«Наша Парафія»

Під цим заголовком, як частково передбачається уже самим його поняттям, розуміємо п’єси, які за своєю природою складаються головним чином із двох елементів, що більш-менш вільно зливаються під музику вірша в цільну композицію: історичного (змісту) і поетичного (викладу). Широкий простір, який дається і у цих віршах, як і в усіх інших, вираженню особистісних почуттів і думок поета надає історичним поемам характеру суб’єктивно-об’єктивних ліро-епічних творів. Залежно від такого характеру сам виклад поем ведеться швидше в тоні елегії, а місцями — сатири, ніж оповідання в точному значенні слова. І в цьому їх елегійному тоні, у живописі скорботно-меланхолійних думок і почуттів поета, що пронизують вірші, їх поетичний елемент не на шкоду історичному змісту поем, а досягає місцями високої досконалості.

Розділ історичних поем, щоб не змішувати його з іншими родами поезії, належить нам, здається, обмежити тільки такими віршами.

«Περί τὸν ἑαυτοῦ βίον» [№11 «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя»] і, як продовження цієї поеми або, швидше, додаток до неї, що складає з нею майже одне ціле: «Εἰς ἑαυτὸν καὶ περὶ ἐπισκόπων» [№ 12. «Про себе самого і про єпископів»]; потім — «Περὶ τῶν καϑ᾽ ἑαυτὸν» [№ 1. «Вірші про самого себе, у яких св. Григорій Богослов таємничим чином заохочує і нас до життя в Христі»] і «Ἐνύπνιον περὶ τῆς Ἀναστασίας ἐκκλησίαν ἣν ἐπήξατο ἐν Κωνσταντίνου πόλει» [№16. «Сон про храм Анастасії, який св. Григорій облаштував у Константинополі»]. Сюди ж, як твори, що допомагають найближчому знайомству з життям святого отця і з вдачами віку його, можна віднести ще, з того ж першого розділу книги II цитованого видання, вірші:

«Πρὸς τοὺς τῆς Κωνσταντίνου πόλεως ἱερέας, καὶ αὐτὴν τὴν πόλιν» [№ 10. «До константинопольських ієреїв і до самого Константинополя»];

«Εις ἑαυτὸν, καὶ πρὸς τοὺς φϑνοῦντας» [№ 14. «Про себе самого і на заздрісників»];

«Εἰς ἑαυτὸν μετὰ τὴν ἀπό τῆς Κωνσταντίνου πόλεως ἐπάνοδον» [№ 15. «На своє повернення з Константинового граду»];

«Εἰς ἑαυτὸν» [№ 30. «До себе самого»].

Чи не найбільшою популярністю з усіх цих віршів, завдяки своїй історичній важливості і своїм високим літературним якостям, користується в церковно-отецькій літературі найбільша і за своїм обсягом (у 19 149 рядків) поема: «Περὶ τὸν ἑαυτοῦ βίον» — «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Власне кажучи, вона становить щось подібне до мемуарів або, скоріше, новели чисто християнського характеру. Вона задумана й написана в умовах, коли пресвітер або єпископ, беручись за літопис свого внутрішнього або зовнішнього життя, хоч якою була мета, сам ставав для себе істориком. Дуже ймовірно, що розглянута поема далеко не єдиний зразок у своєму роді з сучасної авторові епохи. Але частково, можливо, порівняльна малозначимість з історичного погляду авторів подібних творів, частково ж маловажність останніх власне в літературному плані послужили причиною, що з усіх творів подібного роду до нас дійшли від золотого віку християнської літератури тільки «Περὶ τὸν ἑαυτοῦ βίον» святого Григорія Богослова та «Confessiones» [«Сповідь»] блаженного Августина, котрий запозичив, як дозволено думати, ідею для них із чудової поеми Григорія Назіанзина.

І немає нічого дивного в тому, що ця поема святого Григорія, як особи настільки цікавої своєю глибокою і багатобічною освітою і настільки важливої за своїм суспільним становищем серед своїх сучасників, особи, так би мовити, яку сама доля звела в герої свого життя, вельми незвичного і цілком повчального, — що названа його поема лягла в основу всіх пізніших історичних і бібліографічних про нього досліджень, починаючи з його життєпису однойменним з ним пресвітером і закінчуючи новітнім історичним дослідженням про нього сучасного французького абата Людовіка Монто.

З погляду спонукань і мети, якими мотивовано походження цієї поеми, вона є апологією, викликаною наклепами і лихослів’ям проти святого Григорія недостойних його заздрісників, що принаймні виправдовується дивними фактами, які мали хвилювати Східну Церкву; мету написання апології автор указує сам, зауваживши на початку, що він взявся розповідати про обставини свого життя, «щоб не дати укріпитися брехливим про нього словам; бо злі люди люблять на потерпілих складати провину в тому, що самі зробили їм поганого, щоб цією неправдою ще більше заподіяти їм зла, а самим уникнути звинувачень» 1. З необхідності захисту святий Григорій пише вірш про своє життя, починаючи зі свого дитинства. Зміст поеми дає можливість поділити її на дві нерівні за своїм зовнішнім обсягом, як і за своїм апологетичним значенням, частини, між якими граничним пунктом може зручно слугувати момент прибуття святого Григорія до Константинополя (с. 697).

У першій частині, що становить приблизно третину всієї поеми, після вступу, що вказує на предмет і мету вірша, поет коротко, але складно й послідовно розповідає про всі обставини свого попереднього життя, доходячи у своїй розповіді до часу прибуття в Константинополь (ст. 1-606). У другій частині, що за наміром автора становить центр ваги всієї розповіді й обіймає більше двох її третин, він дуже детально описує своє життя в Константинополі, розповідає як про свої гідні подиву і поваги діла, так і свої гідні співчуття нещастя і страждання, з усією щирістю побожного християнина висловлюючи усі цілі і спонукання усіх своїх дій. Таким чином, поема, в усій складності свого змісту, представляє не тільки історію зовнішніх обставин життя святого Григорія, але й історію його серця. Якщо ми додамо до цього простоту і природність її викладу, у самій своїй простоті, що відбиває чистоту душі автора, і її тон, що дихає щирістю і силою внутрішнього переконання, неважко буде зрозуміти, який успіх вона мала мати завдяки своїй апологетичній меті. Не можна було виставити більш сильної і переможної аргументації для викриття усієї неспроможності і злонавмисності дорікань і наклепів, зведених на святого отця, як зобразивши із цільного і послідовного викладу фактів свого життя повну значної величі і внутрішньої правди його картини. Насправді, ще до свого народження присвячений служінню Господу, від дитячих пелен вихований під впливом досконаліших зразків благочестя, у правилах релігії й релігійного життя, не того, яке цінує зовнішній блиск суспільного становища і славу зовнішньої пошани, яке переслідує вигоди матеріального забезпечення і дорогі зв’язки по службі, а того, яке віддає перевагу вищим інтересам служіння Богові і спасінню перед усіма низькими спонуками, яке розум і серце, всю душу налаштовує до любові самітності і пустелі, до задоволень у невідомості, приниженні й безславності, — святий Григорій і в суспільному житті, на терені служіння Церкві, до якого закликали його інтереси самої Церкви, наскільки керувався страхом Божим, настільки вирізнявся християнським смиренням, що стан простого ієрея здавався йому вже перевищуючим його сили і його заслуги. Чи вбачається тут честолюбець, котрий хотів нав’язати себе Церкві, добитися вищих прав шляхом домагань, стати єпископом усупереч волі імператора і соборів, викрасти престол, призначений для іншого? Чим же пояснити ці образливі випади і лихослів’я, на які змушений був відповідати святий отець? Чим були незадоволені вороги його і проти чого, власне, озброювалися недостойні його співслужителі Церкви? «Нестерпно було їм, — відповідає нам сам автор поеми, — що людина сама бідна, згорблена, поникла в землю, одягнена погано, яка приборкала черево слізьми, страхом майбутнього та іншими злостражданнями, мандрівник, поневіряч, який не має нічого привабливого для поглядів, схований у земній темряві, бере перевагу над людьми, які вирізняються силою і красотою. Від них чулися приблизно такі слова: «Ми лестимо, а ти ні; ми шануємо високі посади, а ти шануєш богобоязливість; ми любимо дорогі страви, а ти любиш дешеву їжу, у якій з приправ — сіль, і нехтуєш солону гіркоту зарозумілості. Ми раби часу і народних примх віддаємо свій човен будь-якому вітру, що подув, у нас учення, що на зразок хамелеонів або поліпів приймає безперестанно новий колір, а ти — нерухоме ковадло. Яка зарозумілість! Начебто завжди одна віра, що так занадто стискуєш догмат істини, ступаючи все по одному нудному шляху слова» 2.

Ми не сумніваємося ні в реальності мотиву, який виставлявся поету його ворогами, ні в щирій правдивості викладеного ним напряму думок і способу своїх дій, ні в його безвинності. «Подібні напади, спрямовані проти такого мужа, подібні шалені зусилля — очорнити таку чисту чесноту — суща ганьба епохи, — зазначив Греньє. — Спростовувати їх, озброюватися проти них — означало б знову починати після святого отця пошук для нього апології і знову повертатися до аналізу його почуттів і його характеру» 3.

Перед нами відкривається інший бік справи, і на черзі інший аналіз — погляд на поему як на поетичний твір.

Вище ми вже визначили у цілому рід і характер її. Поема ця за своїм ліро-епічним характером не може слугувати вираженням цільного і чистого типу відомого роду поезії. Назагал перейнята тоном елегії, вона далеко не вільна в дрібницях ні від елементів епічної поезії, ні від невід’ємних властивостей і особливостей драми. Вона становить у цілому стійке поєднання епічної розповіді з драматичними монологами, мальовничих картин з розмаїттям сердечних дум, із загальноповчальними роздумами, багатими прислівниковими висловлюваннями, з особистими і глибокими почуттями. Ці різнорідні елементи поезії, з яких важко віддати з художнього погляду перевагу одному перед іншими, прикрашають поему дивовижними епізодами. У них, у цих чудових епізодах, «Dichterader» святого отця, як називає, по силі непереборної правди, Ульман поетичну здатність (власне — «поетичне джерело») його, виливає рясними і свіжими струменями класичного генія поезії. Читачеві, знайомому з античними зразками художньої літератури, живо пригадуються сцени й описи, що мають близьку подібність із епізодичними картинами поеми святого Григорія Назіанзина. Так, наприклад, картина шторму, що застигла поета на шляху з Олександрії в Афіни, куди, як у центр освіти тодішнього часу, тягла його «пристрасть до наук» 4, мимоволі викликає порівняння з місцем з «Одіссеї», де також описуються нещасні пригоди на морі з її героєм.

«Зовсім несвоєчасно, — починає свій опис святий отець, — коли ще не стихло море, коли, за словами знавців справи, загрожував небезпекою якийсь хвіст тільця 5 і плисти було справою зухвалості, а не розсудливості, я залишив Олександрію, де пожав уже деякі пізнання, і розсікав море, несучись прямо в Елладу. Коли ми обгинали Кіпр, бунтівні вітри розгойдали корабель. Земля, море, ефір, затьмарене небо — усе злилося в одну ніч. На удари блискавки озивалися громи, билися канати в надутих вітрилах, щогла гнулася, кермо втратило всю силу, і ручку керма насильно виривало з рук, вода стіною стояла над кораблем і наповнювала собою підводну його частину. Змішувалися розпачливі крики корабельних служителів, начальників, господарів корабля, мандрівників, як усі, які навіть і не знали раніше Бога, одноголосно закликали Христа, бо страх — найбільш зрозумілий урок. Але жахливішим з усіх нещасть була відсутність води на кораблі, який від сильних потрясінь розколовся, і крізь дно вилилася в глибину вся прісна вода, яка була на ньому. Довелось би помирати, борючись із голодом, бурею і вітрами. Правда, Бог посилає швидкий порятунок. Раптом з’явилися фінікійські купці, і хоча самі в страху, але на наші благання, довідавшись про глибину нещастя, за допомогою багрів і при сильних ударах руками, як люди сильні, підхопили вони на корабель і рятують нас, майже вже мертвих плавців, які нагадували риб, залишених морем на суші, або на вгасаючий світильник, якому бракує олії. Але тим часом ревуче море упродовж багатьох днів безперестанно більше проти нас лютішало. Після багатьох поворотів ми не знали, куди пливемо, і не бачили собі ніякого порятунку від Бога» 6.

«Коли ж усі боялися смерті звичайної, для мене, — продовжує поет-богослов, — ще жахливішою була смерть внутрішня. Негостинно вбивчі води позбавляли мене вод очисних, які з’єднали б мене з Богом. Про це проливав я сльози; у цьому полягало моє нещастя; про це я, нещасний, здіймаючи руки, посилав благання, які заглушували сильний шум хвиль, терзав свій одяг і, ниць простягнувшись, лежав прибитий горем. Усі, хто плив на кораблі, забувши про власне нещастя і в загальному нещасті ставши побожними, зі мною з’єднували молитовні волання. Настільки були вони співчутливі до моїх мук!» 7

Чисто християнський елемент, що ускладнює колізію описуваного моменту, в нашого поета ставить незмірно вище його драматичний монолог перед монологом гомерівського героя в подібному ж випадку. «Коли не залишалося жодної доброї надії, ні острова, ні твердої землі, ні вершини гір, ні світильника, ні зірок — дороговказів морехідцям, нічого — ні великого, ні малого не було на виду, що тоді роблю? Зневірившись у всьому земному, звертаю погляд до Тебе, моє життя, мій подих, моє світло, моя сила, мій порятунок, до Тебе, Який устрашаєш, вражаєш, милуєш, лікуєш і до горя завжди приєднуєш корисне» 8.

Тут, у цьому монолозі, поет відтворює, зрозуміло, власні думки й почуття, що наповнювали його душу в описуваний момент життя. Послухаємо тепер поета в іншому місці, де він говорить від імені, хоча й близької до нього, але все-таки не своєї особи. Здатність жваво й природно перейматися чужими думками й почуттями належить, безперечно, до найбільш відмітних особливостей істинного поетичного дарування 9.

Ми маємо на увазі зворушливу сцену, у якій старий батько поета, простягаючи до нього, славнозвісного поборника Православ’я, руки і ніжно по-батьківськи обіймаючи його, благає взяти участь в управлінні Назіанзькою церквою, бути помічником йому в управлінні і повчанні його пастви, полегшити його труди, що стають, через глибоку його старість, уже не під силу йому. Поет вкладає наступні слова у вуста свого батька.

«Тебе, улюбленіший із синів, благає батько, юного молить батько-старець, служителя молить той, хто і за єством, і за подвійним законом твій владика. Не золота, не срібла, не самоцвітів, не ділянок обробленої землі, не потреб розкоші прошу в тебе, дорогий мій сину, але домагаюся того, щоб зробити тебе другим Аароном і Самуїлом, досточесним предстателем Богові. Згадай, любе чадо моє, що ти належиш Тому, Хто дарував тебе. Не зганьби мене, щоб і до тебе був милосердний єдиний Отець наш. Зглянься над моєю старечою неміччю, поступися батьківському проханню. Ти ще не живеш стільки на світі, скільки минуло вже часу, як я приношу жертву Богові. Зроби мені цю милість; зроби, благаю тебе, або інший покладе мене у гріб. Подаруй небагато днів залишку моїх днів, а іншим своїм життям розпоряджайся, як тобі любо» 10.

Скільки лагідної задушевності в тоні цієї мови — мови простої, але через цю саму простоту і незрівнянно поетичну, шляхетну, піднесену! Тут говорить одне почуття, яке настільки повне, що не потребує поетичних образів для свого вираження; йому не потрібно оздоблення, не потрібно прикрас, воно говорить само за себе.

Інший характер має відома промова поета перед собором; сильна, мужня й авторитетна, але заразом стримана, спокійна й плавна, вона нагадує в безсмертній поемі Гомера промову також старця, але старця іншого типу, «солодкомовні промови якого лилися як мед запашний» («Іліада» І, 249).

Промова святого Григорія, виголошена ним на зібранні ста п’ятдесяти єпископів, мала на меті припинити чвари 11, що хвилювали, до великої скорботи православних християн, тодішню Церкву, і сприяти утвердженню в ній миру. Незгода, що існувала між Церквами Східною й Західною або, краще сказати, між предстоятелями тієї й іншої, викликана спільним перебуванням в Антіохії двох архієпископів, Мелетія й Павлина. Мелетій, при сприянні єпископів Східної Церкви, займаючи кафедру Антіохійської церкви, користувався усіма правами, що належать кафедрі. Павлин же, утверджений в архієпископському сані єпископами Західної Церкви, залишався без кафедри. Предстоятелі Західної Церкви, котрі давно вже прагнули домінувати в управлінні справами Церкви, були незадоволені перевагою Мелетія над Павлином і вирішили краще порушити мир зі Східною Церквою, ніж допустити невиконання їх визначень. Але через кілька днів після утвердження святого Григорія у званні архієпископа Константинопольського помирає Мелетій, який головував на соборі. Здалося б, що смерть його стала зручним випадком для встановлення миру в Церкві зведенням на скасований Антіохійський престол Павлина. Але багато зі східних єпископів, особливо молодші з них, керуючись більше відчуттям ворожості до західних єпископів через їхнє прагнення до домінування, стали проти обрання Павлина на місце Мелетія і хотіли протиставити йому кого-небудь іншого. Таким чином, зі смертю одного з винуватців незгод єпископів неприязні відносини між ними не тільки не припинилися, а, навпаки, ще більше загострилися, розділивши єпископів на дві ворожі партії — мелетіанців і павлиніан. Святий Григорій, наскільки розумів, який важливий і потрібний для блага Церкви мир, виголошує перед собором промову, в якій сильно наполягає на утвердженні Павлина архієпископом Антіохійським.

«Прийміть мою пропозицію. Пропозиція благорозумна, що перевищує мудрість юних; бо нам старим не переконати їхньої кипучості, яка завжди уступає бажанню суєтної слави. Престол нехай буде наданий у владу тому, хто володіє ним досі. Що поганого, якщо цього мужа (Мелетія) оплакуватимемо довше, ніж скільки часу відводить на це Старий Закон? Потім справу розв’яже старість і спільна для всього нашого роду необхідна й прекрасна межа. Він (Павлин) переселиться, куди давно бажає, віддавши дух свій Богу, Який дарував його, а ми одностайною згодою всього народу і мудрих єпископів при сприянні Духа дамо тоді престолу кого-небудь іншого. І це нехай буде єдиним припиненням негараздів!.. Нехай затихне, нарешті, кажу, ця буря, що руйнує мир! Зглянемося над тими, які впали тепер у розкол (розділення у Церкві), або близькі до нього, або можуть упасти згодом. Ніхто з нас нехай не побажає зазнати на практиці, чим це скінчиться, якщо переможе надовго. Настала рішуча хвилина чи зберегтися на майбутнє нашому високоповажному і священному догмату, чи від розбратів упасти безнадійно. Як неміцність фарб, хоча і не зовсім справедливо, ставлять за провину живописцеві або вдачі учнів — у провину вчителям, так тайноводимий, а тим більше тайноводитель, якщо він поганий, чи не наруга таїнству? Нехай переможуть (тобто єпископи західні, які поставили Павлина єпископом Антіохії) нас у малому, щоб самим нам здобути найважливішу перемогу, бути спасенними для Бога і спасти мир, на нашу шкоду втрачений. Не всяка перемога приносить славу. Добра втрата — краще поганого володіння…

Так сказав я; а вони кричали кожний своє; це було те ж, що зграя галок, яка зібралася в одну купу, буйний натовп молодих людей, загальна робітня (майстерня), вихор, що клубом здіймає пил, бушування вітрів. Вступати в нараду з такими людьми не побажав би ніхто з тих, хто має страх Божий і повагу до єпископського престолу. Вони нагадували ос, які кружляють туди й сюди і раптом кидаються кожному прямо в обличчя. Але і статечне зібрання старців, замість того, щоб упокорити їх, юних, за ними ж пішло» 12.

Подібних картин і мальовничих сцен у поемі святого Григорія багато. Такий, наприклад, опис враження на константинопольську паству наміру святого Григорія, через багато його прикрощів, залишити Константинополь.

«Ніхто б, можливо, і не догадався, — говорить поет, — але в мене вирвалося якось прощальне слово, яке я виголосив в скорботі батьківського серця.

«Дотримуйте, — сказав я, — Всецілу Тройцю, як передав вам, улюбленим дітям, найщедріший Отець; пам’ятайте, любі, і мої труди».

Як тільки народ почув це слово, один нетерплячий голосно закричав, і, як рій бджіл, вигнаний димом з вулика, раптом піднімаються і заглушують криками і чоловіки, і жінки, діви, юнаки, діти, старі, шляхетні і неблагородні, начальники, воїни у відставці; однаково киплять гнівом і любов’ю, гнівом на ворогів, любов’ю до Пастиря… А я посередині них безмовний в якомусь заціпенінні, не в змозі був ні зупинити шуму, ні обіцяти того, про що просили. Перше було неможливе; від другого стримував страх. Задихалися від спеки, усі обливалися потом. Жінки, особливо ті, що стали вже матерями, в страху напружували свій голос, діти плакали, а вечоріло. Кожен клявся, що не відступиться від своїх домагань, навіть якби храм зробився для нього прекрасним гробом, поки не вирве в мене одного бажаного слова. Хтось, ніби змучений скорботою, сказав: «Ти разом із собою забираєш і Тройцю». Тоді, злякавшись, щоб не трапилося якого лиха, не клятвою зобов’язався я, дав слово, за яке поручалася моя вдача, що залишуся в них поки не з’являться декотрі єпископи, яких тоді очікували. Тоді і я сподівався одержати спасіння від чужих для мене клопотів. Так через силу ми розійшлися, для тієї й іншої сторони отримавши тінь надії. Вони уявляли, що тепер я вже їхній; а я міркував, що залишаюся в них тільки на недовгий час» 13.

Така ж картина, що зображає врочистий момент вступу святого Григорія в супроводі імператора Феодосія і православного духовенства серед збройних військ у храм святої Софії, який давно вже перебував у розпорядженні аріан і який імператор вирішив особисто передати святому Григорію в управління і призначив день для передачі його православним.

«Настав призначений час. Храм був оточений воїнами, які в озброєнні, великим числом, стояли рядами. Туди ж, як морський пісок, або хмара, або ряд хвиль, що котяться, прагнув, безперестанно прибуваючи, увесь народ — із гнівом і благаннями, із гнівом на мене, із благаннями до державця. Вулиці, арени, площі, навіть усяке місце, будинки двох- і триповерхові були наповнені знизу глядачами, чоловіками, жінками, дітьми, старцями. Скрізь суєта, ридання, сльози, крики — точна подоба міста, взятого приступом. А я, доблесний воїн і воєвода, із цим немічним і розслабленим тілом, ледь переводячи подих, ішов серед військ і імператора, зводячи погляд горі і шукаючи собі допомоги в одних надіях; нарешті, не знаю, як вступив у храм… Був ранок, але над цілим містом лежала ще ніч, тому що хмари закривали собою сонячне коло. Це найменше відповідало тодішньому часу, бо при торжествах найприємніше ясна погода. У цьому і вороги знаходили для себе задоволення; вони тлумачили, що чинене неугодно Богові. І це породжувало таємний у моєму серці сум. Але як тільки я й порфіроносець були вже всередині священних ґрат, піднеслася від усіх загальна хвала Богові, пролунали вигуки, піднялися вгору руки; раптом, за Божим велінням, крізь розірвані хмари засяяло сонце так, що вся будівля, до цього затьмарена, миттєво зробилася блискавковидною, і в храмі все набуло вигляду прадавньої скинїї, яку покривала Божа світлість. У всіх посвітлішали і обличчя, і серця» 14.

Добрий і повний драматизму опис знаменного в його житті моменту, коли він обирав собі шлях і спосіб життя.

«Потрібна була, нарешті, мужня рішучість. На внутрішнє судилище збираю друзів, тобто свої помисли — цих щирих порадників. І коли шукав я кращого із кращого, страшний коловорот охопив мій розум… Якщо мій стан передати яким-небудь порівнянням, то я нагадував людину, яка задумує якісь далекі мандри, але, уникаючи плавання морем і труднощів морехідних, шукає шлях, на якому було б більше зручностей. Приходили мені на думку Ілля Фесвитянин, великий Кармил, надзвичайна їжа, надбання Предтечі — пустеля, убоголюбне життя синів Іонадавових. З іншого боку, пересилювали любов до Божественних книг і світло Духа, що черпаються при заглибленні в Боже слово, а таке заняття — не справа пустелі й безмовності. Багато разів схилявся я туди й сюди і нарешті умиротворив свої бажання, блукаючий розум, зупинився на середині, а саме так.

Я помічав, що люди, яким подобається діяльне життя, корисні в суспільстві, але некорисні собі; бачив також, що ті, хто живе поза світом, чомусь набагато благовлаштованіші і безмовним розумом звернені до Бога; але вони корисні тільки собі, любов їхня не замкнена в тісне коло, а життя, яке проводять, надзвичайне і суворе. Тому я вступив на якийсь середній шлях між відлюдниками і тими, що живуть у суспільстві, запозичивши в перших зосередженість розуму, а у других — старання бути корисним для суспільства» 15.

Узагалі епічний елемент поеми, що вводить в неї багато прекрасних образів, картин, описів і живих, вірних зображень характерів, становить її неперевершену поетичну якість. Зразками влучного і точного змалювання характерів і типів можуть служити в поемі характеристики батьків поета, його друга, імператора Феодосія і особливо циніка Максима. Крім того, в епізодичних картинах поет подає мальовниче зображення сучасного йому стану церков, особливо з боку єресей, які піднімалися тоді, і діянь Другого Вселенського Собору.

За усім цим розглянутий вірш святого Григорія № 11 «Про своє життя» як у загальній повноті або цілості, так і в частинах є істинно поетичним твором.

Аналізуючи його саме як художньо-літературний твір, ми зауважили його ліричний характер з переважним елегійним тоном, відзначили його епічний елемент в описово-оповідальних епізодах, указали частково на його драматичні місця. Щодо останнього, саме із драматичним аналізом нам, можливо, варто було б уважніше і глибше поставитися до поеми. Автор її, психолог настільки спостережливий, щоб вивчити людські типи і характери, володар фантазії настільки живий, гнучкий і зіркий, щоб переселятися в душу і в окреме положення кожного, настільки сильний пам’яттю, щоб утримати в ній результати усіх своїх спостережень, володів, завдяки усім цим якостям, даром, кажучи розуму, пожвавлювати уяву і зворушувати серце, — налаштовував, мабуть, багатими засобами для драматичної творчості. Драматична поезія розвивається, як відомо, з епосу, але за своїм характером вона поєднує в собі істотні властивості стільки ж епічної поезії, як і ліричної; будучи об’єктивно-суб’єктивною, вона є, так би мовити, наочна уява внутрішнього життя людини, що відбивається в зовнішніх діях. Щоб ця уява справила враження, це життя має бути не тільки глибоко усвідомлене, але й щиро відчуте поетом настільки, щоб викликати глибоке і щире співчуття, як учить Горацій: «Якщо хочеш, щоб я плакав, треба, щоб ти сам спершу заплакав, і тоді твій сум мене зворушить». Ці основні елементи драматичної поезії живими струменями пробиваються в поемі святого Григорія Назіанзина, не змінюючи, однак, хоч наскільки сильні і природні вони, широкого, загального ліро-епічного її плину, що вкладається саме в історичну поему, а не в драму. Нам тому здається зайвим вишукувати й доводити в цій поемі просто драму або трагедію, як це робить, торкаючись цієї поеми, поважний автор статті «Про вірші святого Григорія Богослова» в одному з наших духовних журналів. Ми погоджуємося з нашим шановним ученим, що сам сюжет розглянутого вірша містить у собі багато драматичного, що «особисте життя Григорія, за його уявою, було ніби трагічною боротьбою спочатку його давнього сердечного бажання з вимогами друга і духовних його дітей, а потім — пастирської ревності за Православ’я з підступництвом неправославних». Але чи можна поступитися, без деяких обмежень, наступним міркуванням автора.

«При звичайних вимогах від трагедій жахливих колізій, які приголомшують душу, біди Григорія, звичайно, можуть здатися занадто малими і неважливими для того, щоб із взаємного їх поєднання можна було скласти трагічну картину. Саму скорботу Григорія, якою просочений його вірш, дехто, мабуть, назве наслідком надмірної чутливості. Правда, хто звик поважати колізії тільки в справах лицарської честі або зовнішньої прихильності, той тут не знайде для себе нічого спорідненого і навіть, мабуть, нудьгуватиме під час читання цього вірша. Але той, хто смирення не вважає слабкістю, хто не зважується присвячувати себе високому церковному служінню раніше строгого попереднього самовипробування, хто переконаний у високій важливості ієрархічного сану і хто, нарешті, чітко уявляє собі високе значення у справі виправдання перед Богом святої і правої віри, той легко зрозуміє, наскільки природна і справедлива ця глибока скорбота, яку приписує собі святий Григорій Богослов при покладанні на нього пастирських обов’язків і при ворожих діях проти нього з боку неправославних, а отже, той не може не співчувати йому від глибини свого серця. Давно б, здається, час зрозуміти, що ті жахливі колізії, в яких поетичне зображення представляє нам, наприклад, Макбетів, Річардів, Отелло, викликають у нас відразу тільки до тяжких і гучних злочинів, що розкриваються у всій крайності їхнього розвитку, але водночас роблять занадто поблажливими до щоденних наших моральних провин і неблагородних своєкорисливих бажань; тим часом, хто не знає, що через неодмінну вимогу релігії і ці останні ми не мусимо вважати маловажними і не бути до них байдужими. Отже, поетичне зображення і такої строгої моральної пильності, через яку страшаться високих ступенів суспільного служіння, як найтяжчих нещасть, глибоко скрушуються через самі миттєві внутрішні спотикання і падіння, має мати для всіх істотну важливість.

У драматичних творах шукають особливо живого накреслення характерів як головної дійової особи, так і осіб, які до неї дотичні. Цю вимогу як не можна більше задовольняє вірш Григорія «Про своє життя». Передаючи більше своє особисте духовне внутрішнє життя, ті скорботні думки і відчуття, які породжені несподіваним зведенням на вищі церковні ступені, святий Григорій як добре знайомить читачів із самим собою, так водночас передає живу, вірну характеристику своїх батьків, друзів і недругів…

Зокрема, поступовий розвиток підступного задуму лжеєпископа Максима розкритий цілком правильно з психологічного боку, а також жваво і відчутно і для відчуття; тут можна зустріти і різке сатиричне зображення лицемірства Максима, а разом з цим і добродушну поблажливість до його слабкостей, і натхненне обурення через його безчесне домагання архієпископського престолу. Тому, хоча в цій характеристиці немає згадки ні про трупи, ні про кров, ні про кинджали, ні про отруту, майже постійні атрибути трагедії, проте замах — зробити предметом своєї користі і честолюбства найвище і священне звання — цей замах змальований дуже обурливим і образливим для серця, перейнятого обов’язковим благоговінням до святині.

Мова, що вкладається поетом у вуста його батька, при своїй стислості вражає особливою природністю і здатністю поета перейматися чужими думками і почуттями. А його молитва на кораблі, його промова перед собором — це потік слів, що прямо і щиро ллються від серця. Саме міркування, спрямоване проти панівних аріанських думок, і загальне судження про омани інших єретиків, проти яких він боровся усієї силою своєї благочестивої ревності і благопокірного терпіння, і це судження, при всій абстрагованості деяких думок, так само придатне і доречне, як, наприклад, міркування англійських правителів про політичний стан європейських держав і про сучасні війни в історичних драмах Шекспіра» 16.

Про одну, що згадується тут і насправді дуже характерну сторону поеми Григорія «Про своє життя», як і вірша «Про себе самого і про єпископів», а саме — їхній сатиричний елемент, ми помовчимо тут тому, щоб сказати про це у відповідному місці.

Змішаному поетичному характеру цієї поеми цілком відповідає її віршована форма: поема написана гнучким, живим, енергійним розміром ямбічного триметра.

Вірші «До константинопольських ієреїв і до самого міста» (№ 10), «Про себе самого і на заздрісників» (№ 14), «На своє повернення з Константинополя» (№ 15), «До себе самого» (№ 30), у яких святий Григорій також скаржиться на своїх ворогів і заздрісників, цікаві, можливо, з історичного погляду, але поетичних якостей не мають. Як твори поетичні вони не витримують порівняння не тільки з розглянутою поемою «Про своє життя», але й з «Віршем, у якому святий Григорій утаємничено заохочує і нас до життя у Христі». Цей вірш (№ 1) і при своїй трохи надмірній розтягнутості, при деяких огріхах у єдності основної ідеї п’єси і визначеності плану, все-таки гідний імені свого автора як поета. «Справжня поетична образність усюди помітна в цьому вірші, — справедливо зауважує про нього вище цитований автор, — можна сказати, є кращим наочним доказом того, як поетичні образи при своїй жвавості набагато більше говорять за таємно зображувану ідею, набагато більше задовольняють естетичне відчуття, ніж точне і пряме окреслення ідеї, на кшталт якої-небудь теми в ораторських творах» 17.

Загальний зміст цього вірша, перейнятий скорботно-меланхолійним тоном елегії, подібний до змісту вищеназваних історичних віршів — плач і скарги автора на свої різноманітні нещастя і страждання, переважно від ворогів, яких святий отець порівнює то зі звірами, то з лютою хвилею моря, то з жалюгідною лайкою, то з поривами палючого вогню 18. Але є багато особливостей, які проливають світло на з’ясування моральної істоти поета, на напрямок і характер справжніх схильностей його душі і серця, на його дорогі, ніжно згадувані прихильності, його глибоко задушевні ідеали.

«Мене не зв’язав шлюб — цей потік життя, ці узи, найтяжчі з усіх, які накладає на людей речовина, як початок трудів. Мене не зачаровували прекрасні хвилі шовкового одягу; не любив я тривалих трапез, не любив перенасичувати ненажерливе черево — цю погибельну матір плотодогоджання; не любив я жити у величезних і чудових будинках; не розслаблював я серця музичними звуками, що ніжно чарують слух; мене не напоював ніжністю розкішний випар запашних олій. І срібло, і золото надавав я іншим, які, сидячи над незліченним багатством, люблять віддаватися турботам і небагато знаходять для себе задоволення, але багато праці… Моє найкраще багатство — Христос, Який безперестанно підносить мій розум горі, а не поля, засіяні пшеницею, не прекрасні гаї, не череди волів або гладких овець, не дорогі служителі… Ніколи не зваблювало мене бажання суддівського місця, на якому, засідаючи величаво, я міг би високо підняти вгору брови; неважливо для мене мати силу у містах або між громадянами — звеселяти самими неправдивими і низькими мріями, які як приходять одна за одною, так і летять або, хапаючи руками випадковий потік, як щось тверде, ловити тінь і стискати її руками, простягати долоні до туману і сприймати його дотиком… Одна слава була для мене приємна — вирізнятися пізнаннями, які зібрали Схід і Захід і краса Еллади — Афіни; над цим я трудився багато і довго. Але усі ці пізнання, скинувши додолу, я поклав до стоп Христових, щоб вони поступилися Слову великого Бога…

Мені належало б насамперед сховати свою плоть у прірвах, горах і стрімчаках; там, тікаючи від усього, від самого цього життя, від усіх життєвих і плотських турбот, живучи один подалі від людей, носив би я в серці всецілого Христа, до єдиного Бога підносячи чистий розум, поки не полегшила б мене смерть, прийшовши разом зі сповненням надій. Так належало б! Але мене стримала любов до любих батьків; вона, як тягар, тягла мене до землі; навіть не стільки любов, скільки жаль — цей найприємніший з усіх пристрастей, що пронизує всю внутрішність і всі кістки, жаль до богоподібної сивини, жаль до скорботи, жаль до бездітності, жаль до турботи про сина, з якою, безперестанно віддаючись солодким трудам, тремтять за нього, як за око свого життя» 19.

Ці слова накреслюють у душі читача високий зразок ченця за переконанням, але заразом і людини із серцем. Читаючи і вчитуючись у вищенаведені слова, роздільно й згідно з іншими паралельними місцями того ж вірша і інших його творів, віриш у щирість його зізнань, розумієш і відчуваєш його ентузіазм.

Свої страждання святий Григорій Богослов вважає настільки сильними, тягар свого хреста настільки важким, що зрозуміти ці страждання, на його думку, може тільки той, хто сам відчував подібне, хто відчував однакову з ним «любов, однакове страждання і подібну скорботу» 20. Тільки до того він і звертається в поемі з довірою до своїх душевних страждань, «як поранений зубами єхидни, тільки тому охоче переказує про це, в кого безжалісна єхидна зі своєю палючою отрутою влила ту ж згубу; тому що тільки така людина знає нестерпність болю» 21.

Узагалі цей вірш може слугувати чудовим джерелом внутрішньо біографічних даних для характеристики святого поета. І щодо цього він є необхідним доповненням до його поеми «Про своє життя», в якій змальовується більше зовнішніх обставин життя поета. Але з цією поемою, при різниці свого віршованого, гекзаметричного розміру, він має багато спільного з художнього погляду: зображальність мови, сповнена метафор, алегорій і порівнянь, добірність картин, сила і щирість одухотворення, місця високого ліризму, що нагадують піднесений тон псалмів Давида: «Хто дасть голові моїй або повікам невпинне джерело, щоб потоками сліз очистити мені всяку скверну, скільки потрібно оплакувати гріхи?.. Нехай кожний, дивлячись на мене, приходить у тремтіння, здобуває нові сили тікати від чорної єгипетської землі і гірких тамтешніх справ і царя Фараона, прямує ж у Божественну батьківщину! Нехай не залишається він полоненим на безплідних рівнинах Вавилона сидіти на берегах ріки, відклавши убік усі пісенні органи і заливаючись слізьми, але поспішає в межі святої землі, уникнувши ассирійської рабської неволі, яка обтяжувала його досі, і покладе своїми руками основи великого храму! Відтоді як я, злощасний, залишив цю священну землю, не зникало бажання повернутися туди; болісне страждання вкинуло мене у старість, потуплені в землю мої очі, скорбота наростає в серці, соромлюся смертних і безсмертного Царя; такий мій одяг і таке моє серце, що не смію ні звести поглядів, ні відкрити вуста…» 22

Сам вступ до поеми, що складається із молитовного звернення до Господа Спасителя, є чудовим зразком натхненної поезії.

Окремі епізодичні зображення і порівняння, особливо запозичені поетом із зовнішньої природи, вражають фарбами життя і дійсності. Вкажемо хоча б на образне порівняння поетом згубних нападів ворога на його душу з руйнівною дією стрімкого потоку на величне дерево. «Так на берегах осінньої ріки горду сосну або вічнозелений чинар, підрившись під коріння, занапастив сусідній струмок. Спочатку він похитнув усі опори і на стромовині поставив високе дерево, а потім нахилив його до ріки, але воно ще трималося на тонкому корінні і, зірвавши зі стромовини, кинув у середину виру, потягнув з великим шумом і віддав камінню, де б’є безперестанно дощ, і ось від вогкості гнилий, нічого не вартий пень, лежить біля берегів. І на мою душу, яка квітне для Христа Царя, напав жадібний, неприборканий ворог, скинув на землю і більшість її згубив; а ті незначні залишки ще блукають там і тут» 23.

Торкаючись і у цьому вірші випадку при відправленні з Фароської землі в Ахайю, поет доповнює картину шторму і свого стану в цей момент такими рисами.

«Двадцять днів і ночей лежав я на кормі корабельній, закликаючи в молитвах царюючого в горніх Бога; піниста хвиля, подібна до гір і стрімчаків, то з того, то з іншого боку вдаряла в корабель і нерідко падала на нього; від рвучкого вітру, що свистить у канатах, тряслися усі вітрила; ефір у хмарах почорнів, осяювався блискавками і всюди хитався від сильних ударів грому. Тоді я віддав себе Богові і позбувся бурхливого моря, утихомиреного святими обітницями» 24.

До того ж типу з перерахованими історичними поемами належить найпрекрасніший поетичний твір під заголовком «Сон про храм Анастасії». Своїм зовнішнім обсягом цей вірш набагато менший за кожну з його поем про своє життя (складається усього із 104 рядків, або 52 елегійних двовіршів); але з естетико-літературного погляду він незрівнянно вище за усі історичні поеми, та і взагалі в усій збірці віршів святого Григорія Назіанзина небагато знайдеться поетичних творів, гідних зайняти місце поруч із цим віршем. Поет бере в ньому лише один, але найважливіший і дорогий момент зі свого константинопольського життя — свою причетність до храму Анастасії — предмету найбільш ніжних і ревних його турбот, найглибшої, полум’яно-захопленої його любові. Як плід цієї щирої, зворушливої любові, як невільний, природний вилив лише чистих почуттів і відчувань, свобідних від усяких сторонніх імпульсів, цей прекрасний вірш, один і сам по собі, може скласти главу з історії серця святого отця. А як художньо сконцентроване, так би мовити resume найблискучішого періоду в історії пастирсько-учительської діяльності святого Григорія, він найвищою мірою цікавий і повчальний для кожного, хто цікавиться церковною проповіддю в перші століття християнства…

Головним мотивом цього вірша є той же скорботно-елегійний тон, який характеризує й інші історичні поеми. Але значна домішка в цих останніх сатиричного елемента відтіняє їх тоном роздратування, обурення, що позначається в не зовсім стриманих висловлюваннях і викликає більш-менш різкі дисонанси. Тут же, в цьому чудовому вірші, поет переливає в серце читача свою задушевну скорботу, в розлуці зі своєю улюбленою паствою і особливо дорогим для нього храмом святої Анастасії, у звуках тихої, спокійної, зворушливо-ніжної елегійної ліри… За змістом цей вірш можна поділити на дві частини. У першій (ст. 1-65), під виглядом сновидіння про Анастасію, що і вдень і вночі займала думки і почуття святого Григорія і на його батьківщині, він з одухотвореною мальовничістю відтворює один із найщасливіших моментів проповідування ним у цьому незабутньому храмі слова Божого…

«Солодким спочивав я сном, і нічне видіння представило мені Анастасію, до якої протягом дня неслися мої думки… Мені уявилося, що я сиджу на високому престолі… По обидва боки нижче від мене сиділи старці (пресвітери), вожді стада, що відрізняються віком. У найсвітлішому одязі стояли служителі (диякони), як образи ангельської світлосяйності. З народу ж, одні, як бджоли, тиснулися до ґрат, і кожний намагався підійти ближче; інші тіснилися у священних переддвір’ях, однаково поспішаючи і слухом, і ногами, а інших ще перепроваджували до слухання моїх слів строкаті торговища і шум вулиці під ногами. Чисті діви, разом із статечними дружинами, з високих дахів схиляли благопристойний слух» 25.

Такі обставини солодкого сновидіння. З-поміж слухачів великого проповідника Анастасії байдуже змішалися і християни і язичники, і православні і єретики. І з якою увагою слухала оратора ця багатотисячна і різновірна маса! З якою спрагою ловила вона кожне його слово і з якими поривами ентузіазму, «як хвилі моря, що споруджуються вітрами» (ст. 36), висловлювала вона свої враження! Могутню життєдайну дію полум’яної християнської промови оратора відчували на собі і язичники; його слово перемагало їхнє горде заперечення, його переконання з успіхом тріумфувало над їхнім упередженням. Радісно було і йому бачити, як під чарівним надзвичайним враженням його «πνεύματος αἰϑομένοιο οἰδμάτι» 26 юрба слухачів поступово переростала в масу вірних; дикий, необроблений ґрунт помалу перетворювався на рясну ниву. Приємно було бачити йому, як його «εὐπιη» [«добромовність»] «насолоджувала усіх, і красномовних, і знаючих у священному слові благочестя, і наших і сторонніх, і навіть тих, які дуже далекі від нашого двору, будучи мерзенними шанувальниками безсилих ідолів. Як теплими променями очорнена виноградина не зовсім уже незріла, але починає потроху пом’якшуватися, і не зовсім зріла, але частково чорна, частково рум’яна, місцями уже зачервоніла, а місцями наповнена кислим соком, так і вони різнилися зрілістю пошкодження, і я захоплювався уже необхідністю об’ємистих точил.

Таке було моє видіння; але голос півнів викрав у мене з повік сон, а з ним і Анастасію. Деякий час ще носилася переді мною примара примари, але і та, поступово блідучи, ховалася в серці; залишалися ж при мені скорбота і бездіяльна старість. Про тебе вболіваю, моя Тройце! Про вас сумую, діти мої! Що ти зробила зі мною, заздросте?» 27

Зворушливі вислови цієї невдаваної скорботи, цих скрутень святого Григорія про його розлуку зі своєю улюбленою паствою і настільки близьким його серцю храмом святої Анастасії становлять другу частину вірша (ст. 65-105).

«Багато, щоправда, потерпів я бід на морі і на суші від ворогів і від друзів. Від пастирів і від вовків, від болісної хвороби і від старості, яка робить мене згорбленим; але ніколи раніше до цього не опановувала мною така скорбота. Не плакав так через великий храм, поневолений ассирійцями народ, коли був ведений далеко від батьківщини; не плакали так ізраїльтяни через ківот, узятий іноплемінниками; не ридав так і раніше Яків через викрадення улюбленого сина; не журиться так і кошлатий лев за вбитими ловцями дітьми, і пастух про загублену отару, і птах про невільно покинуте гніздо на гостиннім дереві, і поліп про залишене ним ложе — як я донині сумую через нововлаштований храм, через цей плід моїх трудів, яким користується інший» 28.

Далі, під напливом почуттів розчуленої душі, мова поета досягає вищої сили енергії й патетизму, що надає віршу глибоко зворушливий тон волання полонених євреїв у тузі за своїм дорогим Сіоном.

«Якщо коли-небудь серце моє забуде про тебе, Анастасіє, або язик мій вимовить що-небудь раніше твого імені, то нехай забуде мене Христос! Як часто, і без великих жертв, і без трапези, очищав я людей, зібраних у Анастасїї, сам перебуваючи далеко, всередині серця створивши нематеріальний храм, і проливав сльози на божественні видіння! Ніколи не забуду, якби і захотів, не можу забути вашої любові, дівственники, піснеспівці, лики своїх і прибулих, що захоплюються поперемінним співом, вдовиці, сироти, які не мають пристановища, немічні, що дивляться на мої руки, як на руки Божі, і солодкі обителі, які доглядають у собі старість!» 29

Прекрасний розмір цього твору елегійним двовіршем найкраще відповідає характеру поеми задушевністю тону, такою силою і щирістю почуття, такою чарівною ніжністю душі її автора.

Гноми | Зміст | Дидактичні поеми

1. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Τ. II, кн. 1. С. 222. Ст. 45-50. [↩]
2. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Т. II, кн. 1. С. 237. Ст. 695-715. [↩]
3. «De pareilles attaques dirigées contre un tel homme, res efforts furieux pour noircir une aussi pure vertu sent la honte d´une e´poque. Les refuter, plaider cette cause, ce serait refaire apres le saint lui-même une apologie superflue et rentrer dans analyse de ses sentiments et de son caractére» (La vie et les poesies de S. Gr. De Nas. P. 205). [↩]
4. Порів.: Слово 18. Τ. І, кн. 1. С. 290. Ст. 31. [↩]
5. У листопаді місяці, коли в середньоземноморських широтах при заході сонця сходить сузір’я Тільця. [↩]
6. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Т. II, кн. 1. С. 224. Ст. 120-160. [↩]
7. Там само. [↩]
8. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». [↩]
9. Відомо, якою популярною і зовсім заслуженою славою в «Іліаді» Гомера користується у всіх літературно освічених людей знаменита промова перестарілого троянського царя Пріама до Ахіллеса, в якій нещасний батько Гектора, стоячи на колінах перед грізним воїном, благає його, в ім’я його власного батька, який очікує його повернення, пожаліти убитого горем старця, син якого ніколи не повернеться до нього живим, і повернути йому хоч би його труп.

   Або, наприклад, прекрасна сцена прощальної зустрічі Гектора зі своєю дружиною біля Скійської вежі, коли Андромаха, в сльозах обнімаючи чоловіка, зворушливо благає його не зовсім зневажати життям, настільки дорогого його дружині і дитині. Подібне зустрічаємо і в поемі св. Григорія. [↩]

10. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Т. II, кн. 1. С. 232-233. Ст. 500-515. [↩]
11. Пор. у Гомера промову Нестора, викликану «гіркими чварами» Агамемнона з Ахіллесом, у якій мудрий старець бачив «горе і ганьбу для греків, торжество для ворогів» і переконував ахеян скористатися його мудрою порадою про примирення («Іліада» І, 254-261, 273-274). [↩]
12. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Т. II, кн. 1. С. 257, 259. Ст. 1620, 1680-1690. [↩]
13. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Τ. II, кн. 1. С. 244-245. Ст. 1055-1070, 1090-1115 і далі. [↩]
14. № 11. «Вірш, у якому святий Григорій переказує своє життя». Т. II, кн. 1. С. 251. Ст. 1325-1340, 1355-1370. [↩]
15. Там само. С. 227-228. Ст. 275-310. [↩]
16. Труды Киевской Духовной Академии. 1863. T. 1. С. 425-428. [↩]
17. Труды Киевской Духовной Академии. 1863. Т. 1. Ст. 422. [↩]
18. № 1. «Вірші про самого себе». Т. II, кн. 1. С. 201. Ст. 20-25. [↩]
19. № 1. «Вірші про самого себе». Τ. II, кн. 1. С. 202-203, 207-208. Ст. 60-100, 260-275. [↩]
20. № 1. «Вірші про самого себе». Τ. II, кн. 1. С. 207. Ст. 240-245. [↩]
21. Там само. С. 207. Ст. 235. [↩]
22. Там само. С. 209-210. Ст. 345-365. [↩]
23. № 1. «Вірші про самого себе». Т. II, кн. 1. С. 214. Ст. 530-545. [↩]
24. Там само. С. 208-209. Ст. 310-320. [↩]
25. № 16. «Сон про храм Анастасії». Т. II, кн. 1. С. 302-303. Ст. 1-20. [↩]
26. «Потоків полум’яніючого духа» (ст. 31). [↩]
27. № 16. «Сон про храм Анастасії». С. 303. Ст. 35-55. [↩]
28. № 16. «Сон про храм Анастасії». Т. II, кн. 1. С. 304. Ст. 65-75. [↩]
29. Там само. С. 304. Ст. 70-90. [↩]

Опубліковано: 07.01.2014.