«Наша Парафія»

Стежка і кущ

Неподалік стежки ріс кущик м’яти. Він поширював навколо дивний запах; метелики раз у раз кружляли над ним.

Одного разу стежка відчула, що м’ята особливо пахне, аромат її був набагато сильнішим, ніж завжди. Вона здивовано запитала про це в кущика.

 — На мене вночі наступив перехожий, і тому я так сильно пахну, — відповів кущик м’яти.

 — Дивно, — сказала стежка, — щодня мене топче безліч перехожих, але я стаю від цього тільки твердішою.

Так буває і з людьми…

Як загинув олень

Олень підійшов до річки напитися води. Він часто приходив сюди подивитися на свій образ, бо пишався рогами, такими великими й розкішними. А на свої ноги постійно нарікав: «Занадто тонкі».

Нараз вибіг із лісу вовк і кинувся на оленя. Олень побіг по рівнині, як стріла. Втік. Та як забіг у ліс, роги заплутались між галуззями, і вовк його заїв. Умираючи, жалівся олень: «Який я був нерозумний! Ноги, які я вважав слабими й поганими, мене врятували. А ті роги, що ними я пишався, загубили мене».

Невчасний жаль

Чоловік їхав з ярмарку на двох підводах. Осел віз пшеницю, а кінь — інші покупки та мужика. На половині дороги осел почав відставати: не під силу йому була така поклажа. Осел каже коневі:

 — Будь ласкавий, допоможи мені, а то я надірвусь.

Кінь не звернув уваги на осла, з досадою промовив:

 — А мені що до того?

Проїхали вони з півверсти, осел спіткнувся і впав. Чоловік кинувся до осла, а з нього уже дух вийшов. Він тоді обідрав осла, шкуру поклав на віз. Потім запряг коня в той віз, що з поклажею, і до того воза причепив другий віз, який був з дрібною покупкою.

Кінь з великою натугою тягнув ті два вози. Тут-то він схаменувся:

 — Ех, треба було підсобити ослові, не довелось би мені таку важку поклажу тягти! То б ми вдвох везли все, а тепер я один за двох везу та ще й ослячу шкуру на додаток!

У сметану

Зустрілися карась з окунем.

 — Ну й набридло мені жити в цьому багні, — скаржиться карась.

 — Так цій біді легко зарадити, — каже окунь. — Ухопи гачок — і відразу попадеш у сметану.

Свиня і рибка

 — Яка ти брудна й гидка! — сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.

 — Однак, — відповіла їй свиня, — коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! — і ще глибше зарилась у болото.

Судять по кінцевому результаті.

Матері свої діти — найкращі

Була собі сова. 1 вивела вона дітей, — таких витрішкуватих, лапатих, — та так-то вона ними втішається: «Ох, ви ж мої окагенькі! Ох, ви ж мої чубатенькі! Ох, ви ж мої лапатенькі!»

От летить вона з гнізда, щоб пошукати їм поживку, бо все роти роззявляють, їсти хочуть. Летить і зустрічає вона орла.

 — Куди це ти, орле, летиш? — питає сова.

 — Та куди ж!.. На здобич. Може, що знайду, яких пташенят абощо, то й поживлюся.

Злякалася сова, починає просити:

 — Орле сизокрилий! Прошу тебе: не поїж моїх дітей, не чіпай їх! Благаю тебе!

І так-то вже просила, що орел зглянувся та й каже:

 — Ну, добре! Не буду вже займати твоїх дітей. Тільки скажи ж мені, які там твої діти, щоб я мав якусь ознаку, то й не зачеплю їх.

 — Та яку ж ознаку? — відказує сова. — Як побачиш найкращих пташенят, ото й будуть мої!

 — Ну, добре! — погодився орел.

Полетів. І поїв самих найпоганіших, які були в гаю. Коли вертається сова, аж то якраз її дітей поїв орел!..

Сліпа любов губить.

Два колоски

Сонце щедро дарувало своє тепло золотому збіжжю. Вітер весело гнав живі хвилі пшеничним полем і шарудів колоссям. Здавалося, воно розмовляє між собою.

Високий колос задерикувато говорив своєму сусідові:

 — Братику, хіба ти не можеш стояти рівніше? Що діється з твоєю голівонькою? Вона гнеться у тебе з кожним днем усе більше.

 — Не можу я стояти прямо та й не хочу.

 — Чому ж це? Чи не краще, щоб тебе всі бачили, милувалися тобою, захоплюючись струнким стеблом?

 — Але я не для того росту, щоб мною милувалися, — відповідав другий колос. — Я хочу, щоб від мене було якомога більше користі.

 — Яка ж користь від твоєї схиленої голови?

 — Користь від того, що є в моїй голові.

 — І що ж у твоїй голові? — дивувався прямий колос.

 — Зернятка. І я хочу, щоб їх у мене було багато і щоб усі вони були міцними, — тоді з них вийде хороше борошно і смачний хліб.

 — Дивні у тебе бажання, особисто я й не думаю про це. Моя мета — бути вищим і гарнішим.

 — Братику, — намагався пояснити похилий колос, — справжня краса не в тому, який ти, а що всередині в тебе. Чуєш?.. Здається, наближається комбайн, нам недовго залишилося розмовляти.

 — Який комбайн? Я хочу далі рости й радіти своїй красі.

 — А я радий, що встиг налитися зерном.

 — Гей, ти, пустий колосе, — раптом втрутився в розмову вітер, — мені шкода тебе. Ти даремно прожив життя, а залишити землю тобі все одно доведеться. Багато було колосся на цьому полі, і поганий кінець чекав на таких, як ти: їх просто спалили… А тобі, колосе з похиленою головою, я хочу сказати, що ти не даремно прожив своє життя.

Прямий колос хотів щось заперечити, але не встиг…

Свиня і корова

Свиня жалілася корові на свою непопулярність:

 — Люди завжди говорять, що ти сумирна і що в тебе добрі очі, — сказала свиня. — Звичайно, ти даєш людям молоко і вершки, але ж подумай, я даю людям набагато більше. Я даю їм сало, шинку, щетину, і вони навіть роблять холодець із моїх ніжок. І все-таки ніхто не любить мене. Чому?

Корова подумала і відповіла:

 — Можливо, тому, що я даю людям молоко і вершки, поки я ще жива?

Мотузка для повітряного змія

Один хлопчик змайстрував повітряного змія, вийшов у поле і запустив його. Піднявся над землею Змій і зрадів, що так високо літає і все бачить!

Раптом він помітив, що неподалік від нього літає ще один повітряний змій.

 — Гей! — гукнув він йому. — Привіт!

 — Добридень! — відповів той.

Було помітно, що той змій набагато

старший за новоствореного Змія.

 — І як тобі в небі? — запитав Старий Змій.

 — Чудово! — з радістю відповів Молодий Змій. — Краще і бути не може!..

Він хотів ще щось сказати, але над ним пролетів голуб, віддаляючись кудись удалечінь.

«О-о! — подумав Молодий Змій. — Значить, можна літати ще вище і ще далі?!»

 — Ти щось хотів сказати? — запитав Старий Змій.

 — Ні. Просто хочу піднятися ще вище і полетіти ще далі!

І Молодий Змій спробував це зробити, але побачив, що мотузка, до якої він прив’язаний, міцно тримає його.

 — Ех, ця ні на що не придатна мотузка! — розсердився він.

 — Вона заважає мені літати! Якби не вона, то я був би вільним і міг би літати разом із птахами!

 — Ти помиляєшся, — відповів Старий Змій. — Без цієї мотузки ти не зміг би літати. Кожний повітряний змій знає цей закон.

 — Закон?! Але я хочу бути вільним і не залежати від якоїсь мотузки!

 — Цією мотузкою ми з тобою з’єднані з тим, хто нас зробив. Без господаря ми не зможемо взагалі літати.

 — Дурниці! — крикнув Молодий Змій і декілька разів з усієї сили смикнув мотузку.

«Дзень!» — пролунав звук, ніби луснула струна. Молодий Змій відчув легкість і зрадів. Йому здалося, що він піднімається вище. Але раптом все навколо закрутилося, завертілося; Старий Змій залишився десь вгорі, а земля з великою швидкістю стала наближатися. Вітер почав відносити Змія далеко від хлопчика.

«Невже я падаю?!» — злякався Молодий Змій. Він хотів за щось ухопитися, щоб втриматися, але нікого поблизу не було.

Він згадав про мотузку, але й вона зникла.

 — До-по-мо-жі-і-іть! — закричав Молодий Змій, але вітер ніс його все далі і далі, і не вгору, а в невідомий бік; земля наближалася все швидше і швидше…

І «бульк!!!» — Молодий Змій із тріском упав у якусь брудну воду. Це було болото. На щастя, він упав біля самого берега і затримався за високу траву так, що не втопився, та папір на ньому порвався й почав розмокати. На нього стрибнуло якесь холодне зелене створіння, трохи посиділо і пірнуло у воду .

Страшно і важко було Молодому Змієві. Йому все здавалося, що він помирає. Скільки він так пролежав — не пам’ятав.

На щастя, хлопчик знайшов змія, відніс його додому і відремонтував.

Через деякий час Молодий Змій знову піднявся в небо і радів його блакиті, яскравим променям сонця, свіжому вітрові і широкому просторові землі, який він міг споглядати. Молодий Змій літав і не забував позирати на мотузку, чи міцно вона тримає його, а вірніше — чи міцно він тримається за неї.

Декому здається, що закони, заповіді, настанови — лише непотрібні перешкоди, які заважають нашому прагненню «свободи». Але якщо відкинути їх, то…

Вузда потрібна, щоб літати.

Звідти ніхто не повертався

Дві риби плавали, прогулюючись, по морю. Нараз вони побачили перед собою смачного черв’яка. Одна риба сказала іншій:

 — Бачиш цього черв’яка? Його зачепили на гачок. Гачок міцно прикріплений до шнурка. Шнурок висить на палиці. Палицю тримає в руці чоловік. Коли одна з нас з’їсть черв’яка, то залізний гак проткне рот, чоловік витягне когось із нас, і бідолашна риба завершить своє життя на сковорідці.

Тоді обізвалася друга риба:

 — Ха, ха! Цю історію розповідала ще моя бабуся, коли я була маленька. У такі байки я не вірю. І як тільки можна таке стверджувати? Ще ніхто не повертався зі сковорідки назад, щоб таке розповісти. Якщо не хочеш ти, то я його з’їм.

І вона зробила, як сказала, й загинула на сковорідці.

І дійсно, риба не повернулася назад, щоб це розповісти.

Чимало людей твердять: «Про пекло ніхто нічого не знає; ще ніхто не прийшов звідти, щоб розповісти про це».

Це правда. Але Ісус застеріг нас про вічний вогонь. Не варто до цього легковажно ставитись, а треба намагатися жити за Його словом.

Два заповіти

Помер один дуже багатий чоловік. Він не мав близьких родичів. Усім було цікаво: хто ж успадкує його мільйони?

Покійний залишив два заповіти. Один потрібно було розкрити відразу після його смерті, інший — аж після похорону. В першому заповіті було написано: «Я хочу, щоб мене поховали о четвертій годині ранку».

Це дивне бажання було виконане. Біля труни — лише п’ять чоловік у скорботі. Тоді відкрили другий заповіт.

Там було написано: «Хочу, щоб все моє майно розділили порівну між тими, хто був присутній на моєму похороні».

Цим п’ятьом правдивим друзям пощастило! їм можна позаздрити. Та, зрештою, така заздрість безпідставна. Ми маємо ще більше щастя.

Яке?

Сходимося щонеділі з причини одного заповіту. Заповіту Господа Ісуса, який сказав нам: «Чиніть це на Мій спомин», чимало людей вважає цей заповіт дивним „ вдома. Та ми знаємо, що, пам’ятаючи про вчинок любові Ісуса Христа, отримаємо значно більше, ніж мільйон. Під час Літургії дістаємо світло і силу, які ведуть нас до вічної радості.

Вкрадений діамант

Про одного з королів Арагонії розповідають дивну історію.

Якось пішов король зі своїми придворними до ювеліра. Він розмовляв із підприємцем, а придворні розглядали коштовності. Коли вони вийшли з магазину, схвильований ювелір кинувся їм навздогін. Він повідомив, що пропав один коштовний діамант. Король звелів своїй свиті повернутися до магазину. Він попросив ювеліра принести горнятко і наповнити його сіллю. Тоді зажадав, щоб кожен занурив свій кулак у горнятко і вийняв розкриту руку.

Після того, як усі це зробили, сіль висипали на стіл. І — о диво! — діамант виблискував на столі.

Цей король був великодушним. Він хотів дати злодієві можливість позбутися обману без відкритої ганьби.

Так робить і Христос з нами. Доки перебуваємо на землі, завжди можемо через таємну сповідь отримати відпущення.

Мільйон за наречену

Старий досвідчений суддя прогулювався ввечері. У міському парку він зустрів знайомого юнака.

 — Моє вітання, Павле, — сказав старий пан. — Я чув, ти незабаром хочеш одружуватись. Це добре. Скажи, хто ж вона, твоя обраниця?

 — О, це чарівна дівчина, — відповів хлопець. — Як намальована!

Суддя вийняв записничок з кишені й написав нуль.

 — Вона ще й зграбна.

Тоді суддя написав ще один нуль.

 — Восени отримає добре оплачувану роботу.

Знову нуль. І так — аж до шести нулів.

 — А взагалі, — додав Павло, — моя наречена має золоте серце. Я зауважив, вона завжди там, де потрібна допомога.

Тоді суддя написав одиницю навпроти шести нулів і закрив свій записник. Він сердечно потиснув руку молодому чоловікові:

 — Вітаю, Павле! Твоя наречена вартує мільйон! З нею можеш зважитися на спільне життя.

Лист до коханої

Один хлопець пише листа до своєї коханої, називаючи її скарбом: «Я тебе так люблю! Задля тебе пройшов би крізь вогонь, задля тебе піднявся б на найвищу гору, переплив би найширшу річку. Отож, завтра ввечері прийду, якщо не буде дощу».

Наша любов до Бога повинна виявлятися не тільки в гучних словах.

Два хрести

Один пустельник привів до розкаяння двох розбійників і благословив їх іти на поклоніння святиням Єрусалима. Колишні злочинці вирішили, крім того, нести на собі важкі дерев’яні хрести.

Спочатку все йшло добре. І хоча хрести були важкі, сили вистачало. Та через кілька днів плечі від постійного тертя вкрилися ранами. У якомусь селі мандрівники зайшли до теслі. Один з подорожніх попросив, щоб той відпиляв нижню частину його важкого хреста. Коли робота була зроблена, чоловік сказав: «Тепер він став набагато коротшим, та все ж таки це хрест».

Інший хотів не вкоротити, а тільки звузити свій хрест. Майстер стесав другого хреста так, що він став наполовину тоншим. І другий мандрівник залишився задоволеним: «Так значно краще».

Іти стало легше.

Далі їхній шлях пролягав безлюдною пустелею. Через кілька днів закінчилася їжа. І, як на те, вони опинилися перед несподіваною перешкодою: глибока прірва перегородила їм дорогу. І ніде ніякого моста. Чоловіків охопив розпач. Раптом одному з них спало на думку: «Ми можемо використати замість моста наші хрести».

Проте один хрест виявився закоротким. Інший — достатньо довгим, але затонким…

Кульбаби

В одного чоловіка був газон, яким він дуже пишався і на якому несподівано насіялося багато кульбаб. Чоловік взявся знищувати їх усіма відомими йому методами, але ніяк не міг перемогти цей бур’ян.

Урешті-решт він написав у Міністерство сільського господарства, перерахувавши усі випробувані ним способи, і завершив листа запитанням: «Що мені тепер робити?»

За деякий час прийшла відповідь: «Ми пропонуємо Вам навчитися їх любити».

Музика для глухих

Колись я був глухим. Я бачив, як люди ставали і дивно рухалися по колу. Вони називали це танцем. Усе це видавалося мені абсурдним, аж поки одного дня я не почув музики.

Я не можу зрозуміти, чому святі й закохані поводяться саме в такий спосіб. Тоді я чекаю, коли оживе моє серце.

Норма життя

Рука, яка завжди відкрита чи завжди закрита — скалічена рука. Птах, який не може розгортати і згортати крил, не може літати. Людина, яка не знала скорботи, жила лише наполовину.

Кокосовий горіх

Мавпа, що сиділа на дереві, жбурнула кокос у голову перехожому. Чоловік підняв його, випив молоко, з’їв горіх і зробив зі шкаралупи миску.

Три бажання

Один чоловік постійно нарікав на Бога, що Той не виконує його молитовних прохань.

Якось уві сні з’явився чоловікові Ангел і сказав:

 — Господь виконає три твоїх бажання. Серйозно обдумай, що ти хочеш попросити.

Зраділий чоловік без вагань виклав перше прохання:

 — Мені вже настільки обридли і моя робота, і люди, з якими мені доводиться жити, і навіть ця хата, що я хочу, аби усе це зникло. Хочу почати нове життя.

Його бажання було негайно виконане. Він опинився у великому місті, серед чужих, байдужих до нього людей і швидко зрозумів, що те, від чого він так легко відрікся, було не таким уже й поганим.

Тоді він попросив Господа повернути все назад, як було раніше. Це було його друге прохання. Залишалося ще одне — останнє.

Цього разу він намірився не помилятися, бо не буде жодного шансу виправити помилку.

За порадою чоловік звернувся до знайомих.

Дехто радив йому попросити безсмертя. «Але що доброго в безсмерті, — говорили інші, — якщо він не матиме міцного здоров’я? А в здоров’ї, якщо не матиме грошей? А в грошах, якщо не матиме друзів?»

Минав час, а він все ще не зробив вибору: довге життя чи здоров’я, багатство чи владу просити в Господа? Чи, може, любов?

Урешті-решт чоловік спитав у Бога:

 — Що мені попросити?

 — Попроси вміння бути задоволеним тим, що ти маєш, — відповів Господь.

Не змінюйся

Багато років я був знервованим, пригніченим, егоїстичним. І всі твердили, що я повинен змінитися.

Я ображався на них і згоджувався з ними, і хотів змінитися, але просто не міг, не зважаючи на всі мої старання. Але найбільше болю завдавало мені те, що, як і всі інші, радив мені змінитися і мій найкращий друг. Я почував себе безсилим і загнаним у кут. Одного разу він сказав:

 — Не змінюйся. Я люблю тебе таким, яким ти є.

Ці слова були як музика для моїх вух: «Не змінюйся. Не змінюйся. Не змінюйся… Я люблю тебе таким, яким ти є».

Я розслабився. Ожив. І несподівано змінився!

Лисиця і тигр

Якось, ідучи лісом, чоловік побачив по дорозі безногу лисицю і здивувався, яким чином їй вдається виживати. Потім він помітив тигра з дичиною в зубах. Тигр наївся, а решту залишив лисиці.

Наступного дня Бог знову послав тигра нагодувати лисицю. Чоловік був захоплений величчю Бога і подумав: «Я теж ляжу собі в куточку й чекатиму, що Господь дасть мені все, що треба». Він прожив так цілий місяць і був уже майже на порозі смерті, коли почув Голос, який говорив:

 — О ти, хто на неправильному шляху, розплющ очі на Істину! Наслідуй тигра, а не лисицю.

Хто підтримує небо

Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніжки просто до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:

 — Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?

Не рухаючись, перший відповів:

 — Своїми ніжками я підтримую небо. Якщо поворухнусь і заберу свої ніжки — небо впаде на землю.

У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки дуба. Горобчик-задавака, що «підпирав небо», дуже злякався: в одну мить підскочив і швидко полетів.

Небо, звичайно, не впало.

Два горобчики

Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один із них

 — на вершечку, а другий — нижче.

Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:

 — Яке гарне це зелене листя!

Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:

 — Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?

 — То ти сліпий! Листя — зелене!

Горобчик знизу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:

 — Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя — сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти — безтолковий!

Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і з усієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.

Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:

 — Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле!

А потім додав:

 — А ходи зі мною на вершечок.

Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:

 — Дивись, дивись! Листя — справді зелене!

Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.

Малими кроками

Молодий чоловік, який прагнув працювати для добра людства, одного дня пішов до ігумена монастиря і спитав його:

 — Що маю робити для забезпечення миру у світі?

Священик, посміхаючись, відповів йому:

 — Не грюкай так сильно дверима.

Малі суперечки завжди викликають великі чвари і незгоди. Але й велика любов виростає з малого.

Тимчасово

Якось турист відвідав одного відомого подвижника-монаха. Гостя дуже вразило те, що в кімнаті, наповненій книжками, єдиними меблями були стіл і дерев’яна лавка.

 — Де ж решта ваших меблів? — спитав турист.

 — А де ваші?

 — Мої? Я ж тут тимчасово, — здивовано відповів турист.

 — І я також, — сказав монах.

Пісок на долоні

Дві подруги прогулювалися пляжем.

Наразі одна з них зауважила:

 — Чим більше я хочу утримати чоловіка біля себе, чим більше дорікаю йому за те, що мало мене любить, тим більше він віддаляється від мене.

Подруга подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак, і пісок почав вислизати поміж пальцями. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав. Другу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився лежати на ній.

Не будь для пташки кліткою. Стань для неї повітрям.

Крамниця

Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв Ангел.

 — Що ви продаєте? — спитав юнак.

 — Усе, що бажаєте, — чемно відповів Ангел.

Юнак почав перераховувати:

 — Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для скривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і… і…

Ангел перервав його:

 — Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Мурашка

Одного чоловіка засудили на двадцять років ув’язнення. Його проблемою було як згаяти час. За кілька місяців він зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою мурашки зробили собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою від інших, і чоловік вирішив її дресирувати.

Скільки терпіння потрібно було! Але через п’ять років мурашка вже виконувала його команди: танцювала на натягненій волосині й робила подвійний стрибок. Ще п’ять років, і дивна мурашка-довгожителька співала найкращі народні пісні. Через наступні п’ять років вона вже досконало говорила чотирма іноземними мовами.

Коли мурашка вивчала п’яту, чоловіка звільнили із в’язниці. Він узяв її з собою на волю, бо сподівався заробити багато грошей, виступаючи з нею на телебаченні.

Вийшовши із в’язниці, він пішов до бару і, випивши доброї кави, хотів похвалитися своєю розумною мурашкою. Поклав її на прилавок і покликав бармена.

 — Дивіться на цю мурашку! — сказав чоловік.

Продавець схопив шматку і убив її, кажучи:

 — Вибачте, будь-ласка…

Не дивися на світ в одній площині.

Двоє мандрівників

Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою, холодний вітер дув їм просто в обличчя. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти ставало все важче і важче. Люди розуміли: якщо вчасно не дійдуть до бази, то загинуть у сніговій заметілі.

Вони вже зовсім вибилися з сил, а буревій все набирав силу, густий холодний сніг заліплював їм очі.

Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха зірвався зі скелі і благав про допомогу.

Один із мандрівників сказав:

 — Нічого не вдієш, така його доля! Той чоловік неодмінно загине. Поспішаймо, бо з нами буде те, що й з ним.

І прискорив крок.

Другий пошкодував бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив мандрівку вже з важкою ношею.

Сутеніло. Стежку було ледь видно.

Мандрівник, який допомагав пораненому, вже геть знесилився. Несподівано він побачив світло попереду. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепився за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився — і заціпенів од жаху: під снігом лежало уже задубіле тіло колишнього його супутника.

Милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому, що ніс пораненого, який зігрівав його своїм теплом.

Краватка у пустелі

Якийсь чоловік заблукав у пустелі й уже два дні блукав, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили залишали його.

Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець, на жаль, не мав води, але мав краватки, які й пропонував купити: «Дивись, які чудові краватки! Купи, не пошкодуєш!»

Але чоловік пересохлим від спраги язиком ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається краватка тому, хто вмирає зі спраги й голоду?

Продавець намагався пояснити щось чоловікові, запально жестикулюючи руками і кудись вказуючи. Але той уже його не слухав. Йому треба було поспішати.

Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусиллям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір’я розкішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:

 — Пити… будь ласка, пити…

 — Перепрошую, пане, — відповів чемно швейцар, — сюди не можна входити без краватки.

Є речі, які стають зрозумілими лише з часом. Є також і люди, які, переходячи через пустелю цього світу, вважають дурницями Євангеліє, Церковні Таїнства, обряди, які здаються їм такими безглуздими в їхній пустелі.

Але коли схочуть увійти до Божого Царства, то почують: «Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без переміненого серця».

Несподіванка

Був він людиною чесною, представником мовчазної більшості, суворим з жінкою і дітьми, членом расистського угруповання, тому що вважав за краще, щоб «чорні залишалися у своїй країні». Але як буває з усіма, він також помер.

Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав.

Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Подивився в книгу і сказав:

 — Мені неприємно говорити про це, але в списках раю ви

не зазначені.

 — Тут якась помилка! — скрикнув той чоловік. — Я завжди був чесний, зразковий…

 — На жаль, нічого не можу зробити, — відповів Ангел.

 — Хочу говорити безпосередньо з Ним! — рішуче сказав чоловік і попрямував до дверей, що були за плечима Ангела.

 — Воля ваша, — сказав Ангел. — Але на вас чекає несподіванка.

 — Яка? — спитав чоловік.

 — Він — чорний, — посміхнувся Ангел.

Одна справа — суд людський, а інша — суд Божий. Приготуймося до несподіванок.

Гобелен

Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен. Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.

 — Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її й відтяти…

 — Сину, — сказав спокійно старий монах, — ти не бачиш цього гобелена так, як потрібно його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.

І повів його показати роботу з лицевого боку.

Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом — «Поклоніння трьох царів», а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.

Навіть якщо зараз немає результату — продовжуй ткати.

Краса твориться з виворітного боку.

***

Африканське прислів’я каже:

«Щоранку в Африці пробуджується один лев.

Він знає, що має бігти швидше від газелі,

щоб зловити її або вмерти з голоду.

Щоранку в Африці пробуджується одна газель.

Вона знає, що має бігти швидше від лева або вмерти.

Щоранку, коли ти пробуджуєшся,

не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи, біжи».

Успіх

Місіонер, який прожив у Японії багато років, і відомий співак, що пробув там тільки два тижні, поверталися до Америки одним літаком.

У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп прихильників співака, які вітали його радісним криком…

 — Господи, я нічого не розумію, — прошепотів місіонер. — Я пожертвував сорок два роки для Японії, а він пробув тільки два тижні, і тисячі людей вітають його з поверненням додому — мене ж ніхто не зустрічає.

Господь відповів:

 — Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.

Де сходяться небо з землею

У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два монахи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходиться небо з землею. І ось вони вирішили відшукати те місце, давши обіцянку, що не повернуться доти, доки не знайдуть його.

Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небезпек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі перешкод, які спроможні були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.

Вони знали, що в тому місці, яке вони шукають, мають бути двері, і достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.

Знайшли двері.

І не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали.

Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи увійшли й… опинилися у власній келії монастиря.

Скалка в чужому оці

Один бідний чоловік, щоб вгамувати голод, вкрав у магазині буханець хліба. За цей злочин його присудили до смерті через повішання. Перед виконанням присуду його спитали, що він хотів би сказати в своєму останньому слові. Злодій звернувся до короля:

 — Хочу, Ваша Величносте, перед смертю посадити в землю насіння яблука, з якого за одну ніч виросте дерево і дасть плід. Це таємниця, яку мені передав батько перед своєю смертю. Думаю, було би великою втратою, якби ця таємниця пропала разом зі мною.

На другий день було визначено годину, коли злочинець мав посадити чарівне зерно яблуні. Злодій викопав ямку і сказав:

 — Це зерно може посадити тільки людина, яка у своєму житті ніколи нічого не вкрала, не присвоїла собі нічого чужого. Очевидно, що я, який вкрав буханець хліба, не можу цього зробити.

Король звелів посадити зерно своєму прем’єр-міністрові. Але той категорично відмовився, кажучи:

 — Ваша королівська милосте, коли я був ще молодим, то, пригадую, присвоїв собі одну невелику річ. Тож, звісно, я не можу посадити зернятко.

Коли було запропоновано посадити зерно скарбникові, то він сказав Королю, що, ще будучи молодим, ошукав когось на певну суму. Коли ж прийшла черга до самого короля, він пригадав, що потайки взяв у батька один цінний перстень.

Тоді злодій сказав:

 — Ви всі є достойні і шляхетні особи. Вам нічого не бракує, але, як бачите, ви не можете посадити зернятко. А я, який з голоду вкрав буханець хліба, маю бути за це страчений?

Король скасував свій вирок і відпустив його на волю.

Хто без гріха — хай першим кине каменем…

Небесний дім

Жив собі один багач. Якось йому приснилося, що після смерті він потрапив на небо. Ангел вів його по вулиці, забудованій прекрасними оселями. Багач побачив надзвичайної краси дім і запитав, хто в ньому живе.

 — То небесний дім твого слуги.

 — Чудово, — усміхаючись, сказав багач. — Якщо мій слуга має такий будинок, то який буде належати мені?

Незабаром вони потрапили на вузеньку вуличку, будинки на якій були маленькі і дуже скромні.

 — От, будеш жити в тій хатині, — сказав Ангел, вказуючи на один дуже бідний будиночок.

 — Що!? Я маю мешкати в такій халупі?

 — На жаль, для тебе не маємо нічого кращого, — відповів Ангел. — Твій дім збудований з матеріалів, які ти нам прислав із землі.

Прокинувшись, багач зрозумів, що Царство Небесне залежить не від земного достатку, а від добрих справ милосердя та любові.

Він завжди пам’ятав свій сон і часто повторював: «Що посієш, те й пожнеш».

Ким ми можемо бути

У пошуках праці один художник, портретист, забрів до невеликого містечка. Там його клієнтом став обдертий, брудний, неголений пиячина, який замовив собі портрет і став позувати. Художник малював доволі довго і врешті показав готову роботу замовникові. Пияк довго приглядався до портрета. На полотні був зображений елегантний чоловік, гарно одягнений, з посмішкою на обличчі. Пияк ледве пробелькотів:

 — Але ж то не я! Я ж не такий!

 — Але то є та людина, якою ти можеш бути.

Розраховую на тебе

Після того як Христос вознісся на небо, Архангел Гавриїл запитав Його:

 — Господи, Ти на Хресті переніс страшні муки. Чи люди хоч оцінюють достойно Твою любов і розуміють те, що Ти для них зробив?

Христос відповів:

 — Ні, ще не свідомі того. На сьогодні лише кілька чоловік в Палестині знає про це.

Гавриїл заклопотано сказав:

 — Що ж Ти зробив для того, аби всі дізналися про Твою любов?

Христос відповів:

 — Я попросив апостолів Петра, Андрія, Якова й Івана, а також кількох інших, щоб розповідали людям про Мене. Ті, які довідаються про це, скажуть іншим людям, а ті будуть передавати цю вістку далі, аж доки останній чоловік у найвіддаленішому закутку землі почує про те, як Я віддав задля них своє життя, бо так сильно полюбив їх.

Гавриїл скептично нахмурився:

 — Так, це чудово, але що буде, коли Петрові та іншим апостолам набридне безнастанно говорити про це? Що станеться, коли люди, які прийдуть після них, забудуть про це? У Тебе, напевно, є ще запасні, додаткові плани на цей випадок?

Христос відповів:

 — Ні, Я більше нічого не запланував, Гавриїле. Я розраховую на цих людей.

Божий план — це ти.

Побороти зло

Пізно ввечері молоді ченці в розмові з ігуменом нарікали, що у світі стільки зла. Вирішивши вигнати всі темні сили, вони попросили у старого та мудрого ігумена поради. Той сказав їм, щоби вони взяли мітли і попробували вимести зі своїх кімнат темноту. Розчаровані учні все ж взялися до роботи, але нічого з того не вийшло. Тоді старець запропонував ченцям взяти міцні палиці й бити ними по темноті. Коли ж і це не дало бажаного результату, він порадив їм піти до своїх кімнат і гучним криком протестувати проти темноти. Але й це не допомогло. Врешті ігумен сказав:

 — Діти мої, хай кожен із вас запалить у темноті свічку!

Ченці пішли до своїх кімнат, запалили свічки. Коли озирнулися довкола, темінь зникла.

 — Бачите, — звернувся ігумен до своїх учнів, — краще запалити свічку, ніж проклинати пітьму.

Усім не догодиш

Батько із сином вели продавати осла. Батько сидів верхи на віслюкові, а син ішов поруч. Люди, яких зустрічали по дорозі, говорили:

 — Нечувано! Сильний чоловік сидить на ослові, а дитина йде пішки!

Тоді батько посадив на осла сина. Натовп роззяв далі обурювався:

 — Це жахливо: старша людина йде пішки, а молодий, сповнений сил, їде верхи.

За таких обставин вони обидва сіли на осла, але зразу почули:

 — Це варварство: двоє людей сидить на маленькому осликові.

Тоді батько із сином злізли з осла, але інші зіваки почали говорити:

 — Здуріли: осел нічого не несе, а двоє людей іде пішки.

Вкінці вони обидва підняли і понесли осла, але зіваки з базару сміялися їм услід.

Тоді чоловік не витримав і спересердя кинув осла у рів.

Але й це не допомогло.

Нарікання

Як відомо, монахи ведуть дуже скромне життя. Був час, коли вони дотримувалися суворих принципів мовчання. В одному з таких монастирів монах мав право вимовити лише два слова на п’ять років, і то тільки до ігумена. Після перших п’яти років мовчання один з монахів сказав:  — їжа холодна.

Ще через наступних п’ять років заявив:

 — Ложе тверде.

І, нарешті, після п’ятнадцяти років перебування в монастирі сказав:

 — Залишаю монастир.

На що ігумен відповів:

 — Це зовсім мене не дивує. Відколи ти тут, тільки те й робиш, що жалієшся.

На грані

Необережний малюк, запливши далеко в озеро, почав тонути. Він з усіх сил бив руками об воду і кричав. Уздовж берега у відчаї бігала його мати, заплакана і перелякана. А поряд стояв сильний, здоровенний чоловік і спокійно дивився на марні зусилля хлопчика.

Мати безупинно молила чоловіка врятувати дитину, але той не реагував на її благання. Незабаром хлопчик почав втрачати сили. Врешті знесилився. І в цей момент чоловік кинувся у воду і витягнув малюка на берег.

 — Чому ж ви не рятували мого сина раніше? — спитала здивована мати.

 — Шановна, я не міг того зробити, доки він борсався у воді, бо тоді ми обидва втопилися б. Я зміг врятувати хлопчика лише тоді, коли він втратив сили.

Не спіши нарікати.

Пошук

Один король надзвичайно хотів пізнати Бога і багато читав релігійних книг. Однієї ночі, засинаючи в своїй опочивальні, почув гучні кроки по даху, саме над своїм ліжком.

 — Хто там? — крикнув, переляканий.

 — Я шукаю свого верблюда, — пролунало у відповідь.

Почувши таку нісенітницю, король вигукнув:

 — Чи ти розумний чоловік: хто ж шукає верблюда на даху?

 — А ти хіба кращий, — прозвучало у відповідь, — шукаєш Господа Бога, розлігшись під шовковими покривалами в ліжку із золота?

Каменяр

Був собі каменяр, дуже невдоволений своїм скромним життям. Одного дня, проходячи повз дім багатого купця, він побачив через відчинене вікно, як той у розкоші бенкетував зі своїми поважними гістьми. «Напевно, це дуже впливовий купець», — подумав каменяр.

Побачене викликало в нього таку велику заздрість, що він також захотів стати великим купцем. Уже й миті не хотів жити як бідний каменяр.

На превелике своє здивування, каменяр раптом став купцем і почав жити в розкоші й мати владу, про яку раніше не міг навіть мріяти. Ті ж, які були не такими багатими, заздрили йому.

Незабаром до їх міста завітав високий урядовець. Його несли на ношах у супроводі чисельної прислуги і солдатів, які били в барабани. Усі зустрічні — бідний чи багатий — мусили низько кланятися урядовцю.

«Такий урядовець є дуже могутньою людиною, — подумав колишній каменяр. — Хочу стати урядовцем».

І тут же став ним. І його також носили на ношах.

Одного гарячого літнього дня новоспеченому урядовцеві стало погано в нагрітих ношах. Він подивився на небо і побачив сонце, яке припікало і не рахувалося ні з якими урядовцями.

«Сонце, напевно, могутніше, — подумав він. — Хочу стати сонцем».

І він став сонцем, і світив кожному як хотів. Тим часом з’явилася величезна хмара між ним і землею, і його проміння вже не могло досягнути землі.

«Та хмара має, напевно, величезну силу, — подумав він. — Хочу стати хмарою».

І став хмарою.

Але незабаром зауважив, одначе, що його несе якась невидима сила, і зрозумів, що це вітер.

«О, вітер, мабуть, найсильніший, — подумав він. — Хочу стати вітром».

І став вітром.

Але за деякий час, коли почав дути щосили, натрапив на щось, що не хотіло йому піддатися, незважаючи на велетенські зусилля. Це була величезна кам’яна брила.

«Такий камінь, напевно, ніхто не зрушить, — подумав. — Хочу стати каменем».

І став він каменем, найбільшим на землі.

Але раптом почув удари молотка, що вбивав клин у кам’яний моноліт. І відчув, що починає змінюватися.

«Невже може бути щось потужніше за мене?» — подумав він, озирнувся і на обрії побачив постать каменяра.

Пекло і рай

Один християнин молив Господа показати йому пекло. Господь відповів на молитву свого раба. Цей християнин у видінні побачив залу, в якій стоять розкішно сервіровані столи з різноманітними стравами.

За столами сидять люди. У них сумні погляди, вони голодні. Виявляється, що руки в них не згинаються в ліктях, і вони не можуть піднести їжу до свого рота.

Християнин зрозумів, що це був образ пекла.

У молитві він попросив Господа вказати йому, як потрапити в рай.

Аж ось у видінні він попадає в те ж саме приміщення. Так само сидять люди. І руки у них також не згинаються в ліктях, але їхні обличчя радісні та щасливі.

Християнин здивувався. Він став придивлятися і зрозумів, у чому справа. Коли ці люди переконалися, що своїми руками не зможуть піднести їжу собі до рота, вони почали підносити її один одному. І тому, хто більше турбувався про іншого, сусіди спішили віддячити тим самим. Через це всі люди були радісні. Для них тут був рай.

Християнин зрозумів, що в людей не згиналися руки в ліктях тому, що в царстві тих кімнат немає «мені», немає «для себе» і шлях до раю лежить через служіння ближньому, через любов. Адже любов — це та сила, яка здатна перетворити пекло в рай.

І те й інше залежить від нас.

Найлегший хрест

Одного чоловіка все життя переслідували печаль, скорбота, хвороби. Думав він, що Господь дав йому надто важкий життєвий хрест. Здавалося, що в інших людей він значно легший.

Чоловік часто в молитві дорікав Господу за це.

Якось у видінні Господь з’явився йому і завів його до кімнати, у якій було безліч хрестів: золоті й дерев’яні, великі та малі, важкі та легкі.

 — Я дам тобі хрест, який вибереш сам, — сказав Господь. Чоловік, не довго думаючи, вибрав собі найгарніший золотий хрест. Але надто важким виявився він. Чоловік не зміг його навіть зрушити з місця.

Тоді він взяв інший хрест — срібний. Та коли підняв його на плече, то відчув, як гострі кінці хреста врізалися йому в тіло. Довелося цей хрест відкласти.

Чоловік пробував то один, то інший хрест, але всі вони здавалися йому або надто важкими, або незручними.

Нарешті він вибрав собі маленький дерев’яний зручний хрест і показав його Господу.

 — Цей хрест я готовий нести.

Господь глянув на чоловіка і сказав:

 — Це і є твій життєвий хрест, який здається тобі таким важким.

Монетка

Маленький хлопчик грався з дорогою вазою. Він всунув у неї руку, але потім ніяк не міг витягти. Чого тільки не пробував батько дитини, щоб звільнити руку сина, усе даремно.

Стали вже говорити про те, що доведеться розбити коштовну вазу, аби визволити ручку дитини, як батько сказав:

 — Ну, синку, постарайся ще раз; випростай пальчики так, як я це роблю: ручка в тебе стане тонша, і ти зможеш витягти її.

На здивування всіх малюк сказав:

 — Ні, таточку, я не можу випрямити пальчики; якщо я їх випрямлю, мені доведеться кинути монетку.

Він увесь час тримав у жмені копієчку! Не дивно, що не вдавалося витягти руку.

Багато хто з нас схожий на цю дитину. Усім своїм єством схопившись за земне, ми часто втрачаємо набагато цінніший скарб — свою душу.

Ти не зайвий

Одного разу відомий диригент проводив репетицію якоїсь симфонії, у якій брали участь сотня голосів і безліч різних інструментів. В одному місці, коли весь хор голосно співав під акомпанемент органа, барабана і різних труб, флейтист подумав: «При такій голосній музиці мене не почують» — і перестав грати. У той же момент диригент призупинив симфонію і голосно крикнув:

 — Чому ж флейта мовчить?

Чутливе вухо музиканта відразу помітило відсутність звуків флейти, і тому для нього виконання не могло вже бути довершеним, якщо хоч один інструмент не звучав.

Іноді людині здається, що її робота нікому не потрібна, що від неї нічого не залежить. Але це не так.

Господь хоче, щоб твоя флейта звучала.

Ведмідь знову показується

В Англії був трактир, що мав назву «Ведмідь». Для наочності безпосередньо біля вивіски на стіні був намальований ведмідь. Згодом будівлю переробили для житла. Щоб знищити ведмедя на стіні, не знайшли кращого засобу, як вибілити будинок заново. Це допомогло. Ведмідь зник. Коли ж через деякий час пішов дощ, з’явився і ведмідь. І це часто повторювалося. Якщо стіна була суха — ведмідь зникав, якщо йшов дощ — він знову проявлявся.

Щось подібне буває з багатьма людьми. Своє зіпсоване серце вони білять зовнішньою праведністю, не прикладаючи справжнього покаяння. Якийсь час здається, що вони досягай задовільних успіхів, але незабаром настає дощова погода, тобто вони потрапляють у відомі несприятливі умови, і от ведмедя знову видно — стара природа знову бере верх.

Павутина

Коли в Японії вперше влаштували телеграфний зв’язок, то на початку він дуже часто переривався. Почали досліджувати дроти, стовпи й ізолятори, але тут усе виявилося справним. Дивно було, однак, що зв’язок переривався завжди в дощові дні або при сильних туманах.

Інженер, який приїхав на огляд, перший звернув увагу на те, що телеграфні дроти були обгорнені павутиною, що спускалася по стовпах до самої землі. Коли павутина намокала від дощу чи роси, то вона ставала гарним провідником електрики, і струм ішов у землю, а телеграфний зв’язок переривався. Павутину негайно прибрали і стали пильно стежити, щоб і надалі її не було.

Гріх може зовсім непомітно опутати нас своєю павутиною. Починається це часто, на перший погляд, з найнезначніших причин; наслідок, однак, виявляється дуже сумним: спілкування з Богом перервано.

Будуй вище!

Через вікно, що виходило в сад, молода жінка помітила двох маленьких пташок, що вили собі гніздечко на гілці, недалеко від землі. День за днем вони старанно трудилися, і незабаром жінка змогла розглядіти в гнізді яєчка і потім, нарешті, пташенят, які вже вилупилися.

Вона не випускала їх з уваги, і отут їй упало в око небезпечне положення гніздечка. «Нерозумні пташки, чому ви не звили гніздечка вище?» — сказала вона собі.

Коли одного разу вранці жінка підійшла до вікна, то помітила, що гніздо було знищене. «Я цього давно боялася! — вигукнула вона. — Бідні пташки, якби ви звили гніздо вище, то й нещастя не сталося б!»

А що буде з нами, чим скінчиться наше земне життя? Чи не скажемо і ми: «Чому ми не будували вище? Чому ми не збирали собі скарб на небі, де ні міль, ні іржа не винищують його, і де злодії не підкопують, не крадуть? Чому ми думали тільки про земне?»

Не тільки крапки

Один мудрець узяв аркуш паперу, поставив у центрі його жирну чорну крапку і, піднявши над головою, попросив людей сказати, що вони бачать. Хтось відповів першим:

 — Я бачу чорну крапку.

 — Правильно, — відповів мудрець. — А ще що ви бачите?

Запанувала повна тиша.

 — Невже ви не бачите нічого крім чорної крапки? — запитав мудрець.

 — Ні, — пролунав у відповідь цілий хор голосів.

 — Дивно, — відповів мудрець. — Як ви могли не помітити найголовнішого — аркуша паперу?

Нас часто вибивають із колії якісь прикрі дрібниці, і через них ми забуваємо незліченні дарунки, які одержуємо від Господа.

Палаючі курені

Єдиний чоловік, який уцілів після кораблетрощі, був викинутий хвилею на маленький безлюдний острів. Він палко молився про те, щоб Бог врятував його. Чоловік щодня вдивлявся в обрій, сподіваючись знайти допомогу. Вимотавшись украй, він вирішив побудувати невеликий курінь із плаваючих колод, щоб захиститися від стихій і зберегти свої володіння.

Але якось, повертаючись додому після пошуку їжі, чоловік побачив свій курінь обгорнутий полум’ям, гар піднімалася до неба. Найжахливішим виявилося те, що все було втрачено. Його охопили розпач і гнів.

 — Господи, як Ти міг так вчинити зі мною! — ридаючи, кричав він.

Рано-вранці наступного дня його розбудив звук корабля, який наближався до берега. Корабель прийшов, щоб врятувати його.

 — Як ви довідалися, що я тут? — запитав стомлений чоловік своїх рятувальників.

 — Ми побачили твій димовий сигнал, — відповіли вони.

Бог допоможе

В одному місті почалася повінь. Усі в паніці стали покидати свої оселі, тільки один чоловік залишився вдома. Заліз на дах, дивиться, як люди з міста поспішно тікають, і тихо молитву шепоче: «Господи врятуй». Мимо саме проїжджала вантажівка із сусідами. Вони кличуть його:

 — Іди до нас, потонеш!

Чоловік посміхнувся, спокійно відповідає:

 — Бог мені допоможе.

Вантажівка поїхала далі.

Вода усе більше й більше прибуває, так що й ходити вже не можна по вулицях. Пропливає мимо будинку човен. Із нього гукають:

 — Чоловіче, рятуйся, пливи до нас!

 — Бог мені допоможе, — упевнено відповідає той. — Не будьмо маловірами.

Незабаром місто спорожніло. Вертоліт робив над ним останнє коло: чи не забули кого. Помітили чоловіка на даху, кричать йому:

 — Лізь сюди, рятуйся!

 — Бог мені допоможе, — твердить чоловік. — Я вірю, що вода не підніметься вище даху; не будьмо маловірами.

Полетів вертоліт, піднялася вода вище від даху, так чоловік і потонув.

Піднеслася душа його до Бога, дивується, запитує в Господа:

 — Чому ж Ти, Господи, не допоміг мені, адже я так вірив і молився?

Відповів Господь на це:

 — Чув Я твою молитву, тричі намагався тебе врятувати: вантажівку, човен, вертоліт посилав до тебе. Та тільки ти Моєї допомоги не прийняв.

Обличчям до сонця

Під час обіду в архієрея ієродиякону довелось сидіти обличчям до сонця. Полуденне сонце вдаряло йому прямо в очі. При розмові про майбутнє життя ієродиякон запитав:

 — Владико, якщо Бог безмірно милосердний, то як же Він позбавить деяких Свого Небесного Царства?

 — А чому ти вертиш головою і не сидиш спокійно? — запитав його преосвященний.

 — Так сонце б’є прямо в очі й не дає спокою, — відповідав ієродиякон.

 — От тобі і відповідь на твоє питання, — сказав архієрей.

 — Не Бог позбавить нерозкаяних грішників Небесного Свого Царства, самі вони не винесуть Його світла, як і ти не виносиш світла сонячного.

Я все втратив

Один чоловік багато років успішно вів свої фінансові справи. Та невдало вклавши гроші в останню справу, збанкрутував. У розпачі пішов до священика.

 — Отче, я все втратив… І, певно, піду з життя.

Той подумав і сказав:

 — Ви втратили дружину… Так, це важке горе. Співчуваю.

 — Ні. Моя дружина жива й здорова. У нас все нормально. Ми любимо один одного.

 — Тоді, напевно, у вас померли діти… Безумовно, це велике випробування.

 — Ні, — відповів чоловік.

 — Здається, я зрозумів. Ви втратили здоров’я. А життя без здоров’я — не життя.

 — Та, ні, — пробурмотав бізнесмен. — Слава Богу, я здоровий.

 — А що ж тоді ви втратили?

 — Майже нічого, — вперше посміхнувшись за тривалий час, відповів чоловік. — Дякую, отче.

Царський боржник

В однієї людини було троє друзів. Перших двох він дуже любив і жертвував для них усім, що тільки в нього було хорошого, третьому ж другу приділяв мало уваги.

Так сталося, що цій людині потрібно було сплатити значний борг царю. Не маючи своїх грошей, він відправився за допомогою до друзів.

От приходить він до першого і просить у борг. Але друг, на якого він так сподівався, відмовився виручити бідолаху.

 — Я тобі тепер не друг, у мене нові приятелі важливіші за тебе, а якщо і цих не буде, то ще кращі знайдуться.

 — Якщо не можеш позичити грошей, — благав бідолаха, — проведи мене до царя і попроси за мене. Можливо, цар послухає твоїх слів.

 — От тобі дві сорочини, більше від мене нічого не чекай.

Засмучений боржник пішов до другого друга.

 — Друже мій, — сказав він, — згадай, як я завжди цінував тебе і дорожив твоєю дружбою, тепер у мене нещастя, допоможи мені.

 — Сьогодні я дуже зайнятий, — відповів другий друг, — і мені зовсім не до тебе. Утім, я проведу тебе, але тільки до воріт палацу, а більше від мене нічого не чекай.

Так з порожніми руками й повернувся боржник від своїх улюблених друзів.

Тоді він вирішив піти до третього друга. Прийшовши до нього із сумним обличчям, він ледве чутно заговорив:

 — Не смію і вуста розкрити, щоб висловити тобі своє прохання. Я так мало завжди приділяв тобі уваги. Але от прийшло до мене горе велике, і нема до кого звернутися по допомогу, крім тебе.

 — Що ж ти так рано загорював? — відповів третій друг.

 — Я вважаю тебе близькою людиною, хоча ти й мало знався зі мною. Не турбуйся, я буду з тобою до кінця і піду в царя просити тобі пощади.

Хто ж цей нещасливий боржник, хто ці троє друзів?

Нещасливий боржник — це наша душа, що багато згрішила перед Царем — Богом. За все нам доведеться дати відповідь на Страшному Суді.

Перший друг — це наша жадібність до наживи і саме багатство, що збирає людина за життя. Воно дає йому тільки дві речі на поховання: сорочку та саван.

Другий друг — це людська слава, зароблена не заради Царства Божого. Але і від неї при смерті користі мало: проведе до могили, а потім і розсіється, бо не на Божих заповідях ґрунтується.

Третій друг — це наші добрі справи віри, які після розлучення душі з тілом є за нас заступниками перед Богом.

Вони — щирі наші друзі, що допомагають християнину успадковувати блаженство в загробному житті.

Три золоті монети

Колись у давнину жили-були цар із царицею. Царство в них було маленьким і небагатим, але жили вони дружно і щасливо.

Одного разу вони довідалися, що в їхньому царстві спіймали чоловіка, який чеканив фальшиві монети і видавав їх за золоті. Суддя наказав стратити ошуканця. Серце цариці зжалилось, коли вона побачила цього бідного чоловіка, і стала просити, щоб його помилували. Але строгий суддя сказав, що врятувати його може тільки викуп — сто справжніх золотих монет.

 — Де ж їх узяти? — засмутилася цариця.

Цар, побачивши сльози на очах коханої дружини, дав їй усе, що було в нього в гаманці — шістдесят золотих монет. Цариця, пошукавши у своїх скриньках, знайшла ще сімнадцять. Але суддя був невблаганний.

 — Цього мало, — повторював він, — стратити ошуканця!

 — Почекайте, — сказали придворні, зібрали усе, що в них було, і виклали ще двадцять монет.

 — Не вистачає трьох монет. Стратити його!

 — Стривайте, — заблагала добра цариця, — пошукайте у нього в кишенях. Можливо, за все життя він назбирав хоча б три справжні монети…

Чоловіка обшукали і знайшли рівно три золоті монети. Засуджений був помилуваний.

Коли людина прийде на суд до Господа, вона повинна буде відзвітувати за все своє життя. І може так статися, що замість справжніх монет — добрих справ — людина чеканила і роздавала усе життя фальшиві — недобрі справи. Але за все потрібно платити. І тоді людині на допомогу прийде наш Цар — Ісус Христос. Слідом за Ним прийде Цариця — Свята Церква. Потім допоможуть придворні — це наші рідні, близькі і друзі, які будуть молитися за нас. Але горе тій душі, у якої в день останнього Суду не виявиться хоча б кілька справжніх монет…

Порвані вітрила

Нічого не віщувало біди, коли рибацьке судно вийшло у відкрите море. Вітер весело тріпотів його вітрилами, злегка гойдаючи його на хвилях.

Та море часто буває підступним.

Раптом усе змінилося. Хвилі ставали дедалі вищими, шквал вітру заглушав стривожені голоси моряків. Починалася буря…

Спустили вітрила. Рибалки гребли з усіх сил, намагаючись вирівняти човен проти вітру. Його кидало зі сторони в сторону, неначе горіхову шкарлупу. Човен несло на рифи.

Напруга зростала кожної миті. Моряки вже відчували подих смерті. І хоча це було надто небезпечним, вони вирішили знову підняти вітрила та розвернути їх під певним кутом до вітру. У такий ризикований спосіб моряки сподівалися проскочити повз рифи.

Та все було марно. Вітер так шмагав вітрилами, що судно ледве не перевернулося в бурхливе море. Рибалки втратили будь-яку надію на порятунок.

І тільки один із них не склав рук. Він швидко спустився в трюм і дістав звідти старі порвані вітрила. Дехто мовчки спостерігав за ним, дехто криво посміхався, а були й такі, які, зрозумівши його задум, кинулися на допомогу. Врешті-решт нові вітрила зняли, а на їх місце прикріпили старі, які зяяли дірками.

І — о диво! — човен став слухняним під вправними діями моряків. Старі драні вітрила розсіювали надмірний натиск вітру  — судно не перевернулося і в той же час змінило напрям руху. А нові вітрила гордовито боролися з надто великою міццю вітру і тим самим ледь не потопили човен.

Моряки були врятовані.

Ми всі також пливемо бурхливим життєвим морем.

Тому так потрібні серцю рани…

Убогий з Александрії

Жив колись в Александрії один праведник-бідняк. Він завжди сидів на площі, тіло його було вкрите лахміттям, і він просив милостиню. Часто він голодував, часто слухав лайку і отримував побої. Та обличчя його завжди було веселе і радісне.

От настав час убогому помирати. Послав Господь свого Ангела взяти душу вбогого.

Ангел з’явився йому та й каже:

 — Я прийшов взяти твою душу в рай.

Убогий же йому відповів:

 — Безмірна милість Божа! Я відчуваю невимовну любов до

Бога та радість. І мені здається, що Господь уже дав мені все. Невже є ще якийсь рай?

 — Там, куди я хочу забрати тебе, ти будеш з Ангелами і з усіма святими.

 — Але вже і тепер святі й Ангели з нами.

 — Так, але там ти будеш із Самим Господом.

 — Господь і тут з нами. Видно, я чогось не розумію… — сказав збентежено бідняк, адже був він людиною неписьменною.

Ангел не знав, що йому відповісти, і повернувся на небо.

 — Господи, убогий не йде в рай. Він каже, що вже в раю.

 — Ти намагався пояснити йому про рай словами, — відповів Господь Ангелу, — а це зробити неможливо.

І послав на землю царя Давида з його золотими гуслами, і коли цар Давид заграв на них і заспівав свої прекрасні псалми, вбогий заслухався, забув усе і душа його полинула в рай…

…Блаженний той, для кого Царство Боже почалося вже на землі.

Я ніс тебе на руках

Одного християнина-аскета після довгих років, проведених у пустелі, почав долати відчай. Йому здавалося, що його подвиги, труди, зречення від світу Господом не прийняті. Хвороби підступили стіною. І коли остання краплина терпіння обірвалася, він гірко взмолився до Бога.

Раптом він побачив перед собою дві пари слідів. Християнин зрозумів, що це його життєва дорога. Одна пара слідів — його, а друга — Божа. Сліди йшли поруч. І тільки на тих етапах життя, коли йому було невимовно важко, залишалась одна пара слідів.

Чоловік став нарікати:

 — Бач, Господи, коли мені було легко, Ти був поруч. А коли скорботи і хвороби підступили до мене, Ти залишив мене на самоті. Я йшов один.

І у відповідь почув лагідні слова :

 — Сину! Це залишилася Моя пара слідів. Я ніс тебе на руках.

Опубліковано: 19.12.2013.