом («ἄριστον φάρμακον»), насправді був і не міг не бути тільки засобом паліативним. Мета досягалась рівно настільки, наскільки поет мав терпіння і рішуче втримуватися від усяких приводів виступати проти тих або тих негараздів із сильним і сміливим викривальним словом. Але оскільки випробовувати себе «ὅλης σιγῆς» довго і часто вже за самим саном єпископа в центрі вищої духовно-суспільної діяльності було справою фізично неможливою, то й причин обурюватися на свій язик у святого отця було набагато більше, ніж він сам би того бажав. Зрозуміло, що річ була тут, власне, не в язиці, як язиці, якщо влучне «обоюдогостре» слово поета піддавало його «безлічі неприємностей». Причина цього лежала набагато глибше, саме у сильному сатиричному даруванні поета, яке яскравими променями дотепності, у більшій або меншій мірі, блищить майже в усіх його творах, не тільки віршованих, але і прозових. І всі ці епітети — «неприборканий», «зухвалий», «багатозвучний», «необмежений», якими поет називає свій язик, нам здається, слід розуміти в сенсі висловів, у яких м’який, велелюбний християнський єпископ, який багато страждав, але, за його словом, слабкістю щодо дружби і друзів, з жалем викриває в собі неперевершений талант сатиричного письменника. Між прозовими творами святого отця ми не знайдемо, звичайно, цілого зразка сатири в її чистому типовому вигляді. Але окремо, ескізно, прикладів сатиричного напрямку і доказів уродженої здатності автора до цього роду літературної діяльності чимало представляють і проповіді, і його листи. Із проповідей викривального напрямку потрібно виокремити особливо два Слова на Юліана і Слова проти єретиків — євноміан і аріан. Крім того, сатиричним характером, у більшій або меншій мірі, вирізняються Слова «Про любов до бідних», «Про світ», «Слово на похвалу філософа Ірона, який повернувся із вигнання», «Слово про дотримання доброго порядку в розмові і про те, що не кожна людина і не завжди може розмірковувати про Бога», «Слово (42-е) прощальне, виголошене під час прибуття до Константинополя ста п’ятдесяти єпископів» та ін. Для прикладу візьмемо хоч місце зі Слова проти євноміан (першого або попереднього Слова «Про богослів’я»); у ньому, як відомо, автор озброюється проти сучасної йому епідемічної недуги — балакучості, пристрасті до богословствування, яке він називає «хворобою язика» («γλωσσαλγία»). «Філософствувати про Бога можна, тільки не кожному; це здобувається не дешево… Та й не завжди можна філософствувати і не перед кожним, і не всього торкаючись, але потрібно знати — коли, перед ким і скільки… А в нас поряд з іншим із задоволенням тлумачать і про богослів’я після кінських змагань, театральних вистав і пісень, після задоволення черева і тому, що нижче черева (καὶ τὰ ὑπὸ γαστὲρα), тому що для останнього сорту людей для задоволень належить і те, щоб посперечатися про такі предмети і вирізнитися тонкістю заперечень… Я не про те говорю, що не завжди треба пам’ятати про Бога… Пам’ятати про Бога необхідніше, ніж дихати. І я перший з тих, хто схвалює слово, яке велить навчатися день і ніч (Пс. 1, 2). Але богословствувати безперестанно, богословствувати невчасно і недоречно — ось що я засуджую. Мед, незважаючи на те, що він мед, якщо спожити надмірно і перенасититися, викликає блювоту. Навіть прекрасне не прекрасне, якщо воно не вчасне і не до діла, як, наприклад, чоловіче вбрання на жінці і жіноче на чоловікові, геометрія під час плачу і сльози на бенкеті…

Припустимо, що ти високий, вище найвищих, а якщо завгодно — вище й хмар; припустимо, що ти — глядач незримого, слухач невимовного, захоплений, як Ілля, удостоєний богоявлення, як Мойсей, небесний, як Павло. Навіщо ж і інших не більше як в один день робиш святими, робиш богословами і ніби вдихаєш у них ученість і складаєш багато зібрань книжників, які не вчилися? Для чого обплутуєш павутиною тих, які найбільше слабосильні, начебто ця справа мудра й велика? Для чого проти віри дражниш шершнів? Для чого збільшуєш проти нас сперечальників, як прадавня міфологія — гігантів? Для чого, скільки є між чоловіками легковажних і невартих імені чоловіка, зібравши всіх, як сміття (ὥσπερ τινὰ συρφετόν), в одну яму і своїм пещенням зробивши їх ще жінкоподібнішими, ти побудував у себе нову майстерню і не без успіху експлуатуєш їхню дурість?.. Якщо свербить язик, якщо ти не можеш зупинити хвороби народження і не розродитися словом, то для тебе є багато інших вдячних предметів. На них і поверни з користю свій недуг. Вражай Піфагорове мовчання, Орфеєві боби і цю горезвісну приказку нових часів: сам сказав. Вражай Платонові ідеї переселення і колообертання наших душ… Вражай Епікурів атеїзм, його атоми і нефілософське задоволення; вражай Арістотелів невсеосяжний промисл, смертні судження про душу і природний людський погляд на надприродне вчення; вражай гордовитість стоїків, ненажерливість і жарти циніків» etc. 9

Або розкриємо чудове «Прощальне слово», виголошене в присутності ста п’ятдесяти єпископів, котрі зібралися в Константинополі, перейняте тонким художньо-сатиричним гумором кращих промов Демосфена.

«Як мені пережити цю священну війну? — між іншим говорить тут оратор. — Бо нехай ця війна називається і священною, хоча вона — війна варварська. Як з’єднаю і приведу до єдності цих один проти одного, що сидять і є пастирями, а з ними і народ, розірваний і приведений у протиборство… Нестерпне мені конярство, видовища і ті витрати і турботи, яким віддаєтеся з однаковим шаленством. І ми то впрягаємо, то перепрягаємо коней, віддаємося захватам, ледь не б’ємо повітря, як вони, кидаємо пил до неба, як несамовиті, сперечаючись за інших, задовольняємо власну пристрасть до суперечок, буваємо поганими оцінювачами змагання, несправедливими суддями справ. Нині в нас один престол і одна віра, якщо так вселяють нам наші вожді, завтра подує супротивний вітер, і престоли і віра будуть у нас інші. Разом із ворожістю і приязню міняються імена, а що найгірше — не соромимося говорити супротивне при тих же слухачах і самі не стоїмо на одному, бо любов до суперечок робить нас то такими, то іншими, й у нас бувають такі ж зміни, відливи і припливи, як в Еврипі. Коли діти грають і служать іграшкою для інших на площі, соромно і невластиво було б нам, залишивши власні справи, втрутитися у їхні ігри, бо дитячі забави непристойні старості. Так, коли інші захоплюють і захоплюються, я, який знаю інше краще за багатьох, не погоджуся стати краще одним із них, ніж бути тим, ким я тепер, тобто свобідним, хоча і незнатним. Тому що, крім іншого, є в мені й те, що не багато в чому погоджуюся з багатьма і не люблю йти одним з ними шляхом. Можливо, це зухвало і не зовсім розумно, однак я відданий цьому. На мене неприємно діє приємне для інших, я звеселяюсь тим, що для інших прикре. Тому я не здивувався б, якби мене, як людину неспокійну, зв’язали і багато хто визнав би навіженим… Можливо, і за те будуть гудити мене (як і гудили вже), що немає в мене ні багатого стола, ні відповідно до сану одягу, ні врочистих виходів, ні величавості в пошануванні. Не знав я, що мені потрібно входити в змагання з консулами, правителями областей, відомішими з воєначальників, які не знають, куди витрачати свої статки, — що і мені, розкошуючи з надбання бідних, потрібно обтяжувати своє черево, необхідно вживати до надмірності, вивергати на вівтарі. Не знав, що і мені потрібно їздити на породистих конях, блискуче височіти на колісниці, що і для мене мають бути зустрічі, прийоми з улесливістю, що всі мають давати мені дорогу і розступатися переді мною, як перед диким звіром, як тільки навіть здаля побачать, що іду.

Якщо це було для вас тяжко, то воно минуло. Пробачте мені цю образу. Поставте над собою іншого, який буде бажаний народу, а мені віддайте пустелю, сільське життя і Бога. Тяжко, якщо буду позбавлений бесід, зборів, торжеств і цих окриляючих рукоплескань, позбавлений близьких і друзів, пошани, краси міста, величі, блиску, що всюди вражає тих, які дивляться на це і не проникають усередину. Але не так тяжко, як обурюватися і очорнятися бунтами і хвилюваннями, які в суспільстві, і пристосуваннями до звичаїв народу. Вони шукають не ієреїв, а риторів; не будівельників душ, а охоронців майна; не жерців чистих, а сильних предстателів. Скажу щось і на їхнє виправдання: я навчив їх цьому, я, який «для всіх був усим» , не знаю тільки, «чи спасу» всіх, чи занапащу (1 Кор. 9, 22)» 10.

Навіть і в тому особливому виді духовного красномовства, який ні за своїм предметом, ні за своїм завданням і метою, ні за умовами місця, часу й обставин свого проголошення не має нічого спільного з елементами сатири — розуміємо надгробні слова, — навіть і тут святий отець не зраджує своєму звичному характерному складу мови, і тут домішує до загального елегійного тону ті ж сатиричні риси, які вирізняють усі кращі, оригінальні його твори. Прикладом може служити, припустимо, таке місце з надгробного слова Василію Великому. Предметом сатири тут є пристрасть афінських юнаків до софістів.

«З яким захопленням охочі до рисаків і любителі сильних відчуттів дивляться на тих, які змагаються на кінській арені? Вони підстрибують, вигукують, кидають угору землю, сидячи на місці, начебто правлять кіньми, б’ють у повітрі пальцями, як бичами, запрягають і перепрягають коней, хоча все це ніскільки від них не залежить. Вони охоче міняються між собою вершниками, кіньми, стайнями, розпорядниками видовищ; і хто ж це? Часто бідняки й убогі, у яких немає і на день достатньо їжі. Таку ж пристрасть мають у собі афінські юнаки до своїх учителів і до здобувачів їхньої слави. Вони турбуються, щоб і в них було більше товаришів і завдяки їм учителі збагачувалися. І що дуже дивно і шкода, наперед уже захоплені міста, шляхи, пристані, вершини гір, рівнини, пустелі, кожний куточок Аттики й решти Греції, навіть більшість самих жителів, бо і їх вважають поділеними по своїх збіговиськах» 11.

У листах Григорія, з яких більше двох третин написані в дусі його ж теоретичних правил або вимог до листів 12, сатиричний напрямок спостерігається найчастіше у відтінку легкого гумору і блиску дотепності, без помітних слідів третього істотного елемента сатири — обурення. Якщо там, у проповідях, під впливом «хвилювань свого отцівського серця і роздирання своїх почуттів» 13, під впливом «γέλωτα ἐν δακρύοις» («сміху крізь сльози») 14, Григорій запрошує «розділити з ним обурення» 15, то тут, у листах, він вимагає як одну з істотних якостей листа «приємності» (ἡ χάρις). «А її дотримаємо, якщо будемо писати не зовсім сухо й жорстко, не без прикрас, не без мистецтва і, як кажуть, не дочиста обстрижено, тобто коли лист не позбавлений приказок, прислів’їв, висловів, також дотепів і хитромудрих висловів, бо всім цим словам надається насолода» 16.

До таких же «не дочиста обстрижених» зразків, багатих і прислів’ями, і дотепами, і мудрими висловами, що виблискують місцями винятковою грою думок, тобто мистецтвом автора поєднувати в одному образі, в одному вислові два-три сенси, але так, що кожний з них чіткий сам по собі і переливається своїм особливим світлом, — слід віднести особливо листи під № 2, 4, 5, 10, 11, 12, 51, 114, 178, 190, 191, 233.

Набагато більше простору і свободи, а заразом і більше природності сатиричний талант поета знайшов для себе у віршах.

У власному сенсі сатиричними творами (а не творами тільки сатиричного напрямку) з усього великого розділу дидактичної поезії святого Григорія можуть бути тільки три вірші, згадані на самому початку цього розділу: 1) «На жінок-модниць» [№ 29. «На жінок, які люблять убрання»]; 2) «Максиму» [№ 41] і 3) «До єпископів» [№13]. Але крім цих трьох, безперечно, кращих зразків сатири є у святого отця кілька віршів, які за своїми характерними ознаками, що визначають видові відмінності поетичного твору, належать також до розряду сатиричних творів, хоча за обсягом і ступенем вираження цих властивостей і не становлять цілісного типового характеру свого виду чистої форми сатири. До таких, з погляду теорії поезії, змішаних, але зі значним домінуванням сатиричного елемента творам ми відносимо такі вірші: «На гнівливість» 17 [№ 25]; два вірші під заголовком «На людину, високу родом і низьку морально» 18 [№ 26 і № 27]; «На любителів багатства» 19 [№ 28]; «Про відмінності в житті і проти лжеієреїв» 20 [№ 17]; «На лицемірних ченців» 21 [№ 44].

За родом і характером самих пороків, дивностей життєвих і людських оман, що є предметом змісту сатиричних віршів святого Григорія Богослова; останні можуть бути розділені на два розряди. Вірші, в яких зображуються й осміюються дивності і пороки, які більш-менш повторюються усіма людьми і певною мірою стосуються кожної епохи, можна підвести під категорію сатири загальної. Інші, у яких осміюються й викриваються пороки і омани тільки сучасників поета, і які, отже, більш-менш характеризують саме його епоху, його століття, віднесемо до сатири приватної. Разом зі змістом, а частково і залежно від нього, сатиричні вірші тої й іншої категорії різняться між собою і тоном викладу. У віршах, що наближаються до типу загальної сатири, — до них відносимо: «На гнівливість», «На людину, високу родом і низьку морально» (обидва вірші), «На багатолюбців» і сатиру «На жінок-модниць» — переважає жартівливо-гумористичний тон. Навпаки, вірші, що належать до сатири іншої категорії, приватної, — під ними розуміємо: «Про відмінності в житті і проти лжеієреїв», «На лицемірних ченців», «До єпископів», «Максим» — мають різко викривальний характер. Джерелом сатиричних віршів першої групи служить просте, повне стільки ж дотепності, часом досить колюче, скільки і спокійної добродушності, осміяння суспільних дивностей і пороків, вартих осуду з моральної точки зору взагалі. Сатира другої групи виливається прямо з полум’яного і грізного обурення на осіб, які нехтують саму святиню, однаково зневажають закони релігії, постанови Церкви, як і вимоги внутрішнього морального почуття, яке обурюється зловмисним порушенням і образою прав ближнього. У всій своїй невблаганній їдкості вони є справжнім бичем пороків і зла, яке не переслідується правосуддям, але яке заслуговує такого. Нещадно оголюючи витончені сіті підступництва, свавілля, владолюбство і неуцтво осіб, котрі стоять на чолі суспільства або Церкви, котрі святотатственно прагнуть до захоплення цього високого становища, розкриваючи їхні внутрішньо-душевні виразки, глибокі й огидні, але не зовсім помітні для стороннього спостерігача, в яскравих фарбах зображуючи всю низькість їхнього морального падіння, святий отець виводить образників релігії і чесноти на суд усіх сучасників і потомства. Не однакове звідси і враження на читача від тих і інших викривальних віршів. Сатира першої групи віршів справляє враження веселої, приємної, дотепної і жартівливої бесіди людини, яка вирізняється невичерпним запасом спостережливості, глибоким знанням життя, світу й особливо людського серця, і разом з тим, яка володіє унікальним мистецтвом подавати в смішному вигляді все те, що незгідне з правилами і поняттями чистої моральності. Простосердість, якою дихає ця бесіда, легко примиряє читача з колючістю дотепу і місцями різкістю вислову сатирика; відчуваєш, що автор говорить від серця, з досвіду, і, викриваючи людські слабкості, пропонує мораль. Сатиру приватну можна назвати обуренням полум’яної душі, сповненої надзвичайної любові до правди і чесноти, але яка переслідує в ім’я цієї вищої правди тільки пороки і порочних без усякого відрадно-заспокійливого просвіту на добрі сторони зображуваних осіб. Сатирик бачить і бичує тут лише неподобство, виражає і сіє в душі читача лише презирство. Стиль цієї сатири, що дихає полум’ям почуття, піднімається до високих нот істинно трагічного тону. Звернімося до змісту.

Зміст вірша «На гнівливість» досить точно відповідає питанням, якими задається поет у 32-й строфі: «Що таке, ця недуга (гнівливість)? Бід чого буває вона? І як від неї уберегтися?»

Але, як бачить читач, поет не відразу, не прямо з перших рядків викладає предмет своєї промови. Він подає йому деякий вступ, у якому уже наперед дає зрозуміти читачеві стиль і тон вірша, заявляючи тут, між іншим, що зброєю проти недуги, яка викривається у ньому, він обирає вістря слова; щодо цієї обставини поет просить читача «не гніватися на слово» і вважає потрібним відразу для свого виправдання зауважити, чому йому необхідно буде, говорячи про таке сильне зло, вжити «нем’які слова». «Коли вогонь клекоче, клубиться лютим полум’ям, перекидається з місця на місце, після багаторазових підступів запалює, піднімається вгору з живим прагненням і хоч що зустрічає на шляху, все з жадібністю пожирає, тоді потрібно гасити його силою, кидаючи в нього воду й порох. Або коли потрібно знищити звіра — страховисько темних лісів, який реве, кидає вогонь із очей, обливається піною, любить битви, вбивства, поразки, — тоді оточують його псарі, уражають списами із пращ. Так, можливо, і я, за допомогою Божою, здолаю цю недугу або, принаймні, зроблю її менш болісною…» 22

Увесь вірш, таким чином, можна розділити за змістом на три частини: вступ (ст. 1-34), роздуми щодо перших двох питань: «Що таке гнів і від чого відбувається він» (ст. 35-183) і морально-дидактичні поради про те, «як уберегтися від гніву» (ст. 184-515). Виклад роздумів на перші два питання має характер історико-психологічний, хоча морально-повчальний елемент і тут тісно переплітається з історичними прикладами і психологічними зображеннями. На самому початку цієї середньої частини поет запрошує читача «заглянути в роздуми прадавніх мужів, які заглиблювалися у природу речей». Він зводить ці роздуми до трьох загальних напрямків — матеріалістичного, сенсуалістичного і до поглядів, що займають середину між тим і іншим. «Інші називають несамовитість, — говорить автор, — закипанням крові близько серця 23. Це ті, хто цю хворобу приписує тілу, як від тіла ж ідуть інші і більшість пристрастей. А інші називали гнівливість бажанням помсти, приписуючи цей порок душі, а не тілу… Ті, що визнавали ж цю хворобу чимось складним і, тому складаючи і саме поняття про неї, казали, що вона є закипанням крові, але має причину в бажанні» 24. Поет не вважає тут доречним розмірковувати про те, який з цих поглядів слушний, але зі своєю думкою він схиляється до тієї точки зору, в якій розум є володарем у всьому (νοῦς απάντων ἡγεμών). «Його і Господь дав нам поборником проти пристрастей. Як будинок, — пояснює поет, — захищає від граду, як у стінах знаходять притулок ті, які рятуються після битви, і чагарник служить опорою на кручах і над прірвами, так розум рятує нас під час роздратування» 25. Із цього ж погляду поет пропонує і найперший засіб проти роздратованості в стані гніву на тому ступені, який ще доступний переконанням розуму. «Як тільки покажеться дим того, що розпалює твої думки, то, раніше ніж займеться вогонь і здійметься полум’я, ледь відчуєш у собі рух духу, звернися негайно до Бога і, подумавши, що Він — твій захисник і свідок твоїх рухів, соромом і страхом стримуй стрімкість недуги, поки хвороба ще слухає вмовляння» 26. Переходячи потім до психологічної сторони справи, до зображення почуття гніву в зовнішніх його проявах, святий Григорій Богослов як поет-психолог виявляється незмірно вище вченого — теоретика-психолога, котрий виступає зі своїми «визначеннями» у безжиттєвому гномічному вірші під тим же заголовком. Живе і точне відтворення у картинах і тонко підмічених дослідно-психологічних даних дає поетові резонну підставу висловити при цьому на диво правильні і влучні судження. Характерною особливістю почуття гніву, на відміну від інших душевних афектів, поет відзначає непереборну здатність або його прагнення проявлятися зовні — у специфічно потворному виразі обличчя і у напрузі всіх м’язів. «Хвороби іншого роду приховані; такі: любов, заздрість, скорбота, зла ненависть. Деякі з цих недуг або зовсім не виявляються, або виявляються мало, і хвороба залишається прихованою всередині. Іноді сама скоріше знеможе в глибині серця, ніж зробиться помітною для сторонніх. Але гнівливість — явне і зовсім оголене зло, це вивіска, яка проти волі тіла сама себе показує» 27.

Стосовно цієї характерної риси пристрасті, яку викриває, поет вважав би корисним ставити перед роздратованими дзеркало, «щоб, дивлячись у нього і заспокоювалися думкою перед безмовним звинувачем їхньої пристрасті, хоч трохи зменшували через це свою нахабність» 28. Не можна не погодитися з користю рекомендованого поетом засобу проти гніву, якщо глянути слідом за цим на портрет суб’єкта в стані гніву, намальованого пензлем самого поета: «Ὥσπερ γραφεὺς εἶ τοῦ πάϑους» («Ти, як живописець, зображаєш цю пристрасть»), — говорить вустами поета, звертаючись до свого співрозмовника, одна з осіб, виведена святим отцем у діалозі іншого вірша 29. Але ці слова були б доречнішими в цьому разі щодо самого поета. Його портрет роздратованого зображений з такою глибокою спостережливістю над людською природою, з таким умінням не тільки підмітити, але й відтінити належним колоритом найтонші фізіономічні деталі, які вислизають від звичайного погляду, в усій їхній складній розмаїтості, відповідно розмаїтості проявів психічних моментів у припадку гніву, — настільки, словом, жваво і типово, що перенесений на полотно, з дотриманням усієї даної обстановки, змальованої в тексті сатири, цей портрет міг би зробити честь кращому жанристові.

«Очі налиті кров’ю і скошені, волосся наїжачилося, борода мокра, щоки в одного бліді, як у мертвого, у другого багряні, а в іншого як свинцеві — так буває завгодно розписувати людину цьому шаленому й злому живописцеві; шия напружена, жили напружені, мова переривчаста і заразом швидка, подих, як у того, що біснується, скрегіт зубів огидний, ніс розширений і виражає повне презирство, сплескування рук, тупіт ніг, нахил голови, швидкі повороти тіла, сміх, піт, утома, кивання вгору і вниз не супроводжуються словом, щелепи роздуті і видають якийсь звук, як тік, рука, стукаючи пальцями, погрожує. І це тільки початок тривоги. Яке ж слово зобразить, що буває після того? Образи, поштовхи, неблагопристойність, брехливі клятви, щедрі виливи язика, який клекоче, як море, коли воно покриває піною стрімчаки. Одне називає поганим, інше бажає, іншим обтяжується, і все це негайно забуває. Обурюється на присутніх, якщо вони спокійні; вимагає, щоб усі з ним хвилювалися. Просить собі громів, кидає блискавки, незадоволений самим небом за те, що воно нерухоме» 30.

Порівнюючи роздратованість у гніві з іншими бідами і недугами в людській природі з погляду шкоди і згубних їх наслідків, святий отець не знаходить нічого гіршого і жахливішого за гнів. Навіть таке очевидне зло, як пияцтво, поступається гніву. «Там найтяжчий наслідок, — говорить він, — це те, що зробишся смішним; і лише сон може незабаром змінити справу. Але скажіть — чи є який засіб проти гнівливості, яка переступила міру? В інших хворобах прекрасне лікування — думка про Бога. А гнівливість, як тільки перейшла межу, насамперед закриває двері Богові. Сам спогад про Бога збільшує зло, бо розгніваний готовий образити і Бога. Доводилося бачити іноді, що і каміння, і порох, і докірливе слово летіли в Того, Якого ніде, ніхто і ніяк не може вловити; закони відкладали убік, друг ставав недругом; і ворог, і батько, і дружина, і родичі — усе зрівняно одним прагненням і одного потоку» 31. Однак з другої половини вірша поет переходить до досить докладного викладу тих, так сказати, морально-дисциплінарних засобів, до яких, на його думку, з успіхом можна звертатися для запобігання у собі гнівного роздратування. Він звертається за цими засобами і до священно-старозавітної історії євреїв, і до язичницько-класичної історії еллінів, частково до сучасної йому політичної історії, а найбільше до безпосередньої розсудливості і християнського почуття. Він рекомендує оживляти в душі високі зразки великодушності Мойсея, Аарона, Давида, Самуїла, апостола Петра, нарешті — найвищий зразок лагідності й терпіння «Того, Хто, як Бог і Владика блискавок, як агнець безмовний був ведений на заколення, перетерпів стільки заплювань і побиття, коли Його милосердя випробував Малх навіть на своєму ураненому вусі» 32. Наводить, з іншого боку, приклад Стагирського філософа [Арістотеля] як він одного разу «хотів ударити одну людину, яку застав у ганебній справі; але як тільки відчув, що в нього самого вступив гнів, борючись із почуттям, як з ворогом, зупинився і, помовчавши недовго, сказав: «Надзвичайне твоє щастя, що захищає тебе мій гнів. А якби не він — ти пішов би від мене битим» 33. Звертає увагу на подвиг великодушності Перікла, який проводив зі світильником у руках до самих дверей будинку свого хулителя, який постійно, уїдливо лихословив і переслідував його докорами. Відновлює в пам’яті, нарешті, образ благочестивого імператора Констанція з його розумною відповіддю одному сановникові, який, намагаючись роздратувати царя проти православних, між іншим, якось сказав йому: «Бджола настільки лагідна, але й вона не щадить тих, які забирають її стільник». «Невже ж не знаєш, дивний мій, — відповів йому цар, вислухавши його слова, — що жало не нешкідливе і для самої бджоли? Вона жалить, але водночас і сама гине» 34. Про «другу турботу», саме щодо питання: «Як стриматися, щоб не запалитися гнівом від чужого гніву, як запалюється вогонь від вогню?» — святий Григорій Богослов, серед інших дієвих засобів пропонує дивитися на розгніваного, який «гарячкує і дихає зухвалістю», як на божевільного. «Невже і на докори хворих відповідатимемо докорами? Чи не байдуже переносиш ти несамовитість тих, що біснуються, розумію таких, які невільно вивергають лихослів’я? Чому ж не перенести цього від божевільного, що прийшов у сильну лють?.. Що, якщо повз тебе пробіжить скажений собака? Що, якщо верблюд, через свою природну нахабність, закричить на усе горло і простягне до тебе шию? Чи кинешся з ними в бійку, чи через благорозумність побіжиш геть? Що, якщо непотрібна жінка соромитиме тебе своїми сороміцькими справами?..» 35

А вже якщо озброюватися проти роздратованого, то найкраще — жартами. «Сміх — найсильніша зброя для подолання гніву. Як у кулачних боях, хто в сильній запальності марно кидає удари, той скоріше стомлюється, ніж той, хто приймає на себе ці удари; виснаження ж сил — невмілий у бою прийом; так і тому, хто ображає людину, яка не гнівається на його напад, але глузує з нього, найбільше буває це прикро; навпаки, якщо він зустрічає собі опір, це, доставляючи нову поживу гніву, приносить йому деяке задоволення» 36.

Предметом сатиричних віршів «На людину, високу родом і низьку морально» є осміяння однієї з тих дивних оман, які живляться людським самолюбством і не менш поширені і в наш час, як у сучасний поетові, і розрослися до пристрасті переважно у вищих класах суспільства, серед так званого аристократизму. Але за життя святого Григорія, коли марнославство знатністю походження і привілейованою шляхетністю крові підтримувалося у самому християнському суспільстві силою і чарівністю прадавніх язичницьких традицій, воно було не просто морально-потворним забобоном, але й до певної міри соціально-християнським злом, якщо не виправданням розділення людського суспільства на рабів і господарів, то у всякому разі протидією проведенню у свідомість і життя євангельської ідеї рівності й братерства. Уже в самому своєму принципі, отже, горда зарозумілість і самопіднесення, засноване на родоводі або становій вищості, гідне викриття з морально-християнського погляду. Але коли цей забобон виявляється у таких потворних формах, коли людина хизується і звеличується величчю предків, але яка особисто сама по собі представляє тільки негативну величину, або яка, за висловом святого отця, «будучи ослом, що ходить у колесі, думає носити голову нарівні з конем» 37, то у такому разі до неї застосовні вірші нашого Державіна, по суті близькі до розглянутих двох сатир святого отця:

Осел завжди залишиться ослом,
Хоча осип його зірками;
Де треба діяти умом,
Він тільки ляскає вухами.
< ...>
І дійсно, коли самолюбства лестощі
Не охопили б розум гордовитий,
Що наша шляхетність, шана,
Коли не витонченості душевні?
Я князь — коли мій сяє дух;
Володар — коли пристрастю я володію;
Болярин — коли за всіх уболіваю,
Царю, закону, Церкві друг.

Зрозуміло, у всякому разі, почуття щирого обурення поета-богослова, з яким він ямбічними віршами осміює у двох сатиричних творах «людину, високу родом і низьку морально». Загальний зміст їх сконцентровано у формі короткої байки в початкових віршах першої сатири.

Перша сатира

«Якась, людина вкрай погана, але походить від добрих батьків, похвалялася своїми предками перед іншим, який був незнатного роду, але викликав подив ділами. Цей, з великою приємністю посміхнувшись, дав таку чудову відповідь: «Мені докір — рід, а ти — докір роду»» 38.

В інших віршах поет тільки розбудовує цю «чудову» відповідь і ілюструє її цілим рядом порівнянь і образів, що вирізняються стільки ж виразністю, скільки й дотепністю, часом приправленою помірною дозою сатиричної солі. «Якщо хто докоряє тебе за те, що маєш негарне обличчя або що маєш неприємний запах, невже скажеш на це: у мене батько був красивий або завжди намащувався пахощами? Якщо хто назве тебе боягузом і немаючим мужності, невже заперечиш: у мене предки здобули багато переможних вінків в Олімпії? Так само, коли викривають тебе в тому, що ти порочний і нерозумний, не кажи мені про своїх батьків і не вказуй на мертвих. В одного гуслі позолочені, а він грає на них — тільки вуха ріже; інший же бере перші-ліпші гуслі і грає на них милозвучну пісню. Кого ж з них, дорогий мій, визнаєш ти гуслярем? Звичайно, того, хто у своїй майстерній грі дотримує гармонії? Але ти народився, як кажеш, від золотих батьків, а сам некрасивий. Невже тому думаєш про себе високо? І славність роду виставляєш у цьому одному — у давніх мерцях, у розповідях бабів?.. Годі, друже мій, ти жартуєш!.. Не природою, а насильством розділені смертні на два розряди. По-моєму, той і раб, хто негідний, той і свобідний, хто довершений. А якщо в тобі є гордощі, який тут стосунок до роду? Чи по батькові славний ослюк і чи докорятимеш йому за те, що походить від осла? Ніскільки. Але яка слава і ослам від ослюків?.. Краще бути доброчесним, походячи від поганого роду, ніж, будучи шляхетним, бути людиною вельми порочною. І троянда виросла на грубому стеблі, хоча вона й троянда. Якщо ж ти на ніжній землі вийшов тереном, то годишся тільки у вогонь» 39.

Друга сатира

«Якби я привів до тебе мавпу, подбавши переодягнути її левом, чи прийшов би ти в страх побачивши її? Як це можливо? А що? Чи ще не смішніша була б для тебе ворона — ця найнезграбніша з птахів, — якби вона, пофарбувавшись чим-небудь білим, почала вдавати із себе лебедя? По-моєму, це було б смішно. А якщо людина, низька морально, величається шляхетністю, — чи не ганебніша вона за фарбовану ворону?.. Дивлячись на бика, хто скаже, що це дельфін? Кожна річ за те і визнається, що вона є насправді. Але ось два кумедні явища на терені нашого життя — жива тварина, що плазує по землі, звеличується до зірок і грамота робить лихого шляхетним! Якого ти побажаєш купити собі коня — сильного й рисистого чи ні до чого не придатного, але відомої породи? Я думаю, першого. «Чи не швидких вибираєш і псів?» — «Так.» — «Що ж? Чи не те ж спостерігаєш і в усьому?» — «Звичайно, те ж». А себе, коли ти за всіх порочніший, називаєш шляхетним? Даремно так жартуєш… Можливо, тих, від кого походиш, визнали шляхетними за багатство, а не за вдачі» 40.

Вірш «На любителів багатства» спрямований проти пороку, який сам по собі, як пристрасть, у сенсі саме суспільної недуги, також не може мати значення характерної риси якої-небудь окремої нації, якого-небудь виняткового місця і часу. Пристрасть до багатства й розкоші, а нерозлучно з цим і насильство, пригнічення бідних, утиски вищими нижчих братій глибокою межею відтіняють в історії кожного цивілізованого народу переважно в особливі періоди, що звичайно збігаються з епохами розвою або ж занепаду його політичного росту та його історичної ролі. Хоча, зрозуміло, міра прояву «любові до багатства» не однакова в кожного народу; ще більше може стосуватися це зауваження форми його прояву, яка в кожного цивілізованого народу, відповідно до панівних естетичних смаків, частково ж і залежить від географічного розташування і кліматичних умов країни, а взагалі під впливом усієї сукупності характерних відмінностей відповідного народу може змальовуватися як своєрідний національно-характерний колорит. Щодо цього і літературні твори народу, особливо твори сатиричного роду, які більш-менш вірно й жваво відображають внутрішній побутовий погляд, завжди можуть мати свій історичний інтерес. З цієї ж точки зору має свій відносний інтерес і вірш святого Григорія «На любителів багатства». І його інтерес щодо цього уже випередив наше слово про нього в належному місці його аналізу. Вище, у розділі гномічних віршів, коли в нас йшла мова про той бік сучасного Григорію життя, до якого має безпосереднє відношення сатира «На любителів багатства», ми не поскупилися на більший уривок з нього. Сильно і художньо вона зображає вишукано-багату розкіш сучасників поета, розкриваючи перед нами зворотний бік життя золотого християнського століття. Не менш яскраво й образно поет викриває у цьому вірші софістику багатіїв, які пригноблювали бідних, але які тим часом виправдовують себе дивною вказівкою на те, що є люди й гірші за них. «Що є у твого ближнього, — пише святий отець багатієві, — все цвях у твоєму в оці… На допомогу рукам у тебе готовий і наклеп. Ти позикодавець бідного і невдовзі і мучитель його. Йому загрожують катування й окови. Ти називаєш його і другом морського розбійника, і скаржишся на нього в тому, начебто його віл завдав колись образу твоїм волам. Що ж це за образа, скажи мені? Віл такого бідняка, а мукав голосніше і начебто ще викликав на двобій твого вола, навіть начебто вже здолав його. І тінь від його дерев, падаючи на твої дерева, завдає їм шкоди. І хлопчик його ходив твоїм полем. І ти приводиш свідків, а якщо випадково сам розумний, тобі вірять і без свідків, і в бідняка пропадають і віл, і хлопчик, і сад… Далі, виправдовуючись, ти кажеш: «Припустимо, я нахабний. Що ж, хіба не знайдуться мені подібні і з прадавніх, і з нових?» Виставляєш приклади: «Припустимо, що я збагачуюся неправедно, але інший захоплював у свою владу і цілі народи й міста», — і знову зразу ж вдаєшся до прикладів. На це хочу розказати тобі одну байку, байку, яка дуже підходить під твої лжемудрування. Сміявся хтось над совою. І сова від кожного глузування викручувалась спритною відповіддю. «Яка в тебе голова!» — казали їй. — «А яка в Дія?» — відповідала вона. — «Які світлі очі!» — «Точно як у світлоокої». — «Голос неблагозвучний!» -»А в сороки ще немилозвучніший». — «І ноги тонкі!» — «А якими здаються тобі шпакові?» Але без зусиль відбивши все це, оскільки розумна була сова, вона поступається в одному. Їй кажуть: подумай ти ж, розумна, у кожного є що-небудь одне, а в тебе все разом і все надміру — і витріщені очі, і голос огидний, і ноги тонкі, і голова велика. І дорога сова, вислухавши це, пішла із соромом. А від тебе не дочекаєшся і цього; навпаки, птах у байці набагато розумніший за тебе. Усе є в одному, — в тому і біда твоя…» 41

Кращим з усіх віршів у сатиричному роді слід зазначити сатири «На жінок, які люблять убрання». Він цікавий не тільки з історико-літературного погляду, в якому нерідко і класичні у свій час твори, які описують мораль століття і яку автор хотів виразити, бувають незрозумілі згодом без історичних коментарів. Він досить цікавий і в живому, безпосередньому, сучасному своєму значенні, і притім цікавий і безумовно зрозумілий саме як сатиричний. Рівно чотирнадцять століть минуло від появи цієї сатири, а тим часом у вірному дзеркалі її сучасні модниці можуть так само невипадково добре впізнати себе, як здивовано впізнала себе в дзеркалі якась особа у нашого дідуся Крилова… Дивно навіть, той рід удавано-витончених смаків і звичаїв жіночих, на які нападає у своїй сатирі святий отець, стосується такої царини, де непостійність, різноманітність до неподобства і чисто жіночо-примхлива мінливість визнаються і першою перевагою, і неодмінним правилом. Однак моди, манери, витончені прийоми і форми кокетства знатних грекинь IV століття з великим успіхом могли б прикрашати ревних шанувальниць «останньої моди» нашого XIX сторіччя. Поет начебто змальовує нам у своїй сатирі будуари сучасних нам представниць модного світу, говорячи про чепурух свого часу, що «у них не було спокою ні дверям, ні ключам, ні дзеркалам, ні притиранням, ні перукарям, так що весь будинок здригався» 42. Тут, у його сатирі, знаходять свій осуд і шиньйони, які ще так недавно спотворювали жінок, і грайливо розсипані локони, і всілякі нинішні косметичні засоби: різних видів і призначень помади (для волосся, повій, брів, губ), парфуми, рум’яна, білило. Примхливі моди, чудернацькі туалети, вишукані умовності і претензійні пози, витримки манер утворюють під духовно-сатиричним пером автора смішні, але живі картини. За своїм звичаєм він поширює далеко свій аналіз: комічні явища, потворні фігури, курйозні сцени і сценки жіночого легкодумства випливають одна за одною, з яскравою різноманітністю відновляючись із джерела, яке здається вичерпаним. У цьому колоритнішому зразку твору істинно грецького сатиричного таланту з особливою рельєфністю виявилася і надзвичайна сила дотепу, і гнучкість, і легкість, і яскравість, і тонка насмішкуватість, і скорботні ноти почуття розладу дійсності з моральним ідеалом.

«Не будуйте, жінки, на головах у себе веж з накладного волосся, не виставляйте напоказ ніжної шиї. Непристойно жінці показувати чоловікам відкриту голову, хоча б і кучері, переплетені в золото, обіймали оголену її шию, або незв’язане волосся, як у менади, яка скаче, щоб розвівалося туди й сюди нескромними вітерцями; непристойно їй носити гребінь зверху, на зразок шолома, або видну здаля чоловікам і блискучу вежу; непристойний їй і такого вигляду головний убір, що крізь нього просвічує твоє волосся, заразом покрите й відкрите, і, виблискуючи як золото, де сповзло покривало, показує майстерність твоєї трудівниці руки, коли, поставивши перед собою сліпого наставника — свій бовдур у дзеркалі, з його допомогою писала ти свою красу…

Якщо природа дала вам красу, не закривайте її притираннями, але чисту зберігайте для своїх чоловіків і не обертайте на стороннього жадібних очей: слідом за очима неблагопристойно ходить і серце. А якщо ви не одержали в дар краси при народженні, то не купуйте її, як розпусні жінки, за декілька оболів; адже ця краса нестійка: вона легко стирається і стікає на землю; вона не може триматися на тобі навіть під час сміху, а тим більше — під час плачу, струмки сліз тут же викривають її в підробці. Блискучі й повні принад твої щоки раптом, до великого сміху, є різнобарвними: там виходить чорна смуга, тут виступає червона, поруч видніється якогось двозначного кольору із вкрапленнями — точно луг, на якому ростуть поперемінно квіти двох видів, і приємні, і неприємні. Тому або не розписуй свого тіла, або, розписавши, постарайся зберегти…

Нагадуючи галку, описану в байці, і знаючи, що ця птаха, яка гордилася чужим пір’ям, незабаром була общипана й осміяна, як і ти не подумаєш про останню ганьбу, про згубну красу?

Та й яка користь у накладній красі, коли старість покриє зморшками лице, що до того квіло, коли старість членів не можна закрити ніякими прикрасами і залишок плоті нагадує щось обпалене вогнем і вийняте з попелу?..» 43

Але що ж шкідливого, може запитати читач вірша, у всіх цих косметичних і уявно-естетичних засобах з погляду християнської моралі? Чи не зводиться тут уся справа тільки до однієї зовнішності, невартої не тільки обурення і уболівання великого отця Церкви, але й просто уваги святого мужа?

Хто уважніше прочитає сатиру, той не може не помітити, що і у цьому напівжартівливому творі, викриваючи смішний бік нерозумних вчинків, поет не ковзає тільки по одній їх комічній зовнішності, а зі зброєю сміху, як досвідчений лікар духовних недуг, проникає в таємний глиб мотивів, цілей і наслідків вчинків, які викриває, розглядає, обговорює і засуджує їх як пристрасть, як порок, як гріх, наскільки смішний, настільки ж і згубний у своїх наслідках. Почитаємо далі святого отця. «Розповідають про гордого павича, що, коли зігнувши шию у вигляді кола, він піднімає своє золотисте і зірками усіяне пір’я, тоді починає привітно скликати своїх самок: для мене дивно буде, якщо і жінка підфарбовує своє обличчя не для похітливих очей… Адже сміху гідне те, що, намагаючись приховати свій живопис від чоловіків, чоловіків же вводиш у секрет своєї краси, бо ті склади, якими ти захоплюєшся, готували чоловіки — будівельники божевільної своєї пристрасті. Це винаходи не непорочності, а розпусти; і розпуста помітна в усьому тому, на що ти йдеш задля чоловіків…

Якщо ти до свого чоловіка маєш таку ж любов, яку і він до тебе відтоді, як квітучою дівою ввів тебе в шлюбний чертог, — це приємно йому. Але якщо намагаєшся сподобатися поглядам інших — це ненависно твоєму чоловікові. Краще тобі всередині свого дому приховувати принади, дані природою, ніж неблагопристойно виставляти напоказ принади підроблені» 44.

До чого ведуть «напоказ жіночі принади», поет змальовує далі з тонким розумінням відтінків жіночого характеру і зі стислою пластичною образністю чисто античного художнього пензля. У деяких штрихах, ледь достатніх для загального контуру невеликої картинки з натури, для силуету простої життєвої сцени, він передає, по суті, зміст цілого психологічного роману жінки, починаючи з випадкової зав’язки або прихованої інтриги і закінчуючи звичайною розв’язкою…

«Виставивши напоказ свої звабні принадності, як сіті для зграї пернатих, спочатку любуватимешся тим, хто тобою любується, і обмінюватиметеся поглядами; потім почнуться посмішки й обмін словами, спочатку непомітно, нишком, потім усе сміливіше, вільніше. Далі… але краще не казати, що за звичай йде далі за цим. Навіть безневинний жарт жінки з юнаком уражає, як гостре жало. Тут усе нерозривно йде одне за одним, подібно до того як залізо, притягнуте магнітом, само притягає інше залізо» 45.

Поет виливає своє обурення на чоловіків, які, потураючи безладності своїх дружин, «соромними своїми справами уподібнюються до свиней. Вони не тільки не гребують жіночими прикрасами, але самі ж підкладають у вогонь сухі дрова, коли належало б їх зменшувати, а не додавати. І є чоловіки, які намагаються ще перевершити один одного в убраннях дружин, щоб одному перед одним мати перевагу в нерозсудливості. Часто і при недостатніх засобах вони докладають усіх зусиль, щоб викликати нахабність своїх дружин» 46. Усе це було б незрозуміло поетові, якби не було відоме, як неприборкано сильна і сліпа любов як пристрасть. «Розповідають, — зазначає він, — що хтось, блукаючи по стрімчаках, закохавшись у порожній відгомін, що й не має вигляду, називаний ехом. А інший спалахнув любов’ю до власного зображення і кинувся у джерело, щоб обійняти подобу згубної своєї краси. І ще одна прив’язалась любов’ю до прекрасних потічків ріки, у божевільній пристрасті не могла відійти від милих берегів, цілувала воду, черпала її руками і ловила піну, але і водами не могла вгасити в собі полум’яніючої любові. Така сліпа й непохитна любов!..

Ніскільки не дивно, якщо й ти, розквічена, рожевоперста, одягнена в розкішні тканини і відкидаючи назад голову, зведеш із розуму юнака, і навіть не одного, а кожного, для кого розписуєш собі лице. Відомо, що один вправний художник своїм живописом увів в оману бика, зобразивши фарбами на дошці корову… Надзвичайна така любов — живі звірі прагнуть до бездушних зображень! Подібно до них і ти притягуєш чоловіків, у яких звіроподібний розум і жіношалене життя» 47.

Далі поет подає цікаві відомості для характеристики сучасної йому великосвітської модної жінки, протиставляючи їй образ скромної цнотливої жінки. «Не потрібно їй (цнотливій) це золото, перемішане з дорогоцінним камінням, що відбиває блиском і вражає погляди, — золото, у вигляді ланцюга розкладене на грудях, перловим тягарем обтяжує і спотворює вуха або увінчує голову. Не дорогий для неї цей золотий одяг, ці хитрі прикраси з тонких ниток, то багряні, то золотисті, то прозорі, то блискучі. Не згубні для шкіри склади, не підрум’янені губи прикрашають жінку. Її краса не в тому, щоб поверх розмальованих повік носити чорну брову, загортати всередину зволожені зіниці, зніженим голосом приваблювати до себе прихильний слух, руки й ноги стягнувши золотими, жаданими й приємними для тебе путами, нагадувати собою щось рабське, тіло й голову змащувати розкішно-ароматичними парфумами, жувати що-небудь невживане в їжу 48, тримати в безперестанному русі підборіддя і, ніби із презирства до цнотливих, із зубів і зі зволожених вуст випускати піну. Не захоплюйся розкішшю сідалищ, не намагайся виявляти себе крізь мистецьки зроблені зі щілинами стулки, виглядаючи тих, які на тебе дивляться. Не пишайся ні безліччю слуг, ні служницями — цим догідливим почтом твого серця. Вісники весни — ластівки, плодів — квіти; по служницях можна робити висновок про господиню. Подумай про все це. Хоча не важлива непристойність чого-небудь одного, однак усе разом і одне при одному — безсумнівна згуба» 49. «Якщо ти і не підкорюєшся плотській похоті, а служиш тільки похоті очей, то і ця легка любов є вже хвороба» 50. «Один колір приємний у жінках — це добрий рум’янець сором’язливості. Його змальовує наш живописець. А фарби краще побережемо для стін і для таких жінок, у яких викликає сказ і послід молодих людей» 51.

Випливає низка позитивних напоумлень і порад; поет поспішає доповнити сатиру спасительними повчаннями й очистити виставлені ним сумні картини пороку, викликаючи зразки чесноти і цнотливості; у погляді на чесноти й обов’язки жінки поет сходиться частково з поглядом на той же предмет давньокласичних поетів. «Краща цінність для жінок, — повчає він, — добра вдача, тобто сидіти більше вдома, розмовляти про Боже слово, займатися ткацтвом і вовною (це обов’язок жінок), розподіляти роботи служницям 52 і уникати з ними розмов, на вустах, на очах і на щоках носити пута; нечасто переступати за поріг свого дому, шукати собі веселощів тільки в товаристві непорочних жінок і в одному своєму чоловіку, для якого ти, з Божого благословення, розв’язала дівственний пояс» 53. Лагідним, велелюбним, батьківським умовлянням і переконанням слідувати його порадам поет і закінчує свій вірш. «Послухайся моїх порад, жінко, і не думай накладати руку на своє обличчя. З такими жінками, дочко моя, не плавай на одному кораблі, не ходи на спільну пораду, не живи під одним дахом. Іншим надай надмірності; а ти бійся і похвалу вислухувати з вуст чоловіків — у цьому добре ім’я жінки…» 54

Перш ніж перейти до викладу змісту вірша «Πρὸς Μὰξιμον» [«Максиму»], кращого з творів особистої сатири святого Григорія, нам здається доречно сказати спочатку кілька слів про саму особистість Максима, проти якого спрямована сатира. Досить докладні біографічні дані про нього передає сам же поет в історичному своєму вірші «Про своє життя».

Максим, родом з Олександрії, був християнином, але, здобувши освіту у школі циніків, засвоїв собі як зовнішні знаки вихованців цієї школи, так і їхні лихі вдачі, їхні порочні схильності. Він ходив завжди з палицею в руках і з розпущеним по плечах волоссям, пофарбованим у модний золотисто-русявий колір і старанно закрученим у локони, але при цьому носив грубий філософський плащ, у який одягалися і давньохристиянські аскети 55. Чуттєвість, гордість, користолюбство і марнославство були характерними рисами його натури. Належачи до класу шукачів пригод, яких (шукачів) було тоді чимало, він не мав певного місцеперебування, а постійно переходив з одного місця в інше, з однієї країни в іншу. Причиною цього бурлацького життя було ще й те, що він у кожному місці свого перебування або віддавався відвертій розпусті, або попадався в якому-небудь важкому злочині, через що за вироком суду його виганяли звідусіль. У Єгипті його навіть жорстоко висікли за різні злочини; сліди цього покарання довго залишалися на ньому і після, і згодилися йому для успіху одного з найбільш «цинічних» його задумів. Після багатьох років блукацького життя різними місцями, він прибув, нарешті, до Константинополя з наміром зайняти єпископську кафедру, на яку незадовго перед цим звели святителя Григорія. Із цього моменту святий отець і описує його в згаданому вірші. «У нас у місті була людина жінкоподібна, якась єгипетська примара, зла до нестями, пес, і пес із дрібних, вуличний служник, безмовне зло, китовидне чудовисько, червоний, кучерявенький, кошлатий. Кучерявеньким був він здавна, а патли мав нові: мистецтво — другий творець. Найчастіше це буває справою жінок, а іноді і чоловіки золотять і підкручують волосся, обстрижене яку філософів. Використовуйте ж у справу, мудреці, і ті притирання, які на обличчях жінок. Чому ж, насправді, лише жінкам користуватися цим привілеєм, який служить безмовною вивіскою вдач? Що Максим уже не належить до чоловіків, це приховувалося до часу, а тепер показала його зачіска. Для нас дивно в нинішніх мудрецях, що природа і зовнішність у них двоїсті і мерзенно вони належать до обох статей: волоссям нагадують жінок, а жезлом — чоловіків. Цим хвастався і Максим, як людина, що значить щось у місті; його плечі завжди покривали золоті кучері; з волосся, як із пращ, злітали мудрування, і всю вченість він носив на тілі. Він, як чутно, пройшов по багатьох лукавих дорогах… Нарешті з’являється в Константинополі» 56. Тут не були відомі ні його ім’я, ні його попереднє життя; тому він легко обдурив православних і налаштував їх на свою користь. Він намагався вдавати із себе ревного захисника Православ’я, суворого охоронця усіх постанов Церкви, захоплювався проповідями святого Григорія Богослова і перед усіма висловлював своє задивування його високою освіченістю, чистотою і силою його вчення про Святу Тройцю; на єретиків висловлював презирство і ненависть як за їхнє нечестиве вчення, так і за ті страждання, які він нібито зазнав через ревність до Православ’я. Він показував при цьому рубці на тілі, які насправді були вищезгаданими слідами покарання, заслуженого ним різними злочинами. Лицемірною своєю святістю і бездоганним виконанням ролі ханжи він встиг не тільки підкупити і налаштувати до себе народ, але й закрастися в довіру і дружбу самого святого Григорія Богослова. «Хто з добрих, — писав згодом святий отець, — у стані помітити, як людина зла хитрує, зав’язує, здійснює свій підступ, завжди вміючи закрити себе тисячами вивертів? І хто готовий на негідний вчинок, той за всім спостерігає і шукає зручний час. А хто налаштований до доброго, той за природою незграбний і не схильний до підозри чого-небудь поганого; від чого добродушність і уловлюється зручно» 57. Жертвою цієї добродушності став і святий Григорій; він настільки перейнявся повагою до Максима і до позірних гідностей його як доблесного сповідника віри, що часто приймав його в себе, запрошував нерідко до свого столу, читав разом з ним, роздумував про різні предмети віри і про засоби ослаблення єретиків. Мало того, на його похвалу він виголосив у церкві слово, відоме у творах святого Григорія під заголовком «Слово на похвалу філософа Ірона, який повернувся із вигнання». Хоча й тут, у цьому похвальному слові, він, звертаючись до Максима, називає його псом (ідучи від того, що він був цинік, від слова κύων, — пес), але називає його так зовсім в іншому тоні й іншому сенсі, ніж у сатирі. «Приступи, пес, — звертається він до Максима в похвальному слові, — назву тебе так не через безсоромність, але за відвагу, не за ненажерливість, але за те, що обмежуєшся насущним, не за гавкання, але за збереження доброго, за невсипність в охороні душ, за те, що лащишся до всіх, які тобі свої через чесноту, а гавкаєш на всіх чужих» 58.

І ось тоді, коли святий муж обсипав його похвалами, ласками, знаками найщирішої довіри і високої відмінності, цей пес, «що лащився до всіх своїх», готувався нишком вкусити свого благодійника — задумав захопити його місце, а самого святого Григорія вигнати із Константинополя. Цю обставину, що характеризує особу Максима, немає ніякої підстави ставити в причинний зв’язок з походженням самої сатири на нього, написаної з іншого приводу. Греньє, вважаючи цей окремий випадок занадто дріб’язковим і маловажним, зазначає, що він не вартий пера великого єпископа. Із цього приводу він пише: «У цьому разі виступає знову стара людина (le vieil homme), так сказати», прекрасний грецький розум. Християнин витримав побиття камінням, прекрасний грецький розум роздратувався через епіграму. Максим роздратував (harcelait) його поганими віршами і навіть викликав на поетичну дуель. Григорій не міг стриматися від прийняття виклику: видався прекрасний випадок провчити невігласа. Але для єпископа — яка перемога! Чи не краще було б протиставити цій бездарності (à се miserable) мовчазне терпіння презирства (la muette patience du mepris)?» 59

Якщо потрібно сказати про доречність заперечення святого Григорія, хоча б і у формі сатири, саме в цьому разі, то хіба тільки щодо роздумів на цей рахунок Греньє. Якщо в сфері своїх пастирсько-християнських відносин святий Григорій, за духом Христового вчення і згідно із заповіддю євангельською, в боротьбі з ворогами протиставляв при нагоді смирення, що доходило до самозречення, то в царині інтелектуального життя й інтелектуальних інтересів, в царині літературної освіти і на ґрунті літературної боротьби ті ж якості, смиренність і «мовчазне терпіння презирства», навряд чи могли мати значення для його подвигів чесноти. Ця поведінка не могла прикрашати його не тільки як «прекрасний грецький розум», але і як освіченого представника християнства серед товариства, що складалося з тих же «старих грецьких умів». Ця остання обставина, яку упускає Греньє, дуже важлива, на нашу думку, при судженні щодо питання, якого він торкається. Греки, які аплодували художньо-поетичним проповідям Григорія і супроводжували свої рукоплескання пронизливим криком, які піднімали вгору вітію 60, «які купчилися, як бджоли» до його церковно-ораторської кафедри і навіть на дахах будинків явно і приховано записували за ним його неперевершені слова і промови, — греки ці були християнами, але насамперед — «старими» еллінами. Горді своєю національною освітою, виховані на своїх класичних авторах, вони зі своєю еллінською художньо-літературною жилкою і в самому християнстві шукали елементів, споріднених з успадкованими ними літературно-естетичними традиціями, що й відповідали їхнім природним схильностям, і в особі представника християнства не відділяли, як французький професор XIX сторіччя, єпископа від «прекрасного грецького розуму». Навіть більше, останній вони й розуміли краще і захоплювалися ним насамперед. Святий Григорій і сам добре розумів імпонуючий вплив своєї прекрасної грецької освіти на християн із греків і ясно бачив позитивні результати цього впливу; він знав, що в той час кожна його «перемога», як «прекрасного грецького розуму», була і «перемогою» його як «єпископа». Тому він і думав не про те, щоб усунути або обмежити свій літературно-освітний вплив на суспільство, а тільки про те, щоб обернути цей вплив з користю для християнської Церкви. «Церква перебувала тоді, — казав сам він, — у такому ще скрутному становищі, що для мене немало значило збирати й солому… Для мене було дуже важливо, якщо і пес ходить на моєму дворі і шанує Христа, а не Геракла» 61.

З викладених міркувань ми не дивуємося тій обставині, що коли високоавторитетного представника грецько-християнської Церкви, який так гаряче захищав для християн класичну освіту і так щиро заохочував християнських юнаків читати прадавніх авторів і вивчати античну поезію, дорікають у тому, що він і сам мало розуміє в цих класичних авторах і настільки поганий як поет, що може дозволити собі викликати на літературне змагання з ним будь-якого пройдисвіта, — не дивуємося, що він не вдається у цьому разі до прийому, який вважав гідним себе, як ревний служитель Божий, при побитті його камінням у вівтарі Господньому. Терпляче перенесення ним «частування камінням» у храмі Божому, як висловлюється він сам 62, не супроводжувалося і не могло супроводжуватися нічим, що б давало, так чи інакше, привід до його приниження і на шкоду самій справі його служіння Церкві. Смиренне ж і мовчазне перенесення ганьби в цьому випадку могло бути витлумачене в несприятливому для нього сенсі, могло компрометувати його в очах освічених і словолюбних його співвітчизників, могло посіяти в них якщо не недовіру, то нерозуміння. Навпаки, блискуча відсіч цинікові найбільш пристойною і доречною у даному разі зброєю — бичем сатири, була торжеством не тільки для «прекрасного грецького розуму» Григорія, але і для Григорія як розумного і вірного пастиря словесного стада Божого, бо безсумнівно підсилював чарівність його величної особистості, яка, у свою чергу, чимало сприяла вже кількісному приросту християнства й успіхам християнської Церкви в справі зовнішнього її розширення.

Узагалі, питання про те, якою мірою чисто літературний авторитет і слава святого Григорія сприяли високій дивовижності серед його сучасників особистості як представника християнства, на якому рівні служили через це саме успіхам самої релігії, хоча б у зазначеному відношенні, зовсім не таке просте і незначне, щоб можна було відійти від нього жартами навіть і з дотепністю французького професора риторики.

З боку свого внутрішнього змісту сатиричний вірш «Максиму» цікавий для нас характеристикою погляду святого Григорія на поетичну творчість і подвійно ще цікавіший стосовно цього тому, що автор ілюструє цей свій погляд живим, наочним, високого рівня виразним і типовим зображенням сучасних йому поетів в особі циніка Максима. Не бажаючи псувати колориту цього зображення, передамо його оригінальними словами.

«Що це? І ти, Максиме, смієш писати? Писати смієш ти? Яка безсоромність! У цьому ти вже перевершив і псів.

Ось дух часу — кожний гаразд на все! Як гриби, раптом вибігають із землі й мудреці, і шляхетні, і єпископи, і художники. І зухвалість ця користується повною безкарністю! Звідки раптом одержав ти натхнення? Чи несподівано ти напився прорицальних вод і почав потім виточувати вірші, не дотримуючись навіть і віршового розміру? Які неймовірні й нечувані досі новини! Саул у пророках; Максим серед письменників! Хто ж після цього не пророк? Хто стримає свою руку? У кожного є папір і тростина; і баби можуть і балакать, і писати… Писати смієш ти? Скажи ж: чиєї руки діло цей дар — писати? Ще вчора для тебе промови були те ж, що для осла ліра, для бика — морська хвиля… Тепер же ти в нас Орфей, який своїми перстами все приводить у рух, або Амфіон, що своїм брязканням будує стіни. Такі-то нині пси, якщо захочуть побавитися! Напевно, цю сміливість удихнули в тебе старі няньки, твої співробітниці, які заодно з тобою складають промови; для них, звичайно, ти лебідь; для них, без сумніву, музичні звуки, які ти видаєш» 63.

Читач бачить, що в цій жартівливо-глузливій формі святий Григорій виставляє, по суті, дуже серйозні вимоги до поетичного мистецтва, виходячи із зовсім правильного погляду на поетичний талант як на вроджений дар поета, а не як на тільки зовнішнє надбання шляхом навички руки («Хто стримає свою руку? У кожного є папір і тростина…»), і ще менше — як на примху, доступну кожному, кому спаде «охота побавитися». Маючи на увазі такий серйозний і правильний погляд святого отця на поетичну діяльність, дуже цікаво зіставити подальші в цьому вірші його слова про себе, що «писати було так само в його природі, як у природі води — течія, як у природі вогню — жар» 64, з іншими місцями з його творів, що свідчать про те, що поет-богослов ясно відчував у собі «присутність Духа Божого» 65 для поетичного натхнення і діяльності, що він був «органом Божим, органом словесним, який налаштував і в який ударив добрий художник — Дух» 66. Безпосереднє враження на читача самих віршів святого Григорія Богослова, що зовсім гармонує з його теоретичним поглядом на поетичне покликання й цілком виправдовує його власне визнання у своїй внутрішній здібності до поетичної діяльності, не тільки не дозволяє нам сумніватися у тому, що великий християнський письменник ніскільки не помилявся, протиставляючи себе як поета, як художника слова античним класикам, але й переконує нас у тому, що він був далекий від самоомани, вимагаючи, щоб йому на терені поетичної діяльності була зроблена «χάρις λέοντίος» 67, «левина милість». Уступаючи силі настільки дотичних і рішучих доказів поетичної здібності святого Григорія, як безпосередньому враженню самих його творів і його власного щирого і цілком свідомого зізнання у цьому, вважаємо, що маємо право залишити без уваги у своєму творі різні сторонні міркування і здогадки вчених критиків про поетичну діяльність святого отця, якими вони, прямо або побічно, думаючи про цю діяльність, намагалися по-своєму мотивувати її і пояснити походження віршів Григорія Богослова. Виняток щодо цього ми зробили тільки для однієї з найпоширеніших думок, яку розвивають і доводять дехто з критиків у зв’язку з міркуваннями про період життя святого отця, до якого належить його поетична діяльність.

Виходячи з погляду на вірші Григорія як на плід не стільки генія, скільки дивного терпіння, деякі вчені (наприклад, Фльорі) вважають, що святий отець змушував себе до нелегкої праці строфоскладання і розміру, як одного з видів аскетичних вправ, що мали метою моральне самоумертвіння. Основою або точкою опори для такого дивного погляду могло служити ухильне пояснення самого поета. «По-перше, я бажав, працюючи для інших, зв’язати в такий спосіб свою гріховність і в самому писанні писати небагато, виробляючи вірш» 68. Здогадка критиків, заснована на цих прихованих словах, навряд чи слушна як у своїй вихідній точці, так і в самому висновку. Ступінь легкості або труднощів віршування для поета не може бути безумовним критерієм ні художньої цінності поетичних творів, ні внутрішньої насолоди самого поета своїм заняттям. Хто хоч трохи знайомий із загальною історією літератури, той не потребує вказівок на приклади геніальних поетів, яким важко давалася обробка вірша. Мимоволі тут пригадується нам розповідь про Софокла, який одного разу сказав, що три вірші коштували йому трьох днів. «Трьох днів! — викликнув посередній поет, почувши ці слова. — Я б за цей час написав їх триста!» — «Можливо, — відповідав Софокл, — але вони існували б тільки три дні». Пушкін користується цілком заслуженою популярністю поета, характерна відмінність його вірша — грація, при незвичайній простоті й природності. Володіючи віршем дуже вільно, він байдуже ставиться до різних його розмірів. «Але з того, що Пушкін дуже вільно володів мовою взагалі, віршем зокрема, не слід робити висновку, що вірші йому давалися без зусиль. Чорнові рукописи, що збереглися після його смерті, показують, з якою старанністю обробляв він свої твори, як, не задовольняючись яким-небудь словом або римою, він заміняв їх іншими, ті ще іншими… і не заспокоювався доти, поки не знаходив найбільш відповідних, що необхідно належать предмету» 69. Навіть прозаї-класики, що вирізняються чистотою і художністю стилю, докладали багато старань до обробки мови і стилю. Твори Платона, які здаються нам написаними так легко й швидко, були сильно оброблені у своїй уявній простоті, й анекдот про різні тринадцять викладів початкової думки «Республіки», знайдені в рукописах автора, ймовірно, ґрунтуються на факті. З наших вітчизняних письменників можна вказати, як на приклад щодо цього, на Тургенєва. Пушкін, як і Тургенєв, як і кожний інший класичний поет, без сумніву, і знав добре, і пам’ятав суворий вислів Горація, звернений до пізонів: «Би, о, кров Помпілія, не давайте схвалення тому віршованому твору, який не знав тривалої обробки і не одержав довершеної форми» 70. І це не особиста думка Горація, а думка всієї класичної давнини. Але чи насправді віршована техніка так важко давалася святому Григорієві, що заняття цим предметом могло мати для нього значення морального подвигу? Дуже сумнівно, якщо святий Григорій міг за одну ніч, з вечора до ранку, написати прекрасний вірш у розмірі 400 рядків 71.

У зв’язку із цим поясненням стає очевидним і таке міркування, що святий Григорій присвятив себе поезії вже на старості років. «Уже та обставина, — говорить Ульман, — що Григорій тільки в глибокій старості і в аскетичному усамітненні від світу присвятив себе поезії, доводить, що в ньому не було таланту і сили поетичного духу; інакше його поетичний талант, без сумніву, позначився б раніше» 72. На нашу думку, та обставина, що поетична нива в житті відомого автора йшла за якоюсь другою, припустимо, проповідницькою його діяльністю, ще не може бути доказом того, щоб цей автор не був поетом за покликанням. Це зауваження тим більше заслуговує на увагу, коли, як у книзі Ульмана, виставлена ним обставина, береться сама по собі, як голий факт або апріорне положення, без будь-якого зв’язку з історичними причинами і вимогами такого саме прояву в часі двох періодів суспільної діяльності нашого автора, а не іншого, зворотного. Ми вже не беремо до уваги ті зовсім не виняткові випадки у житті знаменитих поетів, дійсне покликання яких указувало їм справжню дорогу далеко не в ранній їх молодості. А що стосується думки, яка обмежує «повноту й силу поетичного духу» тільки повнотою і силою фізичної молодості, то цій думці не можна відводити місця в серйозній книзі хоча б через наступну серію прикладів з однієї тільки грецької літератури. При повній творчій силі і діяльності поетичного таланту із грецьких письменників дожили: Солоній — до 80 років, Стезіхор і Анакреон — до 85; Ксенофан прожив більш 100 років і на 92-му році життя він, за власними словами, ще писав елегії; Симонід, Епіхарм і Софокл жили й писали до 90 років; передання називає останньою працею старця Софокла одну із кращих його п’єс, трагедію «Едіп у Колоні»; трагік Аристарх не припиняв своєї літературної діяльності до 100 років; комік Філемон, який досяг 96-літнього віку і написав 90 п’єс, працював до останнього дня свого життя 73. Чому ж відмовляти в поетичній силі святому Григорію Назіанзину, який, проживши до 90-92 років, уже на 40-му році свого життя, за словами Ульмана 74, написав п’єсу «De rebus suis»? Сорокалітній вік при такому тривалому житті мав бути, навпаки, часом найвищого розквіту творчих сил і духу поета. Ульман намагається підсилити свій доказ вказівкою на ту обставину, що Григорій займався поезією «в аскетичному віддаленні від світу». Але хто ж із двох справедливіший — чи він, зі своєї точки зору, що негативно витлумачує цю обставину, чи Штрек (Ströcklh), якому усамітнення святого Григорія від світу здавалося, навпаки, найбільш сприятливою умовою для зосередження духовного поета в собі самому і для безперешкодного вираження у віршах високопоетичного настрою його душі, за яким тому-то саме в цей період свого життя святий Григорій і віддався лише поетичній діяльності, що цей період, який змінив повну трудів і тяжких випробувань епоху практичного суспільного служіння предстоятеля Церкви, надавав повну свободу, широту і простір для польоту його поетичного таланту, для якого «durch die Einsamkeit selbst erst auf alien Seiten Wege geöffnet wurden» [«через самітність були вперше відкриті всі дороги»] 75. Думаємо, що пояснення Штрека ближче до істини. А що поетичний талант народився у Григорія не разом тільки з його старечими роками, а із самим його життям, Штрек не лише не відмовляється від цієї думки, а відразу, пояснюючи вищенаведеним міркуванням пізніше виявлення цього таланту, прямо називає його «die lange genährte und verschossene dichterishe Fähigkeit» [«довгий час приховану і лілеяну здібність, талант»]. Це останнє зауваження німецького церковного історика дуже важливе в порівнянні зі свідченням про те ж інших учених. Монто, припускаючи, що Григорій присвятив себе поезії для публіки з 57-літнього віку, зауважує: «Без сумніву (курсив — О. Говорова), він і раніше писав час від часу вірші, але ця уривчаста його поезія мала характер абсолютно приватного заняття і не пропонувалася публіці в якому-небудь більш-менш значному збірнику» 76. Монто, отже, розрізнає публічну поетичну діяльність святого Григорія Богослова і приватну, вносячи, таким чином, новий цікавий аспект у питання, якого торкається Ульман. Ще серйозніше зауваження Мураторі, висловлене ним у передмові до свого видання епіграм і епітафій Григорія. На підставі самого характеру деяких із цих віршів, що відображають сліди юнацького захоплення автора язичницькою словесністю, Мураторі вважає ймовірнішим походження їх у ранній молодості поета 77. До думки Мураторі дуже близько підходить наукова здогадка Магніна, автора однієї з найпопулярніших теорій в історії критики трагедії «Χριστὸς Πάσχων», що приписується святому Григорієві Богословові. Час її написання (в якому обсязі і вигляді — інше питання) він відсуває набагато раніше епохи повернення Григорія з Константинополя на свою батьківщину (381-390), якому звичайно присвячуються всі його вірші. «Строго вчена, граматично правильна форма трагедії спонукує, — говорить Магнін, — відносити її походження до ранньої юності поета, приблизно — до часу перебування його в Афінах, де він після закінчення своїх студій з Василієм залишився в університеті, щоб зайняти вищу кафедру словесності. На цей-то маловідомий період його життя, що безпосередньо передував його посвяті в сан пресвітера, тобто до кінця 362 року, найімовірніше, і припадає час написання трагедії» 78. Цим здогадом, на думку Магніна, можна було б пояснити і заразом виправдати й показання прадавнього біографа святого отця, що обдарований професор — бо едикт від червня 362 року забороняв християнським наставникам користуватися у своїх читаннях текстом Гомера, Есхіла або Евріпіда — зумів чудово замаскувати цих класиків у своїх читаннях, одягнувши їх, так би мовити, у християнський одяг. Це пояснило б, думає Магнін, і те, чому в трагедії більше, ніж у якому-небудь із інших своїх віршів, святий Григорій Назіанзин черпав із джерел язичницької мудрості.

Але для доказу неспроможності гіпотези, яка допускає заняття святого Григорія Богослова поезією, як одним з тяжких подвигів з метою морального самоумертвіння, нам здається, немає потреби навіть виходити з меж тексту самих творів святого отця. Ми бачимо і безпосередньо переконуємося з них, що поезія, навпаки, служила святому Григорію великою втіхою в скорботах і стражданнях. «Поезія — лікування від скорботи» — це звичайне в нього висловлення, і силу цього лікування він не раз випробовував у важкі хвилини свого життя 79. А ця благодатна сила, що відганяє сум, не може бути справою випадковою, а тим більше — плодом, так би мовити, дисциплінарно-моральної, механічної вправи у віршоскладанні. Вона буває звичайно природним плодом природного поетичного дару, який в найвищій мірі і мав святий Григорій Богослов. І подібно до того як Ґете говорив про себе:

Ich singe, wie der Vogel singt,
Der in den Zweigen wohnet.

(«Пісня моя — як пісня вільної птахи»), — подібно до того як наш вітчизняний поет вважав, що покликані поети

…народжені для окрилення,
Для звуків солодких і молитов, —

подібно до них і святий Григорій особисто сам знаходив у поезії чисту насолоду:

Як старий лебідь,
Я співаю у своїх віршах про себе самого
І знаходжу в них втіху;
Я засинаю під щасливі звуки своїх крил
І складаю пісню про визволення 80.

Поезія була, можна сказати, інстинктивною його мовою. Він «не міг утримати в собі задоволення і ставав натхненним», за його визнанням 81, навіть і в своїх проповідях, і більшість — поеми, яким бракує тільки ритму. Істотне ж — сила й теплота почуття, жвавість, грайливість, блиск і одушевлена образність — тут очевидні. А що стосується рівня художності самої форми його віршів, гармонії ритму, добірності смаку при виборі метрів і чисто поетичного чуття до специфічного значення кожного розміру, у цьому марно заздрісні суперники поета намагалися знайти який-небудь привід для докорів йому, і недарма за подібні докори вони одержували у відповідь від нього такі заперечення: «Ви засуджуєте розмір моїх віршів, але це тому, що самі ви не дотримуєтеся розміру, пишучи ямбами і випускаючи у світ якісь страшні вірші: який сліпий пізнавав того, хто бачить?.. Не сходяться між собою межі мідян і фригійців; не однаковий політ у галок і орлів» 82.

У викривальному вірші «До єпископів» і подібних до них за змістом віршах «Про відмінності в житті і проти лжеієреїв» і «На лицемірних ченців» поет повстає проти зловживань і тяжких пороків у середовищі самих предстоятелів і служителів сучасної йому християнської Церкви. Наскоки його на винуватців цих зловживань, недостойних «христоносців» 83, дуже цікаві самим предметом, але відрізняються такою нещадною сміливістю і гіркотою тону, які, до відповідного ступеня, наближають ці п’єси до типу сатиричних творів Арістофана; таке, принаймні, враження їх на читача. Скарги святого Григорія на владолюбство, підступництво, інтриги і сваволю єпископів висловлюються тут у дуже різких висловах; зіпсованість сучасного йому духовенства змальовується тут у вельми яскравих і живих фарбах. Але виносячи подібне враження із читання згаданих віршів, ми і в цьому разі не зважуємося висловити над ними безумовного вироку новітнього французького критика. Чи було б справедливо, нам здається, у критичному аналізі сатиричних творів IV століття застосувати погляд на справу XIX сторіччя, як це допускає у своєму творі Греньє. Величезна різниця між цими двома епохами полягає в цьому разі, зрозуміло, не тільки в літературно-естетичних смаках і поняттях, а головним чином у самому стані і положенні християнської Церкви як із внутрішнього, морально-дисциплінарного її боку, так і з боку її зовнішнього становища в державі щодо іншославних і язичницьких народів. Потрібно дуже добре, з усією обережністю й увагою, обстежити і вивчити умови і характер церковно-історичного часу, що викликав сильну енергійну сатиру, перш ніж брати на себе сміливість називати її несправедливою і засуджувати її автора. «Нехай ця сатира, — говорить Ульман, — викликана роздратуванням (gereizte Stimmung) Григорія поведінкою єпископів власне проти нього, у цілому вона містить настільки індивідуальні й узяті з життя риси, що вона цілком має на собі печатку істини і представляє нам сумний результат того, що вищі церковні посади, саме єпископські, заміщалися у той час особами, здебільшого не тільки дуже неосвіченими, але і найвищою мірою морально недостойними» 84.

В іншому місці той же вчений і, як відомо, дуже стриманий у своїх висновках і неупереджений дослідник епохи Григорія пояснює докладніше, яким недостойним шляхом здобувалися тоді духовні посади (die unwürdige Art, wie man zu geistlichen Stellen gelangte; c. 511). «Рішучий вплив на вибір єпископів, — між іншим говорить він тут, — брали поперемінно влада двору, лицемірство духовних і ченців і воля народу, який свої домагання на право обрання, раніше надане йому, а, що потім поступово віднімається, часто відстоював досить активно… І майже неймовірно, через який підступ, з якою сваволею, з яким навіть шаленим насильством багато єпископів досягали свого почесного місця. Приклади самі собою зринають у пам’яті кожного знайомого з історією». При такому порядку або, точніше, безпорядку речей, зовсім ігнорувалися, мабуть, дві головні при обранні на вищі церковні посади умови або вимоги: ґрунтовна підготовка до них і правильне проходження від однієї духовної посади і сходинки до наступної, вищої. І святий Григорій не тільки у своїх віршах, але і в проповідях з особливою силою наполягає на дотриманні цих важливих правил і з особливою суворістю повстає проти їх порушення. Відомо, як гірко шкодує він у надгробному своєму слові Василію Великому, що, тим часом як при кожному мистецтві і науці вживають усі засоби, щоб удосконалитися в них, тут, при цьому вищому і священнішому покликанні зовсім не вважають це за потрібне. «Немає ні лікаря, ні живописця, — говорить він, — який би колись не вникав у властивості недуг, або не змішував різних фарб, або не малював. А предстоятель у Церкві легко вибирається; не трудячись, не готувавшись до сану, тільки-но посіяний, як уже й виріс, подібно до велетня у байці. В один день ми поставляємо у святі і наказуємо бути мудрими тим, які нічого не вчилися і, крім одного волевиявлення, нічого в собі не мають, сходячи на посаду. Низьке місце любить і смиренно його тримається той, хто гідний високого ступеня, багато займався Божим словом і багатьма законами підкорив плоть духу. А гордовитий головує, піднімає брови проти кращих себе, без тремтіння сходить на престол, не жахається, бачачи затриманого внизу. Навпаки, думає, що, одержавши силу, він став і премудрішим, — так мало він знає себе, настільки влада позбавила його здатності розмірковувати» 85.

Або в іншому «Слові», в якому Григорій виправдовує своє віддалення у Понт після рукопокладення на пресвітера, в цьому істинно класичному творі християнсько-пастирського богослів’я, детально, глибоко і всебічно розкриває ідеал істинного пастиря і архіпастиря. «Мені соромно за інших, — між іншим говорить він тут, — які з неумитими, що називається, руками, з нечистими душами беруться за святішу справу і раніше, ніж зробилися достойними приступити до священства, вриваються у святилище, тісняться і штовхаються навколо святої трапези, ніби вважаючи цей сан не зразком чесноти, а засобом для їжі, не служінням, що вимагає відповідальності, а начальством, що не дає звіту. І такі люди, убогі благочестям, жалюгідні в самому своєму блиску, чи не чисельніші за тих, над ким вони начальствують; так що з часом і з продовженням цього зла, не залишиться, як думаю, над ким їм і начальствувати, — коли всі будуть учити, замість того щоб, як говорить Боже обітування, бути навченими Богом (Іс. 54, 13); усі стануть пророкувати, і, за прадавнім сказанням, за прадавньою притчею, буде і Саул у пророках (1 Цар. 10, 11). Інші пороки часом то підсилювалися, то припинялися: але нічого ніколи, і нині і раніше, не бувало в такій кількості, в якій нині в християн ці ганебні діла і гріхи. Але коли не в наших силах зупинити поширення зла, то ненавидіти і соромитися його є не останній ступінь благочестя…

Я ніколи не думав, щоб було одне й те ж — водити стадо овець або волів і управляти людськими душами. Там досить і того, щоб воли або вівці зробилися найбільш відгодованими і повними. А для цього той, хто пасе їх, вибиратиме місця, які багаті водою і родючі, переганятиме отари з одного пасовища на інше, давати їм відпочинок, піднімати з місця й збирати, інших батогом, а більшість сопілкою. У пастиря овець і волів немає іншої справи, хіба іноді доведеться йому трохи повоювати з вовками і доглянути за хворою худобою. Найбільше ж його цікавить дуб, тінь, звуки ріжка і те, щоб полежати на прекрасній траві, біля прохолодної води, під вітерцем, влаштувати на час із зелені ложе, іноді зі склянкою в руці проспівати любовну пісню, поговорити з волами або вівцями і з них же, яка жирніша, з’їсти або продати. А про чесноту овець або волів нікому і в голову не прийде ніколи подбати… Але людині, яка ледве-ледве вміє бути під начальством, ще набагато складніше вміти головувати над людьми, особливо мати таке головування, яке ґрунтується на Божому законі і приводить до Бога, — в якому чим більше висоти і гідності, тим більше небезпеки навіть для того, хто має…

Нині ж вигнаний із серця всякий страх і його місце заступила безсоромність; хай хто б побажав, для кожного відкриті і знання, і глибини Духа… Моавитяни й аммонитяни, яким не дозволено входити в церкву Господню, у нас вільно ходять у самому святилищі. Для всіх ми відкрили не ворота правди, а двері лихослів’я і нахабності один проти одного… У нас ознакою добрих і злих — не життя, а дружба і незгода з нами. Що нині хвалимо, то завтра засуджуємо; що інші ганьблять, тому дивуємося; охоче поблажливі до будь-якого нечестя, — настільки ми великодушні до пороку! Усе стало, як на початку, в часи безладного хаосу, або, якщо завгодно, інше порівняння: як під час нічної битви, при тьмянім світлі місяця, не розрізняючи в обличчя ворогів і своїх, або як у морському бою і під час бурі, що заглушує поривами вітрів, кипінням моря, натиском хвиль, зіткненням кораблів, ударами весел, криками начальників, стогонами уражених, у здивуванні, не маючи часу зібратися з мужністю, ми нападаємо один на одного й один від одного гинемо… Через це, як і природно, нас ненавидять язичники і, що найнестерпніше, не можемо навіть сказати, що ненавидять несправедливо… Гірко і соромно сказати — ми виведені навіть і на видовища народні, нас осміюють поряд із найбільш розпусними людьми, і ніщо так не насолоджує слух і зір, як християнин, зганьблений на видовищі. До цього довели нас наші міжусобиці; до цього довели нас ті, які надміру подвизаються за Благого і Лагідного, які люблять Бога більше, ніж скільки потрібно» 86.

І між самими віршами Григорія вищеназвана сатира, спрямована проти моральної розбещеності більшості сучасного йому вищого духівництва й особливо проти крайньої сумлінної його безцеремонності у питаннях правоздатності і підготовленості до духовних посад, стоїть далеко не самотній. У вірші «Εἰς ἑαυτὸν καὶ περὶ ἐπισκόπων» [«Про себе самого і про єпископів»] зустрічаємося, наприклад, з такою картиною «собору» єпископів. «Одні прийшли від міняльного стола, другі із засмаглими на сонці обличчями, через плуг, треті — від заступа або мотики, з якою вони провели весь день, інші — прямо від весел або війська, ще не звільнившись від запаху морської води або від фляків на тілі, інші ж — із сажею на голові від піротехнічних вправ» 87. І далі в тому ж вірші: «Як легко нині знаходяться предстоятелі суспільства, які, ще нічого не зробивши, ідуть прямо до достойностей! О, раптове перетворення!.. Учора ти ще був на театральних підмостках серед акторів (і що ти робив після спектаклю — нехай розвідає інший хто-небудь), а нині ти сам представляєш нам нове видовище. Недавно ти ще був завзятим вершником і здіймав пил до неба, як інший підносить туди молитви і благочестиві думки, тепер же ти — такий статечний і дивишся так сором’язливо, хоча тихенько, можливо, і вдаєшся до старих звичок. Учора ти продавав, як ритор, право, вертів і так і сяк закони, тепер ти зробився раптом суддею, новим Даниїлом. Учора ти сидів з оголеним мечем на суді і злодійством, і насильством, і насамперед над самими законами, перетворював трибунал на справжній вертеп розбійників, — і який ти миролюбний сьогодні! Важко було б навіть повірити, щоб хто міг так легко міняти своє плаття, як ти свій спосіб життя» 88. Засуджуючи звичай призначати на єпископські посади без суворого випробування здобувачів, поет говорить: «Розповідають про орла, що він дуже розумно (πανσόφως) випробовує і розпізнає на сонячних променях законне або незаконне походження (νόϑον μεν καὶ τὸ μὴ) своїх пташенят; а ми, недовго думаючи, легко ставимо в предстоятелі народу (λαοῦ προστάτος) кожного, хто тільки побажає, не беручи до уваги ні його років, ні слова і діла, гарненько не випробувавши навіть на звук монети. Ми обираємо на єпископські кафедри не тих осіб, здатність яких до цього випробувана вже в горнилі часу, а тих, які самі себе вважають гідними єпископської кафедри» 89.

(«Οὐδὲ χρόνον πύρωσιν ἐνδεδειγμένους,
Ἀλλ᾽ αὐτὸϑεν φανέντας ἀξιους ϑρόνων»)

Наскільки і до чого насправді були «ἄξιοι» [«достойні»] подібні єпископи, ми вже бачили з цитованого вірша, на самому початку якого поет вважає, що лев, пантера і гаспид усе-таки великодушніші і м’якші порівняно з дурними (κακοίς) єпископами, які сповнені невимірних гордощів, а не любові, які — вовки в овечій шкірі; «переконуй мене не словами, а ділами; я ненавиджу вчення, якому суперечить життя; побілені гроби гарні зовні, але огидний запах від розкладених частин відштовхує від них» 90. А до чого були готові нижчі члени кліру, можна бачити з того ж вірша, який взагалі дуже цікавий своєю характеристикою вдач сучасного поету духівництва. Зображений тут священик дуже розв’язно віддається усім задоволенням світської молоді, грає, співає, догоджає мамоні, вважає для себе відкритими всі види життєвих насолод, несеться широким шляхом життя подібно до розгнузданого коня. «Для таких людей, — говорить поет, — неуцтво — хоча й зло, але все-таки — менше зло… двоязикі у своїй вірі, вони служать не закону Божому, а духу часу, непостійні у своїх вченнях, як Еврип, що хвилюється, як гнучка лоза; будучи підлесниками і солодкою отрутою для жінок, вони з нижчими — як леви, із сильними ж як собаки, після кожного стола своїм тонким носом винюхують багату поживу; набагато більше вони обтирають пороги впливових, ніж розумних людей; прагнучи більше до приємного, ніж до корисного. Вони вводять через це в згубу ще і своїх ближніх. Якщо хочете, зазначу і докази їхньої мудрості: один похваляється своєю шляхетністю, другий — своїм красномовством, третій — своїм багатством, четвертий — своїм розпутством; ті ж, яким зовсім нема чим похвалитися, перевершують усіх своїм непотребом» 91. Але найбільше тут обурюється святий Григорій через порок, який і Спаситель засуджував з усім полум’ям Божественного обурення і проти якого «набагато пізніше за святого Григорія виступив з різким словом сатири, розчиненої гірким гумором, митрополит Солунський Євстафій; порок цей — лицемірство. Тон, стиль і характер викриття святим Григорієм у цитованому вірші цього пороку, який він називає «Αἰσχρῶν… αἴσχίστον» [«найбезсоромніший з ганебних] 92, представляють настільки чудову паралель зі спеціальним твором Євстафія «Περὶ ὑποκρίσεως» [«Про лицемірство»] 93, що не можна не припускати безпосереднього впливу на це останнє сильного, тонко-глузливого, але сміливо відвертого і картинного, сатиричного вірша святого Григорія Богослова. Осміюючи лицемірство, поет з великим дотепом і іронією змальовує його художників в особі ієреїв, які «і бородою своєю, і опущеним поглядом, і зігнутим станом, і м’яким голосом, і розрахованою ходою, і всім на світі намагалися показати вигляд благочестя, якого і тіні не було в них ні в душі, ні в серці» 94.

Таким чином, видається достатньо підстав вважати, що вістря сатири «Εἰς ἐπισκόπους» [«До єпископів»] цілком відповідало гострому характеру сучасних поетові моральних недугів, проти яких вона спрямована. Цього зовсім не заперечує і сам Греньє. «Зло було дуже велике, — говорить він, — і нам немає потреби применшувати його. Більшість людей IV століття збагатилися завдяки релігії (prenaient pour religion leur fortune à faire). У прагненні до наживи, шляхом захоплення кращих місць і постійної зміни і переміни їх на вигідніші, не було різниці між світськими і духовними особами, всі домагалися їх з однаковим нетерпінням. Не бачено було, здається, ніколи більше безсоромних шукачів пригод (d´aventuriers plus effrontés).

Збільшуючи зухвалість розбещеністю, кожний вважав себе гідним єпископського сану. Де зупинялися Василій і Григорій, там не зупинялися неуцтво і порок; сонце єпископату вже втратило той свій блиск (cette vertu éblouissante), про який говорять отці; перший, прийшовши з подивом, розкрив би очі. Знали один стид — мовчати; уникали одного сорому — не мати успіху. Невдалі, нерозсудливі, несподівані вибори, де, як виявлялося, для викрадення схвалень не потрібно було ні пильності (de Zèle), ні знання, ні випробування, були такою звабною принадою (appât), перед якою не могла встояти людська слабість. Приклади, народжуючи надію і водночас виправдовуючи її, доводили, що сміливість і шанси ведуть до найбільш заздрісної фортуни, і що випробування — якщо випробовували — полягало, найбільше, в декількох днях удавання і примусу (de dissimulation et de contrainte). Священики стали як чернь (factus est sacerdos sicut populus).

Собори встановили мудрі і цінні правила, але хто дотримувався їх? Яка влада стежила за їх виконанням? Єретичні єпископи, всупереч осудам і анафемам, вільно роз’їжджали по країні, проповідували із села в село свої омани, посвячували в священики. Якщо державні мужі втручалися в церковні суперечки, вони витлумачували або вирішували їх за обітницями інтриги, на шкоду права» 95.

У цій характеристиці епохи Григорія відтворюються в сутності риси з тієї ж сатири поета «До єпископів», у якій, наприклад, читаємо:

«Смішно дивитися, що робиться нині. Усім відкритий вхід у незамкнені двері, і здається мені, що чую провісника, який стоїть посередині і виголошує: «Приходьте сюди, усі служителі гріха, які стали ганьбою для людей, ненажери, повнотілі, безсоромні, зарозумілі, винопивці, бурлаки, лихословці, чепуруни, брехуни, кривдники, швидкі на брехливі клятви, пожирачі народу, які безкарно покладають руки на чуже надбання, убивці, ошуканці, невірні, підлесники перед сильними, низькі леви над низькими, дводушні раби мінливого часу, поліпи, що приймають, як говорять про них, колір каменю, до якого прилипли, недавно одружені, запальні люди з пушком, що ледь пробивається на бороді, або ті, які вміють приховувати природний вогонь, що показують на очах легку любов, бо уникають явної, невігласи в небесному, — приходьте сміливо: для усіх готовий широкий престіл; приходьте і схиляйте юні шиї під простягнені правиці: вони старанно простягаються до всіх, навіть і до тих, хто не бажає!.. Ніхто не зупиняйся далеко, чи ти хлібороб, чи тесля, чи чинбар, чи мисливець на звірів, чи коваль, кожний іди: краще самому панувати, ніж покорятися пану. Кинь із рук хто велику сокиру, хто рукоять плуга, хто хутра, хто дрова, хто щипці і кожний іди сюди; всі юрбіться біля Божественної трапези і тіснячись, і штовхаючи інших. Якщо ти сильний, гони іншого, незважаючи на те, що він довершений, багато трудився на престолі, постарів, виснажився плоттю, мертвий між живими і добрий священик Царя…»

Я плачу і припадаю до стоп Твоїх, Царю мій Христосе; нехай не зустріне мене яка-небудь скорбота після відходу звідси! Знеміг пастир, який довгий час боровся з вовками-душогубцями і сперечався з пастирями; немає вже бадьорості в моїх зігнутих членах; ледь переводжу подих, обезсилений працею і загальною нашою безгласністю. Одні з нас змагаються за священні престоли, повстають один проти одного, вражаються і уражають незліченними бідами… Інші, ділячись на частини, бунтують Схід і Захід; почавши Богом, закінчують плоттю. Від супротивних сторін і інші беруть собі ім’я і бунтівний дух. У мене став Богом Павло, у тебе — Петро, а в нього — Аполлос. Христос же марно пробитий цвяхами… Приводом для суперечок у нас Тройця, а справжня причини — неймовірна ворожнеча. Кожний дводушний — це вівця, що закриває собою вовка, це вудка, що підступно пропонує рибі гірку їжу. Такі вожді, та недалеко відстав і народ» 96.

Якщо, таким чином, по суті справи французький вчений погоджується із цією характеристикою Григорія часу, то має рацію він сам, називаючи слідом за цим сатиру «несправедливою («injuste»; с. 198) критикою» і, суперечачи самому собі, подаючи уривки із сатири тільки-но наведеного нами місця таке застереження: «Nous traduisons ces e´clats d´impredente passion sans les excuser, encore moins у souscrire» («передаємо ці вибухи неблагорозумної пристрасті, не вибачаючи їх, ще менше погоджуючись з ними»; ibid.) Ученому XIX сторіччя, коли він сидить у кабінетній тиші і має справу із безмовними книгами, зручно, зрозуміло, розпоряджатися вільно душевними рухами й афектами героїв віддаленої пори християнства, підбадьорюючи і рекомендуючи одні з їхніх почуттів, засуджуючи і викреслюючи інші. Але не так-то легко було впоратися із цими душевними «вибухами» самим борцям християнства, які жили і діяли в епоху, яка, за словами теж французького критика, була «époque de passions theologiques, d´enthousiasme religieux, d´ardeur littéraire» [«епохою богословської пристрасті, релігійного ентузіазму, літературного запалу»] 97, — епохою, звісно, у багатьох аспектах винятковою в історії християнства. Відомі представники цієї епохи, напевно, не менше за вченого XIX сторіччя розуміли те зло, про яке красномовно говорить Греньє, але, безсумнівно, набагато живіше і безпосередніше відчували його, набагато сильніше і глибше вболівали і сумували через це. І чи можна назвати послідовним собі критика, який не без справедливого жалю зауважуючи для пояснення поширення зла, яке викривається сатирою, що в той сумний час нікому було турбуватися про мудрі і цінні соборні правила, і з авторитетом влади спостерігати за їх виконанням, тут же називає «вибухами неблагорозумної пристрасті» гарячі, самовіддані і шляхетні пориви мужнього-християнського серця, спрямовані саме вбік цих мудрих і цінних правил Вселенських соборів. А що стосується, власне, тону, стилю висловлення або викладу вірша, то тут-то і мають своє повне значення слова, висловлені Греньє про стиль сатири Григорія «На жінок-модниць» [№29. «На жінок, які люблять убрання»], про який зауважує: «Тут не запитується про те — шляхетна чи нешляхетна експресія сатирика, м’яка чи сувора вона; тут надається повна свобода істині, яка ставиться вище за всі лицемірні пристойності світу. Істина — це була єдина політика і єдина поетика цих безстрашних моралістів» 98. З цього правильного погляду, нам здається, можна «вибачити» тон і експресію сатири, якій сам поет наперед подає такі слова: «Хоча всі ви (єпископи) одностайно вважаєте мене людиною поганою і нестерпною, далеко гоните від свого собору, вражаючи хмарами стріл і явно, і таємно (останнє більше вам подобається), а я скажу, що спонукує мене і що вселяє мені сказати серце. Хоча не охоче, однак виточу із серця слово, як струмінь, який, будучи гнаний сильним вітром і пробігаючи підземними розщелинами, видає глухий шум, і де тільки може прорватися із землі, розірвавши пута, виливається із жерла. Те ж тепер зі мною: не можу утримати в собі жовчі. Але перетерпіть великодушно, якщо скажу яке і колюче слово — плід моєї прикрості» 99.

Колючим дійсно, але воістину справедливим словом закінчує він і свою сатиру «На лицемірних ченців», кажучи їм:

«Τὰς παχέας σάρκας, καὶ γαστὲρα ὄγκον ἔχουσαν
Ἡ λεπτὴ χορεῖν εἴσοδος οὐ δύναται».

(«Відгодована плоть і величезне черево не можуть пройти крізь вузькі ворота») 100.

Дидактичні поеми | Зміст | Частина II. Вірші ліричні. Елегія

1. «Πολυηχέος» [см.: № 34. «На безмовність під час посту». Τ. II, кн. 1. С. 323. Ст. 117]. [↩]
2. № 34. «На безмовність під час посту». С. 321-322. Ст. 25-26, 65. [↩]
3. № 93. «Інше до себе самого». С. 368. Ст. 4. [↩]
4. № 34. «На безмовність під час посту». С. 286. Ст. 324. [↩]
5. «Ἀδάμαστον γλώσσαν». Там само. [↩]
6. «Ἀτάσϑαλος λόγος». Там само. Ст. 187. [↩]
7. Там само. Ст. 122-127. [↩]
8. № 11. «Вірш, в якому святий Григорій переказує своє життя». С. 243. Ст. 984-989. [↩]
9. Слово 27. T. І, кн. 1. С. 402. Ст. 3-4. [↩]
10. Слово 42. T. І, кн. 1. С. 631. Ст. 24. [↩]
11. Слово 43. Т. І, кн. 1. С. 644. Ст. 15. [↩]
12. Лист 51, до Ніковула, про те, як писати листи. Т. II, кн. 2. С. 44. [↩]
13. Слово 27. Т. І, кн. 1. С. 402. Ст. 2. [↩]
14. Слово 4, перше викривальне на царя Юліана. Т. І, кн. 1. С. 80. Ст. 49. [↩]
15. Там само. С. 105. Ст. 100. [↩]
16. Лист 51, до Ніковула. Τ. II, кн. 2. С. 44. [↩]
17. «Κατὰ ϑυμοῦ»; С. 132. [↩]
18. «Εἰς εὐγενῆ δύστροπον». С. 143. [↩]
19. «Κατὰ πλουτούνταιν». С. 145. [↩]
20. «Περὶ τῶν τοῦ βίοῦ διαφορῶν καὶ κατὰ ψευδιερέων» С. 269. [↩]
21. «Εἰς ἐπιπλάστως μονάζοντας» С. 294. [↩]
22. № 25. «На гнівливість». Τ. II, кн. 1. С. 146. Ст. 16-28. [↩]
23. αἵματος ζέσίν τοῦ γειτονοῦντος καρδίᾳ. Там само. С. 147. Ст. 35-36. [↩]
24. Там само. Ст. 37-45. [↩]
25. № 25. «На гнівливість». С. 147. Ст. 46-53. [↩]
26. № 25. «На гнівливість». Τ. II, кн. 1. Ст. 54-60. [↩]
27. Там само. Ст. 76-84. [↩]
28. Там само. Ст. 87-90. [↩]
29. № 24. «На тих, які часто клянуться». С. 141. Ст. 164. [↩]
30. № 25. «На гнівливість». T. II, кн. 1. С. 148. Ст. 94-120. [↩]
31. №. 25. «На гнівливість». Τ. II, кн. 1. С. 149-150. Ст. 164-177. [↩]
32. Там само. С. 151. Ст. 237-243. [↩]
33. Там само. С. 152. Ст. 261-267. [↩]
34. № 25. «На гнівливість». Τ. II, кн. 1. С. 152. Ст. 295-300. [↩]
35. Там само. С. 157. Ст. 479-490. [↩]
36. Там само. С. 157-158. Ст. 506-513. [↩]
37. «Ὦ κάνϑων μυλικὲ, ἵππιον ὕψος ἔχων». № 26. «На людину, високу родом і низьку морально». [↩]
38. № 26. «На людину, високу родом і низьку морально». Т. II, кн. 1. С. 158. Ст. 1-5. [↩]
39. Там само. С. 159. Ст. 7-38. [↩]
40. № 27. «Про теж саме». T. II, кн. 1. С. 160. Ст. 1-39. [↩]
41. № 28. «На любителів багатства». Т. II, кн. 1. С. 160, 161-162, 166. Ст. 25, 32-49; 224-249. [↩]
42. № 29. «На жінок, які люблять убрання». С. 176. Ст. 285-286. [↩]
43. № 29. «На жінок, які люблять убрання». T. ІІ, кн. 1. С. 169-171. Ст. 1-39, 56-64. [↩]
44. № 29. «На жінок, які люблять убрання». Τ. II, кн. 1. С. 171-172. Ст. 78, 73, 85-90. [↩]
45. Там само. С. 171. Ст. 90-95. [↩]
46. Там само. Ст. 104-112. [↩]
47. № 29. «На жінок, які люблять убрання». Т. II, кн. 1. С. 173. Ст. 153-170. [↩]
48. Вказується на звичай чепурух жувати дерево або інше що-небудь тверде, щоб невпинно викликати у роті слину, підтримувати свіжість рота і не давати губам пересихати. [↩]
49. № 29. С. 175. Ст. 230-250. [↩]
50. Там само. С. 173. Ст. 171-172. [↩]
51. «ὁπόσοας λύσση βὸρβορός ἐστι νέων». Там само. С. 157-158. Ст. 255-262. [↩]
52. Згадаємо слова Гектора своїй дружині Андромасі в «Іліаді» Гомера:

    «Простуй, люба, в дім; займайся своїми справами;

    Тканням, пряжею займися, наказуй жінкам домашнім

    Справу свою виконувати…» (VI, 490-493). [↩]

53. № 29. «На жінок, які люблять убрання». С. 176. С. 265-272. [↩]
54. № 29. «На жінок, які люблять убрання». Τ. II, кн. 1. С. 177. С. 307-312. [↩]
55. Gregorius von Nazianz der Theologe, v. C. Ullmann. S. 200. [↩]
56. № 11. «Вірш, у якому св. Григорій переказує життя своє». Т. II, кн. 1. С. 238. Ст. 750-777. [↩]
57. Там само. С. 239. Ст. 799-806. [↩]
58. Слово 25. T. І, кн. 1. С. 373. Ст. 2. [↩]
59. Grenier. La vie et les poésies de saint Grégoire de Nazianze. P. 200-201. [↩]
60. Див.: Слово 42. Τ. І, кн. 1. С. 616. Пор.: № 16. «Сон про храм Анастасії». Τ. II, кн. 1. С. 302. [↩]
61. № 11. «Вірш, у якому св. Григорій переказує життя своє». Τ. II, кн. 1. С. 243. Ст. 970-975. [↩]
62. Там само. С. 258. Ст. 1655. [↩]
63. № 41. «До Максима». Т. II, кн. 1. С. 331. Ст. 1-5 і далі. [↩]
64. № 41. «До Максима». Τ. II, кн. 1. С. 332. Ст. 55-56.

    «Γράψεις, κατ᾽ ἀνδρὸς ᾧ γράφειν ἐστὶ φύσις

    Ὡς ὕδατί ῥεῖν, καὶ τὸ ϑερμαίνειν πυρί».

    («Scribis contra virum, cui schribere dedit natura,

    Ut aquae dedit fluere, et igni calefacere».) [↩]

65. «І я вміщаю в собі… Духа Святого». Лист 101. До пресвітера Кледонія. Τ. II, кн. 2. С. 75. [↩]
66. Слово 43. Τ. І, кн. 1. С. 679. Ст. 67. Пор. також № 7. «До Немесія». [↩]
67. № 39. «Про вірші свої». С. 329. Ст. 50. [↩]
68. Пор.: № 39. «Про вірші свої». T. II, кн. 1. С. 328. Ст. 35. [↩]
69. Галахов А. История русской словесности. СПб., 1879. С. 204-205. [↩]
70. Ars poëtica. V. 291 sqq. [↩]
71. La vie et les poesies de Saint Gregoire de Nazianze par A. Grenier. Clermont-Ferrand. 1858. P. 122. [↩]
72. Gregorius von Nazianz, der Theologe… von C. Ullmann. Darmstadt, 1825. P. 291. [↩]
73. Всеобщая история литературы. Под ред. Корша. Вып. IV. С. 632. [↩]
74. Там само. С. 556. [↩]
75. Christliche Kirchengeschichte von Johann Matthias Schröcorh. S. 437. [↩]
76. Revue critique, etc. P. 167-168. [↩]
77. Monitum in epitaph, v. epigr. S. Gr. PC. T. IV. c. 9-19. [↩]
78. Journal des Savants. 1849. P. 286-287. [↩]
79. Див. наприклад: № 14. «Про людську природу». T. II, кн. 1. С. 128. Ст. 125. [↩]
80. № 39. «Про вірші свої». Т. II, кн. 1. С. 329. Ст. 55-60. Див. перекл. Греньє: La vie et les poesies d. S. G. de Naz. C. 125. [↩]
81. Слово 4. T. І, кн. 1. C. 68. Ст. 17. [↩]
82. № 39. «Про вірші свої». С. 329-330. Ст. 70 і 100. [↩]
83. № 13. «До єпископів». Т. II, кн. 1. С. 294. Ст. 5-10. [↩]
84. Gregorius von Nazianz der Theologe, v. Ulimann. S. 266. [↩]
85. Слово 43. T. І, кн. 1. С. 652. Ст. 26. [↩]
86. Слово 3. Τ. І, кн. 1. С. 19-20, 48-50. Ст. 8-10 і 79-85. [↩]
87. № 12. «Про себе самого і про єпископів». Τ. II, кн. 1. С. 270. Ст. 156-165. Як і в багатьох інших місцях свого дослідження, О. В. Говоров цитує тут твір свт. Григорія Богослова у власному перекладі. — Ред. [↩]
88. № 12. «Про себе самого і про єпископів». С. 279-280. Ст. 393-395, 402-406, 411-412, 415-416, 419-424. [↩]
89. Там само. С. 278. Ст. 371-381. [↩]
90. № 12. «Про себе самого і про єпископів». Τ. II, кн. 1. С. 266. С. 39-42. [↩]
91. Там само. С. 276-277. Ст. 330-348. [↩]
92. № 12. «Про себе самого і про єпископів». T. II, кн. 1. С. 289. Ст. 696. [↩]
93. Eustathii metropolitae Thessalonicensis opuscula. Ed. Fridr. Tafel, 4°, 1832. Francofurti ad Moenum. Див. особливо: гл. 27, c. 94. [↩]
94. № 12. C. 287. Ст. 648-651. [↩]
95. La vie et les poésies de S. Grégoire de Nazianze. P. 197-198. [↩]
96. № 13. «До єпископів». T. II, кн. 1. С. 296-298. Ст. 73-110, 139-165. [↩]
97. Étude historique et littéraire sur saint Basile… par E. Fialon, Paris, 1865. P. 1. [↩]
98. II ne se demande point si l´expression sont il use est noble ou non, polie ou grossière, il lâche la vente´ à toute bride par dessus toutes les bienséances hupocrites du monde, la vérite´, cétait la seule politique et la seule poétique de ces intrépides moralistes». La vie et les poésies de S. Grégoire de Nazianze, par A. Grenier. P. 195 sat. Contre des femmes-coquettes. [↩]
99. № 13. «До єпископів». Т. II, кн. 1. С. 294. Ст. 14-26. [↩]
100. № 44. «На лицемірних ченців». С. 335. Ст. 45-50. [↩]

Опубліковано: 07.01.2014.