Щедрість
Гіркий апельсин
Оленка сиділа на перелазі й весело махала ногами. В руках вона тримала щось схоже на маленьку диньку. Дівчинка відколупувала жовтогарячі шкірочки і кидала їх у калюжу.
— Що це в тебе? — підбіг Сергійко.
— Хіба ти не бачиш? — буркнула дівчинка.
— Мандаринка? Така, як мені татко з міста привозив? Пам’ятаєш? Я й тобі давав…
— От і не вгадав!
— А що то?
— А-пель-син-ка! — сказала дівчинка, і рожева долька сховалась у неї в роті.
— Дай і мені покуштувати, — попросив хлопчик.
— Вона недобра. Гірка й кисла.
— Та нічого, дай хоч одну дольку.
— Кажу тобі, що вона погана, — відказала Оленка і скочила з перелазу.
У цю мить апельсин вислизнув з Оленчиних рук і покотився прямо в калюжу. Дівчинка ойкнула і заплакала.
— Чого ж ти плачеш? — здивувався Сергійко. — Вона ж погана!..
Собака і його тінь
Собака йшов по кладочці через річку, а в зубах ніс м’ясо. Побачив він себе у воді і подумав, що там інший собака м’ясо несе, — він залишив своє м’ясо і кинувся забирати у того собаки: м’яса іншого зовсім не було, а своє хвилею віднесло.
І залишився собака ні з чим.
Найсмачніший пиріжок
Мама принесла три пиріжки: кожному синочку по пиріжечку. Сергійко і Юрко стали їсти і сперечатися, чий пиріжок смачніший, а Миколка їв свій пиріжок мовчки.
Біля дітей бігало і підстрибувало цуценя Франтик. Миколка відломив шматок пиріжка і дав Франтику. Франтик проковтнув і став облизуватися.
Мама сказала:
— Найсолодший пиріжок, напевно, у Миколки: он як Франтик облизується!
Подивились Сергійко з Юрком на Франтика і також відломили йому по шматочку. Франтик з’їв і облизнувся.
— От Франтик і вирішив вашу суперечку, — сказала мама. — Найсмачніший пиріжок той, яким ти кого-небудь пригостив…
Будиночок із пряників
Вихователька в дитсадку сказала, що наближається Різдво — день святковий, незвичайний, через те ввечері Володя навмисне довго не засинав, чекаючи на якесь диво. Найбільше за все він любив солодощі, тому і думав лише про них.
І от, коли він закрив очі, сталося диво. Володя раптом побачив, що знаходиться не вдома в ліжку, а в лісі на галявині. Посеред галявини в снігу стояв будиночок із пряників.
Володя підійшов до будиночка і відкусив шматок стіни. Стіна виявилася дійсно з пряників, а сходинки і двері були з вафель. Тільки-но Володя нахилився, щоб скуштувати вафельні сходинки, як почув позаду себе голоси. Він озирнувся і побачив, що до будиночка наближається вся старша група дитячого садка.
— Не підходьте! — закричав Володя і розчепірив руки, щоб нікого не підпустити до будиночка. — Це мій будиночок! Я перший побачив його!
Діти зупинилися на краю галявини, а Володя проліз крізь маленькі двері всередину будиночка. Підлога була зроблена з шоколадних плиток. Володя ліг і став лизати й гризти шоколад. Столик і стільчик були виготовлені з печива. Він відломив край столика і з’їв. Диванчик виявився мармеладним, і Володя, сівши біля нього на підлогу, поласував мармеладом. Потім він дотягнувся до люстри з зефіру і з’їв увесь зефір. І так наївся, що живіт здувся горою.
Володя спробував вийти з будинку, та живіт не пролазив у маленькі двері. Володя застряг і ледве виштовхнувся назад у будинок. Тоді він вирішив вибратися через віконце. Віконця були з льодяників і не відчинялися. Володя полизав льодяникове віконце, але воно не пролизувалося.
Злякався хлопчик: адже так і загинути тут можна!
Розбігся він, штурхнув стіну плечем, але пряники були тверді й не проломилися.
Володя висунув голову у двері — уся група стояла на краю галявини: Іванко, Тетянка, Іринка, Дмитрик, Олечка, Лізонька…
— Друзі… — жалібно покликав Володя. — Допоможіть…
— А ти не будеш більше жадібним? — запитали діти.
— Ні! Завжди буду ділитися! — пообіцяв Володя.
Діти з веселим криком і сміхом кинулися до будиночка з пряників і стали їсти пряникові стіни і вилизувати льодяникові вікна…
Невдовзі від будиночка не лишилося нічогісінько.
Коли Володя прокинувся, то побачив, що на стільчику біля його ліжка стоїть великий-превеликий пакет із пряниками і цукерками. Це був чудовий святковий подарунок від мами і тата.
«Трішки сам з’їм, а рештою пригощу дітей з групи», — вирішив Володя і з острахом глянув на свій живіт. Живіт був нормальний, ніби Володя й не об’ївся будиночком із пряників.
Сторож
У дитячому садку було багато іграшок. По колії бігали заводні паровози, у кімнаті гуділи літаки, у колисках лежали гарно вбрані ляльки. Діти гралися всі разом, і їм було весело.
Тільки один хлопчик не грався. Він зібрав біля себе купу іграшок і охороняв від дітей.
— Моє! Моє! — кричав він, закриваючи іграшки руками.
Діти не сперечалися — іграшок вистачало всім.
— Як ми гарно граємось! Як нам весело! — хвалилися діти виховательці.
— А мені нудно! — закричав зі свого кутка хлопчик.
— Чому? — здивувалась вихователька. — У тебе так багато іграшок!
Але хлопчик не міг пояснити, чому ж сумно йому.
— Та тому, що він не гравець, а сторож, — пояснили за нього діти.
Сині листочки
У Катрусі було два зелених олівці. А в Оленки жодного.
От і просить Оленка Катю:
— Дай мені зелений олівець.
А Катруся й каже:
— Спитаю в мами.
Приходять на другий день обидві дівчинки в школу.
Запитує Оленка:
— Дозволила мама?
А Катя зітхнула і каже:
— Та мама дозволила, а от брата я не спитала.
— Ну що ж, запитай ще брата, — погоджується Оленка.
Приходить Катруся до школи.
— Ну що, дозволив брат? — питає Оленка.
— Та брат дозволив, але я боюся, зламаєш ти олівець.
— Я обережненько, — каже Оленка.
— Гляди ж, — наставляє Катруся, — не підстругуй, не натискуй дуже, в рот не бери. Та не малюй багато.
— Мені, — каже Оленка, — тільки листочки на деревах намалювати треба і травичку зелену.
— Це багато, — каже Катя, а сама брови хмурить. І личко таке невдоволене.
Подивилася на неї Оленка і відійшла. Не взяла олівець. Здивувалася Катруся, побігла за нею:
— Ну чого ж ти? Бери!
— Не треба, — відповіла Оленка.
На уроці вчитель запитує:
— Чому це в тебе, Олено, листя на деревах синє?
— Олівця зеленого немає.
— А чому ж ти у своєї подружки не взяла?
Мовчить Оленка. А Катруся почервоніла як рак та й каже:
— Я їй давала, а вона не бере.
Подивився вчитель на обох:
— Треба так давати, щоб можна було взяти.
Троє вбогих
Бредуть у сутінках троє вбогих глухими вулицями міста, повертаються до себе на нічліг.
— Ходив, ходив цілісінький день, — сказав один убогий, тремтячи від холоду, — де тільки не був… Усіх обійшов, а нічого поїсти не набрав.
— І у мене торба теж порожня, — сказав другий, — а всі ноги відбив ходячи, промерз увесь, а толку ніякого.
— Погано нині подають милостиню, — промовив третій бідняк, — люди скупі стали, Бога забули. Просиш, просиш — а нічого не випросиш. Час, видно, такий настав. Зачерствіло людське серце, висохла в ньому жалість до ближнього. От раніше, приміром, краще подавали, ніж тепер. Люди були більш милостиві й жалісливіші, ніж теперішні.
Поскаржилися бідняки один одному й попленталися своєю дорогою. Йшли, йшли вони і знову заговорили між собою.
— Якби я був багатим, браття, — сказав один бідняк, — ну, хоча б, приміром, у мене багато худоби було, то я б не тільки вівцею, телям би цілим подавав… та не те що телям, я б по цілій корові дійній давав бідним!
— А якби я був багачем, — сказав другий, — ну, хоча б у мене багато, скажімо, хліба було, то я б не те що по самому найбільшому шматкові, я б по цілому короваю, та не те що по короваю, я б по цілому возові жита подавав би бідним.
— Ну, а я, — промовив третій бідняк, — якби я був багачем і мав багато грошей, то не копійками, а гривнями, та не те що гривнями, а цілими пригорщами віддавав би гроші біднякам.
Від Бога нічого не можна утаїти, і Бог чув усю цю розмову трьох бідняків.
Прийшли вони кожний на свій нічліг, погризли скоринок, запили водичкою, помолилися Богу і лягли спати.
Прокинувся вранці один бідняк і надивитися не може, що ж таке трапилося. Ліг він бідним, а встав багачем. І дім у нього великий, і теплінь у домі така, все одно, що влітку в жаркий день. Вийшов він у двір, двір у нього просторий і до кінця не видно, а худоби у дворі різної не перелічити: і корови, і свині, і вівці!.. Перехрестився він, подякував Богу і став жити в багатстві.
Прокинувся другий бідняк і бачить, що лежить він не в старій хатинці й не на голій лавці, на якій учора заснув, а в багатій оселі, на м’якій пуховій постелі. Встав він, глянув у вікно, а навколо будинку все як є стогами хліба заставлено, і кінця не видно тим стогам! І кажуть йому, що це все його.
Коли прокинувся третій бідняк, побачив він себе в таких високих хоромах, що й піднятися туди важко. І куди він не озирнеться, стоять усе великі скрині з грошима, і в кожній з них срібло й золото так і блищить. Очам своїм не вірить він, а слуги, які стоять біля нього, доповідають йому, що це все його, і чекають від нього наказів. Помолився бідняк Богу і став жити — не ту жиги.
Живуть колишні вбогі рік, живуть два і не помічають, як час летить. І тепло їм у тріскучі морози, коли інші мерзнуть на вулиці в порваній одежині, і ситно, і весело, і клопотів ніяких немає. І кожний хвалить їх, і кожний звеличує, кожний наперебій вважає за честь познайомитися з ними, а побачить на вулиці — за версту шапку знімає.
Тоді Бог прикликав до себе Ангела і говорить йому: «Лети на землю, знайди там трьох бідняків, яких Я, за їхнім бажанням, зробив багатими. Вони скаржилися на злиденність свою і нарікали на те, що нині мало стали подавати милостиню бідним і обіцяли, якщо стануть самі багатими, подавати вбогим, не шкодуючи для них нічого. Іди до них і випробуй їх, чи так вони живуть і чи так вони користуються кожний своїм багатством, як обіцяли».
Прилетів Ангел на землю і прийшов він у лахмітті перш за все до того бідняка, у кого, коли він розбагатів, було багато різної худоби у дворі.
— Дай мені, — говорить він йому, — заради Христа, корівчину з молоком. У тебе так багато корів, що ти нічого не втратиш від того, якщо віддаси мені одну. А в мене малі дітки, один одного менші, і краплинки молочка немає. Нічим мені їх поїти і нічим годувати.
Подивився розбагатілий бідняк на нього і каже йому:
— От що придумав — віддати цілу дійну корову! Я нажив її, і ти сам наживай.
Шкода йому стало віддавати вбогому корову.
— Та ж у мене діти малі, а молочка у них жодної крапельки немає, — сказав знову Ангел.
— І їх посилай наживати, — відповів багач і подав йому тільки невеликий шматочок сиру. — Дітей до мене пришли, — молочка їм наллю, а дійну корову не дам.
Відійшов від нього Ангел і в тому ж лахмітті пішов до другого бідняка, у якого, коли він розбагатів, стояло навколо дому видимо-невидимо стогів хліба.
— Подай мені, заради Христа, милостиню, — просить Ангел.
Розбагатілий бідняк подав йому маленький шматочок хліба.
— Ти б мені, — мовив йому Ангел, — подав зо два пуди жита. У мене багато малих дітей, а хліба в домі зовсім немає і годувати мені їх нічим.
— От ще придумав, — відповів йому багач, — щоб я тобі дав цілих два пуди жита! Ні, цього забагато тобі. Я нажив собі сам, піди і ти наживи.
— Дай мені лише два пуди жита, — сказав йому знову Ангел. — Адже в тебе багато стогів — кінця їм не видно. А у мене діти малі, їсти хочуть, а нічого їм дати.
— Посилай і дітей наживати, — відповів на це багач.
Замовк Ангел і пішов до третього бідняка, до того самого, у якого тепер скрині були повні золота й срібла і який жив у таких високих хоромах, що й до вікна близько підійти не можна було. Став він унизу, під вікном, і почав голосно просити, щоб йому подали милостиню. Багач, почувши голос бідняка, зжалився над ним і, глянувши на свої скрині з грошима, взяв пригорщу золота і кинув йому у вікно. Тоді Ангел зайшов з іншого боку будинку під друге вікно і знову став голосно просити милостиню. Багач, глянувши у вікно, кинув ще дві пригорщі грошей.
Ангел подивився на нього, висипав йому під вікном назад усі гроші і сказав:
— Я просив у тебе милостиню, і ти подав мені щедро, не пошкодував для мене цілої пригорщі золота. Я хотів випробувати тебе і знову став просити ще подати мені. Ти знову не відмовив і подав мені вдвічі більше. Живи спокійно. Багатство, яке тобі дав Бог, залишиться при тобі для того, щоб ти ним ділився з бідними і вбогими.
І розбагатілий бідняк залишився багачем. З інших двох бідняків, які стали багатими, один прокинувся вранці й побачив, що він лежить знову в холодній, старій хатині, а у дворі в нього порожньо і нічого немає — жодної скирти хліба. Другий, у якого був повний двір усякої худоби, лежав вранці на голій лавці, а у дворі в нього жодної худобини немає. Як був він бідняком, так знову бідняком і залишився.
Господь їх покарав за те, що вони, ставши багатими, зробилися скупими й жадібними і забули своїх ближніх.
Дві бабусі
В одній долині серед гір стояли поруч дві хати. У них жили дві бабусі. Одна була добра душа, а інша — скнара. їм допомагали монахи з сусіднього монастиря, що стояв на кручі: приносили молоко, ділилися хлібом, заготовляли хмиз і дрова, щоб у зимовий холод було чим розтопити піч.
Якось почалася гроза… Спалахи блискавок, потоки води з гір, падаюче каміння — все зливалося в одну страшну картину. Крізь грізне завивання бурі скупа бабуся почула наполегливий стукіт у двері.
— Кого це лиха година принесла? — зітхнула вона, ховаючи рештки вечері.
Увійшов незнайомий монах. Господиня запропонувала сісти, зняти плаща.
— Як ти промок, бідолахо, як промок…
Монах перервав її голосіння:
— Досить жаліти мене. Я, здається, не вчасно: ти саме вечеряла.
«Звідки він міг дізнатися про це? — подумала скнара. — Доведеться дати йому що-небудь».
— Ти, видно, здалеку забрів і, напевно, зголоднів з дороги. На, голубчику, поїж, — удавано співчуваючи, вона подала йому шкоринку триденної давності.
Монах відмовився від «щедрого» пригощання і зняв плаща, з якого збігали цівки води. Якийсь час він потримав його в руках, сподіваючись, що господиня запропонує розвести вогонь для просушування. Але та мовчала, роздивляючись при тьмяному світлі його прекрасне і суворе обличчя. Гість згорнув плащ і сів.
— Страшна ніч! — сказав мандрівник. — Добре нам під дахом. А як тим, кого застала буря в лісі — змученим, тремтячим, голодним, що намагаються сховатися під яким-небудь деревом! Що ж із ними, бідними, буде?..
— Так, так… — зітхала господиня. — Це біда. Добре, якщо набредуть на вогник, та пустять їх під дах добрі люди, — бурмотіла вона, сподіваючись почути у відповідь слова вдячності.
— Бог завжди віддає сторицею за допомогу знедоленим, — запевнив гість.
Бабуся закивала.
— Є щасливці, які можуть допомагати тим, хто бідує. Це ж таке щастя — робити добро. А ось мені…
— І тобі випала така можливість. І ти можеш зробити добро.
— Я? — засміялася вона.
— Ти. Я прийшов просити у тебе допомоги. До нас у монастир прийшли двоє погорільців. Блискавка спалила їхнє житло. Бідолахи не встигли взяти з собою жодної речі, вискочили в чому лягли спати. Вони тепер бідніші від тебе. Дай їм, що можеш, — ковдру чи хустку. Нещасні все житія будуть молитися, щоб Бог і тебе не залишив у біді.
Монах поглянув на неї якимось особливо значущим поглядом. Вона стана в пам’яті перебирати речі, згадуючи, що у неї є найстарішого і найгіршого. Таємничий же гість, побачивши її паніку, продовжував:
— У наш монастир набилося сьогодні стільки знедолених, що немає жодного вільного кутка, жодного вільного ліжка. Безпритульні погорільці стоять біля монастирської стіни, і дощ ллє на них. Поквапся!
— Чому ж ти прийшов до мене? Хіба ти не міг знайти людей багатших у сусідньому селі? Я бідна вдова, через старість і хворобу й так ледве зводжу кінці з кінцями. Що ж я можу дати іншим? Зжалься, рідний…
— Ну, досить, досить прибіднятися. У тебе без діла лежить товста шерстяна ковдра, яку недавно подарували тобі. Дай її, пізніше повернемо.
«Звідки він знає про ковдру? Хто міг йому сказати, що вона подарована?» Погляд старої зустрівся з поглядом монаха. Вона попленталася в комірчину і стала перебирати лахміття.
— Передай їм цю хустку. Вона хоч на вигляд і поношена, але замерзаючій людині допоможе зігрітися.
— І це все, чим ти можеш поділитися з нещасними? — спитав монах, уважно дивлячись на неї.
— Усе. Знаєш, людині холодної ночі й ця хустка може стати у пригоді.
Скорботно подивившись на неї, монах вийшов.
У сусідньому будинку його зустріли привітно. Плащ повісили для просушування біля вогню, на столі перед гостем з’явився кухоль з гарячим молоком, а потім і все, що знайшлося в коморі.
Почувши про погорільців, добра старенька заметушилася.
— Чому ж ти їх відразу до мене не привів? Вони ж там замерзли, бідні. Ось це візьми, і це ще…
Чого тільки не виявилося у величезному вузлі:
— Ага, ще і полотно постелити візьми. Стане у пригоді! Скажи їм, нехай приходять до мене.
Монах, благословивши сердечну бабусю, пішов. Буря з новою силою вибухнула над долиною. І раптом від удару блискавки запалали обидві хатинки. Старенькі ледве вискочили з вогню. Біля монастиря їх чекав знайомий монах.
— Це тобі, добра дочко моя, — сказав той, простягаючи добрій бабусі великий вузол з речами. — Ти сама нагородила себе.
— Чому ти мені це даєш? — здивувалася вона. — Передай речі тим нещасним, про яких ти говорив!
— Ви і є ті нещасні, — пояснив монах і, звернувшись до скупої вдови, дав їй її хустку: — Повертаю її тобі. Вона, хоч, як ти говорила, на вигляд і поношена, але ще може зігріти того, хто замерзає. Це все, що мені вдалося зберегти для тебе від вогню.
— Якби я тільки знала… якби я знала… — скиглила скнара. У темряві було видно, що обличчя монаха було освітлене якимось дивним сяйвом. Він зник, неначе розчинився у пітьмі. Старенькі, зніяковівши, постукали у хвіртку монастиря. Їх сердечно прийняли. Але про дивного монаха ніхто нічого не знав.
