Московські плани: українців — до Сибіру, евреїв — до Криму
Обіцяне більшовиками нове, краще життя почалося в Криму так, як і скрізь по території колишньої Російської імперії, — про свої обіцянки вони просто забули. Оголошуючи 1921 року Крим автономною республікою, соратники Леніна в звичній для них манері з трибун, на мітингах, у пресі славили турботу радянської влади про колись принижені царським самодержавством народи, зокрема, населенню південного берега Криму було обіцяно степові землі, які обезлюдніли за роки громадянської війни та голоду. Однак підготовлений проект розселення татар залишився на папері, оскільки 1923 року комісія Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету ухвалила рішення про переселення на землі Криму великої кількості білоруських та українських містечкових євреїв, котрі ніколи не займалися землеробством.
З України мали переселити на землю протягом 10 років 50 400 єврейських родин: у 1925–26 — 1 500, 1926–27 — 4 200, 1927–28 — 4 200, 1928–29 — 4 500, 1929–30 — 5 000, 1930–31 — 6 000, 1931–32 — 6 250, 1932–33 — 6 250, 1933–34 — 6 250, 1934–35 — 6 250. Починаючи з 1925 року, на півдні України планували розташувати протягом найближчих трьох років 5 400 єврейських родин. Інші єврейські сім’ї передбачали розселити таким чином: «Північний Крим — 7 300, Сальський округ — 1 700, а потім — в осушених приазовських плавнях (150 тисяч десятин), що прилягали до території України і Криму, — 23 520 і за Урал — 12 480» (ЦДАВОВУ: Ф. 3. — Оп. І. — Спр. 4853. — Арк. 14).
Цим планом, остаточно затвердженим Президією ВЦВК СРСР 15 липня 1926 року, передбачалося витратити 124 мільйони карбованців, у тому числі 67 мільйонів із закордонних джерел (там само. — Арк. 14 зв.).
І все, що стосувалося його виконання, здійснювалося більшовицькою владою. Так, протягом 1924–25 господарського року для єврейських сімей уряд УРСР виділив на півдні республіки 43 000 десятин з Українського колонізаційного фонду, а в наступному — 50 000 (там само. — Спр. 4706. — Арк. 2).
Що стосувалося українського хліборобського населення, то для нього в Криму вільної землі не було. Для українського селянина вільні землі треба було ще готувати в неосвоєних степах Зауралля, в Сибіру та на Далекому Сході, включаючи Сахалін і Камчатку. Протягом 10 років постановою ВЦВК СРСР від 26 липня 1926 року передбачалося переселити з України в східні райони близько 2 мільйонів осіб (у тому числі 4 680 — німців, 3 640 — поляків, 2 600 — болгар); до Сибіру — 707 900, Далекого Сходу — 353 500, Казахстану й Башкирії — 296 000, Середньої Азії — 281 000, Поволжя — 225 000, Північного Кавказу — 52 000 і на Урал — 45 000 (там само. — Ф. 413. — Оп. 1.— Спр. 199. — Арк. 17).
З протестом проти провокативної акції більшовицької влади щодо масового переселення містечкових жителів Білорусі та України на південь України та в Крим виступив Голова Директорії УНР Симон Петлюра, підкреслюючи, «що цей необачний і далекойдучий за своїми наслідками крок до живого зачіпає інтереси українського народу, його державности і співжиття його з жидівською людністю» (Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1979. — Т. II — С. 428).
Спроваджуючи «жидів якраз на ті землі, що їх український селянин уважає з діда-прадіда своїми, тільки загарбаними від нього попередніми окупантами, новітні окупанти підкладають ґніт до бочки з порохом і, коли називати дане явище властивим іменням, — продовжує Петлюра, — організують величезну провокацію» (там само. — С. 429).
І ця провокація, пише далі Петлюра, «має два кінці. Провокуючи українську людність, вона провокує й жидівську непевністю самої справи та неминучості загострення її в майбутньому. Проводирі жидівських організацій, що збирають на цю справу гроші та агітують серед темної жидівської маси, підбиваючи її на переселення, утаюють од неї всі труднощі його та небезпеки» (там само. — С. 430–431).
Ці погляди поділяв і відомий єврейський діяч Арнольд Марголін. У виданні «The New Palestine» в грудні 1926 року він писав: «Факт, що зголодніле жидівське населення великих міст тікає на село, не потребує доказу. Але риск та небезпека, що містяться в плані жидівської колонізації під совітським режимом, залежить від чогось иншого. Багацько питань зв’язано з цим планом. Чи дійсно Україна, Крим та береги Азовського моря найліпші території для жидівських колоній? І що сказати про переселення жидів з Великої Росії та з Білої Руси на Україну, Крим та береги Азовського моря…
Події, що сталися після революції в Росії, також стверджують, що населення України, Кавказу та Криму найбільш вороже ставиться до російської влади, якою вона б не була: «совітською чи монархичною» (цит. за: Тризуб. — 1927. — Ч. 14. — С. 13–14).
Вказуючи на те, що поза межами УРСР «мається ще численне українське населення по березі Азовського моря та на півночі Кавказу, на Кубані… у північному Криму», а також, враховуючи бажання жителів півострова в 1918 році під проводом татар «сфедератуватися з Україною на основах територіальної автономії, яка гарантувала б вільний розвиток мови і культури татарської», і те, що «всі українці вважають Крим як невідділиму частину майбутньої України», А. Марголін попереджував про небезпеку для євреїв на тих землях, які більшовицька влада не наділяла малоземельним українським чи татарським селянам (там само. — С. 14).
Причину небезпеки для євреїв у вказаному регіоні А. Марголін бачив у тому, що «вони вважаються і завжди будуть вважатися за «чужинців» тут, бо вони не говорять на місцевій мові, не тримаються місцевих звичаїв і т. д. Навіть жиди, що мешкали на Україні перед революцією протягом поколінь, не мали необхідності балакати на українській чи татарській мовах, бо велика більшість їх мешкала у містах, де російська мова панувала як офіційна мова уряду, інституцій, товариств і т. п. Таким чином жиди сучасного покоління України, Криму, Кавказу та Білої Руси, крім жидівської мови, вживають російської мови та з дитинства вже зросійщені. Тому переселення певної частини жидів з України чи Білої Руси до Великої Росії, Сибіру чи Туркестану не поставлять їх в таке тяжке та небезпечне становище, як переселення російських та білоруських жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ» (там само. — С. 14).
Ці міркування Марголіна дали йому підставу зробити головний висновок: «На майбутнє треба допомагати тим жидам, які бажають покинути великі міста та осісти на землі у близьких районах, себто там, де вони довго жили, та там, де мається однорідне населення. Всі инші переселення жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ повинні бути припинені. З другого боку необхідно допомагати переселенню жидів з України та Білої Руси до Великої Росії, Сибіру та Туркестану, до цих величезних просторів з необмеженими можливостями» (там само. — С. 14–15).
Подібні застереження висловлював і Володимир Жаботинський у відомій своїй статті «Кримська колонізація». Насамперед, аналізуючи всю інформацію, яка надходила з СРСР, він зробив однозначний висновок: навіть прихильники радянського режиму, котрі приїжджали на Захід, однозначно висловлювалися, що «єврейська колонізація «дуже непопулярна» серед українських селян; ми, що виросли на Україні, добре знаємо, що це означає» (Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. — К., 1991. — С. 116).
А далі Жаботинський цитував листа одного з таких прихильників більшовиків: «Для українських селян вся ця історія виглядає якоюсь дикою напастю, тут не лише їхній власний принцип про власність на землю ображений, але кожна деталь цієї фактичної процедури для них є новим ударом у серце. Уяви собі психологію херсонського селянина, який навіть не може сьогодні обробити ту десятину, яку він обробляв за часів Миколи II, бо він не може полагодити поламаного плуга, не може купити худоби і т. д., і раптом він бачить на залізничній станції товарний вагон і пару нових залізних плугів, чи теплушку, з якої висувають голови здорові воли, і він питає: для кого це все? У відповідь чує: для єврейських колоністів, яких уряд хоче поселити на нашу землю. Я ще не бачив у житті нічого такого, що було вимірковане так добре для збудження ненависти, як ця процедура. Цей довіз машин і худоби впливає сильніше, ніж прихід петлюрівських гайдамаків за тих страшних років кровопролиття, бо петлюрівські банди (упорядник збірки В. Жаботинського І. Клейнер уточнює при цьому, що означення «петлюрівські банди» є лише звичним для євреїв виразом, але не має відношення до особи Петлюри» — В. С.) нагадували селянинові про стару ворожнечу, а сьогоднішні маніфестації викликають нову ненависть» (там само. — С. 116–117).
В. Жаботинський продовжував, що у Палестині також проводили колонізацію без згоди тамтешнього селянина і що він належить саме до тих, хто «ніколи не хотіли забути цей факт і його можливі наслідки. Але це, врешті, лише 700 тисяч арабів, а по другому боці стоїть Англія — найсильніша з європейських держав, і попри це дехто каже, що становище небезпечне, що треба вжити спеціяльних заходів для оборони. Але на Україні ми маємо справу з 25 мільйонами селян, а по другому — «нашому» — боці стоїть уряд, який сам визнає, що репрезентує і хоче репрезентувати лише невелику частину народу.
Я не сумніваюся, що ці люди, які підтримують цю колонізацію, виповнені найкращих і найчесніших намірів, але, кажучи об’єктивно, світ ще ніколи не бачив такої колективної легковажности, як це дратування 25 мільйонів селян у країні, де кожен камінець є пам’яткою гайдамацької трагедії, як ця гра з найглибшою, з найфанатичнішою релігією українського селянина, — при тому з опертям на режим, який навіть з погляду його представників є ще експериментом» (там само. — С. 117).
Очевидно, більшовицьке керівництво України й саме зрозуміло непередбачуваність наслідків політики Москви щодо єврейського переселення на відібрану в поміщиків землю. І невдовзі починалося згортання цього руху в межах України з посиланням на обмеженість вільних земель.
Але вирішувала все Москва: 19 травня 1926 року Президія ВЦВК затвердила практичні заходи щодо переселення трудящих євреїв. У ній зазначалося: «З огляду на малоземелля України й відсутність можливості в силу цього задовольнити в достатній мірі землею єврейське населення, яке забажало перейти до землеробства, підняти клопотання перед Всесоюзним Центральним Виконавчим Комітетом про надання в районах Північного Кавказу, Північного Криму, Сибіру та інших районів земельних ділянок з державного земельного фонду для євреїв, котрі виявили бажання перейти на ведення самостійного сільського господарства» (ЦДАВОВУ: Ф. 3. — Оп. І.— Спр. 4706. — Арк. 3).
ВЦВК 7 серпня 1926 року звертав увагу московської влади на необхідність «виділення вільного земельного фонду для єврейського населення в районах Північного Кавказу, Сибіру, Криму чи в іншому районі, який відповідає за природньо-історичними й побутовими умовами завданням єврейського переселення» (там само. — Арк. 2).
Зрештою в Москві змушені були рахуватися з ситуацією, що складалася в Україні навколо єврейського переселення, а тому 26 жовтня 1926 року Секретаріат ВЦВК СРСР визнав «принципово необхідним через вичерпання земельного фонду для переселення трудящих євреїв у межах УРСР виділення необхідних для цієї мети районів в інших республіках» (там само. — Арк. 5).
Щоправда, і в наступні роки, як свідчать архівні документи, для єврейського населення віднаходилися якісь «спеціальні фонди». Так, розглядаючи п’ятирічний план переселення з України, Президія ВЦВК 20 березня 1929 року ухвалила: «переселення на південь України в основному закінчено і що на українські колфонди поточного року буде проводитися тільки переселення євреїв на спеціяльні фонди» (там само. — Спр. 4853. — Арк. 140).
І Петлюра, і Марголін, і Жаботинський мали рацію, коли застерігали від розпалювання антисемітизму в зв’язку з переселенням містечкових євреїв на землі, які століттями обробляли українські чи татарські хлібороби.
І гасло більшовицької влади — «Перехід євреїв на землю — удар по антисемітизму» аж ніяк не відповідало реаліям. Навпаки, це засвідчувалося навіть висловлюваннями керівників Криму. Наприклад, на початку 1926 року одного з них — Велі Ібраїмова — турецька преса в статті «Крим чи Палестина» цитувала ось так: «Неправильно давати землю євреям, коли її не мають татари. Від нас вимагають землі на переселення в Крим 8.000 єврейських сімей, але наші надлишки не задовольняють навіть своїх внутрішніх потреб» (цит. за: Красный Крым. — 1932. — 20 лютого).
Інша кримська газета тоді оприлюднила висловлювання секретаря Кримського обкому ВКП(б) Петропавловського, що «питання про переселення і розселення гірських і передгірських селян-татар в степову смугу Криму є для нас одним з найважливіших» (Красная Керчь. — 1926. — 29 квітня).
І це було справді так, бо при розв’язанні національного питання на Сході мають бути враховані економічні передумови кожної нації і стосовно саме них повинен створюватися і відповідний тип правління. Один із відомих кримськотатарських діячів А. Озенбашли ще в 1922 році застерігав: «Якщо в Центральній Росії радянський режим управління може бути прийнятий за історичну закономірність, то бажання застосувати такий режим управління стосовно мусульманських мас… цілком не може бути життєвою справою» (ДААРК: Ф. 150. — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. 181).
Зрештою, у віддалених татарських аулах не одразу зрозуміли, що таке радянська влада. Скажімо, бюлетені ЧК за 1921 рік дуже часто повідомляли про таке: «Є багато місць і територій у Криму, де радянська влада фактично не існує, куди не навідувався жоден партійний чи політичний працівник. Татарське населення в селах і волостях не має й досі поняття, що таке радянська влада. Крім агентів продрозверстки, татарське населення не бачить інших представників радянської влади» (там само. — Арк. 30).
Ось чому голова повноважної комісії ЦВК і РНК РРФСР Ібраїмов влітку 1921 року заявляв: «Узагалі вся політика місцевої влади в Криму опирається на ЧК і Червону Армію, чим остаточно тероризуються робітники і татарське населення» (там само. — Арк. 85).
Але акції більшовицької влади на початку 1927 року для посилення єврейської колонізації в Крим на кшталт «купи квиток», за який треба було викласти 50 копійок, викликали невдоволення в місцевого населення, яке поступово виростало в антисемітизм.
І через деякий час це питання змушені були обговорювати на бюро обкому партії.
Однак загасити полум’я антисемітизму вже було не просто. І появу чергової партії єврейських переселенців місцеве населення зустрічало вороже. Навіть євпаторійська районна газета відверто писала: «Кому це вдарило в голову перетворити Євпаторію в звалище» (Красный Крым. — 1931. — 30 березня).
А в радгоспі «Тогайли» були такі заяви: «Ось приїхали жиди до нас працювати, бити їх треба» (там само. — 3 квітня).
